Шляхи титанів

Подорож по системі

…З неосяжної темряви насувалися химерні, ніколи не бачені зловісні образи. Вогняні смерчі котилися по землі, руйнуючи будівлі, спалюючи вщент ліси, посіви, переслідуючи охоплені жахом юрби. По димних, брудних дорогах лежали спотворені вибухами машини, почорнілі труни людей. Чад і сморід стояв над світом.

Серце стискувала фатальна думка: вже з цього хаосу не відродиться людяність, добро, справедливість, любов, сміливість. Над планетою, над душами людськими навіки нависли звіряча жорстокість і жах смерті!..

Та ні!

Спокійно, рішуче йшли серед того шквалу люди, звичайні люди, одягнені в скромну одежу солдатів.

Вони йшли в пащу вогню і смерті. Йшли умирати. І на лицях їх нерідко фала весела посмішка…

Вибухи шматували багатьох, а ті, що лишалися живими, — все йшли і йшли, затиснувши в гарячих руках невеликі металічні предмети, що несли смерть ворогам!

Страшними були обличчя людей у бою — вони спотворювалися жахливим виразом помсти і жорстокості.

І тільки вночі, коли затихали бої, в очах змарнілих, втомлених солдатів загоралися вогники світлої Мрії. Саме Мрія вела цих людей на муки, злигодні, смерть!..

…Світозар прокинувся. І відразу все зникло. Не стало ні смерті, ні вогню, ні мужніх, виснажених стражданнями людей. Промінь світанку м’яко впав на обличчя хлопця, запрошуючи вставати.

Хвилинку! Ще мить! Він хоче утримати біля себе зниклі образи. Хто вони? Звідки? Чому так хочеться Світозару бути з ними?

Ага, згадав!.. Це ж недавно він бачив старовинний фільм-хроніку періоду соціальних революцій. Враження було неповторним! Кілька місяців хлопець не міг отямитися. Навіть тепер ті образи переслідують його в снах! Навіть на вечорі Мрії він не міг позбутись їх…

Значить, шлях мусить бути єдиним! Він твердо вирішив.

Юнак хутко схопився з широкого ліжка, поправив подушку, розіслав простирадло. Потім легкими кроками вийшов у невеликий сад, оточений суцільною стіною в’юнких рослин. Посередині саду в рожевому відблиску ранку іскрилася в басейні вода. Світозар пірнув кілька разів, вийшовши з басейну, зробив цикл гімнастичних вправ.

Одягаючись в прохолодну світло-сіру одежу, він тривожно поглянув на обрій.

Ось-ось зійде сонце. Треба поспішати! Рідні, мабуть, уже чекають його…

Світозар недбало розчесав попелясте волосся, байдуже оглянув свою постать в дзеркалі і рішуче попрямував до дверей, що вели в центр будівлі.

Він увійшов до круглої зали. М’яке рожеве світло розливалося по приміщенню. В’юнкі рослини повзли по стінах до купола, розквітали великими блідо-фіолетовими дзвіночками. Від них віяв тонкий ніжний аромат.

За круглим столом сиділо кілька людей.

Коли Світозар зайшов, їхні обличчя одностайно повернулися в його бік. Хлопець широко, трохи винувато посміхнувся.

«Мої родичі точніші від мене», — подумав Світозар, схиляючись у вітальному поклоні. Вголос він сказав:

— Пробачте, я, здається, запізнився…

Його слова заглушив мелодійний дзвін. Це астрономічний годинник сповістив про схід сонця. Високий чоловік встав з-за столу, міцно обняв Світозара. Його сіро-блакитні очі м’яко усміхнулися. Це був Світозарів батько — Міровол.

— Ти точний, як завжди, — сказав він. — Це ми поспішили. Поздоровляю тебе з повноліттям, сину! Бажаю тобі ясності думки і великого знання!..

З-за спини Міровола виступила худенька струнка жінка з строгим круглим обличчям і стальними очима. На перший погляд можна було сказати, що вона дуже сердита. Але Світозар знав, що це тільки здається, а насправді його мати Леліока була надзвичайно ніжною.

— Поздоровляю, сину! — продзвенів голос Леліоки. — Бажаю тобі великої любові!..

— Поздоровляємо, брате! — вигукнули разом дві сестри, Ені й Тора, цілуючи хлопця в щоки з обох боків.

— Мужності тобі до кінця! — сказала Ені.

— Хорошої дівчини тобі — вірного товариша на все життя! — додала Тора.

Світозар почервонів, відмахнувся:

— Я про це не думаю. І ніколи не буду думати! — рішуче додав він, згадавши сумне прощання з Ліо.

— Прийде час, подумаєш! — лагідно усміхнулася мати, погладивши сина по плечу.

Світозар, стримуючи хвилювання, охопив сильними руками чотири рідних голови і пригорнувся до них. Так обнявшись, всі завмерли на мить. Пролунав останній удар передзвону годинника. І в ту ж хвилю купол приміщення зажеврів золотим вогнем. Здавалося, там розквітала вогняна квітка. Ось від центра виросли барвисті пелюстки, вони розповсюджувалися далі і далі, сягнули до країв купола. Тепер все приміщення заграло кольорами райдуги, небесні барви лягли на радісні обличчя присутніх.

— Сонце зійшло! — тихо промовив Міровол. — Почався перший день твого нового шляху, сину, шляху в зрілість!..

Всі розсілися за столом. Почалася жвава розмова. У середині стола з’явився отвір. Міровол дістав звідти дві темно-червоні пляшки з сріблястими голівками, п’ять кришталевих старовинних келихів.

— Батьку! — завбачливо озвався Світозар. — Я не питиму! Здається, ти сам колись мені говорив про жахливі наслідки, до яких у древності спричиняло вживання алкоголю!..

Міровол засміявся.

— Ти не забув моїх уроків! Це добре. Але ти вже дорослий і маєш загартовану волю. Гадаю, що це питво не захопить тебе. А випити треба! По традиції, яка ведеться з сивої давнини!..

— Ну, коли так, то вип’ємо! — махнув рукою Світозар.

Гучно тріснуло. Корки полетіли вгору. Іскристо-золоте вино — густе і запашне — запінилося в бокалах.

Всі встали. В мовчанні продзвенів кришталь. Ніхто не проголошував тосту — бажання було висловлене без слів.

— Ну, а тепер, — Міровол високо підняв у руці порожній келих, — робіть усі так!

Він розмахнувся і вдарив бокалом об підлогу. В усі боки бризнули прозорі скалки. Потім розбилися на дрібні шматки ще чотири келихи. Кілька хвилин всі стояли в урочистому мовчанні.

— Колись у такі дні ювілярам або іменинникам дарували всякі речі, — сказав Міровол, даючи знак сідати. — Тепер тобі не потрібні подарунки. Вся безкінечність перед тобою, сину, і ти її господар!.. Ти знаєш, для чого ми прибули?

— Звичайно, — здивовано відповів Світозар. — Щоб поздоровити мене…

— Не зовсім так, — заперечив Міровол. — Ти здобув універсальну освіту і тепер будеш вибирати свій власний, улюблений шлях. Чи ти обрав його?..

Світозар не відповів. Знову блискавично в його пам’яті постали образи давніх часів, постаті далеких предків, що переслідують його і в снах. Грім далеких боїв пролунав десь у темряві свідомості, закликаючи, нагадуючи… Хлопець здригнувся.

— Що з тобою, сину? — здивовано запитав батько. — Ти раптом чомусь спохмурнів.

— Так, нічого… — Світозар отямився. — Послухай, батьку… Я піду…

— Зачекай! — перебив його Міровол. — Не говори… Перед тим, як ти висловиш своє бажання, я хочу показати тобі принади різних професій. Кращі спеціалісти розповідатимуть тобі про це. Я приготував довгу, але цікаву лекцію спеціально для сьогоднішнього дня…

— Але ж, батьку, я вибрав!..

— Можливо. А все ж, поглянь, подумай…

Міровол підійшов до маленького щитка на стіні приміщення, натиснув кнопку. Непрониклива чорна завіса почала швидко підійматись від підлоги до височенного купола. Це діяла всередині стіп система світлофільтрів. За кілька секунд стало зовсім темно. І тоді в мороці почувся голос Міровола:

— Почнемо з космонавтики. Оглянемо поступово всю систему.

Перед присутніми спалахнув блідо-зеленим сяйвом прямокутник стереоекрана. Здавалося, простір приміщення відсунувся у безодню. Ось на темному тлі засяяла зірочка. Вона блискавично виросла, перетворилася на планету. Над планетою в чорній прірві пульсувала гігантська куля Сонця. Його сяйво було послаблене фільтрами. Під палючим промінням розстилалася безкінечна гола пустеля. Розпечене каміння, неймовірно глибокі тріщини, несамовиті вихори розріджених газів, що вириваються зсередини планети! Дивитись на таке видовище було неприємно…

— Меркурій! — констатував Світозар. — Жахливий світ!..

— Не поспішай з висновками, — почувся голос Міровола. — Дивись далі…

Здавалося, об’єктив наблизився до самої планети і раптово проник під ґрунт. На екрані з’явилися астрономічні обсерваторії, які спеціально займалися вивченням Сонця. Ось за пультом, в повітряному кріслі повис десь під стелею чоловік. Він дивився на екран телеустановки, наспівуючи якусь веселу пісеньку.

— Генімар, — сказав Міровол. — Один з кращих астрономів системи, великий знавець в області космогонії…

Астроном ніби почув голос, повернувся в кріслі і поглянув униз. Його молоде худорляве обличчя усміхнулося.

— Генімар! — крикнув Міровол. — Ми вітаємо тебе!

Генімар відповів граціозним жестом руки.

— Мій син вступає сьогодні в життя. Я показую йому систему і пропоную вибрати шлях. Розкажи, чим цікава твоя професія?..

— Із задоволенням! — почувся різкий високий голос астронома. — День і ніч, тобто завжди, — бо тут нема ні дня ні ночі, — наші найточніші інструменти вивчають діяльність центрального світила. Нам пощастило дати вичерпну відповідь про походження Сонця, джерела його енергії і еволюцію… Наука вважає, що перед згасанням Сонце спалахне під впливом змін, які настануть після закінчення циклу ядерних реакцій? Це загрожує життю на Землі та інших планетах. Ми мусимо бути готові до переселення в інші світи або до використання штучних джерел тепла і світла.

— Я чув про це, — сказав Світозар.

— Можливо, — вів далі Генімар. — Недавно навколо Плутона запущені супутники з реакторами, створюється планетна атмосфера і моря. Почнеться круговорот, створиться органічний ґрунт, а потім з’явиться життя. Можна сказати, що люди готові до переселення в інші світи…

— І скоро це буде? — тривожно запитав Світозар.

Генімар засміявся.

— Час відносний. Тим більше, що ми вступаємо в еру безсмертя. Але ждати ще дуже довго. Не менше більйона років… Проте, необхідно весь час слідкувати за діяльністю Сонця, щоб бути готовим до всього!..

— А може, ми знайдемо методи боротьби з циклічними вибухами Сонця? — гаряче озвався хлопець.

— Можливо, — сказав Генімар. — Навіть напевне! Як би там не сталося, ти бачиш, що в астрономії — безодня роботи. Я гадаю, що моя професія — дуже потрібна і романтична!.. Бажаю щастя!..

Постать астронома зникла. На екрані з’явилися довжелезні підземні зали, де автомати добували з глибини планети різні метали і перетворювали їх у складні машини. Та найцікавішою була енергетична установка Меркурія. Вона охоплювала підземним кільцем весь Меркурій. На екрані з’явилося обличчя жінки — керівника енергетикою внутрішніх планет. За проханням Міровола вона сказала:

— Енергія ядра будь-яких елементів конденсується у вакуумних акумуляторах. Такі енергетичні пункти в нашій системі є на Марсі, на шістьох супутниках Юпітера, трьох супутниках Сатурна, двох супутниках Урана та Нептуна і на Плутоні. Є кілька невеликих установок на астероїдах, які перетворені в орбітальні станції. Немає таких станцій тільки на Землі та Венері…

— Чому? — вихопилося запитання у Світозара.

— Тому, — відповіла жінка, — що вакуумні акумулятори зберігають неймовірні запаси енергії, які можуть знищити планету при нещасному випадку. Ми вирішили на заселених планетах не створювати енергетичних пунктів такої потужності…

— Для чого використовується енергія цих пунктів, крім потреб промисловості заселених планет? — запитав Міровол.

— Основна маса енергії консервується. Так постановила Космічна Рада. Ви знаєте, що в наші дні проводяться експерименти по подоланню Простору без апаратів, за рахунок нейтралізації тяжіння.[1] От якраз для таких цілей ми й консервуємо енергію. Щоб вам стало ясніше, можу сказати, що загальна потужність енергетичних запасів нашої Системи в переводі на гравітаційний потенціал переважає гравітаційну енергію ста тисяч сонячних мас…

Світозар, а також Ені і Тора, які не чули таких цифр, охнули від несподіванки. Жінка задоволено посміхнулася.

— Енергетика — це життя, це майбутнє, — сказала вона. — Бажаю щастя…

Її постать зникла. На екрані знову з’явилося чорне провалля Космосу, засіяне мереживом зірок. З нього поволі виростала друга планета, обкутана білою ковдрою непроникливих хмар.

— Венера, — урочисто промовив Міровол. — Ну, тут не потрібно пояснень інших, тут працюю я і розповім тобі про все…

На екрані відкрилась перспектива планети. В похмуру далечінь котилися важкі фіолетові хвилі океану. Над берегами розкинулися плантації пишних дерев з жовтогарячим листям і криваво-червоними плодами. За плантаціями, під грядою сіро-зелених гір, виднілися куполи білосніжних котеджів.

— Поглянь, — з гордістю промовив Міровол. — Коли вперше наші далекі предки прибули на Венеру, вони потрапили в пекло. Безліч діючих вулканів, повітря заражене вуглекислотою і отруйними випарами, висока температура, при якій неможливо було нормально жити і працювати. Минуло кілька тисячоліть і планету не можна впізнати. Ми нейтралізували більшість вулканів, ліквідувавши вогнища радіоактивного розкладу, ми очистили атмосферу, прискорили обертання Венери навколо осі, бо вона оберталася раніше дуже повільно. І, нарешті, ми виростили ряд рослин з казковими властивостями…

— Що ж це за рослини? — не стримався Світозар. — Ми ще не знаємо про них?..

— Ні! — відповів Міровол. — Лише в цьому році ми завершили досліди. Довготривала перевірка була успішною, і наші рослини вирощуватимуться також на Землі… Так от, якості цих рослин незвичайні, їх плоди мають у собі абсолютно все необхідне для організму людини…

— Зачекай! — вигукнув здивований Світозар. — Ти хочеш сказати, що люди зможуть зовсім позбутися кухні? Зникне вся різноманітність їжі, до якої ми звикли?..

— А чому ж! — Було чутно, як Міровол засміявся в темряві. — Хіба це погано? Вирощувати тільки одну культуру рослин і не думати зовсім про кулінарію. Ви уявляєте, наскільки це полегшить нам життя? На штучних супутниках, станціях, на космольотах будуть оранжереї з цими рослинами. Людям залишиться лише одне — доглядати за ними…

— Але ж тоді почне змінюватися структура організму! Травна система і цілий ряд інших поступово перетворяться в рудименти!

Міровол знизав плечима.

— Ти, я бачу, відстоюєш естетичні форми людини, які стверджені тисячоліттями. Це пусте! Нам здаються некрасивими форми наших диких предків — волосатих, довгоруких, низьколобих, а наші нащадки, можливо, будуть сміятися з форм Діани або Афродіти, яким до цього часу поклоняємося ми… А втім, можна виробити ряд гімнастичних вправ, щоб зберегти наші форми, про які ти так турбуєшся!..

— У всякому разі — це чудесне відкриття! — озвалася Леліока. — Можна поздоровити тебе, Міроволе?..

— Не мене, а Селекційний Інститут Венери, — скромно уточнив Міровол. — Потім, потім… Тепер мова йде про долю Світоза-ра. Пішли далі…

Знову на екрані відкрилася безодня. Одна за одною пропливали чудесні картини різноманітного життя Системи Сонця. Присутні побували на десятках штучних супутників Землі і Сонця, які обслуговували космічні шляхи, на астероїдах, де добувалися метали й мінерали, на Плутоні, в приміщеннях біологічної станції, де вчені працювали над виведенням таких форм рослин і тварин, які пристосувалися б до температури світового простору і майже повного вакууму. Перші результати були успішними, як розповів Міроволу керівник робіт Бін.

Нарешті, батько повернув сина на Землю. Перед глядачами заплюскотіли хвилі Північного океану. Екран переніс глядачів під воду, де на дні, під могутніми ковпаками, працювали потужні реактори, що підтримували в океані стабільну температуру. Такі станції були також в Антарктиці. Вони всі разом регулювали клімат Землі.

Потім з’явилися підводні плантації морських їстівних рослин, колосальні копальні рідких елементів, підземні індустріальні центри, розумні машини, які керували автоматикою планети, наукові експедиції в стратосфері і на дні океану, археологічні розкопки в Африці і на островах в Тихому океані і ще багато цікавих захоплюючих картин.

Нарешті, екран погас. Чорна завіса покотилася донизу. Море сонячного проміння ринуло в приміщення. Міровол натиснув важілець на столі. Прозорі пластини, з яких складався купол приміщення, посунулися донизу, ховаючись під землю. Лише на невидимому каркасі залишилося мереживо в’юнких рослин з ніжними квітами-дзвіночками. Навколо розкинулася тремтлива туманна далечінь. В ній тонув блакитний рукав широкої річки з плакучими вербами на берегах, білі й рожеві будинки на тому боці та широкі плантації плодових дерев.

Світозар тривожно зітхнув, повернувся лицем до батька.

— Ну, от, сину, і все! — сказав Міровол. — Тепер ти можеш сказати, який же вибір ти зробиш.

— Я скажу, — жваво озвався Світозар. — Слухай мене, батьку, слухай, мамо, слухайте, дорогі сестри, і зрозумійте! Те, що я тільки що побачив, — ще більше укріпило мене в моєму рішенні… Я бачив неймовірні, казкові досягнення, щасливе життя розумних істот, сповнене смислу і перспективи. І я подумав, як думав часто до цього часу: а кому ж ми завдячуємо цим щастям, цими перспективами? Як жили вони, ті далекі і невідомі наші предки, про яких ми так мало знаємо? Якими болями вони боліли, яким стражданням страждали, про що мріяли, на що сподівались? І вдень, і вночі мене переслідують тіні предків, їх невідомі, але чудесні діла, їх страждання і болі… І я вирішив віддати своє життя вивченню минулого, вивченню діяльності наших далеких предків. Я піду в Світовий Архівний Фонд! Хочу знати, що вони бажали бачити в наш вік, чого вимагали від нас…

Тінь невдоволення пробігла по обличчю Міровола.

— Ти добре подумав, сину? — спокійно запитав він.

— Так! — твердо відповів син. — Але хіба я неправий? Скажи, хіба я не переконав тебе?..

Міровол мовчав.

Леліока поклала руку на плече чоловіка, лагідно посміхнулася.

— Може, ти не зрозумів його? Може, треба згодитися з ним?..

— За нього логіка, — знизав плечима Міровол. — Що я можу сказати?..

— Ні! — гаряче заперечив Світозар. — Не логіка, не веління розуму, а голос серця кличе мене на цю дорогу. Віриш, батьку?..

Міровол мовчазно, але щиро обняв сина, притиснув до широких грудей…