Шістка воронів

7 Матаяс

Матаясові знову наснився сон. Сон про неї.

У кожному своєму сновидінні він полював на неї, часом на вкритих соковитою зеленню весняних луках, але зазвичай у крижаних пустелях, долаючи брили та тріщини чіткими й упевненими кроками. Щоразу він гнався за нею й щоразу ловив. Якщо сон був гарний, він притискав її до землі й душив, задоволено спостерігаючи, як останні іскри життя зникають із дівочих очей. І серце повнилося радісним відчуття розплати й співало: «Нарешті, нарешті». У поганих снах він цілував її.

У жодному сновидінні Ніна не боролася з ним. Лише сміялася, наче ця гонитва була просто грою, наче знала, що він упіймає її, а може, навіть хотіла, щоб упіймав, і найбільше у світі прагнула опинитися під його тілом. У його руках вона була податливою та досконалою. Він цілував її, ховав обличчя у вологий затишок її шиї. Кучеряве волосся лоскотало щоки, а хлопець відчував, що, якби міг обіймати її трохи довше, кожна рана, кожна образа, кожна погана річ зникла б із його життя.

— Матаясе, — ніжно промовляла Ніна його ім’я своїми устами. Це був найгірший зі снів, і хлопець прокинувся. Він ненавидів себе майже так само, як її. Знати, що можеш зрадити самого себе, знову зрадити свою країну навіть уві сні, — після всього, що ця дівка заподіяла йому, якась хвора частина свідомості все ще бажала її, — було трохи занадто…

Сьогодні сон був поганим, дуже поганим. Вона була вбрана в синій шовк, одяг розкішніший, ніж усе, що він будь-коли бачив на ній; у волоссі легка вуаль, світло гасових ламп віддзеркалювалося від неї та блищало, наче краплі дощу. Джеле, вона навіть пахла приємно. Навколо ширився той самий запах вогкого моху, але тепер до нього додалися парфуми. Ніна полюбляла розкоші, і парфуми були дорогими — троянди і ще щось, незнайоме носові жебрака. Вона притислася м’якими вустами до його скроні, і хлопець відчув, що Ніна плаче.

— Матаясе.

— Ніно, — спромігся промовити він.

— Ох, усі святі, Матаясе, — прошепотіла дівчина. — Прошу, прокинься.

І тут він прокинувся та зрозумів, що втратив глузд, бо вона досі була тут, у його камері, уклякала поруч із ним, ніжно торкаючись грудей.

— Будь ласка, Матаясе.

Її голос звучав благально. Так, як у його сновидіннях: іноді вона благала про помилування, а часом — про щось зовсім інше.

Він потягнувся й торкнувся її обличчя. Яка ж м’яка в неї шкіра. Колись він посміювався з неї через це. «Справжній солдат не може мати таку шкіру, — казав він дівчині, — ніжну, випещену». Глузував із соковитості її тіла, присоромлений власною реакцією на нього. А тепер торкнувся теплого вигину її щоки, відчув м’який дотик волосся. Таке прекрасне. Таке справжнє. Це було несправедливо.

Потім Матаяс помітив засохлу кров на своїх руках. Біль затопив його суцільною хвилею, і хлопець урешті прокинувся по-справжньому — тріщини в ребрах, розбиті руки, щербатий зуб. Він навіть не знав, коли це сталося, але якимсь чином подряпав цим зубом язик. У роті досі відчувався мідний присмак крові. Вовки. Вони змусили його вбивати вовків.

Він прокинувся.

— Ніно?

У її чарівних зелених очах блищали сльози. Гнів охопив Матаяса. Вона не мала права на сльози, жодного права на співчуття.

— Ч-ш-ш-ш, Матаясе. Ми тут, щоб забрати тебе із собою.

У яку гру вона грала? Що це за нова жорстока гра? Він щойно навчився виживати в цьому потворному місці, аж тут з’явилася вона, щоб подарувати йому свіжу порцію тортур.

Хлопець рвонувся вперед, перекинувши її на землю й міцно обхопивши руками шию. Він накрив її тіло своїм так, щоб міцно притиснути колінами її долоні до підлоги. Матаяс до дідька добре знав, що із розв’язаними руками Ніна була смертельно небезпечною.

— Ніно, — проскреготав він. Вона звивалася в хлопцевих руках. — Відьма, — вичавив із себе повітря зі свистом, нахиляючись над нею. Бачив, як розширилися її очі, як наливається кров’ю обличчя. — Благай мене, — сказав, — благай подарувати тобі життя.

Раптом Матаяс почув клацання, і замогильний голос попередив:

— Тримай свої руки подалі від неї, Гелваре.

Хтось позаду нього притис Матаясові до шиї револьвер. Хлопець і оком не змигнув.

— Ну ж бо, застрель мене, — промовив він і міцніше стиснув руки на Ніниній шиї — ніщо не позбавить його такого задоволення. Ніщо.

Зрадниця, відьма, мерзенне створіння — усі ці слова кружляли в голові, але були ще й інші: красуня, чарівна звабниця. Рьод фетла — називав він її раніше — маленька червона пташка з пір’ячком кольору Ніниного ордену Гриші. Кольору, котрий вона любила. Він стиснув пальці ще сильніше, змушуючи слабохарактерний голосочок усередині замовкнути.

— Якщо ти справді втратив глузд, доведеться поводитися з тобою значно жорсткіше, ніж я планував, — мовив скрипучий голос.

Матаяс почув, як щось зі свистом пронеслося в повітрі, і різкий біль протнув ліве плече. Здавалося, наче його вдарив крихітний кулачок, проте заніміла ціла рука. Матаяс зойкнув, нахиляючись уперед і однією рукою стискаючи Нінину шию. Він майже впав просто на неї, але хтось смикнув його назад, ухопившись за комір.

Перед Гелваром стояв хлопець у формі охоронця міської варти. У його темних очах мерехтів неприємний вогонь, в одній руці був пістоль, а в другій — ціпок, прикрашений вирізьбленою воронячою головою з підкреслено гострим дзьобом.

— Тримай себе в руках, Гелваре. Ми тут, щоб витягти тебе. Я можу зробити з твоєю ногою те саме, що з рукою, і тоді ми потягнемо тебе за собою, або ти можеш вийти звідси, як порядна людина, на своїх двох.

— Ніхто не може втекти з Пекельних Воріт, — відповів Матаяс.

— Сьогодні це станеться.

В’язень нахилився вперед, намагаючись знайти точку опори й стискаючи занімілу руку.

— Ви не можете просто вивести мене звідси. Охоронці мене впізнають, — буркнув він. — Я не збираюся втрачати привілеї, отримані в боях, щоб ви могли тягти мене Джел знає куди.

— Ми тебе замаскуємо.

— А якщо охорона перевірить…

— Вони будуть занадто зайняті, щоб перевіряти, — відрубав дивний блідий хлопець. І одразу ж почувся крик.

Матаясова голова смикнулася вгору. Він почув, як гучніше загупали кроки на арені, наче море людей ринуло до проходів неподалік від його камери. Почув, як закричала охорона, заревіла велетенська кішка, затрубив слон.

— Ти відчинив клітки. — Нінин голос із недовірою тремтів, хоча хто міг знати, справді вона здивована чи вдає. Матаяс намагався не дивитися на неї, щоб не втратити останній зв’язок із реальністю. Він уже й так почувався хворим від усього, що коїлося навкруги.

— Джаспер мав чекати, поки дзвони не проб’ють третю, — повідомив блідий.

— Уже третя, Казе, — відгукнулася тендітна дівчина в кутку. Вона мала темне волосся та смагляву шкіру глибокого бронзового кольору, як усі сулійці. На неї спиралася людина, укрита рубцями й бинтами.

— Відколи Джаспер став пунктуальним? — пожалівся хлопець, зиркаючи на годинник. — Гелваре, можеш іти?

Він простягнув Матаясові руку в шкіряній рукавичці.

«Це сон. Найдивніше з усіх моїх сновидінь, але це точно мені сниться». Може, вбивство вовків нарешті допомогло йому цілком утратити здоровий глузд. Він убив сьогодні цілу родину. І скільки б не шепотів молитви за їхні дикі душі, ніщо вже не допоможе.

Матаяс подивився вгору, на блідого демона з руками в чорних рукавичках. Інші називали його Казом. Чи виведе він Матаяса з цього нічного жахіття, а чи потягне за собою в нове пекло? «Обирай, Гелваре».

Матаяс потис хлопцеву руку. Якщо все це правда, а не ілюзія, він уникне всіх пасток, що для нього підготували. Гелвар почув, як Ніна видихнула — з полегшенням чи розгнівано? Похитав головою: з нею він розбереться пізніше. Тендітна смаглява дівчина обгорнула довкола його плечей плащ і надягла йому на обличчя потворну маску з носом, схожим на дзьоб.

У проході біля камери панував хаос. Костюмовані чоловіки й жінки накочували хвилями, кричали та штовхалися, намагаючись утекти якнайдалі від арени. Охоронці взялися за зброю, і то тут, то там чулися постріли. Матаяс відчув запаморочення, бік страшенно болів, а ліва рука досі висіла, наче батіг.

Каз махнув на дальню праву арку, пояснюючи, що їм доведеться пройти крізь товкотнечу назад до арени. Матаясові було байдуже. Він міг би пірнути в юрбу, прокласти собі шлях до сходів, а потім до човна. «А що тоді?» Не мало значення. Не було часу, щоб щось запланувати.

Він зробив крок до юрби, і тієї ж миті його потягнули назад.

— Хлопці на кшталт тебе не призначені для того, щоб щось вигадувати, Гелваре, — мовив Каз. — Ці сходи ведуть до вузького тунелю. Як ти гадаєш, вартові не перевірятимуть, хто під маскою, перш ніж тебе туди пустити?

В’язень насупився й попрямував за рештою серед натовпу, відчуваючи спиною Казову долоню.

Якщо в проході панував хаос, то арена перетворилася на царство божевілля. Матаяс мигцем помітив, що серед трибун стрибають і бавляться гієни. Одна з них уже частувалася тілом, убраним у плащ із багряним каптуром. Слон із розчарованим ревом кидався на стіну, здіймаючи хмари пилу. Хлопець побачив білого ведмедя й одну з великих кішок джунглів Південних Колоній, що припала до карниза, вищиривши зуби. Він знав, що в клітках були також змії, і сподівався, що той Джаспер мав достатньо клепок, щоб не випустити їх.

Вони пройшли піщаною підлогою, де Матаяс бився за привілеї останні півроку, але коли попрямували до тунелю, назустріч їм вийшла пустельна ящірка. Її хвіст нетерпляче гупав по землі, а з пащі звисала біла отруйна піна. Перш ніж Матаяс лише подумав про те, щоб поворухнутися, смаглява дівчина перекинулася через спину й убила тварюку, запхавши під її броньовану луску два блискучі кинджали. Ящірка вискнула й завалилася набік. Матаяс відчув щось схоже на сум. Це було гротескне створіння, і хлопець ніколи не бачив, щоб хтось вижив у бійці з ним, але все ж таки воно теж було живою душею. «Ти ніколи не бачив, щоб хтось вижив у бійці з ним до сьогодні, — поправив він себе подумки. — За кинджалами бронзової панянки варто поспостерігати».

Він прикинув, що вони перетнуть арену й попрямують до трибун, щоб уникнути натовпу, котрий затоплював проходи. Можливо, просто піднімуться сходами і, дасть Джел, минуть вартових, вишикуваних нагорі. Натомість Каз повів їх до тунелю з клітками. Ними слугували колишні камери, котрі перетворилися на притулок для яких завгодно створінь, що потрапили цього тижня до рук керівників Пекельних Воріт. Тут були і старі циркові тварини, і потвори з лісів та сіл, і навіть хвора свійська худоба. Коли вони крокували вздовж камер із відчиненими дверима, Матаяс помітив пару жовтих очей, що люто позирала на нього з глибини однієї з камер, і швидко рушив далі, проклинаючи свою змертвілу руку й відсутність зброї. Він став фактично беззахисним. «Куди цей Каз веде їх?» Група швиденько пройшла повз дикого кнура, що смакував охоронцевим тілом, і плямисту кицьку, котра зашипіла й засичала в їхньому напрямку, але ближче підійти не наважилася.

Раптом серед задушливого мускусного запаху тварин і смороду їхніх випорожнень Матаяс відчув свіжий аромат солоної води. Почув, як накочуються на берег хвилі. Послизнувся й зрозумів, що каміння під ногами вологе. Зараз вони заглибилися в тунель далі, ніж йому будь-коли дозволяли. Мабуть, наближалися до моря. Що б не задумали Ніна й усі ці люди, вони насправді виводили його зі смердючого кишківника Пекельних Воріт. У зеленавому світлі жевриків, котрі несли Каз і смаглява дівчина, Матаяс розгледів крихітний човник, зашвартований попереду. Чоловік, що сидів у ньому, здавався охоронцем, але підвів руку й помахав їм.

— Ти занадто поквапився, Джаспере, — сказав Каз, підштовхуючи Матаяса до човна.

— Я зробив усе вчасно, як ми й домовлялися.

— Знаючи тебе, це було занадто рано. Наступного разу, коли зберешся мене вразити, попереджай.

— Тварини на волі, а я знайшов для вас човна. Думаю, слово «дякую» було б доречним.

— Дякую, Джаспере, — відповіла Ніна.

— Для тебе все що завгодно, красуне. Бачиш, Казе? Так поводяться цивілізовані люди.

Матаяс слухав балачки одним вухом. Чутливість повернулася до лівої руки, і пальці почало пощипувати. Він не міг упоратися з ними всіма, не в такому стані, до того ж вони мали зброю. Але, здавалося, револьвери мають лише Каз і хлопець у човні — Джаспер. «Відчепи мотузку й знешкодь Джаспера». Тоді б він мав зброю й човен. «А Ніна може зупинити твоє серце ще до того, як ти простягнеш руку до весла, — нагадав собі Гелвар. — Тож застрель спершу її. Прямісінько в серце. Помилуйся, як вона впаде, і тікай звідси». Він міг так і вчинити. Знав, що може. Йому потрібно було лише відволікти увагу.

Бронзова панянка стояла праворуч від нього. На зріст вона була ледве йому по плече. Незважаючи на рани, він міг штовхнути її у воду, не похитнувшись і не завдавши їй справжньої шкоди.

«Штовхни дівчину. Розв’яжи човен. Знешкодь стрільця. Убий Ніну. Убий Ніну. Убий Ніну», — він набрав у груди повітря й кинувся на дівчину.

Вона зробила крок убік, наче знала про його задум, і мляво підставила п’ятку під хлопцеву щиколотку.

Матаяс важко приземлився на каміння й голосно загарчав.

— Матаясе, — промовила Ніна, підходячи до нього. Він відсахнувся, ледь не потрапивши у воду. Якщо вона знову торкнеться його, він збожеволіє остаточно. Ніна сповільнилася, а вираз її обличчя недвозначно свідчив про образу. Вона не мала права.

— Ну він і неповороткий, — байдуже кинула смаглява дівчина.

— Відключи його, Ніно, — наказав Каз.

— Не роби цього, — запротестував Матаяс, відчуваючи, як захлинається панікою.

— Ти настільки недалекий, що ще перевернеш нам човна.

— Не наближайся до мене, відьмо, — прохрипів Гелвар, звертаючись до Ніни.

Дівчина злегка кивнула у відповідь:

— Із задоволенням.

Вона звела долоні, і Матаяс відчув, як повіки важчають, як вона тягне його у світ несвідомого.

— Уб’ю тебе, — пробурмотів хлопець.

— Добраніч. — Її голос був вовком, що невідступно йшов його слідом. Він загнав Матаяса до темряви.

В оздобленій чорним і багряним кімнаті без вікон Матаяс мовчки дослухався до дивних слів, що вилітали з рота химерного блідого хлопця. Гелвар знав достатньо про чудовиськ, і один погляд на Каза Бреккера дозволив йому зрозуміти, що це потвора, котра занадто довго ховалася в темряві, а коли виповзла на світло, принесла із собою щось моторошне. І Матаяс відчував це «щось» довкола себе. Він знав, що інші сміються із забобонів фієрданців, але він довіряв своєму внутрішньому голосу. Чи довіряв колись, до ситуації з Ніною. Це було найгіршим наслідком її зради — тепер йому доводилося переглядати всі свої думки двічі. Сумніви ледь не звели його зі світу, бо в Пекельних Воротах виживав лише той, хто вірив інстинктам.

У в’язниці він чув Бреккерове ім’я та епітети, якими його нагороджували: кримінальний геній, безжальний і аморальний. Його називали Нечисторуким, бо не було такого гріха, який би він не скоїв за гарну винагороду. А зараз цей демон розводився про проникнення до Льодового Двору й про те, що Матаяс повинен здійснити державну зраду. «Знову, — додав подумки Гелвар. — Я мушу знову зрадити державу».

Він не відводив очей від Бреккера. До того ж Матаяс шкірою відчував, як спостерігає за ним з іншого боку кімнати Ніна. Він досі не міг позбутися аромату її трояндових парфумів; різкий квітковий запах торкнувся навіть його язика, наче хлопець вирішив скуштувати його на смак.

Гелвар отямився зв’язаним і прикрученим до стільця в приміщенні, що скидалося на залу для азартних ігор. Мабуть, Ніна вивела його із заціпеніння, у котре сама ж і занурила.

Тут були і Ніна, і смаглява дівчина. Джаспер — цибатий хлопчина із човна — сидів у кутку, розпроставши кістляві коліна, а юнак із кучерями кольору червоного золота безтямно малював щось на клаптиках паперу розкиданих поверхнею столу для гри в карти, і час від часу покусував свій великий палець. Стіл був застелений багряною скатертиною з візерунком із воронів. Було тут і притулене до чорної лакованої стіни колесо, схоже на те, яке використовували на арені Пекельного Дійства, але з іншими позначками. Матаясові здавалося, що хтось — можливо, Ніна — загоїв більшість його ран, поки він був непритомним. Від самої лише думки його занудило. Краще вже страждати від чистого болю, ніж від втручання Гриші.

Потім Бреккер почав розмову — про наркотик, що зветься юрда парем, про неймовірно високу винагороду й про абсурдну ідею спробувати здійснити наскок на Льодовий Двір. Матаяс не був упевнений, ідеться про справжній план чи це лише вигадки, утім, яка йому різниця. Коли Бреккер нарешті закінчив, Гелвар відповів лише «ні».

— Повір моїм словам, Гелваре: я знаю, що, коли тебе викрадають і ти прокидаєшся в незнайомій обстановці, це не найкращий час для розвитку партнерських стосунків, але ти не залишив нам вибору. Тож зоставайся відкритим для нових можливостей.

— Ти можеш навіть приповзти до мене на колінах — я не зміню своєї відповіді.

— Ти точно розумієш, що я можу повернути тебе до Пекельних Воріт за кілька годин? Оскільки нещасний Маззен зараз перебуває в ізоляторі, підмінити вас буде не так уже й складно.

— Прошу. Не можу дочекатися, коли розповім начальникові в’язниці про твої далекоглядні плани.

— А чому ти гадаєш, що повернешся назад із язиком?

— Казе, — втрутилася Ніна.

— Роби, що хочеш, — сказав Матаяс. Він не зрадить свою країну ще раз.

— Я казала тобі, — зітхнула Ніна.

— Не вдавай, що знаєш щось про мене, відьмо, — загарчав Гелвар, утупившись у Каза. Він не дивитиметься на неї. Він упорається.

Джаспер вийшов зі свого кутка. Тепер, коли вони вибралися з мороку Пекельних Воріт, Матаяс побачив, що хлопець має темно-коричневу шкіру жителів Новозем’я й недоречно сірі очі. Своєю поставою він нагадував лелеку.

— Без нього нічого не вийде, — мовив Джаспер. — Ми не можемо проникнути до Льодового Двору наосліп.

Матаяс ледь не засміявся.

— Ви не можете проникнути до Льодового Двору взагалі.

Льодовий Двір був незвичайною спорудою. Це було поєднання давніх фієрданських твердинь, цитаделей, домівки нескорених наступників королів і королев, сховищ їхніх найдорожчих скарбів і найсвященніших релігійних реліквій. Льодовий Двір був непроникний.

— Нумо, Гелваре, — вів далі демон, — звісно ж, існує щось, чого ти прагнеш. Це достатня причина для таких фанатиків, як ти. У Фієрді можуть гадати, що їм пощастило схопити дракона за хвіст, але їм не вдасться його втримати. Щойно Бо Юл-Баюр повторить свій процес, юрда парем з’явиться на ринках, і всі інші теж навчаться виготовляти її, це лише питання часу.

— Цього ніколи не станеться. Бо Юл-Баюр постане перед судом і, якщо його визнають винним, отримає свою смертну кару.

— Винним у чому? — м’яко поцікавилася Ніна.

— У злочинах проти людства.

— Якого людства?

Він чув, як складно їй приховувати злість.

— Звичайного людства, — відповів Матаяс. — Усіх тих людей, що живуть собі й дотримуються законів цього світу замість того, щоб підганяти їх під свої власні примхи.

У Ніни вирвалося якесь чудернацьке роздратоване похропування. Інші лише спостерігали з цікавістю, самовпевнено посміюючись, за бідним відсталим фієрданцем. Брум попереджав його, що у світі повно брехунів, шукачів задоволень, віроломних язичників. І схоже, що всі вони зібралися в цій кімнаті.

— Ти недалекоглядний щодо цього, Гелваре, — мовив Бреккер. — Інша банда може викрасти Бо Юл-Баюра раніше за нас. Шуанці. Можливо, равканці. Усі вже склали собі якісь плани дій. Суперечки щодо кордонів і давнє суперництво не мають жодного значення для Керчу. Торговельна Рада дбає лише про ринок, і вони хочуть упевнитися, що інформація про юрду парем залишиться тільки чуткою, та й по всьому.

— Тож провести злочинців до серця Фієрди, щоб вони викрали надважливого в’язня, — це мало не акт патріотизму? — уїдливо поцікавився Матаяс.

— Що ж, я навіть не розраховую, що чотири мільйони крюґе змусять тебе вагатися.

Матаяс сплюнув.

— Залиш свої гроші собі. Удавися ними.

Раптом йому сяйнула думка — грішна, варварська, але це було єдине, що могло дозволити йому повернутися до Пекельних Воріт зі спокійним серцем, навіть якщо без язика. Він відхилився назад настільки, наскільки йому дозволяли пута, і зосередився на Бреккерові.

— Я укладу з тобою угоду.

— Слухаю.

— Я не піду з тобою, але дам тобі план Двору. Це принаймні допоможе тобі минути перший контрольно-пропускний пункт.

— І скільки коштуватиме мені ця дорогоцінна інформація?

— Мені не потрібні твої гроші. Я дам тобі план задурно. — Матаясові було соромно промовляти ці слова, але він не здавався. — А ти дозволиш мені вбити Ніну Зенік.

Тендітна бронзова панянка видала звук, що мав символізувати огиду, — зрозуміло, вона ставилася до нього з презирством. Хлопець, що сидів за столом, припинив малювати свої закарлючки, його щелепа відвисла. Тим не менше Каз не був здивованим. Здавалося навіть, що ця ситуація тішить його. Матаяс здригнувся від думки, що демон точно знав, як тут усе розгортатиметься. — Я можу запропонувати тобі дещо краще, — сказав Каз.

Що може бути кращим за помсту?

— Я більше нічого не хочу.

— Я можу знову зробити тебе дрюскеле.

— То, може, ти чарівник? Добрий дух-вей, що виконує бажання? Я забобонний, а не дурний!

— Знаєш, ніщо не заважає тобі поєднувати ці дві риси, але річ не в цьому. — Каз запхав руку до кишені темного пальта. — Ось воно! — вигукнув він і передав папірець смаглявій дівчині. Іншому демонові. Ця рухалася так м’яко, наче припливла з якогось іншого світу, а ніхто не відчуває, що треба відіслати її назад. Вона піднесла папірець до його обличчя, щоб Матаяс міг прочитати. Документ було написано керчинською й фієрданською мовами. Читати керчинською він не міг, — вивчив її лише у в’язниці, — але фієрданська була достатньо зрозумілою. Гелварові очі почали рухатися вздовж рядків, а серце загупало.

— Які нові факти?

Каз відхилився на стільці.

— Здається, Ніна Зенік відмовилася від своїх слів. Її звинувачують у кривосвідченні.

Тепер Матаяс урешті подивився на неї — і не міг відвести очей. На її граціозній шиї залишилися синці від його пальців. Хлопець переконував себе, що мав би радіти цьому.

— Кривосвідчення? Як довго ти відпрацьовуватимеш це, Зенік?

— Два місяці, — сказала вона тихо.

— Два місяці?! — Тепер він протяжно й гучно зареготав. Його тіло смикалося, наче отрута скорочувала м’язи.

Інші спостерігали за ним зі слабким занепокоєнням.

— Може, він божевільний? — поцікавився Джаспер, барабанячи пальцями по оздоблених перлинами руків’ях своїх револьверів.

Бреккер стенув плечима.

— Не можу сказати, що йому можна довіряти, але нікого іншого в нас немає.

Два місяці. Імовірно, у якійсь затишній в’язниці, де вона так зачарує охоронців, що ті приноситимуть їй свіжоспечений хліб і збиватимуть подушки. А може, вона просто попросить дозволити їй заплатити штраф, котрий потім у Равці відшкодує її заможний власник Гриші.

— Їй не можна довіряти, ти ж знаєш, — звернувся Матаяс до Бреккера. — Які б секрети ти не сподівався довідатися від Бо Юл-Баюра, вона повезе їх із собою до Равки.

— Дозволь мені подбати про це, Гелваре. Ти просто роби свою частину роботи — і таємниці Бо Юл-Баюра і юрди парем потраплять до рук людей, котрі краще озброєні, щоб залишити чутки чутками.

Два місяці. Ніна відбуде своє покарання й повернеться до Равки на чотири мільйони крюґе багатшою. А про нього навіть ніколи не згадає. Та якщо це помилування справжнє, він теж повернеться додому.

Додому. Він уявляв утечу з Пекельних Воріт сотні разів, але ніколи не ставився до цього по-справжньому серйозно. Що за життя чекало на нього ззовні? Як може жити людина з тавром звинувачення в работоргівлі? Він ніколи не зможе повернутися до Фієрди. Якби йому навіть удалося пережити ганьбу, решту життя довелося б прожити як утікачеві від керчинського уряду, стати людиною з клеймом. Матаяс знав, що може розпочати нове життя в Новозем’ї, але який був у цьому сенс?

Це було щось геть інше. Якщо демон Бреккер казав правду, Матаяс зможе повернутися додому. Сподівання нап’яли його груди — почути рідну мову, знову побачити друзів, скуштувати семлу, фаршировану солодкою мигдалевою пастою, відчути, як кусається північний вітер, що з гуркотом надлітає з царства криги. Повернутися додому й відчути, що на тебе там чекають, а не зневажають чи мають за тягар. Його чесне ім’я знову буде незаплямованим, і він зможе повернутися до власного життя в якості дрюскеле. Та заплатити за це все потрібно державною зрадою.

— Що, коли Бо Юл-Баюр мертвий? — поцікавився він у Бреккера.

— Ван Ек присягається, що живий.

Але як може Каз уважати, що цілком розуміє дії фієрданців? Якщо судового засідання досі не було, скоро воно відбудеться, і Матаяс легко міг передбачити, чим усе закінчиться. Його співвітчизники ніколи не звільнять людину з такими жахливими знаннями.

— А якщо ні, Бреккере?

— Ти все одно отримаєш помилування.

Навіть якщо їхня здобич уже прямує до потойбічного життя, він усе одно отримає свободу. Але якою ціною? Він уже припускався помилок раніше. Дозволив Ніні обдурити себе. Виявив слабкість і мав нести ганебний хрест решту свого життя. Але він уже заплатив за свою легковажність у кривавих стражданнях і смороді Пекельних Воріт. Та й злочин його був лише непродуманими діями наївного хлопчика. А те, що йому пропонує демон, значно гірше. Викрити таємниці Льодового Двору, щоб знову побачити батьківщину, щоб знати, що кожен його крок був зрадою, — чи зможе він піти на це?

Брум розсміявся б їм у вічі й розірвав би папірець про помилування на клапті. Але Каз Бреккер був розумним негідником. Вочевидь, він володів непоганими ресурсами. А раптом Матаяс скаже «ні», але, незважаючи на мізерні шанси, Бреккер і його люди увірвуться до Льодового Двору й викрадуть шуанського вченого? Чи якщо Каз мав рацію й інша країна дістанеться туди першою. Схоже, що парем викликає занадто сильне звикання, щоб бути корисним для гришників, але раптом формула потрапить до равканських рук і їм пощастить якось удосконалити її. Зробити равканську Гришу, її Другу армію, ще сильнішою. Долучившись до місії, Матаяс міг переконатися, що Бо Юл-Баюр ніколи більше не побачить сонця за стінами Льодового Двору, чи влаштувати нещасний випадок на зворотному шляху до Керчу.

До Ніни, до Пекельних Воріт, він ніколи б і не подумав про таке. А зараз готовий був укласти угоду сам із собою. Він приєднається до команди демонів, отримає своє помилування і, коли знову стане дрюскеле, Ніна Зенік буде його першою здобиччю.

Він полюватиме на неї в Керчі, у Равці, у будь-якій дірі, у будь-якому закапелку світу, котрий вона вважатиме безпечним. Він зажене її, притисне до землі та змусить заплатити всіма можливими способами. Вона благатиме про смерть. Він кине її до найзлиденнішої камери Льодового Двору, де їй більше ніколи не зігрітися. Гратиметься з нею, як вона гралася з ним. Запропонує Ніні порятунок, а потім відмовиться від своїх слів. Подарує їй прихильність і дещицю доброти, а тоді вихопить їх із її рук. Він смакуватиме кожну її сльозинку й витіснить той солодкий зелений квітковий смак зі свого язика, замінивши його сіллю Ніниних скорбот.

Але слова все одно обпікали Матаясові вуста, коли він промовив:

— Я зроблю це.

Бреккер підморгнув Ніні, і Гелварові закортіло повибивати демонові всі зуби.

«Коли я перетворю Нінине життя на суцільне страждання, прийду за тобою». Він був мисливцем за відьмами; чи відрізнятимуться відчуття, коли Матаяс знищить демона?

Бронзова панянка згорнула документ і передала його Бреккерові. Каз запхав папір до нагрудної кишені. Матаясові здавалося, що він бачить, як давній друг, котрого вже й не сподівався побачити, зникає в натовпі, але сил, щоб гукнути того, бракує.

— Ми розв’яжемо тебе, — повідомив Бреккер. — Сподіваюся, у в’язниці ти не розгубив усі свої манери й пам’ятаєш, як варто поводитися в товаристві.

Матаяс кивнув, і смаглява дівчина взяла ніж, щоб перерізати мотузки.

— Я гадаю, що Ніну ти вже знаєш, — вів далі Каз. — Чарівна дівчина, що звільняє тебе, — Інеж, вона найвіртуозніший викрадач таємниць на ринку. Джаспер Фахей — наш вправний стрілець, народжений у Новозем’ї, але краще не закидати йому цього. А це Вілан — найкращий знавець вибухівки на всю Бочку.

— Раске кращий, — утрутилася Інеж.

Хлопець підвів погляд, відкинув волосся кольору червоного золота з очей і вперше заговорив:

— Він не кращий. Він просто нахаба.

— Він знає свій ринок.

— Як і я.

— Сумнівно, — сказав Джаспер.

— Вілан — новачок у нашій компанії, — зізнався Каз.

— Звичайно, новачок. Він скидається на дванадцятирічного, — відізвався Матаяс.

— Мені шістнадцять, — похмуро заперечив Вілан.

Гелвар йому не повірив. Щонайбільше п’ятнадцять — хлопчик іще навіть не почав голитися. Матаяс подумав, що, мабуть, у свої вісімнадцять є найстаршим у цій зграї. Казові очі здавалися древніми, але навряд чи він мав більше років.

Уперше Матаяс по-справжньому оглянув людей довкола себе. «Що це за команда для такої небезпечної місії?» Державна зрада нікого не цікавитиме, якщо вони всі загинуть. І тільки він знав точно, якими марними можуть виявитися їхні зусилля.

— Ми мали б узяти Раске, — сказав Джаспер. — Під тиском він неперевершений.

— Мені все це не подобається, — погодилася Інеж.

— Я не питав ваших порад, — урвав їх Бреккер. — Вілан не лише знається на кремені й метушні. Він наша гарантія.

— Гарантія чого? — поцікавилася Ніна.

— Вітайте Вілана Ван Ека, — проголосив Каз Бреккер, і хлопцеві щоки залилися рум’янцем, — сина Яна Ван Ека й нашу гарантію тридцяти мільйонів крюґе.

8 Джаспер

Джаспер витріщився на Вілана.

— Звичайно ж, ти радникова дитина, — він зайшовся сміхом. — Це все пояснює.

Він знав, що має сердитися на Каза за те, що той знову приховав життєво важливу інформацію, але зараз насолоджувався, спостерігаючи, як новина про особистість Вілана Ван Ека шириться кімнатою, наче курява від пострілів зловісного кольта.

Вілан почувався приниженим і зашарівся. Ніна здавалася приголомшеною й розчарованою. Фієрданець мав знічений вигляд. Каз надзвичайно хизувався собою. І, звісно ж, Інеж анітрохи не здивувалася. Вона збирала для Каза секрети й уміла так само чудово їх зберігати. Джаспер спробував упоратися з несподіваною заздрістю, коли подумав про це.

Рот Ван Ека розтулявся й знову стулявся, у горлі щось захрипіло.

— То ти знав? — запитав він урешті в Каза.

Той відхилився на стільці, зігнув одне коліно й витягнув хвору ногу перед собою.

— А чому ж, ти гадав, я з тобою панькаюся?

— Бо я неперевершений, коли беруся до демонстрування.

— Ти задовільний у ролі демонстратора. Але неперевершений як заручник.

Це було жорстоко, але Каз був таким завжди. А Бочка — значно брутальніший учитель, ніж Бреккер. Принаймні це пояснювало, чому Каз цяцькався з Віланом і довіряв йому частину роботи.

— Не має значення, — втрутився Джаспер. — Ми досі можемо взяти Раске, а це дитинча крамаря залишити під замком у Кеттердамі.

— Я не довіряю Раске.

— Але довіряєш Віланові Ван Еку? — скептично поцікавився Джаспер.

— Він не знає достатньо людей, щоб утягнути нас у справжні неприємності.

— Може, я маю щось сказати, жалібно затягнув Вілан. — Я ж сиджу тут, серед вас.

Каз вигнув брову.

— Тебе колись обкрадали, Вілане?

— Я… навіть не знаю.

— Тобі товкли пику в підворіттях?

— Ні.

— Може, тебе підвішували за бильця моста так, щоб голова була під водою?

Вілан змигнув:

— Ні, але…

— То, мабуть, тебе били, аж поки ти не зможеш ходити?

— Ні.

— Тоді чому ти думаєш, що маєш право голосу?

— Я…

— Ти покинув татків маєток на Ґельдстрат лише три місяці тому. Чому ти вважаєш, що твоє тимчасове перебування в Бочці було благословенним?

— Тому що я справжній щасливчик, напевно? — тихо пробурмотів Вілан.

Джаспер хмикнув:

— Твоє головне везіння — Каз, крамарику. Він узяв тебе під крило Покидьків, хоч ти й ні на що не здатен. І жоден із нас поки не може збагнути, чому він пішов на це.

— Я абсолютно спантеличена, — зізналася Ніна.

— У Каза завжди є свої власні причини, — пробурмотіла Інеж.

— Чому ти покинув батьків будинок? — запитав Джаспер.

— Настав час, — напружено відізвався Вілан.

— Ти хто? Ідеаліст? Романтик? Революціонер?

— Ідіот? — підказала Ніна. — Жодна людина не погодиться жити в Бочці, якщо має бодай якусь іншу можливість.

— Раске — кращий демонстратор, — почала Інеж.

— Я бував у Льодовому Дворі. З батьком. Нас запросили на посольський бенкет. Я можу допомогти вам із планом.

— Бачте? Приховані глибини. — Каз постукав пальцем, затягнутим у рукавичку, по воронячій голові на ціпку. — І я не хочу, щоб наш єдиний важіль впливу на Ван Ека прохолоджувався в Кеттердамі, поки ми прямуватимемо на північ. Вілан іде з нами. Він достатньо вправний у демонструванні. І всі ці домашні вчителі, що коштували батькові кругленьку суму, навчили його непогано поратися з кресленням.

Вілан зашарівся ще більше, а Джаспер струснув головою.

— Може, ще й на піаніно граєш?

— На флейті, — відповів Вілан, приготувавшись захищатися.

— Чудово.

— І, оскільки Вілан бачив Льодовий Двір на власні очі, — вів далі Каз, — він допоможе нам перевірити твою чесність, Гелваре.

Фієрданець люто зиркнув, і Вілан умить зблід, наче від невідомої немочі.

— Не переймайся, — сказала Ніна. — Він не вбиває поглядом.

Джаспер помітив, як напружувалися Матаясові плечі щоразу, варто було Ніні промовити хоч слово. Він не знав, яка історія між ними сталася, але очевидно, що ці двоє вб’ють одне одного, перш ніж дістануться до Фієрди.

Джаспер потер очі. Він страшенно хотів спати, виснажений збудженням від утечі з в’язниці, до того ж думки постійно кружляли навколо незліченних можливостей, котрі подарують їм тридцять мільйонів крюґе. Навіть по тому, як Пер Гаскель отримає свої двадцять відсотків, кожному з них перепаде по чотири мільйони. Що він робитиме з такою велетенською купою папірців? Джаспер навіть міг уявити, як його старий каже: «Перепадуть грошенята й удвічі більше лайна». Святі, як він сумував за батьком.

Каз гупнув ціпком по лакованій дерев’яній підлозі.

— Виймай свою ручку й пристойний шматок паперу, Вілане. Настав час Гелварові попрацювати.

Вілан потягнувся до наплічника, що лежав під ногами, і витяг вузький згорток паперу, у який різники загортають свій крам, а слідом металеву скриньку з дорогим на вигляд набором ручок і чорнил.

— Як чудово, — зауважив Джаспер, — відповідне перо до кожної оказії.

— Починай оповідати, — наказав Бреккер фієрданцеві. — Час платити за свою свободу.

Тепер Матаяс направив свій розлючений погляд на Бреккера. Без сумніву, це був могутній позирк. І було майже кумедно спостерігати, як він кидає його назустріч витріщеному, наче акула, Казові.

Урешті фієрданець опустив очі, глибоко вдихнув і сказав:

— Льодовий Двір стоїть на стрімчаку, звідки відкривається вид на гавань Дієрнгольму. Він збудований у формі концентричних кіл, наче річні кільця в дерева, — слова лилися повільно, мовби кожне завдавало хлопцеві болю. — Спочатку кільце стіни, потім зовнішнє кільце. Воно поділене на три сектори. За ним прокладено крижаний рів, у самісінькому центрі розташований Білий острів.

Вілан почав малювати мапу. Джаспер зазирнув йому через плече.

— Це не схоже не дерево, швидше якийсь торт.

— Що ж, він дійсно де в чому скидається на торт, — спробував захиститися Вілан. — Уся споруда зростає рівень за рівнем.

Каз кивнув Матаясові, щоб той продовжував.

— Довколишні урвища неприступні, тож північний шлях залишається єдиною можливістю потрапити туди чи вийти назовні. Вам доведеться минути контрольно-пропускний пункт з охоронцями навіть раніше, ніж ви опинитеся перед кільцем стіни.

— Два контрольно-пропускні, — зауважив Вілан. — Коли я був там, їх було два.

— Ось бачиш, — звернувся Каз до Джаспера. — Корисні навички. Вілан спостерігає за тобою, Гелваре.

— Чому пунктів два? — поцікавилася Інеж.

Матаяс утупився поглядом у чорні дошки підлоги з волоського горіху й відповів:

— Дві групи вартових важче підкупити. Надійність Двору завжди ґрунтується на численних повторах, що дозволяють уникнути небезпек. Якщо ви зайдете так далеко…

— Ми, Гелваре. Якщо ми зайдемо так далеко, — виправив його Каз.

Фієрданець ледь помітно стенув плечима.

— Якщо ми зайдемо так далеко, зовнішнє кільце поділене на три сектори: в’язницю, споруди дрюскеле й посольство. Кожен із секторів має власні ворота в кільцевій стіні. Ворота в’язниці завжди працюють, але за ними постійно стежать озброєні найманці. З інших двох у будь-який час функціонують лише одні.

— Як визначають, котрими ворітьми користуватися? — втрутився Джаспер.

— Розклад змінюється щотижня, а вартові дізнаються про свою зміну лише в ніч напередодні.

— Може, це й добре, — зауважив Джаспер. — Якщо нам удасться зрозуміти, котрі ворота не використовують, там не буде ані охорони, ані тих, хто натискає на важелі…

— Навіть коли ворота не використовують, там завжди чергують щонайменше четверо вартових.

— Переконаний, що з чотирма ми якось упораємося.

Матаяс похитав головою:

— Ворота важать тисячі фунтів, і їх можна відчинити лише з будки вартових. І навіть якщо вам удасться підняти одні з них, відчинення воріт поза розкладом активує Чорний Протокол. Увесь Двір буде ізольовано, і вас швиденько викриють.

Кімнатою попливли брижі занепокоєння. Джаспер незграбно посунувся. Судячи з облич присутніх, кожного схвилювала та сама думка: «У що ми вплуталися?» Лише Каз залишився незворушним.

— Запиши все, — сказав він Віланові, тицяючи в папір. — Гелваре, я сподіваюся, пізніше ти опишеш молодшому Ван Екові механізм сигнальної системи.

Матаяс насупився.

— Не те що б я справді знав, як вона працює. Якийсь набір дротів і дзвіночків.

— Розкажеш усе, що знаєш. Де вони триматимуть Бо Юл-Баюра?

Матаяс повільно підвівся й наблизився до плану, що оживав під Вілановим пером. Його рухи були неохочими й настороженими, наче Каз запропонував погладити гримучу змію.

— Імовірно, тут, — сказав фієрданець, показуючи пальцем на мапу. — У секторі в’язниці. Камери з найвищим рівнем безпеки розташовані на останньому поверсі. Тут тримають найнебезпечніших злочинців. Убивць, терористів…

— Гришників? — поцікавилася Ніна.

— Саме так, — відповів Гелвар, вишкіряючись.

— Ви, друзі, збираєтеся добряче нас розважити, чи не так? — запитав Джаспер. — Зазвичай люди починають ненавидіти одне одного, пропрацювавши разом тиждень, але ви двоє рвонули на старті.

У відповідь він дістав два сердиті погляди й променисто всміхнувся, але Казова увага була зосереджена на планах на майбутнє.

— Бо Юл-Баюр не становить небезпеки, — мовив він задумливо. — Принаймні такої, як інші. Гадаю, вони не триматимуть його під замком разом із грабіжниками.

— Я думаю, його триматимуть у могилі, — зауважив Матаяс.

— Виходитимемо з припущення, що він досі живий. Бо Юл-Баюр — важливий в’язень, вони не хочуть, аби він потрапив до неправильних рук, перш ніж постане перед судом. То де він опиниться?

Матаяс подивився на мапу.

— Споруди в зовнішньому кільці оточують крижаний рів, а в його центрі перебуває Білий острів, де розташовані скарбниця й королівський палац. Це найнеприступніше місце в Льодовому Дворі.

— Тоді Бо Юл-Баюр буде там, — відповів Каз.

Матаяс посміхнувся. Насправді це була навіть не посмішка, а радше вишкіряння зубів.

«Він навчився так вищирятися в Пекельних Воротах», — подумав Джаспер.

— Тоді ваші пошуки не мають сенсу. Група чужинців у жодному разі не потрапить до Білого острова.

— Не радій передчасно, Гелваре. Якщо ми не вийдемо звідти, тобі не бачити свого помилування, як власних вух.

Матаяс здвигнув плечима.

— Я не можу змінити реальність. За крижаним ровом пильнують із численних вартових веж на Білому острові та з пункту спостереження на верхівці Годинника Старійшин. Його неможливо перетнути іншим шляхом, аніж по скляному мосту, але туди не можна потрапити без дозволу.

— Наближається Грінґкелла, — утрутилася Ніна.

— Замовкни! — гиркнув у відповідь Матаяс.

— Прошу, продовжуй, — мовив Каз.

— Грінґкелла — це «день, коли слухають». Коли він надходить, на Білому острові відбувається посвята нових дрюскеле.

Шкіра на Матаясових кулаках напнулася й зблідла.

— Ти не маєш права говорити про такі речі. Вони священні.

— Це факти. Фієрданська шляхта влаштовує гучну вечірку, запрошуючи гостей із цілого світу, і чимало розважальників приїздить із Кеттердама.

— Розважальників?

— Акторів, танцівників, труп із виставами «Комеді Бруте» і найвправніших майстринь із будинків насолод, що в Західній Клепці.

— Я думав, фієрданці тримаються подалі від таких забав, — зауважив Джаспер.

Уста Інеж скривилися.

— Ти ніколи не зустрічав фієрданських солдатів у Клепках?

— Я мав на увазі, коли вони вдома, — пояснив Джаспер.

— Це єдиний день на рік, коли всі припиняють поводитися жалюгідно й дозволяють собі розважитися, — відповіла Ніна. — До того ж лише дрюскеле живуть, наче ченці.

— Щоб гарно провести час, необов’язково купувати вино і… плотські втіхи, — бризнув слиною Матаяс.

Ніна змигнула в його бік блискучими віями.

— Ти не зрозумієш, що це «гарно проведений час», навіть якщо він підкрадеться до тебе й запхає тобі в рота цукерку. — Вона перевела погляд на мапу. — Ворота посольства будуть відчинені. Може, нам не варто перейматися, як потрапити до Льодового Двору. Імовірно, ми можемо просто ввійти досередини разом з акторами.

— Це не те саме, що Пекельне Дійство, — задумливо сказав Каз. — Так просто впоратися нам не вдасться.

— Гостей перевіряють за кілька тижнів до того, як вони прибудуть до Льодового Двору, — вів далі Матаяс. — Кожен, хто потрапляє на територію посольства, віддає документи на перевірку й переперевірку. Фієрданці геть не дурні.

Ніна звела брову.

— Принаймні не всі.

— Не буди звіра, Ніно, — застеріг дівчину Каз. — Нам потрібно, щоб він залишався дружнім. То коли відбувається вечірка?

— Це сезонна подія, — повідомила Ніна. — На весняне рівнодення.

— За два тижні, починаючи від сьогоднішнього дня, — підрахувала Інеж.

Каз нахилив голову набік і сфокусувався на якійсь віддаленій точці.

— Обличчя свідчить, що він вигадує якусь нову махінацію, — прошепотів Джаспер, звертаючись до Інеж.

Вона кивнула.

— Однозначно.

— «Біла троянда» відправляє делегацію? — запитав Каз.

Ніна похитала головою:

— Нічого про це не чула.

— Навіть якщо ми вирушимо просто до Дієрнгольму, — сказала Інеж, — нам знадобиться тиждень, щоб дістатися туди. Ми не маємо часу, щоб дістати безпечні документи чи розробити прикриття, котре виявиться достатньо надійним, щоб пройти ретельну перевірку.

— Ми не збираємося заходити всередину через посольство, — заперечив Каз. — Битимемо туди, куди простак недопетра дивитися.

— До якого Петра? — поцікавився Вілан.

Джаспер вибухнув реготом:

— Ой святі, ти просто диво якесь. Недопетрає, недокумекає, недотумкає, бо це дурник, якого ми хочемо позбавити готівки, наче баранця шерсті.

Хлопчина смикнувся вперед.

— Може, я й не маю вашої… освіченості, але теж знаю до дідька багато слів, яких ви навіть не чули.

— А також як належно складати серветку й танцювати менует. Ох, ледь не забув, ти ж іще граєш на флейті. Ходові навички, крамарику. Ходові навички.

— Ніхто вже давно не танцює менуетів, — буркнув Ван Ек.

Каз відкинувся на своєму стільці.

— Як найлегше вкрасти гаманець?

— Притиснути ножа до горла, — запропонувала Інеж.

— Прикласти револьвера до спини, — відповів Джаспер.

— Підлити отруту в горнятко, — порадила Ніна.

— Ви всі просто жахливі люди, — сказав Матаяс.

Каз закотив очі.

— Найлегший спосіб украсти гаманець — сказати недотепі, що ти збираєшся вкрасти його годинник. Ти перехоплюєш його увагу й скеровуєш її туди, куди тобі потрібно. Грінґкелла виконає цю роботу за нас. У Льодовому Дворі виділять людей, щоб спостерігали за гостями й захищали королівську родину. Але вони не можуть дивитися навсібіч одночасно. І це чудова можливість організувати втечу Бо Юл-Баюра, — Бреккер показав на ворота в стіні. — Пам’ятаєш, що я казав тобі в Пекельних Воротах, Ніно?

— Непросто впоратися з усіма своїми знаннями.

— У в’язниці їх цікавлять не ті, хто туди заходить, а лише ті, хто намагається вийти. — Його палець у шкіряній рукавичці посунувся до наступного сектора. — У посольстві їх не хвилює, хто виходить, усю увагу зосереджено на тих, хто прагне потрапити досередини. Ми зайдемо через в’язницю й вийдемо через посольство. Гелваре, Годинник Старійшин функціонує?

Матаяс кивнув.

— Він вибиває щочверть години. І сигнали тривоги звучать так само.

— Годинник точний?

— Звичайно.

— Справа рук геніальних фієрданських інженерів, — уїдливо додала Ніна.

Каз проігнорував її.

— Тож ми скористаємося Годинником Старійшин для координації наших пересувань.

— Ми переодягнемося у вартових? — з надією запитав Вілан.

Джаспер не міг утриматися й презирливо відповів:

— Лише Ніна й Матаяс розмовляють фієрданською.

— Я теж, — запротестував хлопчик.

— Шкільною фієрданською, чи не так? Готовий закластися, ти так само говориш фієрданською, як я лосячою.

— Що ж, пощастило, бо лосяча — твоя рідна мова, — буркнув Вілан.

— Ми зайдемо самі собою, — вів далі Каз. — Злочинцями. В’язниця — наші вхідні двері.

— Дозволь мені розтлумачити, — мовив Джаспер. — Ти збираєшся дозволити фієрданцям кинути нас до в’язниці? Хіба не цього ми завжди намагалися уникнути?

— Злодюги такі мінливі. Це один із привілеїв, коли ти належиш до соціального класу тих, хто створює проблеми. У в’язниці лічать по головах, звіряючись з іменами та злочинами, ніхто не питає паспорт і не перевіряє, чи маєш ти посольську печатку.

— Тому що ніхто не хоче йти до в’язниці, — пояснив Джаспер.

Ніна потерла передпліччя.

— Якось мені не хочеться опинитися під замком у фієрданській камері.

Каз засукав рукав, і між його пальцями з’явилися два тонкі металеві дротики. Вони потанцювали між кісточками пальців і знову зникли.

— Відмикачки? — запитала Ніна.

— Дозволь мені подбати про замки на камерах, — запропонував Каз.

— Битимемо туди, куди простак недопетра дивитися, — приголомшено мовила Інеж.

— Точно, — відповів Бреккер. — А Льодовий Двір — такий самий простак, як усі інші. Великий білий баранчик тільки й чекає, коли його обскубуть.

— Бо Юл-Баюр піде з нами добровільно? — поцікавилася Інеж.

— Ван Ек сказав, що Рада передала Юл-Баюрові кодове слово, коли вперше намагалася викрасти його з Шу, тож він знає, кому вірити: сеш-уєг. Це повідомить йому, що нас надіслали з Керчу.

— Сеш-уєг, — повторив Вілан, незграбно смакуючи склади язиком. — Що це означає?

Ніна уважно подивилася на пляму на підлозі й відповіла:

— Пригнічений.

— Це можна провернути, — втрутився Каз. — І ми — ті, хто це зробить.

Джаспер відчув, як змінився настрій у кімнаті, коли з’явилася надія на те, що вони впораються. Це була ледь помітна зміна, але він навчився зауважувати її за ігровим столом — мить, коли гравець здогадується, що отримав виграшні карти. Усередині забилося передчуття — тремка суміш страху й збудження, що заважала йому всидіти на місці.

Мабуть, Матаяс також відчув це, бо склав свої кремезні руки на грудях і сказав:

— Ви й гадки не маєте, з чим надумали змагатися.

— Але ти маєш, Гелваре. Я хочу, щоб ти працював над мапою Льодового Двору щомиті, поки ми не відпливемо. Жодну деталь не можна вважати незначною чи дрібницею. І я постійно стежитиму за тобою.

Інеж провела пальцем по кресленню, яке зробив Вілан.

— Це насправді не скидається на річні кільця, — сказала вона.

— Ні, — відізвався Каз. — Це схоже на мішень.

9 Каз

— Що ж, тоді ми завершили, — звернувся до решти Каз. — Я надішлю кожному з вас звістку, коли знайду корабель, але готуйтеся відплисти завтра вночі.

— Так швидко? — здивувалася Інеж.

— Ми не знаємо, яка буде погода, а на нас чекає неблизький світ. Грінґкелла — найкраща можливість уполювати Бо Юл-Баюра, і я не хочу її втратити.

Казові потрібен був час на роздуми щодо плану, що вже почав вимальовуватися в його свідомості. Він уже бачив фундамент: де вони увійдуть і як вийдуть. Але план, який він собі уявив, не передбачав можливості взяти із собою багато речей, тож їм доведеться працювати без своїх звичних інструментів. Невідомих у рівнянні ставало більше, а отже, ставало більше шансів, що щось піде не так.

Вілан Ван Ек залишався поруч, і це означало принаймні, що можна бути впевненим, що свою винагороду вони отримають. Але це буде непросто. Вони ще навіть не залишили Кеттердам, а Ван Ек уже почувався не у своїй тарілці. Хоча він був не набагато молодшим за Каза, але вигляд мав дитячий — з гладенькою шкірою, наче цуценя з шовковими вушками в кімнаті, повній бойових собацюр.

— Захисти Вілана від проблем, — звернувся Бреккер до Джаспера, розпустивши збори.

— Чому я?

— Бо тобі не пощастило й ти потрапив мені на очі, а мені не потрібні жодні випадкові примирення сина й батька, поки ми не відпливемо звідси.

— Можеш цим не перейматися, — утрутився Вілан.

— Я переймаюся всім, крамарику. Саме тому я досі живий. А ти можеш теж наглядати за Джаспером.

— За мною? — обурився той.

Каз плавним рухом відвів одну з чорних дерев’яних панелей убік і відімкнув сейф, що ховався за нею.

— Так, за тобою. — він відлічив чотири тонкі стосики крюґе й передав їх Джасперові. — Це тобі на набої, а не на ставки. Вілане, переконайся, що його ноги таємничим чином не вирушили до якогось грального лігва замість того, щоб піти туди, де можна купити зброю, зрозуміло?

— Мені не потрібна нянька, — квапливо запевнив Джаспер.

— Це швидше дуенья, але якщо ти хочеш, щоб він прав твої пелюшки й підтикав ковдру перед сном, — це ваші справи. — Бреккер проігнорував засмучений Джасперів вигляд і дав трохи грошей Віланові на вибухівку й Ніні на дрібниці, що могли знадобитися в її наборі для крою. — Купуйте лише те, що необхідно для подорожі, — попередив хлопець. — Якщо все піде за моїм планом, ми будемо змушені ввійти до Льодового Двору з порожніми руками.

Він помітив, як тінь майнула обличчям Інеж. Їй так само не до душі була ідея працювати без своїх ножів, як йому не сподобалося б позбутися свого ціпка.

— Мені потрібно, щоб ти роздобула одяг для холодної погоди, — повідомив Каз дівчині. — На Війнстрат є крамниця, що продає товари для мисливців, можеш зазирнути туди.

— Ти гадаєш, що можна спробувати наблизитися з півночі? — поцікавився Гелвар.

Каз кивнув.

— Дієрнгольмська гавань вирує від натовпів митних агентів, і я ладний закластися, що вони посилять охорону на час вечірки.

— Це не вечірка.

— А звучить, наче вечірка, — зауважив Джаспер.

— Навіть не варто уявляти, що це вечірка, — похмуро виправив їх Гелвар.

— Що ми робитимемо з ним? — запитала Ніна, киваючи в бік Матаяса. Її голос звучав байдуже, але ця вистава не могла обдурити нікого, крім Гелвара. Вони бачили її сльози в Пекельних Воротах.

— Тим часом він залишиться тут, у «Воронячому клубі». Я б хотів, щоб ти напружив свою пам’ять і пригадав кожну дрібницю, Гелваре. Вілан і Джаспер приєднаються до тебе згодом. Залу ми триматимемо зачиненою. Якщо хтось із гравців головної зали цікавиться, скажіть, що тут триває приватна гра.

— Ми спатимемо тут? — запитав Джаспер. — Мені потрібно владнати деякі справи в Рейці.

— Ти впораєшся, — сказав Каз, хоча й знав, що змушувати Джаспера заночувати в барлозі, де грають в азартні ігри, і не дозволяти робити ставок, було навіть дещо зажорстоко. Він повернувся до решти. — Нікому ані слова. Ніхто не має знати, що ви залишаєте Керч. Ви працюєте зі мною над завданням у заміському будинку. Це все.

— Ти збираєшся розповісти нам хоч щось про свій чудесний план? — запитала Ніна.

— На човні. Менше знатимете — менше зможете розповісти комусь.

— Ти збираєшся залишити Гелвара без кайданів?

— Ти можеш поводитися пристойно? — спитав у фієрданця Бреккер.

Очі хлопця виказували, що він радо вб’є Каза, але Матаяс лише кивнув.

— Ми замкнемо цю кімнату й поставимо вартового.

Інеж кинула на фієрданця оцінювальний погляд.

— Краще двох.

— Поставте Дірікса й Ротті, але не надто заглиблюйтеся в деталі. Вони попливуть із нами, тож я повідомлю їм усе необхідне пізніше. І, Вілане, нам із тобою треба побалакати. Я хочу знати все про торговельну компанію твого батька.

Вілан знизав плечима:

— Я нічого про це не знаю. Він зі мною такі справи не обговорював.

— То ти хочеш сказати мені, що ніколи не встромляв носа в папірці в його кабінеті? Не видивлявся чогось цікавого в документах?

— Ні, — відрубав Ван Ек, злегка задерши підборіддя. Каз навіть здивувався, що насправді вірить йому.

— Що я тобі казав? — бадьоро кинув Джаспер, прямуючи до дверей. — Користі від нього нуль.

Інші почали вишиковуватися позаду Джаспера, а Каз зачинив сейф, повернувши тумблер.

— Я хочу поговорити з тобою, Бреккере, — сказав Гелвар. — Наодинці.

Інеж кинула Казові попереджувальний погляд, але той не зважав. Вона не думала, що йому вдасться впоратися з брилою м’язів на ім’я Матаяс Гелвар. Каз установив стінну панель на місце й похитав ногою. Вона знову боліла: занадто довго він не спав до глупої ночі й забагато часу навантажував ногу своєю вагою.

— Іди, Маро, — наказав він. — І зачини за собою двері.

Щойно двері клацнули, Матаяс кинувся до нього. Каз дозволив цьому статися, він знав, що так буде.

Гелвар затис йому рота своєю бруднючою рукою. Дотик шкіри до шкіри викликав цілий вихор різноманітних відчуттів у Казовій голові, але оскільки він передбачив напад, хлопцеві вдалося контролювати нудоту, що скрутила його. Друга Матаясова рука нишпорила в кишенях Казового пальта — спочатку в одній, а потім — у другій.

— Фер есьє? — гнівно проревів він фієрданською й додав керчинською: — Де воно?

Каз дозволив хлопцеві витратити ще хвилинку на нестямні пошуки, потім опустив лікоть і стусонув фієрданця поміж ребра, змусивши його послабити обійми. Бреккерові легко вдалося вислизнути. Він ударив Гелвара ціпком по лівій нозі. Кремезний хлопака впав на землю. Коли він спробував підвестися, Каз іще раз копнув його.

— Лежи, де лежиш, ти, жалюгідна мерзото.

Гелвар знову спробував звестися на ноги. Він був прудким, а в’язниця зробила його ще сильнішим. Каз сильно штурхонув Матаяса в щелепу, а потім двічі блискавично вдарив кінчиком ціпка у велетенські плечі. Фієрданець сповз на землю, а його руки звисали з обох боків, наче дохлі змії.

Каз зручніше перехопив ціпок і притис вирізьблену воронячу голову до велетневого горла.

— Спробуй поворухнутися — і я розтрощу твою щелепу на шматки. Тобі до кінця життя доведеться їсти крізь трубочку.

Фієрданець не рухався, але в синіх очах горіла люта ненависть.

— Де помилування? — проревів він. — Я бачив, як ти поклав його до кишені.

Каз схилився до нього й дістав складений документ із кишені, яка щойно здавалася порожньою.

— Це?

Фієрданець ляснув своїми ні до чого не придатними руками, а тоді знову рикнув, наче звір, коли Каз змусив помилування розчинитися в повітрі. За мить воно знову з’явилося межи пальців. Бреккер повернув його, показуючи текст, потім пробігся пальцями по аркушу й продемонстрував Гелварові абсолютно чисту сторінку.

— Дем'їн, — пробурмотів Матаяс. Каз не знав фієрданської, але це слово було йому знайоме — «демон».

Навряд чи. Він навчився спритності рук у шулерів і шахраїв, що дурили людей в азартних іграх у Східній Клепці, а потім витратив десятки годин, практикуючись навпроти замацьканого дзеркала, яке купив, отримавши платню за перший тиждень роботи.

Каз легенько постукав ціпком по Гелваровій щелепі.

— На кожен трюк, який ти бачив, я відповім тисячею інших. Ти гадаєш, що рік у Пекельних Воротах зміцнив тебе? Навчив тебе битися? Пекельні Ворота здалися б мені раєм, коли я був дитиною. Ти рухаєшся, наче віл. Якби ти опинився на вулицях, де я виріс, не прожив би й двох днів. Це була твоя єдина спроба. Не випробовуй мене знову. Кивни, щоб я знав, що ти зрозумів.

Гелвар стиснув губи й кивнув раз.

— Добре. Я думаю, сьогодні нам доведеться закувати твої ноги в кайдани.

Каз підвівся, узяв зі столу свій новий капелюх і востаннє ще раз штурхонув фієрданця в нирку. Іноді ці велетні не розуміють, що треба зачаїтися.

10 Інеж

Протягом наступного дня Інеж бачила, що деталі Казової схеми почали ставати на свої місця. Їй було відомо, що Каз консультувався з кожним членом угруповання, але вона також знала, що бачила лише уривки плану. У таку гру Каз грався завжди.

Якщо він і мав якісь сумніви стосовно того, що вони сподівалися вчинити, Бреккер цього не виказував, а Інеж хотілося б розділяти його впевненість. Льодовий Двір було збудовано, щоб протистояти стрімким навалам армій, убивць, гришників і шпигунів. Коли вона сказала це Бреккерові, він відповів лише:

— Але його не будували для того, щоб завадити нам потрапити досередини.

Ця його самовпевненість дратувала.

— Що змушує тебе думати, що ми зможемо? Ззовні є й інші команди, натреновані солдати й шпигуни, люди, що мають десятилітній досвід.

— Це робота не для натренованих солдатів і шпигунів. Це завдання для вбивць і злодіїв. Ван Екові це відомо, тому він і звернувся до нас.

— Ти не зможеш скористатися його грошенятами, якщо помреш.

— Я планую набути дорогих навичок у потойбічному світі.

— А це вже різниця між упевненістю й зухвалістю.

Тоді він повернувся до неї спиною та двома рвучкими рухами зісмикнув рукавички.

— Якщо мені знадобляться нотації з цього приводу, я знатиму, до кого звертатися. Хочеш вийти з гри — так і скажи.

Інеж випрямила спину, її власна гордість змушувала захищатися.

— Матаяс не єдиний незамінний член команди, Казе. Я потрібна тобі.

— Мені потрібні твої вміння, Інеж. Це не одне й те саме. Ти, можливо, найкращий павук, що повзає Бочкою, але не єдиний. Доклади зусиль, щоб запам’ятати це, якщо плануєш отримати свою частку здобичі.

Вона не промовила жодного слова, бо не хотіла дати Казові зрозуміти, як сильно розгнівалася; натомість пройшла, вийшла з його кабінету й більше не розмовляла відтоді.

Зараз, прямуючи до гавані, дівчина сама дивувалася, що змушує її триматися цього шляху.

Інеж могла покинути Керч у будь-який час, коли їй заманеться. Вона могла сісти на корабель, що прямує до Новозем’я, і зникнути. Могла повернутися до Равки й пошукати свою родину. Вона сподівалася, що, коли почалася громадянська війна, на заході вони були в безпеці. До того ж батьки могли попросити притулку в Шу Хані. Сулійські каравани роками користувалися тими самими второваними шляхами, тож вона могла б украсти те, чого потребує, поки займалася б пошуками.

Але для цього вона мусила б утекти, не заплативши свої борги Покидькам. Пер Гаскель звинувачуватиме Каза; саме він наполіг на тому, щоб викупити її угоду, а вона покинула б його таким незахищеним. Хто, крім Мари, збиратиме для нього секрети? Але хіба ж Каз не повідомив, що її легко замінити? Якщо їм пощастить виплутатися з цього пограбування, повернутися до Керчу й доправити Бо Юл-Баюра цілим і неушкодженим туди, де про нього подбають, її частки винагороди з гаком стане, щоб викупити свою свободу в Покидьків. Казові вона нічого не винна, тож не буде причин зоставатися в Керчі.

До світанку ще залишалася година, але на вулицях, якими вона рухалася зі Східної до Західної Клепки, було людяно. Сулійці часто казали: «Серце — це стріла. Йому потрібна мета, до якої можна неухильно рухатися». Її тато любив повторювати ці слова, коли вона тренувалася ходити по линві чи гойдалася. «Будь рішучою, — казав він. — Ти мусиш знати, куди хочеш потрапити, перш ніж вирушиш туди». Мама сміялася з цих слів. «У приказці йдеться про геть інше, — заперечувала вона. — Ти вбиваєш романтику в усьому, за що берешся». Але він не вбивав. Батько обожнював маму. Інеж пам’ятала, як він залишав для дружини по всіх усюдах букетики дикої герані — у буфеті, у каструлях, у яких готували їжу для табору, у рукавах її костюмів.

«Чи можу я розповісти тобі таємницю справжнього кохання? — якось запитав батько. — Мій друзяка полюбляв казати, що жінки люблять квіти. І він мав чимало романів, а дружини так і не знайшов. Знаєш чому? Бо жінки люблять квіти, але лише одна з них закохана в аромат гарденій пізнього літа, котрий нагадує їй бабчин ґанок. Єдина жінка любить яблуневий цвіт у синьому горнятку. Лише одна жінка віддала своє серце дикій герані».

«Це мама!» — вигукнула Інеж.

«Так, мама закохалася в дику герань, бо не існує іншої квітки цього відтінку, і вона стверджує, що, коли ламає гілочку й закладає за вухо, цілий світ пахне літом. Багато хлопців приноситимуть тобі квіти. Але одного дня ти зустрінеш того, хто запам’ятає твою улюблену квітку, улюблену пісню, улюблені солодощі. І навіть якщо він буде занадто бідним, щоб принести тобі їх, це не матиме значення, бо він витратив час, щоб вивчити тебе так, як ніхто інший. Лише цей хлопець заслуговує на твоє серце».

Здавалося, це було сто років тому. Її тато помилявся. Жоден хлопець не приносив їй квітів, приходили лише чоловіки зі стосами крюґе й повними монет гаманцями. Чи побачить вона ще колись тата? Чи почує, як співає мама, чи посміється над недоумкуватими дядечковими оповідками? «Я не впевнена, що ще маю серце, щоб віддати його комусь, тату».

Проблема була в тому, що Інеж більше не знала, яка в неї мета. Коли вона була маленькою, усе здавалося простим — татова усмішка, туго натягнута линва під ногами, помаранчевий пиріг, загорнутий у білий папір. Потім це все вкрали в неї Цьоця Гелін і «Звіринець», а ще пізніше їй довелося виживати щодня, стаючи трошки сильнішою щоранку. Тепер вона не знала, чого хоче.

«Просто зараз я хотіла б, щоб він вибачився, — вирішила вона. — І я не зійду на корабель без цього. Навіть якщо Каз не шкодує про свої слова, хай удасть. Усе ж таки він мій боржник і міг би бодай прикинутися, що він людина».

Якби вона не запізнювалася, неодмінно попетляла б Західною Клепкою чи просто прогулялася б дахами. Такий Кеттердам вона любила — тихий і спорожнілий, високо над натовпом, де гори місячного світла виростали поверх шпилястих верхівок будинків і несправних коминів. Але сьогодні в неї не було достатньо часу. Останньої миті Каз відіслав її із завданням винести з якоїсь крамнички дві грудки парафіну. Він навіть не повідомив, для чого вони чи чому так терміново необхідні. І захисні окуляри проти снігу? Інеж довелося навідатися до трьох різних галантерей, поки вона знайшла те, що треба. Дівчина так стомилася, що навіть не повірила б, що зможе перелізти через шпиль якогось будинку: не спала вже дві ночі, а цілісінький день крутилася містом, щоб назбирати необхідних на шляху до Льодового Двору речей.

Інеж відчула: вона мусить довести собі, що зможе.

Вона ніколи не пересувалася Західною Клепкою сама. Поруч із Покидьками вона могла минути «Звіринець», навіть не поглянувши на золоті ґрати на вікнах. Але сьогодні серце загупало, а кров зашуміла у вухах, щойно попереду з’явився вкритий позолотою фасад. «Звіринець» збудували так, щоб він скидався на багатоярусну клітку. Перші два поверхи були відкритими, але обнесеними досить нещільними золотими ґратами. Його ще називали «Будинком екзотики». Якщо вам були до душі шуанські дівчата чи фієрданські жінки-велетки, червоноволосі панянки з Мандрівного Острова або темношкірі доньки Новозем’я, пунктом вашого призначення був «Звіринець». Кожній дівчині давали тваринну назву: леопард, лошиця, ворона, лисиця, горностай, олениця, змія. Сулійські провидиці, коли займалися своїм ремеслом і вдивлялися в долю відвідувача, вдягали маски шакалів. Але який чоловік хотів би опинитися в ліжку з шакалом? Тому сулійські дівчата — а у «Звіринці» їх завжди було чимало — тут були знані як рисі. Клієнти приходили сюди не за дівчатами, а за темною сулійською шкірою, вогняним каельським волоссям і золотим блиском шуанських очей. Звірі залишалися тими самими, а дівчата з’являлися й зникали.

Інеж помітила у вітальні павичеве пір’я, і її серце завмерло. Це була лише частина декорацій, пишного квіткового оздоблення, але паніка не вщухала. Навпаки, вона зростала й перехоплювала подих. Зусібіч штовхалися люди — чоловіки в масках, жінки у вуалях. А може, це були жінки в масках і чоловіки у вуалях. Неможливо було вгадати. Роги Чортенят. Вирячені очі Безумця, смутне обличчя Королеви Скарабеїв, убраної в чорно-золоту вишивку. Художники полюбляли малювати Західну Клепку — хлопчиків і дівчаток, що працювали в борделях, шукачів задоволень, одягнених у маски персонажів «Комеді Бруте». Але тут не було краси, справжніх радощів чи веселощів, лише транзакції, люди, що шукали можливості втекти чи якогось кольорового забуття, декадансових сновидінь, із котрих можна виринути коли завгодно.

Інеж примусила себе, минаючи «Звіринець», подивитися на нього.

«Це лише місце, — казала вона собі. — Лише чергова споруда». Якою бачив її Каз? Де вхідні двері чи виходи? Як працюють замки? На яких вікнах немає ґрат? Скільки вартових тут чатує й хто з них має напружений вигляд? Просто будинок, повний замків, які можна відімкнути, сейфів, які можна зламати, і простаків, яких можна надурити. А зараз хижаком була вона, а не Цьоця Гелін чи перехожі на вулицях.

Коли «Звіринець» зник із поля її зору, неприємне натягнуте відчуття в грудях і горлі почало слабшати. Вона впоралася. Пройшла сама Західною Клепкою, просто повз «Будинок екзотики». Що б не чекало на неї у Фієрді, Інеж готова зустрітися з цим віч-на-віч.

Чиясь рука схопила дівчину за передпліччя й ледь не збила з ніг.

Інеж швидко відновила рівновагу, крутнулася на п’ятах і спробувала піти далі, але рука міцно тримала її.

— Привіт, маленька рисе.

Дівчина зі свистом втягнула повітря й висмикнула руку. Цьоця Гелін. Так до Гелін Ван Уден мали зверталися її дівчатка, інакше ризикували отримати ляпас. Для решти Бочки вона була Павичем, хоча Інеж завжди здавалося, що жінка схожа не на птаху, а на самовдоволеного кота. Цьоця Гелін мала густе й блискуче, мов золото, волосся та горіхові очі, дещо схожі на котячі. Свою високу, гнучку постать вона загортала в тремкий синій шовк, а глибокий виріз прикрашало переливчасте пір’я, котре лоскотало фірмову діамантову стрічку, що блищала на шиї.

Інеж повернулася, щоб побігти, але дорогу їй перегородив величезний здоровань, на плечах якого натягнулося й ледь не тріскалося синє оксамитове пальто. Це був Коббет, улюблений вибивайло Цьоці Гелін.

— Ні, ти не втечеш, маленька рисе.

В Інеж потемнішало в очах. «У пастці. У пастці. Знову в пастці».

— Це не моє ім’я, — врешті прохрипіла дівчина.

— Уперта штучка.

Гелін ухопилася за край дівочої туніки.

«Рухайся!» — кричав її мозок, та Інеж не могла. М’язи застигли, а в голові лунало гучне жалібне виття.

Гелін провела довжелезним наманікюреним пазуром по її щоці.

— Рись — це твоє єдине ім’я, — наспівувала вона. — Ти ще й зараз достатньо гарна, щоб отримати за тебе добру ціну. Хоча шкіра навколо очей погрубішала — ти забагато часу проводила з маленьким шахраєм Беккером.

Інеж удалося вичавити із себе лише пронизливий звук, схожий на присвист людини, котра задихається.

— Я знаю, що ти таке, рисе. Я знаю, скільки ти коштуєш, аж до останнього цента. Коббете, може, нам варто нарешті забрати її додому?

Перед очима Інеж наче напнули чорне полотно.

— Ти не ризикнеш. Покидьки…

— Я терпляче чекатиму, маленька рисе. Ти знову носитимеш мої шовки, обіцяю. — Вона відпустила Інеж. — Насолоджуйся цим чудовим вечором, — додала із посмішкою, рвучко розгорнула своє синє віяло і, наче вихор, закрутилася серед юрби. Коббет поповз за нею.

Інеж застигла на місці, тремтячи. Потім вона пірнула до натовпу, понад усе прагнучи зникнути. Дівчині хотілося побігти, але вона продовжувала йти спокійно, наближаючись до гавані. Крокуючи, вона звільнила гачки в себе під пахвами й відчула, як руків’я кинджалів ковзнули до долонь. Сан-Петір, відомий своєю хоробрістю, із правого боку; вузьке лезо з кістяним руків’ям, назване на честь Санта-Аліни, — з лівого. Вона також назвала на імена решту ножів. Санта-Марія й Санта-Анастасія прив’язані до стегон. Сан-Владімір захований у черевику й Санта-Лізабета встромлена за пояс. Це був гарний ніж, укритий трояндовим візерунком. «Захистіть мене, захистіть мене». Вона вірила, що її святі бачать і розуміють усе те, що вона робить, аби вижити.

Що з нею не так? Вона була Марою. І більше немає чого боятися Цьоці Гелін. Пер Гаскель викупив її угоду. Він звільнив її. Вона більше не була рабинею, а перетворилася на цінного члена банди Покидьків, стала викрадачем таємниць, найкращим у Бочці.

Інеж поспішала, минаючи вогні й музику Ліду, і нарешті попереду з’явилися кеттердамські гавані; вона наближалася до води, а краєвиди й звуки Бочки втрачали свою чіткість. Тут не було натовпу, через який потрібно було пробиватися, не було надокучливих парфумів і дикунських масок. Інеж вдихнула повітря на повні груди. Із цього вигідного місця вона могла бачити лише верхівку однієї з веж Плиноробів, де й о цій порі мерехтіли вогні. Товстими обелісками з чорного каменю вдень і вночі керувала обрана група гришників, котрі робили так, що поверхня води постійно перебувала вище від перешийку, котрий мав би з’єднувати Керч і Шу Хан. Навіть Каз не спромігся дізнатися, хто входить до Ради Потоків, де вони живуть і на чому ґрунтується їхня прихильність до Керчу. Плинороби спостерігали також за гаванями і, якщо надходив сигнал від начальника порту чи працівників доків, змінювали течії й не дозволяли нікому виходити в море. Але цієї ночі сигналів не буде. Хабарі вже потрапили до рук відповідних чиновників, а їхній корабель уже, мабуть, готовий відплисти.

Інеж побігла підтюпцем, прямуючи до доків П’ятої гавані. Вона запізнилася й не хотіла бачити осудливий Казів погляд, коли вийде на причал.

Дівчині подобалися тиша та спокій у доках, але вони все ж таки здавалися занадто мертвими після гамору й хаосу Бочки. З кожного боку від Інеж висилися ряди вантажних контейнерів і пакувальних скринь — трьох, а то й чотирьох, поскладаних одна на одну. Через це здавалося, що доки перетворилися на лабіринт. Інеж відчула, як по спині потекла цівка холодного поту. Поява Цьоці Гелін змусила дівчину тремтіти, і не достатньо було відчувати вагу кинджалів у руках, щоб заспокоїти натягнуті нерви. Інеж знала, що мала б звикнути носити із собою пістоль, але його вага порушувала її рівновагу, а ще револьвери можуть застрягти чи дати осічку в найвідповідальніший момент. «Маленька рисе». Своїм ножам Інеж довіряла, а вони дарували дівчині відчуття, наче вона народилася з власними кігтями.

Над водою здіймався легкий серпанок, і крізь нього дівчина побачила Каза й решту, що чекали на неї біля пірса. Усі були вбрані в якийсь невизначений одяг моряків — грубі штани й черевики, товсті вовняні пальта й капелюхи. Навіть Каз зрадив свій костюм бездоганного крою й одягнув грубе пальто з вовни. Густий сніп його темного волосся був зачесаний назад, а баки, як завжди, гладенько поголені. Він мав вигляд робітника із доків чи хлопчика, що напинає вітрила, збираючись у свою першу подорож. На мить Інеж здалося, що вона подивилася крізь лінзу на іншу, приємнішу, реальність.

Позаду них дівчина побачила невелику шхуну, яку Каз привласнив; на її боці жирними літерами було написано «Феролінд». Над кораблем майоріли багряні керчинські риби й кольоровий прапор компанії «Ханрад Бей». Будь-кому у Фієрді чи в Справжньому морі вони здаватимуться звичайними керчинськими мисливцями, що прямують на північ за шкірами й хутром. Інеж пришвидшила крок. Якби вона не спізнилася, вони, мабуть, уже були б на борту чи навіть відпливли з гавані.

Їм довелося залишити декого з екіпажу — колишніх моряків, котрих те чи те лихо привело до лав Покидьків. Крізь туман Інеж швидко перелічила людей, котрі чекали на неї. Число не сходилося. Вони мали взяти із собою ще чотирьох членів банди Покидьків, щоб ті допомагали керувати шхуною, оскільки ніхто з них навіть не знав, як поводитися з такелажем, але дівчина не бачила жодного з цих людей. «Може, вони вже на шхуні?» — Вона навіть не встигла завершити думку, як черевик торкнувся чогось м’якого, і Інеж застигла.

Вона подивилася вниз. У тьмяному мерехтінні гасових ліхтарів у гавані Інеж побачила Дірікса — одного з Покидьків, котрого збиралися взяти із собою в подорож. Із його черева стирчав ніж, а очі перетворилися на скло.

— Казе! — гукнула Інеж.

Але було вже занадто пізно. Шхуна вибухнула, збивши дівчину з ніг і проливаючись на доки вогняною зливою.

11 Джаспер

Джаспер завжди почувався краще, коли люди стріляли в нього. Не те щоб йому подобалася думка, що він може померти (насправді така потенційна можливість завершення справи була суттєвим недоліком), але якщо він переймався тим, як залишитися серед живих, то не міг думати ні про що інше. Цей звук — швидке огидне підтвердження пострілу — миттєво залучав до дії безладну, дратівливу частину його мозку, котра постійно перебувала в пошуках. Це було краще, ніж сидіти за столом і чекати, поки вдасться когось ошукати; краще, ніж стояти біля Мейкерового колеса й бачити, як наближається твоє число. Він дізнався про це у своїй першій бійці на кордонах Новозем’я. Його батько пітнів, тремтів і ледве міг тримати гвинтівку. А Джаспер знайшов своє покликання.

Тепер він сплів руки на вершечку пакувальної скрині, за якою ховався, і вистрілив з обох стволів. Його зброєю були виготовлені в Новозем'ї револьвери, котрі стріляли швидкими чергами із шести куль. У Кеттердамі не було зброї, що могла б позмагатися з ними. Хлопець відчував, як вони нагріваються в руках.

Каз попереджав їх, що передчуває змагання: інші команди прагнули здобути винагороду за будь-яку ціну. Але справи пішли погано занадто швидко. Їх оточили, щонайменше одного вбили, за спинами палав корабель. Вони втратили свій транспорт до Фієрди, і якщо кулі, які сипалися на них градом, про щось свідчили, то у ворога була серйозна кількісна перевага. Водночас він подумав, що все могло бути ще гірше: вони могли в момент вибуху вже перебувати на кораблі.

Джаспер нахилився, щоб перезарядити зброю, і насилу повірив своїм очам. Вілан Ван Ек уже лежав на пристані, прикривши голову випещеними крамарськими руками. Джаспер придушив зітхання, низько вистрілив кілька разів для прикриття й виповз із солодкого затишку своєї схованки. Він ухопив Вілана за комірець і потягнув назад до прихистку.

Джаспер злегка трусонув хлопця.

— Зберися, дитинко.

— Я не дитинка, — пробурмотів Вілан, борсаючись у Фахейових руках.

— Гаразд, ти державний діяч похилого віку. Стріляти вмієш?

Вілан повільно кивнув:

— Стендова стрільба.

Джаспер закотив очі. Зняв зі спини гвинтівку й тицьнув Віланові в груди.

— Чудово. Це майже те саме, що стріляти по глиняних голубах, лише коли ти влучаєш, вони видають інші звуки.

Джаспер рвучко повернувся й звів револьвери, коли краєм ока побачив, як стрибнула якась тінь, але це виявився Каз.

— Прямуймо на схід, до наступного доку, та підіймаймося на борт на причалі двадцять два.

— А що там, на причалі двадцять два?

— Справжній «Феролінд».

— Але…

— Корабель, що вибухнув, був лише приманкою.

— Ти знав?

— Ні, я лише вжив деяких запобіжних заходів. Це те, що я завжди роблю, Джаспере.

— Ти мав сказати нам, що ми…

— Це б знищило саму ідею приманки. Нумо вперед. — Каз зиркнув на Вілана, котрий колисав гвинтівку, наче немовля. — І переконайся, що він дістанеться до корабля цілим, а не частинами.

Джаспер дивився, як Каз зникає в затінку, тримаючи ціпок в одній руці й пістоль у другій. Навіть маючи лише одну здорову ногу, він був до дідька жвавий.

Хлопець іще раз штурхонув Вілана.

— Ходімо.

— Ходімо?

— Хіба ти не чув, що сказав Каз? Ми мусимо дістатися до причалу двадцять два.

Вілан недоумкувато кивнув. Він мав приголомшений вигляд, а його зіниці були достатньо широкими, щоб із них можна було пити, наче з криниці.

— Просто стій позаду мене й намагайся не перетворитися на мерця. Готовий?

Вілан заперечно похитав головою.

— То забудь, про що я тебе питав. — Хлопець поклав Віланову руку на руків’я рушниці. — Гайда.

Джаспер вистрілив іще однією короткою чергою, вимальовуючи хаотичну структуру, що, як він сподівався, замаскує місце їх перебування. Один револьвер спорожнів. Залишаючи позаду скриню, хлопець кинувся вперед, до найближчого затінку. На п’ятдесят відсотків він гадав, що Вілан не поповзе слідом, але чув, як важко дихає позаду крамарик і як тихенько свиснуло щось у легенях, коли вони підповзли до наступної купи бочок.

Джаспер засичав, коли куля просвистіла біля його щоки достатньо близько, щоб залишити опік.

Вони заховалися за бочками. Із цієї позиції Джаспер бачив Ніну, котра затислася між двома стосами пакувальних скринь. Вона підвела руки і, коли в полі зору з’явився один із нападників, міцно стисла кулак. Хлопець беркицнувся на землю, роздираючи власні груди. У цьому глухому куті були й свої недоліки. Серцетлумачники мусять бачити свою мішень, щоб кинути її на землю.

Поруч із нею стояв Гелвар зі зв’язаними руками, притискаючись спиною до скрині. Мотузка була недаремною, але фієрданець важливий для їхньої групи, і Джаспер на мить здивувався, чому Каз залишив його в цих путах, а потім побачив, що Ніна дістала ножа з рукава й розітнула вузли. Дівчина вклала Матаясові до рук пістолет.

— Захищайся, — буркнула вона й знову зосередилася на бійці.

«Не дуже розумно, — подумав Джаспер. — Ніколи не повертайся спиною до розлюченого фієрданця». Гелвар мав такий вигляд, наче по-справжньому роздумував, чи не вбити її. Джаспер звів револьвер, приготувавшись звалити гіганта з ніг. Раптом той підійшов до Ніни, націливши зброю на лабіринт зі скринь позаду неї. Здавалося, він вирішив битися пліч-о-пліч. Чи навмисно Каз залишив зв’язаного Матаяса з Ніною? Джаспер ніколи не міг точно сказати, як багато з того, що траплялося з Казом, ставалося завдяки його розуму й тактиці, а скільки було тупим везінням.

Він різко свиснув. Ніна озирнулася через плече й помітила Джаспера. Він двічі показав два пальці, і дівчина швидко кивнула. Чи знала вона, що причал двадцять два був їхньою справжньою метою? А Інеж? Каз знову взявся за своє: грався інформацією, а одному з них чи навіть усім залишалося тільки рухатися навмання, наче незрячим, і здогадуватися. Джаспер ненавидів це, але не міг сперечатися з тим фактом, що вони досі мали можливість дістатися до Фієрди. Якщо їм удасться зійти на борт другої шхуни живими.

Він подав знак Віланові, і вони продовжили прокладати собі шлях між човнами й кораблями, пришвартованими вздовж доку, намагаючись залишатися невидимими.

— Там! — Джаспер почув, як хтось вигукнув позаду них. Їх викрили.

— Прокляття! — вигукнув він. — Біжімо!

Вони важко побігли до пристані. Там, біля причалу двадцять два, стояла охайна шхуна, на борту якої блищав напис «Феролінд». Було навіть щось моторошне в тому, якою схожою на попередню вона здавалася. На кораблі не світилося жодного ліхтаря, але коли хлопці склали докупи трап, з’явилися два моряки.

— Ви перші, хто прибіг сюди, — сказав Ротті.

— Будемо сподіватися, що не останні. Ви озброєні?

Моряк кивнув.

— Бреккер сказав нам заховатися, поки…

— «Поки» вже настало, — сказав Джаспер, показуючи на чоловіків, що бігли до них доком, і вихопив у Вілана гвинтівку. — Я мушу піднятися вище. Не давайте їм підійти та відволікайте так довго, як тільки зможете.

— Джаспере… — почав Вілан.

— Жоден не має пройти повз вас. Якщо вони знищать і цю шхуну, нашу гру завершено.

Чоловіки, що наставили на них зброю, не просто хотіли змусити Покидьків покинути гавань. Вони хотіли побачити їх мертвими.

Джаспер вистрілив у двох молодиків, що вели атаку на док. Один із них упав, а другий покотився ліворуч і заховався за бушпритом рибальського човна. Хлопець зробив іще три постріли, а потім хутко виліз на щоглу.

Він чув, як унизу лунали постріли. Ще на десять футів вище, на двадцять, черевики застрягли в такелажі. Джаспер мав би зупинитися, щоб зняти їх. До марса[3] залишалося два фути, коли біль гарячим лезом розірвав плоть його стегна. Ступня зісковзнула, і на мить Джаспер завис над палубою, котра простягалася далеко внизу, зачепившись у мотузки слизькими долонями. Він змусив ноги запрацювати й намацати опору носаками черевиків. Ліва нога після пострілу стала ні до чого не придатною, і останні фути йому довелося підтягуватися на тремтячих руках, поки серце гупало у вухах. Здавалося, кожен із його органів чуття палає вогнем. Це було значно краще, ніж переможна серія за картярським столом.

Він не зупинився, щоб перепочити. Зачепився пораненою ногою за такелаж, ігноруючи біль, перевірив приціл гвинтівки й почав стріляти в усіх, хто був у межах досяжності.

«Чотири мільйони крюґе», — казав він собі, перезаряджаючи гвинтівку й шукаючи наступного ворога в приціл. Через туман було погано видно, але Джаспер мав особливий хист, котрий дозволив йому залишитися в лавах Покидьків, навіть коли його борги зросли до небес і стало зрозуміло, що хлопець полюбляє карти більше, аніж удача любить його. Чотири мільйони крюґе перекреслять усі борги й даруватимуть йому успіх чималий час.

Він помітив Ніну й Матаяса, котрі намагалися прокласти собі шлях до пірса, але дорогу їм перегородило щонайменше з десяток чоловіків. Каз біг в іншому напрямку, а Інеж узагалі ніде не було видно, та коли йшлося про Мару, це не мало багато значення. Вона могла висіти на вітрилах за метр від нього, а він навіть не помітив би.

— Джаспере!

Крик долинув здалека знизу, і минула мить, поки Джаспер зрозумів, що його кликав Вілан. Хлопець вирішив не зважати, знову прицілюючись.

— Джаспере!

«Я вб’ю цього маленького ідіота!»

— Що тобі треба? — крикнув у відповідь.

— Заплющ очі!

— Ти не можеш мене поцілувати звідти, Вілане.

— Просто роби!

— Для тебе краще, щоб це було недарма. — Він стулив повіки.

— Заплющив?

— Дідько тебе бери, Вілане, так заплю…

Знизу долинуло різке пронизливе виття, і за Джасперовими повіками розквітло яскраве світло. Коли квітка зів’яла, він наважився розплющити очі.

Унизу незграбно тинялися чоловіки, засліплені Вілановою фотобомбою. А от Джаспер бачив неперевершено. «Непогано як для купцевого дитяти», — подумав він і відкрив вогонь.

12 Інеж

Ще до того, як Інеж уперше поставила ногу на линву чи навіть на мотузку для тренувань, тато навчив її падати — захищати голову й мінімізувати шкоду, але не змагатися зі своїми власними імпульсами. Навіть коли ударна хвиля з гавані збила її з ніг, дівчина згорнулася клубочком. Вона важко впала, але вже за мить скочила на ноги й притислася до пакувальної скрині. У вухах дзвеніло, а ніс свербів від різкого порохового смороду.

Інеж окинула Каза та інших коротким поглядом і зробила те, що вміла найкраще, — зникла. Видряпалася на контейнери з вантажем легко, наче моторна комашка; її ступні в черевиках із гумовою підошвою безпомилково знаходили найменшу заглибинку чи опору.

Те, що Інеж побачила згори, стурбувало її. Покидьків було значно менше, а групи чоловіків уже підкрадалися до них із лівого й правого флангів. Каз недарма вирішив зберігати справжній пункт їхнього призначення в таємниці від інших. Хтось усе випатякав. Інеж намагалася не зводити з команди очей, але, мабуть, хтось інший із банди встромив носа не у свої справи. Каз так і казав: «Усе в Кеттердамі просочується назовні, і тут не допоможе ані Рейка, ані „Воронячий клуб“».

Хтось стріляв зі щогли їхнього нового «Феролінда». Можна було сподіватися, що Джаспер уже дістався до шхуни, і тепер їй залишалося тільки виграти трохи часу, щоб решта команди теж опинилася там.

Дівчина ледь чутно побігла верхівкою скринь, рухаючись у бік, де було гамірно, і видивляючись того, хто стане її новою мішенню. Тепер це було досить легко. Жоден із ворогів не сподівався на атаку згори. Вона зістрибнула на двох чоловіків, котрі стріляли в Ніну, промовила мовчазну молитву й розпорола спочатку одне горло, а потім інше. Коли другий чоловік упав, дівчина нахилилася до нього й засукала його правий рукав. Там було татуювання — рука з відрізаними біля кісточок указівним і середнім пальцями. Чорні Вістря. То це була просто відплата за Казове викриття Ґілза чи дещо більше? Яким чином їм удалося так збільшити свою чисельність?

Вона рушила до наступного проходу між контейнерами, тримаючи в голові мапу з розташуванням інших нападників. Спершу Інеж знешкодила дівчину з масивною неповороткою гвинтівкою, потім простромила кинджалом чоловіка, котрий, вочевидь, спостерігав за її флангом. Він мав татуювання у вигляді п’яти пташок, що летять клином, отже, належав до Голених Дурників. Тож скільком бандам вони протистоять?

За наступним рогом був завулок. Чи варто їй залізти нагору, щоб перевірити свою позицію, чи ризикнути стикнутися з тим, що чекає на неї з іншого боку? Інеж глибоко вдихнула, пригнулася й стрибком заскочила за ріг. Цієї ночі святі були прихильними до неї: два чоловіки обстрілювали док, стоячи до дівчини спиною. Вона обірвала їхні нікчемні життя двома швидкими ударами лез. Шість тіл, шість загублених життів. Колись їй доведеться чимало спокутувати, але вона допомогла трохи вирівняти шанси Покидьків. Тепер їй потрібно потрапити на шхуну.

Інеж витерла ножі об свої шкіряні штани й встромила їх до піхов, потім кинулася назад і побігла до найближчого вантажного контейнера. Щойно схопившись пальцями за край, дівчина відчула гострий біль у боці. Вона повернулася саме вчасно, щоб побачити, як потворна Оуменова пика розпливлася в гримасі, що мала символізувати самовпевнену посмішку. Уся інформація, котру Інеж удалося назбирати про Чорні Вістря, повернулася до неї та накрила нудотною хвилею: Оумен — незграбний Ґілзів вибивайло, здоровань, що може проломити череп голими руками.

Чолов’яга жбурнув Інеж на землю та вхопив її за жилетку, різко крутонувши ніж у рані, і їй довелося напружитися, щоб не знепритомніти.

Коли каптур упав із її обличчя, головоріз вигукнув:

— Ґхезене! Я упіймав Казову Мару.

— Ти мав прицілитися… вище, — прохрипіла Інеж, — не влучив у серце.

— А я не хочу тебе вбивати, Маро, — відповів громило. — Ти — справжній подарунок долі. Не дочекаюся, коли почую всі плітки, котрі ти назбирала для Нечисторукого, і, звичайно, усі його секрети. Полюбляю гарні історії.

— Я можу розповісти тобі, як закінчиться ця історія, — промовила дівчина, важко дихаючи. — Але тобі навряд чи це сподобається.

— Та ну? — Він гупнув її тілом об стінку контейнера, і біль розітнув дівчину навпіл. Із рани полилася кров. Інеж ледве діставала пальцями до землі. Оуменова рука притисла її плечі, не даючи ані найменшої можливості поворухнутися.

— Знаєш секрет, який дозволяє подолати скорпіона в битві?

Чоловік засміявся:

— Верзеш маячню, Маро? Не помирай так швидко. Я донесу тебе туди, де твою рану залатають.

Інеж схрестила щиколотки й почула підбадьорливе клацання. Вона носила на колінах щитки, щоб було зручніше повзати чи видиратися кудись, але була ще одна причина — тонесенькі сталеві леза, заховані в кожному з них.

— Секрет, — видихнула дівчина, — у тому, щоб ніколи не відводити погляду від скорпіонового хвоста. — Вона смикнула коліном і встромила лезо Оуменові межи ніг.

Головоріз скажено загорлав і відпустив її, затискаючи руками закривавлений пах.

Інеж, похитуючись, рушила до вишикуваних у рядок контейнерів. Вона чула, як люди стріляють одне в одного; поодинокі револьверні постріли змінювалися затяжними чергами. Хто перемагав? Чи дісталися інші до шхуни? Хвиля лихоманки охопила дівоче тіло.

Коли вона торкнулася пальцями рани в боці, вони одразу змокли. Забагато крові. Звук кроків. Хтось іде. Вона не могла вилізти нагору, їй заважала рана й ціле море втраченої крові. Інеж пригадала, як тато вперше підняв її до мотузяної драбини: «Вилазь нагору, Інеж».

Тут вантажні контейнери були складені у вигляді піраміди. Якщо вона подолає хоча б один, то зможе заховатися на першому рівні. Лише один. Вона може спробувати видряпатися нагору або може залишитися тут і померти.

Силою волі дівчина змусила свідомість прояснитися й підскочила, ухопившись пальцями за верх контейнера. «Вилазь нагору, Інеж». Підтяглася й перевалилася через край на бляшаний дах скрині з вантажем.

Так добре було лежати, але дівчина знала, що залишила по собі кривавий слід. «Ще один, — сказала вона собі, — ще один, і ти будеш у безпеці». Змусила себе звестися на коліна й доторкнутися до наступного контейнера.

Поверхня скрині під нею загойдалася, знизу лунали вигуки: «Злізай, злізай, Маро! У нас є таємниці для тебе!»

Інеж відчайдушно вхопилася за верхівку контейнера, змагаючись із нападами болю, аж раптом контейнер, на якому вона щойно стояла, упав. Дівчина висіла в повітрі й безпорадно розмахувала ногами. Вони не стріляли — хотіли схопити її живою.

— Спускайся сюди, Маро!

Вона не знала, звідки взялися сили, але змогла підтягнутися й перекинути тіло на дах, де й залишилася лежати, важко відсапуючись.

«Лише один». Але вона не могла. Не могла стати на коліна, не могла потягнутися, не могла навіть покотитися. Занадто сильно все боліло. «Вилазь нагору, Інеж».

— Не можу, татку, — прошепотіла вона. Навіть зараз розчаровувати його було жахливо.

«Ворушись, — наказала Інеж собі. — Не можна помирати в такому жахливому місці». А голос у голові заперечив, що бувають навіть гірші місця. Вона помре тут, на волі, а над нею світлішатиме небо. Вона помре після жахливої битви, а не тому, що якийсь чоловік утомився від неї чи хотів більшого, ніж вона могла дати. Краще померти тут від свого власного ножа, ніж із розмальованим обличчям і тілом, загорненим у фальшиві шовки.

Рука потягнулася до щиколотки. Вони мали б залізти на скриню. Чому їх не чути? Невже її свідомість уже відлетіла кудись далеко? Вони впіймали її. Хтось перевернув Інеж на спину.

Вона витягнула кинджал із піхов на зап’ясті. У Бочці такі гострі леза називали милосердною сталлю. Вони обіцяли швидку смерть. Це було краще, ніж віддатися на ласку Чорних Вістер чи Голених Дурників.

«Нехай святі приймуть мене». Інеж притисла кінчик ножа нижче від грудей, між ребрами, у напрямку серця.

— Тільки не зараз, Інеж.

Камінь, що треться об камінь. Дівчина розліпила повіки. Каз.

Він пригорнув її до себе й зістрибнув із контейнера, невдало приземлившись і підвернувши хвору ногу.

Коли вони приземлилися, дівчина застогнала:

— Ми перемогли?

— Ну я ж тут, чи не так?

Він, напевно, біг. Її тіло боляче билося об його груди з кожним кульгавим кроком. Каз не міг одночасно нести її та спиратися на ціпок.

— Я не хочу помирати.

— Зроблю все, що зможу, щоб знайти тобі інше заняття.

Вона заплющила очі.

— Розмовляй, Маро. Не тікай далеко від мене.

— Але це я вмію робити найкраще.

Він перехопив її міцніше.

— Тобі потрібно лише дістатися на шхуну. Розплющ свої кляті очі, Інеж!

Дівчина спробувала. Усе здавалося розмитим, але вона впізнала блискучий блідий шрам на Казовій шиї, трохи нижче від щелепи. Пригадала, як уперше побачила його у «Звіринці». Він платив Цьоці Гелін за інформацію: біржові поради, балачки, які вели політики, лежачи в ліжку — усе, про що базікали клієнти «Звіринцю», добряче набравшись чи втративши голову від блаженства. Він ніколи не навідувався до дівчаток Цьоці Гелін, хоча багато хто мріяв завести його до своєї кімнати. Вони стверджували, що тремтять, ледь побачивши його, що його руки під чорними рукавичками вкриті кривавими плямами, які неможливо відмити, але Інеж помічала жагу в їхніх голосах і те, якими поглядами дівчата проводжали Бреккера.

Однієї ночі, коли він проходив повз неї у вітальні, Мара зробила дурницю — повелася зухвало й безрозсудно.

— Я можу допомогти тобі, — прошепотіла вона.

Він кинув на неї погляд і продовжив свій шлях, наче вона не казала жодного слова. Наступного ранку її покликали до зали Цьоці Гелін. Інеж була переконана, що її знову відшмагають чи навіть гірше, але натомість виявилося, що там стояв Каз Бреккер, спираючись на свій ціпок, прикрашений головою ворона, і чекав, коли зможе змінити її життя.

— Я можу допомогти тобі, — повторила дівчина тепер.

— Допомогти мені з чим?

Їй не вдавалося згадати. Було щось, що вона мала йому розповісти. Але зараз це вже не мало жодного значення.

— Розмовляй зі мною, Маро.

— Ти повернувся за мною.

— Я захищаю свої інвестиції.

«Інвестиції».

— Я щаслива, що залила кров’ю твою сорочку.

— Запишу це на твій рахунок.

Тепер вона згадала. Він мусив вибачитися.

— Скажи, що тобі шкода.

— Чому?

— Просто скажи.

Вона не почула його відповіді. Замість цього світ став чорним, як воронове крило.

13 Каз

— Забираймося звідси! — вигукнув Каз, щойно дошкутильгав до шхуни, тримаючи Інеж на руках. Вітрила вже були напнуті, і за кілька секунд вони виплили з гавані, хоча й не так швидко, як він цього прагнув. Бреккер знав, що мав би знайти для подорожі кілька Верескунів, але їх було до дідька складно роздобути.

На палубі царював хаос: усі горлали й намагалися якнайшвидше вивести шхуну до відкритого моря.

— Шпехте! — гукнув Бреккер чоловіка, котрого призначив капітаном цієї посудини. Це був колишній моряк, що добре порався з ножем, зазнав важких часів і завершив свою кар’єру, застрягши на нижніх щаблях у лавах Покидьків. — Приведи свій екіпаж у відповідну форму, поки я не почав зносити голови.

Шпехт відсалютував і тієї ж миті схаменувся. Він більше не служив на флоті, а Каз не був командиром.

Бреккерова нога жахливо боліла, гірше, ніж будь-коли відтоді, як він зламав її, упавши з даху банку неподалік від Ґельдстрат. Можливо, кістка знову тріснула. Вага Інеж не допомагала боротися з болем, але коли Джаспер перегородив йому дорогу, щоб допомогти, Каз демонстративно пройшов повз хлопця.

— Де Ніна? — буркнув Бреккер.

— Перевіряє поранених унизу. Про мене вона вже подбала. — Каз помітив тьмяні сліди засохлої крові на Джасперовому стегні. — Вілан дістав кілька ушкоджень під час бійки. Давай допоможу…

— Геть із дороги, — відрубав Каз і рвонув до трапа, котрий вів до трюму.

Він знайшов Ніну, котра зцілювала Вілана у вузькому приміщенні. Долоні дівчини злітали над хлопцевою рукою, зшиваючи докупи плоть, розірвану кулею. Це була звичайна подряпина.

— Посунься, — наказав Бреккер, і Вілан ледь не сповз зі столу.

— Я не закінчила, — почала була Ніна, але кинула оком на Інеж. — Святі, — вигукнула вона, — що сталося?!

— Ножова рана.

Тісна каюта була освітлена кількома яскравими ліхтарями. На полиці біля пляшки з камфорою висилася купка чистих бинтів. Каз обережно поклав Інеж на стіл, прикручений до підлоги палуби.

— Дуже багато крові, — тихенько зітхнувши, зауважила Ніна.

— Допоможи їй.

— Казе, я Серцетлумачниця, а не справжня Цілителька.

— Вона помре до того, як нам удасться відшукати справжнього. Берися до роботи.

— Ти затуляєш мені світло.

Каз зробив крок у бік коридору. Інеж лежала на столі абсолютно нерухомо, її осяйна смаглява шкіра темнішала в хиткому світлі гасових ламп.

Він був живим завдяки Інеж. Вони всі. Їм удалося вибратися з глухого кута лише тому, що Інеж не дала ворогам оточити їх. Каз був знайомий зі смертю. І зараз він відчував її присутність на кораблі. Вона глипала на них своїми очицями й готувалася забрати Мару. Каз був наскрізь просякнутий дівочою кров’ю.

— Оскільки ти не допомагаєш, можеш іти собі, — сказала Ніна, не поглянувши на нього. — Ти змушуєш мене нервуватися.

Каз повагався, потім рушив туди, звідки вони прийшли, зупинившись, лише щоб витягти чисту сорочку з іншої каюти. Бійка в доках не мала б так шокувати його, навіть вибити з колії, тим не менше він був збентежений.

Щось усередині саднило й муляло. Те знайоме відчуття, яке ні на мить не полишало його, коли він був хлопчиком, у ті перші розпачливі дні по смерті Джорді.

«Скажи, що тобі шкода», — це останнє, що промовила Інеж. Чому вона хотіла, щоб він перепросив? Так багато варіантів. Тисячі злочинів. Тисячі дурнуватих кепкувань.

На палубі він вдихнув на повні груди морське повітря, спостерігаючи, як гавань і Кеттердам зникають за обрієм.

— Що за чортівня сталася? — поцікавився Джаспер. Він спирався на бильця. Гвинтівка стояла поруч із хлопцем. Волосся в нього було сплутане, а зіниці — розширені. Він здавався п’яним або щойно висмикнутим із чийогось ліжка. Поруч у нападі нудоти через бильця перехилився Гелвар. Він, вочевидь, не був моряком. Через якийсь час їм варто знову закувати ноги Матаяса в кайдани.

— Нас заманили до засідки, — відгукнувся Вілан зі свого сідальця на баковій палубі. Він підтягнув угору рукав і торкався пальцями червоної плямки в тому місці, де була рана, яку залікувала Ніна.

Джаспер кинув на нього нищівний погляд.

— Приватні домашні вчителі з університетів — і подивіться, чого навчилася ця дитинка. «Нас заманили до засідки».

Вілан зашарівся.

— Годі вже називати мене дитинкою. Ми практично однолітки.

— Тобі не сподобаються інші імена, які в мене з тобою асоціюються. Я знаю, що нас заманили до засідки. Це не пояснює того, як вони дізналися, що ми будемо тут. Може, Великий Болліґер був не єдиним шпигуном Чорних Вістер серед Покидьків?

— Ґілзові не стало б ані мізків, ані ресурсів, щоб самому вдарити у відповідь так швидко й так потужно, — сказав Каз.

— Ти впевнений? Бо те, що сталося, нагадує дуже сильний удар.

— Зараз запитаємо. — Каз покульгав туди, де Ротті закував Оумена.

— Я штрикнув Мару, — хихотів Оумен, коли Каз помітив його скрученим на землі доку. — Я добряче штрикнув її.

Каз подивився на кров на Оуменових стегнах і мовив:

— Схоже, що вона тебе теж.

Але вона, мабуть, промахнулася, інакше б Оумен уже не базікав. Бреккер штурхнув вибивайла й наказав Ротті подбати про того, поки він пошукає Інеж.

Тепер Гелвар і Джаспер тягли головоріза, руки якого були зв’язані, до огорожі.

— Підніміть його.

Однією могутньою рукою Гелвар звів Оумена на ноги.

Той шкірився, над широким чолом куйовдилася копиця жорсткого прямого білого волосся.

— Чому б тобі не розповісти мені, що змусило силу-силенну Чорних Вістер повстати цієї ночі, — почав Каз.

— Ми завинили тобі.

— Гучну вуличну бійку з оголеними револьверами й тридцятьма людьми? Щось мені так не здається.

Оумен заіржав:

— Ґілзові не до вподоби, коли хтось перемагає його.

— Ґілзові мізки помістилися б до носака мого черевика, а Великий Болліґер був його єдиним джерелом інформації серед Покидьків.

— Може, він…

Каз перервав здорованя:

— Я хочу, щоб ти дуже добре подумав, Оумене. Ґілз, імовірно, вважає, що ти мертвий, тож нам немає про що торгуватися. Я зроблю з тобою все, що захочу.

Оумен плюнув йому в обличчя.

Каз дістав носовичка з кишені пальта й ретельно витер лице. Він подумав про Інеж, яка досі лежала на столі, згадав її невелику вагу у своїх руках.

— Тримайте його, — наказав він Джасперові та фієрданцеві.

Каз струснув рукавом пальта, і в його долоні опинився ніж для устриць. Він завжди мав із собою хоча б два ножі, заховані десь в одязі. Хоча насправді цей він навіть не брав до уваги — охайний, навмисне мініатюрний ніж.

Він акуратно вдарив навідліг навскіс через Оуменове око — від чола до вилиці — і, перш ніж той зміг набрати повітря, щоб заволати, зробив другий розріз у протилежному напрямку. X вийшов майже ідеальний. Тепер Оумен заволав.

Каз витер начисто свого ножа й повернув його до рукава, а потім устромив пальці в рукавичках до Оуменової очної орбіти. Той верещав і відсахувався, поки Каз вичавлював його очне яблуко, оголював нерв, схожий на криваве коріння. Кров залила головорізове обличчя.

Бреккер почув, як блює Вілан. Він кинув око на палубу й запхав свого просякнутого слиною носовичка до заглибини, де воно колись було. Потім схопив Оумена за щелепу, залишаючи своїми рукавичками червоні сліди на підборідді вибивайла. Кожна його дія була гладенькою, точною, наче він тасував карти у «Воронячому клубі» чи відмикав нескладний замок, але його лють була жаркою, божевільною й досі незнайомою. Щось усередині надірвалося.

— Послухай мене, — просичав він, наблизивши своє обличчя до Оуменового. — Ти маєш дві можливості. Або кажеш мені те, що я хочу знати, і ми відпускаємо тебе в наступному порту з кишенями, повними монет, котрих вистачить і на те, щоб тебе зашили, і на зворотній рейс до Керчу. Або я беруся за друге око й повторю цю пропозицію сліпому чоловікові.

— Це була лише робота, — швидко сказав Оумен. — Ґілз отримав п’ять тисяч крюґе за те, щоб привести Чорні Вістря до гавані. Ми взяли ще кілька Голених Дурників із собою.

— А чому не більше? Чому б не подвоїти свої шанси?

— Ви мали бути на човні, коли він вибухне. Ми б подбали лише про тих, хто спізнився.

— Хто вас найняв?

Оумен змахнув рукою й посмоктав губу, з носа йому бігли шмарклі.

— Не змушуй мене повторювати, Оумене, — спокійно попередив Каз. — Хай би хто це був, зараз він тобі не допоможе.

— Він уб’є мене.

— А я зроблю так, що ти хотітимеш померти. Тож зваж обидві можливості.

— Пекка Роллінз! — вичавив із себе Оумен. — Це був Пекка Роллінз!

Навіть незважаючи на власний шок, Каз помітив, як відреагували на це ім’я Джаспер і Вілан. Гелвар не знав достатньо, щоб налякатися.

— Святі, — буркнув Джаспер. — Оце ми встряли в халепу.

— Роллінз сам керує екіпажем? — спитав в Оумена Каз.

— Яким екіпажем?

— До Фієрди.

— Я не знаю нічого про жодний екіпаж. Ми мали лише не дати вам вийти з гавані.

— Розумію.

— Мені потрібен медик. Можеш тепер відвести мене до медика?

— Звичайно, — погодився Каз. — Просто зараз. — Він ухопив Оумена за вилоги й підняв, притискаючи тіло до загорожі.

— Я сказав тобі те, що ти хотів знати, — заскиглив, тремтячи, Оумен. — Я зробив те, що ти просив.

Хоч Оумен і мав вузлувату поставу, він був облудно сильний — міцний, наче фермер, як Джаспер. Мабуть, виріс десь у полях.

Каз нахилився так, щоб більше ніхто не міг його почути, і сказав:

— Мара порадила б мені бути милосердним. Але, дякуючи тобі, її тут немає, тож нікому тебе захистити.

Не промовивши більше ні слова, він штовхнув Оумена в море.

— Ні! — закричав Вілан, перехиляючись через бильця. Обличчя в хлопчика зблідло, вирячені очі шукали Оумена межи хвиль. Покалічене викидайлове лице вже зникло, а його благання досі літали між бризками води.

— Ти… Ти сказав, що, якщо він допоможе тобі…

— Ти теж хочеш опинитися там? — поцікавився Каз.

Вілан глибоко вдихнув, наче напиваючись хоробрості, і пожбурив Бреккерові в обличчя слова:

— Ти не викинеш мене за борт. Я тобі потрібен.

«Чому люди весь час повторюють це?»

— Може, і так, — погодився Каз. — Але настрій у мене зараз не дуже розважливий.

Джаспер поклав руку Віланові на плече.

— Облиш це.

— Це неправильно…

— Вілане, — злегка штурхнув хлопчину Джаспер, — напевно, твої домашні вчителі не розповідали про це на уроках, але не варто сперечатися з чоловіком, укритим кров’ю і з ножем у рукаві.

Син купця стис губи у вузьку лінію. Каз не міг визначитися: дитинча злякалося чи розлютилося, — та йому було байдуже. Гелвар спостерігав за всім, наче мовчазний вартовий, обличчя якого під білявим волоссям позеленіло від морської хвороби.

Каз повернувся до Джаспера.

— Знайди для Гелвара якісь кайдани, щоб він залишався чесним, — кинув він і попрямував на нижній рівень. — А мені дай чистий одяг і свіжої води.

— Відколи я твій камердинер?

— Чоловік із ножем, пригадуєш? — нагадав Каз через плече.

— Чоловік із револьвером! — гукнув услід Джаспер.

Каз відповів жестом, що заощаджував час і складався переважно із середнього пальця, і зник у трюмі. Понад усе він потребував зараз гарячої ванни й пляшечки бренді, але вирішив спочатку побути на самоті та звільнитися від смороду крові на одязі.

Пекка Роллінз. Ім’я відлунювало в голові, наче револьверні постріли. Усе завжди повертається до Пекки Роллінза — чоловіка, котрий позбавив його всього. Чоловіка, котрий тепер стоїть між Казом і найграндіознішим викраденням із тих, що колись учиняли банди. Чи відправить Роллінз когось замість себе, чи сам поведе екіпаж, щоб і Бо Юл-Баюра витягти власноруч?

У стінах тьмяної каюти Каз прошепотів: «Цеглинка за цеглинкою». Убити Пекку Роллінза завжди здавалося спокусливим, але цього було недостатньо. Каз хотів принизити його, щоб Роллінз пройшов тим самим шляхом, що й Каз, що й Джорді. І можливість вихопити тридцять мільйонів крюґе просто в Пекки Роллінза з-під носа була гарним стартом. Може, Інеж мала рацію. Може, доля піклувалася про таких людей, як він.

14 Ніна

У тісній хірургічній каюті Ніна намагалася скласти тіло Інеж докупи, але не мала достатньо навичок для такої роботи.

У перші два роки здобування освіти в столиці Равки Корпуснійці Гриші навчаються разом, відвідують ті самі заняття, проводять ті самі розтини. А потім їхні шляхи розходяться. Цілителі навчаються заплутаного мистецтва зцілення поранень, а Серцетлумачники перетворюються на солдатів — експертів із завдавання, а не лікування ран. Це просто інший спосіб думати про те, що в принципі є тим самим даром. Живі вимагають від вас більшого, ніж мертві. Щоб убити, потрібно прийняти рішення, мати чітку мету, а зцілення було повільним, обдуманим, його здійснювали в ритмі, що дозволяв ретельно зважити кожен найменший шанс. Робота, котру вона кілька останніх років виконувала для Каза, допомагала вдосконалитися, до того ж їй доводилося уважно працювати зі зміною настроїв і перекроюванням облич за стінами «Білої троянди».

Проте зараз Ніна дивилася на тіло Інеж і шкодувала, що її навчання було занадто поверховим. Коли вона вчилася в Маленькому Палаці, розгорілася Равканська громадянська війна, тож їй та іншим студентам довелося зачаїтися. Згодом війна минула, курява вляглася і король Ніколаї забажав, щоб та купка солдатів-гришників, що залишилися, вирушила на польові тренування. Так і сталося, що, перш ніж піти на своє дебютне завдання, Ніна провела в класах поглибленого навчення лише шість місяців. Тоді вона страшенно раділа. А зараз дівчина була б вдячна хоча б за ще один тиждень у школі.

Інеж така податна, суцільні м’язи й тоненькі кісточки, гнучкі, як в акробата. Ніж увійшов у тіло нижче від лівої руки. Небезпека була дуже близько: ще на міліметр глибше — і лезо простромило б верхівку серця.

Ніна знала: якщо просто зшити докупи шкіру, як вона зробила у випадку з Віланом, дівчина й надалі страждатиме від внутрішньої кровотечі, тож спочатку спробувала зупинити кров ізсередини. Їй здавалося, що вона непогано впоралася, але Інеж втратила забагато крові, і як тут допомогти, Ніна не знала. Вона чула, що деякі Цілителі можуть використати кров однієї людини для іншої, але якщо помилитися, для пацієнта це виявиться не порятунком, а отрутою. Про цей процес Серцетлумачниці нічого не було відомо.

Вона закінчила гоїти рану й вкрила Інеж легкою вовняною ковдрою. Тепер Ніна могла лише перевіряти пульс і дихання. Ховаючи дівочу руку під ковдру, вона помітила вкриту рубцями плоть на передпліччі. Ніна ніжно провела великим пальцем по ґулях і зморшках. Мабуть, тут було павичеве перо — татуювання, котрим таврували дівчат у «Звіринці», у «Будинку екзотики». Той, хто видаляв його, поставився до своєї роботи абияк, і рука мала потворний вигляд.

З цікавістю Ніна засукала другий рукав. Тут шкіра була шовковистою й без жодних рубців. Інеж не мала татуювання з вороном і кубком, котре було ознакою всіх повноправних членів Покидьків. Шлюби в Бочці виникали й руйнувалися, але банда була твоєю родиною, єдиним захистом, що мав значення. У Ніни було два тату: одне, на лівому передпліччі, символізувало «Білу троянду», але друге, яке дійсно мало значення, було з правого боку — ворон, що намагається напитися з майже порожнього келиха. Воно повідомляло світу, що дівчина належить до Покидьків і що той, хто жартуватиме з нею, мусить бути готовим до спокути.

Інеж була в лавах Покидьків довше за Ніну, а татуювання не мала. Дивно. Вона була одним із найвпливовіших членів банди, і всім було зрозуміло, що Каз довіряє їй (якщо він узагалі міг комусь довіряти). Ніна подумала про вираз його обличчя, коли той клав дівчину на стіл. Це був той самий Каз, — холодний, брутальний, нестерпний, — але під усім цим гнівом Ніна стовідсотково побачила ще щось. А можливо, вона просто була занадто романтичною.

Вона посміялася із себе. Ніна б не хотіла нікого кохати. Кохання — це гість, на якого чекаєш, а потім не можеш його позбутися.

Дівчина відкинула з обличчя Інеж пряме чорне волосся. «Будь ласка, одужуй», — прошепотіла вона й зненавиділа свій голос, котрий зрадницьки затремтів у стінах тісної каюти. Ані солдат Гриші, ані член банди Покидьків із кам’яним серцем не мав видавати таких звуків. Нінині слова нагадували маленьку дівчинку, котра не знає, що робити. Але так Ніна почувалася. Її навчання виявилося занадто коротким. Її відправили на завдання надто швидко. Зоя теж так казала тоді, але Ніна благала, щоб їй дозволили піти з ними, а вони потребували її допомоги, тож старші Гриші погодилися.

Зоя Назяленскі — могутній Верескун, розкішна аж до безглуздості, — могла змусити Ніну почуватися нікчемою, просто звівши брову. Дівчина боготворила її. «Безрозсудна, навіжена, тебе так легко збити з пантелику!» — кричала їй Зоя на заняттях. А іноді навіть щось гірше.

— Твоя була правда, Зоє. Задоволена?

— Аж у голові паморочиться, — відповів Джаспер від дверей.

Ніна злякалася й звела погляд. Джаспер тупцяв туди-сюди.

— Хто така Зоя? — поцікавився він.

Дівчина відкинулася в кріслі.

— Ніхто. Одна з Тріумвірату Гриші.

— Чудово. Це вона керує Другою армією?

— Тим, що від неї залишилося.

Равканських солдатів Гриші страчували під час війни. Декому вдалося втекти, але більшість убили. Ніна потерла стомлені очі.

— Знаєш, як найлегше знайти Гришу, котрий не хоче бути знайденим?

Джаспер почухав потилицю, торкнувся долонями револьверів, знову повернув руки до потилиці. Здавалося, він ані на мить не перестає рухатися.

— Ніколи не замислювався над цим, — відповів нарешті.

— Чекай на диво й слухай казочки на ніч.

Варто було стежити за легендами про відьом, гоблінів і неочікувані події. Іноді це були просто забобони. Але часто в самому серці місцевих легенд ховалася правда — люди народжувалися з особливими талантами, а їхні країни не розуміли цього. Ніна мала гарний нюх на такі оповідки.

— Мені здається, якщо вони не хочуть, щоб їх знайшли, треба просто дати їм спокій.

Ніна кинула на хлопця сумний погляд.

— Дрюскеле не дадуть їм спокою. Вони полюють на гришників по всіх усюдах.

— І всі вони такі чарівні, як Матаяс?

— Навіть більше.

— Мушу відшукати його кайдани для ніг. Каз завжди знаходить для мене кумедні завдання.

— Хочеш поторгуватися? — запитала Ніна стомлено.

Шалена енергія враз кудись зникла з цибатого Джасперового тіла. Ніна ніколи ще не бачила його таким спокійним — погляд хлопця вперше зосередився на Інеж, відколи він увійшов до тісної каюти. «Він уникав цього, — збагнула Ніна. — Не хотів дивитися на неї». Ковдра трохи зсунулася від слабкого дихання. Коли Джаспер заговорив, його голос звучав напружено, наче інструмент, струни якого натягнули занадто туго.

— Вона не може померти, — сказав він. — Тільки не так.

Ніна пильно подивилася на Джаспера, намагаючись зрозуміти його.

— Тільки не так?

— Вона не може померти, — повторив він.

Дівчина відчула, як усередині здіймається велетенська хвиля розчарування. Вона розривалася між бажаннями міцно обійняти Джаспера й крикнути йому, що намагалася врятувати Інеж.

— Святі, Джаспере, — промовила вона. — Я роблю все, що можу.

Хлопець поворухнувся, і здалося, що його тіло знову ожило.

— Пробач, — знітився Джаспер. Це прозвучало трохи дурнувато. Він незграбно поплескав Ніну по плечу. — Ти все зробила якнайкраще.

Серцетлумачниця зітхнула:

— Не перебільшуй. Чому б тобі не піти й не закувати гігантського блондина?

Джаспер відсалютував і боком вийшов із каюти.

Ніну дратувала його поява, але вона ледь стрималася, щоб не погукати хлопця назад. Коли він пішов, у дівчини не залишилося нічого, окрім голосу Зої в голові й нагадування, що її «якнайкраще» й «усе, що могла» не було достатньо.

Шкіра Інеж здавалася занадто холодною на дотик. Ніна поклала руки дівчині на плечі й спробувала покращити її кровообіг, злегка підвищивши температуру тіла.

Вона не була абсолютно відвертою з Джаспером. Тріумвірат Гриші не просто хотів захистити гришників від фієрданських мисливців за відьмами. Він відправляв делегації до Мандрівного Острова й Новозем’я, бо Равці потрібні були солдати. Він розшукував гришників, котрі могли жити відлюдниками, і намагався переконати їх стати громадянами Равки та служити короні.

Ніна була занадто молодою, щоб брати участь у Равканській громадянській війні, і вона відчайдушно хотіла стати частиною відновленої Другої армії. Дівчина мала схильність до мов: вона знала шуанську, каельську, сулійську, фієрданську й трохи новоземську — і це допомогло їй урешті подолати Зоїн спротив. Та дозволила Ніні супроводжувати себе й команду Екзаменаторів Гриші до Мандрівного Острова, де, незважаючи на всі Зоїні побоювання, дівчина мала успіх. Перевдягнена мандрівником, вона заходила до шинків і возовень, розвішувала вуха, коли інші розмовляли, чи теревенила з тутешніми, а потім поверталася до табору з інформацією про балачки селян.

«Якщо ти прямуєш до Марох Ґлену, іди туди тільки вдень. Сполохані духи тиняються тими землями, і серед чистого неба здіймаються бурі».

«Шкіряна Відьма існує, усе правильно. Мій брат у третіх ходив до неї з висипкою цифілу й божився, що ніколи не був здоровішим, аніж після цього. То що ти думаєш, він не сповна розуму? Клепок у нього більше, ніж ти будь-коли мав».

Вони знайшли дві родини гришників, що переховувалися в печерах Істамеру, де, за повір’ями, жили феї, і врятували матір, батька й двох хлопчиків — Пекельників, котрі могли контролювати вогонь, — від юрби в Болотяному Броді. Вони навіть здійснили напад на корабель работорговців неподалік від порту Лефлін. Біженців посортували, і тим, хто не мав чарівної сили, запропонували безпечний рейс додому. Тим, чию силу підтвердили Екзаменатори Гриші, запропонували притулок у Равці. Відмовилася лише стара Серцетлумачниця, знана як Шкіряна Відьма. «Якщо вони хочуть моєї крові, хай прийдуть по неї, — сміялася вона. — Я натомість візьму трохи їхньої».

Ніна розмовляла каельською так само добре, як рідною, і їй подобалося, що в кожному новому містечку можна було бути іншою людиною. Але Зоя не була задоволена всіма їхніми перемогами. «Не достатньо добре розмовляти різними мовами, — лаялася вона. — Ти мусиш навчитися бути менш… великою. Ти занадто гучна, занадто нестримна, тебе занадто легко запам’ятати. Ти занадто ризикуєш».

«Зоє, — казав один з Екзаменаторів, що подорожував із ними, — будь до неї добрішою». Він був життєвим підсилювачем. Коли він помре, його кістки слугуватимуть для підсилення можливостей Гриші не гірше за зуби акули чи пазурі ведмедя, котрі носять деякі гришники. Але поки був живий, йому неможливо було скласти ціни — чоловік використовував свій дар підсилення, щоб відчувати силу Гриші, доторкнувшись до людини.

Зазвичай Зоя захищала його, а зараз її глибокі сині очі перетворилися на дві щілини: «Мої вчителі не були до мене добрішими. Якщо вона закінчить тим, що натовп дурнуватих селян полюватиме на неї в лісах, ти їх теж попросиш бути добрішими?»

Ніна розлючено вибігла з кімнати, її гордість пекла, наче вогнепальна рана, а на очах бриніли сльози. Зоя крикнула дівчині, щоб вона не йшла за гори, але Ніна проігнорувала попередження, бажаючи лише опинитися якнайдалі від Верескуна, і потрапила просто до табору дрюскеле. Шість білявих молодиків — усі розмовляли фієрданською — скупчилися на стрімчаку над берегом. Вони не розводили багаття й були вбрані, як каельські селяни, але вона відразу здогадалася, хто це.

Одну нескінченно довгу мить вони витріщалися на неї, освітлену лише місячним сяйвом.

— Ох, дякую великодушно, — прощебетала вона мелодійною каельською говіркою. — Я подорожую із сім’єю й заблукала між деревами. Чи міг би хтось із вас показати мені шлях?

— Гадаю, вона заблукала, — переклав фієрданською один із них.

Інший підвівся, тримаючи ліхтар у руці. Він був вищим за решту хлопців, і всі Нінині інстинкти заволали їй, що потрібно тікати щодуху. «Вони не знають, хто ти, — нагадала вона собі. — Ти просто мила каельська дівчинка, котра заблукала в лісі. Не роби дурниць. Відведи його вбік від інших і розберися з ним наодинці».

Він підняв свого ліхтаря, і світло залило їхні обличчя. Хлопець мав довге блискуче волосся, а його блідо-блакитні очі мерехтіли, наче крига на зимовому сонці. «Він виглядає, як намальований, — подумала Ніна, — наче святий, загорнутий у золото на церковних стінах, народжений, щоб володіти вогняним мечем».

— Що ти тут забула? — запитав він фієрданською.

Ніна вдала зніяковілість.

— Перепрошую, — відповіла вона каельською. — Я не розумію. Я заблукала.

Хлопець різко кинувся на неї. Вона не втратила пильності, але автоматично звела руки для атаки. Він рухався занадто швидко. Не роздумуючи, кинув ліхтар і схопив дівчину за зап’ястя, заломивши руки й не даючи їй можливості використати свою силу.

— Дрюсе, — протягнув задоволено. Фієрданською це означало «відьма». Хлопець вищирявся, як вовк.

Його стрибок був перевіркою. Зіщулена дівчинка загубилася в лісі; вона потягнулася б за ножем чи револьвером. Вона б не здіймала руки, щоб зупинити чоловікове серце. «Безрозсудна. Навіжена».

Саме тому Зоя не хотіла брати її із собою. Належним чином натреновані Гриші не припускаються таких помилок. Ніна часто була безрозсудною, але не зрадницею. Вона зверталася до них каельською, а не равканською, і не кликала на допомогу — ані тоді, коли хлопці зв’язували їй руки, ані тоді, коли погрожували їй, ані навіть тоді, коли заштовхнули Ніну до човна, наче мішок із пшоном, їй хотілося викричати свій страх, змусити Зою прибігти, благати когось про порятунок, але вона не могла ризикувати життями інших. Дрюскеле попливли разом із нею човном до корабля, що стояв на якорі біля узбережжя, а потім пожбурили до клітки в трюмі, повної інших полонених гришників. Тоді й почався справжній жах.

Ніч і день змішалися докупи у вологому череві корабля. Руки бранців-гришників були щільно зв’язані, щоб завадити їм використовувати свої можливості. Полонених годували черствим хлібом, поточеним довгоносиками, — дрібкою, котрої було достатньо, щоб люди не повмирали, — питну воду їм доводилося споживати дуже обачно, адже ніхто не знав, коли отримають її наступного разу. Там не було вбиральні, тож сморід тіл і випорожнень був майже нестерпним.

Час від часу корабель ставав на якір, і дрюскеле поверталися з новими бранцями. Фієрданці залишалися перед клітками, їли, пили, глузували з брудного одягу й смороду полонених. Та хай би як погано там було, те, що могло чекати попереду, лякало значно більше: інквізитори Льодового Двору, тортури й неминуча смерть. Ніні снилося, що її спалюють живцем у похоронному багатті, і вона прокидалася від власного крику. Нічні жахіття, страх, запаморочення від голоду сплелися докупи, і ніхто вже не знав, що відбувалося насправді, а що — ні.

Одного дня дрюскеле у свіжовипрасуваній сріблясто-чорній формі з вишитими на рукавах білими вовчими головами заповнили трюм. Вони вишикувалися в чіткі лави й виструнчилися, зустрічаючи командира. Він був високим, як і решта дрюскеле, але носив акуратну борідку, а довге біляве волосся на скронях укрилося памороззю. Чоловік пройшов уздовж трюму, а потім зупинився навпроти бранців.

— Скільки? — коротко запитав.

— П’ятнадцять, — відізвався блискучий золотавий хлопець, котрий упіймав її. Тоді вперше Ніна побачила його в трюмі.

Командир відкашлявся й ляснув у долоні за спиною.

— Мене звати Ярл Брум.

Ніна здригнулася від страху й відчула, як він відлунює іншими тілами гришників у клітці — попереджувальний сигнал, котрий жоден із них не мав права не зауважити.

У школі Ніниними думками заволоділи дрюскеле. Вони приходили до неї в нічних жахіттях разом зі своїми білими вовками, безжалісними ножами й конями, розведеними спеціально для битв із Гришею. Саме тому вона вчилася й удосконалювала своє знання фієрданської мови та культури. Вона готувалася до зустрічі з ними, до битви, що наближалася. А Ярл Брум був найгіршим із її жахів.

Він був легендою, монстром, що причаївся в темряві. Дрюскеле існували сотні років, але під керівництвом Брума кількість людей у їхніх лавах подвоїлася, а вбивча сила нескінченно збільшилася. Він змінив тренування, розробив нові техніки викорінення гришників у Фієрді, дозволив дрюскеле просочуватися через равканські кордони, а потім почав переслідувати поодиноких Гришей в інших країнах, навіть нападати на кораблі работорговців, «звільняти» узятих у полон гришників з єдиною метою — знову закувати їх у кайдани й відправити до Фієрди, де на них чекали суд і страта. Дівчина уявляла, як зустрінеться одного дня віч-на-віч із Брумом як воїн-месник чи спритний шпигун. Але ніколи в цих фантазіях вона не сиділа навпроти нього в клітці, помираючи від голоду, зі зв’язаними руками й убрана в лахміття.

Брум, імовірно, знав, яке враження справить його ім’я. Він вичекав достатньо довго, перш ніж сказати ідеальною каельською:

— Перед вами стоїть наступна генерація дрюскеле — священного ордену, наділеного захистом верховного народу Фієрди й правом знищити вас як клас. Вони привезли вас до Фієрди, щоб злочинці постали перед судом, і цим заслужили офіцерські звання. Вони найсильніші й найкращі з-поміж наших людей.

«Бандити», — подумала Ніна.

— Коли ми припливемо до Фієрди, вас допитають і судитимуть за ваші злочини.

— Прошу, — благав один із в’язнів, — я нічого не робив. Я простий фермер. Я не заподіяв вам жодної шкоди.

— Ти ображаєш своїм існуванням Джела, — відгукнувся Брум. — Ти — паразит на цій землі. Ти здаєшся миролюбним, але як щодо дітей, котрим ти міг передати цю демонічну силу? Як щодо їхніх дітей? Я краще буду милосердним до безпомічних чоловіків і жінок, котрі зазнали жахливих збитків від мерзенних учинків Гриші.

Він повернувся до дрюскеле.

— Гарна робота, юнаки, — перейшов командир на фієрданську. — Ми негайно відпливаємо до Дієрнгольму.

Дрюскеле ледь не луснули від гордості. Щойно Брум вийшов із трюму, усі кинулися ляскати одне одного по плечу та сміятися із задоволенням чи полегшенням.

— Гарна робота, однозначно, — повторив хтось фієрданською. — П’ятнадцять гришників буде доставлено до Льодового Двору.

— Сподіваюся, тепер ми заслужили вовчу пащеку з добрячими зубами…

— Ти знаєш, що заслужили.

— Боже, як я стомився голитися щоранку.

— Я відрощу бороду аж до пупка.

Один із них простягнув руку між ґратами й схопив Ніну за волосся.

— Мені подобається ця, вона досі гарненька й кругленька. Може, ми відчинимо двері клітки та завалимо її?

Хлопець із блискучим волоссям відкинув його руку геть.

— Що з тобою не так? — заговорив він уперше відтоді, як зник Брум. Ніна на мить відчула вдячність, яка одразу зникла, коли той продовжив: — Ти блудитимеш із псом?

— Залежно від того, який у нього вигляд.

Усі навколо заволали, зареготали й рушили геть. Золотавий хлопець, котрий порівняв її з твариною, виходив із трюму останнім і, перш ніж він вийшов у коридор, Ніна сказала різкою ідеальною фієрданською:

— Які злочини?

Хлопець завмер і, коли він зиркнув на неї, очі світилися ненавистю. Дівчині вдалося не затремтіти.

— Як так сталося, що ти говориш моєю мовою? Ти служила на північних кордонах Равки?

— Я каелянка, — збрехала Ніна. — І можу розмовляти будь-якою мовою.

— Здебільшого відьмацтво.

— А під відьмацтвом ви розумієте таємні спроби навчитися читати. Ваш командир сказав, що нас судитимуть за наші злочини. Я хочу лише, щоб ти мені сказав, у яких злочинах я винна.

— Тебе судитимуть за шпигунство й злочини проти людства.

— Ми не злочинці, — додав ламаною фієрданською Творець, котрий лежав на підлозі. Він був тут довше за інших і не мав сил, щоб підвестися. — Ми звичайні люди — фермери й учителі.

«Не я, — подумала Ніна безжально. — Я — солдат».

— На вас чекає суд, — сказав дрюскеле. — Вас судитимуть навіть справедливіше, ніж ви на це заслуговуєте.

— І скількох гришників за весь час визнали невинними? — поцікавилася Ніна.

Творець захрипів:

— Не провокуй його. Ти не похитнеш його переконань.

Але Ніна схопилася зв’язаними руками за ґрати й сказала гучніше:

— Скількох? Скількох ви відправили на вогнище?

Хлопець повернувся до неї спиною.

— Зачекай!

Дрюскеле проігнорував її.

— Зачекай! Будь ласка! Принеси лише… принеси лише трохи свіжої води. Ти не мучив би так навіть своїх псів.

Хлопець простягнув руку до дверей і зупинився.

— Я б так не сказав. Пси принаймні знають, що таке відданість. Вірність своїй зграї. Називати тебе псом — образа для них.

«Я згодую тебе зграї голодних собацюр», — подумала Ніна, але вголос сказала лише:

— Води. Прошу.

Він зник у коридорі. Дівчина почула, як хлопець піднявся сходами, а потім гучно гупнула кришка люка.

— Не витрачай своє повітря на нього, — порадив Творець. — Не дочекаєшся ласки.

Але за кілька хвилин дрюскеле повернувся з бляшаним горнятком і відром чистої води. Він поставив усе на підлогу клітки й гупнув ґратами, не промовивши жодного слова. Ніна допомогла Творцеві попити, потім зачерпнула трохи для себе. Її руки так сильно тремтіли, що половина води пролилася на блузу. Фієрданець відвернувся, і Ніна із задоволенням помітила, що присоромила його.

— Я б убила за можливість прийняти ванну, — поглузувала вона. — Можеш помити мене.

— Не розмовляй зі мною, — буркнув він у відповідь, уже рушивши до дверей.

Більше він не повернувся, і їм довелося залишитися без свіжої води на наступні три дні. Але коли розпочався шторм, бляшане горнятко врятувало її життя.

Ніна закуняла й різко прокинулася. Коли вона встигла відключитися?

Матаяс стояв у коридорі біля каюти. Він заповнив собою дверний отвір, був занадто високим, щоб почуватися зручно на нижній палубі. Як довго він спостерігав за нею? Дівчина швидко перевірила пульс і дихання Інеж і з полегшенням упевнилася, що стан досі стабільний.

— Я спала? — запитала вона.

— Дрімала.

Ніна потягнулася, намагаючись відігнати втому.

— Хоч не хропла?

Він не відповів, але й далі дивився на неї своїми схожими на крижини очима.

— Вони дозволили тобі користуватися бритвою?

Його закуті в кайдани руки потягнулися до свіжопоголеної щелепи.

— Це Джаспер зробив.

Джаспер, мабуть, подбав і про Матаясову зачіску. Пасма білявого волосся, що росли на голові випадковим чином, теж було підстрижено. Волосся досі було занадто коротким — майже прозорий золотавий пух не приховував порізів і синців, котрі залишилися від останньої битви в Пекельних Воротах.

«Він усе ж, мабуть, був щасливий позбутися бороди», — подумала Ніна. До тієї миті, поки дрюскеле не виконає свою місію та не отримає офіцерське звання, він був зобов’язаний залишатися гладко поголеним. Якби Матаяс привів Ніну до суду в Льодовому Дворі, отримав би свій дозвіл. Зміг би носити на формі срібну голову вовка, котра вказувала, що дрюскеле був офіцером. Ніну нудило від самої думки про це. «Вітаємо з вашим нещодавнім отриманням звання вбивці». Ця думка нагадала їй, з ким вона має справу. Ніна сіла рівніше й задерла підборіддя.

— Ге марден, Матаясе? — запитала вона.

— Не починай, — відповів хлопець.

— Ти гадаєш, краще, щоб я розмовляла керчинською?

— Я не хочу чути свою мову з твого рота. — Його погляд хльоснув Ніну по устах, і дівчина відчула несподіваний напад лихоманки.

З мстивим задоволенням вона мовила фієрданською:

— Але тобі завжди подобалося, як я розмовляю твоєю мовою. Ти казав, що вона звучить дуже чисто. — Це була свята правда. Він любив її вимову — голосні, наче в принцес, люб’язність її вчителів у Маленькому Палаці.

— Не тисни на мене, Ніно, — попередив він. Матаясова керчинська була жахливою, грубою, з гортанною вимовою злодіїв і вбивць, із котрими він познайомився у в’язниці. — Це помилування — сон, який неможливо упіймати. Значно легше пригадати, як пульсує твоє згасаюче дихання під моїми пальцями.

— Ну ж бо, помуч мене, — запропонувала Ніна, її голос дзвенів від люті. Дівчину вже нудило від його погроз. — Мої руки тепер не притиснуті до землі, Гелваре.

Ніна зігнула кінчики пальців, і Матаяс задихнувся, а серце почало шалено гупати.

— Відьма, — кинув він, ухопившись за груди.

— Звісно ж, ти можеш значно краще. Вигадай щось цікавіше. У тебе, мабуть, назбиралася сотня імен для мене.

— Тисяча, — прохрипів Матаяс, коли на його чолі виступив піт.

Ніна розслабила пальці, зненацька відчувши себе присоромленою. Що вона коїла? Карала його? Гралася з ним? Він мав повне право ненавидіти її.

— Іди геть, Матаясе. Я мушу доглядати за пацієнтом.

Вона зосередилася на перевірці температури тіла Інеж.

— Вона житиме?

— Хіба тебе це непокоїть?

— Звісно ж. Вона людина.

Ніна почула недоговорену кінцівку речення. «Вона — людина, на відміну від тебе». Фієрданці не вважали гришників людьми. Їх навіть на ставили на один щабель із тваринами, сприймали як щось нижче та демонічне, як паразитів цього світу, як якусь гидоту.

Дівчина звела плече.

— Насправді я не знаю. Зробила все, що могла, але мої таланти стосуються іншої галузі.

— Каз питав тебе, чи «Біла троянда» надсилатиме делегацію на святкування Грінґкелли.

— Ти знаєш «Білу троянду»?

— Західна Клепка — улюблена тема для розмов у Пекельних Воротах.

Ніна помовчала. Потім, не кажучи жодного слова, відігнула рукав сорочки. Дві переплетені троянди на внутрішньому боці передпліччя. Вона могла б пояснити, чим займалася там і що ніколи не заробляла собі на життя, лежачи на спині, але це була не його справа, що вона робила чи не робила. Хай собі думає, що хоче.

— Ти обрала роботу там?

— Обрала з натяжкою, але так.

— Чому? Чому ти залишилася в Керчі?

Вона потерла очі.

— Я не могла залишити тебе в Пекельних Воротах.

— Ти запроторила мене туди.

— Це була помилка, Матаясе.

Гнів спалахнув у хлопцевих очах, удаваний спокій миттю зник.

— Помилка? Я врятував тобі життя, а ти звинуватила мене в торгівлі рабами.

— Так, — погодилася Ніна. — І провела більшу частину минулого року, намагаючись виправити те, що накоїла.

— З твого рота колись вилітало правдиве слово?

Дівчина втомлено зіперлася на спинку стільця.

— Я ніколи не брехала тобі. І ніколи не буду.

— Перші слова, котрі ти сказала мені, були брехнею. Промовлені каельською, якщо я правильно пам’ятаю.

— Промовлені просто перед тим, як ти зв’язав мене й кинув до клітки. То був вдалий час для правдивих оповідок?

— Я не звинувачую тебе. Ти не можеш себе змінити. Лицемірство — твоя природа. — Він пильно подивився на дівочу шию. — Твої синці зникли.

— Я видалила їх. Це тебе обходить?

Матаяс не відповів, але Ніна помітила, як його обличчям промайнув проблиск сорому. Хлопець завжди боровся зі своєю пристойністю. Щоб стати дрюскеле, він мав убити все те добре, що в ньому було. Але хлопчик, яким він був, завжди залишався всередині, і Ніна почала помічати, яким він був насправді в ті дні, які вони провели разом після корабельної катастрофи. Зараз дівчині хотілося вірити, що хлопчик і досі там, що він не зміг утекти, незважаючи на її зраду й усе, що довелося пережити в Пекельних Воротах.

Та хіба вона могла бути впевнена в цьому, дивлячись на нього зараз? Може, саме таким Матаяс був насправді, а образ, який вона собі уявляла протягом минулого року, був лише ілюзією.

— Мені потрібно доглядати за Інеж, — повідомила вона, бажаючи, щоб він швидше пішов геть.

Гелвар не пішов. Натомість запитав:

— Ти взагалі думала про мене, Ніно? Чи заважав я тобі спокійно спати?

Вона знизала плечима.

— Корпуснійці можуть спати, коли захочуть.

Насправді вона не могла контролювати свої сни.

— Сон — справжня розкіш у Пекельних Воротах. Це небезпечно. Але коли я спав, мені снилася ти.

Її голова смикнулася.

— Правда, — запевнив хлопець. — Щоразу, як я заплющував очі.

— І що відбувалося в цих снах? — наважилася запитати вона, прагнучи почути відповідь і побоюючись одночасно.

— Жахливі речі. Найгірші з можливих тортур. Ти повільно топила мене. Ти підпалювала серце в моїх грудях. Ти сліпила мене.

— Я була справжньою потворою.

— Потворою, незайманкою, сніжною феєю. Ти цілувала мене, нашіптувала мені на вухо різні історії. Ти співала мені й оберігала мене, поки я спав. Я прокидався, переслідуваний твоїм сміхом.

— Ти завжди ненавидів мій сміх.

— Я любив твій сміх, Ніно. І твоє шалене серце воїна. Я, мабуть, любив також і тебе.

Мабуть, любив. Колись. До того, як вона зрадила його. Ці слова шмагнули її груди болем.

Ніна знала, що мала б змовчати, але не могла впоратися із собою:

— А що робив ти, Матаясе? Що робив зі мною ти у своїх снах? Корабель легенько нахилився. Ліхтарі захиталися. Матаясові очі палали синім вогнем.

— Усе, що хотів, — відповів він і повернувся, щоб піти геть. — Усе.

15 Матаяс

Вийшовши на палубу, Матаяс попрямував просто до загорожі. Усі ці канальні щури й мешканці нетрів швидко призвичаїлися до хитавиці, бо й так весь час перестрибували з одного човна на інший на водних шляхах Кеттердама. Лише той простак, Вілан, здавався напруженим. Він виглядав так само жалюгідно, як Матаяс почувався.

Легше велося на свіжому повітрі, де можна було вдивлятися в обрій. Під час перебування серед дрюскеле хлопець спромігся здійснити кілька морських рейсів, але завжди почувався впевненіше на твердій землі чи кризі. Було принизливо, що ці чужаки бачили, як він блює, перехилившись через огорожу, утрете за кілька годин.

Добре, що хоча б Ніна не стала свідком цієї виняткової ганьби. Він згадував її в тій каюті, як вона прислуговує смаглявій дівчині, наче втілення доброзичливості й занепокоєння. І виснаженості. Вона здавалася такою втомленою. «Це була помилка», — сказала Ніна. Звинуватити його в торгівлі рабами, кинути на керчинський корабель і запроторити до в’язниці? Вона стверджувала, що намагалася виправити те, що накоїла. Та навіть якщо це було правдою, яке це мало значення? У таких, як вона, немає честі. І Ніна це довела.

Хтось зварив каву, і Матаяс бачив, як екіпаж п’є її з мідних горняток із керамічними кришками. У голові з’явилася думка віднести горнятко Ніні, але він одразу ж розчавив її. Він не мав дбати про неї чи казати Бреккерові, що їй потрібно відпочити. Матаяс міцно стиснув пальці, розглядаючи вкриті струпами кісточки. Ніна посіяла в ньому зерня слабкості.

Бреккер зробив Матаясові знак підійти на бак, туди, де він, Джаспер і Вілан зібралися, щоб перевірити мапи Льодового Двору подалі від очей і вух екіпажу. Погляд на ці плани був наче ніж у серце. Стіни, брами, вартові. Усе це мало б переконати цих дурників не йти туди, але, очевидно, він був так само дурним, як і решта.

— Чому тут усе без назв? — поцікавився Бреккер, тицяючи в план.

— Я не знаю фієрданської, а нам потрібно, щоб усі деталі були абсолютно правильні, — відгукнувся Вілан. — Гелвар може це зробити. — Він відсахнувся, побачивши Матаясів вираз обличчя. — Я лише виконую свою роботу. Припини на мене так люто зиркати.

— Ні, — проревів Матаяс.

— Ось, — сказав Каз, простягаючи йому крихітний прозорий диск, що мерехтів у променях сонця. Сам демон опустився на бочку й прихилився до щогли, піднявши хвору ногу на мотузяну бухту. Проклятущий ціпок тулився йому до стегна. Матаясові подобалося уявляти, як він розламає його на друзки й згодує Казові одну за одною.

— Це що?

— Один із новітніх равканських винаходів.

Вілан підвів голову.

— Я думав, він займався демонструванням.

— Він займається всім, — пояснив Джаспер.

— Устроміть це собі межи задні зуби, — пояснив Каз, передаючи диски іншим. — Але не розгризай…

Вілан почав плюватися, кашляти й роздирати собі рота. Прозора плівочка натяглася межи його вуст і напиналася, наче жаб’яча шия, коли хлопець намагався вдихнути. Погляд панічно метушився зліва направо.

Джаспер зареготав, а Каз лише похитав головою.

— Я казав тобі не розгризати, Вілане. Дихай носом.

Хлопчик кілька разів глибоко вдихнув, ніздрі розширилися.

— Обережніше, — попередив Джаспер. — Ще знепритомнієш.

— Що це? — запитав Матаяс, досі тримаючи диск на долоні.

Каз заштовхав свою пігулку глибоко до рота й запхав її собі межи зуби.

— Балін. Планував приберегти його, але після цієї засідки я вже не певен, що чекає на нас у відкритому морі. Якщо ви опинитеся у воді й не зможете вдихнути, розгойдайте її і розкусіть. Це дасть вам повітря на десять додаткових хвилин. Якщо панікуватимете — менше, — додав, багатозначно глипнувши на Вілана, і простягнув хлопчині ще один балін. — Обережніше з цим, — і тицьнув пальцем у мапу Льодового Двору. — Назви, Гелваре. Усі.

Матаяс неохоче взяв перо й чорнила, котрі розклав Вілан, і почав шкрябати назви будівель і навколишніх шляхів. Чомусь, коли він робив це власноруч, виникало відчуття ще більшої зради. Якась частина Матаяса розмірковувала, чи вдасться йому знайти можливість відділитися від групи, коли вони дістануться до місця, викрити їхнє розташування та як нагороду отримати прихильність уряду, коли повернеться додому. Чи хто-небудь у Льодовому Дворі хоча б упізнає його? Імовірно, люди вважали його мертвим, жертвою корабельної катастрофи, що вбила його найближчих друзів і командира Брума. Він не мав жодних доказів, що дійсно є собою. Він буде просто чужинцем, котрому не місце в Льодовому Дворі, а тоді вже його ніхто не слухатиме…

— Ти вагаєшся, — зауважив Бреккер, вивчаючи Матаяса своїми темними очима.

Гелвар проігнорував тремтіння, що охопило його. Іноді здавалося, наче демон може читати думки.

— Я кажу тобі те, що мені відомо.

— Твоє сумління втручається в спогади. Пам’ятай про умови нашої угоди, Гелваре.

— Гаразд, — буркнув Матаяс, хоча гнів усередині зростав. — Ти хочеш почути мою експертну думку? Твій план не спрацює.

— Ти навіть не знаєш мого плану.

— Увійти через в’язницю, вийти через посольство.

— Для початку.

— Це неможливо зробити. Сектор в’язниці цілком ізольований від решти території Льодового Двору. Він не з’єднується з посольством. Немає шляху, котрим можна дістатися з одного пункту в інший.

— Але дах там є, чи не так?

— Ти не зможеш вилізти на дах, — задоволено пояснив Матаяс. — Дрюскеле витратили три місяці на тренування разом із в’язнями-гришниками й вартовими. Я був у в’язниці, там немає доступу на дах саме з цієї причини: якщо комусь пощастить вийти зі своєї камери, нам не потрібно, щоб він бігав по всьому Льодовому Двору. Тюрма цілком відрізана від двох інших секторів зовнішнього кола. Якщо ти вже потрапив усередину, залишишся там.

— Завжди є шлях назовні. — Каз узяв зі стосу паперів мапу в’язниці. — П’ять поверхів, так? Зона оформлення й чотири поверхи з камерами. А що ж тут, у підвалі?

— Нічого. Пральня й сміттєспалювач.

— Сміттєспалювач?

— Так, там спалюють одяг ув’язнених, коли вони прибувають. Це роблять, щоб запобігти чумі, але… — Щойно ці слова вилетіли з Матаясового рота, він зрозумів, що задумав Бреккер. — Святий Джеле, ти хочеш, щоб ми лізли шість поверхів угору шахтою сміттєспалювача?

— Коли він працює?

— Якщо я правильно пам’ятаю, рано вранці, але навіть без вогню ми…

— Він не думає, що лізтимемо ми, — зауважила Ніна, з’являючись із трюму.

Каз випростався на стільці.

— Хто наглядає за Інеж?

— Ротті, — відповіла дівчина. — Я за хвилинку повернуся. Мені потрібно було лише трохи свіжого повітря. І не вдавай, що непокоїшся через Інеж, якщо збираєшся змусити її лізти шість поверхів угору комином із самою лише мотузкою й молитвою.

— Мара впорається.

— Мара — шістнадцятирічна дівчинка, котра цієї самої миті лежить непритомна на столі. Вона може не пережити навіть цієї ночі.

— Переживе, — виголосив Каз, і щось дикунське майнуло в його погляді. Матаяс подумав, що Бреккер витягне дівчину із самісінького пекла, якщо буде потрібно.

Джаспер узяв гвинтівку та протер її м’якою ганчіркою.

— Чому ми базікаємо про розміри коминів, коли маємо більшу проблему?

— Це яку ж? — поцікавився Каз, хоча Матаяс чітко бачив, що він знає відповідь.

— Ми не маємо права вирушати за Бо Юл-Баюром, якщо до справи взявся Пекка Роллінз.

— Хто такий Пекка Роллінз? — запитав Матаяс, перекочуючи в роті химерні слова. Керчинські імена не мали жодної величі. Він знав, що цей чоловік — ватажок банди, яка наповнює свої кишені прибутком із Пекельних Дійств. Це вже було досить погано, а Матаяс відчував, що є ще щось.

Вілан здригнувся, здираючи з губ якусь гумову речовину.

— Усього-на-всього найвагоміший і найгірший ділок у цілому Кеттердамі. Він має гроші, яких ми не маємо, зв’язки, яких у нас нема, та, імовірно, фору на старті.

Джаспер кивнув.

— Цього разу Вілан не помиляється. Якщо якимсь дивом нам удасться викрасти Бо Юл-Баюра, перш ніж це зробить Роллінз, щойно він дізнається, що це ми випередили його, вважай нас усіх мертвими.

— Пекка Роллінз — бос Бочки, — мовив Каз. — Не більше й не менше. Не перетворюйте його на якесь безсмертне створіння.

«Тут відбувається щось іще», — подумав Матаяс. Бреккер більше не дослухався до того жорстокого бурмотіння, що, здавалося, керувало ним, коли вбивав Оумена. Але в його словах досі вчувалася болісна напруженість. Матаяс був переконаний, що Каз Бреккер ненавидить Пекку Роллінза, і не лише тому, що той підірвав їхній корабель і найняв головорізів, щоб постріляли їх. Ця ненависть нагадувала про старі рани й давню неприязнь.

Джаспер відхилився й мовив:

— Ти думаєш, Пер Гаскель прикриє тобі спину, коли дізнається, що ти перебіг дорогу Пецці Роллінзу? Гадаєш, стариганові потрібна ця війна?

Каз похитав головою, і Матаяс помітив на його обличчі справжнє розчарування.

— Пекка Роллінз не прийшов у цей світ убраним в оксамит і купаючись у крюґе. Ви досі думаєте обмежено, як Пер Гаскель. Саме так, як люди на кшталт Роллінза й чекають від вас. Ми впораємося із цим завданням і поділимо винагороду, ми будемо легендами Бочки. Ми будемо компанією, котра перевершила Пекку Роллінза.

— Може, нам варто забути про підступ із півночі, — запропонував Вілан. — Якщо екіпаж Пекки має фору, нам варто плисти прямісінько до Дієрнгольму.

— У гавані будуть натовпи охорони, — заперечив Каз. — Я вже не кажу про звичайних митних агентів і правоохоронців.

— З півдня? Через Равку?

— Той кордон ретельно контролюють, — підказала Ніна.

— Але він довгий, — додав Матаяс.

— Та ми не можемо дізнатися, у якому місці він найбільш вразливий, — заперечила дівчина. — Хіба ти володієш якимись магічними знаннями про те, які вартові вежі й застави функціонують. Окрім того, якщо ввійдемо з боку Равки, нам доведеться боротися з равканцями й фієрданцями.

Те, що вона казала, мало сенс, але це дратувало Гелвара. У Фієрді жінки так не розмовляли, вони не могли висловлюватися щодо військових чи стратегічних питань. Але Ніна завжди була саме такою.

— Ми увірвемося з півночі, як і планували, — мовив Каз.

Джаспер ударився кілька разів головою об обшивку корабля й звів очі до небес:

— Гаразд. Але якщо Пекка Роллінз уб’є нас усіх, я збираюся змусити Віланів привид навчити мій привид грати на флейті, щоб роздратувати твій привид так, аби його чорти хапали.

Бреккерові уста скривилися:

— Я найму Матаясів привид, щоб надер твою примарну дупу.

— Мій привид не знатиметься з твоїм привидом, — повідомив Матаяс манірно й сам здивувався, чи не вивітрився, бува, на морському повітрі його мозок.