Шістка воронів

39 Інеж

Серце Інеж вистукувало в ребрах чечітку. Коли злітаєш у повітрі на гойдалках, буває така мить: ти вже зістрибнув з однієї і тягнешся до іншої, і розумієш, що зробив помилку, і більше не почуваєшся невагомим, ти просто падаєш.

Вартові штовхнули її спиною на тюремні ґрати. Тепер тут було значно більше охорони, значно більше націлених на неї пістолів, аніж тоді, коли дівчина вперше минала цей внутрішній дворик, коли вона вийшла з тюремного фургона разом із рештою команди. Вони пройшли крізь вовчу пащу, піднялися сходами й потягли її доріжкою до коридору з гігантською скляною огорожею. Тоді Ніна переклала їй напис «Фієрданська міць». Інеж самовдоволено всміхалася, коли йшла тут уперше, глипаючи на танки й зброю, не спускаючи одного ока з Каза, а другого — з протилежного коридору. Міркувала, що це за люди, котрі потребують демонструвати свою силу безпомічним бранцям у кайданах.

Вартові рухалися надто швидко. Удруге цієї ночі Інеж спіткнулася.

— Рухайся, — гаркнув керчинською охоронець, тягнучи її вперед.

— Ви йдете занадто швидко.

Він грубо смикнув її за руку.

— Припини завалюватися.

— Не бажаєш зустрітися з нашими інквізиторами? — уїдливо поцікавився інший. — Вони швидко тебе розбалакають.

— Але ти вже не будеш такою гарненькою після їхніх забавок.

Вони зареготали, а в животі Інеж щось перевернулося. Вона знала, що чоловіки розмовляють керчинською, аби бути впевненими, що вона все розуміє.

Дівчина подумала, що могла б упоратися з ними, незважаючи на те, що вартові мали зброю, а в неї не було ножів. Її руки були зв’язані, але вони досі гадали, що тримають у своїх лапах збезчещену повію. Гелін назвала її бандиткою, та для них вона була лише маленькою злодійкою в шматку пурпурового шовку.

Тієї миті, коли Інеж подумувала, яких заходів ужити, вона почула чиїсь кроки, що наближалися до них. Побачила силуети ще двох чоловіків у формі, котрі йшли в їхньому напрямку. Чи впорається вона самостійно з чотирма вартовими? Інеж не була певна, але знала, що, тільки-но коридор залишиться позаду, шансів у неї не буде.

Дівчина ще раз глипнула на стяг у скляній загорожі. Зараз або ніколи.

Вона зачепилася ногою за щиколотку вартового ліворуч від себе. Чоловік похилився вперед, а Інеж рвучко простягнула руку, ламаючи йому носа.

Інший звів зброю.

— Ти заплатиш за це!

— Ви не застрелите мене. Вам потрібна інформація.

— Я можу вистрілити тобі в ногу, — глумився чоловік, нахиляючи гвинтівку.

За мить він гепнувся на землю, а зі спини в нього стирчала пара понівечених ножиць. Солдат, що стояв позаду нього, привітно помахав рукою.

— Джаспере, — видихнула Інеж із полегшенням. — Нарешті.

— Я теж тут, якщо ти раптом не помітила, — заскиглив Вілан.

Вартовий зі зламаним носом застогнав із підлоги й спробував підняти гвинтівку. Інеж дала йому міцного копняка в голову. Більше він не ворушився.

— Вдалося прихопити добрячий діамант? — поцікавився Джаспер.

Інеж кивнула, і з її рукава викотилася масивна діамантова стрічка.

— Поспішаймо, — сказала вона. — Якщо Гелін іще не помітила, що прикраса зникла, то не забариться. Хоча за Чорного Протоколу їй насправді небагато вдасться зробити.

Джаспер підхопив стрічку з її долоні, широко роззявивши рота.

— Бреккер казав, що нам потрібен діамант, він не наказував тобі красти діаманти Гелін Ван Уден.

— Просто берися до роботи.

Каз поставив їй два завдання: стягнути достатньо великий діамант, з яким Джаспер зміг би попрацювати, і з’явитися в цьому коридорі, коли виб’є одинадцяту. Вона могла вкрасти для їхньої мети силу-силенну інших прикрас і вскочити в іншу халепу, щоб привернути увагу вартових. Але дівчина воліла пошити в дурні Цьоцю Гелін. Попри всі секрети, які Інеж назбирала, документи, які вкрала, і насилля, яке вчинила, найбажанішою здобиччю залишалася Цьоця Гелін.

Вона й полегшила сулійці завдання власною персоною. Зчепившись із нею в ротонді, Інеж переконалася, що Павич занадто зосередилася на тому, що її душать, щоб турбуватися про те, щоб не обікрали. А пізніше вся її увага перемкнулася на зловтішання. Інеж жалкувала лише, що не зможе бути там і побачити, як Цьоця Гелін помітить, що її улюблене намисто зникло.

Джаспер засвітив ліхтар і взявся за роботу попліч із Віланом. Лише тоді дівчина помітила, що внаслідок зворотної подорожі крізь шахту сміттєспалювача вони обидва вкриті кіптявою. Також хлопці притягли із собою дві брудні скручені мотузки. Поки вони працювали, Інеж зачинила ґрати на дверях, вбудованих в арки з іншого боку коридору. Вони мали лише кілька хвилин до того, як сюди навідається наступний патруль і наштовхнеться на двері, які не мали б бути замкненими.

Вілан витяг довгу металеву викрутку й щось схоже на руків’я здоровенної лебідки, а тепер намагався скласти їх докупи у формі чогось, що, як гадала Інеж, стане потворним, але робочим свердлом.

Від одних дверей почувся тупіт.

— Поспішайте, — попередила Інеж.

— Те, що ти це кажеш, не пришвидшує роботу, — пожалівся Джаспер, зосередившись на коштовному камінні. — Якщо я просто розіб’ю їх, вони втратять свою молекулярну структуру. Їх потрібно обережно розрізати й з’єднати гострі краї в одне ідеальне свердло. Я ніколи не тренувався…

— Чия це провина? — вставив свої п’ять копійок Вілан, не відводячи погляду від роботи.

— Це теж не пришвидшує справу.

Вартові загамселили у двері. Інеж побачила через загорожу, що другим коридором несуться інші чоловіки, прицілюючись і натискаючи на гачки. Але стріляти крізь дві стіни з куленепробивного скла їм вдавалося не дуже добре.

Скло зробила Гриша. Ніна зрозуміла це, щойно вони пройшли повз екран, — фієрданська міць під захистом умінь Гриші, — а єдиним матеріалом, твердішим за скло Творця, був алмаз.

Двері з обох боків коридору задеренчали.

— Вони йдуть! — вигукнула Інеж.

Вілан приєднав діамантову скалку до саморобного свердла. Коли інструмент притисли до скла, він видав неприємний скрип, і Джаспер почав крутити ручку. Просувалося все до болю повільно.

— Це взагалі працює? — крикнула дівчина.

— Скло дуже товсте!

Щось врізалося у двері праворуч від них.

— У них є таран, — застогнав Вілан.

— Продовжуйте, — підганяла хлопців Інеж, узуваючи свої черевики.

Джаспер почав повертати руків’я швидше, і свердло зарипіло. Хлопець провів його вигнутою лінією, намічаючи початок кола, а потім вимальовуючи півмісяць. «Швидше».

З дерев’яних дверей у кінці коридору полетіли скалки.

— Візьми ручку, Вілане! — крикнув Джаспер.

Вілан зайняв його місце, крутячи свердло так швидко, як тільки міг.

Джаспер схопив пістолі повалених вартових і націлив їх на двері.

— Вони йдуть! — заволав він.

На склі зустрілися дві лінії. Місяць був уповні. Скло розчахнулося, похилившись усередину. Воно навіть не встигло впасти на підлогу, перш ніж Інеж підхопила його.

— Геть із дороги, — попередила вона.

Дівчина побігла вперед легким кроком, а її шовки розвівалися, наче пір’я. У цю мить вона не зважала на них. Їй вдалося обдурити Гелін Ван Уден, украсти її маленький шматочок, дурнувату дрібничку, котру жінка, проте, високо цінувала. Цього було недостатньо і ніколи не буде достатньо, але це вже був початок. Будуть інші власниці будинків розпусти, яких можна ошукати, інші работорговці, яких можна пошити в дурні. Її шовки стали пір’ям — Інеж була вільна.

Дівчина сфокусувалася на колі в склі — місяць, відсутність місяця, двері в майбутнє — і стрибнула. Отвір виявився якраз достатньо великим для її тіла, Інеж почула м’яке «шурх», коли гострий край скла розрізав шовк, який шлейфом волочився за дівчиною. Вона вигнула тіло дугою й потяглася. Мала одну-єдину можливість схопитися за металевий ліхтар, що звисав зі стелі за огорожею. Це був неймовірний стрибок, божевільний стрибок, але вона знову стала донькою свого тата, вільною від законів гравітації. Інеж зависла в повітрі на коротку жахливу мить, а потім її руки вхопилися за основу ліхтаря.

Дівчина почула, як позаду неї розчахнулися двері й пролунали постріли. «Затримай їх, Джаспере. Виграй для мене трохи часу».

Інеж розхитувалася вперед і назад, збільшуючи імпульс. Куля просвистіла повз неї. Випадковість? Чи комусь вдалося минути Вілана й Джаспера, щоб через отвір застрелити її?

Коли тіло набуло достатнього імпульсу, Інеж відштовхнулася й важко налетіла на стіну. Можливості зробити це елегантніше не було, але дівчині вдалося схопитися руками за край кам’яного виступу, де були виставлені для огляду старовинні бойові сокири. Тепер усе стало вкрай легко: переміститися на нижній виступ — і вниз із глухим «дзень», коли її ноги приземлилися на дах масивного танка. Інеж прослизнула всередину металевого купола в центрі бойової машини.

Вона повернула одну ручку, потім другу, намагаючись знайти потрібні для керування. Урешті один із кулеметів піднявся вгору. Інеж натиснула на гачок, і все її тіло здригнулося, коли кулі загуркали в скляну огорожу, наче град, протинаючи її в усіх можливих напрямках. Це було найкраще попередження, яке вона могла запропонувати Джасперові й Віланові.

Інеж мала лише сподіватися, що їй вдасться змусити запрацювати велику зброю. Вона вмостилася в кабіні танка й крутила лише ті ручки, котрі були на видноті, поки ніс довгого кулемета не опустився назад. Важіль був тут, як Джаспер і обіцяв. Дівчина сильно потягла за нього й почула дивовижно тихе «клац». Довгу жахливу мить нічого не відбувалося. «Що, як він не заряджений? — подумала Інеж. — Якщо Джаспер мав рацію щодо цього кулемета, то фієрданці були б дурнями, якби дозволили такій вогневій моці просто валятися під ногами».

Десь усередині танку пролунало «гур-р-р-р». Інеж почула, як щось покрутилося до неї, і налякано подумала, що зробила щось не так. Що міномет поверне простісінько вниз свій довгий ствол і вистрілить їй у стегно. Натомість почулися шипіння й скрегіт, наче метал терся об метал. Великий міномет завібрував. Від звуку «бум», який розірвав повітря, виплюнувши хмарку чорного диму, ледь не луснула голова. Мінометний вогонь влучив у скло, розбиваючи його на тисячі мерехтливих друзок. «Гарніше за діаманти», — зачудовано подумала Інеж, сподіваючись, що хлопці знайшли час і місце, щоб укритися.

Вона чекала, поки розсіється курява, у вухах досі боляче дзвеніло. Скляної стіни більше не було. Навколо панувала тиша. Потім дві мотузки, прив’язані до билець коридору, упали вниз, а за ними з’явилися й хлопці: Джаспер рухався, наче гнучка комаха, а Вілан — ривками, зупиняючись і рушаючи знову, звиваючись, як гусінь, котра намагається вилізти з лялечки.

— Ажор! — крикнула Інеж фієрданською. Ніна могла б нею пишатися.

Вона розвернула міномет в іншому напрямку. З протилежного боку, від залишків скляної стіни, з коридору стріляли якісь чоловіки, але щойно ствол повернувся до них, люди стрімко зникли.

Інеж почула кроки й брязкіт — на танк вилазили хлопці. Звисаючи вниз із купола, з’явилася Джасперова голова.

— Ти даси мені покермувати?

— Якщо ти наполягаєш.

Вона відсунулася, щоб хлопець міг сісти за панель керування.

— Ох, привіт, любий, — сказав він радісно. Натиснув на інший важіль, і броньована машина навколо них здригнулася і, здається, повернулася до життя, вивергаючи чорний дим. «Що це за монстр такий?» — замислилася Інеж.

— Цей шум! — крикнула вона.

— Це двигун.

Раптом вони рушили, хоча поруч не було ані сліду коня.

Згори залунали постріли. Вочевидь, Вілан знайшов відповідні ручки.

— Заради святих, — сказав Джаспер Інеж, — допоможи йому прицілитися.

Дівчина протиснулася ближче до Вілана в куполоподібну башточку й націлила другий маленький кулемет, допомагаючи опустити кришку, коли за огорожу увірвалися вартові.

Джаспер розвертав танк, задкуючи так далеко, як це було можливо. Вистрілив раз із міномета. Міна розірвала скло загорожі, пролетіла через коридор і влучила в кільцеву стіну позаду нього. Бризнули біла курява й уламки каміння. Джаспер вистрілив знову. Друга міна важко гупнулася в ціль, і кам’яною стіною побігли тріщини. Він зробив у стіні виїмку значних розмірів, але це ще не був отвір.

— Готові? — крикнув стрілець.

— Готові, — хором відгукнулися Інеж та Вілан і пірнули під башточку міномета. У Вілана від скла чесалися щоки й шия. На обличчі в нього сяяла усмішка, і Інеж схопила хлопчика за руки й стисла їх. Вони увійшли до Льодового Двору метушливо, наче щури, а вийдуть із нього, як армія, — живі чи мертві.

Інеж почула гучне «гур-р-р-р»: механізм розвертався, дзенькаючи й брязкаючи. Танк заревів, цей звук був схожий на грім, захоплений пасткою металевого барабана. Він лементував, щоб його випустили назовні. Танк повернувся на своєму гусеничному шасі й різко стрибнув уперед. Вони газували, нарощуючи імпульс, швидше й швидше. Машину підкинуло — мабуть, вони виїхали з-за огорожі.

— Тримайтеся міцніше! — гукнув Джаспер, і танк врізався в легендарну, неприступну стіну Льодового Двору з гуркотом, від якого звело щелепи. Інеж і Вілан впали назад до кабіни.

Вони вирвалися. Гуркали собі по дорозі, а позаду затихав лязкіт гвинтівок.

Інеж почула пихтіння. Випрямилася й подивилася вгору. Поруч сміявся Вілан.

Він виліз із ніші купола й озирався на Льодовий Двір. Коли дівчина приєдналася до нього, вона побачила дірку в кільцевій стіні — темну пляму серед усього того білого каменю, крізь неї вибігали чоловіки й намарне стріляли в пилюку, що підіймалася за танком.

Вілан схопився за живіт, фиркаючи від сміху, і показав униз. За ними тягнувся стяг, котрий застряг у танковому шасі. Попри плями бруду й сліди від пороху, Інеж досі могла розібрати слова «СТРИМАКТ ФІЄРДАН». Фієрданська міць.

40 Ніна

Вони з’явилися з темряви, просякнуті водою, вкриті синцями, відхекуючись у яскравому місячному світлі. Ніні здавалося, що її всю добряче відлупцювали. Залишки баліну зібралися липкими грудками в кутиках рота. Від сукні майже нічого не залишилося, і, якби вона не була так відчайдушно, очманіло щаслива, що жива й може дихати, могла б перейматися тим, що стоїть боса й майже гола в ущелині північної річки, а до гавані й безпеки залишається ще півтори милі. Ніна почула, як десь далеко продовжують галасувати дзвони Льодового Двору.

Кувей викашлював воду. Матаяс витягав із мілини кульгавого непритомного Каза.

— Святі, він дихає? — налякалася Ніна.

Матаяс не дуже ніжно перевернув хлопця на спину й почав натискати йому на груди, докладаючи більше зусиль, ніж було необхідно.

— Я. Мав би. Дати. Тобі. Вмерти, — бурмотів він між натисканнями.

Ніна підповзла по камінню й стала навколішки поруч із ними.

— Дай мені допомогти, перш ніж зламаєш йому грудну клітку. Він має пульс? — Вона притиснула пальці до хлопцевого горла. — Є, але згасає. Розстібни йому сорочку.

Матаяс допоміг стягнути уніформу дрюскеле. Ніна поклала одну руку на бліді Казові груди, зосередившись на хлопцевому серці й змушуючи його скорочуватися. Другою рукою дівчина затисла йому носа й притримувала розтуленими вуста, намагаючись вдихнути повітря в легені. Більш досвідчені Корпуснійці могли б за допомогою власних сил просто випарувати з нього воду, але Ніна не мала часу, щоб злитися на брак підготовки.

— Він житиме? — поцікавився Кувей.

«Я не знаю». Дівчина знову притислася своїми губами до Казових, регулюючи дихання згідно з ударами, яких вимагала від хлопцевого серця. «Ну ж бо, ти, гнилий злодію з Бочки. Ти вибирався й із небезпечніших халеп».

Вона відчула тріпотіння, коли Казове серце набуло свого власного ритму. Потім хлопець закашлявся, груди йому звело судомою, а з рота полилася вода.

Він відштовхнув Ніну від себе, ковтаючи повітря.

— Іди геть від мене, — прохрипів, витираючи рукою в рукавичці рота. Казові очі були розфокусовані. Здавалося, він дивиться просто крізь неї. — Не чіпай мене.

— Ти в шоці, дем’їне, — втрутився Матаяс. — Ти ледь не втопився. А мав би втопитися.

Каз знову закашлявся й здригнувся всім тілом.

— Утопитися, — повторив він.

Ніна повільно кивнула.

— Льодовий Двір, пам’ятаєш? Неймовірне пограбування? Смерть була поруч? Три мільйони крюґе чекають на тебе в Кеттердамі.

Каз змигнув, погляд його прояснився.

— Чотири мільйони.

— Я подумала, що це приведе тебе до тями.

Бреккер поскріб руками обличчя, мокрий кашель досі роздирав його груди.

— Ми зробили це, — сказав він зачудовано. — Джел творить дива.

— Ти не заслуговуєш на дива, — похмуро заперечив Матаяс. — Ти спаплюжив священний ясен.

Каз звівся на ноги, злегка похитуючись і слабко втягуючи повітря.

— Це символ, Гелваре. Якщо ваш бог такий тендітний, може, варто пошукати собі нового. Нумо вибиратися звідси.

Ніна підвела руки.

— На здоров’я, невдячний негіднику.

— Я подякую вам, коли ми будемо на «Феролінді». Рушаймо. — Він уже видряпувався на брили, котрі збиралися в зморшки з дальнього боку ущелини. — Дорогою можете пояснити, чому наш видатний шуанський учений скидається на одного із Віланових шкільних друзяк.

Ніна похитала головою, зненацька захоплена роздратуванням і захватом. Можливо, оце і все, що потрібно, щоб вижити в Бочці. Ніколи не зупинятися.

— Він — друг? — скептично запитав Кувей шуанською.

— Час від часу.

Матаяс допоміг дівчині звестися на ноги, і вони рушили слідом за Казом, повільно просуваючись угору скелястою стіною ущелини, яка мала привести їх до іншого кінця мосту вгорі, трохи ближче до Дієрнгольма. Ніна ніколи не почувалася такою виснаженою, але не могла дозволити собі відпочити. Вони отримали трофей. Просунулися далі, ніж будь-яка інша банда. Вони підірвали будівлю в самому серці Льодового Двору. Але їм ніколи не дістатися до гавані без Інеж та інших.

Вона продовжувала рухатися. Єдиною іншою можливістю було сісти на край урвища й чекати кінця. Звідкись від Льодового Двору пролунав гуркіт.

— Ох, святі, благаю, нехай це буде Інеж, — просила дівчина, поки вони тяглися по краєчку ущелини, і озиралася на міст, прикрашений гірляндами зі стрічок і гілок ясена до Грінґкелли.

— Що б це не наближалося, воно велике, — зауважив Матаяс. — Що ми робитимемо, Казе?

— Чекатимемо, — відповів хлопець, коли звук почав наближатися.

— А як щодо «знайдемо укриття»? — запитала Ніна, нервово переминаючись із ноги на ногу. «Майте мужність»? «Я заховав у цих зручних хащах двадцять гвинтівок»? Дай нам хоч щось.

— Як щодо кількох мільйонів крюґе? — запропонував Каз.

Пагорбом гуркотів танк, викидаючи з-під коліс порохняву й гравій. Хтось махав їм зі збройної башти — ні, там було двійко людей. Інеж і Вілан кричали й нестримно жестикулювали з-під купола.

Ніна переможно загикала, а Матаяс недовірливо витріщився. Коли дівчина кинула погляд на Каза, вона не могла повірити своїм очам.

— Святі, Казе, ти здаєшся справді щасливим.

— Не будь смішною, — відрубав він. Але помилки бути не могло. Каз Бреккер шкірився, як ідіот.

— Я сподіваюся, ми знаємо їх? — поцікавився Кувей.

Але Нінина бурхлива радість затьмарилася, коли фієрданська відповідь на проблему, котру створили для них Покидьки, викотилася з-за горизонту. Колона танків з’явилася на вершині пагорба й з гуркотом покотилася вниз залитим місячним сяйвом шляхом, пилюка завитками підіймалася від їхніх коліс. Напевно, Джаспер не запечатав ворота дрюскеле. Чи вони мали інші танки, котрі чекали свого часу на їхніх землях. Зважаючи на вогняну міць, котру стримували стіни Льодового Двору, вони мали б вважати себе щасливчиками, подумала Ніна. Але вони чомусь так не почувалися.

Поки Інеж і Вілан не загуркотіли своїми колесами по мосту, Ніна не могла розібрати, що вони кричать.

— Геть із дороги!

Вони відскочили зі шляху, і танк прогуркав повз них, а потім зупинився, заскреготівши своїми механізмами.

— Ми маємо танк! — захоплено вигукнула Ніна. — Казе, ти малий гидкий генію! План спрацював! Ти здобув нам танк.

— Вони здобули нам танк.

— Ми маємо один, — зауважив Матаяс, тицяючи пальцем на орду металевих машин і дим, що підіймався від них. — А вони мають значно більше.

— Так, але знаєш, чого вони не мають? — запитав Каз, поки Джаспер розвертав гігантський міномет на танку. — Моста.

Металевий стогін вирвався з броньованих нутрощів танка. Потім пролунав шалений гуркіт, котрий струснув їхні кістки. Ніна почула слабкий свист, і щось вистрілило в повітря, пролетіло понад ними й зіткнулося з мостом. Дві перші естакади спалахнули вогнем, іскри й деревина посипалася до ущелини. Міномет вистрілив знову, і естакада розвалилися вщент.

Якщо фієрданці захочуть перетнути ущелину, їм доведеться перелетіти її.

— У нас є танк і рів, — підсумувала Ніна.

— Залазьте! — закаркав Вілан.

Вони вилізли на обидва боки танка, щосили хапаючись за кожну виїмку чи край металу, і на найвищій швидкості покотилися дорогою в напрямку гавані.

Коли вони загуркотіли повз ліхтарі, люди виходили з будинків, щоб подивитися, що сталося. Ніна спробувала уявити, який вигляд має їхня дика банда в очах фієрданців. Що вони бачать, коли висувають голови з відчинених вікон і дверей? Гурт дітей, котрі обліпили танк, пофарбований у кольори фієрданського прапора, улюлюкає й несеться вперед, наче якісь божевільні, що заблукали, ідучи з параду: дівчина в багряному шовку й хлопець із кучерями кольору червоного золота визирають з-за зброї; четверо мокрісіньких людей щосили тиснуться до боків — шуанський хлопчик у тюремному одязі, двійко заляпаних дрюскеле й Ніна — напівгола дівчина в обрізках синьо-зеленого шифону, котра кричить: «Ми маємо рів!»

Коли вони в’їхали до міста, Матаяс гукнув:

— Вілане, скажи Джасперові триматися західних вулиць.

Крамарик пірнув усередину, і танк повернув на захід.

— Це район складів, — пояснив Матаяс. — Безлюдний уночі.

Танк проторохкотів і пробрязкотів бруківкою, нахиляючись праворуч і ліворуч на бордюрах і повертаючись назад, намагаючись уникнути нечисленних перехожих, а потім поквапився в район гавані, минаючи шинки, крамнички й портові каси.

Кувей нахилив голову назад, його обличчя засвітилося від радості.

— Я відчуваю запах моря, — повідомив він щасливим голосом.

Ніна теж відчувала його. Десь удалині миготів маяк. Ще два квартали — і вони опиняться на причалі й на свободі. Тридцять мільйонів крюґе.

З її й Матаясовою часткою вони зможуть поїхати, куди заманеться, і жити тим життям, яке самі собі оберуть.

— Майже приїхали, — крикнув Вілан.

Вони повернули за ріг, і Нінин шлунок провалився кудись униз.

— Стій! — закричала вона. — Стій!

Можна було не турбуватися. Танк підстрибнув і зупинився, ледь не скинувши її із сідала. Причал лежав просто перед ними, а за ним була гавань, у котрій на вітрі майоріли прапори тисячі кораблів. Година була пізня, причал мав би вже спорожніти. Натомість він був переповнений військами, — шеренга за шеренгою в сірому однострої, щонайменше двісті солдатів, — і кожен ствол кожного пістоля був націлений на них.

Ніна досі могла чути дзвони Годинника Старійшин. Вона озирнулася через плече. Льодовий Двір нечітко вимальовувався над гаванню, високо всівшись на стрімчаку, наче похмура чайка з розкуйовдженим пір’ям. Його білі стіни, підсвічені знизу, променіли на фоні нічного неба.

— Що це? — запитав у Матаяса Вілан. — Ти ніколи не казав…

— Вони, певно змінили процедуру розгортання військ.

— Усе інше було незмінним.

— Я ніколи не бачив, як розгортається Чорний Протокол, — гиркнув Матаяс. — Можливо, у гавань завжди направляють війська. Не знаю.

— Тихіше, — сказала Інеж. — Просто припиніть.

Ніна підскочила, коли над юрбою пролунав голос. Він сказав спочатку фієрданською, потім равканською, потім керчинською й нарешті шуанською:

— Відпустіть в’язня Кувея Юл-Бо. Покладіть вашу зброю й відійдіть від танка.

— Вони не можуть просто відкрити вогонь, — зауважив Матаяс. — Не ризикуватимуть поранити Кувея.

— Їм і не доведеться, — сказала Ніна. — Дивись.

Крізь ряди солдатів вели змарнілого в’язня в червоній кефті. Його сплутане волосся падало на чоло, він хапався за рукав найближчого вартового й гарячкувато ворушив губами, наче повідомляючи якусь розпачливу мудрість. Ніна знала: він благає про парем.

— Серцетлумачник, — похмуро сказав Матаяс.

— Але він так далеко, — заперечив Вілан.

Ніна похитала головою.

— Не має значення.

Чи тримали вони його тут разом з усіма військами, розташованими в Нижньому Дієрнгольмі? Чому б і ні? Він був кращою зброєю, ніж будь-який револьвер чи танк.

— Я бачу «Феролінд», — пробурмотіла Інеж. Вона показала на доки, що виднілися зовсім близько від них. Ніні знадобилася якась мить, але потім вона помітила керчинський прапор і радісний вимпел «Ханрад Бей», що розвівався поруч із ним. Вони вже були зовсім поруч.

Джаспер міг застрелити Серцетлумачника. Вони могли спробувати прорватися крізь війська танком, але їм ніколи не потрапити на корабель. Фієрданці радше ризикнуть життям Кувея, аніж віддадуть його в чужі руки.

— Казе, — покликав із нутрощів танка Джаспер. — Тепер справді вдалий момент, щоб сказати, що ти передбачав це нашестя.

Бреккер оглянув море солдатів.

— Я не передбачав цього. — Він похитав головою. — Ти казав мені, що одного дня мої трюки завершаться, Гелваре. Схоже, що ти не помилявся. — Слова призначалися Матаясові, але Каз не відводив погляду від Інеж.

— З мене достатньо полонів, — відповіла вона. — Вони не візьмуть мене живою.

— Мене теж, — додав Вілан.

Джаспер фиркнув усередині машини:

— Ми справді мусимо запропонувати їм більш підходящих друзів.

— Краще померти, махаючи кулаками, аніж дозволити якомусь фієрданцеві посадити мене на палю, — мовив Каз.

Матаяс кивнув:

— Усі погоджуються. Ми закінчимо тут.

— Ні, — прошепотіла Ніна. Усі повернулися до неї.

Голос із фієрданських рядів пролунав знову:

— Ви маєте час, поки ми рахуємо до десяти, щоб підкоритися. Повторюю: відпустіть в’язня Кувея Юл-Баюра й здавайтеся. Десять…

Ніна швидко сказала щось Кувею шуанською.

— Ти не розумієш, — відповів він. — Одна доза…

— Я розумію, — увірвала вона хлопця. А інші не розуміли, аж поки не побачили, як Кувей дістав із кишені маленький шкіряний мішечок із краєм, забрудненим порошком кольору іржі.

— Ні! — крикнув Матаяс. Він потягнувся до парем, але Ніна була спритнішою.

Голос фієрданця монотонно гудів:

— Сім…

— Ніно, не будь дурною, — сказала Інеж. — Ти ж бачила…

— Деякі люди не стають залежними з першої дози.

— Не варто ризикувати.

— Шість…

— У Каза закінчилися трюки. — Вона рвучко розкрила мішечок. — А в мене — ні.

— Ніно, прошу, — благав Матаяс. Дівчина побачила на його обличчі той самий біль, що й того дня в Еллінзі, коли хлопець подумав, що вона зрадила його. Якоюсь мірою тепер вона робила те саме — знову кидала його напризволяще.

— П’ять.

Перша доза була найсильнішою, чи не так казали? Найвищою, і таку силу ніколи вже не можна було відтворити. Це переслідуватиме її решту життя, але, можливо, вона виявиться сильнішою за наркотик.

— Три…

Ніна закинула голову назад і висипала парем собі до рота, рвучко ковтаючи його за раз. Порошок мав знайомий солодкий підгорілий смак цвіту юрди, але був також інакший присмак, котрий дівчина розпізнати не могла.

Ніна перестала думати.

Її кров завирувала, серце раптово загупало. Світ розлетівся на дрібні спалахи світла. Ніна могла роздивитися справжній колір Матаясових очей — чисту голубінь під плямами сірого й коричневого, котрі вона там залишила; місячне сяйво освітлювало кожну волосину на його голові. Вона помітила піт на Казовому чолі, майже невидимі сліди від голки для татуювань на його передпліччі.

Ніна окинула поглядом шеренги фієрданських солдатів. Вона могла чути їхнє дихання. Бачити, як загораються нейрони, відчувати, як формуються імпульси. Усе набуло сенсу. Їхні тіла перетворилися на мапи клітин, на тисячі рівнянь, розв’язаних за секунду, навіть за мілісекунду, і Ніна знала лише відповіді на них.

— Ніно? — прошепотів Матаяс.

— Гайда, — сказала дівчина й побачила в повітрі свій голос. Вона відчула в натовпі Серцетлумачника й те, як рухається його горло, коли він ковтає дозу. Він стане першим.

41 Матаяс

Матаяс побачив, як розширилися Нінині зіниці. Її уста трохи розтулилися, дівчина проштовхалася повз нього, спускаючись із танка. Здавалося, що повітря навколо неї потріскувало, шкіра мерехтіла, наче освітлювалася зсередини чимось дивовижним. Так, ніби вона припала вустами просто до Джелових судин і тепер у ній текла його божественна сила.

Ніна негайно подбала про Серцетлумачника — змахнула руками, зводячи їх в арку, і чоловікові очі вибухнули всередині голови. Він повалився на землю без жодного звуку. «Будь вільним», — сказала дівчина.

Потім Ніна ковзнула ближче до солдатів. Матаяс смикнувся, щоб захистити її, побачивши, як знеслися вгору гвинтівки. Дівчина підвела руки.

— Зупиніться, — наказала вона.

Чоловіки застигли.

— Опустіть вашу зброю. — Усі солдати, як один, послухалися її наказу.

— Спіть, — віддала команду Ніна, знову вималювавши руками дугу в повітрі. Без жодних заперечень солдати почали падати на землю — ряд за рядом, наче стебла пшениці під невидимою косою.

Повітря безтурботно завмерло. Вілан та Інеж повільно злізли з танка. Джаспер разом із рештою рушили за ними й зупинилися посеред оглушливої тиші. Усі слова розчинилися в тому, свідками чого вони стали, витріщившись на поле, повне повалених тіл. Усе сталося в одну мить.

До гавані можна було дістатися, лише переступаючи через солдатів. Без жодного слова друзі почали прокладати собі шлях, і тільки далекі дзвони Годинника Старійшин порушували тишу. Матаяс поклав долоню на Нінину руку, і вона, слабко зітхнувши у відповідь, дозволила хлопцеві вести себе вперед.

У доках позаду пристані було безлюдно. Усі попрямували до «Феролінда», а Матаяс із Ніною пленталися позаду. Хлопець уже бачив, як притискається до щогли Ротті з відвислою від страху щелепою. Шпехт чекав, коли можна буде зняти з якоря корабель, і вираз його обличчя був так само нажаханий.

— Матаясе!

Він повернувся. На причалі стояла група дрюскеле в мокрих одежах із піднятими чорними каптурами. На обличчях вони мали маски з кольчуги, котра тьмяно світилася сірим; розібрати риси в її вічках було неможливо. Але Матаяс упізнав голос Ярла Брума, коли той заговорив.

— Зраднику, — кинув Брум з-під маски. — Ти продав свою країну й свого бога. Ти не покинеш гавані живим. Ніхто з вас не покине.

Мабуть, командирові люди витягли його зі скарбниці після вибуху. Чи йшли вони слідом за Матаясом і Ніною до річки під ясеном? Чи стояли в горішньому місті коні або нові танки?

Ніна звела руки.

— Заради Матаяса я дам тобі один шанс відпустити нас із миром.

— Ти не можеш контролювати нас, відьмо, — виголосив Брум. — Наші каптури, наші маски, кожен шов одягу, у котрий ми убрані, підсилені сталлю гришників. Полотно було створене для наших потреб і під нашим контролем Творцями Гриші. Воно розроблене з однією лише метою. Ти не можеш підкорити нас своїй волі, не можеш зашкодити нам. Гра добігла кінця.

Ніна підвела руки. Нічого не сталося, і Матаяс зрозумів, що Брум казав правду.

— Ідіть геть, — крикнув він їм. — Прошу, ви…

Брум звів револьвер і вистрілив. Куля вдарила Матаяса прямісінько в груди. Біль був різким і жахливим, а потім раптово зник. Хлопець на власні очі побачив, як куля вилетіла з його грудей. Вона, дзенькнувши, упала на землю. Матаяс розстібнув сорочку. Рани не було.

Ніна рушила слідом за ним.

— Ні! — крикнув хлопець.

Дрюскеле відкрили вогонь. Матаяс побачив, як здригнулося дівоче тіло, коли в нього влучили кулі, побачив, як розквітнув червоний цвіт на її грудях, на ключицях, на оголених стегнах. Але Ніна не падала. Щойно кулі протинали її тіло, вона зцілювала себе, а набої падали на землю доку, не завдавши ані найменшої шкоди.

Дрюскеле здивовано витріщилися на Ніну. Дівчина засміялася.

— Ви занадто звикли до бранців-гришників. Ми такі приборкані у своїх клітках.

— Я маю інший спосіб, — вигукнув Брум, витягаючи з-за пояса довгий батіг, схожий на той, яким користувався Ларс. — Твоя сила не може торкнутися нас, відьмо, а наша спільна справа свята.

— Я не можу торкатися вас, — погодилася Ніна, зводячи руки. — Але я залюбки можу дотягнутися до них.

Позаду дрюскеле підводилися з порожніми обличчями солдати, яких Ніна змусила поснути. Один із них вибив батіг із Брумової руки, інші постягали маски й каптури з переляканих дрюскелевих облич, повертаючи їм вразливість.

Ніна напружила пальці — і дрюскеле покидали зброю, ухопившись руками за голови й заволавши від болю.

— За мою країну, — сказала дівчина. — За мій народ. За кожну дитину, котру ви спалили на багатті. Пожинай те, що ти посіяв, Ярле Брум.

Матаяс дивився, як дрюскеле звиваються в конвульсіях, як кров періщить із їхніх вух і очей. Інші фієрданські солдати просто байдуже спостерігали за всім. Крики злилися в хор. Клаас, котрий занадто багато пиячив із ним у «Авфалле». Ґієрт, котрий навчив свого вовка їсти з руки. Вони були чудовиськами, Матаяс знав це, але також хлопчиськами, хлопчиками, схожими на нього, — їх навчили ненавидіти й боятися.

— Ніно, — сказав він, досі притискаючи руки до гладенької шкіри на грудях, де мала б бути рана від кулі. — Ніно, будь ласка.

— Ти знаєш, вони б не змилостивилися над тобою, Матаясе.

— Знаю, знаю. Але нехай краще живуть у соромі.

Дівчина завагалася.

— Ніно, ти навчила мене, як стати кимось кращим. Їх теж можна навчити.

Вона перевела погляд на нього. Нінині очі були дикі, темно-зелені, як ліси; зіниці перетворилися на темні колодязі. Повітря навколо неї, здавалося, міниться в екстазі, наче дівчину освітлював якийсь таємничий вогонь.

— Вони бояться тебе так само, як я боявся колись, — пояснив хлопець. — Як ти колись боялася мене. Ми всі — чудовиська для когось, Ніно.

Якусь довгу мить вона вивчала його обличчя. Врешті дівчина опустила руки, і ряди дрюскеле, скиглячи, повалилися на землю, як підкошені. Звільнила інших солдатів, і вони знову впали в дрімоту — маріонетки з перерізаними нитками. Потім Ніна звела руки ще раз, і Брум заволав. Командир притис руки до голови — поміж пальцями стікала кров.

— Він житиме? — поцікавився Матаяс.

— Так, — відгукнулася дівчина й зійшла на шхуну. — Просто матиме курячий розум.

Шпехт вигукував команди, і «Феролінд», дрейфуючи гаванню, набрав швидкість, коли вітер напнув його вітрила. Ніхто не прибіг до доків, щоб зупинити їх. Жоден корабель чи гармата не вистрілили. Не було нікого, хто міг би попередити, передати артилерії сигнал нагору. Годинник Старійшин дзвенів, але його ніхто не помічав — корабель зник у безкрайому чорному морському укритті, залишаючи по собі самі лише страждання.

42 Інеж

Святі благословили їх сильним вітром. Інеж відчула, як він куйовдить її волосся, і не могла припинити думати про можливий шторм.

Щойно вони опинилися на палубі, Матаяс повернувся до Кувея.

— Скільки в неї є часу?

Кувей трохи знав керчинську, але місцями Ніна мусила перекладати. Вона спантеличено робила це, а її сяючі очі блукали, не зупиняючись ані на комусь, ані на чомусь.

— Сильна воля триває годину, може, дві. Залежить від того, скільки знадобиться часу її тілу, щоб переробити таку дозу.

— Чому ти просто не можеш видалити це зі свого тіла, як ту кулю? — відчайдушно запитав Матаяс у Ніни.

— Це не спрацює, — пояснив Кувей. — Навіть якщо їй вдасться побороти ломку на достатньо довгий період, щоб тіло почало очищатися, вона втратить можливість витягати із себе парем раніше, ніж юрда геть виведеться. Потрібен інший Корпуснієць, котрий приймає парем, щоб домогтися цього.

— Що наркотик робитиме з нею? — запитав Вілан.

— Ти бачив сам, — з гіркотою відгукнувся Матаяс. — Ми знаємо, що відбуватиметься.

Каз схрестив руки на грудях.

— Як воно починається?

— Тіло болить, лихоманить, не надто відрізняється від звичайної застуди, — пояснював Кувей. — Потім починається щось схоже на надчутливість у супроводі дрижаків і ломки.

— У тебе є ще парем? — запитав Матаяс.

— Так.

— Достатньо, щоб довезти її назад до Кеттердама?

— Я не хочу її більше приймати, — запротестувала Ніна.

— Я маю достатньо, щоб ти не відчувала болю, — сказав Кувей. — Але якщо ти приймеш другу дозу, надії більше не буде. — Він перевів погляд на Матаяса. — Це єдиний її шанс. Можливо, тіло очиститься природним шляхом достатньо, щоб не потрапити в залежність.

— І що, якщо так і буде?

Кувей витяг руки вперед, частково знизуючи плечима, частково перепрошуючи.

— Без готового запасу наркотиків вона може збожеволіти. З ним її тіло просто зноситься. Ти знаєш слово парем? Так назвав наркотик мій батько. Воно значить «безжалісний».

Ніна закінчила перекладати, і запала довга пауза.

— Я не хочу більше нічого чути, — сказала дівчина. — Жодні слова не змінять того, що насувається.

Вона рушила геть у напрямку носа корабля. Матаяс спостерігав, як дівчина віддаляється.

— Вода все чує й розуміє, — пробурмотів він ледь чутно.

Інеж знайшла Ротті, і він дістав для неї вовняні пальта, які вони з Ніною залишили тут, віддавши перевагу теплому одягу для холодної погоди, висаджуючись на північному узбережжі. Вона знайшла Ніну біля носа корабля, дівчина втупилася поглядом у море.

— Одна година, може, дві, — сказала Ніна, не обертаючись.

Інеж шоковано зупинилася.

— Ти почула, як я наближаюся? — Ніхто не чув Мару, особливо крізь шум вітру й моря.

— Не турбуйся. Це не тихі кроки тебе виказали. Я можу чути твій пульс і твоє дихання.

— І ти знала, що це я?

— Кожне серце звучить інакше. Я ніколи не помічала цього раніше.

Інеж приєдналася до дівчини біля билець і накинула на Ніну пальто. Гриша одягла його, хоча, здавалося, холод геть її не займав. Над ними срібними насінинами пливли хмари, між якими яскраво світилися зірки. Інеж була готова до світанку, готова до того, що ця довга ніч закінчиться, готова також до подорожі. Вона сама здивувалася, коли зрозуміла, що прагне знову побачити Кеттердам. Мара хотіла з’їсти омлет і випити горнятко пересолодженої кави. Хотіла почути, як барабанить покрівлями дощ, посидіти в затишку й теплі своєї крихітної кімнатки в Рейці. Попереду нові пригоди, але вони можуть зачекати, поки вона прийме гарячу ванну, а може, навіть кілька.

Ніна занурилася обличчям у комірець вовняного пальта й сказала:

— Я б хотіла, щоб ти могла бачити те, що бачу я. Я можу чути всіх на цьому кораблі, навіть те, як їхня кров струменить жилами. Чую, як змінюється Казове дихання, коли він дивиться на тебе.

— Ти… ти чуєш це?

— Він втрачає його на мить, наче ніколи не бачив тебе раніше.

— А як щодо Матаяса? — запитала Інеж, прагнучи змінити тему розмови.

Ніна не дала себе обманути й звела брову.

— Матаяс боїться за мене, але його серце дубасить у сталому ритмі, байдуже, що він відчуває. Так по-фієрданськи, так дисципліновано.

— Я не думала, що ти залишиш живими тих людей там, у гавані.

— Я не впевнена, що вчинила правильно. Згодом я стану лише черговою страшною історією про Гришу, котрою вони лякатимуть дітей.

— Будь слухняним, інакше Ніна Зенік забере тебе?

Ніна зважила почуте:

— Що ж, мені справді подобається, як це звучить.

Інеж обперлася на бильця й уважно подивилася на Серцетлумачницю.

— Ти наче вся променишся.

— Це не триватиме довго.

— Зазвичай не триває. — Усмішка на обличчі Інеж стала нерішучою. — Ти боїшся?

— Я просто нажахана.

— Ми всі будемо тут, із тобою.

Ніна непевно вдихнула й кивнула головою.

Інеж нажила собі в Кеттердамі безліч ворогів і лише кількох друзів. Вона поклала руку Ніні на плече.

— Якби я була сулійською провидицею, — сказала вона, — я б зазирнула в майбутнє й сказала тобі, що все буде гаразд.

— Або що я помру в агонії. — Ніна притислася щокою до маківки Інеж. — У будь-якому разі розкажи мені щось гарне.

— Усе буде гаразд, — запевнила Інеж. — Ти це переживеш. А потім станеш дуже-дуже багатою. Співатимеш матроські й пияцькі пісеньки щоночі в кабаре Східної Клепки та даватимеш хабара всім навколо, щоб вони після кожної пісні аплодували тобі стоячи.

Ніна тихенько засміялася:

— Купімо «Звіринець»!

Інеж усміхнулася, думаючи про майбутнє й свій маленький корабель.

— Купімо й спалімо його дотла.

Якийсь час вони дивилися на хвилі.

— Готова? — запитала Ніна.

Інеж зраділа, що їй не довелося просити. Вона задерла догори рукав, оголюючи павичеве перо й понівечену шкіру під ним.

Ніні знадобилася коротесенька мить, одне найлегше торкання кінчиками пальців. Рука сильно засвербіла, але це швидко минулося. Коли поколювання зовсім зникло, шкіра на передпліччі була ідеальною — аж занадто гладенькою й бездоганною, наче нова частина Інеж.

Дівчина торкнулася своєї м’якої шкіри. Їй сподобалося, як усе було зроблено. От якби кожної рани можна було так легко позбутися.

Ніна поцілувала Інеж у щічку.

— Я збираюся знайти Матаяса, перш ніж усе стане гірше.

Але коли вона рушила геть, Інеж побачила, що Ніна мала іншу причину піти. У затінку біля щогли стояв Каз. Він убрався у важке пальто й спирався на ціпок із воронячою головою — знову здавався майже самим собою. Ножі Інеж чекали на неї в трюмі разом з іншими речами. Вона так скучила за своїми пазурами.

Каз пробурмотів Ніні кілька слів, і Гриша здивовано відхилилася. Інеж не могла розібрати решти того, про що вони говорили, але могла впевнено сказати, що розмова була напруженою, потім Ніна видала роздратований звук і зникла під палубою.

— Що ти сказав Ніні? — поцікавилася Інеж, коли хлопець приєднався до неї біля билець.

— У мене є робота, яку вона має виконати.

— На неї чекає жахливе випробування…

— А робота все одно мусить бути зроблена.

Прагматичний Каз. Чому б співчуття мало стати йому на заваді?

Може, Ніна радітиме, що можна відволіктися.

— Ми всі живі, — мовив він врешті.

— Схоже, ти молився правильному богові.

— Або подорожував із правильними людьми.

Інеж стенула плечима.

— Хто обирає наші шляхи? — Він нічого не відповів, і дівчина всміхнулася. — Жодних різких заперечень? Жодних насміхань із моїх сулійських прислів’їв?

Бреккер пробігся своїм затягнутим у рукавичку великим пальцем уздовж бильця.

— Ні.

— Як ми зустрінемося з Торговельною Радою?

— Коли будемо за кілька миль від гавані, ми з Ротті попливемо туди баркасом. Там знайдемо посильного, щоб відніс Ван Екові звістку. Обмін проведемо на Велльґелуку.

Інеж здригнулася. Цей острів славився работорговцями й контрабандистами.

— Це вибір Ради чи твій?

— Ван Ек запропонував.

Дівчина спохмурніла.

— Чому купець знає про Велльґелук?

— Торгівля є торгівля. Може, Ван Ек не такий чесний крамар, яким здається.

Вони трохи помовчали. Врешті-решт Інеж промовила:

— Я хочу навчитися ходити під вітрилами.

Казове чоло нахмурилося, і він здивовано глипнув на неї.

— Справді? Чому?

— Я хочу використати свої гроші, щоб найняти екіпаж і спорядити корабель. — Ці слова скрутили її дихання в тугу тривожну шпульку. Її мрія досі здавалася дуже крихкою. Вона не хотіла турбуватися про те, що думає Каз, але не могла. — Я збираюся полювати на работорговців.

— А мета? — запитав він задумливо. — Ти ж знаєш, що не зупиниш їх усіх.

— Якщо я не спробую, не зупиню жодного.

— Тоді мені майже шкода їх, — повідомив Каз. — Вони не знають, що на них чекає.

Дівочі щоки гаряче спалахнули від задоволення. Та хіба не завжди Каз вірив, що вона небезпечна? Інеж побалансувала ліктями на бильцях і поклала підборіддя на долоні.

— Проте спершу я вирушу додому.

— До Равки?

Вона кивнула.

— Щоб знайти свою родину?

— Так. — Ще два дні тому вона залишила б усе так, як є, поважаючи їхню мовчазну домовленість не зазирати надто далеко в минуле одне одного. Але зараз Інеж сказала: — Хіба не було більше нікого, крім твого брата, Казе? Де твої тато й мама?

— Хлопці з Бочки не мають батьків. Ми народжуємося в гавані й вилазимо з каналів.

Інеж похитала головою. Подивилася, як рухається й зітхає море — кожна хвиля наче вдих. Вона могла розгледіти горизонт — ледь помітну різницю між чорним небом і ще чорнішим морем. Подумала про своїх батьків. Вона була далеко від них майже три роки. Як вони змінилися? Чи зможе вона знову бути їхньою донькою? Може, не одразу. Але вона хотіла посидіти з татом на сходах фургона, смакуючи фрукти простісінько з дерев. Хотіла побачити, як мама витирає крейду з рук, перш ніж узятися за приготування вечері. Хотіла побачити високі південні трави й неосяжне небо над Сікурцойськими горами. Щось, чого вона потребувала, чекало там. А чого потребував Каз?

— Ти скоро розбагатієш, Казе. Що робитимеш, коли не залишиться більше крові, яку можна пролити, і помсти, яку можна здійснити?

— Завжди буде ще.

— Ще більше грошей, більше заколотів, більше боргів, які треба сплатити. Невже ти ніколи не мріяв про щось інше?

Він не відповів. Що випалило всю надію з його серця? Цього Інеж, імовірно, ніколи не дізнається.

Дівчина повернулася, щоб піти геть. Каз схопив її за руку, притискаючи долонею до билець. Він не дивився на неї.

— Залишися, — сказав своїм шорстким, наче каміння, голосом. — Залишися в Кеттердамі. Залишися зі мною.

Інеж подивилася на його вбрану в рукавичку руку, котра лещатами ухопилася за її власну. Усе всередині хотіло сказати «так», але вона не погодиться на такий дріб’язок, не після того, через що довелося пройти.

— У чому сенс?

Бреккер вдихнув.

— Я хочу, щоб ти залишилася. Хочу, щоб ти… Я хочу тебе.

— Ти хочеш мене. — Вона посмакувала ці слова в роті й ніжно стиснула його руку. — А як ти зможеш бути зі мною, Казе?

Тоді він подивився на неї — очі палали люттю, вуста були щільно стиснені. Такий вираз обличчя Каз мав у бійках.

— Як ти зможеш бути зі мною? — повторила дівчина. — Повністю вдягнений, у рукавичках, відвернувши голову так, щоб наші вуста ніколи не торкнулися?

Бреккер відпустив її руку. Його плечі згорбилися, погляд сповнився злості й сорому, коли він повертався обличчям до моря.

Можливо, вона змогла нарешті сказати ці слова тому, що хлопець повернувся до неї спиною.

— Я буду з тобою, коли ти скинеш броню, Казе Бреккер. Або не буду взагалі.

«Говори, — благала вона мовчки. — Дай мені причину залишитися». Попри всю його самовпевненість і жорстокість, Каз досі залишався хлопцем, котрий урятував її. Інеж хотіла вірити, що він теж заслуговував бути врятованим.

Вітрила зарипіли. Хмари розійшлися й оголили місяць, а потім знову зібралися докупи навколо нього.

Інеж залишила Каза наодинці з вітром, що завивав. Світанок і досі був дуже далеким.

43 Ніна

Болі з’явилися після світанку. За годину вже здавалося, наче її кістки намагаються вирватися з місць, де утворювалися їхні суглоби. Вона лежала на тому самому столі, де зцілювала ножову рану Інеж. Нінині чуття досі залишалися достатньо сильними, щоб вона могла відчути мідний запах крові сулійської дівчини: він пробивався з-під засобу, котрим Ротті відчищав дерево. Кров пахла Інеж.

Матаяс сидів поруч із Ніною. Він спробував узяти її за руку, але біль був занадто сильним. Коли його і її власна шкіра зустрічалися, Ніні здавалося, що плоть саднить. Усе виглядало неправильним. Усі відчуття були неправильними. Вона могла думати лише про солодкий підпалений смак парем. У горлі свербіло. Власна шкіра здавалася ворогом.

Коли почалися судоми, дівчина попросила Матаяса піти геть.

— Не хочу, щоб ти бачив мене такою, — сказала вона, намагаючись перевернутися на бік.

Він забрав вологе волосся з дівочого чола.

— Наскільки це зле?

— Зле. — Але вона знала, що буде ще гірше.

— Ти хочеш спробувати юрду? — Кувей підказував, що маленькі й регулярні дози юрди можуть допомогти Ніні пережити цей день.

Вона похитала головою.

— Я хочу… Я хочу… Святі, чому тут так спекотно? — Потім, незважаючи на біль, дівчина спробувала сісти. — Не давай мені іншої дози. Що б я не казала, Матаясе, не має значення, як сильно я благатиму. Я не хочу бути такою, як Нестор, як ті гришники в камерах.

— Ніно, Кувей сказав, що утримання вб’є тебе. Я не хочу дати тобі померти.

Кувей. Там, у скарбниці, Матаяс сказав: «Він один із нас». Їй сподобалося це слово. Нас. Слово без бар’єрів і кордонів. Воно здавалося сповненим надії.

Вона відкинулася на спину, і все тіло збунтувалося. Одяг здавався потовченим склом.

— Я мала б убити дрюскеле.

— Ми всі несемо наші гріхи, Ніно. Я хочу, щоб ти жила, щоб я міг спокутувати свій.

— Ти ж знаєш, що можеш зробити це й без мене.

Він заховав її долоньку у своїх руках.

— Я не хочу.

— Матаясе, — сказала дівчина, торкаючись пальцями його короткого волосся. Боліло. Світ робив їй боляче. Торкатися Матаяса було боляче, але вона все одно робила це. Можливо, їй більше ніколи не доведеться його торкнутися. — Мені не шкода.

Він узяв її руку й ніжно поцілував кісточки пальців. Дівчина зойкнула, але коли він спробував відсунутися, міцніше вхопилася за нього.

— Залишися, — попросила вона. З очей полилися сльози. — Залишися до кінця.

— І після нього, — сказав він. — І завжди.

— Я хочу знову почуватися в безпеці. Я хочу додому, до Равки.

— Тоді я відвезу тебе туди. Ми розкладемо вогнище, щоб смажити родзинки, чи що там роблять твої язичники заради розваги.

— Фанатик, — сказала вона слабко.

— Відьма.

— Варвар.

— Ніно, — прошепотів хлопець. — Маленька червона пташко. Не йди.

44 Джаспер

Поки шхуна набирала швидкості в південному напрямку, здавалося, що весь екіпаж сидить всеношну. Усі розмовляли приглушеними голосами й тихо ступали палубою. Джаспер турбувався за Ніну так само, як кожен, — крім хіба що Матаяса, здогадувався він, — але зносити цю шанобливу тишу було важко. Йому потрібно було щось, у що можна було б вистрілити.

«Феролінд» здавався кораблем-примарою. Матаяс ізолювався з Ніною й попросив Вілана допомогти подбати про неї. Хоча Вілан і не любив хімії, він знав про настоянки й сполуки більше, аніж будь-хто на кораблі, якщо не враховувати Кувея, проте Матаяс не розумів половини з того, що казав шуанець. Джаспер не бачив Вілана з тієї миті, коли вони випливли з дієрнгольмської гавані, і мусив зізнатися, що сумує за тим часом, коли поруч був крамарик, якого можна було позачіпати. Кувей здавався достатньо дружнім, але його керчинська була ламаною і, схоже, він не любив багато базікати. Часом він просто з’являвся вночі на палубі й мовчки стояв біля Джаспера, вдивляючись у хвилі. Це трохи нервувало. Лише Інеж прагнула побалакати з кожним, тому що в неї начебто прокинувся інтерес до всіх можливих морехідних штук. Більшість часу вона проводила зі Шпехтом і Ротті, навчаючись в’язати вузли й поратися з вітрилами.

Джаспер завжди знав, що існують високі шанси, що вони не повернуться додому взагалі, що вони закінчать своє життя в камерах Льодового Двору або насадженими на палі. Але він гадав, що якщо їм вдасться неможливе завдання з порятунку Бо Юл-Баюра й повернення до «Феролінда», зворотна подорож до Кеттердама буде схожою на вечірку. Вони питимуть будь-що зі схованок Шпехта на кораблі, їстимуть залишки Ніниних ірисок, перерахують усі свої небезпеки й кожну маленьку перемогу. Але стрілець ніколи не міг передбачити, як їх затиснуть у кут у гавані, і однозначно не міг уявити, що зробить Ніна, щоб витягти їх звідти.

Джаспер хвилювався за неї, та думки про дівчину змушували його почуватися винним. Коли вони опинилися на борту шхуни й Кувей пояснив їм усе про парем, тихенький внутрішній голос нашепотів стрільцеві, що він теж мав запропонувати прийняти наркотик. Навіть якщо взяти до уваги, що він був недосвідченим Творцем, можливо, він міг допомогти вивести парем із Ніниного тіла й звільнити її. Але це був голос героя, а Джаспер уже давно припинив думати, що поводиться героїчно. Дідько, герой запропонував би закинутися парем, коли вони тільки зіштовхнулися з фієрданцями в гавані.

Коли нарешті на обрії з’явився Керч, Джаспер відчув дивну суміш полегшення й неспокою. Він запитав у Каза, чи зможе приєднатися до нього й Ротті на баркасі, котрим вони попливуть до П’ятої гавані. Вони не потребували його присутності, але стрільцеві до розпачу необхідно було відволіктися.

Хаос Кеттердама залишався незмінним — з кораблів у доках вивантажували товари, туристи й солдати у відпустці рікою лилися з човнів, сміючись і перегукуючись на своєму шляху до Бочки.

— Виглядає так само, як того дня, коли ми залишили його, — зауважив Джаспер.

Каз вигнув брову. Він повернувся у своєму лискучому чорно-сірому костюмі й бездоганній краватці.

— А чого ти очікував?

— Навіть точно не знаю, — зізнався стрілець.

Але він почувався інакше, незважаючи на таку рідну вагу револьверів із прикрашеними перлинами руків’ями на стегнах і гвинтівки на спині. Продовжував думати про жінку-Плинороба з поцяткованим чорними скалками лицем, котра кричала у внутрішньому дворі дрюскеле. Він подивився вниз на свої долоні. Чи хоче він бути Творцем? Жити як Творець? Джаспер не міг змінити те, ким він був, але чи хотів він удосконалювати свою силу, чи, може, і надалі тримати її в таємниці?

Каз залишив Ротті й Джаспера в доку, а сам вирушив на пошуки посланця, щоб передати повідомлення Ван Екові. Стрілець хотів піти з ним, але Бреккер наказав залишитися.

Роздратований Джаспер скористався нагодою витягти ноги, розуміючи, що Ротті спостерігає за ним. З’явилося чітке відчуття, що Бреккер попросив Ротті не спускати з нього очей. Невже Каз думав, що він збирався чкурнути до найближчої зали азартних ігор?

Джаспер розглядав захмарене небо. Чому не прийняти це? У нього ж і справді була така спокуслива думка. Руки аж свербіли, так хотіли взятися за карти. Може, йому дійсно потрібно забиратися з Кеттердама? Коли він отримає гроші й сплатить борги, зможе податися в будь-яке місце на світі, куди захоче. Навіть до Равки. Хотілося сподіватися, що Ніна одужає, і коли вона повернеться до тями, Джаспер міг би посидіти поруч і обдумати це. Жодних зобов’язань просто зараз, але він міг би принаймні навідатися туди, хіба ні?

За півгодини Джаспер повернувся з повідомленням, яке підтверджувало, що уповноважені представники Торговельної Ради зустрінуться з ними на Велльґелуку на світанку наступного дня.

— Подивися на це, — мовив Каз, притримуючи папір так, щоб Джаспер міг прочитати. Під описом подробиць зустрічі було написано: «Вітаємо. Ваша країна вдячна вам».

Слова залишили в Джасперових грудях химерне відчуття, але він засміявся й сказав:

— Завжди радий, поки моя країна платить готівкою. Рада знає, що вчений мертвий?

— Я повідомив про це в записці Ван Екові, — сказав Каз. — Повідомив, що Бо Юл-Баюр загинув, але його син живий і працював над створенням юрди парем для фієрданців.

— І він не торгувався?

— Принаймні не в записці. Він висловив «глибоку стурбованість», але й словом не обмовився про ціну. Ми зробили свою роботу. Подивимося, чи спробує він збити ціну, коли дістанемося до Велльґелуку.

Коли вони повеслували назад до «Феролінда», Джаспер запитав:

— Вілан піде з нами, щоб зустрітися з батьком?

— Ні, — відгукнувся Каз, вистукуючи пальцями по воронячій голові на ціпку. — Матаяс буде з нами, а комусь потрібно залишитися з Ніною. Окрім того, якщо ми хочемо використати Вілана, щоб скрутити його таткові руки, краще не викладати своїх карт заздалегідь.

Це мало сенс. І які б незгоди не існували між крамариком і його татом, Джаспер сумнівався, що Вілан захоче обговорювати їх перед Покидьками й Матаясом.

Стрілець провів неспокійну ніч, хитаючись у своєму гамаку, і прокинувся, ледь зазорів вогкий сірий світанок. Вітру не було, море здавалося пласким і скляним, наче загата.

— Уперте небо, — пробурмотіла Інеж, скошуючи погляд у напрямку Велльґелуку. Вона була права. На горизонті не виднілося ані хмаринки, але повітря повнилося щільною вологою, наче шторм просто відмовлявся сформуватися.

Джаспер обвів поглядом порожню палубу. Він гадав, що Вілан прийде подивитися, як вони відпливатимуть, але Ніну не можна було залишати саму.

— Як вона? — запитав стрілець у Матаяса.

— Слабка, — відповів фієрданець. — Не може спати. Але нам вдалося нагодувати її бульйоном, і, схоже, він тримається всередині.

Джаспер знав, що був самозакоханим дурнем, але якась незначна частина його розмірковувала, чи не тримався Вілан навмисне подалі від нього під час повернення до Кеттердама. Може, тепер, коли роботу було завершено, а він сам перебував на шляху до власної частки винагороди, крамарик не збирався більше знатися зі злочинцями.

— А де інший баркас? — поцікавився Джаспер, коли вони з Казом, Матаясом, Інеж, Кувеєм і Ротті попливли геть від «Феролінда».

— На ремонті, — коротко кинув Каз.

Велльґелук був таким рівнинним, що, поки вони веслували морем, його годі було роздивитися. Острів мав заледве милю завширшки — безплідний шматок піску й каміння, відомий лише затопленим фундаментом старої вежі, котрою користувалася Рада Потоків. Контрабандисти називали його «Велльґелук» — «приязна удача» — через зображення вздовж підніжжя того, що колись було обеліском: золоті кола на позначення монет, символів прихильності Ґхезена — бога виробництва й торгівлі. Джаспер і Каз уже бували раніше на цьому острові, домовляючись про послуги з контрабандистами. Він розташовувався далеко від портів Кеттердама, далеко за межами патрулів із гавані, не мав забудов чи прихованих бухт, де можна було б організувати засідку. Ідеальне місце для підозрілих вечірок.

Бригантина мала пришвартуватися з іншого боку острова, її вітрила звисали безсило й м’яко. Джаспер спостерігав, як вона повільно наближається від Кеттердама в ранньому світанковому світлі — дрібна чорна цятка, котра виросла, перетворившись на незграбний корпус корабля на горизонті. Він чув, як перегукувалися матроси, працюючи на веслах. Зараз екіпаж спускав із борту на воду баркас, наповнений чоловіками.

Коли їхній власний човен підплив до берега, стрілець і решта повистрибували з нього, щоб витягти на пісок. Джаспер перевірив револьвери й побачив, як Інеж швидко торкається пальцями до кожного з ножів, ворушачи губами. Матаяс поправив прив’язану до спини гвинтівку й згорбив свої велетенські плечі. Кувей мовчки спостерігав за цим усім.

— Гаразд, — мовив Каз. — Станьмо багатіями.

— Жодних плакальників, — сказав Ротті, всідаючись, щоб стерегти баркас.

— Жодних погребінь, — відповіли всі.

Вони покрокували до центру острова, Кувей — позаду Каза, а з боків від нього — Джаспер та Інеж. Коли вони наблизилися, стрілець помітив, як до них рухається хтось у чорному крамарському вбранні. Його супроводжував високий шуанський чоловік із зав’язаним на потилиці темним волоссям, а позаду пленталася група чоловіків із міської варти в багряних кітелях. Усі вони несли кийки й магазинні гвинтівки. Двійко чоловіків тягли з обох боків важелезну скриню, котра похитувалася під власною вагою.

— То це так виглядають тридцять мільйоні крюґе, — виголосив Каз.

Джаспер тихенько свиснув.

— Сподіваюся, баркас не втопиться.

— Лише ви, Ван Еку? — люб’язно поцікавився Каз у чоловіка в чорному крамарському вбранні. — Решту Ради не можна турбувати?

Це був Ян Ван Ек. Він був худіший за Вілана, і його волосся відступило від лоба подалі, але Джаспер безсумнівно бачив схожість.

— Рада вважає, що я найбільше підходжу для цього завдання, оскільки ми вже вели справи разом.

— Гарний затискач, — кинув Бреккер, глипнувши на прищеплений до Ван Екової краватки рубін. — Хоча не такий розкішний, як той, інший.

Ван Екові вуста щільно стиснулися.

— Інший був сімейною коштовністю. Так що? — звернувся він до шуанця, котрий стояв позаду.

Той відповів:

— Це Кувей Юл-Бо. Минув рік відтоді, коли я бачив його востаннє. Тепер він вищий, але залишається точною копією свого батька, — чоловік коротко звернувся до Кувея шуанською й різко вклонився.

Кувей зиркнув на Каза й теж відповів поклоном. Джаспер помітив, як блищить піт на його чолі.

Ван Ек усміхнувся:

— Мушу визнати, я здивований, пане Бреккер. Здивований, але захоплююся.

— Ви не сподівалися, що ми досягнемо успіху?

— Скажімо так, я думав, що ви авантюристи.

— І саме тому підстрахували свої ставки?

— Ах, то ви спілкувалися з Пеккою Роллінзом?

— Він такий балакучий, якщо вам тільки вдасться викликати в нього відповідний настрій, — сказав Бреккер, і Джаспер пригадав кров на його сорочці у в’язниці. — Він сказав, що ви найняли ще й його та Десятицентових Левів, щоб вони теж вирушили на пошуки Бо Юл-Баюра.

З легким відчуттям тривоги Джаспер задумався, що ще міг повідомити Казові Роллінз.

Ван Ек стенув плечима.

— Так було краще, щоб залишатися в безпеці.

— Та й чому б ви мали перейматися, якщо зграйка канальних щурів порозриває одне одного на шматки в перегонах за винагородою.

— Ми знали, що шанси обох команд були невисокими. Я сподіваюся, що ви як картяр мене зрозумієте.

Але Джаспер ніколи не думав про Каза як про картяра. Азартні гравці де в чому покладаються на долю.

— Тридцять мільйонів крюґе заспокоять мої сердечні переживання, — підказав Нечисторукий.

Ван Ек подав знак охоронцям позаду нього. Вони підняли скриню й поставили її перед Казом. Хлопець присів біля неї навпочіпки й відкинув кришку. Навіть звіддаля Джаспер побачив стоси купюр найблідішого багряного керчинського кольору, прикрашені трьома летючими рибами. Вони вишикувалися рядок за рядком, зв’язані паперовими стрічками з восковими печатками.

Інеж затамувала подих.

— У вас навіть гроші мають дивний колір, — зауважив Матаяс.

Джаспер мріяв пробігтися руками по цих прекрасних стосиках. Він волів би скупатися в них.

— Гадаю, у мене з рота полилася слина, — сказав він.

Каз витяг одну пачку й ковзнув по ній одягненим у рукавичку великим пальцем, потім попорпався в нижчому шарі грошей, щоб переконатися, що Ван Ек не намагається обдурити їх.

— Усе тут, — сказав він нарешті.

Каз озирнувся через плече й махнув, підкликаючи Кувея ближче. Хлопчик перетнув коротку відстань, і Ван Ек жестом запросив його до себе, а потім поплескав по спині.

Бреккер звівся на ноги.

— Добре, Ван Еку. Я мав би сказати, що було дуже приємно, але я не такий вправний брехун. Ми прощаємося.

Ван Ек заступив собою Кувея й сказав:

— Боюся, я не можу дозволити цього, пане Бреккер.

Каз обперся на ціпок і пильно поглянув на Ван Ека.

— Якісь проблеми?

— Так, я бачу кілька просто навпроти мене. І немає жодного шансу, що хтось із вас покине цей острів.

Ван Ек витягнув із кишені свисток і видав високу пронизливу ноту. Тієї ж миті його служники опустили зброю й нізвідки надлетів вітер — неприродний шторм, котрий завив і вихором закружляв довкола острова, а море почало підійматися.

Моряки на баркасі бригантини підвели руки, під їхніми долонями почали збиратися хвилі.

— Плинороби, — проревів Матаяс, хапаючись за гвинтівку.

Тієї ж миті з палуби бригантини злетіло ще дві постаті.

— Верескуни! — крикнув Джаспер. — Вони користуються парем.

Верескуни кружляли в небі, а вітер шмагав повітря навколо них.

— Ти притримав частину запасу, котрий Юл-Баюр надіслав Раді, — мовив Каз, примруживши очі.

Верескуни підвели руки, і вітер завив, наче голосив за небіжчиком.

Джаспер потягнувся до револьверів. Хіба він не хотів знайти щось, у що можна постріляти? «Я сподіваюся, це місце справді „приязна удача“, — подумав стрілець, купаючись у передчуттях. — Схоже, мої бажання скоро здійсняться».

45 Каз

— Угода є угода! — гукнув Каз, перекрикуючи ревіння шторму. — Якщо Торговельна Рада відмовляється поважати свої цілі в нашій домовленості, жодна людина з Бочки ніколи більше не матиме з вами справ. Ваші слова не матимуть значення.

— Це було б проблемою, пане Бреккер, якби Рада знала про цю угоду.

Розуміння спалахнуло жахливим сяйвом.

— Вони ніколи не брали в цьому участі, — сказав Нечисторукий.

Чому він повірив, що Ван Ек має благословення Торговельної Ради? Бо той був багатим, чесним крамарем? Тому що він одягнув своїх власних служників і солдатів у багряну уніформу міської варти? Каз зустрічався з Ван Еком в ізольованому будинку купця, а не в урядовій споруді, але повірив звичайному перевдяганню. Герцун і його кав’ярня знову повернулися, лише тепер Каз був достатньо дорослим, щоб думати краще.

— Ти хотів Юл-Баюра. Ти хотів отримати формулу парем.

Ван Ек підтвердив правдивість здогадки простим кивком.

— Нейтралітет — це розкіш, якою Керч насолоджувався занадто довго. Члени Ради думають, що їхні статки захистять їх, що вони можуть зручніше вмоститися в кріслі й лічити свої гроші, поки цілий світ чвариться.

— А ти знаєш щось краще?

— Безумовно, я знаю. Юрда парем — це не той секрет, який можна приховати, розтрощити чи закопати в схованку в хатинці на кордонах Новозем’я.

— Тож усі твої бесіди про торгові потоки й обвал ринків…

— О, це станеться точнісінько так, як я передбачав, пане Бреккер. Я розраховую на це. Щойно Торговельна Рада отримала повідомлення від Бо Юл-Баюра, я почав скуповувати поля юрди в Новозем’ї. Коли парем відкриється світові, кожна країна, кожен уряд вимагатиме нових постачань юрди, щоб використати її на своїх гришниках.

— Хаос, — підсумував Матаяс.

— Так, — радісно погодився Ван Ек. — Прийде хаос, і я стану його володарем. Його дуже заможним володарем.

— Ти забезпечуватимеш работоргівлю й смерть гришників по всіх усюдах, — сказала Інеж.

Ван Ек вигнув брову.

— Скільки тобі, дівчинко? Шістнадцять? Сімнадцять? Народи досягають вершин і падають. Ринки створюються й зникають. Коли сила переходить до інших, хтось завжди страждає.

— Коли вигода переходить! — крикнув у відповідь Джаспер.

Вираз Ван Екового обличчя залишався незворушним.

— А хіба це не одне й те ж?

— Коли Рада дізнається… — почала Інеж.

— Рада ніколи про це не почує, — увірвав її Ван Ек. — Як ти гадаєш, чому я вибрав своїми фаворитами мерзотників із Бочки? Ох, ви винахідливіші й значно розумніші за інших найманців, тут не посперечаєшся. Але важливіше те, що вас не шукатимуть.

Крамар підвів руки. Плинороби покрутили своїми долонями. Каз почув крик і озирнувся, щоб побачити, як водяна маса нечіткими обрисами застигла над Ротті. Вона рвонула вниз, на баркас, розтрощивши його на друзки, а хлопець пірнув у море, шукаючи захисту.

— Ніхто з вас не покине цього острова, пане Бреккер. Ви всі зникнете, і ніхто не перейматиметься. — Він знову підвів руку, і Плинороби відгукнулися. Велетенська хвиля прогуркала в напрямку «Феролінда».

— Ні! — крикнув Джаспер.

— Ван Еку! — вигукнув Каз. — Твій син на тому кораблі.

Крамарів погляд зачепився за Нечисторукого. Він дунув у свисток. Плинороби застигли, чекаючи подальших інструкцій. Ван Ек неохоче опустив руку. Вони дозволили хвилі впасти, не завдавши жодної шкоди. Переміщена морська маса хлюпнула в борт «Феролінда».

— Мій син? — перепитав крамар.

— Вілан Ван Ек.

— Пане Бреккер, вам точно відомо, що місяць тому я викинув свого сина з дому разом із його пожитками.

— Я знаю, що ти писав йому щотижня, відколи він залишив твій маєток, благаючи його повернутися. Чоловік, який не піклується про свого єдиного сина й спадкоємця, так не поводиться.

Ван Ек зареготав — теплим, майже товариським приглушеним сміхом, але краї той мав зазубрені й гіркі.

— Дозвольте мені розповісти вам про мого сина. — Він випльовував слова так, наче на губах була отрута. — Він мав бути спадкоємцем одного з найбільших статків у Керчі, цілої імперії з корабельними рейсами, котрі прямують по цілому світу. Імперії, яку збудували мій батько й батько мого батька. Але мій син, хлопчик, від якого чекали, що він керуватиме грандіозною імперією, не може зробити навіть того, що може семирічна дитина. Він уміє розв’язувати рівняння. Уміє малювати і якнайвишуканіше грати на флейті. Чого мій син не вміє, пане Бреккер, це читати. Не вміє писати. Я наймав найкращих викладачів із кожного куточка цього світу. Я пробував спеціалістів, стимуляції, шмагання, гіпноз. Урешті я навіть прийняв, що Ґхезен вважав за потрібне проклясти мене й покарати недоумкуватою дитиною. Вілан — хлопчик, котрий ніколи не стане чоловіком. Він — ганьба мого дому.

— Листи… — промовив Джаспер, і Каз побачив лють на його обличчі. — Ти не благав його повернутися додому. Ти глузував із нього.

Джаспер мав рацію. «Якщо ти читаєш цього листа, то знай, як сильно я прагну, щоб ти повернувся додому». Кожен лист був ляпасом по обличчю Вілана, просто жорстоким жартом.

— Він — твій син, — сказав стрілець.

— Ні, він — помилка. Та, яку скоро буде виправлено. Моя приваблива юна дружина носить дитя, і — буде це хлопчик, дівчинка чи потвора з рогами — саме воно стане моїм спадкоємцем, а не якийсь ідіот із рідким мозком, котрий не може прочитати Псалтир, не кажучи вже про гросбух; не якийсь дурник, котрий перетворить Ван Екове ім’я на посміховисько.

— Ти сам дурник, — загарчав Джаспер. — Він розумніший, ніж більшість із нас докупи взятих, і заслуговує на кращого батька, ніж ти.

— Заслуговував, — виправив його Ван Ек і двічі дунув у свисток.

Плинороби не завагалися ані на хвилину. Перш ніж будь-хто встиг затамувати подих, дві велетенські хвилі здійнялися з води й вистрілили в бік «Феролінда». Вони розчавили під собою корабель із лунким гуркотом — лише уламки полетіли.

Стрілець люто заволав і звів револьвери.

— Джаспере, — наказав Бреккер, — охолонь.

— Він убив їх, — сказав хлопець, скрививши обличчя. — Він убив Ніну й Вілана.

Матаяс поклав долоню йому на руку.

— Джаспере, — сказав він спокійно. — Помовч.

Стрілець озирнувся на хиткі хвилі серед уламків щогли й розірваних вітрил, туди, де секунду тому був корабель.

— Я не… я не розумію.

— Мушу зізнатися, що я теж трохи шокований, пане Бреккер, — мовив Ван Ек. — Жодних сліз? Жодних справедливих протестів щодо вашого екіпажу? Там, у Бочці, вас виховали холодним.

— Холодним та обачним, — додав Каз.

— Схоже, не достатньо обачним. Принаймні вам не доведеться жити, шкодуючи про свої помилки.

— Скажи мені, Ван Еку, а ти каятимешся? Ґхезен не схвалює порушених угод.

Ніздрі Ван Ека затріпотіли.

— Що ви дали світові, пане Бреккер? Ви нажили статків? Процвітання? Ні. Ви берете гроші в чесних чоловіків і жінок і забезпечуєте лише себе самого. Ґхезен виказує свою прихильність тим, хто заслуговує, хто зводить міста, а не щурам, котрі годуються на їхніх фундаментах. Він благословив мене й мої діяння. Ви загинете, а я процвітатиму. Така Ґхезенова воля.

— Є лише одна проблема, Ван Еку. Тобі знадобиться Кувей Юл-Бо для цього.

— А як ви заберете його в мене? Ви оточені озброєними людьми.

— Я не потребую забирати його в тебе. Ти ніколи його не мав. Це не Кувей Юл-Бо.

— Жалюгідний блефу кращому разі.

— Я не дуже вправний у блефі, хіба не так, Інеж?

— Зазвичай ні.

Уста Ван Ека скривилися.

— Чому ж так?

— Бо він швидше ошукує, — сказав хлопчик, який не був Кувеєм Юл-Бо, ідеальною керчинською без найменшого акценту.

Ван Ек перелякано смикнувся від звуку його голосу, а Джаспер здригнувся.

Шуанський хлопець простягнув руку.

— Сплачуй борги, Казе.

Бреккер зітхнув.

— Я дійсно ненавиджу програвати парі. Бач, Ван Еку, Вілан поставив на те, що ти ані секунди не вагатимешся, перш ніж увірвати його життя. Називай мене сентиментальним, але я не вірив, що батько може бути таким безсердечним.

Крамар витріщився на Кувея Юл-Бо, чи, радше, хлопчика, котрий, як він раніше думав, був Кувеєм Юл-Бо. Каз спостерігав, як чоловік ламає голову над фактом, що Віланів голос вилітає з Кувеєвого рота. Джаспер виглядав скептично. Він отримає пояснення, коли Каз отримає свої гроші.

— Це неможливо, — вичавив із себе Ван Ек.

Не мало б бути можливим. Ніна в найкращому разі була задовільною Кряльницею, але під дією юрди парем, як сказав колись сам Ван Ек, «можливим стає те, що просто не може відбуватися». Перед ними стоїть майже бездоганна копія Кувея Юл-Бо, але вона має Віланів голос, його манірність і — хоча Каз бачив страх і образу в його золотих очах — також несподівану Віланову хоробрість.

Після битви в дієрнгольмській гавані крамарик прийшов до Каза, щоб попередити хлопця, що його неможливо буде використати як важіль проти батька. Він шарівся й ледве зміг витиснути із себе слова про гадану «недугу». Каз лише здвигнув плечима. Хтось із людей був поетом. Інші — фермерами. Деякі — багатими крамарями. Вілан міг ідеально намалювати будівлю в розрізі. Він зробив зі шматка брами й перетворених на сміття уламків прикрас свердло, яке змогло розрізати скло гришників. То й що, якщо він не може читати?

Каз чекав, що хлопчик комизитиметься, почувши ідею, що його можна перекроїти так, аби він став схожим на Кувея. Така екстремальна трансформація без допомоги парем була поза межами можливостей будь-якого Гриші.

— Це може залишитися назавжди, — попередив хлопчика Бреккер.

Вілана це не турбувало.

— Я мушу дізнатися. Раз і назавжди дізнатися, що мій батько думає про мене насправді.

Тепер він знав.

Ван Ек вирячив очі на Вілана, намагаючись віднайти хоч якийсь натяк на риси свого сина.

— Це неможливо.

Вілан підійшов збоку до Каза.

— Чому б вам не помолитися Ґхезену, щоб він послав розуміння, таточку.

Крамарик був трохи вищим за Кувея й мав трохи кругліше обличчя. Але Каз бачив, як вони стояли пліч-о-пліч, і схожість була надзвичайною. Нінина робота, проведена на кораблі ще до того, як її перша видатна могутність почала слабшати, була майже бездоганною.

Лють спотворила Ван Екові риси.

— Нікчема, — прошипів він синові. — Я знав, що ти дурень, але ще й зрадник?

— Дурень чекав би на кораблі, поки ти перетвориш його на друзки. А щодо «зрадника», то останні кілька хвилин ти називав мене гіршими словами.

— Тільки подумай, — звернувся до крамаря Каз. — Що, як справжній Кувей Юл-Бо перебував на кораблі, який ти щойно перетворив на купу зубочисток?

Ван Еків голос залишався спокійним, але шия здригалася від раптового нападу злості.

— Де Кувей Юл-Бо?

— Дозволь нам безпечно залишити острів разом із нашою винагородою, і я радо тобі повідомлю.

— Ти не маєш шансів вибратися звідси, Бреккере. Твоя маленька команда не рівня моїм Гришам.

Каз знизав плечима.

— Убий нас — і ніколи не знайдеш Кувея.

Здалося, що Ван Ек розмірковує над такою можливістю. Потім він зробив крок назад.

— Варта, до мене! — крикнув він. — Убийте всіх, окрім Бреккера!

Каз знав, якої миті він помилився. Вони всі здогадувалися, що справа може дійти до цього. Він мав би довіряти своїй команді. Його очі повинні були невпинно залишатися на крамарі. Натомість у ту мить небезпеки, коли він мав думати лише про битву, Каз кинув погляд на Інеж.

І Ван Ек помітив це. Він дунув у свисток.

— Залиште інших! Візьміть гроші й дівку.

«Не відступай», — казали Бреккерові його інстинкти. Ван Ек має гроші. Він — ключ. Інеж зможе захистити себе. Вона — заручник, а не винагорода. Але хлопець уже повертався, уже кидався їй на допомогу тієї миті, коли атакували гришники.

Плинороби дісталися до неї першими, зникнувши, перетворившись на туман, а потім знову з’явившись біля дівчини. Але тільки дурень міг спробувати подолати Інеж у контактному бою. Плинороби були швидкими — зникали й з’являлися, хапаючись за неї. Але вона була Марою, і її ножі увіп’ялися в серце, горло й селезінку. Кров пролилася на пісок, і Плинороби повалилися двома закоцюблими купами.

Каз помітив краєм ока рух — до Інеж вихором наближався Верескун.

— Джаспере! — крикнув хлопець.

Джаспер вистрілив — і Верескун стрімко впав на землю.

Наступний Верескун був розумнішим. Він летів низько, ковзаючи над руїнами. Джаспер із Матаясом відкрили вогонь, але їм доводилося стати обличчям до сонця, щоб стріляти, а навіть Джаспер не міг влучити в ціль всліпу. Верескун кинувся до Інеж і швидко злетів із нею до неба.

«Не ворушися», — мовчки переконував Каз дівчину, витягаючи пістоль. Але вона не слухалася. Тіло вигнулося, коли дівчина вдарила навідліг нападника. Почувся віддалений крик Верескуна. Він відпустив її, і Інеж стрімко полетіла на пісок. Каз кинувся до неї, не маючи жодного плану, не керуючись навіть звичайною логікою.

Поле його зору перетнула якась пляма. Третій Верескун надлетів і потягнув дівчину вгору, а вже за мить стиснув її та жорстоко вдарив у голову. Каз побачив, як м’яко повисло тіло Інеж.

— Спусти його вниз, — протрубив Матаяс.

— Ні! — крикнув Каз. — Застрелиш його, і вона впаде теж.

Гриша ухилявся й віддалявся від місця, куди могла долетіти куля.

У його руках заціпеніла Інеж.

Вони не могли нічого зробити, лише стояти, наче дурники, і дивитися, як її обриси зменшуються в небі, перетворюючись на віддалений місяць, на зірку, що згасає, і зовсім зникають.

Ван Екова охорона й гришники згуртувалися, переносячи повітрям крамаря й скриню з тридцятьма мільйонами крюґе до бригантини, котра чекала на них. Помста за Джорді, усе, над чим працював Каз, вислизало в нього з рук. Та хлопця це не турбувало.

— Ти маєш тиждень, щоб привести мені справжнього Кувея! — крикнув Ван Ек. — Або вони слухатимуть, як кричить дівка цілий зворотний шлях до Фієрди. А якщо й це тебе не мотивує, я зроблю так, щоб усі дізналися, що ти переховуєш найціннішого заручника у світі. Кожна банда, кожен уряд, кожен контрабандист чи шпигун переслідуватимуть тебе й Покидьків. Ти не матимеш, де сховатися.

— Казе, я можу вистрілити, — запропонував Джаспер, вішаючи на пояс револьвери й хапаючись за гвинтівку. — Ван Ек досі в межах досяжності.

— Ні, — кинув Каз. — Дай їм піти.

Море було нерухомим, не дмухав навіть бриз, але Верескуни, котрі ще залишилися в крамаря, наповнили вітрила попутним вітром.

Каз дивився, як бригантина розтинає води в напрямку Кеттердама, туди, де безпека, де фортеця, зведена Ван Ековою бездоганною крамарською репутацією. Він почувався так, наче дивиться в затемнені вікна будинку на Зельверстрат. Знову безпомічний. Він молився не тому богові.

Джаспер повільно опустив гвинтівку.

— Ван Ек відправить солдатів і гришників шукати Кувея, — сказав Матаяс.

— Він не знайде його. І Ніну теж.

Їх немає в Рейці чи якійсь іншій частині Бочки. Ніде в Кеттердамі. Попередньої ночі Бреккер наказав Шпехтові забрати Кувея й Ніну з «Феролінда» другим баркасом, тим, який начебто ремонтували, як він сказав Джасперові. Вони безпечно укрилися в закинутих камерах під старою в’язничною вежею в Пекельних Воротах. Каз дізнавався дещо, коли навідувався до гавані, щоб сконтактуватися з Ван Еком. Після лиха на Пекельному Дійстві камери затопили, щоб очистити їх від тварин і тіл; відтоді й до сьогодні вони залишалися порожніми. Матаяс ненавидів саму ідею відпускати Ніну кудись без нього, особливо в її теперішньому стані, але Каз запевнив його, що залишати її й Кувея на «Феролінді» — те саме, що дозволити їм вибухнути.

Каз дивувався власній дурості. Тупіший за простака, який щойно зліз із човна й уже планує заробити статки в Східній Клепці. Його найбільша вразливість стояла просто біля нього. А тепер вона зникла.

Джаспер уважно вивчав Вілана, погляд блукав чорним волоссям і золотими очима.

— Чому? — запитав він нарешті. — Чому ти зробив це?

Вілан стенув плечима.

— Нам потрібен був важіль.

— Це в тобі говорить Каз.

— Я не міг дозволити вам піти на обмін заручника, думаючи, що я можу послугувати якоюсь гарантією.

— Ніна перекроїла тебе?

— Тієї ночі, коли ми залишили Дієрнгольм.

— Тому ти зник на час подорожі, — здогадався Джаспер. — Ти не допомагав Матаясові піклуватися про Ніну. Ти переховувався.

— Я не ховався.

— Ти… Скільки разів ти стояв біля мене на палубі вночі, коли я думав, що це Кувей?

— Весь час.

— Ніна, імовірно, не зможе повернути тебе назад, ти знаєш це? Без іншої дози юрди парем їй це не вдасться. Ти можеш назавжди застрягнути в цьому тілі.

— Хіба це має значення?

— Я не знаю! — розлютившись, гиркнув Джаспер. — Може, мені подобалася твоя дурнувата пика. — Він повернувся до Матаяса. — Ти знав. Вілан знав. Інеж знала. Усі, крім мене, знали.

— Запитай мене чому, Джаспере, — втрутився Каз. Його терпіння зійшло нанівець.

Джаспер тривожно переминався з ноги на ногу.

— Чому?

— Це ти продав нас Пецці Роллінзу. — Він зі звинуваченням наставив палець на стрільця. — Ти — та причина, чому нас оточили, коли ми намагалися залишити Кеттердам. Ти ледь не дозволив нас убити.

— Я нічого не казав Пецці Роллінзу. Я ніколи…

— Ти розповів одному з Десятицентових Левів, що покидаєш Керч, але потім повернешся з великими грошима, чи не так?

Джаспер проковтнув клубок у горлі.

— Я так сказав. Вони надто тиснули на мене. Ферма мого батька…

— Я попереджав тебе, щоб не розповідав нікому, що їдеш із країни. Я казав тобі тримати пельку на замку.

— У мене не було вибору. Ти зачинив мене у «Воронячому клубі» до самого відправлення. Якби ти дозволив мені…

Каз повернувся до нього.

— Дозволив тобі що? Зіграти кілька роздач в «Ожину на трьох»? Дозволив тобі закопати себе ще глибше руками будь-якої шишки, достатньо тупої, щоб збільшити твій кредит? Ти сказав члену Печчиної банди, що вже скоро впиватимешся успіхом.

— Я не знав, що він піде до Пекки. Чи що Пекка знає про парем. Я лише намагався вторгувати собі трохи часу.

— Святі, Джаспере, ти справді нічого не навчився в Покидьках, хіба ні? Ти той самий тупий хлопчина з ферми, котрий зліз із човна.

Джаспер кинувся на нього, і Бреккер відчув, як нахлинула запаморочлива жорстокість. Нарешті бійка, у якій він може перемогти. Але Матаяс зробив крок і опинився між ними, штовхаючи кожного назад своїми велетенськими руками.

— Припиніть. Припиніть це.

Каз не хотів припиняти. Він хотів побити їх усіх до крові, а потім із бійкою прокладати собі шлях у Бочці.

— Матаяс не помиляється, — зауважив Вілан. — Ми мусимо подумати, що робити далі.

— Немає ніякого далі, — буркнув Каз. Ван Ек подбає про це. Вони не можуть повернутися до Рейки чи отримати допомогу від Пера Гаскеля й інших Покидьків. Крамар спостерігатиме, чекатиме, щоб накинутися. Він перетворить Бочку, Казів дім, його маленьке королівство, на ворожу територію.

— Джаспер припустився помилки, — вів далі Вілан. — Дурної помилки, але він не планував нікого зраджувати.

Каз урочисто пішов геть, намагаючись прочистити власну свідомість. Він знав, що Джаспер не розумів, який механізм привів у рух, але також знав, що вже ніколи по-справжньому не повірить стрільцеві. І, можливо, він не повідомляв йому нічого про Вілана, тому що хотів трохи покарати хлопця.

За кілька годин, якщо вони не вийдуть на зв’язок, Шпехт припливе за ними на баркасі. Зараз не залишилося нічого, крім плаского сірого неба й мертвих скель цього жалюгідного сурогату острова. І відсутності Інеж. Каз хотів вдарити когось. Хотів, щоб хтось ударив його.

Він оглянув те, що залишилося від його команди. Ротті досі нависав над уламками баркаса. Джаспер сидів, обпершись ліктями на коліна й заховавши голову в долонях; Вілан залишався поруч із ним із майже відстороненим обличчям; Матаяс стояв, не відводячи погляду від напрямку Пекельних Воріт, наче кам’яний страж. Каз був їхнім ватажком, а Інеж — магнітом, котрий міцно тримав їх усіх разом, коли вони, здавалося, от-от мали розпастися на шматки.

Ніна замаскувала Бреккерове татуювання з вороном і кубком, перш ніж вони увійшли до Льодового Двору, але він не підпустив її близько до своєї R на біцепсі. Тепер хлопець торкнувся вбраними в рукавичку пальцями того місця, де рукав пальта прикривав цей знак. Сам того не бажаючи, він дозволив Казові Рітвельду повернутися. Він не знав, чи почалося це з пораненням Інеж, чи під час тієї огидної поїздки у в’язничному фургоні, але якимось чином він дозволив цьому статися, і ціна виявилася високою.

Та це не значило, що Нечисторукий збирається дозволити собі бути ошуканим якимось злодюжкуватим крамарем.

Каз подивився праворуч, у напрямку кеттердамських гаваней. Десь у задній частині його черепа почала шкрябатися ідея, це було схоже на свербіння, на тонесенький натяк. Це ще не був план, але міг бути його початок. Бреккер уже бачив, якої форми він набуде — неможливий, абсурдний, він потребував серйозного грошового вливання.

— Обличчя свідчить про підступні махінації, — пробурмотів Джаспер.

— Однозначно, — погодився Вілан.

Матаяс схрестив руки на грудях.

— Копирсаєшся у своєму мішечку з трюками, дем’їне?

Каз напружив пальці в рукавичках. «Як ти пережив Бочку? Коли вони забрали в тебе все, ти знайшов спосіб перетворити ніщо на щось».

— Я збираюся винайти новий трюк, — відповів Бреккер. — Такий, якого Ван Екові ніколи не вдасться забути. — Він повернувся до інших. Якби Каз міг вирушити на порятунок Інеж один, так і зробив би, але тоді йому б не вдалося впоратися. — Мені потрібна відповідна команда.

Вілан скочив на ноги.

— За Мару!

Джаспер приєднався до нього, хоча досі уникав Казового погляду.

— За Інеж, — тихо додав він.

Матаяс лише раз різко кивнув.

Інеж хотіла, щоб Каз став кимось іншим, кращою людиною, шляхетнішим злодієм. Але такому хлопцеві тут не було місця. Такий хлопчик здох би від голоду в провулку. Той хлопець не повернув би її назад.

«Я збираюся отримати свої гроші, — заприсягся Каз. — І я збираюся отримати мою дівчину». Інеж ніколи насправді не була його, але він знайде спосіб дати їй свободу, яку так давно пообіцяв.

Нечисторукий повернувся, щоб побачити, як робиться груба робота.

46 Пекка

Пекка Роллінз заховав грудку юрди за щокою й відкинувся в кріслі, оглядаючи обірвану команду, котру Дауті привів до кабінету. Роллінз жив над «Смарагдовим палацом» у велетенському номері-люкс із кількох кімнат. Кожен їхній дюйм був вкритий позолотою й зеленим оксамитом. Він любив яскравість — в одязі, у друзях, у жінках.

Діти, що стояли перед ним, були повною протилежністю будь-чого, що можна було б назвати належним стилем. Вони були вбрані в костюми «Комеді Бруте», але ніхто не міг увійти до його кабінету, не показавши обличчя, тож маски довелося зняти. Деяких він упізнав. Колись Пекка сподівався найняти Ніну Зенік, а зараз вона виглядала так, ніби може не протягнути й місяця — уся перетворилася на випнуті кістки, темні западини й тремтячі руки. Здається, йому вдалося тоді уникнути поганої інвестиції. Дівчина спиралася на гігантського фієрданця з поголеною головою й жорстокими блакитними очима. Він був велетенський, можливо, колишній військовий. Непогано мати неподалік від себе такі гарні м’язи. Де Каз Бреккер познаходив цих людей?

Хлопчик біля нього був шуанцем, але виглядав занадто молодим, щоб бути вченим, якого вони всі так палко прагнули прибрати до своїх рук. До того ж Бреккер ніколи б не привів когось настільки цінного до «Смарагдового палацу». А ще, звичайно, Роллінз знав Джаспера Фахея. Стрілець наробив неймовірну кількість боргів майже в кожному азартному барлозі Східної Бочки. Те, що він бовкнув, допомогло Роллінзу дізнатися, що Бреккер посилає команду до Фієрди. Довелося трішки покопирсатися й дати купу хабарів, але це принесло свій урожай. Він дізнався, звідки й коли вони відпливатимуть — виявилося, що ця інформація мала свої недоліки. Бреккер був на крок попереду нього і його Десятицентових Левів. Маленький канальний щур спромігся зрештою навіть потрапити до Льодового Двору.

Це була також і добра звістка. Якби не Каз Бреккер, Роллінз досі сидів би в камері тієї клятої фієрданської в’язниці, чекаючи на нову серію тортур, або, імовірно, оглядав би околиці з палі на верхівці кільцевої стіни.

Коли Бреккер зламав замок його в’язничної камери, Роллінз не знав, збирається хлопець його врятувати чи вбити. Він чув безліч пліток про Каза Бреккера, відколи той зайняв видатне становище в Покидьках, — цю жалюгідну групку Пер Гаскель називав бандою, — і бачив його кілька разів у Бочці. Хлопчина прийшов нізвідки й став проблемою, котра збивала з пантелику. Але він залишався тільки заступником, не генералом, простим солдатом, блазнем біля ніг Роллінза.

— Привіт, Бреккере, — сказав Роллінз. — Прийшов помилуватися?

— Не зовсім. Ти знаєш мене?

Чоловік здвигнув плечима.

— Звичайно, ти — той маленький негідник, котрий продовжує красти моїх клієнтів.

Вираз, який промайнув на хлопцевому обличчі, спантеличив Пекку. Це була ненависть — чиста, чорна, що повільно вирує. «Що такого я заподіяв цьому маленькому сцикунові?» Але за мить вираз зник, і Роллінз зачудувався, чи не привиділося йому це взагалі.

— Чого ти хочеш, Бреккере?

Хлопець стояв там, а в його погляді майнуло щось суворе й божевільне.

— Хочу зробити тобі послугу.

Роллінз помітив Бреккерові босі ноги й в’язничний одяг, руки без легендарних чорних рукавичок — яка сміховинна претензійність.

— Ти не виглядаєш так, ніби перебуваєш у становищі, у якому можеш зробити комусь послугу, дитинко.

— Я збираюся залишити ці двері відчиненими. Ти не настільки тупий, щоб піти на пошуки Бо Юл-Баюра, не маючи за спиною команди. Дочекайся свого часу й тікай.

— Якого дідька ти мені допомагаєш?

— Тобі судилося померти не тут.

Чомусь це прозвучало як прокляття.

— Я твій боржник, Бреккере, — сказав, майже не вірячи своєму щастю, Пекка, коли хлопчик зачинив двері його камери.

Бреккер зустрівся з ним поглядом, чорні очі перетворилися на печери.

— Не турбуйся, Роллінзе. Ти заплатиш.

Без сумніву, хлопчик повернувся за своїм боргом. Він стояв посеред Роллінзового розкішного кабінету, схожий на темну чорнильну пляму. Обличчя залишалося рішучим, а руки відпочивали на ціпку, прикрашеному воронячою головою. Пекка не дуже-то й здивувався, побачивши його тут. Ширилися чутки, що обмін між Бреккером і Ван Еком не склався й що крамар тепер пильнує за Рейкою й рештою Казових лігвищ. Але він не спостерігав за «Смарагдовим палацом». Просто не мав на це причин. Роллінз навіть не був певен, чи крамар знає, що він узагалі повернувся з Фієрди живим.

Коли Бреккер завершив описувати кістяк ситуації, Роллінз знизав плечима й сказав:

— Тебе перехитрили. Хочеш моєї поради? Віддай Кувея Ван Екові й закінчуй із цим.

— Я прийшов сюди не за порадами.

— Крамарям подобаються податки, які ми платимо. Вони позаочі пускають випадкове пограбування банку чи проникнення зі зламом до будинку, але чекають від нас, що ми залишимося в Бочці й не заважатимемо їм займатися бізнесом. Ти розпочнеш війну з Ван Еком, і все зміниться.

— Ван Ек вийшов з-під контролю. Якщо Торговельна Рада дізнається…

— І хто збирається їй це сказати? Канальний пацюк із найогидніших нетрів Бочки? Не дури самого себе, Бреккере. Мінімізуй свої витрати й живи, щоб боротися далі.

— Я борюся щодня. Ти хочеш сказати, що на моєму місці просто відступився б?

— Слухай, ти збираєшся зрубати гілку, на якій сидиш, — гарну гілку, — і я радо подивлюся, як ти це зробиш. Але я не збираюся допомагати тобі. Не буду об’єднуватися з тобою проти крамаря. І ніхто не буде. Ти домагаєшся не дрібної війни між бандами, Бреккере. Міська варта керчинська армія й флот вишикуються проти тебе. Вони спалять Рейку до пня разом зі стариганом усередині, а на додачу повернуть собі П’яту гавань.

— Я не сподівався, що ти битимешся пліч-о-пліч зі мною, Роллінзе.

— То чого ти хочеш? Я дам тобі це. У розумних межах.

— Мені потрібно передати повідомлення до равканської столиці. Швидко.

Роллінз здвигнув плечима.

— Досить просто.

— І мені потрібні гроші.

— Приголомшливо. Скільки?

— Двісті тисяч крюґе.

Роллінз ледь не вдавився власним сміхом.

— Ще щось, Бреккере? Смарагд Ланцов? Дракон, який сере веселками?

— Ти маєш зайві гроші, Роллінзе. А я врятував тобі життя.

— Тоді ти мав би домовлятися про це ще там, у камері. Я не банк, Бреккере. І навіть якби був, зважаючи на твоє поточне становище, я б сказав, що ти становиш велетенський кредитний ризик.

— Я не прошу позички.

— Ти хочеш, щоб я дав тобі двісті тисяч крюґе? А що я отримаю за цей шляхетний жест?

Каз стиснув щелепи.

— Мою частку у «Воронячому клубі» і П’ятій гавані.

Роллінз випростався в кріслі.

— Ти продаєш свою частку?

— Так. А за додаткові сто тисяч додам оригінал Де Каппеля.

Пекка відхилився назад і стиснув пальці.

— Цього недостатньо, ти знаєш. Недостатньо, щоб починати війну з Торговельною Радою.

— Це для моєї команди.

— Цієї команди? — пхикнув Роллінз. — Не можу повірити, що ці жалюгідні створіння здійснили успішний набіг на Льодовий Двір.

— Повір у це.

— Ван Ек закопає тебе.

— Інші вже намагалися. Якимось чином я продовжую повертатися зі світу мертвих.

— Я поважаю твій поспіх, дитинко. І розумію. Ти хочеш отримати ваші гроші; ти хочеш повернути Мару; хочеш шматок Ван Екової шкіри…

— Ні, — заперечив Бреккер. Його голос то скреготів, то гримів. — Коли я прийду по Ван Ека, я візьму не лише те, що належить мені. Я перетворю його життя на порожнечу. Я зітру його ім’я з могильного каменя. По ньому не залишиться нічого.

Пекка Роллінз не міг полічити всіх погроз, які він колись чув, людей, яких він убив чи тих, кого бачив мертвими, але від виразу Бреккерових очей його спиною потік холодний піт. Щось зловісне в цьому хлопчикові просилося на волю, і Пекка волів не опинятися поруч, коли воно скине свої пута.

— Відкрий сейф, Дауті.

Роллінз простягнув Казові готівку, а потім дав йому підписати розпорядження про передачу його часток «Воронячого клубу» й золотої жили, котрою була П’ята гавань. Коли він простягнув свою руку, щоб затвердити угоду рукостисканням, Бреккер ухопив його так, що ледве не потрощив кісточки.

— Ти взагалі не пам’ятаєш мене, чи не так? — запитав хлопець.

— А мав би?

— Тільки не зараз. — У Бреккерових очах змигнуло щось чорне.

— Угода є угода, — виголосив Роллінз, прагнучи швидше завершити справу із цим дивним створінням.

— Угода є угода.

Коли вони пішли, Роллінз втупився в скляне вікно, з якого відкривався вид на ігрові зали «Смарагдового палацу».

— Неочікувано прибуткове завершення дня, Дауті.

Дауті згідно рохнув, оглядаючи метушню, яка відбувалася за столами внизу: кості, карти, «Мейкерове колесо», статки вигравали й програвали, а найсмачніша скибочка цього всього діставалася Роллінзу.

— Що це за рукавички, які він носить? — поцікавився вибивайло.

— Частина театральних декорацій, я гадаю. Хтозна? Та й кого це турбує?

Роллінз дивився, як Бреккер і його команда минають наповнену ігрову залу. Вони відчинили двері на вулицю й на коротку мить у своїх масках і мантіях перетворилися на силуети, окреслені світлом ліхтарів — каліка, за яким тягнеться зграйка дітей у костюмах. Якась банда. Бреккер був підступним злодієм, достатньо небезпечним і, як гадав Пекка, ще й винахідливим. Але на противагу тим нещасним маріонеткам із Льодового Двору Ван Ек буде готовий до зустрічі з ним. Хлопчик збирався вступити в справжню боротьбу. Він не мав жодного шансу.

Роллінз потягся до годинника. Уже мав наближатися час, коли прийде нова зміна тих, хто роздає карти, і він хотів перевірити все особисто.

— Сучий сину, — вигукнув він за мить.

— Що сталося, босе?

Роллінз підняв ланцюжок свого годинника. З кишеньки для годинника, де мав бути його прикрашений діамантами хронометр, звисала цибулина.

— Цей маленький виродок… — Раптом майнула інша думка. Роллінз потягнувся до гаманця. Він зник. Як і затискач для краватки, каельська монетка, яку він замість підвіски носив на удачу, і золоті пряжки його черевиків. На мить чоловік задумався, чи не варто перевірити пломби в зубах.

— Він почистив ваші кишені? — з недовірою запитав Дауті.

Ніхто не показував, що він розумніший за Пекку Роллінза. Ніхто не смів. Але Бреккер зробив це, і чоловік подумав, що це, можливо, лише початок.

— Дауті, — сказав він. — Гадаю, нам краще помолитися за Ван Ека.

— Думаєте, Бреккер зможе перехитрити його?

— Це авантюра, але якщо не буде обачним, думаю, крамар може потрапити просто на шибеницю та ще й дозволить Бреккерові затягнути зашморг. — Роллінз зітхнув. — Краще сподіваймося, що Ван Ек уб'є цього хлопчину.

— Чому?

— Бо інакше доведеться мені.

Роллінз затягнув вузол своєї краватки, на якій більше не було затискача, і попрямував до ігрових залів. Проблема Каза Бреккера може почекати, він розв’яже її іншим разом. Тепер час робити гроші.