…Маріанна цілу ніч бродила над берегом моря — одинока, зажурена. Не думала, не згадувала нічого. Все уже передумано, все вирішено. Навіки йде від неї той, чиє серце не зможе замінити їй ніхто… Зупинити вона його не могла, а якби й могла, то не зупинила б. Вона хотіла одного — щоб її взяли в експедицію замість кого-небудь з хлопців. Адже вона інженер-енергетик і змогла б бути корисною. Та Георгій рішуче повстав проти цього.
Минала коротка літня ніч. Над морем клубочились прозорі тумани, танули в теплому, запашному повітрі. Під ранок Маріанна присіла на камені, довго дивилась на далекі сузір’я, які меркли в променях нового дня. Ось так і вони — згаснуть, мов сон, як небувалий спогад, а на їхньому місці нові покоління запалять світильники іншого дня. А може, так треба? Може, вона даремно мучиться і терзає серце непотрібним аналізом?.. Адже нічого не зміниться!
Смішно! Хіба можна наказати почуттям? І чи є що-небудь важливіше, ніж почуття? Розум? Так! Розум… Він руйнує щастя, бо щастя, найвище щастя — тільки в любові! То, може, геть розум? Навіщо потрібний він, коли забирає радість життя?..
Маріанна заплющила очі, сумно посміхнулась. Досить! Досить нікчемних і непотрібних думок! Ось перед нею зоряна дорога в нові далекі світи! Мужні серця відкривають її для грядущих поколінь.
Чи можна зараз думати про себе? Серце — на замок!
Маленькі хмарки на сході запалахкотіли таким ясним багрянцем, що здалося, ніби якісь велетні там, на небосхилі, запалюють гігантське багаття. Слідом за тим сліпучі промені сонця пронизали повітря і помчали геть, в безкінечність, залишивши урочисту блискучу дорогу на морській поверхні… Дихнув легенький вітрець, море захвилювалось. А на душі Маріанни запанував дивний спокій.
Знявши взуття, вона босоніж побрела по траві, на якій сріблом переливались під сонячним промінням росинки, прямо до стартового поля, що лежало за сім кілометрів від моря. Там уже вирувала величезна юрба. Маріанна зійшла на древню могилу. Звідси видно було апарат, який бовванів над полем, постаті Георгія та інших відлітаючих. Але вона вирішила не підходити і кілька годин стояла на одному місці без дум, слухаючи галас проводжаючих, і мліла від спеки. Все вище піднімалося сонце, вітер посилювався. І ось почувся посилений динаміками голос Георгія, який попереджав про старт космольота. Юрба почала рідшати, вертольоти хмарою попливли в напрямку міста. І тільки тепер Маріанна зрушила з місця. Вона востаннє поглянула на проводжаючих, на постать Георгія і раптом засміялась.
— Яка ж я дурна, — сказала вголос і неждано застрибала на одній нозі, як колись у дитинстві. Потім зупинилась, зніяковіло оглянулась. Але поблизу нікого не було — тільки гарячий вітер гнув до землі сріблисту тирсу на могилі.
«От буде сюрприз!» — внутрішньо усміхнулась Маріанна. Очі її заіскрились, личко розцвіло рум’янцем. Вона подивилась на годинник. Без п’яти хвилин три. Через п’ять хвилин — старт! Маріанна прилягла за каменем, втупилась очима в зореліт. Серце завмерло.
Спливали останні секунди. І раптом апарат зник. На тому ж місці спалахнуло блакитне сяйво, схоже на туманну корону.
«Включено дегравітаційне поле», — подумала Маріанна. Сяйво попливло вгору. Потім задрижала земля. Прокотився неймовірної сили грім. Потоки матерії, вириваючись з дюз, метнули блакитну корону вгору, в сяюче небо. Страшний вихор підняв хмари піску і пилу, кинув Маріанну на землю. В очах у неї потемніло… Все було закінчено. Дівчина підвелася, оглянулась навколо. Замовкли далекі вибухи згори, повільно осідала на степ хмара куряви. Над місцем старту вже кружляли вертольоти. Ось один пілот помітив Маріанну, знизився до неї.
— Ви були тут під час старту?! — злякано закричав він, перехиляючись через борт відкритої кабіни.
— Так, — спокійно відповіла Маріанна.
— Ви збожеволіли! Вам треба негайно летіти в Інститут Випромінювань. Ви зазнали впливу шкідливих променів!..
— Не бійтесь, — засміялась Маріанна. — Мені це не страшно… Вона легко вибігла по східцях до пілота, сіла біля нього.
— Проспект Квітів, 27, — сказала серйозно і коротко.
Пілот здивовано поглянув на неї, але, не кажучи й слова, підняв машину в повітря, взявши курс на місто. Маріанна замкнулася в собі. Якось підсвідомо відчувала, що навколо струмує тепле, п’янке повітря, що внизу пропливають безмежні поля, сади, чарівні вулиці рідного Цвітограда. Вона задумала неймовірне! Чи сум її свідчив про каяття? Ні, сто разів ні!
Вертоліт сів біля будинку. Це був рожевий котедж, збудований з органічних матеріалів. Навколо хиталися під подихом морського вітру тремтливі берізки. Маріанна сама колись садила їх, перевозила саджанці з-за міста ще тоді, як були живими мати й татусь.
Дівчина попрощалася з водієм, поволі пішла до воріт.
— Раджу вам побувати в Інституті Випромінювань! — крикнув услід їй пілот.
Маріанна не відповідала. Вона ввійшла в дім, знеможено впала на широку каналу. Під вечір сповістила в Київ про те, що вона залишає роботу.
Після цього Маріанна жодної години не гуляла, не відпочивала. Кожного дня слухала повідомлення з Інституту Космонавтики, хотіла знати все про долю «Думки». Нарешті, через місяць прийшла радіограма з далекої антизірки.
Світ довідався про трагедію на чужій планеті, про спроби спіймати астероїд з антиречовини, які закінчилися успіхом. Георгій і його товариші вітали людей Землі, прощалися з ними і передавали, що вони беруть курс на Велику Магелланову Хмару…
На цьому повідомлення закінчувалось. Засліпленими від сліз очима Маріанна дивилася на туманне зображення коханого, яке тремтіло на екрані телевізора. Ось воно потемніло, зникло. Все!..
Дівчина довго сиділа непорушно, заховавши лице в долонях. Потім витерла сльози і вийшла надвір. Кілька хвилин вона дивилася на ніжні віти берізок, ніби прощалася з ними, а потім вибігла на вулицю і зупинила вертоліт-таксі.
— В Інститут Анабіозу! — коротко сказала дівчина, коли пілот підняв машину в повітря.
Широкі площі і проспекти Цвітограда швидко промайнули внизу. По них пливла метушлива юрба, але дівчина не бачила її.
Вертоліт сів на даху велетенського будинку, оточеного глухою стіною. Маріанна зіскочила з сидіння і побігла вниз по широких зеленкуватих сходах, покритих м’яким пухнатим килимом. На першому поверсі їй назустріч встав з-за стола повний лікар у білому халаті, з довгими сивими вусами і добрими світлими очима.
— Що ви бажаєте? — ввічливо запитав він.
— Я знаю, вам потрібні добровольці для дослідів по анабіозу, — нерішуче почала вона.
— Так! Ви хочете запропонувати свої послуги?..
— Саме свої…
— Гаразд! Але для цього треба викликати Раду Інституту. Зараз!..
Лікар натиснув кнопку на столі, набрав кілька цифр на диску з номерами.
— А тепер підемо, — звертаючись до Маріанни, м’яко сказав він, рушаючи по світлому широкому коридору. Дівчина з завмираючим серцем пішла за ним. Ввійшли в невелику кімнату. Маріанну посадили в білосніжне крісло з повітряними подушками. Вона оглянулась. Крізь матові напівпрозорі стіни проникало приємне світло дня. В кімнаті, крім кількох стільців та столика з блакитними квітами, яких Маріанна ще ніколи не бачила, не було нічого.
Нечутно відчинилися двері, зайшли ще кілька чоловіків та жінок у білому. Вони привіталися з дівчиною і посідали довкола.
— Отже, — почала жінка-лікар, — ми — члени Ради Інституту. Нам надані права відбирати добровольців для анабіозу, щоб перенести їх у майбутнє. Ви це мали на увазі?..
— Так, — ледве чутно прошепотіла Маріанна. її повні губи зблідли і злегка тремтіли. — Я хочу перейти в наступні віки…
— На який термін ви дозволяєте приспати себе?
— Я… не знаю…
Лікарі здивовано перезирнулись.
— Що це значить? — обізвався лікар з вусами. — Яка, власне, причина вашого бажання піти з нашого століття?..
Маріанна поборола хвилювання, поступово заспокоїлась і, заглядаючи прямо в душу лікарям чорними очима, почала говорити:
— Я наречена Георгія, начальника позагалактичної експедиції… Ви, напевне, знаєте його?..
— Хто ж на Землі не знає Георгія? — тихо озвалася жінка-лікар. — Чому ж ви не вилетіли з ним?
— Це було неможливо. Я намагалась, але безуспішно… Я люблю його… Але ж ми більше ніколи не зустрінемось, якщо я буду продовжувати жити!.. Я не можу жити без нього і прошу приспати мене… Воскресити ж тоді, коли повернеться мій Георгій з Великої Магелланової Хмари… Таке моє непохитне бажання!
Жінка-лікар слабо посміхнулась, протерла окуляри.
— Але ж нас теж тоді не буде! До цього часу доведеться ждати тисячоліття!..
— Передавайте майбутнім поколінням лікарів мій заповіт, — вперто твердила Маріанна, нахмурюючи брови.
Сивий лікар знизав плечима, провів пальцем по скроні, непевно дивлячись на своїх колег.
— Але навіть в стані анабіозу ви не проживете так довго. Ні, безумовно, ні!.. Ось хіба тільки нові спроби…
— Які спроби? — стрепенулась дівчина.
— Безкінечно довго тримати людське тіло з життєздатною потенцією можна тільки в стані штучної клінічної смерті, але ж…
— Хай буде смерть, — рішуче перебила його Маріанна, — аби тільки я дочекалась його!..
Лікарі замовкли, зворушені великою любов’ю, що не знала ніяких меж.
З крісла звівся лікар з вусами, тихо й урочисто промовив:
— У Великій Хартії Світу один з основних пунктів говорить: «Будь-яке бажання Людини, якщо воно не в протиріччі з Розумом і не принесе шкоди суспільству, священне». Я згоден!
Повільно підвелася жінка, поклала руку на чорноволосу голову Маріанни.
— В морально-етичних заповідях Великої Хартії сказано: «Доцільність будь-якої дії, продиктованої справжньою людською любов’ю, не може ставитись під сумнів». Я згодна.
До Маріанни підійшов високий вчений з пронизливими сірими очима і великою лисиною. Впившись поглядом в її обличчя, він запитав:
— Ви добре обміркували цей крок?
— Так…
— Може, це тільки порив? Може, ви не зовсім усвідомлюєте того, що ось тепер добровільно відмовляєтесь від сонця, квітів, друзів, рідних і знайомих, від усього того, що складає смисл життя? Може, ви забули про те, що воскреснете в такий час, коли навколо будуть тільки чужі люди, нові далекі покоління?
— Там буде він, Георгій! — блиснувши очима, заперечила Маріанна. — І не чужі люди будуть там, а наші з вами нащадки… Я твердо вирішила…
Очі вченого загорілися м’яким блиском. Він одступив кілька кроків назад, схилив голову.
— Я згоден!
— Згодні! — підтвердили всі інші члени Ради.
Маріанна злегка зблідла. її доля була вирішена. Вона йшла через пітьму Часу назустріч коханому…