Соляріс

Соляристи

У тунелі коридору нікого не було. Я мить постояв перед зачиненими дверима, наслухаючи. Стіни були, мабуть, тонкі, бо ззовні пробивалося завивання вітру. На дверях висів трохи навскоси прямокутний шматок пластику, на якому було написано олівцем: «Людина». Я дивився на ті ледь розбірливі карлючки, і мені раптом захотілося вернутися до Снаута, та я усвідомлював, що це неможливо.

Його безглузде застереження все ще лунало у моїх вухах. Я обернувся і враз відчув, яким нестерпно важким став на мені скафандр. Навколо панувала тиша, та мене не полишало відчуття, що за мною хтось спостерігає. Я повернувся до круглого приміщення з п'ятьма дверима. На трьох із них висіли таблички: «Д-р Ґібарян», «Д-р Снаут», «Д-р Сарторіус». На четвертих дверях таблички не було. Трохи повагавшись, я легенько натиснув на ручку і повільно прочинив їх. Коли вони почали відчинятися, мені раптом здалося, ба більше, я був майже певен, що там хтось є. Тож я увійшов досередини.

Ні душі. Такий самий, тільки трохи менший, опуклий ілюмінатор дивився на Океан. Тут, під сонцем, його хвилі мінилися масним полиском, немовби на них розлилася червоняста олива. Пурпуровий відблиск затопив усю кімнату, схожу на корабельну каюту. З одного боку стояли полиці з книжками, між якими було вертикально прикріплено до стіни змонтоване на карданах ліжко, з другого — безліч шафок; між ними висіли в нікельованих рамках фото планети з космосу; в металевих захватах стояли пробірки й колби, заткнуті ватою; під ілюмінатором, захаращуючи прохід, тяглися два ряди білих емальованих ящиків. Кришки на деяких з них були відкинуті, відкриваючи вміст ящиків, повних інструментів і пластикових шлангів; у двох кутках — крани, витяжна шафа, морозильні установки; на підлозі — мікроскоп, бо його на великому, заваленому купою речей столі під ілюмінатором вже ніде було примостити.

Обернувшись, я помітив біля самісіньких дверей шафу, що сягала аж до стелі. Дверцята в ній були прочинені, тож я побачив там комбінезони, робочі й захисні халати; на полицях лежали білизна, антирадіаційні чоботи, між халявами яких поблискували алюмінієві балони для портативних кисневих апаратів. Два апарати разом з масками висіли на бильці піднятого ліжка. Тут, як і скрізь, панував безлад, хоча видно було, що хтось, хай і недбало й хапливо, але все-таки прибирав. Потягнувши носом, я відчув слабкий запах хімічних реактивів і чогось ядучого. Невже хлор? Мимохіть пошукав очима під стелею в кутках вентиляційні решітки. Приклеєні до їхніх рамок смужки паперу легенько ворушилися, — отже, компресори працюють, підтримуючи нормальну циркуляцію повітря. Я переніс із двох стільців у кутки книжки, апарати й інструменти, абияк порозпихавши їх, щоби звільнити бодай трохи місця довкола ліжка, між шафою і полицями. Потім підтягнув вішалку, аби повісити на ній скафандр, і вже хотів було розстебнути замки-блискавки, але раптом опустив руки. Ніяк не міг відважитися зняти скафандр — мені здавалося, що без нього стану цілком беззахисним. Я ще раз обвів усе довкола поглядом, перевірив, чи щільно зачинено двері; як виявилося, в них не було замка, і, трохи повагавшись, підпер їх двома важенними ящиками. Отак забарикадувавшись, якнайшвидше зняв скафандр і здихався своєї важкої, рипучої оболонки.

У вузькому дзеркалі на внутрішній стінці шафи відбивалася частина кімнати. Краєм ока я раптом помітив там якийсь рух і підхопився з місця, але відразу ж зрозумів, що то — моє власне відображення. Мій трикотажний костюм під скафандром весь просякнув потом, тож довелося скинути і його. Потім я відсунув шафу. В ніші за нею блиснули стіни малесенької душової. Там, під душем, на підлозі лежала чимала пласка коробка. Я насилу підняв її, щоби занести до кімнати. Коли ставив коробку на підлогу, кришка, мов на пружині, зненацька відскочила, і я побачив відділення, заповнені якимись чудернацькими речами — спотвореними, грубими подобами інструментів з темного металу, трохи схожими на ті, якими було напхано шафки. Деформовані, викривлені, оплавлені, наче з пожарища, вони вже ні на що не були придатними. Та найбільше вражало те, що такі самі сліди пошкодження залишилися й на керамітових, тобто практично неплавких ручках. У жодній лабораторній печі не можна було досягти температури, при якій вони плавляться, — хіба що в атомному реакторі. З кишені свого скафандра я вийняв портативний індикатор випромінювання та підніс до цих дивовижних інструментів, але його чорний циліндр мовчав.

На мені були лише плавки та майка. Я скинув їх на підлогу, мов якийсь непотріб, і став під душ. Вода відразу ж подарувала мені полегкість. Я вигинався під її пружними, гарячими струменями, масував тіло, пирскав — мився так старанно, немовби хотів змити зі себе цю страшну, підозрілу непевність, яка виповнила всю Станцію.

У шафі я знайшов легкий тренувальний костюм, який звичайно надягають під скафандр. Перекладаючи в його кишені весь свій убогий скарб, між сторінками записника я намацав щось тверде. Як виявилося, це був ключ від моєї земної квартири. Я й уявлення не мав, як він туди потрапив; якусь мить нерішуче повертів його в пальцях, а тоді поклав на стіл. Універсальний складаний ножик навів на думку, що мені, можливо, знадобиться якась зброя. Але він для цього, звісно, не годився. Втім, нічого іншого у мене не було, а до такого душевного стану, щоб шукати випромінювач чи щось подібне, я ще не дійшов.

Відтак я всівся на металевому стільчику, який стояв посеред вільного простору, віддалік від усіх речей. Мені хотілося побути на самоті. Я тішився, що в мене є ще більше як півгодини; нічого не вдієш — від природи був педантичний і пунктуальний буквально в усьому, навіть у дрібницях. Стрілки на двадцятичотирьохгодинному циферблаті мого наручного хронометра показували сьому. Сонце сідало. Сьома година за місцевим часом — отже, двадцята на борту «Прометея». На Моддардових екранах планета Соляріс, мабуть, уже зменшилася до розмірів іскорки й нічим не відрізнялася від зірок. Та що мені було тепер до «Прометея»? Я заплющив очі. Довкола панувала глибока тиша, яку порушували тільки розмірене нявчання труб та глухе крапотіння води на кахель у душовій.

Отже, Ґібарян мертвий. Якщо я правильно зрозумів Снаута, то його смерть настала лише кілька годин тому. Що зробили з тілом? Поховали? Але ж тут, на цій планеті, таке зробити не можна. Я довгенько розмірковував над цим, немовби доля мертвого була для мене тепер найголовніше, а потім, зрозумівши безглуздість таких думок, підвівся й почав ходити з кутка в куток, раз по раз зачіпаючись носаками за розкидані на підлозі книжки; спіткнувшись об щось, нахилився й побачив невеличкий планшет, що видався мені порожнім. Я підняв його. У планшеті щось лежало. Відкривши його, я витягнув пляшку з темного скла. Вона була легка, неначе з паперу. Я подивився крізь неї на темно-червоний, затягнутий брудною імлою захід сонця. Що це зі мною діється? Чому звертаю увагу на всілякі дурниці, на зовсім незначні дрібниці, які потрапляють мені на очі?

І раптом я здригнувся від сліпучого світла. Мабуть, спрацював фотоелемент — кімнату вже огортали сутінки. Я був сповнений чекання, моє напруження дедалі зростало, а порожнеча, яку відчував за спиною, ставала нестерпною. Щоби побороти це відчуття, я присунув стілець до книжкових полиць, узяв добре знаний мені другий том старої монографії Х'юза й Ейгеля «Історія планети Соляріс» і почав гортати його, поклавши на коліна товстий, цупкий корінець.

Соляріс було відкрито майже за сто років до мого народження. Планета обертається довкола двох сонць — червоного й блакитного. Понад сорок років до неї не наближався жоден космічний корабель. У ті часи теорію Гемоу-Шеплі про неможливість виникнення життя на планетах подвійних зірок вважали аксіомою. Орбіти таких планет безперервно змінюються внаслідок гравітаційних збурень, спричинених взаємним обертанням двох сонць.

Пертурбації, які виникають при цьому, поперемінно скорочують та розтягують орбіту планети; і зародки життя, якщо вони й виникають, знищує то пал випромінювання, то крижаний холод. Зміни ці відбуваються протягом мільйонів років, тобто в астрономічному чи біологічному масштабі за дуже короткий час, бо еволюція потребує сотень мільйонів, а то й мільярдів років.

Соляріс, за попередніми обчисленнями, мала протягом п'ятисот тисяч років наблизитися на відстань, що дорівнює половині парсека, до свого червоного сонця, а ще через мільйон років — упасти в його розпечену безодню.

Та вже через десять з лишком років учені пересвідчилися, що орбіта планети не зазнає очікуваних змін, а є такою ж постійною, як і орбіти планет нашої Сонячної системи.

Ще раз проведені — цього разу з максимальною точністю — спостереження та обчислення тільки підтвердили те, в чому вже всі були певні: Соляріс має постійну орбіту.

Отож Соляріс, що досі була однією з кількох сотень планет, які щороку відкривають учені та яким у великих статистичних таблицях відводять кілька рядків — основні характеристики їхнього руху — тепер перейшов у ранг небесного тіла, котре заслуговує на особливу увагу.

Через чотири роки після цього відкриття Соляріс облетіла експедиція Оттеншельда, який вивчав його з борту «Лаокоона» та двох допоміжних космічних кораблів. Ця експедиція була лише попередньою розвідкою, тим паче, що висадитися на планету не могла. Вчені тільки вивели на екваторіальні й полярні орбіти чимало автоматичних супутників-спостерігачів, які мали заміряти гравітаційні потенціали. Досліджували й поверхню планети, майже цілком покриту Океаном, над рівнем якого піднімаються лише нечисленні плоскогір'я. Виявилося, що їхня загальна площа менша за територію Європи, хоча діаметр Соляріс на двадцять відсотків більший за земний. Ці безладно розкидані клаптики скелястої і пустельної суші зосереджені переважно в південній півкулі. Було вивчено також склад атмосфери, в якій не виявлено кисню, і здійснено надзвичайно точні заміри щільності планети, її альбедо та інших астрономічних характеристик. Як і передбачали науковці, жодних ознак життя не виявлено ні на острівцях суші, ні в Океані.

Упродовж наступних десяти років Соляріс, яка тепер уже перебувала у центрі уваги спостерігачів цього космічного обширу, демонструвала дивовижну тенденцію до зберігання своєї, поза всяким сумнівом, гравітаційно нестабільної орбіти. На якийсь час навіть запахло скандалом, бо провину за наслідки спостережень (дбаючи про благо науки) намагалися перекласти то на окремих осіб, то на обчислювальні машини, якими ці особи користувалися.

Через брак коштів спорядження спеціальної експедиції на Соляріс затрималося ще на три роки, аж до того часу, коли Шенаган, який укомплектував екіпаж, отримав від Інституту три кораблі тоннажу «С» космодромного класу. За півтора року до прибуття на планету експедиції, що стартувала в районі Альфи Водолія, другий дослідницький флот за дорученням Інституту вивів на довколасолярійську орбіту автоматичний сателоїд — Місяць-247, що працює й досі, правда, після трьох чергових реконструкцій, кожну з яких проведено через десятки років. Дані, які він зібрав, остаточно підтвердили висновки експедиції Оттеншельда про активний рух Океану.

Один корабель Шенагана залишився на високій орбіті, а два інших після попередньої підготовки сіли на скелястому клаптику суші площею близько шестисот квадратних миль, у районі південного полюса планети. Експедиція, яка працювала тут вісімнадцять місяців, загалом протривала успішно, якщо не зважати на нещасний випадок, спричинений несправністю апаратури. Проте вчені, які належали до експедиції, розкололися на два протилежні табори. Предметом їхньої суперечки став Океан. На підставі аналізів науковці одностайно визнавали його органічним утворенням (назвати Океан живим тоді ще ніхто не наважувався). Та якщо біологи вбачали в ньому примітивне утворення, щось на кшталт велетенського скупчення, тобто однієї рідкої клітини, яка, потворно розрісшись (вони називали її «добіологічною формацією»), оточила всю планету драглистою оболонкою, котра подекуди сягала кількох миль у глибочінь, то астрономи й фізики стверджували, буцім це надзвичайно високоорганізована структура, яка за складністю будови, можливо, переважає навіть земні організми, бо здатна активно впливати на формування планетної орбіти. Жодної іншої причини, що пояснювала б поведінку Соляріс, їм не вдалося відкрити, більше того, планетофізики виявили зв'язок між певними процесами в плазматичному Океані та місцевим гравітаційним потенціалом, який змінювався залежно від океанічного «обміну речовин».

Таким чином, фізики, а не біологи запропонували парадоксальне формування — «плазматична машина», маючи на увазі утворення, в нашому розумінні, може, й не живе, однак спроможне до цілеспрямованих дій, додамо відразу — в астрономічному масштабі.

У цій дискусії, яка, наче вир, затягла в себе протягом кількох тижнів усі найвидатніші авторитети, вперше за вісімдесят років похитнулася доктрина Гемоу-Шеплі.

Якийсь час дехто ще намагався її захистити, стверджуючи, начебто Океан не має нічого спільного із живим організмом, що це навіть не «поза-» чи «добіологічне» утворення, а всього-на-всього геологічна формація, хоч і незвичайна, бо здатна тільки стабілізувати орбіту планети Соляріс, змінюючи сили тяжіння; при цьому посилалися на закон Ле Шательє.

На противагу цій консервативній думці були висловлені інші гіпотези, котрі проголошували (наприклад, одна з найдосконаліших — гіпотеза Чівіта-Вітти), що Океан — результат діалектичного розвитку: від свого первісного стану, від Праокеану — розчину хімічних речовин, що слабо реагують, — він зумів під впливом зовнішніх умов (тобто змін планетної орбіти, які загрожували його існуванню), минаючи всі земні щаблі розвитку, зокрема виникнення одно- й багатоклітинних організмів, рослинну і тваринну еволюцію, утворення нервової системи та мозку, зробити різкий стрибок до стадії «гомеостатичного океану». Інакше кажучи, він не пристосовувався, як земні організми, протягом сотень мільйонів років, до навколишнього середовища, щоб тільки після такого тривалого часу дати початок розумним істотам, а відразу ж запанував над своїм середовищем.

Це було дуже оригінально, а проте й досі ніхто не розумів, як драглиста маса може стабілізувати орбіту небесного тіла. І хоч уже майже сто років були відомі пристрої, що створюють штучні силові й гравітаційні поля — гравітатори, важко було навіть уявити, як саме аморфний кисіль може зробити те, що в гравітаторах досягали за допомогою складних ядерних реакцій та височезних температур. У газетах, які тоді писали про «таємниці Соляріс», потішаючи читачів і викликаючи обурення в учених наївними вигадками, траплялися навіть твердження, буцім планетарний Океан — далекий родич земних електричних вугрів...

Та коли одну проблему вдавалося якоюсь мірою розв'язати, на її місці, — як це згодом не раз бувало з планетою Соляріс, — виникала інша, ще неймовірніша.

Дослідження показали, що Океан діє зовсім не за принципом наших гравітаторів (зрештою, це було б і неможливо), а здатен безпосередньо моделювати метрику часу-простору, що, до речі, призводить до відхилень при вимірюванні часу на одному й тому самому меридіані планети. Отже, Океан у певному розумінні не тільки знав теорію Ейнштейна-Бові, а й міг використовувати її висновки (чого не можна сказати про нас).

У науковому світі це відкриття викликало справжню бурю, чи не найсильнішу в нашому столітті. Всіма визнані непохитні теорії розсипалися на порох, у науковій літературі були опубліковані досить-таки єретичні статті, а висловлена альтернатива «геніальний Океан» чи «гравітаційні драглі» збурила уми.

Усе це відбувалося за півтора десятка років до мого народження. Коли я ходив до школи, Соляріс, — на підставі встановлених на той час фактів, — було вже повсюдно визнано планетою, на якій є життя, але тут — тільки один мешканець.

Другий том Х'юза та Ейгеля, який я гортав майже машинально, починався із систематики, такої ж оригінальної, як і кумедної. Класифікаційна таблиця рекомендувала по черзі: тип — політерія (Polytheria), порядок — одноклітинні (Syncytialia), клас — метаморфні (Metamorpha).

Немовби нам було відомо хтозна-скільки представників цього виду, тимчасом як насправді існував лише один — щоправда, вагою сімнадцять більйонів тонн.

Під пальцями в мене шелестіли кольорові діаграми, графіки, дані спектральних аналізів, які демонстрували характер і перебіг основного обміну та його хімічні реакції. Що далі я заглиблювався в товстенний том, то більше математики було на крейдяних сторінках; так, нібито наші відомості про цього представника класу метаморфних, який лежав, повитий темрявою ночі, що тривала тут чотири години, за кількасот метрів під сталевим днищем Станції, були вичерпні.

Насправді ж не всі вчені дійшли одностайної думки про те, чи Океан «істота», а тим більше, чи можна вважати його розумним. Я поставив грубезний том на полицю й узяв наступний. Він поділявся на дві частини. У першій були викладені протоколи незліченних експериментів, мета яких — встановити контакт з Океаном. У мої студентські роки ці спроби — я це дуже добре пам'ятаю, — породили силу-силенну анекдотів, жартів та дотепів; здавалося, навіть середньовічна схоластика порівняно з тими нетрями, в які завела вчених ця проблема, була зрозуміліша й доступніша. Друга частина тому, яка налічувала майже тисячу триста сторінок, містила тільки бібліографічні відомості про досліджувану тему. Сама ж література з цього питання, мабуть, не вмістилася б і в кімнаті, де я сидів.

Перші спроби встановити контакт з Океаном було зроблено за допомогою спеціальних електронних апаратів, які трансформують імпульси, посилаючи їх в обох напрямках, причому активну участь у конструюванні цих апаратів брав сам Океан. Проте всю роботу виконували наосліп. Що означало — «брав участь»? Океан модифікував певні вузли занурюваних у нього приладів, унаслідок чого змінювалися записувані ритми розрядів, прилади фіксували незліченну кількість сигналів, схожих на уривки якихось складних викладок вищого математичного аналізу. Але що все це означало? Може, то були дані про тимчасове збудження Океану? Може, імпульси, які десь далеко, за тисячі миль від місця дослідження, спричинюють його велетенські утворення? Чи, може, перекладені недоступною електронною мовою вираження його одвічних істин? А може, його мистецькі твори? Хто ж міг це знати, якщо реакція на той самий подразник жодного разу не була однаковою? Якщо на одне подразнення він відповідав вибухом імпульсів, що мало не розносив на друзки всю апаратуру, а на друге, таке ж самісіньке, — глухим мовчанням? Якщо жоден дослід не можна було повторити? І все ж здавалося, що від розшифрування лавини записів, яка безперервно наростала, нас відділяє тільки крок, тим більше, що з цією метою було створено спеціальні електронні мізки, здатні так переробляти інформацію, як досі ще ніколи не вдавалося. Справді, деякі результати зуміли отримати. Океан — джерело електричних, магнітних, гравітаційних імпульсів — розмовляв мовою, схожою на мову математики; деякі сплески його електричних розрядів можна було класифікувати, користуючись дуже абстрактними методами земного математичного аналізу, теорією множини; там виникали гомологи структур, відомих із тієї галузі фізики, яка з'ясовує взаємозв'язок енергії і матерії, скінченних та нескінченних величин, часточок і полів. Усе це дедалі більше переконувало вчених, що перед ними — мисляче чудовисько, щось на зразок велетенського протоплазматичного моря-мозку, який безмежно розрісся, оперезав усю планету й розважається у небачених за розмахом теоретичних розміркуваннях про сенс усього сущого, а все те, що вловлюють наші апарати, — тільки незначні, випадково підслухані уривки цього правічного, глибинного монологу, який триває за межами людського розуміння.

Так вважали математики. Їхні гіпотези одні трактували як вияв зневаги до можливостей людини, як схиляння перед чимось, чого ми ще не розуміємо, але що можна трактувати як спробу воскресити давню доктрину «ignoramus et ignorabimus»[1]; інші ж вважали, що все це шкідливі й марні балачки, що ці гіпотези математиків відображають міфологію нашого часу, яка вбачає у велетенському мозку — байдуже, електронному чи плазматичному, — найвищу мету існування — суму буття.

А ще інші... Словом, дослідників і поглядів була незліченна кількість. Утім, окрім спроб налагодити контакт, були й інші проблеми соляристики, в якій спеціалізація зайшла так далеко, особливо за останню чверть століття, що солярист-кібернетик насилу міг зрозуміти соляриста-симетріадолога. «Як же ви можете порозумітися з Океаном, коли не здатні зрозуміти один одного?» — якось жартома запитав Вейбеке, котрий у мої студентські роки керував Інститутом; у цьому жарті була велика частка правди.

І все ж таки Океан не випадково зарахували до класу метаморфних. Його рухлива поверхня могла давати початок найрізноманітнішим, не схожим ні на що земне формам, причому цілеспрямованість — адаптаційна, пізнавальна чи будь-яка інша — цих інколи бурхливих спалахів плазматичної «творчості» залишалася цілковитою загадкою.

Ставлячи назад на полицю том, такий важенний, що мені довелося підтримати його й другою рукою, я подумав, що наші відомості про Соляріс, які заповнюють бібліотеку, — власне, непотрібний баласт, кладовище фактів; що ми вже сімдесят вісім років, відколи почали їх нагромаджувати, тупцюємо на місці, навіть гірше — вся праця цих років, як виявилося, була марною.

Наші точні дані складалися тільки із заперечень. Океан не користувався машинами й не будував їх, хоча за певних обставин, можливо, був здатний на це — іноді він копіював частини деяких занурених у нього апаратів, але чинив так лише в перший і другий рік наших дослідницьких робіт; потім він ігнорував усі наші спроби, хоч як терпляче ми їх повторювали, ніби втратив будь-який інтерес до наших пристроїв і виробів (а отже, й до нас самих). Океан не був наділений, — я перелічую далі наші «негативні відомості», — ні нервовою системою, ні клітинами, ні структурою, близькою до білкової; він не завжди реагував на подразники, навіть дуже сильні (так, наприклад, Океан повністю «проігнорував» катастрофу допоміжного ракетного корабля другої експедиції Гізе, який упав з висоти трьохсот кілометрів на поверхню планети й знищив вибухом своїх атомних двигунів плазму в радіусі півтори милі).

Поступово в наукових колах, особливо у тих, що належали до керівництва Інституту, «справу Соляріс» почали трактувати як «справу безнадійну», тож у цьому середовищі в останні роки залунали голоси, які вимагали скоротити дотацію на подальші дослідження. Про повну ліквідацію Станції поки що ніхто не наважувався заговорити — це було б відвертим визнанням поразки. Хоча дехто в приватних розмовах і висловлювався, що тепер найголовніше — це по змозі «почесно» припинити «аферу Соляріс».

Проте для багатьох, особливо для молодих, «афера» ця поступово ставала чимось на кшталт випробування власної вартості. «По суті, — казали вони, — йдеться про ставку, набагато більшу, ніж вивчення соляріанської цивілізації, — про нас самих, про межі людського пізнання».

Певний час популярним був погляд (його старанно поширювали газети), начебто мислячий Океан, що омиває планету Соляріс, — це велетенський мозок, який випередив у своєму розвитку нашу цивілізацію на мільйони років, нібито це «космічний йог», мудрець, утілене всезнання, начебто він уже давно зрозумів марність усякої діяльності й тому на всі наші спроби налагодити з ним контакт відповідає мовчанкою. Та це був хибний погляд, бо живий Океан діяв — і ще й як! Щоправда, він діяв інакше, ніж уявляли люди: не будував ні міст, ні мостів, ні літальних машин, не пробував ні подолати простір, ні переступити його (що, на думку декого, було неоціненною перевагою людини перед ним). Зате він займався тисячократним перетворенням — «онтологічною аутометаморфозою» (уже чого, а вчених термінів на сторінках соляристичних праць не бракувало!). З іншого боку, в того, хто наполегливо намагався осягнути найрізноманітніші відомості про Соляріс, складалося враження, що перед ним — уламки інтелектуальних конструкцій, можливо, навіть геніальних, безладно перемішані з утвореннями, які є наслідком цілковитої глупоти на межі божевілля. Через те як антитеза концепції «Океану-йога» виникла теорія «Океану-дебіла».

Ці гіпотези воскресили й оживили одну з найдавніших філософських проблем — проблему взаємозв'язку матерії і духу, свідомості. Треба було мати неабияку сміливість, аби першому, — як це зробив Дю-Гаарт, — визнати, що Океан наділений свідомістю. Ця проблема, котру дехто з учених одразу ж потрактував як метафізичну, стала темою майже всіх дискусій і суперечок. Чи можливе мислення без свідомості? І водночас чи можна процеси, що відбуваються в Океані, назвати мисленням? Чи можна вважати горою велетенський камінь, а планетою — велетенську гору? Звичайно, такі терміни можна використовувати, але нове співвідношення величин виводить на сцену нові закономірності й нові явища.

Проблема ця стала квадратурою кола нашої доби. Кожен учений із самостійним мисленням намагався зробити в скарбницю соляристики свій внесок; було висловлено чимало теорій, які стверджували, буцімто перед нами продукт дегенерації, регресу, що настав після фази «інтелектуального розвитку» Океану, буцім Океан — насправді новоутворення, гліома, котра, зародившись у тілах колишніх жителів планети, роз'їла і поглинула їх, сплавивши рештки у надклітинну стихію, що постійно існує й самоомолоджується.

Я зняв з пластикового столу прилади й книжки, розклав на ньому карту Соляріс і, спершись руками на металеві краї столу, почав розглядати її при білому, схожому на земне, світлі ламп. Живий Океан мав свої мілини й глибини, а острови, вкриті нальотом вивітрілих мінералів, свідчили про те, що колись вони були його дном. А може, він регулював також процес піднесення над поверхнею та опускання скелястих утворень, занурених у його лоно? Це поки що лишалося таємницею. Я знов, як у дитинстві, коли вперше почув про планету Соляріс, був приголомшений величезними півкулями на карті, розмальованими різними відтінками фіолетового й блакитного кольорів.

Не знаю, чому, але все навколо раптом утратило для мене інтерес; навіть загадкова смерть Ґібаряна і моє невідоме майбутнє видавалися мені тепер такими незначними; поринувши в споглядання цієї вражаючої карти, я забув про все на світі.

Окремі ділянки «живоутворення» було названо іменами дослідників, які присвятили себе їхньому вивченню. Роздивляючись ґлеємасив Тексалла, що омивав екваторіальні архіпелаги, нараз відчув на собі чийсь погляд.

Я все ще стояв, схилившись над картою, але вже не бачив її, заціпенівши зі страху. Двері навпроти були забарикадовані ящиками й присунутою до них шафкою. «Мабуть, якийсь робот», — подумав я, хоча досі не бачив у кімнаті жодного робота, а ввійти непомітно для мене він не міг. Відчуття важкого, непорушного погляду ставало нестерпним, пекло шкіру на потилиці й спині. Я мимохіть утягнув голову в плечі й щосили оперся на стіл; він зненацька повільно посунувся по підлозі. Я отямився і рвучко обернувся.

Кімната була порожня. Переді мною зяяв чорнотою тільки великий напівкруглий ілюмінатор. Дивне відчуття не зникало. На мене дивилася темнота — безлика, велетенська, безока, безмежна. За склом, у мороці, не світилася жодна зірка. Я засмикнув світлонепроникні штори. Тепер я вже починав розуміти, хоча не пробув на Станції й години, чому тут у декого виникає манія переслідування. Мимоволі я пов'язував це зі смертю Ґібаряна. Я знав цього дослідника й досі був певен, що ніщо не може потьмарити його розум. Тепер ця певність зникла.

Я стояв посеред кімнати біля столу. Дихання моє стало рівнішим, а піт на чолі поволі висихав. Про що це я тільки-но думав? Ага, про роботів. Дивно, що жодного з них я не бачив ні в коридорі, ні в кімнатах. Куди вони всі поділися? Єдиний робот, якого я помітив, — та й то на відстані — належав до механічної обслуги ракетодрому. А де ж інші?

Я зиркнув на годинник. Час було вже йти до Снаута.

Я вийшов у коридор, тьмяно освітлений люмінесцентними лампами під стелею. Проминувши твоє дверей і наблизившись до третіх, на яких висіла табличка з прізвищем Ґібаряна, довго стояв перед ними. На Станції панувала тиша. Я натиснув ручку дверей. Щиро кажучи, мені зовсім не хотілося туди заходити, але ручка легко піддалася, двері трохи відхилилися, й виникла щілина, спершу чорна, а потім осяяна світлом, що спалахнуло всередині. Тепер мене міг побачити кожен, хто йшов коридором. Я швидко переступив поріг, безгучно й щільно причинив за собою двері. Потім рвучко обернувся.

Я стояв, майже притискаючись спиною до дверей. Кімната була трохи більша за мою, з таким самим панорамним ілюмінатором, на три чверті заслоненим завіскою з дрібними голубенькими й рожевими квіточками, напевно, привезеною із Землі, — вона явно не належала до спорядження Станції. Уздовж стін тяглися книжкові полиці й шафки, покриті сріблясто-зеленою емаллю. Все із шафок було вивернуте просто на підлогу, між табуретками й кріслами. Переді мною, захаращуючи прохід, лежали перекинуті два пересувних столики, завалені журналами, що, видно, висипалися з розірваних тек. Розгорнені віялом сторінки книжок були залиті рідинами з розбитих колб та пляшок із притертими корками: ці колби й пляшки були з такого товстого скла, що, просто впавши на підлогу, навіть з великої висоти, нізащо не змогли б розбитися. Під ілюмінатором лежав перекинутий стіл з розтрощеною лампою на висувному кронштейні; поряд валявся табурет, дві ніжки якого було встромлено в напіввисунуті шухляди стола. Усю підлогу встеляв шар картонок, списаних аркушів та інших папірців. Я впізнав Ґібарянів почерк і нахилився. Піднімаючи розрізнені аркуші, помітив, що моя рука відкидає не одну тінь, як досі, а дві.

Я обернувся. Рожева завіска палала, немовби її підпалили згори, а різка смуга сліпучо-блакитного вогню чимдалі розгоралася. Я рвучко відсунув завіску, і в очі мені вдарило полум'я гігантської пожежі, що охоплювала третину обрію. Довгі, потворно витягнені тіні бігли поміж хвиль до Станції. Це займався світанок. У зоні, де перебувала Станція, після ночі, яка тривала лише годину, на небо викочувалося друге, блакитне сонце планети.

Автоматичний вимикач погасив лампи під стелею, і я знову нахилився до розкиданих паперів. Перебираючи їх, знайшов короткий план експерименту, що мав відбутися три тижні тому. Ґібарян збирався піддати плазму Океану дії наджорстких рентгенівських променів. Із тексту я зрозумів, що план цей мав здійснити Сарторіус, — у мене в руках була копія. Осяяні світлом, білі аркуші сліпили очі. Новий день був не такий, як попередній. Під небом, оранжевим від сонця, яке поволі остигало, чорнильний, з кривими відблисками Океан майже постійно вкривала брудно-рожева імла, ніби зливаючи в одне ціле небосхил, хмари й хвилі. Тепер усе це щезло. Навіть профільтрований крізь рожеву тканину завіски схід палахкотів, мов пальник потужної кварцевої лампи, і мої засмаглі руки здавалися в ньому майже сірими. Кімната змінилася: все, що мало червоний відтінок, ураз стало блякло-бронзовим, мов сира печінка, а всі предмети білого, зеленого й жовтого кольорів, навпаки, налилися соковитою барвою і, здавалося, теж випромінювали сяйво. Примружившись, я зазирав у шпарку завіски: небо перетворилося на біле море вогню, під яким погойдувалося й дрижало щось схоже на розплавлений метал. Я стулив повіки — в очах попливли червоні кола. На полиці надбитого вмивальника лежали темні окуляри. Я надів їх — вони закрили мені майже половину обличчя. Тепер завіска світилась, як полум'я натрію. Я заходився читати далі, піднімаючи з підлоги аркуші й складаючи їх на столику, що якимсь дивом стояв неперекинутий. Частини тексту бракувало.

Це були протоколи вже проведених досліджень. З них я довідався, що Океан протягом чотирьох днів піддавали опроміненню в пункті за тисячу чотириста миль на південний схід від теперішнього місця розташування Станції. Для мене це виявилося цілковитою несподіванкою — адже застосування наджорстких рентгенівських променів заборонено конвенцією ООН через їхній згубний вплив. Я був абсолютно певен, що ніхто не звертався на Землю з проханням дозволити такі експерименти. Підвівши голову, я раптом побачив у дзеркалі прочинених дверцят шафки власне відображення: мертвотно-бліде обличчя й темні окуляри. Кімната, яка палахкотіла білим і блакитним сяйвом, мала дуже неприродний вигляд; та ось пролунав протяжний скрегіт, і ззовні ілюмінатори закрили герметичні заслінки; в кімнаті стемніло, потім спалахнуло штучне світло, що тепер здавалося неймовірно тьмяним. Ставало дедалі гарячіше, почулися розмірені звуки кондиціонера, що скидалися на відчайдушне скиглення — холодильні установки Станції працювали на повну силу. Проте спека зробилася ще задушливішою.

Раптом за дверима залунали кроки. Хтось ішов коридором. Двома нечутними стрибками я опинився біля дверей. Хода сповільнилася й стихла. Той, хто йшов, зупинився під дверима. Ручка повільно повернулася. Я інстинктивно схопив її й притримав. Натиск не дужчав, але й не слабшав. Той, за дверима, певно, як і я, намагався не зчиняти шуму. Якийсь час ми обидва трималися за ручку. Раптом вона підскочила в моїй долоні — її відпустили. За дверима знову почувся слабкий шерех — той, хто намагався їх відчинити, пішов геть. Я ще трохи постояв, наслухаючи, але в коридорі панувала тиша.