Шляхи титанів

Між буттям і мороком

Серце згасало, над усім панував Розум. І ніби його незбагненне втілення, мчав у просторі з неймовірними швидкостями дивний зореліт, несучи з системи антизірки в безмежну далину дев’ять представників Людства…

Що зустрінуть вони в інших світах? Які таємниці відкриє перед ними Космос?

Такі питання стояли перед кожним з них. І всі вони знали, що, може, доведеться їм загинути десь там, у чужих світах, як загинули троє товаришів у антисвіті, але не було жодного серця, яке тремтіло б від думки про смерть.

Минув деякий час. Георгій і Джон-Ей відпочивали в кріслах, але весь час уважно слідкували за роботою автопілота. Ось почувся різкий дзвінок, спалахнув червоний сигнал. Автопілот припинив роботу.

— Зореліт вийшов за межі антизірки, — сказав Георгій. — Джон-Ей, виключай поле…

І як тільки помічник повернув важілець, в перископах загорівся чудесний візерунок зірок, на спіралях ззовні засяяли відблиски променів.

Георгій схилився над мікрофоном.

— Друзі! Слухайте мене уважно! Зараз ми визначимо точний шлях і включимо антиподе майже на повну силу. Ми розів’ємо швидкість п’ятнадцять парсеків на секунду. Через тисячу секунд зореліт вийде на кордони Галактики, де ми виключимо дегравітаційне поле. Там ми почнемо виконувати одне з наших перших завдань — вивчення Галактики ззовні, дослідження ряду зоряних скупчень на кордонах, і, нарешті, переліт у сусідню галактику. Друзі! Приготуйтесь робити кожен свою справу. Через тисячу секунд ми приступимо до наукової роботи…

Георгій замовк, подивився на помічника. Той дивно посміхнувся.

— Я і тепер не можу звикнути до цього рахунку часу тут і там… Адже у нас… вірніше, у них… на Землі за ці «тисячу секунд» минуть тисячоліття…

Георгій засміявся, поклав руку на його плече.

— Ми для того і летимо в незрозумілу безодню, щоб зробити її зрозумілою для наших нащадків… Але досить про це. Курс!..

Джон-Ей зігнав з обличчя посмішку, знову став суворим, як завжди, нахмурив брови. Перед ним над пультом засвітився екран з клаптем зоряного неба. Екран був пересічений сіткою тонких ліній з цифрами. Георгій уважно придивився. Збільшена пляма Великої Магелланової Хмари лежала трохи лівіше центра екрана.

І знову автопілот, одержавши завдання, потріскуючи лічильниками, вступив до дії. Пляма сусідньої галактики повільно пересунулася в центр. Екран погас.

— Поле! — знову наказав Георгій.

Зоряне небо зникло з перископів. Ззовні стояла повна пітьма. Зореліт був майже повністю відрізаний від світового поля тяжіння. З дюз корабля вирвались страшні вихори матерії. Апарат розвинув швидкість, яка була в мільйони разів більшою за швидкість світла…

Георгій, борючись з головокружінням, подивився на помічника. Той, як і раніше, суворо і спокійно дивився вперед, тільки по його худому обличчю котились величезні краплі прозорого поту. Джон-Ей невідривно стежив за циферблатом найточнішого атомного годинника. Аби лише не відмовила апаратура…

В перископах блискавично пролітали розмиті світлі лінії. Це були сліди зірок. Деякі з них знаходились дуже близько від шляху зорельота, і тоді обличчя Георгія кам’яніло, щелепи стискувались.

— Якщо в нашому полі знайдеться щілина, зореліт буде розірваний гравітацією якоїсь близької зірки, — тихо промовив Джон-Ей.

Георгій не встиг відповісти. Апарат трусонуло з такою силою, що в очах астронавтів потемніло. Струси наростали, в каюті почала швидко підніматися температура. Почулися тривожні дзвінки з центральної каюти, світлові сигнали.

— Температура вісімдесят. Охолоджуюча установка не допомагає!..

— Люди непритомніють. Відчувається пружне посилення першого удару!

— Що робити? Катастрофічна спека!..

Запитання і повідомлення сипались одне за одним, але Георгій не міг відповісти нічого. Задихаючись від спеки, він намагався збагнути, що трапилось. Джон-Ей, пересилюючи страшний тягар, що сковував тіло, повернув голову до начальника експедиції.

— Зірка! Ми зайшли всередину червоного гіганта…[4]

І раптом припинилося все. Неймовірний тягар зник, температура понизилась до нормальної. Зореліт був неушкоджений. Прилади свідчили, що він продовжує летіти між полями Галактики з потрібною швидкістю. Слабий усміх заграв на вустах Георгія.

— Ну, друже мій, це неймовірно! Пройти крізь центр зорі, де спека мільйони градусів, і залишитися живими?! Нашому кораблю ціни немає!..

— Ще кілька секунд — і поле не витримало б, — похмуро відповів Джон-Ей. — Треба включати поле на повну потужність, інакше ми ризикуємо життям усіх людей…

— Не потрібно! — коротко кинув Георгій. — Ми виходимо за кордони Галактики.

Дійсно, спливала остання секунда. Виключився автопілот. До ладу вступило автоматичне гальмування. Ще десять секунд — і зореліт вже летів зі швидкістю двісті тисяч кілометрів на секунду. Джон-Ей виключив антиподе. В перископах виник малюнок зірок, які об’єднувалися в гігантську сріблясту спіраль, що заповняла все небо. А попереду, на центральному екрані, переливаючись різноколірними вогниками величезних зірок-цефеїд,[5] вже виростала нова галактика — Велика Магелланова Хмара.

Георгій викликав чергових центральної каюти.

— Друзі! Включіть всю апаратуру кругового огляду! Починайте роботу!..

Зліва від шляху зорельота, зовсім недалеко, сяяла червона кулька одинокої зірки. Георгій побачив її, задоволено хитнув головою.

— Це, безумовно, стара зірка. Якщо там є життя — воно досягло високого рівня. Ми дослідимо цю систему…

— Ти хочеш зупинитися тут? — запитав Джон-Ей.

— Саме тут, — відповів начальник експедиції. — По-перше, нам потрібно перевірити стан корабля ззовні. По-друге, простір у цьому районі не засмічений космічним пилом, і нам легко провести комплекс досліджень. Ну й, по-третє, саме в планетних системах згасаючих зірок можна зустріти надзвичайно високі цивілізації…

Загриміли вибухи, стримуючи блискавичний політ корабля.