Шляхи титанів

Бій у повітрі

Розум космонавтів був на грані божевілля. Свідомість не спромоглася повністю зрозуміти потік неймовірних вражень, воля, що не звикла долати таких випробувань, була розчавлена силою потвори. Георгій, інстинктивно зрозумівши небезпеку, перестав думати, закривши психіку заслоною байдужості… А втім, чого вони могли чекати?

Тут боротьба не приведе ні до чого!..

Механічні щупальці вхопили людей, підняли їх у повітря. Друзі відчули, як легка і могутня сила несе їх над чорною підлогою геть з приміщення огидної істоти… Промайнули ряди машин. Ось уже велетенський ангар внизу, вони вилетіли на чисте повітря…

Георгій відчув, як в голові посвіжішало, поверталася ясність думки. Значить, послабилася страшна воля Залізного Диктатора. Космонавти сиділи на якійсь подобі стільця, тулуб їх охоплювали щупальці, а літальною машиною служила стереотипна універсальна напівсфера, яких було так багато навколо Диктатора…

Джон-Ей поки що мовчав. Він, як і Георгій, впився поглядом у пейзажі планети, що пропливали внизу. На сотні кілометрів за обрій тягнулися ряди ангарів, трохи менших за той, де стояв Диктатор, але однакових у всіх деталях. За прозорими накриттями можна було побачити сотні і тисячі тих же машин. Та ось, нарешті, внизу показалися інші будівлі. В них працювали машини інших типів. Не видно було жодного поруху, жодного колеса чи маховика. Тільки над колосальними агрегатами пульсували різноколірні вогники сигналів…

— Яке страхіття! — почувся здавлений голос Джон-Ея. — Жодного деревця! Гола пустеля!..

Георгій зустрів погляд товариша, знизав плечима.

— Друже, не це тепер нас повинно цікавити! От куди несе нас ця проклята таратайка?

— Ти ж чув, — гірко перебив його Джон-Ей, — потвора показує нам своє царство! Скажи, як могло статися, що тутешні люди загубили самі себе?..

— Це страшна помилка, вона може бути повторена і в іншому світі… — відповів Георгій.

Джон-Ей рвучко повернувся до товариша.

— Ти хочеш сказати, що і в нас?..

— І в нас… — сумно схилив голову Георгій. — Це найбільше мучить мене. Вмерти не страшно! Якби тільки була змога повідомити про це страхіття людям!.. Машина — Залізний Диктатор— одержала від вчених-маніяків і цього бридкого «господаря» такі жахливі завдатки, які тепер гіпертрофувались до безкінечності. Страшний не той напівживий маніяк, страшна сама машина. Адже вона автоматично керує мільйонними арміями механічних потвор. Наша система мусить узнати про це…

— А що це дасть? Що зможе людство протиставити цій безкінечній могутності? — недовірливо запитав Джон-Ей.

— Зможе, — понизив голос Георгій, ніби боявся, що його хтось почує. — Ти забув, що Диктатор має однобокий розум. Він не одержав ні наших почуттів, ні різносторонності, ні живого інтелекту. Він бере тільки блискавичністю своїх реакцій та енергетичною могутністю. Але людина, ти розумієш, людина з живим розумом, може і мусить перемогти його!..

— Мовчи, Георгію, — затулив йому рот рукою Джон-Ей. — Може, він на відстані чує нас… Треба думати, як нам врятуватися. А якщо не врятуватися, то хоч загинути по-людськи…

Друзі замовкли і, гарячково обмірковуючи ситуацію, почали озиратися навколо. Рівнина внизу перейшла в гряди невисоких горбів та скель. На чорних схилах стриміли залишки дерев. Вони були руді, без листя. Трохи далі стояли, мов колона війська, стовпи. Приглядівшись, люди впізнали в тих стовпах знищений, ніби пожежею, ліс.

— Нічого, нічого залізній потворі не потрібно! — простогнав Джон-Ей, з розпачем оглядаючи безрадісний обрій.

Пейзаж внизу поплив скоріше. Машина, що несла людей, опустилася нижче. На обрії виростали скелі, гірські хребти, ліворуч розстилалася пустеля. Вітер гнав по ній хвилясті, зовсім такі, як на Землі, червоні бархани. Одна за другою з’являлися будівлі з розбитими, зруйнованими верхами. Машини в них були непорушні, покриті шаром іржі і бруду.

— Дивись, Георгію, — здивовано вказав туди рукою Джон-Ей. — Значить, Диктатор використовує не всі надбання людей?!

— Це цілком логічно, — байдуже відповів Георгій. — Йому потрібне тільки те, що допомагає здійснити його маніакальні цілі, закладені конструкторами…

На високій вершині хребта люди побачили велетенську вежу, яка сягала прозорих хмарок. На вежі був змонтований грандіозний, на півкілометра в діаметрі, сітчастий рефлектор, а нижче ще кілька менших. Очевидно, це була надпотужна енергетична установка. Друзі не встигли як слід роздивитись на неї, бо літальний апарат зовсім знизився і полетів над річкою чи каналом, де блищали залишки води і повзла до пісків пустелі бідна, жалюгідна рослинність блідо-рожевого кольору.

Джон-Ей раптом смикнув за рукав товариша. Очі його горіли завзяттям. Він показав позад себе. Георгій кинув туди погляд і зрозумів товариша. На верхівці напівсфери стояла параболічна антена. Вона була спрямована в одному напрямку. Коли машина міняла курс, антена автоматично відновляла потрібний напрям. Очевидно, ця антена з’єднувала напівсферу з Диктатором і джерелом енергії.

— Ех, якби… — прошепотів Джон-Ей.

— Що?

— Зірвати її…

— А здужаємо?..

— Думаю, що так. Поглянь! Вона зовсім слабенька, крім того, спрямованої дії. Повернути — і все! Приплив енергії чи сигналів припиниться!

— А потім?..

— Впадемо вниз… Знайдемо притулок. А далі я не хочу навіть думати! Краще смерть! Ти забув, що, облетівши навколо планети, ця таратайка принесе нас знову до Диктатора!..

Георгій кивнув головою. Внизу пливли гряди пісків, смуги фіолетових мохів чи трав, бовваніли ряди старовинних будівель, поруйнованих, скалічених, заметених пилом, зарослих примітивними рослинами.

По сигналу Джон-Ея друзі повернулись на сидінні, наскільки дозволяли щупальці машини, що тримали їх за тулуб, і разом схопилися за антену. Антена захиталася під вагою двох тіл. Георгій відчув, як потужний розряд паралізує йому руки, затуманює мозок.

— А-а-а! — дико закричав Джон-Ей.

Машина непевно закружляла в повітрі і почала падати вниз, прямо на високий бархан. Потім вона вирівнялась, знову заметлялась на місці.

Георгій майже знепритомнів. Останні проблиски свідомості він вклав у спробу зберегти рівновагу, але струмені енергії, які проходили через його тіло, штовхали в чорну прірву. Джон-Ей зовсім оскаженів. Очі його на худому лиці стали схожими до велетенських ліхтарів, наповнених божевіллям і відчаєм.

Вигукуючи прокляття, він затряс антену й відчув, як падає донизу разом з її уламками і машиною, що втратила керування.

Удар! Свідомість чітко працювала. Тіло ковзнуло по схилу бархана і покотилося в долину. Знялась хмара піску, курява набилася в рот і ніс. Кашляючи, Джон-Ей схопився на ноги. Оглянувся.

Де Георгій? Ага! Ось він. За двадцять метрів, серед кактусоподібних рослин. Він не ворушиться…

Перемагаючи біль у спині та ногах, Джон-Ей кинувся до товариша, припав до нього. Серце працювало, хоч обличчя і руки Георгія були зовсім синіми, з багровими плямами під шкірою.

Джон-Ей підбіг до каналу, який протікав поруч. Серед рудих кам’янистих берегів струмилася зеленкувата вода. Джон-Ей припав до її холодної поверхні, вмочив голову, напився. Це відразу освіжило. Потім він зняв з себе куртку, намочив її, зірвав якийсь широкий червоний листок невідомої рослини і, скрутивши його лійкою, набрав води. З такою ношею він обережно добрався до Георгія, влив йому воду в рот. Обкутавши мокрою курткою голову товариша, Джон-Ей знеможено приліг на пісок, щоб кілька хвилин відпочити.

Тільки тепер він зрозумів всю казковість пережитих подій, зрозумів, що вони зовсім у чужому світі, де нема порятунку, нема на кого надіятись. Над ними нависло рожеве сяюче небо — такого кольору не можна було б і вигадати, — а на цьому тлі швидко падало вниз маленьке, але дуже сліпуче блакитне світило.

Порив вітру порушив тишу, зашелестів пісок, що сипався з вершини бархана. Боляче впився в тіло товстий білястий листок з колючками. Джон-Ей схопився на ноги. Досить відпочивати! Залізний Диктатор, напевне, послав погоню! Треба десь ховатися. Може, побігти в руїни старих будівель? Там механічні потвори, мабуть, не знайдуть їх!..

Джон-Ей затряс Георгія.

— Вставай! Чуєш, друже?..

Георгій розплющив очі, застогнав. Побачивши Джон-Ея, кілька хвилин намагався збагнути, що сталось. Потім в його очах з’явився свідомий вираз, він все згадав, слабо посміхнувся.

— Живі?..

— Живі, живі! — нетерпляче відповів Джон-Ей. — Треба десь ховатися…

— Ти гадаєш, погоня?..

— Так! Біжімо до руїн! Тут недалеко… Потім подумаємо, що робити…

З величезним зусиллям Георгій звівся на коліна, обняв Джон-Ея за шию і випростався. Долинкою, не виходячи на гору, друзі попрямували до руїн. Праворуч, на бархані, залишилась розбита напівсфера. Джон-Ей востаннє поглянув на неї, похитав головою.

— Навіть скористатися нема з чого, — сказав він. — Купа металу…

— Ні, дуже досконала машина, — заперечив слабим голосом Георгій. — Надзвичайно спрощена. Нам ще й не снилися такі універсальні машини…

Вони підійшли до отвору в темно-зеленій стіні дивної ромбічної будівлі. Все було заросле мохами і травами світлих кольорів. Друзі обережно ввійшли всередину. На чорній підлозі виднілися острівці рудого піску. Сліпуче проміння блакитного світила пом’якшувалось тут стінами, і спека не відчувалась.

Георгій підвів обличчя, оглянув стелю, що ховалася в синюватих сутінках, сумно похитав головою.

— Ну… що ж тепер?.. Звичайно, я начальник експедиції, і мені треба вирішувати… Але експедиції вже нема… Є тільки два нещасні втікачі. Одні серед незрозумілого і чужого світу!

Джон-Ей похмуро мовчав.

— А втім, — продовжував Георгій, — соромно нам опускати голову. Вмирати, так вмирати!.. Давай знайдемо притулок і подумаємо.

Раптом Джон-Ей схопив Георгія за руку і потягнув геть від отвору, в глибину приміщення.

— Що? — запитав Георгій.

— Погоня! — придушеним голосом прошепотів Джон-Ей. — Вони зовсім недалеко, кружляють над барханами…

Георгій притулився до стіни, заплющив очі.

— Я більше не можу, — простогнав він. — Кінець!

Блідий, як смерть, Джон-Ей безпорадно стояв біля товариша. Він чув, як з різким свистом над приміщенням пролетіло кілька машин. Зараз вони намацають людей локаторами, і тоді все…

Ех, якби хоч зброя яка-небудь! Навіть себе вбити нічим!..

Раптом сталось несподіване, неймовірне. Частина стіни відсунулась, за нею з’явився отвір. Кілька постатей вискочили з нього і, схопивши людей, потягли їх униз. Отвір закрився. Стало темно. А невідомі істоти без жодного звуку, м’яко, але владно вели Георгія і Джон-Ея по темних переходах кудись у глибину…