Шістка воронів

21 Інеж

Інеж здавалося, що вони з Казом перетворилися на солдатів-близнюків, котрі марширують уперед і вдають, що все гаразд, ховаючи рани й синці від решти команди.

Щоб дістатися до стрімчаків, з яких відкривався вид на Діернгольм, їм знадобилося ще два дні. Коли вони перемістилися південніше в напрямку узбережжя, іти стало легше. Погода покращилася, крига на землі скресла, і дівчина помітила перші ознаки весни. Вона гадала, що Діернгольм буде схожий на Кеттердам, — полотно, укрите чорним, сірим і коричневим кольорами, поплутані вулички, наповнені туманом і вугільним димом, у гавані можна помітити які завгодно кораблі, що пульсують від торговельного збудження й метушні. Діернгольмська гавань дійсно була вщент забита кораблями, але охайні вулички збігали до води впорядковано, а будиночки, помальовані в червоний, синій, жовтий, рожевий, ніби зневажали дикі білі простори й довгі зими далекої півночі. Навіть склади біля пристані пофарбували в радісні відтінки. Так Інеж уявляла міста в дитинстві — усе навколо мало колір льодяників і перебувало в правильному місці.

Чи «Феролінд» уже чекав на них у гавані? Може, він уже затишно кинув якір, а вгорі майорять його керчинський прапор і зухвало строкаті помаранчевий і зелений кольори компанії «Ханрад Бей»? Якщо Казів план спрацює так, як він задумав, уже завтра вони неквапно прогуляються до причалів Дієрнгольма з Бо Юл-Баюром на буксирі, застрибнуть на корабель і зникнуть у відкритому морі ще до того, як хтось у Фієрді отямиться. Про те, на що буде схожа завтрашня ніч, якщо план не спрацює, Інеж воліла не думати. Дівчина кинула оком туди, де на стрімчаку над гаванню стояв Льодовий Двір, схожий на велетенського білого вартового. Матаяс казав, що ці скелі неприступні, і вона мусила погодитися, що ті кидають виклик навіть Марі. Бескиди здавалися неймовірно високими, а біла вапняна поверхня здалеку здавалася чистою і яскравою, наче крига.

— Гармати, — зауважив Джаспер.

Каз скоса глипнув на масивну зброю, націлену на гавань.

— Я вдирався до банків, складів, маєтків, музеїв, сховищ, бібліотек із цінними книжками, а якось навіть до опочивальні прибулого з візитом до Керчу каельського дипломата, дружина котрого кохалася в смарагдах. Але ще ніколи в мене не стріляли з гармати.

— Тут варто додати щось про шляхетність, — запропонував Джаспер.

Інеж стисла губи.

— Сподіваюся, до цього не дійде.

— Ці гармати стоять тут, щоб зупиняти армади нападників, — упевнено вів далі стрілець. — Має неабияк пощастити, щоб влучити в малесеньку кощаву шхуну, котра прямує серед хвиль за таланом і славою.

— Я процитую тебе, коли ядро влучить мені в коліно, — уїдливо сказала Ніна.

Там, де скелястий шлях перетинався з північною дорогою, котра вела до Верхнього Дієрнгольма, їм легко вдалося злитися з натовпом мандрівників і торговців. Горішнє місто було безладним продовженням нижнього — розкидані скупчення крамничок, базарів і заміських готелів, котрі обслуговували не лише гостей, а й вартових та інших працівників Льодового Двору. На щастя, юрби були такими щільними й розмаїтими, що ще одна група чужинців могла пересуватися непоміченою, і Інеж відзначила, що дихати стало трохи легше. Дівчина непокоїлася, що вони з Джаспером впадатимуть в очі серед білявого моря фієрданської столиці. Імовірно, екіпаж зі Шу Хану теж сподівався заховатися серед строкатого натовпу.

Усюди було помітно, що наближається Грінґкелла. Крамнички поробили ретельно продумані стенди з перцевим печивом, виготовленим у вигляді вовка; деяка випічка звисала гронами у вигляді могутніх гіллястих дерев, а міст, що перетинав річкову ущелину, прикрасили гірляндами стрічок фієрданського срібного кольору. Раз перейти його до Льодового Двору й раз назад. Чи перетнуть вони його завтра як переможці?

— Що це таке? — поцікавився Вілан, застигши біля візка крамаря, наповненого вінками з тих самих покручених гілок і сріблястих стрічок.

— Ясени, — відгукнувся Матаяс. — Священні Джелові дерева.

— Один із них мав би рости посеред Білого острова, — відзначила Ніна, не зважаючи на застережливий погляд, котрий кинув на неї фієрданець. — Це там відбувається церемонія слухання?

Каз гупнув по землі своєю палицею.

— Чому я про це вперше чую?

— Ясен підтримує дух Джела, — відповів Матаяс. — Саме там ми найкраще можемо чути його голос.

Бреккер зблиснув очима.

— Я не про це питаю. Чому його немає на наших мапах?

— Бо це найсвятіше місце на цілу Фієрду, і воно несуттєве для нашого завдання.

— Я кажу, що суттєве, а що — ні. Є ще щось, що ти вирішив не видобувати зі свого колодязя визначної мудрості?

— Льодовий Двір — безкрая територія, — кинув Матаяс, відвертаючись. — Я не можу позначити кожну тріщину й закапелок.

— Тож будемо сподіватися, що в цих закапелках нічого не ховається, — відповів Каз.

У Верхньому Дієрнгольмі не було справжнього центру, лише купка шинків, готелів і торговельних прилавків згуртувалася біля підніжжя пагорба, що вів до Льодового Двору. Каз порадив усім начебто безцільно потинятися вуличками, аж поки він не знайшов зубожілу корчму «Ґестінґ».

— Тут? — незадоволено протягнув Джаспер, удивляючись у вологу вітальню. Усе довкола смерділо часником і рибою.

Каз зиркнув багатозначно вгору й мовив:

— Тераса.

— Що таке «ґестінґ»? — спитала Інеж.

— Це означає «рай», — відізвався Матаяс. Навіть він мав скептичний вигляд.

Ніна допомогла їм зайняти стіл на терасі на даху. Тут майже нікого не було — занадто холодно, щоб привабити багатьох завсідників. А може, їх відлякувала їжа — оселедець у згірклій олії, черствий чорний хліб і якесь масло, що однозначно здавалося вкритим мохом.

Джаспер глипнув на свою тарілку й застогнав:

— Казе, якщо ти хочеш мене вбити, то я краще оберу кулю, аніж отруту.

Ніна наморщила носа.

— Ви знаєте, що з’являються проблеми, коли я не хочу їсти.

— Ми тут заради краєвиду, а не заради їжі.

З їхнього столика хоча й віддалено, але чітко було видно зовнішню браму Льодового Двору й перше караульне приміщення. Ворота були збудовані у формі білої арки, котру формували два монументальні кам’яні вовки, що стояли на задніх лапах і височіли над шляхом, котрий вів до пагорба з Льодовим Двором. Інеж та інші спостерігали, як юрби людей підходять і минають ворота, поки вони порпаються у своїх тарілках і чекають, чи не з’явиться в’язничний транспорт. До Інеж урешті повернувся апетит, і вона їла, скільки могла, щоб повернути собі сили, але плівка, котра затягувала замовлений суп, не сприяла цьому.

Там не було навіть кави, тож усі замовили чай і невеликі келишки бреннівіна, котрий обпалював стравохід, але допомагав не змерзнути, коли здійнявся вітер, що напинав сріблясті стрічки, прив’язані до ясенових гілок, розвішаних на вулиці внизу.

— Скоро ми матимемо підозрілий вигляд, — зауважила Ніна. — Це не те місце, де люди полюбляють засиджуватися.

— Мабуть, у них немає нікого, кого можна було б кинути до в’язниці, — припустив Вілан.

— Завжди є хтось, кого можна кинути до в’язниці, — відповів Каз, а потім коротко кивнув у напрямку дороги. — Дивіться.

Квадратний фургон котився до зупинки біля контрольно-пропускного пункту. Його дах і високі стінки були вкриті чорним брезентом, а тягли це все четверо возових коней. Позаду були важкі залізні двері, зачинені на засув і колодку.

Каз потягнувся до кишені свого пальта.

— Ось, — сказав він і простягнув Джасперові тоненьку книжечку в старанно зробленій обкладинці.

— Ми збираємося трохи почитати одне одному?

— Просто перегорни її до кінця.

Стрілець розгорнув книжку й замислено втупився в останню сторінку.

— То що?

— Так і тримай, щоб ми не мусили дивитися на твою потворну пику.

— Моє обличчя має свої характерні риси. До того ж… ох!

— Чудова читанка, чи не так?

— Хто знав, що я маю хист до літератури?

Джаспер передав книжку Віланові, котрий нерішуче взяв її.

— Про що там ідеться?

— Просто подивися, — запропонував Джаспер.

Вілан насупився та підніс її вище, потім усміхнувся:

— Де ти таке взяв?

Настала Матаясова черга, і хлопець видав здивоване рохкання.

— Вона називається книжкою без спинки, — промовив Каз, а Інеж узяла її з Ніниних рук і піднесла до очей. На сторінках були звичайнісінькі повчання, але у вишукано прикрашеній обкладинці ховалися дві лінзи, котрі виконували функцію бінокля. Бреккер наказав їй не зводити очей із жінок, котрі користувалися у «Воронячому клубі» пудреницями зі схожими дзеркалами. Вони могли дізнатися, які карти має в руці гравець, з іншого боку кімнати, а потім подати сигнал партнерові за столом.

— Кмітливо, — зауважила Інеж, вдивляючись у лінзи. Дівчині з бару та іншим відвідувачам на терасі здавалося, наче вони передають одне одному книжку й обговорюють якісь цікаві уривки. Насправді Інеж могла ретельно роздивитися пропускний пункт і фургон, що зупинився навпроти.

Ворота між здибленими вовками були зроблені із заліза, прикрашеного символом священного ясена; від них простягався високий шпичастий паркан, що огинав Льодовий Двір.

— Чотири вартові, — відзначила дівчина, як і казав Матаяс. — Вони перевірятимуть папери, підтверджуватимуть їхню справжність і позначатимуть прапорцями всіх, хто, на їхню думку, потребуватиме ретельнішого вивчення. О цій годині завтра в черзі до цих воріт стоятиме повно гостей Грінґкелли, і натовп перекриє весь шлях до ущелини.

— До того моменту ми вже будемо всередині, — відповів Каз.

— Як часто їздить фургон? — поцікавився Джаспер.

— Залежить багато від чого, — сказав Матаяс. — Зазвичай уранці. Часом також по обіді. Але не можу уявити собі, що вони захочуть, щоб в’язні прибували разом із гостями.

— Тоді нам потрібно потрапити на вранішній рейс, — підсумував Каз.

Інеж знову підняла «книжку без спинки». Водій фургона був убраний у сіру уніформу, схожу на ту, котру носили вартові, але без жодних стрічок чи прикрас. Він зістрибнув зі свого сидіння й обійшов фургон, щоб відчинити двері.

— Святі, — прошепотіла Інеж, коли двері розчахнулися. Десятеро в’язнів сиділи на лавках, котрі тягнулися вздовж фургона, на зап’ястях і над стопами були кайдани, на головах — чорні мішки.

Інеж передала книжку Матаясові, і, коли та пройшла по колу, дівчина відчула, як у групі наростають погані передчуття. Нестурбованим здавався лише Каз.

— У каптурах, ланцюгах і кайданах? — запитав Джаспер. — Ти впевнений, що ми не можемо зайти всередину як розважальники? Я чув, Вілан просто шкварить на флейті.

— Ми зайдемо всередину тими, ким ми є, — заперечив Каз. — Злочинцями.

Ніна пильно подивилася в лінзи на книжці.

— Вони рахують по головах.

Матаяс кивнув:

— Якщо процедура не змінилася, вони швиденько порахують поголів’я на першому пропускному пункті, потім ще раз перерахують на другому, де обнишпорять фургон зовні й усередині в пошуках контрабанди.

Ніна передала книжку Інеж.

— Водій помітить, що в’язнів стало на шість більше, коли відчинить двері.

— Якби ж я тільки подумав про це раніше, — сухо відгукнувся Каз. — Бачу, ти ніколи не обчищала нічиїх кишень.

— Бачу, ти ніколи не приділяв належної уваги своїй стрижці.

Бреккер насупився й соромливо торкнувся рукою голови збоку.

— Немає жодних проблем із моєю стрижкою, яких не розв’яже мільйон крюґе.

Джаспер нахилив голову набік, сірі очі засяяли.

— Ми скористаємося дурильним печивом?

— Саме так.

— Я не знаю ніякого «дурильнопечива», — втрутився Матаяс, намагаючись звести слова докупи.

Ніна кисло глянула на Бреккера.

— Я теж. Ми не так чудово знаємо життя вулиць, як ти, Нечисторукий.

— І ніколи не дізнаєтеся, — охоче погодився Каз. — Пам’ятаєте нашого друга Петра?

Вілан здригнувся.

— Скажімо, турист іде Бочкою й щось собі петрає. Він чув, що в цьому місці його можуть легко ошукати, тож час від часу поплескує свій гаманець, щоб переконатися, що той досі на місці, і вітає себе з тим, який він уважний та обачний. Ніхто не надурить його. Звісно, щоразу, коли він плескає себе по задній кишені штанів чи по передній кишені пальта, він робить що? Розповідає кожному злодієві в Клепці, де точно заховав грошенята.

— Святі, — буркнула Ніна. — Я, напевно, так і робила.

— Усі так роблять, — погодилася Інеж.

Джаспер звів брову.

— Не всі.

— Це тільки тому, що в тебе немає нічого в гаманці, — кинула у відповідь Ніна.

— Ти так гадаєш?

— Це факт.

— Факти для тих, хто позбавлений уяви, — сказав Джаспер, зневажливо змахнувши рукою.

— Поганий злодій, — вів далі Каз, — це недосвідчений злодій. Він просто хапає й намагається тікати. Гарний спосіб потрапити в пазурі міської варти. Але добропорядний злодій — такий, як я, — витягає гаманець і кладе на його місце щось інше.

— Печиво?

— «Дурильне печиво» — це просто назва. Це може бути камінь, шматок мила, навіть стара булочка, якщо вона має правильний розмір. Пристойний злодій може сказати, скільки важить гаманець, подивившись, як він відтягує кишеню чоловікового пальта. Він підміняє речі, а бідний дурник іде й нічого не петрає, мацаючи кишеню, щасливий, як слон. А потім він захоче заплатити за омлет чи покласти ставку на стіл і зрозуміє, що якийсь шахрай обдурив його. До того часу злодій уже сховається в безпечній місцині й перелічуватиме папірці.

Вілан засмучено засовався на стільці.

— Забивати памороки невинним людям — не те, чим варто пишатися.

— Саме те, якщо ти робиш це добре, — Каз кивнув у бік в’язничного фургона, котрий із гуркотом прокладав собі шлях угору, до Льодового Двору й другого пропускного пункту. — Ми збираємося стати печивом.

— Стривай, — втрутилася Ніна. — Двері зачиняються ззовні. Як ми потрапимо всередину й знову зачинимо двері?

— Це проблема, лише якщо ти не знайома з пристойним злодієм. Залиш замки мені.

Джаспер витягнув свої довгі ноги.

— Тож ми маємо відчинити двері, зняти кайдани й зробити небоєздатними шість людей, зайняти їхні місця і якимось чином знову щільно запечататися, так щоб жоден вартовий або ув’язнений цього не побачив.

— Твоя правда.

— Ще якісь неможливі подвиги, із якими ти хочеш, щоб ми впоралися?

Ледь помітна посмішка змигнула на Казових устах.

— Я напишу вам список.

Залишивши осторонь думки про пристойні крадіжки, Інеж мріяла про пристойний нічний сон на пристойному ліжку, але на них не чекали комфортні номери готелю, якщо вони збиралися знайти шлях до в’язничного фургона, котрий прямує до Льодового Двору, до того, як розпочнеться Грінґкелла. Занадто багато було роботи.

Ніну відправили попатякати з місцевими та спробувати дізнатися про найкраще місце, де можна влаштувати засідку на фургон. Після всіх жахіть ґестінґського оселедця вони вимагали від Каза чогось їстівного й чекали на Ніну в переповненій пекарні, ніжно обіймаючи горнятка з кавою, змішаною з шоколадом. І лише згадка про розламані рулети й печиво ширилася їхнім столом невеличкими купками масляних крихт. Інеж помітила, що Матаясове горнятко стояло перед ним і повільно вистигало, поки хлопець тупився у вікно й не торкався кави.

— Тобі, мабуть, складно, — сказала вона тихо. — Бути тут, але не бути по-справжньому вдома.

Він перевів погляд на горнятко.

— Ти навіть не здогадуєшся як.

— Думаю, що здогадуюся. Я дуже давно не бачила домівки.

Каз відвернувся й базікав із Джаспером. Здавалося, щоразу, коли вона згадує про повернення до Равки, він так робить. Звісно ж, Інеж не могла бути впевненою, що знайде там своїх батьків. Сулійці були мандрівниками. Для них «дім» насправді означав «родина».

— Переймаєшся, як там ведеться Ніні? — поцікавилася Інеж.

— Ні.

— Вона дуже вправна в цьому. Справжня актриса.

— Я усвідомлюю це, — сказав хлопець похмуро. — Вона може бути ким завгодно для кого завгодно.

— Вона найкраща тоді, коли є просто Ніною.

— А хто це?

— Щось мені підказує, що тобі це відомо краще, ніж будь-кому з нас.

Він склав на грудях свої велетенські руки.

— Вона смілива, — зізнався знехотя.

— І весела.

— Придурюється. Усе мусить перетворити на жарт.

— Відважна, — додала Інеж.

— Гучна.

— То чому ж ти не зводиш очей із натовпу, шукаючи її?

— Я так не роблю, — запротестував Матаяс. Вона взяла б на кпини його лютий погляд. Запхав палець до купки крихт. — Ніна справді має все те, про що ти сказала. Цього забагато.

— М-м-м-м, — пробурмотіла Інеж, сьорбаючи з горнятка. — Може, це просто ти недостатній.

Перш ніж йому вдалося відповісти, на дверях пекарні дзенькнув дзвоник і досередини запливла Ніна — щічки вкрилися рум’янцем, каштанове волосся химерно заплуталося — і оголосила:

— Хтось мусить негайно почати годувати мене солодкими булочками.

Хай скільки там буркотів Матаяс, Інеж не думала, що полегшення на його обличчі було її власною вигадкою.

Ніні знадобилася менш ніж година, щоб довідатися, що більшість в’язничних фургонів минають на шляху до Льодового Двору придорожній шинок, відомий як «Варденів полустанок». Інеж і решті довелося пройти майже дві милі від Верхнього Дієрнгольма, поки вони знайшли ту корчму. Там було занадто людяно — купа фермерів і місцевих робітників, — щоб місце могло виявитися корисним. Тож довелося рушити далі, і тоді, коли вони врешті знайшли місце, де було достатньо затінку й вистачало великих паростей для здійснення їхнього задуму, Інеж відчувала, що ось-ось упаде. Вона подякувала своїм святим за Джасперову енергію, котра здавалася невичерпною. Він люб’язно запропонував, що продовжить рухатися й побуде насторожі. Коли з’явиться в’язничний фургон, він попередить інших сигнальною ракетою, а потім побіжить і приєднається до них.

Ніна витратила кілька хвилин, щоб перекроїти Джасперові передпліччя, приховавши татуювання Покидьків і вкривши їх латкою плямистої шкіри. Уночі вона мала зайнятися своїми й Казовими тату. Можливо, ніхто у в’язниці не розрізняв кеттердамські банди й символи борделів, але не було причин давати тюремникам навіть мізерний шанс.

— Жодних плакальників, — вигукнув Джаспер, прямуючи легкою ходою в сутінки. Його довгі ноги легко долали відстань.

— Жодних погребінь, — відповіли всі. Інеж відправила йому вслід також справжню молитву. Вона знала, що хлопець добре озброєний і може подбати про себе, але хоча він мав цибату поставу й новоземську шкіру, залишався дуже чутливим до комфорту.

Вони розклали табір у сухій балці, на твердій кам’янистій землі, оточеній хитросплетінням чагарнику, і по черзі чатували, розділивши вахти. Незважаючи на втому, Інеж не думала, що зможе заснути, але наступне, що побачила, — сонце високо над ними, яскраву блискучу порожнину у вкритому хмарами небі. Мабуть, скоро полудень. Поруч із нею була Ніна зі шматком вовчого перцевого печива, котре вона купила у Верхньому Дієрнгольмі. Інеж побачила, що хтось розклав невеличке вогнище, і на його жаринках виднілися клейкі рештки грудки розплавленого парафіну.

— Де всі? — запитала вона, оглядаючи порожній яр.

— На дорозі. Бреккер сказав, що ми мусимо дати тобі поспати.

Інеж потерла очі. Вона здогадалася, що це була лише поступка її травмам. Мабуть, вона не дуже добре приховала своє виснаження. Неочікуване тріскуче «клац-клац-клац» змусило її вмить зіп’ястися на ноги й витягти ножі.

— Легше, легше, — сказала Ніна. — Це лише Вілан.

Джаспер, мабуть, уже подав сигнал. Інеж узяла в Ніни печиво й поквапилася туди, де Каз і Матаяс спостерігали, як хлопчик метушився із чимось біля коріння грубої ялиці. Долинуло ще кілька приглушених лускань, і невеличкі хмарки білого диму торкнулися стовбура дерева в тому місці, де воно зустрічалося із землею. Якусь мить здавалося, що нічого не станеться, а потім коріння саме по собі вирвалося із землі, зів’яле й покручене.

— Що це було? — поцікавилась Інеж.

— Сольовий концентрат, — відгукнулася Ніна.

Інеж схилила голову набік.

— Матаяс… молиться?

— Читає благословення. Фієрданці роблять так щоразу, коли зрізають дерево.

— Кожнісінького разу?

— Благословення залежить від того, як ти збираєшся використовувати дерево. Одне — для будинку, інше — для мостів. — Дівчина помовчала. — Ще якесь — для підпалу.

Менш ніж за хвилину вони вже поклали дерево так, що його стовбур перегородив дорогу. Оскільки коріння було на місці, здавалося, що дерево просто впало від хвороби.

— Коли фургон зупиниться, дерево подарує нам п’ятнадцять хвилин і жодної хвилини більше, — інструктував Каз. — Рухайтеся швидко. В’язні будуть із мішками на головах, але вони можуть чути, тож не говоріть ані слова. Ми не можемо дозволити собі збудити підозри. Вони знатимуть лише, що це буденна зупинка, і ми хочемо, щоб так і було.

Поки Інеж чекала разом з іншими в яру, вона перебрала подумки всі речі, котрі могли піти не так. В’язні могли не мати мішків на головах. Охоронці могли залишити одного у фургоні. А якщо їхній команді пощастить упоратися? Що ж, вони перетворяться на бранців, що прямують до Льодового Двору. Це теж було не дуже заманливою перспективою.

Дівчина вже подумала, що Джаспер помилився й вистрілив сигнальною ракетою занадто рано, коли в’язничний фургон загрюкав у полі їхнього зору. Він прокотився повз них і під’їхав до зупинки навпроти дерева. Дівчина чула, як водій лайкою жаліється своєму компаньйонові.

Обидва чоловіки злізли із сидінь на лаві й рушили до дерева. Довжелезну мить просто стояли там і витріщалися. Кремезніший вартовий зняв капелюха й пошкрябав свій живіт.

— Наскільки ледачими вони можуть бути? — пробурмотів Каз.

Урешті вони, здається, пристали не те, що дерево не збирається саме відповзати вбік. Неквапливо повернулися до фургона, щоб узяти там важку бухту мотузки й розпрягти одного коня, аби допоміг відтягти дерево з дороги.

— Приготуйтеся, — попередив Каз. Він смикнувся й побіг від верхівки яру до заднього боку візка. Ціпок хлопець залишив позаду в канаві і, хай би як боліла нога, гарно приховував це. Бреккер витяг відмикачки з підкладки свого пальта та погойдав колодку ніжно, майже закохано. За мить вона розчахнулася, і він відсунув засув убік. Каз озирнувся навколо, подивився туди, де чоловіки зав’язували мотузку навколо дерева, і відчинив дверцята.

Інеж напружилася, чекаючи на сигнал. Його не було. Каз просто стояв там і витріщався у фургон.

— Що сталося? — прошепотів Вілан.

— Може, вони не мають мішків? — відповіла дівчина. Збоку їй не було нічого видно. — Я піду. — Вони не могли всі разом одночасно згуртуватися навколо візка.

Інеж вистрибнула з яру й підійшла до Каза. Він досі стояв там абсолютно нерухомо. Вона легко торкнулася хлопцевого плеча, і він здригнувся. Каз Бреккер здригнувся. Що відбувалося? Вона не могла запитати в нього, ризикуючи виказати все ув’язненим, котрі прислухалися. Дівчина зиркнула у фургон.

Усі в’язні були закуті в кайданки й мали на головах чорні мішки. Але тут їх було суттєво більше, аніж у фургоні, котрий вони бачили біля контрольно-пропускного пункту. Замість того щоб сидіти по обидва боки прикутими до лавок, вони стояли, притискаючись одне до одного. На руках і ногах в'язні мали кайдани, а на шиях — залізні комірці, пристебнуті до гаків у даху фургона. Щойно хтось починав різко падати або занадто сильно нахилятися, йому чи їй спирало дихання. Це не було добре, але людей так тісно напакували, що не схоже було, що хтось може впасти й задихнутися.

Інеж іще раз легенько штовхнула Каза. Його обличчя зблідло, стало майже восковим, але принаймні цього разу він не просто стояв. Він кинувся до фургона, незграбно смикаючись, і почав відмикати в’язням комірці.

Інеж подала знак Матаясові, і той приєднався до них, вистрибнувши з балки.

— Що сталося? — запитав один із в’язнів равканською. Голос був наляканий.

— Тіґ! — різко проревів фієрданською Матаяс. В’язні у фургоні зашепотілися, наче всі дізналися про них. Мимохіть Інеж теж випрямила спину. Щойно Матаяс промовив це слово, уся його поведінка змінилася, наче, вигукнувши єдину різку команду, він зробив крок назад і опинився у формі дрюскеле. Інеж нервово подивилася на нього. Вона вже почала почуватися затишно біля Матаяса. Звичка, якої легко було набути, але все одно дуже нерозсудлива.

Каз відімкнув шість пар колодок на руках і ногах. Один за одним Інеж і Матаяс вивантажили шість в’язнів, що стояли найближче до дверей. Не було часу, щоб роздумувати про зріст або поставу чи навіть про те, звільняють вони чоловіків або жінок. Вони відтягли людей до краю яру, не зводячи очей із того, як просувалися охоронці на дорозі.

— Що сталося? — наважився запитати один із в’язнів. Але у відповідь почулося лише чергове швидке «Тіґ!» від Матаяса, і чоловік замовк.

Коли вони зникли з поля зору, Ніна вповільнила пульс в’язнів, і люди знепритомніли. Лише після цього Вілан зняв із них мішки: чотири чоловіки, один із яких досить старий, жінка середнього віку й шуанський хлопчик. Це точно не був ідеальний вибір, але, можливо, вартові не надто перейматимуться точністю. Зрештою, чи багато проблем може завдати група в’язнів у ланцюгах і кайданах?

Ніна зробила людям уколи зі снодійним розчином, щоб подовжити їхній відпочинок, а Вілан допоміг їм покотитися під дерева на дні яру.

— Ми збираємося просто залишити їх там? — прошепотів хлопчик Інеж, поки вони квапилися назад до фургона, тримаючи в руках мішки полонених.

Очі Інеж зосередилися на вартових, котрі рухали дерево, і вона не подивилася на хлопчика, відповівши:

— Вони достатньо швидко прокинуться й втечуть. Вони можуть навіть дістатися до узбережжя й здобути свободу. Ми робимо їм послугу.

— Це не скидається на послугу. Це виглядає, наче ми залишаємо їх у канаві.

— Тихо, — наказала дівчина. Не місце й не час для моралізаторських ігор зі словами. Якщо Вілан не знає різниці між тим, що таке бути в кайданах і звільнитися від них, скоро йому доведеться дізнатися.

Інеж піднесла руки, складені човником, до рота й тихенько затьохкала. У них залишилося чотири, може, п’ять хвилин до того, як вартові розчистять шлях. На щастя, ті здіймали добрячий галас, підбадьорливо лаючись на коня й перегукуючись між собою.

Матаяс першим замкнув на місці Вілана, а потім Ніну. Інеж помітила, як хлопець застиг, коли дівчина прибрала волосся, оголивши білу смужку шиї, щоб він міг застібнути комірець. Поки він застібав залізо довкола її горла, Ніна через плече подивилася йому в очі, і погляди, якими вони обмінялися, могли розтопити цілі милі північної криги. Матаяс швидко рушив геть. Інеж ледве не засміялася. Це все, що знадобилося, щоб дрюскеле втік, а на його місце знову повернувся хлопець.

Джаспер був наступним. Він іще не міг відхекатися після бігу перетятою місцевістю. Підморгнув Інеж, коли вона надягала мішок йому на голову. Чути було, як перегукуються вартові.

Інеж застібнула Матаясові комірець і стала навшпиньки, щоб надягнути йому на голову мішок. Але коли вона рушила далі, щоб надягнути мішок на Ніну, Гриша швидко зарухала очима, нахиляючи голову до дверей фургона. Вона досі хотіла знати, як Каз збирається замкнути їх.

— Дивись, — самими лише губами промовила Інеж.

Каз подав Інеж знак, і вона зістрибнула вниз. Зачинила двері фургона, закріпила колодку й посунула засув на місце. Наступної миті протилежний бік дверей відчинився. Каз просто зняв петлі. Цією хитрістю вони користувалися безліч разів, коли замок був занадто складний, щоб швидко його зламати, чи хотіли, щоб крадіжка здавалася такою, наче її здійснив хтось усередині. «Ідеально, щоб сфабрикувати самогубство», — сказав якось Бреккер, і вона досі не знала, чи говорив він щиро.

Інеж востаннє глянула на дорогу. Чоловіки впоралися з деревом. Кремезніший струшував із рук порох і плескав коня по спині. Інший уже йшов до фургона.

Дівчина вхопилася за край дверей і підтягнулася, протиснувшись усередину. Тієї ж миті Каз поставив на місце петлі. Інеж натягнула мішок на здивоване Нінине обличчя й стала біля Джаспера.

Навіть у тьмяному світлі вона помітила, що Бреккер рухається занадто повільно, що його затягнуті в рукавички пальці сьогодні незграбніші, аніж вона коли-небудь бачила. Що з ним не так? Чому він застиг біля дверей фургона? Щось змусило його завагатися, але що?

Вона почула дзенькіт металу, коли Каз випустив один із гвинтиків. Дівчина пильно подивилася на підлогу фургона й підштовхнула шматочок металу назад до хлопця, намагаючись не зважати на те, як гупало серце.

Каз сів навпочіпки, щоб закрутити другу петлю. Він важко дихав. Інеж знала, що хлопцеві доведеться працювати майже без світла, орієнтуючись на дотик, самому в цих клятих шкіряних рукавичках, котрі він завжди вперто носив, але дівчина не думала, що Бреккер був таким збудженим через це. Почулися кроки з правого боку фургона, один вартовий кричав щось іншому. «Нумо, Казе». Вона не мала часу, щоб позамітати їхні сліди. Що, як вартовий помітить? Що, як він смикне дверцята, а ті просто впадуть із петель, і він побачить Каза Бреккера без кайданів і мішка на голові?

Інеж почула ще одне «дзень». Каз ледь чутно лайнувся. Раптом двері затремтіли — вартовий смикнув за колодку. Бреккер притиснув руки до петель. Смужка світла під дверима стала ширшою. Інеж втягнула повітря.

Петлі витримали.

Знову вигуки фієрданською, ще якісь кроки. Затріскотіли віжки, і фургон покотився вперед, грюкаючи дорогою. Інеж дозволила собі видихнути. У горлі геть пересохло.

Каз зайняв своє місце поруч із нею. Накинув мішок їй на голову, і в ніздрях засмерділо цвіллю. Далі він надягне мішок на себе й сам замкнеться. Досить просто. Дешева витівка фокусника, а Каз знав їх усі. Він притисся своїми руками до її, — від плеча до ліктя, — застібаючи комірець. Тіла притулялися до спини й боку Інеж, юрба тиснула на неї.

Зараз вони були в безпеці. Але, незважаючи на гуркіт фургонних коліс, Інеж могла сказати, що Каз став дихати ще гірше — неглибоко й швидко присвистував, наче тварина, що потрапила в пастку. Вона ніколи б не подумала, що почує такі звуки від нього.

І тому, що вона так уважно слухала, Інеж точно зрозуміла, коли Каз Бреккер, Нечисторукий, виродок Бочки й найневблаганніший хлопець Кеттердама, зомлів.

22 Каз

Гроші, які пан Герцун залишив Казові й Джорді, закінчилися наступного тижня. Старший із братів спробував повернути своє нове пальто, але крамниця його не прийняла, а Казові черевики були очевидно поношені.

Коли вони принесли угоду про позику, яку підписав пан Герцун, до банку, там дійшли думки, — не зважаючи на всі ті печатки, що скидалися на офіційні, — що це був шматок нікчемного паперу. Ніхто не знав ані пана Герцуна, ані його ділового партнера.

З пансіонату їх виселили за два дні, хлопчики знайшли міст, під яким збиралися спати, але міська варта швиденько витягла їх із «ліжка». Після цього брати тинялися без жодної мети до самого ранку. Джорді наполягав, що вони мусять повернутися назад до кав’ярні. Вони довго сиділи в парку з іншого боку вулиці, але коли настала ніч, вартові знову почали свої обходи, а Каз і Джорді рушили на південь — до вуличок нижньої Бочки, де поліція не завдавала собі клопоту патрулюванням.

Вони заночували під розсипом зірок на алеї позаду шинку, ущент забитій старими грубками й мішками з кухонними відходами.

Ніхто не турбував їх тієї ночі, але наступної братів виявила банда хлопців, котрі сказали, що діти опинилися на території Голених Дурників. Вони дали Джорді прочухана, а Каза штурхнули до каналу, не забувши перед тим зняти з нього черевики.

Старший брат виловив малого з води й віддав йому сухе пальто.

— Їсти хочеться, — пожалівся Каз.

— А мені не хочеться, — відгукнувся Джорді. Чомусь це видалося Казові неймовірно смішним, і вони обоє зареготали. Брат обійняв малого й сказав: — Поки що виграє місто. Але ти побачиш, хто вийде переможцем у кінці.

Наступного ранку Джорді прокинувся з гарячкою.

Кілька років по тому люди почали називати епідемію вогняної віспи, що охопила Кеттердам, чумою королівської придворної дами — на честь корабля, котрий, як уважали, приніс інфекцію до міста. Найсильніше вона вдарила по велелюдних нетрях Бочки. Тіла купами валялися на вулицях, лікарські човни рухалися каналами, використовуючи довгі черпаки й гаки, щоб затягати мертвих на платформи й транспортувати до Баржі Женця для спалення.

До Каза лихоманка прийшла на два дні пізніше, ніж до Джорді. Вони не мали грошей на ліки чи медиків, тож просто влаштувалися разом у купі розламаних дерев’яних ящиків, яку охрестили Гніздом.

Ніхто не прийшов, щоб вигнати їх. Усі банди злягли з хворобою.

Коли лихоманка розгорілася вогнем, Казові марилося, що він повернувся на ферму і, постукавши у двері, побачив, що видіння Джорді й видіння Каза вже сидять там за столом на кухні. Вони витріщалися на нього крізь вікно, але не пускали всередину, тож хлопчик пішов тинятися луками, не наважуючись лягти у високу траву.

Коли він прокинувся, навколо не пахло ані сіном, ані конюшиною, ані яблуками, лише вугільним димом і водянистим смородом гнилих овочів зі смітника. Джорді лежав поруч і дивився в небо. «Не залишай мене», — хотів попросити Каз, але був занадто стомленим, тож просто поклав голову братові на груди. Він уже здавався якимось не таким — холодним і твердим.

Хлопчик подумав, що йому це сниться, коли тілозбирач закотив його на човен. Казові здалося, що він падає, а потім хлопчик провалився в пастку переплетених мертвяків. Він спробував закричати, але був занадто слабким. Усюди були руки, ноги, закоцюблі животи, гнилі тіла й синьогубі обличчя, укриті болячками вогняної віспи. Каз дрейфував між реальністю й непритомністю, уже не будучи певен, що було правдою, а що — лише маренням. Човен тим часом вийшов у море, а коли потрапив на мілководдя біля Баржі Женця, малий якимось чином знайшов сили закричати.

— Я живий! — горлав він так голосно, як тільки міг. Але був дуже маленьким, а човен уже прямував назад до гавані.

Каз спробував витягти Джорді з води. Тілом розсипалися маленькі запалені нариви, котрі дали вогняній віспі назву, а біла шкіра вкрилася синцями. Каз подумав про невеличкого заводного песика, про те, як вони пили гарячий шоколад на мосту. Подумав, що рай, мабуть, має вигляд кухні на Зельверстрат і пахне гюцпотом, який готували в Герцуновій печі. У нього досі була стрічечка Саскії. Він міг би повернути її дівчинці. Вони могли б робити цукерки з айвової пасти. Марґіт грала б на піаніно, а діти поснули б біля вогню. Каз заплющив очі й почав чекати смерті.

Він сподівався прокинутися на тому світі, теплому й безпечному, з повним животом, а Джорді сидів би поруч. Натомість хлопчик прокинувся, оточений мерцями. Він лежав на мілині Баржі Женця в наскрізь мокрій одежі з поморщеною від вологи шкірою. Тіло Джорді лежало поруч, його вже важко було впізнати — біле, роздуте, воно почало гнити й скидалося на якусь страхітливу глибоководну морську рибу.

Казові розвиднилося в очах, і висипка потроху зникала. Температура спала. Він забув про голод, але пити хотілося так, що хлопчик думав, що збожеволіє.

Того дня й тієї ночі серед купи мертвих тіл він дивився на гавань і сподівався, що плоскодонний човен повернеться. Вони мусили приплисти сюди, щоб розвести вогонь, котрий зжере трупи, але коли? Чи щодня працює тілозбирач? Може, через день? Хлопчик був слабкий і зневоднений. Знав, що довго не протримається. Берег здавався дуже далеким, і Каз розумів, що занадто заслаб і не пропливе таку відстань. Він пережив лихоманку, але все одно може померти тут, на Баржі Женця. Чи непокоїло його це? У місті на нього не чекало нічого, окрім голодних темних алей і мряки на каналах. Проте, подумавши про це, Каз збагнув, що це неправда. На нього чекала помста, відплата за Джорді і, можливо, за себе самого. Але щоб зустрітися з нею, йому доведеться рухатися.

Коли спустилася ніч і течія змінила напрямок, Каз змусив себе покласти руки на тіло Джорді. Він був занадто хворобливий, щоб плисти, але з братовою допомогою зміг би дістатися до берега. Хлопчик міцно обійняв Джорді й відштовхнувся в напрямку кеттердамських вогнів. Вони попливли разом, роздуте братове тіло перетворилося на пліт. Каз продовжував відштовхуватися ногами, відганяючи думки про брата, про тугу й масну плоть Джорді, котрої торкалися долоні; він намагався думати тільки про ритм, із яким рухалися його власні ноги, розтинаючи поверхню моря. Він чув, що в цих водах жили акули, але був певний, що вони його не чіпатимуть. Тепер він теж став монстром.

Хлопчик продовжував відштовхуватися ногами, і, коли на сході зазоріло, він озирнувся й побачив, що опинився біля східного краю Ліду. Гавань була майже безлюдною. Чума звела рейси до та з Керчу нанівець.

Останні сто ярдів були найважчими. Течія знову змінилася й тепер працювала проти нього. Але зараз Каз сподівався; надія й лють — два вогнища, що запалали всередині. Вони вели його до пристані, а потім угору драбиною. Видершись нагору, хлопчик упав на спину на дерев’яні рейки, а потім змусив себе перевернутися. Потік заволодів тілом Джорді, і воно билося внизу об опору. Його очі досі були розплющені, і на якусь мить Казові здалося, що брат витріщається на нього. Але Джорді не розмовляв, не кліпав, його погляд не рухався, а течія винесла його з-під опори й потягла до відкритого моря.

«Я маю заплющити йому очі», — подумав Каз, але знав: якщо спуститься вниз драбиною й піде бродом до моря, то вже ніколи не знайде дороги назад. Він просто дасть собі втопитися, але це неможливо. Він мусить жити. Хтось мусить заплатити за все.

У в’язничному фургоні Каз прийшов до тями від різкого стусана в стегно. Навколо було темно, і він змерз, як цуцик. Його оточували якісь тіла, притискалися до спини й боків. Він плавав між мертвяками.

— Казе, — прошепотів хтось.

Хлопець здригнувся.

Ще один стусан у стегно.

— Казе. — Це голос Інеж. Хлопцеві вдалося глибоко вдихнути носом. Він відчув, як дівчина посунулася геть. Якимось чином у напхом напханому фургоні їй удалося дати йому трохи простору. Серце загупало.

— Продовжуй говорити, — прохрипів він.

— Що?

— Просто продовжуй говорити.

— Ми минаємо ворота в’язниці. Перші два контрольно-пропускні пункти вже позаду.

Це сповна повернуло його до тями. Вони проминули два пропускні пункти. Це означало, що їх полічили. Хтось відчиняв дверцята, — і не раз, а два, — може, навіть клав на нього долоні, а він не прокидався. Його могли пограбувати, навіть убити. Каз уявляв, як може померти тисячами різних способів, але ніколи не думав, що проспить власну смерть.

Змусив себе дихати глибше, не зважати на сморід тіл. Він залишався в рукавичках, — вартові могли це легко помітити, як і те, що хлопець до розчарування швидко поступився своїй слабкості, — але якби він їх зняв, то був певен, що геть з’їхав би з глузду.

Каз чув, як позаду нього в’язні перемовляються одне з одним різними мовами. Не зважаючи на страх, який збудила в ньому темрява, Бреккер був їй вдячний. Він міг лише сподіватися, що решта команди з мішками на головах і тягарем своїх власних турбот не помітила нічого дивного в його поведінці. Він був млявий і реагував занадто повільно, коли вони напали із засідки на фургон, оце й усе. До того ж Каз міг вигадати цьому якісь виправдання.

Бреккер ненавидів той факт, що Інеж бачила його таким, яким ніхто не бачив, але слідом за цією думкою спала інша: «Краще, щоб це була вона». Він був до кісток переконаний, що дівчина нікому цього не розповість, що вона ніколи не використає це знання проти нього. Вона покладалася на його репутацію й не хотіла б, щоб він здавався слабким. Але тут було іще щось, чи не так? Інеж ніколи б не зрадила його. Він знав це, відчував. Але хоч Каз безліч разів довіряв їй своє життя, довірити свою ганьбу було значно страшніше.

Фургон під’їхав до зупинки. Засув відсунули вбік, і двері розчахнулися.

Він чув, як розмовляють фієрданці, якісь скрипучі шуми, і потім «гуп» — його комірець розстібнули, і хлопця повели геть із фургона разом з іншими в’язнями якимось трапом. Він почув звук, який підказував, що відчинилася брама, і всі попрямували однією отарою вперед, човгаючи закутими в кайдани ногами.

Каз швидко скосив очі, коли його мішок раптово зірвали. Вони стояли у великому дворі. Масивні ворота, вмонтовані до кільцевої стіни, уже зачиняли, і ті зачіпалися за каміння з лиховісною послідовністю брязкоту й стогонів. Подивившись угору, Бреккер помітив, що вздовж даху внутрішнього двору виструнчилися вартові, націливши свої гвинтівки вниз, на в’язнів. Унизу охоронці крокували вздовж рядів закутих у кайдани бранців, намагаючись узгодити їх із записами водія, котрі містили ім’я або просто опис.

Матаяс детально описав схему Льодового Двору, але він мало що казав про те, який вигляд насправді має це місце. Каз очікував на щось старовинне й вогке — суворе сіре каміння, котре вистоїть під кулями. Натомість навколо нього сяяв мармур, дуже білий, із синюватим світінням. Казові здалося, що він потрапив до якоїсь казкової версії тих суворих земель, котрими вони мандрували на півночі. Неможливо було зрозуміти, де тут скло, де крига, а де камінь.

— Якщо це не справа рук Творця, то я королева деревних духів, — пробурмотіла керчинською Ніна.

— Тіґ! — скомандував один із вартових. Він тицьнув гвинтівкою їй під ребра, і дівчина склалася навпіл від болю. Матаяс не повернув голови, але Каз помітив, як напружилася хлопцева постава.

Фієрданські охоронці махали над паперами руками, намагаючись узгодити й кількість в’язнів, і їхні особи з групою, що стояла перед вартовими. Це був перший по-справжньому небезпечний момент, коли їх могли викрити, один із тих, який Каз не міг проконтролювати. Це зайняло б занадто багато часу й було б занадто небезпечним, якби вони сортували й обирали в’язнів, яких підмінили. Це був прорахований ризик, але тепер Каз міг лише чекати та сподіватися, що решту справи зроблять лінощі й бюрократія.

Коли вартові рушили далі вздовж черги людей, Інеж допомогла Ніні звестися на ноги.

— З тобою все гаразд? — запитала Інеж, і Каз відчув, як поривається до її голосу, наче вода, що біжить униз пагорбом.

Потихеньку Ніна випрямилася й випросталася.

— Я в нормі, — прошепотіла вона. — Але, гадаю, нам більше не варто непокоїтися через команду Пекки Роллінза.

Каз простежив за її поглядом до верхівки кільцевої стіни високо над внутрішнім двором, де п’ять чоловіків були насаджені на вістря, наче м’ясо для смаження на шампурі. Їхні спини були скрючені, а кінцівки вільно гойдалися. Бреккерові довелося скосити очі, проте він упізнав Еролла Аерта, найкращого Роллінзового відмикача й зломщика сейфів. Синці й рубці, котрі він дістав перед смертю, були глибоко багряного кольору в ранкових променях сонця, але Каз спромігся роздивитися чорний знак на його руці — Аертове татуювання Десятицентових Левів.

Він оглянув інші обличчя — деякі були занадто роздуті та спотворені смертю до невпізнаваності. Чи може один із них бути Роллінзом? Каз знав, що мав би радіти, що іншу команду упіймали, але Роллінз не був дурнем, і думка про те, що його люди не змогли минути ворота Льодового Двору, добряче шарпала нерви. До того ж, якщо Роллінз зустрів свою смерть на вістрі фієрданського списа… Ні, Каз відкинув цю можливість. Пекка Роллінз належав йому.

Зараз вартові сперечалися з водієм фургона, і один із них показував на Інеж.

— Що сталося? — прошепотів він Ніні.

— Вони стверджують, що з паперами щось негаразд, що в них є сулійська дівчина замість шуанського хлопця.

— А водій? — запитала Інеж.

— Він весь час повторює, що це не його проблема.

— Так і є, — підбадьорливо пробурмотів Каз.

Хлопець спостерігав, як вартові тиняються туди-сюди. У цьому й була краса всіх цих автоматичних запобіжників і різних рівнів безпеки. Вартові завжди думали, що можуть покластися на когось іншого, хто зауважить помилку або розв’яже проблему. Лінощі не були такими надійними, як жадібність, але вони теж виявилися непоганим важелем. І вони говорили про в’язнів — закутих, оточених зусібіч, котрих збиралися запроторити до камер. Цілком безпечних.

Врешті один із в’язничних вартових зітхнув і зробив знак своїм підлеглим.

— Дівескемен.

— Уперед, — переклала Ніна й продовжила пояснювати, що казав вартовий. — Відведіть їх до східного блоку, і хай наступна зміна їх відсортує.

Каз дозволив собі глибоченне зітхання з полегшенням.

Як і передбачалося, вартові поділили групу на чоловіків і жінок і повели обидві шеренги, що гриміли кайданами, крізь майже круглий склепінчастий прохід у формі роззявленої вовчої пащі.

Вони увійшли до приміщення, де сиділа стара жінка із закутими в ланцюги руками, оточена вартовими. Її очі були порожніми. Коли наближався ув’язнений, вона хапала його або її за зап’ястя.

Людський підсилювач. Каз знав, що Ніна працювала з ними, коли прочісувала Мандрівний Острів у пошуках гришників, котрі могли б приєднатися до Другої армії. Ці люди могли відчувати силу Гриші на дотик, і Каз бачив, як їх наймали для картярських ігор на великі ставки, щоб переконатися, що ніхто з гравців не був Гришею. Той, хто може змінювати пульс гравця чи навіть підвищувати температуру в кімнаті, має переваги, котрі не можна назвати чесними. Але фієрданці використовували підсилювачів з іншою метою: жоден Гриша не мав пролізти крізь їхні стіни неідентифікованим.

Каз спостерігав, як Ніна наближалася до жінки. Він бачив, як вона затремтіла, простягнувши руку. Жінка стиснула пальцями зап’ястя дівчини. Її повіки коротко змигнули, жінка відпустила Нінину руку й махнула, щоб та проходила.

Вона здогадалася, але їй було байдуже? Чи спрацював парафін, яким вони вкрили Нінині руки?

Коли їх повели в арку з лівого боку, Каз мигцем глянув, як Інеж зникає в протилежній арці разом з іншими ув’язненими жінками. Він відчув різкий біль у грудях і з тривожним поштовхом зрозумів, що це була паніка. Це вона вивела його зі ступору у фургоні. Її голос повернув його назад із темряви, це була мотузка, за яку він ухопився й витягнув себе до якоїсь подоби здорового глузду.

Ув’язнених чоловіків, котрі брязкали ланцюгами, повели темним сходовим просвітом до металевого містка. Ліворуч від них була гладенька біла твердь кільцевої стіни. Праворуч від містка відкривався вид на безкраю скляну загорожу завдовжки майже чверть милі, таку високу, що без проблем могла загородити торговий корабель. Вона була освітлена велетенським металевим ліхтарем, що звисав зі стелі, наче блискучий кокон. Подивившись униз, Каз побачив кілька рядів броньованих фургонів із куполоподібними гарматними баштами. Вони мали великі колеса, з’єднані широкими плазуновими кільцями. На кожному фургоні виднівся ствол масивної зброї, — щось середнє між рушницею й гарматою, — він виступав із того місця, де зазвичай запрягали кілька коней.

— Що це за штуки? — прошепотів хлопець.

— Торвеґени, — ледь чутно відгукнувся Матаяс. — Щоб тягнути їх, не потрібні коні. Коли я покинув Фієрду, вони вдосконалювали розробку.

— Без коней?

— Танки, — пробурмотів Джаспер. — Я бачив прототипи, коли працював у Новозем’ї зі зброярем. Кілька штук вогнепальної зброї в баштах. А отой великий ствол попереду! Серйозна вогнева міць.

За загорожею була також важка артилерійська самопливна зброя, стелажі, забиті гвинтівками, боєприпаси й маленькі чорні бомби, котрі равканці називали гранатами. На стінах за склом на ретельно продуманому стенді було викладено старовинну зброю — сокири, списи, луки. Над усім цим висіло знамено, де срібною й білою фарбами було написано «СТРИМАКТ ФІЄРДАН».

Коли Каз кинув погляд на Матаяса, велетень пробурмотів: «Фієрданська міць».

Каз уважно вдивлявся в товсте скло. Він розумівся на захисних спорудах, і Ніна мала рацію: це скло — куленепробивне й непроникне — теж виготовив Творець. Потрапляючи до в’язниці чи йдучи з неї, бранці бачитимуть зброю, гармати, машини війни — усе це грубі нагадування про могутність фієрданської держави.

«Ну ж бо, хизуйтеся, — подумав Каз. — Неважливо, наскільки потужна в тебе зброя, якщо ти не знаєш, куди з неї цілитися».

З іншого боку загорожі він помітив другий місток, яким крокували ув’язнені жінки.

«З Інеж усе буде гаразд». Він мусить залишатися пильним. Зараз вони на ворожій території, у місці, де ризики стають дуже високими, тут можна потрапити в скрутне становище, з якого не вдасться вибратися, якщо ти не будеш напоготові. Чи зрозуміла команда Пекки це до того, як їх викрили? А де був сам Роллінз? Залишився він у безпечному й надійному Керчі чи теж став в’язнем фієрданців?

Ніщо з цього не мало значення. Зараз Каз мусить зосередитися на плані й пошуках Бо Юл-Баюра. Він кинув погляд на інших. Вілан мав такий вигляд, наче збирався напудити в штанці. Гелвар був, як завжди, невблаганним. Джаспер лише всміхнувся й прошепотів:

— Що ж, нам вдалося дозволити запроторити себе до місця, яке охороняють найкраще у світі. Ми або найгеніальніші, або найнедоумкуватіші сучі сини, котрі коли-небудь народжувалися.

— Скоро дізнаємося напевно.

Їх провели до іншої білої кімнати. Ця була обладнана олов’яними ваннами й шлангами.

Вартовий заґелґотів щось фієрданською, і Каз побачив, що Матаяс і ще кілька людей почали роздягатися. Проковтнув жовч, що піднімалася горлом. Він не блюватиме.

Він може це зробити — він мусить це зробити. Подумав про Джорді. Що б сказав Джорді, якби його молодший брат втратив шанс на розплату, тому що не зміг перебороти дурнувату хворобу, що сидить усередині. Але це лише викликало спогади про холодну братову плоть, про те, як вона бовталася в солоній воді, як у плоскодонному човні на нього навалилися мертві тіла. Казові потемніло в очах.

«Зберися, Бреккере», — різко вилаявся на себе. Не допомогло. Він збирався знову зомліти, тоді все минулося б. Інеж якось запропонувала навчити його падати. «Хитрість у тому, щоб тебе не збили з ніг», — сказав він, засміявшись. «Ні, Казе, — відповіла дівчина. — Хитрість у тому, щоб ти потім зміг знову підвестися». Чергові сулійські банальності, але якимось чином сама згадка про її голос допомогла. Він кращий за себе такого. Мусить бути кращим. Не лише заради Джорді, а й заради своєї команди. Він привів цих людей сюди. Він привів сюди Інеж. Це його робота — витягти їх на волю.

«Хитрість у тому, щоб ти потім зміг знову підвестися». Він тримав її голос у голові, знову й знову повторюючи ці слова, поки знімав черевики, одяг і нарешті рукавички.

Помітив, як Джаспер витріщився на його руки.

— А на що ти очікував? — проревів Каз.

— Щонайменше на пазурі, — відізвався Джаспер, переводячи погляд на власні кістляві босі ступні. — Може, шип замість великого пальця.

Вартові повернулися, виваливши їхню одежу в баняк, котрий, без сумніву, віднесли до сміттєспалювача. Один із них грубо смикнув Казову голову й змусив розтулити рота, запхавши до нього масні пальці. Хлопець намагався не знепритомніти, а перед його очима закружляли чорні плями. Пальці вартового минули щілину між Казовими зубами, де він заховав балін, потім ущипнули й потикали щоки з внутрішнього боку.

— Ондетьярн! — вигукнув охоронець. — Феллен’юрет! — закричав він знову, витягаючи з Казового рота два вузькі шматки металу. Відмикачки впали на кам’яну підлогу, зробивши «дзень-дзелень». Вартовий крикнув Казові щось фієрданською й дав сильного ляпаса по щоці. Каз упав на коліна, але змусив себе підвестися. Помітив наляканий вираз обличчя Вілана, але що він міг іще зробити, щоб устояти на ногах, коли вартовий штовхнув його до ряду душів із крижаною водою.

Коли він вийшов, мокрий і тремтячий, інший вартовий простягнув безбарвні тюремні штани й туніку, котру взяв у стосі позаду себе. Каз одягнувся й покульгав до тимчасової зони разом з іншими в’язнями. Тієї миті він готовий був віддати половину своєї частки від тридцяти мільйонів крюґе за знайому вагу свого ціпка.

Камери здавалися дуже схожими на в’язницю, на яку він очікував, — жодних білих каменів чи скляних стендів, лише вогке сіре каміння й залізні ґрати.

Їх запхали до вже переповненої камери. Гелвар сів на підлогу, притулившись спиною до стіни, оглядаючи людей, що проходили, очима, схожими на щілини. Каз притулився до залізних ґрат, спостерігаючи за тим, як ідуть геть вартові. Він відчував рухи тіл позаду себе. Тут було достатньо місця, але люди все одно, здавалося, підходили занадто близько. «Ще трохи», — сказав собі Бреккер. Руки здавалися неймовірно голими.

Каз чекав. Він знав, що наближалося. Він дізнався все про інших, щойно вони увійшли до камери, і знав, що огрядний каелець із родимкою прийде по нього. Він був дратівливим і нервовим та неодмінно помітив, що Бреккер кульгає.

— Агов, калічко, — сказав каелець фієрданською. Потім повторив ще раз керчинською з твердими переливами: — Агов, каліко. — Міг і не перейматися. Каз знав, як називають калік, багатьма мовами.

Наступної миті Каз відчув, як ворухнулося повітря, коли каелець потягнувся до нього. Він зробив крок ліворуч, і власний імпульс змусив каельця заточитися й хитнутися вперед. Каз допоміг йому, смикнув чоловіка за руку й просунув її між ґратами на всю довжину аж до плеча. Каелець гучно зарохкав, коли його обличчя зіткнулося із залізними прутами.

Каз притис чоловіка передпліччям до металу. Натис своєю вагою на його тіло й відчув задовільне «клац», коли рука каельця вислизнула із суглоба. Коли чоловік розтулив рот, щоб закричати, Каз заткнув йому вуста однією рукою й затис носа другою. Відчув пальцями голу плоть, і хлопця ледь не вивернуло.

— Ш-ш-ш-ш-ш, — сказав він, відтягнувши чоловіка, ухопившись за його ніс, назад до лавки під стіною. Решта розступилися, щоб звільнити дорогу.

Чоловік важко сів, очі йому сльозилися, вдихнути не вдавалося. Каз і далі тримав руки на носі й роті каельця. Чоловік затремтів.

— Хочеш, щоб я забрав руки? — поцікавився Каз.

Каелець застогнав.

— Хочеш чи ні?

Той застогнав гучніше, в’язні не зводили з них очей.

— Якщо ти закричиш, я зроблю так, щоб цього ніколи більше не сталося, зрозумів?

Він звільнив чоловіків рот і вставив руку назад у суглоб.

Каелець повернувся на бік, скрутився калачиком на лавці й почав плакати.

Каз витер руку об штани й повернувся на своє місце біля ґрат. Він відчував на собі погляди інших, але знав, що більше його не чіпатимуть.

Гелвар підійшов до нього:

— Це справді було необхідно?

— Ні. — Але це було необхідно, щоб переконатися, що йому дадуть спокій, дадуть робити те, що мало бути зроблено, і щоб пам’ятати, що він не безпомічний.

23 Джаспер

Джаспер хотів розім’ятися, але зайняв місце на лавці й мусив притримати його. Здавалося, наче під шкірою в нього вібрують невеличкі вибухи тривоги й хвилювання, а поруч сидів Вілан, котрий несамовито барабанив собі по колінних чашечках і аж ніяк не допомагав заспокоїтися. Хлопцеві здавалося, що більше чекати він не зможе. Спочатку корабель, потім усі ті дряпання скелями, а тепер він застряг у камері, поки увечері не прийдуть вартові, щоб перелічити їх.

Лише батько розумів його невичерпну енергію. Він намагався допомогти Джасперові витратити її на фермі, але робота була надто монотонною. Університет мав стати тим, що задасть йому правильний напрям, але замість того він блукав різними стежками. Хлопець зіщулився, коли подумав, що б сказав його тато, довідавшись, що син помер у фієрданській в’язниці. Та як би він узагалі дізнався? Усе це було занадто гнітюче, щоб продовжувати думати.

Скільки часу минуло? Що, як вони навіть не зможуть звідси почути Годинник Старійшин. Вартові мали б прийти й перелічити поголів’я в’язнів, коли виб’є шосту. Тоді в Джаспера і його друзів буде час до півночі, щоб упоратися зі своєю роботою. Так вони сподівалися. Матаяс провів у в’язниці лише три місяці. Протоколи могли змінитися. Може, він повідомив їм щось не те. «А може, фієрданець просто хоче, щоб ми сиділи за ґратами до того моменту, коли він нас здасть».

Але Матаяс мовчки сидів з іншого боку камери, біля Каза. Джаспер просто не міг проґавити коротку Бреккерову сутичку з каельцем. Зазвичай за роботою Каз був непохитний, але сьогодні перебував на межі, хоча Джаспер і не розумів чому. Якась частина його хотіла запитати, але він знав, що це була нерозумна частина — оптимістичний хлопчик із ферми, котрий обрав найгіршого з-поміж можливих людей, щоб дбати про нього, котрий шукає знаки в незначущих (глибоко всередині він сам це знав) речах — ось Каз обрав його для завдання, ось Каз підіграв його жарту. Джаспер міг би засмутитися. Нарешті побачив обезчещеного Каза Бреккера без жодної нитки одягу, а сам так переймався через те, що може розпрощатися з життям на палі, що не приділяв цьому належної уваги.

Якщо Джаспер був занепокоєний, Вілан мав такий вигляд, наче його ось-ось знудить.

— І що ми тепер маємо робити? — прошепотів хлопчик. — Чим корисний зломщик без відмикачок?

— Помовч.

— А чим корисний ти? Стрілець без револьверів. Ти абсолютно сторонній у цій місії.

— Це не місія, а робота.

— Матаяс називає її місією.

— Він військовий, а ти — ні. І я вже й так у в’язниці, тож краще не спокушай мене здійснити вбивство.

— Ти не збираєшся вбивати мене, а я не збираюся вдавати, що все гаразд. Ми застрягли тут.

— Ти однозначно більше пристосований до золотої клітки, аніж до справжньої.

— Я пішов із батькового дому.

— Так, ти відмовився від життя в розкошах, тож можеш провести свої роки, животіючи разом із нами, захлинаючись у Бочці. Це не робить тебе цікавим, Вілане, тільки недоумкуватим.

— Ти нічого не знаєш про це.

— То розкажи мені, — відізвався Джаспер, повертаючись до нього. — У нас повно часу. Що змусило доброго малого крамарика покинути дім і знайти собі компанію серед злочинців?

— Ти поводишся так, наче народився в Бочці, як Каз, але ти навіть не з Керчу. Ти теж обрав це життя сам?

— Я люблю міста.

— У Новозем’ї немає міст?

— Немає таких, як Кеттердам. Ти бував іще десь, окрім дому, Бочки й вишуканих посольських обідів?

Вілан відвів погляд.

— Так.

— Де? Збирав у сезон персики в передмісті?

— Перегони на Кар’єві. Навітові родовища Шу Хану. Ферми юрди біля Шріфтпорта. Ведл. Еллінг.

— Справді?

— Мій батько брав мене із собою всюди. Поки…

— Поки що?

— Поки. Мій батько брав мене всюди, поки я не скрутився від жахливої морської хвороби, поки мене не знудило на королівському весіллі, поки я не спробував зґвалтувати ногу посла. Та нога сама просилася.

Джаспер виплюнув кашляючий сміх:

— Нарешті маленька колючка.

— Я мав досхочу колючок, — буркнув Вілан, — і подивися, до чого це призвело.

Його перервав голос вартового, котрий закричав фієрданською, щойно Годинник Старійшин почав вибивати шосту. Принаймні фієрданці були пунктуальними.

Вартовий знову повторив шуанською, а потім керчинською:

— Звестися на ноги! Шімкоппер, — вимагав він. Усі дивилися на чоловіка порожніми поглядами. — Дзюрити відро, — спробував він керчинською. — Де… щоб вилити? — Він показав жестами.

Відповіддю були лише знизування плечима й збентежені погляди.

Похмурий настрій вартового підказував, що його це мало турбує. Він штовхнув до камери відро свіжої води й гупнув ґратами, замкнувши їх.

Джаспер проштовхався вперед і зробив чималий ковток із горнятка, прив’язаного до ручки відра. Більша частина води вилилася йому на сорочку. Простягнувши горнятко Віланові, стрілець переконався, що той теж добряче змок.

— Що ти робиш? — запротестував хлопчик.

— Спокійно, Вілане. І прошу, спробуй стежити за тим, що я кажу.

Джаспер підтягнув штани й помацав тонку шкіру на щиколотці.

— Скажи мені, що відбувається…

— Тихіше. Мені потрібно сконцентруватися. — Це була чиста правда. Стрілець справді не хотів, щоб кулька, захована під його шкірою, відкрилася, перебуваючи ще всередині.

Він помацав тоненькі стібки, котрі залишила там Ніна. Біль був пекельний, коли хлопець розчахнув їх і випорснув кульку назовні. Вона була завменшки з родзинку й слизька від його крові. Ніна просто зараз використовує свою силу, щоб змусити власну шкіру луснути. Джаспер розмірковував, чи болить це менше, ніж стібки.

— Натягни сорочку на рота, — порадив Віланові.

— Що?

— Перестань придурюватися. Коли ти розумний, здаєшся милішим.

Віланові щоки почервоніли. Він кинув сердитий погляд і підняв свій комірець.

Джаспер потягнувся під лаву, де заховав відро з випорожненнями, і витяг його.

— Наближається буря, — голосно сказав стрілець керчинською. Побачив, як Матаяс і Каз підняли свої комірці. Відвернувся, натягнув свою сорочку на рота й кинув кульку до відра.

Почувся шиплячий свист, і хмара туману розквітла над водою. За кілька секунд вона заповнила камеру, перетворивши повітря на зеленувато-молочну субстанцію.

Віланові очі панічно заметушилися над піднятим угору комірцем. Джаспер відчув спокусу вдати, що знепритомнів, але задовольнився, побачивши, як чоловіки всюди довкола нього повалилися на землю.

Джаспер полічив до шістдесяти, потім опустив комірець і нерішуче вдихнув. Повітря ще пахло чимось хворобливо солодким і трохи одурманить їх, але найгірше було позаду. Коли вартові навідаються, щоб укотре полічити в’язнів, ті матимуть нестерпний головний біль і нічого, про що можна було б розповісти. І можна сподіватися, що до тієї миті вони давно вже зникнуть.

— Це був хлорогаз?

— Точно миліший, коли розумний. Так, кулька з оболонкою на ензимній основі, наповненою хлористим порошком. Він абсолютно безпечний, поки не вступить у реакцію з будь-якою кількістю аміаку. Що він щойно й зробив.

— Сеча у відрі… Але який сенс? Ми досі стирчимо тут.

— Джаспере, — гукнув Каз, махаючи йому, щоб підійшов до ґрат. — Годинник цокає.

Стрілець згорбився, прямуючи до нього. Така робота зазвичай займає багато часу, особливо тому, що він ніколи не вчився її по-справжньому. Він поклав долоні на обидва боки одного прута й зосередився на місцезнаходженні найчистіших частинок руди.

— Що він робить? — поцікавився Матаяс.

— Проводить старовинний новоземський ритуал, — відповів Каз.

— Правда?

— Ні.

Темний серпанок сформувався між Джасперовими долонями.

У Вілана відпала щелепа.

— Це залізна руда?

Джаспер кивнув і відчув, як на лобі проступив піт.

— Ти можеш розчинити ґрати?

— Не будь ідіотом, — буркнув стрілець. — Хіба не бачиш, які вони товстенні?

Насправді прут, з яким він працював, ззовні не змінився, але хлопець витяг із нього достатньо заліза, щоб хмара між долонями набула майже чорного кольору. Джаспер напружив пальці — і частинки закружляли, закрутилися в напружену спіраль, котра ставала вужчою й щільнішою.

Стрілець опустив руки — і тонесенька голка впала на підлогу з мелодійним дзенькотом.

Вілан підхопив її й підняв угору так, що світло мерехтіло на тьмяній поверхні.

— Ти Творець, — похмуро зауважив Матаяс.

— Лише трошки.

— Ти або Творець, або ні, — заперечив Вілан.

— Я — Творець. — Він штурхнув хлопчика пальцем. — А ти триматимеш язик за зубами, коли ми повернемося до Кеттердама.

— Але чому ти брехав про…

— Мені подобається вільно прогулюватися вулицями, — пояснив Джаспер. — Подобається не перейматися тим, що мене можуть схопити работорговці чи стратить якийсь мерзотник на кшталт нашого друзяки Гелвара. До того ж я маю інші навички, які дають мені більше задоволення й вигоди, ніж це. Багацько інших навичок.

Вілан закашлявся. Жартувати зі стрільцем значно веселіше, ніж дратувати його, але це було небезпечно.

— Ніна знає, що ти Гриша?

— Ні, і не дізнається. Мені не потрібні лекції з приводу вступу до лав Другої армії й чудової спільної равканської справи.

— Зроби це ще раз, — перервав його Каз. — І поспішай.

Джаспер повторив свою роботу з іншим прутом.

— Якщо таким був план, то який сенс мали спроби пронести сюди відмикачки? — поцікавився Вілан.

Каз склав руки на грудях.

— Кожен чув про вмирущого чоловіка, чий медик сказав, що він чудесним чином зцілився. Той танцював на вулиці й загинув під копитами коня. Ти маєш дозволити дурникові вважати, що він переміг. Чи роздивлялися вартові Матаяса й думали, звідки вони його знають? Чи чекали вони неприємностей, коли Джаспер зайшов у душ, віддираючи парафін із долонь? Ні, вони були надто зайняті, вітаючи одне одного з тим, що їм удалося мене впіймати. Вони думали, що вдалося уникнути поразки.

Коли Джаспер закінчив, Каз узяв дві тонкі відмикачки в пальці. Було дивно спостерігати, як він працює без рукавичок, але за кілька миттєвостей замки клацнули, відчиняючись, і вони опинилися на волі. Коли хлопці вийшли, Каз скористався відмикачками, щоб замкнути за собою двері.

— Ви знаєте свої завдання, — прошепотів він. — Ми з Віланом витягнемо Ніну й Інеж. Джаспере, ти і Матаяс…

— Я знаю: поцупити всю мотузку, котру вдасться знайти.

— Будь у підвалі, коли виб’є половину.

Хлопці розділилися. Коліщата почали крутитися.

Згідно з Вілановою мапою, стайні тулилися до внутрішнього дворика караульного приміщення, тож їм доведеться знову перетнути розподільчу зону. Теоретично ця ділянка в’язниці мала працювати лише тоді, коли приймали або випускали в’язнів, утім, вони все одно мусять бути обережними. Достатньо буде одного непередбаченого вартового, щоб звести їхні плани нанівець. Найстрашнішою частиною роботи був перетин коридору за скляною загорожею. Цей довгий, яскраво освітлений, прямий шматок шляху цілком виставляв їх напоказ. І не було іншого виходу, аніж схрестити пальці й пробігти ним. Потім група попрямувала до сходів і ліворуч від кімнати, де стара бідна підсилювальниця Гриші перевіряла їх. Джаспер стримав дрижаки. Навіть якщо парафін на його руках завжди спрацьовував у барлогах, де велися азартні ігри, серце все одно гупало в грудях, коли він наближався до жінки. Вона була худою, як стручок, і такою ж спустошеною. Це траплялося з гришниками, котрі опинялися в невдалому місці в невдалий час — життя, приречене на рабство або навіть гірше.

Коли стрілець штовхнув двері до стаєнь, він відчув, що щось маленьке всередині нього врешті заспокоїлося. Запах сіна, тварини соваються в стійлах, коні іржуть — усе це нагадало Новозем’я. У Кеттердамі більшість екіпажів і фургонів через канали залишалися непотрібними. Коні були розкішшю й слабкістю для тих, хто хотів показати, що має достатньо місця, щоб тримати їх, і багатства, щоб піклуватися про них. Він і не розумів, як сумує за можливістю просто побути серед тварин.

Але зараз не було часу на ностальгію, не було можливості зупинитися й погладити оксамитовий ніс. Хлопець рішуче пройшов крізь стайню та елінг. Матаяс закинув на кожне плече порядні бухти мотузок і здивувався, коли Джаспер теж спромігся взяти дві.

— Виріс на фермі, — пояснив стрілець.

— З вигляду й не скажеш.

— Так, я кощавий, — погодився хлопець, поки вони поспішали назад стайнями, — але не змокаю під дощем.

— Чому?

— На мене менше крапає.

— Усі Казові компаньйони такі дивні, як ця команда? — поцікавився Матаяс.

— О, ти мусиш зустрітися з рештою Покидьків. Вони роблять нас схожими на фієрданців.

Вони минули душі й замість того, щоб піти до зони утримування, спустилися вузьким сходовим просвітом до темного довгого коридору, що вів до підвалу. Зараз вони перебували під основною в’язничною будівлею — п’ять поверхів камер, в’язнів і вартових, вишикуваних над усім цим.

Джаспер сподівався, що решта команди вже збирає в пральні матеріали для демонстрування, але побачив там лише велетенські олов’яні балії, довгі пакувальні столи й одяг, котрий повісили на ніч сушитися на вищих за стрільця вішалках.

Вони знайшли Вілана й Інеж у кімнаті зі сміттям. Вона була меншою за пральню й смерділа відходами. Два здоровенні смітники на коліщатках, повні непотрібного одягу, притулилися до стіни й чекали на спалення. Щойно вони увійшли, Джаспер відчув, як шириться тепло від сміттєспалювача.

— У нас проблема, — повідомив Вілан.

— Наскільки значна? — запитав Джаспер, кидаючи бухти мотузок на землю.

Інеж показала на пару масивних металевих дверей, умонтованих до чогось, що скидалося на гігантський комин, який стирчав зі стіни й простягався аж до стелі.

— Я думаю, вони користувалися сміттєспалювачем сьогодні вдень.

— Ти казав, що вони вмикають його вранці? — запитав стрілець у Матаяса.

— Раніше так і робили.

Джаспер торкнувся вкритих шкірою ручок на дверцятах і відчинив їх. На нього пахнуло поривом висушеного повітря. Воно пахло їдким чорним вугіллям і ще чимось хімічним, мабуть, тут додавали щось, щоб полум’я розгоралося жаркіше. Неприємно. Тут збирали всі відходи з в’язниці — недоїдки з кухні, відра з людськими випорожненнями, одяг, котрий зняли з в’язнів, але фієрданці додавали щось, що робило вогонь достатньо гарячим, щоб спалити будь-який бруд. Він нахилився всередину, уже починаючи пітніти. Далеко внизу виднілося вугілля сміттєспалювача, звалене на купу; воно досі пульсувало розгніваним лютим жеврінням.

— Вілане, дай мені сорочку з тих смітників, — попросив Джаспер.

Хлопчик відірвав один із рукавів і кинув його в шахту. Тканина впала без жодного звуку, зайнялася ще в повітрі й згоріла ще до того, як наблизилася до вугілля.

Стрілець зачинив двері й кинув рештки сорочки назад до смітника.

— Що ж, демонстрування закінчилося, — сказав він. — Ми не можемо взяти вибухівку із собою всередину. Ти зможеш лізти? — запитав в Інеж.

— Напевно. Не знаю.

— Що каже Бреккер? Де взагалі Каз? А де Ніна?

— Каз іще не знає про сміттєспалювач, — відповіла Інеж. — Вони з Ніною пішли обшукати горішні камери.

Матаясові очі потемнішали, як небо, що набрякло дощем і готове ось-ось пролитися.

— Ми з Джаспером мали піти з Ніною.

— Каз не хотів чекати.

— Ми були тут вчасно, — заперечив Матаяс сердито. — Що він собі думає?

Джаспера цікавило те саме:

— Він збирається прокульгати вгору й униз усіма цими сходовими просвітами, уникаючи патрульних?

— Я можу припустити, що він собі думає, — мовила Інеж. — Завжди дивувати, пам’ятаєте?

— Як бджолиний рій. Я дуже сподіваюся, що ми всі не збираємося бути пожаленими.

— Інеж, — покликав Вілан біля одного зі смітників. — Тут наш одяг.

Він заліз досередини й один за одним витяг шкіряні капці Інеж.

На її обличчі з’явилася сліпуча усмішка. Нарешті хоч трохи пощастило. У Каза немає ціпка, у Джаспера немає револьверів, а в Інеж немає ножів. Але вона принаймні має свої магічні капці.

— То що скажеш, Маро? Можеш лізти?

— Можу.

Джаспер забрав у Вілана взуття.

— Якби я не боявся, що вони кишать інфекціями, поцілував би їх, а потім тебе.

24 Ніна

Нінa тягла Каза вгору сходами. За крутим поверхом — поверх і мигтіння гасових ламп. Уважно подивилася на хлопця. Він ішов у гарному темпі, але його хода здавалася закляклою. Чому він наполіг, що сам має вилізти туди? Тут не йшлося про час, то, може, справа в тому, що Каз завжди задумував щось. Напевно, він хотів приховати частину інформації від Матаяса. Або просто надумав зробити так, щоб усі вгадували, що в нього на думці.

Вони зупинялися на кожному сходовому майданчику й слухали, чи не йде патруль. У в’язниці було повно різноманітних звуків, і непросто було не підстрибувати від кожного з них: голоси пливли вниз сходами, металево клацали двері, коли їх відчиняли чи зачиняли. Ніна подумала про жорстокий хаос Пекельних Воріт — хабарі переходять із рук у руки, кров сочиться піском; здається, це стерильне місце перебувало в іншому світі. Фієрданців точно можна вважати гарними організаторами порядку.

Коли вони підіймалися на четвертий поверх, на сходах раптом почулися голоси й гуркіт черевиків. Ніна з Казом поспіхом повернулися на третій поверх і прослизнули крізь двері, що вели до камер.

В’язень у найближчій до них камері почав кричати. Ніна рвучко підвела руку й перекрила йому дихальні шляхи. Він витріщився на неї, вирячивши очі та дряпаючи собі шию. Дівчина вповільнила його пульс, знизила тиск на гортань, дозволивши дихати, і занурила в непритомність. Їм потрібно було, щоб чоловік мовчав, а не помер.

Вартові спускалися сходами, шум наближався, гучна фієрданська відлунювала серед стін. Ніна затамувала подих, не відводячи очей від дверей, приготувала руки. Каз не мав зброї, але набрав бойової позиції, сподіваючись побачити, коли розчахнуться двері. Але вартові продовжили йти далі, спускаючись на наступний поверх.

Коли звуки зникли, Бреккер зробив дівчині знак, і вони знову прослизнули у двері, зачинили їх за собою так тихо, як змогли, і продовжили своє сходження.

Щойно вони дісталися останнього поверху, годинник вибив сьому. Година минула відтоді, як вони одурманили в’язнів у зоні утримання. Мали сорок п’ять хвилин, щоб обшукати найнадійніші камери, зустрітися на сходах і спуститися до підвалу. Бреккер показав дівчині жестами, щоб перевірила лівий коридор, а він сам рушить правим. Коли Ніна увійшла, двері голосно зарипіли. Ліхтарі були розташовані далеко від дівчини, а тіні між ними здавалися достатньо темними, щоб у них можна було провалитися. Вона нагадала собі, що має бути вдячна за прикриття, але не могла заперечувати, що все це було моторошним. Камери тут теж були інакшими — із суцільними металевими дверима замість ґрат. На рівні очей у кожні з дверей було вмонтовано ґратки для спостереження. Тобто на рівні очей фієрданців. Ніна була високою, але щоб зазирнути туди, їй доводилося ставати навшпиньки.

Більшість арештантів спали чи відпочивали, скрутившись у кутку або розтягнувшись на спині, поклавши руки на очі, щоб захиститися від тьмяного світла, що просочувалося всередину крізь ґрати. Дехто сидів, обпершись на стіну й апатично витріщившись у нікуди. Час від часу вона бачила когось, хто крокував камерою туди-сюди, і мусила швидко відступати від дверей. Жоден із них не був шуанцем.

— Айор? — крикнув їй один із них фієрданською. Дівчина проігнорувала його й рушила назад, відчуваючи, як глухо гупає серце.

Що, як Бо Юл-Баюр насправді був в одній із цих камер? Вона знала, що це не дуже вірогідно, проте… вона могла вбити його в камері, занурити його в глибокий безболісний сон, просто зупинити його серце. Сказала б Казові, що не знайшла його. А якщо Каз знайде Бо Юл-Баюра? Їй, можливо, доведеться чекати, поки вони вийдуть із Льодового Двору, щоб знайти рішення, але принаймні можна розраховувати на Матаясову допомогу. У якій дивній, безжальній угоді вони застрягли.

Але поки вона крокувала з боку в бік коридором, мізерна надія зіщулилася ще більше й зникла. «Ще один ряд камер, — подумала дівчина, — а потім повернемося в підвал із порожніми руками». Проте, коли вона повернула в останній коридор, виявилося, що він коротший за інші. Там, де мали бути ще камери, розташовувалися сталеві двері, з-під яких лилося яскраве світло.

Ніна наблизилася до них, і тривога затріпотіла всередині, але дівчина змусила себе штовхнути двері. Їй довелося примружитися від яскравого світла. Воно було дратівне, — чисте, наче сонячне сяйво, але абсолютно холодне, — і їй не вдавалося визначити, де розташоване його джерело. Ніна почула, як двері позаду неї зі свистом зачиняються, і в останню мить обернулася й ухопилася за їхній край. Щось підказувало їй, що потрібно мати ключ, щоб відімкнути ці двері зсередини. Вона пошукала поглядом щось, чим можна було б їх підперти, і вирішила відірвати пруг від своїх тюремних штанів і запхати їх між дверима й одвірком.

Це місце здавалося неправильним. Стіни й стеля були такими білосніжними, що аж боляче дивитися. Половину однієї стіни було викладено панелями ідеально гладенького скла. «Робота Творця». Так само, як скляна загорожа навколо тієї мерзенної виставки зброї.

Жоден фієрданський майстер не міг зробити поверхню такою первісно чистою. Щоб створити це скло, використали силу Гриші, вона була певна. Існували гришники-шахраї, котрі не служили жодній країні та могли самостійно найнятися на роботу до фієрданського уряду. Та чи переживуть вони такі замовлення? Найвірогідніше, просто перетворяться на рабів.

Ніна зробила крок, потім іще один. Озирнулася через плече. Якщо в коридор позаду неї зайде вартовий, вона не матиме, де заховатися. «Тож рухайся, Ніно».

Зазирнула в перше віконце. Камера була така ж біла, як коридор, і освітлювалася тим самим яскравим дратівним світлом. Приміщення було порожнім і без жодних меблів — ані лавки, ані вмивальника, ані відра. Єдиним, що порушувало цю білизну, був стік у самісінькому центрі кімнати, оточений червонястими плямами.

Вона пересунулася до наступної камери. Ця була абсолютно тотожна й така ж порожня, як і наступна, і ще одна. Але тут щось раптом упало Ніні в око: на підлозі біля стоку лежала монетка, ні не монетка, а ґудзик. Крихітний срібний ґудзик, прикрашений крилом — символом Верескунів Гриші. Ніна відчула, як руки вкрилися сиротами. Ці камери створили раби-гришники для в’язнів-гришників? Скло, стіни, підлога були зроблені так, щоб запобігти маніпуляціям Гриші? У кімнаті не було металу. Не було каналізації, труб, якими тече вода, котрою могли б зловживати Плинороби. Ніна подумала, що скло, крізь яке вона дивилася, з іншого боку було дзеркальним, щоб Серцетлумачник не міг знайти свою мішень. Це були камери, розроблені для Гриші. Розроблені для неї.

Вона повернулася на підборах. Бо Юл-Баюра тут не було, і вона хотіли піти геть звідси якнайшвидше. Дівчина витягла тканину з дверей і вилетіла крізь них, не зупинившись, щоб переконатися, що двері зачинилися. Коридор із залізними камерами після тієї яскравості здавався ще темнішим, і, біжучи назад тією самою дорогою, котрою прийшла, Ніна спотикалася. Дівчина знала, що поводиться необачно, але не могла відігнати від себе образ тих білих приміщень. «Стік. Плями навколо нього. Там катували гришників? Змушували визнати свої злочини проти людства?»

Вона вивчала фієрданців — їхніх вождів, їхню мову. Навіть мріяла вдертися до Льодового Двору в якості шпигуна, як тепер, вразити самісіньке серце цієї нації, котра так ненавиділа її. Але зараз, потрапивши сюди, дівчина хотіла лише втекти. Вона звикла до Кеттердама, до пригод, котрі супроводжували роботу з Покидьками, до свого безтурботного життя в «Білій троянді». Та чи почувалася Ніна колись у безпеці, навіть будучи там? У місті, де не можна було без остраху прогулятися вулицею. «Я хочу додому». Це пристрасне бажання вразило її, відгукнулося фізичним болем. «Я хочу повернутися до Равки».

Годинник Старійшин почав м’яко вибивати три чверті години. Вона запізнювалася, але все одно змусила себе сповільнити кроки, перш ніж відчинила двері на сходи. Там не було нікого, навіть Каза. Вона нахилила голову до протилежного проходу, щоб подивитися, чи не йде там хтось. Нічого — залізні двері, глибокі тіні, жодного знаку Каза.

Ніна почекала, не знаючи, що робити. Вони домовилися зустрітися на сходовому майданчику за п’ятнадцять хвилин до наступної години. Що, як він ускочив у якусь халепу? Ніна повагалася, а потім пірнула в коридор, за обшук якого відповідав Каз. Вона пробігла повз камери, коридори зміїлися туди й назад, але Каза ніде не було видно.

«Досить», — подумала Ніна, дійшовши до кінця другого коридору. Каз або покинув її та вже був унизу разом з іншими, або його впіймали й зачинили десь. У будь-якому разі Ніна має дістатися до сміттєспалювача. Коли вона зустрінеться з іншими, вони подумають, що робити далі.

Дівчина швидко попрямувала й відчинила двері на сходову кліть. Двоє вартових перемовлялися біля сходів. Якусь мить вони витріщалися на неї, пороззявлявши роти.

— Стен! — крикнув один із них фієрданською, наказуючи їй стояти, поки вони потягнулися до зброї. Ніна простягнула обидві руки, стисла пальці в кулак і подивилася, як вартові повалилися на спини. Один розтягнувся на сходовому майданчику, але інший покотився сходами, його гвинтівка стріляла, і кулі дзвеніли, відбиваючись від кам’яних стін. Вона готова була вбити Каза.

Ніна промчалася повз тіла вартових — один просвіт вниз, два. На третьому поверсі двері розчахнулися, і на сходи вискочив вартовий.

Ніна схрестила руки в повітрі, і шия охоронця зламалася з гучним «клац». Дівчина помчала вниз сходами ще до того, як його тіло впало на землю.

Годинник Старійшин почав дзвонити. Не врівноважено вибивати нову годину, а пронизливо лементувати: звук був високим і струшував усе довкола — це був сигнал тривоги.

25 Інеж

Інеж подивилася вгору, у темряву. Високо над нею майоріла невеличка сіра латка вечірнього неба. Лізти шість поверхів у темряві зі слизькими від поту руками. Унизу горів пекельний вогонь, мотузка тягнула вниз і не було сітки, котра впіймає її. «Лізь, Інеж».

Лізти кудись було краще з голими руками, але стіни сміттєспалючава занадто нагрілися, щоб піти на це. Вілан і Джаспер допомогли їй виловити Казові рукавички зі смітника. Інеж довго не роздумувала. Каз наказав би їй одягти їх, брати все, що потрібно, аби лише роботу було зроблено. Проте вона почувалася надзвичайно винною, коли натягла на руки гладеньку чорну шкіру, наче прокралася в його кімнату без дозволу, читала його листи й лежала на його ліжку. Рукавички не мали підкладки, а на кінчиках пальців були ледь помітні розрізи. «Для більшої спритності рук, — збагнула дівчина. — Так він може залишатися в контакті з монеткою чи картою або краще поратися із замками. Дотик без дотику».

На те, щоб звикнути до завеликих рукавичок, часу вже не було. До того ж їй доводилося вилазити кудись із загорнутими руками безліч разів, коли від лютих кеттердамських зим ціпеніли пальці. Дівчина випрямила пальчики ніг у своїх маленьких шкіряних капцях, насолоджуючись звичним відчуттям взуття на ногах, безстрашно й нетерпляче пострибала на горбистих гумових підошвах. Навколо її тіла обв’язали мотузку завдовжки сімдесят футів? Вона ж Мара. Вона терпіла дещо гірше. Дівчина абсолютно впевнено залізла до комина.

Коли пальці торкнулися каміння, Інеж зі свистом вдихнула. Навіть крізь шкіру рукавичок вона відчувала сильне тепло цеглин. Без них її шкіра тієї ж миті перетворилася б на пухирі. Але вона не могла робити нічого іншого, лише триматися. Інеж полізла вгору — рука, потім нога, потім знову рука в пошуках наступної невеличкої тріщинки, наступної зачіпки на гладеньких, укритих кіптявою стінках.

Піт потік дівочою спиною. Вони намочили її одяг і мотузку у воді, але це не дуже й допомагало. Здавалося, усе тіло паленіє, наповнюється кров’ю, наче її повільно варять у власній шкірі.

Ступні гаряче пульсували. Вони стали важкими й незграбними, наче належали комусь іншому. Інеж спробувала сконцентруватися. Вона довіряла своєму тілу — добре знала власні сили й те, що точно може зробити. Іншу руку вгору, змушувала кінцівки співпрацювати, шукала ритм, але знаходила лише незграбні синкопи, що змушували м’язи тремтіти щоразу, коли вона тягнеться вгору. Вона простягнула руку до наступної западини, встромила туди пальці. «Лізь, Інеж».

Нога ковзнула. Пальці втратили контакт зі стіною, живіт скрутило, коли вона відчула власну вагу й вагу мотузки. Інеж ухопилася за камінь, запхала пальці до тріщини, Казові рукавички нап’ялися навколо вологих пальців. Її ступня знову шукала опори, але лише ковзала по цеглі. Потім інша нога теж почала сповзати. Дівчина глибоко вдихнула сухе повітря. Щось було не так. Вона ризикнула подивитися вниз. Далеко внизу мерехтіло червоним вугілля, але те, що вона побачила на своїх ступнях, шокувало її, змусило серце застрибати галопом. Гумове місиво. Підошви її черевиків — її ідеальних, улюблених черевиків — танули.

«Це нормально, — сказала вона собі. — Просто вхопися по-іншому. Перенеси вагу на плечі. Коли ти піднімешся вище, гума охолоне. Це допоможе тобі чіплятися». Здавалося, що стопи горять вогнем. Те, що Інеж побачила, що відбувається, якимось чином погіршило все, наче підошви сплавилися з її плоттю.

Дівчина кліпнула, щоб відігнати піт з очей, і підтяглася на кілька сантиметрів вище. Звідкись зверху пролунав дзвін Годинника Старійшин. Половина? Чи лише чверть? Вона мала рухатися швидше. Уже зараз мала б бути на даху й зав’язувати мотузку.

Інеж підштовхнула себе вище, але ноги лише забуксували на цеглі. Притислася всім тремтячим тілом до стіни й намагалася знайти точку опори. Там не було нічого, що могло її врятувати. Каз не прийде, щоб звільнити її, унизу не чекає сітка, щоб перервати падіння, лише вогонь приготувався заявити свої права на дівчину.

Інеж задерла голову в пошуках клаптика неба. Воно досі здавалося неймовірно віддаленим. Як далеко воно було? Двадцять футів? Тридцять? З таким самим успіхом це могли бути цілі милі. Вона помре тут повільно й жахливо, упавши на вугілля. Вони всі помруть, — Каз, Ніна, Джаспер, Матаяс, Вілан, — і це буде її провина.

«Ні! Ні, не буде!»

Вона піднялася ще на фут, — «Каз притяг нас сюди», — а потім іще на один. Змусила себе знайти наступну точку опори. «Каз і його жадібність». Вона не почувалася винною. Їй не було шкода. Вона просто розлютилася. Розлютилася на Каза за його готовність до такої неможливої роботи, на себе — за те, що погодилася з ним.

А чому вона так зробила? Щоб сплатити свої борги? Чи тому, що, незважаючи на здоровий глузд і найкращі наміри, вона дозволила собі відчути щось до виродка з Бочки?

Коли Інеж увійшла до салону Цьоці Гелін тієї ночі, котра була так давно, Каз Бреккер уже чекав, убраний в одяг найтемнішого сірого відтінку, спираючись на свій ціпок із головою ворона. Салон був умебльований у золотих і блакитно-зелених тонах. Одна стіна була цілком укрита павичевим пером. Інеж ненавиділа кожен сантиметр «Звіринцю», — вітальню, де вона й інші дівчата були змушені муркотіти й кліпати віями потенційним клієнтам, її спальню, котра була оздоблена так, що нагадувала якусь сміховинну версію сулійського каравану, прикрашену багряним шовком і сповнену ароматів ладану, — але салон Цьоці Гелін був навіть гіршим. Це була кімната для шмагання, де жінка демонструвала свою найгіршу лють.

Коли Інеж уперше прибула до Кеттердама, вона пробувала втекти. Її схопили за два квартали від «Звіринцю»: досі вбрана в шовки, приголомшена світлом і хаосом Західної Клепки, вона бігла, не розбираючи дороги, поки Коббет не стис свою м’ясисту руку на її потилиці й не потягнув назад. Гелін відвела її до салону й побила так сильно, що дівчина не могла працювати кілька тижнів. Минув місяць, а жінка тримала її в золотих ланцюгах, не дозволяючи навіть спуститися до вітальні. Коли Цьоця Гелін нарешті зняла кайдани, то сказала: «Ти винна мені місяць втраченого заробітку. Спробуй утекти ще раз — і я запхаю тебе до Пекельних Воріт за порушення угоди».

Тієї ночі вона увійшла до салону з жахом, а коли побачила Каза Бреккера, жах лише подвоївся. Нечисторукий, мабуть, доніс на неї. Розповів Цьоці Гелін, що вона казала недоладні речі, що намагалася створити проблеми.

Але Гелін відкинулася у своєму прикрашеному шовком кріслі й сказала:

— Що ж, маленька рисе, схоже, що тепер ти — проблема когось іншого. Пер Гаскель однозначно має смак до сулійських дівчат. Він викупив твою угоду за дуже пристойну суму.

Інеж проковтнула клубок у горлі.

— Я переїжджаю до іншого будинку?

Гелін махнула рукою.

— У Гаскеля є свій будинок насолод — якщо можна його так назвати — десь у нижній Бочці, але запхати тебе туди — просто викинути гроші на вітер. Хоча тепер ти дізнаєшся, якою доброю була до тебе Цьоця Гелін. Ні, Гаскель потребує тебе для себе самого.

Хто такий Пер Гаскель? «Хіба це має значення, — зауважив внутрішній голос. — Він — чоловік, котрий купує жінок. Ось і все, що тобі варто знати».

Мабуть, страждання було написане в Інеж на обличчі, бо Цьоця Гелін тихенько засміялася:

— Не переймайся. Він старий, огидно старий, але здається цілком безпечним. Звичайно, ніхто не може знати наперед. — Вона стенула плечем. — Може, він поділиться тобою зі своїм хлопчиком на побігеньках, паном Бреккером.

Каз кинув на Цьоцю Гелін холодний погляд.

— Ми завершили?

Інеж уперше почула, як він говорить, і перелякалася, як грубо обпікав його голос.

Гелін шморгнула носом і поправила виріз на своїй блискучій синій сукні.

— Безумовно, маленький негіднику. — Вона нагріла паличку воску переливчастого синього кольору й поставила свою печатку на документі, котрий лежав перед нею. Потім підвелася й оцінила своє віддзеркалення в люстерку, що висіло над камінною полицею. Інеж спостерігала, як Гелін поправила діамантову стрічку на шиї, а камені яскраво зблиснули. Крізь імлу збентеження у своїй голові дівчина подумала: «Вони мають вигляд крадених зірок».

— Прощавай, маленька рисе, — сказала Цьоця Гелін. — Сумніваюся, що ти протримаєшся понад місяць у тій частині Бочки. — Вона перевела погляд на Каза. — Не дивуйся, якщо дівчисько втече.

Вона бігає швидше, ніж може здатися на вигляд. Але, може, Перу ґаскелю це теж сподобається. Ви знаєте, де двері.

Вона вимелася з кімнати в хмарі шовку й солодкуватих парфумів, залишивши по собі приголомшену Інеж.

Каз повільно перетнув кімнату й зачинив двері. Інеж напружилася, приготувавшись до будь-чого, що могло статися, схрестивши пальці в шовках.

— Пер Гаскель керує Покидьками, — сказав Бреккер. — Ти колись чула про нас?

— Вони — твоя банда.

— Так, а Гаскель — мій бос. І твій теж, якщо хочеш.

Вона зібрала всю свою відвагу й поцікавилася:

— А якщо не хочу?

— Я відкличу пропозицію й повернуся додому з виглядом дурника. А ти залишишся тут із потворою на ім’я Гелін.

Руки Інеж злетіли до рота.

— Вона слухає, — прошепотіла дівчина налякано.

— Хай собі слухає. У Бочці живуть різні потвори, і деякі з них навіть дуже привабливі. Я плачу Гелін за інформацію. Насправді я плачу їй за інформацію забагато. Але я точно знаю, хто вона така, і попросив Пера Гаскеля викупити твою угоду. Знаєш чому?

— Любиш сулійських дівчат?

— Я не знайомий із достатньою кількістю сулійських дівчат, щоб відповісти. — Він рушив до столу, узяв документ і запхав його до кишені пальта. — Тієї ночі, коли ти говорила зі мною…

— Я не хотіла тебе образити, я…

— Ти хотіла запропонувати мені інформацію. Можливо, в обмін на допомогу? Лист до батьків? Трохи зайвих грошей?

Інеж зіщулилася. Саме цього вона хотіла. Випадково почула плітки про торгівлю шовком і подумала, що можна влаштувати такий собі обмін. Дурниця, тимчасове затьмарення.

— Інеж Ґхава — твоє справжнє ім’я?

З рота дівчини вирвався дивний, бентежний, ледь чутний звук — напівсхлипування, напівсміх. Вона вперше за кілька місяців почула своє ім’я, своє прізвище.

— Так, — нарешті спромоглася вона.

— Ти надаєш перевагу тому, щоб тебе так називали?

— Звичайно, — сказала дівчина, а потім додала: — А Каз Бреккер — твоє справжнє ім’я?

— Достатньо справжнє. Минулої ночі, коли ти наблизилася до мене, я навіть не знав, що ти поруч, поки ти не заговорила.

Інеж насупилася. Вона хотіла бути тихою — і була. Яке це має значення?

— У тебе на щиколотках дзвіночки, — додав Каз, показуючи на її костюм, — але я не чув твоїх кроків. Багряний шовк і намальовані плями на твоїх плечах, але я не бачив тебе. А я бачу все. — Дівчина здвигнула плечима, а Бреккер нахилив голову набік. — Ти вчилася танців?

— Акробатики. — Вона помовчала. — Моя родина… ми всі акробати.

— Ходите по линві?

— Так, а ще гойдаємося, жонглюємо й займаємося трюками.

— Ти працювала зі страхувальними сітками?

— Лише коли була маленькою.

— Добре. У Кеттердамі жодних сіток немає. Тобі доводилося колись вступати в бійку?

Інеж похитала головою.

— Убивала когось?

— Ні. — Очі дівчини широко розчахнулися.

— Навіть не думала про таке?

Вона помовчала, а потім склала руки на грудях.

— Думала кожнісіньку ніч.

— Гарний початок.

— Насправді я не хочу вбивати людей.

— Легко дотримуватися такої точки зору, поки інші не захочуть убити тебе. А зважаючи на наш напрям роботи, таке трапляється частенько.

— Наш напрям роботи?

— Я хочу, щоб ти приєдналася до Покидьків.

— І що я там робитиму?

— Збиратимеш інформацію. Мені потрібен павук, який залазитиме на стіни кеттердамських маєтків і організацій, щоб підслуховувати біля вікон і на покрівлях. Мені потрібен хтось, хто може бути невидимим, хто зможе стати привидом. Як гадаєш, ти впораєшся?

«Я вже привид, — подумала дівчина. — Я померла в трюмі корабля работорговців».

— Думаю, так.

— Це місто переповнене багатими добродіями й панянками. Ти вивчиш їхні звички, коли вони приходять чи йдуть, брудні штучки, якими вони займаються вночі, злочини, які вони намагаються приховати вдень, розмір їхніх черевиків, кодові комбінації сейфів, улюблену дитячу іграшку. А я використаю цю інформацію, щоб поцупити їхні грошенята.

— А що станеться, коли ти отримаєш гроші й сам станеш багатієм?

Казові уста злегка скривилися у відповідь:

— Тоді ти зможеш вкрасти й мої таємниці.

— Тому ви купили мене?

Жартівливість зникла з Бреккерового обличчя.

— Пер Гаскель не купив тебе. Він викупив твою угоду. Отже, ти винна йому гроші. Багато грошей. Але ось справжній контракт. Дивись, — сказав Нечисторукий, витягаючи документ Гелін із кишені пальта. — Я хочу, щоб ти дещо побачила.

— Я не читаю керчинською.

— Не має значення. Бачиш ці цифри? Гелін стверджує, що ти винна їй ці гроші за транспорт із Равки; це ти заробила, працюючи на неї. А оце ти їй досі маєш повернути.

— Але… але це неможливо. Тепер ця сума більша за ту, котра була від самого початку.

— Усе правильно. Вона вираховувала платню за твою кімнату, харчування, перукаря.

— Вона купила мене, — промовила Інеж; у неї всередині мимоволі зростав гнів. — Я не могла навіть прочитати те, що підписувала.

— Рабство заборонене в Керчі, а двосторонні угоди — ні. Я знаю, що цей папірчик — фальшивка, і будь-який мислячий суддя теж це побачить. На жаль, більшість мислячих суддів давно в Гелін у кулаку. Пер Гаскель пропонує тобі заробітну платню — не більше й не менше. Твою угоду напишуть равканською. Ти сплачуватимеш йому деяку суму, але не таку, щоб збанкрутіти. Поки ти справно платитимеш йому відсоток, зможеш приходити і йти, коли забажаєш.

Інеж похитала головою: жодна з цих пропозицій не здавалася можливою.

— Дозволь мені бути відвертим із тобою. Якщо ти втечеш, не розрахувавшись за угоду, Гаскель відправить по тебе людей, поряд із якими Цьоця Гелін здаватиметься маразматичною бабусею. І я не спинятиму його. Заради цієї маленької угоди я поставив на карту свою голову, і ця позиція мені не дуже подобається.

— Якщо все це правда, — відповіла дівчина, — то я маю право сказати «ні».

— Звичайно. Але лише сліпий не побачить, що ти небезпечна, — відізвався Бреккер. — Я б не хотів, щоб ти була небезпечною для мене.

Небезпечна. Вона хотіла ухопитися за це слово. Інеж свято вірила, що цей хлопець недоумкуватий або сам безнадійно введений в оману, але слово їй подобалося, і, якщо вона не помилялася, Каз пропонував їй покинути цей будинок уже сьогодні вночі.

— Це не… це не шахрайство, чи не так? — Запитання прозвучало тихіше, аніж їй хотілося.

Темна тінь лягла на Казове обличчя.

— Якби це було шахрайство, я обіцяв би тобі, що ти будеш у безпеці. Пропонував би тобі щасливе життя. Не знаю, чи воно взагалі можливе в Бочці, але зі мною тобі точно його не бачити.

З якихось причин ці слова заспокоїли її. Краще знати жахливу правду, ніж солоденьку брехню.

— Добре, — відповіла Інеж. — 3 чого почнемо?

— Почнемо з того, що виберемося звідси й знайдемо тобі порядний одяг. І до речі, Інеж, — сказав Бреккер і повів її геть із салону, — ніколи більше не підкрадайся до мене.

Правда полягала в тому, що відтоді Інеж безліч разів пробувала підкрастися до нього, але жодного разу їй це не вдалося. Здавалося, що, одного разу побачивши її, Каз навчився помічати дівчину завжди.

Вона довірилася Бреккерові тієї ночі. Стала тією небезпечною дівчиною, котра, як він відчув, завжди ховалася всередині. Але помилкою було продовжувати вірити Казові чи брати на віру легенду, яку він вибудував навколо себе. Цей міф завів її сюди, у задушливу спеку, змусив балансувати між життям і смертю, наче листочок, що з останніх сил чіпляється восени за гілку. Врешті-решт Каз Бреккер був просто хлопчиком, а вона дозволила йому втягнути себе в таку халепу.

Інеж навіть не звинувачувала його. Вона сама дозволила собі потрапити в цю ситуацію, бо не знала, куди хоче рухатися далі. Серце — це стріла. Чотири мільйони крюґе, свобода, шанс на повернення додому. Вона сказала б, що прагнула саме цього. Але глибоко всередині не могла змиритися з думкою про вороття до батьків. Чи зможе вона розповісти мамі й татові правду? Чи зрозуміють вони, що вона робила все задля того, щоб вижити, не лише у «Звіринці», а й щодня після нього. Чи зможе вона покласти голову мамі на коліна й чи пробачить та їй? Що вони бачитимуть, коли дивитимуться на неї?

«Лізь, Інеж». Але де було те, куди варто рухатися? Яке життя чекає на неї після всіх страждань? Спина боліла. Руки стікали кров’ю. М’язи ніг здригалися від невидимого тремтіння, а шкіра, здавалося, готова злізти з тіла. Кожен ковток чорного повітря обпікав легені. Глибоко вдихнути не вдавалося. Вона вже не могла навіть зосередитися на сірій латці неба. Піт стікав із чола й застилав очі. Якщо вона здасться, то здасться за всіх — за Джаспера й Вілана, за Ніну та її фієрданця, за Каза. Вона не має права зробити це.

«Це вже не залежить від тебе, маленька рисе, — наспівував у голові голос Цьоці Гелін. — Як довго ти зможеш триматися за повітря?»

Спека сміттєспалювача огортала її, наче щось живе, наче пустельний дракон у своєму лігві, що ховався серед льодів, чекаючи на неї. Інеж знала межі свого тіла й те, що більше не має що дати. Вона зробила погану ставку. Отак просто. Листочок міг чіплятися за свою гілку, але він уже був мертвим. Питання лише в тому, коли він упаде.

«Ворушися, Інеж». Тато навчав її дряпатися вгору, довіряти мотузці та зрештою вірити у свої власні навички, бути впевненою, що якщо вона стрибне, то обов’язково опиниться з іншого боку. Чи чекатиме він на неї там? Інеж подумала про свої ножі, заховані на борту «Феролінда» — можливо, їх передадуть якійсь іншій дівчинці, що мріє стати небезпечною. Інеж прошепотіла їхні імена: Сан-Петір, Санта-Марія, Санта-Анастасія, Сан-Владімір, Санта-Лізабета, Санта-Аліна, що стала мученицею ще до того, як їй виповнилося вісімнадцять років. «Ворушися, Інеж». Стрибнути зараз чи просто дочекатися, поки тіло здасться?

Інеж відчула вологу на щоках. Вона плаче? Тепер? Після всього, що вона зробила й що зробили з нею?

І раптом вона почула м’яке поплескування, ніжний барабанний бій, що навіть не мав ритму. Вона відчула його щоками й обличчям. Почула, як він засичав, потрапивши на вугілля внизу. Дощ.

Прохолода й прощення. Дівчина задерла голову. Звідкись долинув дзвін — годинник вибив три чверті, але її це не турбувало. Дівчина чула лише музику дощу, котрий змивав піт і кіптяву, вугільний дим Кеттердама, фарбу для обличчя зі «Звіринцю», омивав скручену джутову мотузку й допомагав затвердіти гумі на змучених стопах Інеж. Він здавався їй благословенням, хоча дівчина знала, що Каз назвав би його просто погодою.

Тепер вона мусила швидко рухатися, поки каміння не стало слизьким, а дощ не перетворився на ворога. Вона змусила свої м’язи вигнутися, пальці приготуватися до пошуку й підштовхнула себе на фут угору, потім іще, знову й знову, бурмочучи вдячні молитви своїм святим. Ось він, ритм, з якого вона вибилася раніше, ховається в промовлених упівголоса модуляціях їхніх імен.

Але, навіть дякуючи, Інеж знала, що дощику недостатньо. Їй потрібна була буря — грім, вітер, повінь. Вона мріяла, щоб шторм зруйнував кеттердамські будинки насолоди, зірвав із них дахи й позривав двері з петель. Вона мріяла, щоб шторм здійняв хвилі на морі, заволодів кожним кораблем работорговців, розколов їхні щогли й розбив на друзки корпус на берегах, котрі не пробачають. «Я хочу викликати цей шторм», — думала дівчина. І чотирьох мільйонів крюґе могло вистачити. Вистачити для її власного корабля — невеличкого, лютого й навантаженого вогнепальною зброєю. Схожого на неї. Вона полюватиме за работорговцями та їхніми покупцями. Вони навчаться боятися, і всі знатимуть її ім’я. «Серце — це стріла. Йому потрібна ціль, до якої можна неухильно рухатися». Вона чіплялася за стіну, але нарешті Інеж мала мету, за яку могла міцно триматися і яка вела її догори.

Вона не була риссю, чи павуком, чи навіть Марою. Вона була Інеж Ґхава, і майбутнє чекало на неї вгорі.

26 Каз

Каз швидко минав горішні камери, витрачаючи лише мить, щоб глипнути за ґрати. Бо Юл-Баюра тут не було. А він не мав багато часу.

Якась частина його почувалася незакріпленою без ціпка. Він був босий, у дивному одязі з блідими руками без рукавичок. Він узагалі не почувався собою. Ні, це не зовсім так. Він почувався тим Казом, яким був кілька тижнів після смерті Джорді, — дикою тваринкою, що б’ється, щоб вижити.

Бреккер помітив, що позаду в одній із камер причаївся шуанський в’язень.

— Сеш-уєг, — прошепотів Каз. Якщо чоловік і впізнав кодове слово, він цього не показав. — Юл-Баюр? — Нічого. Чоловік почав кричати на нього шуанською, і Каз швидко забрався геть, проминувши решту камер, а потім вислизнув на сходову кліть і кинувся вниз сходами так швидко, як міг. Він знав, що повівся безрозсудно, самовпевнено, але хіба не тому його називали Нечисторуким? Жодна робота не була для нього занадто ризикованою. Жодний учинок не був занадто ницим. Нечисторукий бачив, як виконували грубу роботу.

Хлопець не знав, що керувало ним. Можливо, Пекки Роллінза тут не було. Можливо, він був мертвий. Але Каз цьому не вірив.

«Я б знав, якимось чином я б знав».

— Твоя смерть належить мені, — прошепотів він.

Повернення з Баржі Женця стало для Каза новим народженням. Дитина, якою він був, померла від вогняної віспи. Гарячка випалила все добре, що було в ньому.

Виживання не було й близько таким важким, як він гадав, залишивши позаду всю благопристойність. Перше правило казало, що потрібно знайти когось меншого й слабшого й забрати те, що в нього є. Але, зважаючи на те, яким малим і слабким був Каз, завдання виявилося не найпростішим. Він тримався подалі від гавані, ближче до провулків і прямував до району, де жив Герцун. Упізнавши крамничку із солодощами, хлопчик почекав назовні, а потім підстеріг невеличкого круглощокого школяра, котрий валандався позаду своїх друзів. Каз звалив його на землю, вивернув кишені й відібрав мішечок із локричними цукерками.

— Давай мені свої штани, — наказав він.

— Вони завеликі для тебе, — зарюмсав хлопчина.

Каз ударив його. Хлопчик віддав штани. Бреккер скрутив їх і кинув у канал, а потім побіг так швидко, як дозволяли слабкі ноги. Йому не потрібні були штани; він хотів лише, щоб хлопчик трохи загаявся, перш ніж плаксиво кликати на допомогу. Каз знав, що школяр іще довго зіщулюватиметься в провулку, зважуючи сором від появи напівголим на вулиці й необхідність піти додому й розповісти, що сталося.

Бреккер перестав бігти, коли дістався до найтемнішого провулка, який можна було знайти в Бочці. Він запхав усі локричні цукерки за раз до рота, ковтаючи величезними болючими ковтками, і одразу виблював усе, що з’їв. Узяв гроші й купив гарячий буханець білого хліба. Хлопчик був босий і бруднющий. Пекар дав йому другий буханець задурно, щоб він лише не наближався.

Відчувши себе трохи сильнішим і не таким сором’язливим, Каз попрямував до Східної Клепки. Знайшов найсумнівніший барліг, де грали в азартні ігри, на якому не було навіть вивіски, а біля дверей тупцяв лише один зазивайло.

— Мені потрібна робота, — кинув, підійшовши до дверей.

— Не маю що тобі запропонувати, синку.

— Я розуміюся на числах.

Чоловік засміявся.

— Можеш чистити нічні горщики?

— Так.

— Погано. Ми вже маємо хлопчика, який їх чистить.

Каз чекав цілу ніч, перш ніж побачив, як хлопчина приблизно його віку виходить із будинку. Він ішов за ним два квартали, а потім ударив по голові каменюкою. Сів хлопчикові на ноги й зняв його черевики, а потім порізав йому підошви стоп уламком розбитої пляшки. Хлопчик вилікується, але навряд чи швидко повернеться до роботи. Торкаючись голої плоті його щиколоток, Каз раптом сповнився огиди. Він досі бачив білі тіла на Баржі Женця, відчував під руками смердючу роздуту шкіру Джорді.

Наступного вечора він повернувся до барлогу.

— Мені потрібна робота, — сказав Бреккер. І отримав її.

Відтоді він працював, і накопичував, і заощаджував. Він ішов слідом за професійними злодіями Бочки й учився, як чистити кишені і як перерізати ручки дамських сумочок. Він потрапив до в’язниці вперше, а незабаром удруге. Швидко заробив репутацію людини, котра береться за будь-яку роботу, яку потрібно зробити, а потім причепилося й прізвисько — Нечисторукий. У бійках він не мав навичок, але стояв непохитно.

— У тебе немає майстерності, — сказав йому якось картяр у «Срібній підв’язці», — немає техніки.

— Звичайно, є, — заперечив Каз. — Я практикую бойове мистецтво «натягни йому сорочку на голову й копай, поки кров не піде».

Він досі залишався Казом, як і завжди, але вкрав собі прізвище Бреккер з уламка якоїсь машинерії, котру побачив у порту. Своїм справжнім прізвищем Рітвельд він знехтував, відтяв, наче кінцівку з гангреною. Це було сільське прізвище, його останній зв’язок із Джорді, батьком і хлопчиком, яким він був. Проте Каз не хотів, аби Якоб Герцун зауважив, коли він прийде.

Він дізнався, що махінація, яку Герцун провернув із ним і Джорді, була звичною справою. Кав’ярня й будинок на Зельверстрат були лише театральними декораціями, які використовували, щоб стригти, як баранчиків, сільських дурнів. Філіп із його механічними песиками був приманкою, яку використали, щоб утягнути Джорді в справу; Марґіт, Саскія й службовці на Біржі — усе це були підставні особи в шахрайстві. Навіть один із працівників банку був у справі — передавав інформацію про клієнтів Герцуну й підказував йому, хто з новачків із села відкрив собі рахунок. Герцун, мабуть, дурив кількох простаків одночасно. Невеличких статків Джорді не було достатньо, щоб виправдати такі витрати.

Але найжорстокішим відкриттям став Казів талант у картах. Він навіть міг би зробити їх із Джорді багатіями. Коли він дізнавався про нову гру, за кілька годин ставав справжнім мастаком у ній, і його неможливо було обіграти. Він пам’ятав усі роздачі, котрі грали, кожну зроблену ставку. Міг відстежувати роздачу аж до п’яти колод. А якщо йому не вдавалося щось пригадати, Каз виплутувався із ситуації шахрайством. Він ніколи не губив своєї любові до спритності рук і міг би отримати ступінь із ховання в долоні монеток, карт, кубиків, гаманців і годинників. Гарний чарівник не надто відрізняється від порядного злодія. Незабаром йому заборонили сідати за стіл у кожній азартній залі Східної Клепки.

Куди б він не йшов, у кожному шинку, нічліжці, борделі й сквоті Каз питав про Якоба Герцуна, але, якщо хтось і знав це ім’я, то не зізнавався.

Одного дня Бреккер перетинав міст через Східну Клепку й побачив чоловіка з червоними щоками й пучкуватими бачками, котрий заходив до крамниці з джином. Він більше не вбирався в статечний чорний колір купців, натомість був одягнений у кричущі смугасті штани й темно-бордову камізельку з орнаментом з індійських огірків. Оксамитове пальто мало пляшково-зелений відтінок.

Каз проштовхався крізь натовп. Думки гули, серце гупало, він не знав, що має робити, але біля дверей крамниці його зупинив, простягнувши одну м’ясисту руку, викидайло в котелку.

— Зачинено.

— Я бачу, що відчинено. — Власний голос здався Казові дивним — пронизливим, незнайомим.

— Тобі краще зачекати.

— Я мушу побачити Якоба Герцуна.

— Кого?

Казові здавалося, що він ладен вистрибнути з власної шкіри. Хлопчик показав крізь вікно.

— Якоба клятого Герцуна. Я хочу поговорити з ним.

Викидайло кинув на нього такий погляд, наче Каз був божевільним.

— Зберися з думками, хлопче, — сказав він. — Це ніякий не Герцун. Це Пекка Роллінз. І якщо хочеш мати успіх у Бочці, краще запам’ятай його ім’я.

Каз знав ім’я Пекки Роллінза. Кожен знав. Він просто ніколи його не бачив.

Тієї миті Роллінз повернувся до вікна. Каз чекав на визнання — на самовдоволену чи глумливу посмішку, на спалах упізнавання. Але погляд Роллінза пройшов просто крізь нього. Черговий простак. Черговий роззява. Чому він мав його пам’ятати?

Каза намагалися переманити всі банди, котрим подобалося, як він працює своїми кулаками й картами. Він завжди відмовляв. Бреккер прийшов до Бочки, щоб знайти Герцуна й покарати його, а не для того, щоб приєднуватися до якоїсь тимчасової родини. Але усвідомлення того, що його справжньою метою був Пекка Роллінз, змінило все. Тієї ночі він не міг заснути, лежав на підлозі сквоту, у якому відсиджувався, і думав про те, чого хоче чи що було б справедливим стосовно Джорді. Пекка Роллінз забрав у Каза все. Якщо Бреккер мав намір учинити з Роллінзом те саме, він мусив стати рівним йому, а потім кращим за нього, і він не міг впоратися із цим самотужки. Йому потрібна була банда, і не просто банда, а та, яка потребувала його. Наступного дня він пішов до Рейки й поцікавився в Пера Гаскеля, чи не потрібен йому ще один солдат. Уже тоді він знав, що, хоч і почав пішаком, Покидьки перетворяться на його армію.

Чи всі ці кроки привели його сьогодні сюди? У ці темні коридори? Це була не та помста, про яку Каз мріяв.

Ряди камер тягнулися далі й далі — безкінечні, неможливі. Йому не вдасться знайти Роллінза вчасно. Але це було неможливим лише до моменту, коли перестало бути таким, до миті, коли Каз побачив кремезну статуру, червоне обличчя крізь ґрати в залізних дверях. Це було неможливо лише до тієї миті, поки він не опинився перед камерою Пекки Роллінза.

Чоловік спав на боку. Хтось добряче відлупцював його. Каз спостерігав, як здіймаються й падають груди.

Скільки разів Каз бачив його після того, як уперше мигцем помітив біля крамниці з джином? Жодного разу не майнуло впізнавання. Каз більше не був дитиною; Пекка не мав жодних підстав упізнати в його рисах обдуреного хлопчика. І це доводило Каза до божевілля щоразу, коли їхні шляхи перетиналися. Це було неправильно. Обличчя Пекки — обличчя Герцуна — не стиралося з Казової пам’яті, витесане зазубреним лезом.

Тепер Каз завагався, відчуваючи в руці невеличку вагу відмикачок, котрі комахами скрутилися в його долонях. Хіба не цього він прагнув? Побачити Пекку розтоптаним, приниженим, жалюгідним. Роллінз втратив надію, а найкращі з його посіпак повмирали на списах. Може, цього було достатньо. Може, тепер він хотів від Пекки, щоб той лише дізнався, хто він такий, що він насправді зробив. Він міг організувати власний маленький суд, винести вирок і навіть виконати його.

Годинник Старійшин почав вибивати три чверті години. Він мусить іти. Не так багато часу залишилося, щоб потрапити до підвалу. Ніна чекатиме на нього. Усі чекатимуть.

Але він потребував цього. Він боровся за це. Звичайно, Каз уявляв усе інакше, але хіба є якась різниця? Якщо Пекку Роллінза вб’є якийсь безіменний фієрданський кат, ніщо вже не матиме значення. Каз отримає чотири мільйона крюґе, а Джорді ніколи не отримає помсти.

Замки у дверях легко піддалися Казовим відмикачкам.

Пекка розплющив очі й посміхнувся. Він узагалі не спав.

— Привіт, Бреккере, — сказав Роллінз. — Прийшов помилуватися?

— Не зовсім, — відповів Каз.

Двері за ним причинилися.