Шістка воронів

1 Джуст

Для Джуста існувало лише дві проблеми — місяць і вуса.

Узагалі він мав здійснювати обхід довкола Удового будинку, але останні п’ятнадцять хвилин тупцював біля південно-східної стіни в садку, намагаючись вигадати щось романтичне, що можна було б сказати Ані.

От якби вона мала очі сині, як море, чи зелені, схожі на смарагди. Дзуськи! Очі в неї були карі — чарівні, мрійливі… кольору топленого шоколаду? Брунатні, як кроликове хутро?

— Скажи, що її шкіра сяє, наче молодий місяць, — радив його друг П’єтр. — Дівчатам таке подобається.

Чудова знахідка, але кеттердамська погода не сприяла. Того дня з гавані не дмухнув ані найслабший вітерець, важкі молочно-сірі хмари оповили міські канали й загорнули алеї у вологу мряку. Навіть тут, поміж садибами Ґельдстрат, повітря пряно пахло рибою й застояною водою. На островах, що вже не належали місту, працювали нафтопереробні заводи, і їхній дим розлітався небом, наче мазки солоної імли. Повний хворобливо жовтий місяць здавався не прикрасою, а пухирем, який уже давно варто було проколоти.

Може, зробити комплімент Аніному сміху? От тільки він ніколи не чув, щоб дівчина сміялася. Що й казати, не такий він уже й вправний жартівник.

Джуст зиркнув на своє відображення в одній зі скляних панелей на двостулкових дверях, що вели в будинок із боку саду. Мама не помилялася. Навіть у новій формі він мав вигляд немовляти. Обережно провів пальцем уздовж верхньої губи. Бодай би вже ці вуса виросли. Принаймні сьогодні вони здаються густішими, ніж учора.

Він уже пропрацював у міській варті трохи менше від шести тижнів. Це виявилося й близько не таким захопливим, як хлопець сподівався. Уявляв, як ганятиметься за злодіями в Бочці чи патрулюватиме гавані, стане найпершим із тих, хто перевірятиме вантажі, що надходять до доків. Але відколи в ратуші вбили того посланця, Торговельна Рада ремствувала й скаржилася на охорону. А він де тоді був? Тинявся без діла довкола садиби якогось таланистого крамаря. Хоча не простого крамаря. Радник Уд обіймав таку високу посаду в кеттердамському уряді, про яку іншим годі й мріяти. Цей чолов’яга знав, як видертися кар’єрними сходами.

Джуст обсмикнув на собі кітель, приладнав гвинтівку, потім поплескав себе важкеньким кийком по стегну. Може, він сподобається Удові. «Має гостре око й швидко вправляється з кийком, — скаже той. — Цей молодик заслуговує на підвищення».

— Сержант Джуст Ван Пель, — прошепотів, насолоджуючись звучанням слів. — Капітан Джуст Ван Пель.

— Годі вже на себе витріщатися!

Хлопець метушливо озирнувся й зашарівся. Хенк і Рутґер стрімко увійшли до садочка, що ріс обабіч садиби. Обидва старші, вищі й кремезніші за Джуста, до того ж домашні охоронці, особисті служники радника Уда. Це означало, що вони носили його блідо-зелені лівреї, були озброєні химерними гвинтівками з Новозем’я й не дозволяли Джустові забути ані на хвилинку, що він лише мізерний пішак із міської варти.

— Твій пушок не ростиме швидше, скільки б ти його не пестив, — зареготав Рутґер.

Джуст спробував зберегти хоч крихту гідності:

— Мушу завершити обхід.

Рутґер штурхнув Хенка ліктем:

— Збирається встромити свого носа до Гришиної майстерні, щоб повитріщатися на ту кралю.

— Ох, Аню, чому б тобі не скористатися магією Гриші, щоб допомогти моїм вусам хоч трішки вирости, — кривлявся Хенк.

Джуст розвернувся на підборах і рвучко попрямував до східної стіни будинку. Щоки його палали вогнем. Ці двоє глузували з нього щомиті, відколи хлопець тут з’явився. Якби не йшлося про Аню, він би, напевно, звернувся до капітана з проханням про переведення куди-інде. Вони з дівчиною ледь перекинулися кількома словами під час його обходів, але Аня, без сумніву, залишалася найкращою частиною його нічних вартувань.

І ніде правди діти, йому подобалася не лише вона, а й Удове помешкання, хоча хлопець лише кілька разів крадькома зазирнув у вікно. Уд володів одним із найбільших будинків на Ґельдстрат — підлога там була викладена мерехтливим чорним і білим каменем, люстри зі склом ручної роботи освітлювали личковані темним деревом стіни. Здавалося, наче під кесонними стелями дрейфують велетенські медузи. Іноді Джуст уявляв, що це його садиба, що він заможний крамар, котрий щойно прудко вибіг із будинку до свого вишуканого садочка.

Хлопець глибоко вдихнув, а тоді завернув за ріг будівлі. Аню, твої очі брунатні, наче… кора дерева? Ні, він мусить вигадати щось інше. Утім, експромти завжди вдавалися йому найкраще.

Дивно, але хтось залишив скляні двері Гришиної майстерні розчахнутими навстіж. Ця майстерня свідчила про Удові статки більше, ніж уручну розмальовані блакитні кахлі на кухні чи камінні полиці, заставлені горщиками з тюльпанами. Гришині контрактники були недешевими, але Уд пристав на угоду аж із трьома.

Чомусь Юрій не сидів за довгим робочим столом, та й Ані не було видно. Лише Ретвенко виявився на місці. Умостився, недбало розкинувшись, на стільці в темно-синьому халаті. На грудях лежала книжка, але очі були заплющені. Джуст потупцював хвилинку у дверях, а потім прочистив горло:

— Ці двері мусять зачинятися й замикатися на ніч.

— Це не будинок, а лазня якась, — спроквола одізвався Ретвенко, так і не розплющивши очей. Він мав помітний переливчастий равканський акцент. — Скажи Удові, що я зачиню двері, коли нарешті перестану пріти.

Ретвенко був Верескуном, значно старшим за інших найманців Гриші. У його волоссі вже виднілися сріблясті пасма. Подейкували, що чоловік воював на боці переможених у Равканській громадянській війні, а коли бойові дії скінчилися, утік до Керчу.

— Я залюбки передам ваші скарги радникові Уду, — збрехав Джуст. У будинку завжди було надто спекотно, наче його мешканців зобов’язали використати певну кількість вугілля. Проте хлопець не мав наміру вказувати їм на це. — До тієї ж миті…

— Ти маєш новини про Юрія? — перервав його Ретвенко, розплющивши нарешті очі, ретельно заховані під важкими повіками.

Джуст ніяково глипнув на миски з червоним виноградом і стоси бордового оксамиту, що вкривали робочий стіл. Юрій намагався перелити фруктову «кров» до портьєр пані Уд, але нещодавно тяжко захворів, відтоді Джуст його й не бачив. На оксамиті вже зібралася пилюка, а виноград почав псуватися.

— Я нічого не чув.

— Звісно ж, де тобі чути. Надто зайнятий своїм плентанням довкола в дурнуватій багряній формі із задертою кирпою.

Що не так із його формою? І чому Ретвенко взагалі тут? Він був Удовим приватним Верескуном і часто подорожував разом із крамаревими найціннішими вантажами, гарантуючи прихильні вітри, що допоможуть кораблям швидко й безпечно дістатися гавані. Чому ж це він зараз не в морі?

— Думаю, Юрія могли помістити до карантину.

— Друже, ти так мені допоміг, — глумливо пхикнув Ретвенко. — Можеш припинити вигинати шию, як гуска, що сподівається на зерно. Ані тут немає.

Джуст знову відчув, що шаріється.

— А де вона? — запитав, намагаючись надати голосу офіційності. — Вона мала б залишатися тут після заходу сонця.

— Годину тому Уд забрав її. Так само, як тієї ночі, коли прийшов по Юрія.

— Що ви маєте на увазі, говорячи «прийшов по Юрія»? Юрій лежить хворий.

— Уд прийшов по Юрія, той повернувся нездоровим. За два дні він зник на віки вічні. А тепер Аня.

На віки вічні?

— Може, сталася якась надзвичайна ситуація. Когось терміново потрібно було зцілити…

— Спочатку Юрій, тепер Аня. Я буду наступним, а ніхто навіть і не помітить, окрім бідного маленького офіцера Джуста. Іди вже.

— Якщо радник Уд…

Ретвенко звів руку — і раптовий шквал вітру штурхнув Джуста до дверей. Хлопець відчайдушно спробував устояти на ногах, учепившись в одвірок.

— Я сказав уже. — Ретвенко зобразив у повітрі коло, і двері гучно захряснулися. Джуст позадкував саме вчасно, щоб двері не защемили йому пальці, і беркицьнувся в бік саду.

Зіп’явся на ноги так швидко, як тільки міг, пострушував із форми куряву й відчув, як шлунок скрутило від сорому. Одна зі скляних панелей у дверях тріснула від прикладеної сили. Крізь неї Джуст бачив, як самовдоволено посміхається Верескун.

— Це вирахують із вашої платні, — гукнув Джуст, показуючи на розбите скло. Він ненавидів свій голос, писклявий і ледь чутний.

Ретвенко змахнув рукою, і двері повисли на завісах. Мимоволі хлопець зробив іще один крок назад.

— Вирушай на свої обходи, вартовий песику, — гукнув Ретвенко.

— Непогано розважаєтеся, — заіржав раптом Рутґер, який стояв, прихилившись до садової стіни.

Як довго він тут стоїть?

— Знайди собі якусь іншу справу й не переслідуй мене, — попросив Джуст.

— Усіх охоронців викликають до елінгу.[1] Навіть тебе. Чи ти надто зайнятий пошуками нових друзів?

— Я попросив його причинити двері.

Рутґер заперечно похитав головою.

— Ти не проси його, а наказуй. Вони служники, а не почесні гості.

Джуст поплентався на крок позаду, відчуваючи, як усередині вирує образа. Найгірше те, що Рутґер мав рацію. Ретвенко не мав права так розмовляти з ним. Але що йому було робити? Навіть якби йому стало відваги встряти в сутичку з Верескуном, це було б те саме, що лаятися з коштовною вазою. Насправді гришники були не простими служниками, а найціннішим Удовим майном.

Хай там як, та що ж мав на увазі Ретвенко, коли казав, що Юрія й Аню забрали геть? Може, він покривав Аню? Найманці Гриші після сутінок залишалися вдома не просто так. Іти без супроводу вулицею було ризиковано: їх міг схопити работорговець — і шукай вітру в полі. «Може, вона зустрічається з кимось», — Джуст не міг розпрощатися з розпачливими думками.

Хлопцеві роздуми перервали спалахи світла і якесь метушіння біля елінгу, розташованого неподалік від каналу. Води віддзеркалювали високі й вузькі будинки інших заможних крамарів, крихітні фронтони на їхніх дахах, чітко окреслені на тлі нічних небес, сади й повітки для човників, освітлені променистими ліхтарями.

Кількома тижнями раніше Джустові повідомили, що Уд вирішив удосконалити схованку для своїх човнів, і відтепер вартовий не мусить обходити ще й її. Проте коли вони з Рутґером зайшли досередини, жодних фарб чи риштовання там не виявили. Гондоли разом із веслами були звалені в купу під стіною. Решта домашніх вартових у лівреях кольору морської хвилі вже були тут. Джустові вдалося впізнати також двох охоронців із міської варти, убраних у багрянець. Майже весь простір усередині займала велетенська камера — здавалося, хтось установив тут окрему тюремну клітку з ґратами з міцної сталі, густо помережаними заклепками. Щоправда, на одній зі стін розташовувалося чималеньке вікно з горбастим склом. Крізь нього Джуст побачив дівчину, що сиділа за столом, щільно загорнувшись у червоний шовк. Позаду неї застиг наввипинки охоронець із міської варти.

«Аня», — одразу ж збагнув Ван Пель. Упізнав її карі очі та бліду шкіру. Навпроти неї сидів маленький, страшенно нажаханий хлопчик зі скуйовдженим зі сну волоссям; стілець був зависокий, і малий нервово дриґав ногами в повітрі.

— Чому тут так багато охорони? — запитав Джуст. Щонайменше з десяток вартових напхалося до елінгу. Онде стоїть радник Уд разом із якимсь незнайомим крамарем, обидва одягнені в належне чорне вбрання. Джуст мимоволі випростався, помітивши, що вони розмовляють із капітаном міської варти, занепокоївся, чи не залишилося, бува, на його формі садового бруду.

— Це що?

Рутґер знизав плечима.

— Усім байдуже. Головне, що розважимося. Дістала вже ця рутина.

Джуст знову повернувся до скла. Аня дивилася прямісінько на нього, але її погляд був спантеличеним. Того дня, коли він уперше з’явився в Удовій садибі, вона загоїла синець на його щоці. Нічого страшного, просто жовто-зелена згадка про ляпас, якого він дістав на тренуванні. Але, імовірно, це впало крамареві в око. Та й кому б сподобалося, якби його охоронець скидався на харцизяку? Джустові наказали йти до Гришиної майстерні, де Аня посадила його перед собою, у яскравий прямокутник пізнього зимового світла. Її прохолодні пальці пробігли хлопцевою шкірою, і, хоч свербіло дай боже, за кілька секунд від синця не залишилося й сліду.

Коли хлопець подякував, Аня всміхнулася, і він пішов. Знав, що його сподівання марні. Навіть якби дівчина зацікавилася Джустом, у нього ніколи не стане грошей, щоб викупити її угоду в радника Уда, а інакше вона ніколи ні з ким не може побратися, хіба що Уд видасть спеціальний наказ. Але це не припинило його коротких візитів, щоб привітатися чи принести Ані маленький подаруночок. Найбільше їй сподобалася мапа Керчу — примхливе зображення їхнього острівного народу, навколо якого плавали в Справжньому морі русалки, а кораблі підганяв вітер в образі щокатого чоловіка. Це був лише дешевий сувенір, із тих, які збувають туристам у Східній Клепці, але здавалося, що він тішить дівчину.

Джуст ризикнув і підвів руку в привітальному жесті, проте Аня ніяк не відреагувала.

— Бовдуре, вона тебе не бачить, — зареготав Рутґер. — Скло з того боку дзеркальне.

Хлопець укотре зашарівся.

— І як я мав про це знати?

— Спробуй хоч раз розплющити очі й побути уважним.

«Спочатку Юрій, тепер Аня».

— Чому їм потрібні Цілителі Гриші? Хлопчик поранений?

— Як на мене, цілком нормальний.

Капітан і Уд, схоже, урешті порозумілися.

Джуст побачив крізь скло, як радник увійшов до камери й підбадьорливо поплескав хлопчину по плечі. Там, певно, були вентиляційні отвори, бо Ван Пель почув, як Уд промовив: «Будь мужнім, малий, там є для тебе кілька крюґе». Потім чоловік ухопив Аню за підборіддя рукою, укритою старечими плямами. Дівчина напружилася, а Джустові нутрощі знову зав’язалися вузлом. Радник злегка струснув голову дівчини: «Роби те, що тобі кажуть, і все швидко минеться, ja[2]?»

Вона вичавила непевну усмішку.

— Звісно ж, дядечку.

Уд прошепотів кілька слів охоронцеві, що стояв позаду Ані, і пішов геть. Двері зачинилися з протяжним брязканням, і чоловік знову почепив на них важезну колодку.

Несподівано радник Уд та інший крамар наблизилися до Джуста й Рутґера. Інший чолов’яга, котрого Ван Пель не знав, мовив:

— Ти справді думаєш, що це слушна ідея? Дівчисько — Корпуснійка. Після того, що сталося з твоїм Творцем…

— Я переймався б за Ретвенко, але Аня має гарну вдачу. Вона Цілителька. Жодних нахилів до агресії.

— А ти зменшив дозу?

— Так, але ж ми погодилися, що, якщо результат буде такий самий, як із Творцем, Рада компенсує мені витрати. Навіть не просіть мене змиритися — занадто дорого.

Коли крамар кивнув, Уд зробив знак капітанові: «Продовжуйте».

«Такий самий результат, як із Творцем». Ретвенко казав, що Юрій безслідно зник. Невже він це мав на увазі?

— Сержанте, — гримнув капітан, — ви готові?

— Так, сер, — відповів охоронець у камері й витягнув ножа.

Джуст важко ковтнув.

— Тест перший, — оголосив капітан.

Охоронець нахилився до хлопчика й наказав йому засукати рукав. Той послухався, простягнув одну руку, а великий палець другої потягнув до рота.

«Хіба він не задорослий для такого?» — здивувався Джуст.

Але дитина, мабуть, була страшенно налякана. Сам Ван Пель до чотирнадцяти років спав із ведмедиком, пошитим зі старої шкарпетки. Гарний привід для ущипливих глузувань старших братів.

— Зараз трошки вжалить, — попередив охоронець.

Хлопчик кивнув, не витягуючи пальця з рота й вибалушивши очі.

— Це справді необов’язково, — втрутилася Аня.

— Тиша, будь ласка, — наказав Уд.

Сержант погладив хлопчика й раптово різонув його передпліччя, залишаючи яскравий червоний слід. Дитина тієї ж миті почала плакати.

Аня спробувала підвестися з крісла, але охоронець поклав свою велетенську лапу їй на плече.

— Усе гаразд, сержанте, — віддав наказ Уд. — Хай вона зцілить його.

Аня нахилилася вперед і ніжно взяла хлопчика за руку.

— Ш-ш-ш-ш, — прошепотіла вона м’яко. — Дозволь мені допомогти.

— Буде боляче? — крізь сльози запитав малий.

Дівчина всміхнулася.

— Зовсім ні. Трохи посвербить. Зможеш заради мене постояти тихенько?

Джуст помітив, що нахилився ближче до скла. Він іще ніколи не бачив, як Аня зцілює когось.

Дівчина витягла з рукава хустинку й витерла кров. Її пальці почали обережно торкатися хлопчикової рани. Ван Пель зі здивуванням спостерігав, як шкіра поступово змінювала форму й зросталася докупи.

За кілька хвилин хлопчик усміхнувся й випростав руку. Вона виглядала дещо червоною, утім, була гладенькою та не мала жодних рубців.

— Це була магія?

Аня клацнула його по носі.

— Один із різновидів. Та сама магія, котрою користується твоє тіло, коли має багато часу й удосталь бинтів.

Хлопчик здавався розчарованим.

— Добре, добре, — нетерпляче вигукнув Уд, — а тепер парем.

Джуст насупився. Такого слова він ніколи раніше не чув.

Капітан зробив знак сержантові.

— Давай, що там друге на черзі.

— Простягни руку, — знову наказав дитині охоронець.

Хлопчик похитав головою:

— Мені не подобається ця частина.

— Роби, що тобі кажуть!

Нижня хлопчикова губа затремтіла, але руку він усе-таки простягнув. Сержант знову врізав малого, а потім поклав маленький конверт із вощеного паперу на стіл перед Анею.

— Проковтни те, що знайдеш у пакунку, — проінструктував Уд.

— Що це? — Її голос тремтів.

— Це тебе не обходить.

— Що це? — повторила дівчина.

— Не бійся, це тебе не вб’є. Ми попросимо тебе виконати кілька простих завдань, щоб оцінити ефективність ліків. Сержант перевірить, щоб ти робила тільки те, що тобі кажуть, і нічого більше, зрозуміло?

Аня стиснула щелепи, але кивнула.

— Ніхто не заподіє тобі шкоди, — додав радник, — але пам’ятай: якщо ти травмуєш сержанта, з клітки не вийдеш ніколи! Вона зачиняється ззовні.

— Що то таке? — прошепотів Джуст.

— Не знаю, — відказав Рутґер.

— А що ти знаєш? — пробурмотів хлопець.

— Достатньо, щоб тримати язик за зубами.

Ван Пель зміряв його насупленим поглядом.

Аня взяла тремтячими руками невеликий вощений конверт і розгорнула його.

— Уперед, — скомандував Уд.

Дівчина закинула голову й проковтнула порошок. Хвилинку вона сиділа, стиснувши губи й чекаючи на результат.

— Це просто юрда? — запитала з надією в голосі.

Джуст зрозумів, що теж сподівається на ствердну відповідь. Юрди не варто боятися, усі в міській варті жували цей стимулятор, щоб не заснути під час нічних вартувань.

— Яке воно на смак? — поцікавився Уд.

— Як юрда, але солодше, воно… — Аня різко вдихнула. Руки схопилися за стіл, а зіниці так розширилися, що очі здавалися чорними. — О-о-о-ох, — видихнула вона. Майже промуркотіла.

Охоронець міцніше стиснув її плече.

— Як ти почуваєшся?

Дівчина пильно дивилася в дзеркало й посміхалася. Облизала білі зуби, укриті дивним порошком, наче іржею. Джустові враз стало зимно.

— Так, як це було з Творцем, — пробурмотів крамар.

— Зціли хлопчика, — наказав Уд.

Вона змахнула в повітрі рукою. Жест видався майже зневажливим, але поріз на хлопчиковій руці миттєво затягнувся. Зі шкіри злетіло кілька червоних крапель, котрі швидко зникли. Рука виглядала ідеально гладенькою, без жодного сліду крові чи почервоніння. Малий засяяв.

— Оце точно була магія.

— Це здається магією, — відповіла Аня, так само моторошно посміхаючись.

— Вона навіть не торкнулася його, — захоплено протягнув капітан.

— Аню, — сказав Уд. — Слухай уважно. Ми збираємося наказати охоронцеві провести наступний тест.

— М-м-м-м, — протягнула дівчина.

— Сержанте, — виголосив Уд, — відріжте хлопцеві великого пальця.

Хлопчик застогнав і знову почав рюмсати. Усівся на долоні, щоб захистити їх.

«Я мушу зупинити це, — думав Джуст, — мушу знайти спосіб захистити її, їх обох». А що тоді? Він був ніким, новачок у міській варті, гість у цьому будинку. «Крім того, — збагнув він у нападі сорому, — я не хочу втратити роботу».

Аня просто всміхалася й відкинула голову, щоб краще бачити сержанта.

— Вистріли в скло.

— Що вона сказала? — перепитав крамар.

— Сержанте, — гаркнув капітан.

— Вистріли в скло, — повторила Аня.

Сержантове обличчя зробилося млявим. Він схилив голову набік, так, ніби прислухався до віддаленої мелодії, потім зняв із плеча гвинтівку й націлив на вікно для спостережень.

— Лягай! — крикнув хтось.

Джуст, прикриваючи голову руками, кинувся на землю тієї самої миті, коли швидкий гуркіт зброї пролунав у вухах, а скло посипалося йому на руки й спину. Думки перетворилися на панічний лемент. Мозок намагався заспокоїтися, але він знав, що щойно сталося. Аня наказала сержантові стріляти в скло. Вона змусила його зробити це. Але це неможливо. Корпуснійці Гриші спеціалізуються на людському тілі. Вони можуть змусити твоє серце битися, уповільнити твоє дихання, зламати тобі кістки. Вони не можуть проникнути тобі в голову.

На мить навкруги запала тиша. Потім Джуст схопився на ноги, як і решта, і потягнувся за своєю гвинтівкою. Уд і капітан крикнули хором:

— Заспокой її!

— Застрель її!

— Ви знаєте, скільки вона коштувала? — різко заперечив радник. — Хай хтось зв’яже її. Не стріляйте.

Аня підвела руки у вільних червоних рукавах.

— Зачекайте, — попросила вона.

Джустова паніка минулася. Він знав, що наляканий, але цей страх був якимось віддаленим. Натомість груди сповнилися очікуванням. Хлопець не був певний, що станеться далі й коли саме, лише знав, що воно відбудеться, і було важливо підготуватися до зустрічі з незнайомим. Воно могло виявитися як добрим, так і поганим. Байдуже. Його серце звільнилося від смутку й бажань. Він не жадав нічого, не прагнув нічого, його мозок затих, а дихання завмерло. Хлопець хотів лише чекати.

Джуст побачив, як Аня підводиться й бере на руки маленького хлопчика. Почув, як вона ніжно наспівує йому якусь равканську колискову.

— Відчини двері й увійди, Уде, — сказала дівчина.

Ван Пель почув ці слова, зрозумів їх і забув.

Уд підійшов до дверей і відчинив засув. Увійшов до сталевої камери.

— Роби те, що тобі кажуть, і все швидко минеться, ja? — пробурмотіла дівчина з посмішкою. Її очі перетворилися на чорні бездонні озера. Її шкіра сяяла, світилася, мерехтіла. «Гарна, як місяць», — пульсувало в Джустовій голові.

Аня перехопила руками хлопчика зручніше.

— Не дивися, — прошепотіла вона йому у волосся. — А зараз, — звернулася до Уда, — візьми ніж.

2 Інеж

Каз Бреккер не потребував жодних підстав. Про це шепотілися на вулицях Кеттердама, у шинках і кав’ярнях, у темних кривавих закапелках кварталу втіх, знаного як Бочка. Хлопець, якого вони називали Нечисторуким, не потребував підстав, а тим паче чиїхось дозволів, щоб зламати ногу, зруйнувати союз чи змінити чиюсь долю, перегорнувши карту.

«Звісно ж, вони помиляються», — думала Інеж, перетинаючи міст над чорними водами Берсканалу й прямуючи до безлюдної центральної площі навпроти Біржі. Кожен акт насилля був ретельно спланований, а до кожної послуги було прив’язано чимало мотузок, якими за сценою керував лялькар. Каз завжди мав власні мотиви. От тільки Інеж не могла напевно сказати, що вони були добрими. Особливо сьогодні.

Дівчина перевірила ножі, безмовно називаючи їх на імена, як робила завжди, коли боялася, що вскочить у халепу. Це була не тільки практична звичка, а й заспокійливий ритуал. Гострі леза — її найкращі компаньйони, тож їй подобалося знати, що вони готові до всього, що припасла для них ця ніч.

Інеж бачила, як Каз та інші збираються біля кам’яної арки східного входу до Біржі. На камені над юрбою було вирізьблено три слова: «Еньєнт, форгент, алмгент». Старанність, чесність, процвітання.

Дівчина наблизилася до зачинених віконницями вітрин, котрі оточували площу, намагаючись уникати плям миготливого гасового світла, що ширилося від вуличних ліхтарів. Рухаючись, вона розглядала команду, яку привів із собою Каз: Дірікс, Ротті, Маззен і Кіґ, Аніка й Пім. За секундантів для сьогоднішніх перемов він обрав Джаспера й Великого Болліґера. Усі скупчилися й штовхалися, утім, з юрби щораз лунав сміх. Люди залишали відбитки на холодній хрусткій ожеледі, що цього тижня захопила місто зненацька, — такий собі останній подих зими, перш ніж почнеться справжня весна. Усі вони були хулігани й бешкетники, Каз відібрав свій супровід із-поміж молоді Покидьків і довіряв таким людям найбільше. Інеж помітила, як блищать ножі, причеплені до ременів, шматки свинцевих труб, ланцюги з грузилами, руків’я сокир, прикрашені іржавими цвяхами, і то тут, то там тьмяно поблискують металеві стволи. Вона нечутно ковзнула до їхніх рядів і стала вдивлятися в затінок біля Біржі: чи нема там, бува, шпигунів Чорних Вістер.

— Три кораблі, — оповідав Джаспер. — Їх надіслали з Шу. Вони просто зупинилися в Першій гавані — гармати напоготові, червоні прапори майорять, трюми набиті золотом по самі вітрила.

Великий Болліґер тихенько присвиснув:

— Хотів би я це побачити.

— Ти хотів би це вкрасти, — відрубав Джаспер. — Половина Торговельної Ради прибігла — ляскали в долоні, лементували, намагалися вигадати, що робити далі.

— Вони не хотіли, щоб Шу повернула борги? — поцікавився Великий Болліґер.

Каз струснув головою, і його волосся зблиснуло у світлі ліхтарів. Він увесь складався з ламаних ліній і гострих кутів — щелепи різко видаються вперед, сам сухоребрий, на плечах вовняний плащ.

— І так і ні, — промовив він своїм скрипучим, наче просолені скелі, голосом. — Завжди добре мати країну-боржника. Сприяє дружнім переговорам.

— Може, у Шу вирішили стати дружнішими, — припустив Джаспер. — Не варто їм було надсилати всі скарби одночасно. Думаєш, це вони вбили того торгового посла?

Казові очі безпомилково виявили Інеж у натовпі. Кеттердам кілька тижнів гудів від чуток про вбивство посла. Це ледь не зруйнувало відносини між Керчем і Новозем’ям, а Торговельна Рада дивом не розпалася. Новоземці звинувачували Керч, а в Керчі підозрювали Шу. Казові було байдуже, чиїх це рук справа; убивство бентежило хлопця лише тому, що він не міг збагнути, як удалося його здійснити. Торговий посол Новозем’я увійшов до вбиральні в одному з найбільш людних коридорів Ратуші на очах у понад дюжину державних службовців. Ніхто більше не заходив і не виходив звідти, але коли його помічник постукав у двері за кілька хвилин, посол не відгукнувся. Двері тієї ж миті виламали — чоловіка знайшли на білих кахлях із ножем у спині, а вода в умивальнику досі текла.

За кілька годин Каз відіслав Інеж перевірити приміщення. Убиральня мала лише одні двері, жодних вікон і вентиляційних отворів, а протиснутися в каналізацію не вдалося навіть Інеж. Тож посол був мертвий, Каз ненавидів загадки, яких не міг розгадати, а дівчина вигадала сотні теорій щодо вбивці, проте жодна з них її не задовольнила. Утім, сьогодні вони мали важливіші справи.

Вона бачила, як Каз подав знак Джасперові й Великому Болліґерові позбутися зброї. Закон вулиць казав, що в разі таких переговорів кожного заступника мусять супроводжувати двійко його роззброєних пішаків. Перемови. Слово здавалося якимось шахрайським — надзвичайно манірним і застарілим. Не має значення, що диктує закон вулиць: сьогоднішня ніч пахла насиллям.

— Уперед, кидайте зброю, — сказав Джасперові Дірікс.

Важко зітхнувши, той зняв зі стегон ремені з револьверами. Інеж мусила визнати: без них він був сам на себе не схожий. Новоземський снайпер був цибатим молодиком зі смаглявою шкірою й не зупинявся ні на мить. Він припав устами до прикрашених перлинами рукояток револьверів, котрі цінував вище за будь-що інше, даруючи їм скорботні поцілунки.

— Піклуйся добре про моїх маляток, — сказав Джаспер, передаючи їх Діріксові. — Якщо побачу на них бодай подряпину чи тріщину, напишу перепрошую кулями на твоїх грудях.

— Ти не витрачатимеш куль намарно.

— Та й він помре ще на середині слова, — зауважив Великий Болліґер, передаючи сокиру, ніж із відкидним лезом і свою улюблену зброю — грубий ланцюг, на якому висіла важелезна колодка, — до вичікувальних рук Ротті.

Джаспер закотив очі.

— Я зроблю це, щоб передати послання. Який сенс у мертвяку, у якого на грудях написано перепр..?

— Пропоную компроміс, — втрутився Каз. — Вибач теж буде зрозуміло, і кулі можна заощадити.

Дірікс зареготав, але Інеж помітила, що Джасперові револьвери він тримав дуже обережно.

— А як щодо цього? — поцікавився Джаспер, показуючи на Казову палицю.

Каз засміявся глухим і невеселим сміхом.

— Хто відмовить бідолашному каліці в праві скористатися ціпком?

— Якщо каліка — це ти, то будь-хто, хто має хоч краплю здорового глузду.

— От і добре, що в нас заплановано зустріч із Ґілзом. — Каз дістав із кишені жилетки годинник. — Скоро північ.

Інеж перевела погляд на Біржу. Це був не просто прямокутний двір, оточений складами й портовими касами, — упродовж дня тут пульсувало серце Кеттердама. Метушилися заможні крамарі, купуючи та продаючи акції в торговельних рейсах, що курсували між міськими портами. Скоро мало вибити дванадцяту, і Біржа збезлюдніла. Залишилися тільки вартові, котрі охороняли її периметр і дах, але їм дали хабара, щоб на час сьогоднішніх перемовин відвернулися в інший бік.

Біржа була однією з небагатьох частин міста, котру ще не поділили, і кеттердамські банди-конкуренти постійно вирішували тут свої суперечки. Насправді це мала б бути нейтральна територія, але Інеж вона такою не здавалася. Натомість Біржа видавалася схожою на мовчазний ліс за мить до того, як замкнуться тенета й закричить заєць. Вона була схожою на пастку.

— Це помилка, — сказала Інеж.

Великий Болліґер витріщився на дівчину — він не знав, що вона була там. Почула, як зашепотілися ряди, називаючи її на ім’я, котре Покидьки обрали для дівчини, — Мара.

— Ґілз задумав щось.

— Звісно ж, він задумав, — погодився Каз. Його голос був шорсткий, зношений, наче камінь, що треться об камінь. Інеж завжди цікавило, чи розмовляв він так само, коли був іще дитиною. Якщо він узагалі колись був дитиною.

— Навіщо тоді приходити сюди сьогодні?

— Тому що цього хоче Пер Гаскель.

«Старий чоловік, старі методи», — подумала Інеж, але вголос не промовила, хоча й гадала, що решта Покидьків подумала те саме. «Він збирається вбити всіх нас», — міркувала вона далі.

Джаспер витягнув свої довгі руки над головою й посміхнувся. Зблиснули білі зуби, освітлюючи смагляву шкіру. Він іще не віддав свою гвинтівку, і її силует робив його схожим на незграбну цибату пташку.

— Якщо вірити статистиці, то Гаскель, імовірно, уб’є лише кількох із нас.

— Це не тема для жартів, — відповіла дівчина. Каз винагородив її зацікавленим поглядом. Інеж знала, як звучать зараз її слова — суворо й водночас метушливо, наче стара відьма виголошує на ґанку свої моторошні передбачення. Дівчині це не подобалося, але вона знала, що має рацію. Окрім того, старі жінки, мабуть, таки щось знають, інакше вони б не жили, щоб обростати новими зморшками й кричати з присінку.

— Джаспер не жартує, Інеж, — заперечив Каз. — Він оцінює шанси.

Великий Болліґер клацнув своїми велетенськими кісточками пальців.

— Що ж, у «Коуперомі» на мене чекають пиво й пательня з яєчнею, тож сьогодні помирати не мені.

— Закладешся? — запитав Джаспер.

— Я не ставитиму на власну смерть.

Каз натягнув капелюх на голову й відсалютував, торкнувшись крисів затягнутими в рукавички пальцями.

— Чому, Болліґере? Ми робимо це щодня.

Він не помилявся. Інеж завинила Перові Гаскелю, тож ризикувала життям щоразу, коли бралася за нову роботу чи завдання, щоразу, коли виходила зі своєї кімнати в Рейці. Сьогоднішня ніч нічим не відрізнялася.

Коли задзвонив годинник на церкві Біржі, Каз грюкнув ціпком по бруківці. Запала тиша. Час розмов минув.

— Ґілз не розумник, але має достатньо клепок, щоб підкинути нам проблем, — промовив Каз. — Не має значення, що ви чули; ніхто не встряне в сутичку, поки я не віддам наказ. Будьте напоготові. — Він злегка кивнув Інеж. — І залишайтеся в тіні.

— Жодних плакальників, — сказав Джаспер, передаючи гвинтівку Ротті.

— Жодних погребінь, — пробурмотіла у відповідь решта Покидьків. Між ними це означало «хай щастить».

Перш ніж Інеж змогла розчинитися в затінку, Каз торкнувся її руки ціпком, прикрашеним воронячою головою.

— Не зводь очей із вартових на даху. Може, вони в Ґілза в кулаку.

— Тоді… — почала Інеж, але Каз уже пішов.

Дівчина розчаровано заломила руки. Вона мала сотні запитань, але, як завжди, Каз придушив їх усі.

Вона побігла підтюпцем до стіни Біржі, що виходила до каналу. Лише заступники та їхні секунданти могли увійти досередини під час перемов. Але на той випадок, якщо Чорні Вістря щось задумали, інші Покидьки чекатимуть одразу біля східної арки, наготувавши зброю. Вона знала, що Ґілз має власний натовп до зубів озброєних Чорних Вістер біля західного виходу.

Інеж знайде свій власний шлях усередину. Правила чесної гри між бандами належали до часів Пера Гаскеля. Вона була передовсім Марою: єдиний закон, якому підкорювалася, — гравітація, та й то не щодня.

На нижньому рівні Біржі розташовувалися склади, що не мали вікон. Інеж наблизилася до стічної труби, якою можна було видряпатися нагору. Щось змусило її завагатися перед тим, як обхопити трубу руками. Дівчина дістала жеврик, струсонула, і блідо-зелене сяйво торкнулося труби. Вона блищала й була слизькою від олії. Дівчина оглянула стіну, шукаючи іншої можливості, і побачила кам’яний карниз, що слугував підніжжям статуї, яка зображала трьох керчинських летючих риб. До нього можна було дотягнутися. Інеж зіп’ялася навшпиньки й обережно торкнулася горішнього боку карниза. Бите скло. «На мене тут чекають», — подумала зі вдоволеною посмішкою.

Вона приєдналася до Покидьків менш ніж два роки тому. Минуло кілька днів після її п’ятнадцятого дня народження. І хоча йшлося про виживання, їй було приємно усвідомлювати, що за такий короткий час вона змогла перетворитися на когось, проти кого вживали запобіжних заходів. Якщо Чорні Вістря гадають, що такі дешеві трюки зможуть завадити Марі досягти мети, вони глибоко помиляються.

Вона витягла з кишені стьобанки шипи для сходження й затиснула спершу один, а потім другий між цеглинами в стіні. Коли дівчина підтягалася, допитливі ступні знаходили найменшу заглибину чи зморшку в камені. Дитиною, навчаючись ходити по линві, вона знімала взуття й шкарпетки. Але вулиці Кеттердама були занадто холодними й вогкими для цього. Кілька разів вона позаганяла скалок у ноги, а потім заплатила Творцеві Гриші, котрий таємно тренувався на Війнстрат, за межами крамниці, що приторговувала джином. Він зробив їй пару шкіряних капців із вузлуватими гумовими підошвами. Вони ідеально пасували до її ніг і надійно чіплялися за будь-яку поверхню.

На другому поверсі Біржі Інеж примостилася на підвіконні, достатньо широкому, щоб слугувати сідальцем.

Каз зробив усе, що міг, аби навчити її, але вона не мала його здібностей до злому й проникнення, тож відчинити замок їй удалося не з першої спроби. Нарешті дівчина почула задовільне «клац», і вікно до безлюдного кабінету розчахнулося. Усі стіни були вкриті мапами, позначеними торговельними маршрутами, а на дошці крейдою були записані вартість акцій і назви кораблів. Інеж пірнула всередину, зачинила за собою вікно на клямку й рушила далі поміж столами, де ніхто не сидів, але височіли охайні стоси замовлень і рахунків. Попрямувала туди, де струнким рядком вишикувалися кілька дверей, і вийшла на балкон, з якого відкривався вид на центральний внутрішній двір Біржі. Кожна з портових кас обов’язково мала такий балкон. З нього оповісники вигукували інформацію про нові рейси та прибуття товару, тут вивішували чорний прапор на знак того, що корабель зник у морі разом з усім вантажем. Відвідувачі Біржі зливалися в метушливих потоках торгівлі, бігуни поширювали інформацію містом, а ціни на товари, меблі й акції рейсів, що виходили в море, зростали й падали. Але цієї ночі навкруги панувала тиша.

З гавані налетів вітер, принісши із собою аромат моря й скуйовдивши волосся, що випадково вибилося в Інеж з вузла на потилиці. Вона помітила, як погойдується внизу, на площі, ліхтар, і почула цокання Казового ціпка по бруківці, коли він проходив повз неї разом із секундантами. З іншого боку теж змигнуло кілька ліхтарів і попрямувало назустріч. Прибули Чорні Вістря.

Інеж надягла капюшон. Відштовхнулася від билець і без жодного звуку перестрибнула на сусідній балкон, а потім на наступний, супроводжуючи Каза й інших площею та залишаючись так близько, як тільки могла. Його темний плащ майорів на солоному вітрі, і кульгавість зробилася помітнішою, як завжди, коли холоднішало. Вона чула, як Джаспер підтримує жваву розмову, а Великий Болліґер відповідає низьким, схожим на гуркіт грому фирканням.

Діставшись до іншого боку площі, Інеж побачила, що Ґілз обрав собі за секундантів Ельзінгера та Оумена — так вона собі й думала. Дівчина знала сильні й слабкі сторони кожного з банди Чорних Вістер, не кажучи вже про Пойнтерів Гарлі, Ліддіїв, Голених Дурників, Десятицентових Левів і решту угруповань, що працювали на вулицях Кеттердама. Це було її роботою — знати, що Ґілз довіряє Ельзінгерові, бо вони разом піднялися із самісінького дна до вершини в банді Чорних Вістер, а ще тому, що Ельзінгерове тіло скидалося на брилу: зростом понад два метри, з міцними м’язами й широким приплюснутим лицем, настовбурченим на грубій, як колона, шиї.

Раптом вона відчула радість від того, що з Казом пішов Великий Болліґер. Те, що Каз узяв у секунданти Джаспера, ні для кого не стало несподіванкою. Той був дратівливий і (з револьверами чи без них) у бійках виглядав незрівнянно, до того ж був готовий на все заради Каза. Те, що юнак зупинив свій вибір на Великому Болліґері, не здавалося Інеж очевидним. Великий Бол працював викидайлом у «Воронячому клубі» та ідеально підходив для того, щоб витурювати геть п’яничок і марнотратників, але був занадто важким, щоб стати в пригоді, коли йшлося про справжню бійку. Проте він виглядав достатньо високим, щоб поглянути Ельзінгерові просто у вічі.

Інеж не хотіла думати про іншого Ґілзового секунданта. Оумен змушував її нервуватися. Фізично він не був таким загрозливим, як Ельзінгер. Натомість скидався на опудало: не те щоб сухорлявий, але здавалося, наче під одягом його тіло було складене під випадковими кутами. Ширилися чутки, що якось він розтрощив комусь черепа голіруч, потім витер долоні об форму й продовжив дудлити своє пиво.

Інеж намагалася вгамувати тривогу, що каламутила її зсередини, і дослухалася до розмови, яку Ґілз із Казом вели на площі, поки їхні секунданти взялися до обшуку, щоб переконатися, що ніхто не приніс зброю.

— Пустунчик, — сказав Джаспер, виймаючи ножа з Ельзінгерового рукава й кидаючи його в інший бік площі.

— Чистий, — проголосив Великий Болліґер, закінчивши обмацувати Ґілза й переходячи до Оумена.

Каз із Ґілзом вели світську бесіду про погоду, про підозри, що «Коупером» став подавати розбавлені водою напої, бо комірне знову виросло — вальсували навколо справжньої причини, що звела їх цієї ночі разом. Теоретично вони мали б побазікати, вибачитися, домовитися поважати кордони П’ятої гавані й завалитися куди-небудь у пошуках пійла — принаймні Пер Гаскель наполягав на цьому.

«Але що Пер Гаскель знає?» — подумала Інеж і глипнула на вартових, котрі охороняли дах над нею, намагаючись упізнати їхні обриси в темряві. Гаскель керував Покидьками, але сьогодні він віддавав перевагу посиденькам у теплій кімнаті й сьорбанню теплуватого пива, моделюванню корабликів і оповіданню історій про свої подвиги, якщо лише знайдуться вільні вуха. Здавалося, він думає, що територіальні війни досі завершуються, як колись: коротка сутичка й дружнє рукостискання. Але передчуття підказувало Інеж, що зараз усе розгортатиметься інакше. Тато сказав би, що цієї ночі тіні вирушили кудись у своїх справах. Тут мало статися щось дуже недобре.

Каз стояв, склавши обидві руки на воронячій голові свого ціпка. Він мав цілком розслаблений вигляд, вузьке обличчя ховалося в тіні крислатого капелюха. Більшість членів угруповань Бочки любили показну пишність: крикливі камізельки, кишенькові годинники, інкрустовані підробними діамантами, штани всіх можливих кольорів із дивакуватими орнаментами. Каз був винятком — прикладом стриманості: вбирався у темні жилетки і штани простого крою і строгих ліній. Спочатку вона гадала, що це питання смаку, але пізніше зрозуміла: так він насміхався із шанованих купців. Хлопцеві подобалося виглядати, як один із них.

— Я бізнесмен, — переконував він, — ні більше ні менше.

— Ти просто злодій, Казе.

— А хіба я не це щойно сказав?

Зараз він скидався на священика, що прибув проповідувати циркачам. «Надто молодий священик», — подумала вона, відчувши ще один тривожний укол. Каз називав Ґілза старим і поношеним, але той не виглядав таким цієї ночі. Заступник керівника Чорних Вістер, може, і мав зморшки в кутиках очей, але це лише надавало йому впевненого та досвідченого вигляду. Поруч із ним Каз здавався… гаразд, сімнадцятирічним.

— Давай начистоту, ja? Усе, чого ми хочемо, це клаптик землі, порослий чагарником, — сказав Ґілз, торкаючись дзеркальних ґудзиків на камізельці кольору лайму. — Нечесно з вашого боку оббирати кожного туриста, що радо попрощається з грошиками, ледь вийшовши з човна насолоди в П’ятій гавані.

— П’ята гавань наша, Ґілзе, — відповів Каз. — Ми маємо першочергове право на товстунів, які завітали за своєю дрібкою задоволень.

Ґілз похитав головою.

— Ти ще молодий, Бреккере, — повів із поблажливим смішком, — мабуть, іще не розумієш, як роблять справи. Гавані належать місту, тож ми маємо на них такі самі права, як і будь-хто інший. Усі ми маємо якось заробляти собі на життя.

Технічно це було справді так. Але П’ята гавань була ні до чого не придатна й майже покинута містом, коли Каз узявся за неї. Він провів дренажні роботи, відбудував доки й набережні та навіть заклав «Воронячий клуб», щоб упоратися з цим. Пер Гаскель сварився з ним, казав, що хлопець схибнувся на дороговизні, але врешті здався й позичив йому грошей. Якщо вірити Казові, дослівно стариган сказав таке: «Візьми вже нарешті всю цю мотузку й повісься». Та зусилля дали свої плоди менш ніж за рік. Зараз П’ята гавань пропонувала причал торговим кораблям і човнам із цілого світу, що привозили туристів і військових, котрі нетерпляче чекали на зустріч із видатними пам’ятками та простими задоволеннями Кеттердама. Покидьки збирали данину першими: спрямовували туристів (і їхні гаманці) до борделів, шинків і барліг, де грали на гроші й котрими володіли бандити. П’ята гавань зробила старигана надзвичайно багатим і утвердила Покидьків як визначних гравців на ринку Бочки. Вона стала навіть успішнішою за «Воронячий клуб». Але прибутки прийшли не самі, а разом із несподіваною увагою. Ґілз і Чорні Вістря цілий рік завдавали Покидькам неприємностей, зазіхаючи на П’яту гавань, вихоплюючи просто з-під носа простаків, які їм не належали.

— П’ята гавань наша, — повторив Каз. — І це не тема для суперечок. Ви втрутилися в наші поставки з доків і перехопили вантажі юрди, котрі мусили потрапити в доки два дні тому.

— Гадки не маю, що ти верзеш.

— Я знаю, що тобі це дається просто, Ґілзе, але не прикидайся дурником, коли говориш зі мною.

Ґілз зробив крок уперед. Джаспер і Великий Болліґер напружилися.

— Розслабся, хлопче, — мовив Ґілз, — усім відомо, що в старигана кишка тонка для справжньої вуличної бійки.

Казів сміх був сухим, наче шурхіт мертвого листя.

— Але на твоєму столі опинився я, Ґілзе, і зовсім не для того, щоб ти мене скуштував. Хочеш війни — я зроблю так, щоб ти наївся вдосталь.

— А що, як тебе тут не буде, Бреккере? Кожному відомо, що ти хребет Гаскелевої операції: поламай його — і Покидьки розваляться на шматки.

Джаспер фиркнув:

— Кишка, хребет. Що далі, селезінка?

— Заткнися, — прогарчав Оумен. Правила перемов, якщо вже почалося обговорення, дозволяли розмовляти лише заступникам. Джаспер самими лише губами промовив: «Перепрошую», — і ретельно зобразив, як замикає вуста на ключ.

— Я глибоко переконаний, що ти залякуєш мені, Ґілзе, — сказав Каз, — але я хочу мати гарантії до того, як вирішу, що робити.

— А ти впевнений у собі, чи не так, Бреккере?

— Я довіряю собі й більше нікому.

Ґілз рвучко засміявся й штурхнув Оумена ліктем.

— Послухай, що патякає цей нахабний шматок лайна. Бреккере, ти не володієш вулицями. Діти на кшталт тебе — просто блохи. Кожні кілька років з’являються нові покоління таких, як ти, і набридають своїми забаганками, аж поки старий пес не надумає почухатися. І дозволь мені попередити тебе: я вже втомився від сверблячки. — Він схрестив руки й аж світився, задоволений своїми словами. — Що, як я скажу тобі, що два вартові з виготовленими в місті гвинтівками тримають тебе й твоїх хлопаків на прицілі?

Душа Інеж втекла в п’яти. Чи не це мав на увазі Каз, коли казав, що вартові в Ґілза в кулаку?

Каз глипнув на дах.

— Наймаєш міських вартових, щоб убивали для тебе? Я б сказав, що це недешева забавка для банди на кшталт Чорних Вістер. Щось я сумніваюся, що твої скарбниці можуть допомогти в такій справі.

Інеж вилізла на бильця й метнулася з безпечного балкону до даху. Якщо вони переживуть цю ніч, вона вб’є Каза власноруч.

На даху Біржі завжди чатувало двоє охоронців із міської варти. Кілька крюґе від Покидьків і Чорних Вістер забезпечували те, що вони не втручалися в перемови, — уже звична валютна операція. Але Ґілз натякав на геть інше. Невже він дійсно зумів дати хабара міським охоронцям, щоб вони погралися для нього в снайперів? Якщо це правда, шанси Покидьків на виживання цієї ночі могли вміститися на кінчику ножа.

Як більшість будинків у Кеттердамі, Біржа була гостроверхою, щоб захищати від рясного дощу, тож міським вартовим доводилося патрулювати, рухаючись вузькими доріжками, з яких було видно внутрішній двір. Інеж проігнорувала можливість скористатися ними. Іти було б легше, але занадто виснажливо, тому вона розчистила половину слизької черепиці й поповзла. Тіло вигиналося під дивним кутом, нагадуючи павука. Інеж спостерігала краєм ока за доріжкою для охоронців, а краєм вуха дослухалася до розмови внизу. Можливо, Ґілз блефував. А можливо, просто зараз двоє вартових перехилилися через бильця, тримаючи на прицілі Джаспера чи Великого Болліґера.

— Довелося трохи попітніти, — зізнався Ґілз. — Зараз ми невеличка організація, а міські охоронці не такі вже й дешеві. Але мій приз того вартий.

— Ним буду я?

— Ним будеш ти.

— Ти лестиш мені.

— Покидьки не протримаються без тебе й тижня.

— Я великодушно даю їм місяць.

У голові Інеж заметушилися думки: «Якщо Каза не буде, чи залишуся я? Чи плюну на свій борг? Ризикну піти проти головорізів Пера Гаскеля?» Якщо вона не рухатиметься швидше, то може дуже скоро дізнатися відповідь.

— Самозакохане пацюча з нетрів, — засміявся Ґілз, — не можу дочекатися, коли зітру з твого обличчя цей вдоволений вираз.

— Так зроби це, — запропонував Каз. Інеж ризикнула подивитися вниз. Його голос змінився: місця для гумору не залишилося.

— Може, я маю дозволити їм вистрілити у твою здорову ногу, Бреккере?

«Де вартові?» — подумала Інеж, пришвидшуючись. Вона побігла вздовж укритого смолою крутого шпилю. Біржа стриміла в небо так високо, наче цілий квартал поставили набік. Надто велика територія, щоб охопити її поглядом.

— Годі вже базікати, Ґілзе. Накажи їм стріляти.

— Казе, — нервово втрутився Джаспер.

— Ну ж бо. Згадай урешті, що ти мужик, віддай наказ.

Яку гру вів Каз? Чи був він до цього готовий? А може, сподівався, що Інеж добереться до вартових вчасно.

Вона знову глипнула вниз.

Ґілз так і випромінював нетерплячку. Він глибоко вдихнув і випнув груди.

Інеж спіткнулася й мало не зірвалася прямісінько з краю даху. «Він збирається це зробити. Я побачу Казову смерть».

— Вогонь, — крикнув Ґілз.

Постріл розірвав тишу. Великий Болліґер скрикнув і повалився на землю.

— Прокляття! — вигукнув Джаспер, падаючи на коліна біля Болліґера й притискаючи руку до рани від кулі, від чого той знову застогнав. — Ти нікчемний коротун! — крикнув він Ґілзові. — Ти щойно порушив правила нейтральної території.

— А чому б не сказати, що це ви стріляли першими? — відгавкнувся Ґілз. — Жодна душа не знатиме, що насправді тут відбувалося. Жоден із вас не вийде звідси живим.

Його голос зірвався на виск. Чоловік спробував упоратися з емоціями, але Інеж почула паніку, що пульсувала в його словах, наче перелякана пташка билася крилами. Чому? Ще мить тому він розпинався в пустопорожніх вихваляннях.

Тоді вона й побачила, що Каз досі не зрушив з місця.

— Маєш поганий вигляд, Ґілзе, — зауважив він.

— Зі мною все гаразд, — відповів Ґілз. Але це було не так. Він зблід і тремтів, а погляд так і метався зліва направо, наче намагався роздивитися доріжку в затінку на даху.

— Правда? — люб’язно поцікавився Каз. — Щось пішло не за планом, чи не так?

— Казе, — втрутився Джаспер, — Болліґер стікає кров’ю.

— Добре, — озвався хлопець.

— Казе, йому потрібен медик.

Замість відповіді Каз кинув на пораненого стрімкий погляд.

— Що йому потрібно, так це припинити скиглити, а радіти, що я не наказав Голстові знести йому півмакітри.

Навіть згори Інеж бачила, як Ґілза хапають дрижаки.

— Вартового ж так звати, чи я помиляюся? — вів далі Каз. — Віллєм Голст і Берт Ван Даль чергують цієї ночі на варті міста. Це ті, для чийого підкупу Чорні Вістря спустошили свою скарбницю?

Ґілз не відповідав.

— Віллєм Голст, — мовив Каз гучно, голос злетів аж до даху, — здається, полюбляє азартні ігри так само, як Джаспер, тож до твоїх грошиків було багато охочих. Але Голст має більші проблеми — можна навіть сказати, вони потребують негайного вирішення. Я не хочу вдаватися в деталі. Таємниця — це вам не монетка: поділитеся нею — і вона втратить свою цінність. Повірте мені на слово, від цього хлопаки знудить навіть тебе, Ґілзе. Чи не так, Голсте?

У відповідь пролунав іще один постріл, куля відскочила від бруківки біля Ґілзової ноги. Той налякано замукав, наче теля, і відскочив.

Цього разу Інеж удалося краще роздивитися, звідки стріляли. Звук пострілу пролунав із західного краю будинку. Якщо Голст був там, то другий вартовий — Берт Ван Даль — мав бути на східному боці. Чи подбав Каз про те, щоб знешкодити його? Чи розраховував на неї? Дівчина пришвидшила рух до вершини шпиля.

— Просто застрель його, Голсте! — проревів Ґілз божевільним голосом. — Стріляй йому в голову!

Каз гидливо фиркнув:

— Ти справді гадаєш, що таємниця помре зі мною? Ну ж бо, Голсте, — прокричав він, — мій череп чекає на твою кулю. Гінці побіжать до дверей твоєї дружини й капітана міської варти, перш ніж я впаду на землю.

Пострілу не було.

— Як? — у розпачі прошепотів Ґілз. — Як ти зміг дізнатися, хто чергуватиме сьогодні? Я заплатив шалені гроші, щоб отримати план чергувань. Ти не міг перебити мою ціну.

— Скажімо так, моя валюта цінніша за твою.

— Гроші — це гроші.

— Я торгую інформацією, Ґілзе, повідомляю про те, що роблять люди, коли думають, що їх ніхто не бачить. Ганьба цінніша за будь-які гроші.

Інеж бачила, що його поведінка розрахована на те, щоб справити враження, зберегти трохи часу для неї, допомогти в її пересуванні хвилястим ґонтом.

— Переймаєшся за іншого вартового? Старого доброго Берта Ван Даля? — запитав Каз. — Може, він просто зараз стоїть там і роздумує, що робити. Убити мене? Убити Гол ста? А може, мої руки дотяглися й до нього й він збирається зробити дірку у твоїх грудях, Ґілзе? — Він нахилився, наче повідомляючи Ґілзові секрет. — Чому б не віддати йому наказ і не дізнатися просто зараз?

Ґілз хапав ротом повітря, наче короп, викинутий на берег, а потім прогарчав:

— Ван Даль!

Щойно той розтулив рота, щоб відгукнутися, Інеж прослизнула йому за спину й притиснула ножа до горла. Вона ледве встигла помітити його тінь і з’їхати до неї черепицею. Каз полюбляє робити все в останню мить.

— Ш-ш-ш, — прошепотіла дівчина Ван Далю на вухо й легенько штрикнула його в бік, щоб він відчув своєю ниркою лезо її другого кинджала.

— Прошу, — залепетав той, — я…

— Я люблю, коли чоловіки благають мене, — сказала Інеж, — але зараз це не на часі.

Вона бачила, як унизу в паніці здіймалися й опускалися Ґілзові груди.

— Ван Далю! — гукнув він знову. Його обличчя скривилося від люті. — Завжди на крок попереду, чи не так?

— Якщо йдеться про тебе, Ґілзе, я б сказав, що відірвався ще на старті.

Але той лише посміхнувся — слабенька посмішка, щільна та вдоволена.

«Посмішка переможця», — подумала Інеж, відчувши новий напад страху.

— Забіг іще не завершено. — Ґілз запустив руку до кишені куртки й витяг важкий чорний пістолет.

— Нарешті, — промовив Каз, — Велике Одкровення. Джаспере, можеш урешті припинити уклякати перед Болліґером, як плаксива баба.

Джаспер дивився на зброю розгніваним і приголомшеним поглядом.

— Але Болліґер обшукав його. Він… Ох, Великий Боле, ти ідіот, — простогнав він.

Інеж не вірила своїм очам. Вартовий у її руках тихенько пискнув. Від гніву й здивування вона випадково стисла його занадто міцно.

— Розслабся, — сказала вона, послабивши хватку. Але — заради всього святого — як їй хотілося встромити ножа хоч куди-небудь.

Ґілза обшукав Великий Болліґер. Він не міг не помітити пістолет. Отже, він їх зрадив.

Чи не тому Каз вирішив узяти Великого Болліґера цієї ночі із собою — щоб отримати публічне підтвердження, що Болліґер перекинувся до Чорних Вістер? Саме тому Голст прострелив його нутрощі. То й що? Тепер усім відомо, що Великий Бол — зрадник. А пістолет і досі цілився Казові в груди.

Ґілз самовдоволено посміхнувся:

— Каз Бреккер, видатний майстер втеч. Цікаво, як ти звиватимешся, щоб виборсатися із цього становища?

— Тим самим шляхом, що й потрапив сюди. — Каз не зважав на пістолет, зосередивши увагу на кремезному чоловікові, що лежав на землі. — Знаєш, у чому твоя проблема, Болліґере? — Він тицьнув ціпком у живіт Великого Бола. — Це не риторичне запитання. Відповідай: знаєш, у чому твоя найбільша проблема?

— Ні, — проскавчав Болліґер.

— Спробуй угадати, — прошипів Каз.

Великий Бол не відповів, лише з тремтінням видихнув повітря.

— Гаразд, я скажу тобі. Ти ледачий. Я знаю це. Усі це знають. Тож я запитав себе, чому мій найледачіший викидайло двічі на тиждень прокидається вдосвіта, щоб пройти дві зайві милі й поснідати в «Сіллаз Фрай». Тим паче, що яєчня смачніша в «Коуперомі». Великий Бол став ранньою пташкою, а Чорні Вістря почали стягати сили до П’ятої гавані, а потім перехопили найбільший наш вантаж юрди. Не важко було скласти два і два. — Він зітхнув і подивився на Ґілза. — Так буває, коли дурні починають будувати визначні плани, ja?

— Зараз це вже не відіграє великої ролі, чи не так? — відказав Ґілз. — Я стрілятиму з близької відстані, а такі постріли найжахливіші. Може, твої охоронці вб’ють мене чи моїх хлопців, але тобі не уникнути цієї кулі.

Каз зробив крок до дула й притиснувся до нього грудьми.

— Аж ніяк, Ґілзе.

— Думаєш, я не зроблю цього?

— Ох, я думаю, ти зробиш це радо, і пісня лунатиме у твоєму чорному серці. Але ні, не зробиш. Не сьогодні.

Ґілзові пальці смикнулися на гачку.

— Казе, — втрутився Джаспер, — ці твої «стріляй у мене» починають мене непокоїти.

Цього разу Оумен не зробив йому зауваження. Один із них уже лежав на землі. На нейтральній території сталося насилля — закон було порушено. У повітрі висів різкий сморід пороху, а разом із ним і неозвучене запитання, наче сам Жнець зачекався на відповідь, скільки крові проллється сьогодні.

Десь далеко завила сирена.

— Бурстрат, дев’ятнадцять, — підсумував Каз.

Ґілз, що до цієї миті тупцяв на місці, зараз застиг.

— Адреса твоєї дівчини, Ґілзе, правда ж?

Той ковтнув.

— Немає жодної дівчини.

— Та ні, є, ще й яка, — наспівував Каз, — гарненька. Ну, достатньо гарненька для такого пройдисвіта, як ти. Здається милою. Ти кохаєш її? — Навіть із даху Інеж бачила, як на восковому обличчі Ґілза з’явився піт. — Звісно ж, кохаєш. Жодна красуня не подивилася б навіть у бік такого мерзотника з Бочки, як ти, але вона інакша. Їй здається, що ти чарівний. Якщо тебе цікавить моя думка, це перший дзвіночок. Вона, мабуть, божевільна. Але любов — така дивна штука. Їй подобається класти свою милу голівку тобі на плече? Слухати твої побрехеньки про те, як минув день?

Ґілз подивився на Каза, наче бачив його вперше. Хлопчина, з яким він вів перемови, був зухвалим, безрозсудним, дещо потішним, але в жодному разі не небезпечним. А зараз тут стояв монстр — безстрашний і з мертвим поглядом. Каз Бреккер зник, а на його місці з’явився Нечисторукий, щоб перевірити грубо виконану роботу.

— Вона мешкає в будинку дев’ятнадцять на Бурстрат, — вів далі замогильним голосом Каз. — На третьому поверсі, на вікнах ростуть герані. Біля дверей просто зараз чатують двоє Покидьків, і якщо я не вийду звідси живим і з відчуттям, що справедливість узяла гору, вони підпалять перший поверх і дах. Будинок займеться за кілька секунд, і нещасна Еліс застрягне в пастці між двома вогнями. Її світле волосся запалає першим. Як ґнотик у свічці.

— Блефуєш, — прошепотів Ґілз, але пістолет у його руці затремтів.

Каз підвів руку й глибоко вдихнув.

— Занадто пізно. Ти чув сирену. Відчуваєш, як пахне вітер із Гавані — морем і сіллю, а може, трохи димом, як тобі здається? — У його голосі чулося задоволення.

«Заради всіх святих, Казе, — подумала дівчина. — Що ти вже накоїв?»

Ґілзів палець знову смикнувся на гачку, Інеж завмерла.

— Я знаю, Ґілзе, знаю, — співчутливо мовив Каз. — Скільки планів, схем і хабарів коту під хвіст. Ось про що ти думаєш зараз. Як сумно буде йти додому, розмірковуючи про те, що ти втратив. Як розлютиться твій хазяїн, коли ти прийдеш до нього з порожніми руками, та ще й утративши те, що мав. Як приємно було б випустити кулю мені в серце. Ти можеш зробити це. Тисни на гачок. Ми всі можемо полягти сьогодні. Вони віднесуть наші тіла до Баржі Женця й спалять — ми зникнемо, як усі жебраки. Або ти можеш забути про свій гонор, повернутися на Бурстрат, покласти голову своїй дівчині на коліна й заснути, рівно дихаючи; може, навіть побачити сни про помсту. Обирати тобі, Ґілзе, чи підемо ми сьогодні додому.

Ґілз намагався перехопити Казів погляд, але те, що він побачив у хлопцевих очах, змусило його плечі похилитися. Інеж зі здивуванням відчула раптове співчуття. Він ішов сюди, сповнений хоробрості та бравади, він — той, що вижив, чемпіон Бочки, а піде звідси черговою жертвою Каза Бреккера.

— Ти ще отримаєш своє одного дня, Бреккере.

— Отримаю, — погодився Каз. — Якщо на світі існує справедливість. Але всі ми знаємо, яка низька ймовірність цього.

Ґілз опустив руку, і пістоль безвільно повиснув уздовж ноги.

Каз зробив крок назад і потер сорочку в тому місці, де до неї торкалося дуло.

— Іди та скажи своєму генералові, щоб забрав Чорні Вістря з П’ятої гавані й що ми чекаємо на відшкодування за вантаж юрди, котрий загубили, плюс п’ять відсотків за зброю на нейтральній території та п’ять відсотків за те, що ви така феєрична купка придурків.

Казів ціпок описав у повітрі несподівано різку дугу. Ґілз скрикнув, коли його зап’ястя вибухнуло болем. Пістолет упав на бруківку.

— Я ж здався! — закричав чоловік, притискаючи до грудей руку. — Я ж здався!

— Ще раз наставиш на мене зброю — я зламаю тобі обидва зап’ястя. Доведеться наймати когось, щоб допомагав тобі подзюрити. — Вершечком ціпка Каз підняв криси свого капелюха. — Чи, може, ти попросиш любу Еліс зробити це для тебе?

Хлопець нахилився до Болліґера. Велетень продовжував скиглити.

— Поглянь на мене, Болліґере. Припустімо, ти не стечеш кров’ю сьогодні, тоді маєш час до світанку, щоб зникнути з Кеттердама. Якщо я почую, що ти тиняєшся десь у межах міста, невдовзі тебе знайдуть засоленим у діжці в «Сіллаз Фрай». — Хлопець перевів погляд на Ґілза. — Якщо ти допоможеш Болліґерові чи я виявлю, що він знову знюхався з Чорними Вістрями, не сподівайся, що я не прийду по тебе.

— Прошу, Казе, — простогнав Бол.

— Ти мав свій дім, а потім стрельнув по ньому з гармати, Болліґере. Не чекай від мене співчуття. — Каз випростався й подивився на кишеньковий годинник. — Я не очікував, що це так надовго затягнеться. Мушу йти, поки бідну Еліс не підсмажили на повільному вогні.

Ґілз похитав головою.

— Щось із тобою не так, Бреккере. Не знаю, хто ти такий, але щось ти робиш неправильно.

Каз нахилив голову набік.

— Ти ж приїхав із передмістя, Ґілзе? Подався до міста шукати кращої долі? — Він розправив лацкан рукою, затягнутою в рукавичку. — Що ж, а я з тих виродків, котрих виготовляють лише в Бочці.

Не зважаючи на заряджений пістолет біля ніг Чорних Вістер, Каз повернувся до них спиною й покрокував бруківкою до східної арки. Джаспер сів навпочіпки біля Болліґера й злегка поплескав того по щоці.

— Ідіот, — промовив він сумно й попрямував за Казом до виходу з Біржі.

Інеж продовжувала стежити з даху, як Оумен підняв і поклав до кобури Ґілзову зброю, а потім Чорні Вістря перемовилися кількома словами.

— Не йдіть, — благав Великий Болліґер, — не кидайте мене. — Він спробував ухопитися за пруг Ґілзових штанів.

Ґілз відштовхнув його. Чорні Вістря залишили скрученого чоловіка стікати кров’ю на бруківці.

Інеж висмикнула гвинтівку Ван Даля, перш ніж відпустити його.

— Іди додому, — сказала вона вартовому.

Той кинув єдиний наляканий погляд через плече й побіг доріжкою. Далеко внизу Великий Бол намагався повзти до будинку Біржі. Можливо, він був достатньо дурним, щоб перейти дорогу Казові Бреккеру, проте зміг вижити в Бочці, а це потребувало неабиякої волі. Може, він упорається й сьогодні.

«Допоможи йому», — шепотів внутрішній голос. Ще кілька хвилин тому він був її братом за зброєю. Було б нечесно залишати його самого. Вона могла б підійти до нього й запропонувати допомогти покінчити зі стражданнями, потримати його за руку, поки він відходитиме, привести медика, що врятує його.

Натомість Інеж промовила коротку молитву мовою своїх святих і почала злазити із зовнішньої стіни. Вона співчувала хлопцеві, який міг померти на самоті, не маючи поруч нікого, хто втішив би його в останні години життя, чи міг вижити й провести решту днів у вигнанні. Але роботу цієї ночі ще не завершено, і Мара не мала часу на зрадників.

3 Каз

Каз вийшов зі східної арки під схвальні вигуки товаришів. Джаспер плентався позаду і, як здалося Бреккерові, щомиті засмучувався дедалі більше.

Дірікс, Ротті та інші накинулися на хлопців із радісними вигуками й зойками, здіймаючи над головою Джасперові пістолі. Зграї вдалося лише мигцем підгледіти, як відбувалися перемови з Ґілзом, але вона чула кожне слово. Зараз хлопці скандували: «Бур-страт у вог-ні! У Покидь-ків не-ма во-ди!»

— Аж не віриться, що Ґілз підібгав хвоста, — уїдливо зауважив Ротті. — У нього ж був заряджений пістоль у руці.

— Розкажи краще, що ти дізнався про вартового, — благав Дірікс.

— Мабуть, щось надзвичайне!

— Я чув про хлопчину в Слокені, який полюбляв вимащуватися в яблучному сиропі, а потім брати двох…

— Нічого я вам не скажу, — відрубав Каз. — Голст може ще знадобитися нам у майбутньому.

У юрбі панував нервовий настрій, і сміх лунав дещо нестямно, неначе в передчутті катастрофи. Дехто з Покидьків чекав на бійку, тож руки їм досі свербіли. Але Бреккер знав, що справа не лише в цьому, і не проґавив того, що жоден із ватаги не згадав про Болліґера. Усі були неприємно вражені його зрадою: і тим, як усе з’ясувалося, і тим, як суворо покарав Бола Каз. Десь глибоко, за всіма обіймами й радісними вигуками, причаївся страх. Добре. Каз знав, що всі Покидьки були вбивцями, злодіями й брехунами. Варто було лише переконатися, що вони не візьмуть собі за звичку брехати йому.

Бреккер призначив двох відповідальних, що мали не зводити очей із Великого Бола й простежити, щоб той, якщо таки зведеться на ноги, зник із міста до світанку. Решта могла повернутися до Рейки, піти до «Воронячого клубу», щоб залити свій клопіт гарною порцією пійла, улаштувати невеликий безлад і поширити новину про те, що сталося вночі. Вони розповідатимуть, що бачили, прикрашаючи правду, і кожна така історія робитиме Нечисторукого більш божевільним і безжальним. Але Каз мав іще кілька невідкладних справ і спершу планував навідатися до П’ятої гавані.

Джаспер заступив йому дорогу.

— Ти мусив попередити мене про Великого Болліґера, — розлючено прошепотів він.

— Не вчи мене, що робити, Джасе.

— Ти гадаєш, що я теж до цього причетний?

— Якби я так думав, ти збирав би зараз свої нутрощі на підлозі Біржі, поруч із Великим Болом, тож стули пельку.

Джаспер похитав головою й склав руки на револьвері, котрий забрав у Дірікса. Щоразу, коли він дратувався, долонями шукав зброю, як дитина, що заспокоюється, варто їй тільки обійняти улюблену ляльку.

Можна було помиритися з ним, невелика справа. Каз міг сказати Джасперові, що знає, що той кришталево чистий, нагадати, що довіряє йому настільки, щоб обрати хлопця собі за секунданта в сутичці, котра могла закінчитися цієї ночі геть недобре. Натомість він сказав:

— Іди собі, Джаспере. У «Воронячому клубі» сьогодні на тебе чекає кредит. Можеш грати до ранку чи поки фортуна всміхатиметься тобі.

Джаспер насупився, але не зміг приховати жадібного блиску в очах.

— Знову хочеш підкупити когось?

— Так, я людина звички.

— Тобі пощастило, що я теж. — Джаспер трохи повагався й додав: — Ти не хочеш, щоб ми пішли з тобою? Ґілзові головорізи розлютяться після всього, що сталося.

— Хай приходять, — кинув Каз і без зайвих слів пішов по Немстрат. — Якщо ти боїшся ходити Кеттердамом після настання темряви, краще одразу повісь собі на шию табличку «Здохляка», ляж на землю й чекай, поки тебе поб’ють.

Прямуючи до моста, Бреккер спиною відчував погляди Покидьків. Йому не потрібно було чути їхній шепіт, щоб здогадатися, про що вони говоритимуть. Люди хотіли випити з ним, почути від нього пояснення, як він дізнався, що великий Болліґер перейшов до Чорних Вістер, послухати його оповідь про вираз обличчя Ґілза, коли той опускав пістоль. Але вони ніколи не почують цього від Каза, а якщо їм щось не подобається — можуть пошукати собі іншого товариства.

Не має значення, що про нього думатимуть, зате люди повернуться сьогодні до шинку з високо піднятою головою. Саме тому вони залишалися поруч із ним і були вірними, наскільки могли. Коли Каз офіційно увійшов до складу Покидьків, йому виповнилося дванадцять і банда була суцільним посміховиськом — купкою безпритульників, підтоптаних жебраків, що заробляли на життя грою в наперстки, і злидарів, котрі оселилися в напівзруйнованому будинку найгіршої частини Бочки. Але йому потрібна була не визначна банда, а лише та, котру він може зробити видатною, та, котра потребує його.

Тепер вони мали власну територію, власні ігрові зали, а напівзруйнований будинок перетворився на Рейку — сухе, тепле місце, де завжди можна було отримати гарячу їжу чи залягти в барліг, якщо тебе підстрелили. Зараз інші боялися Покидьків. І все це дав їм Каз. То чи мусив він на десерт ще запропонувати їм світську бесіду?

Джаспер згладить неприємну ситуацію. Кілька келихів усередину та кілька вдалих ставок повернуть стрільцеві доброзичливий настрій. Він умів смакувати образу так само, як лікер, і мав талант оповідати про Казові перемоги так, наче вони належали кожному.

Коли Каз дістався до одного з невеличких каналів, що мав допомогти йому перетнути П’яту гавань, то відчув — слава святим, — майже відчув надію. Може, йому варто перевіритися в медика? Чорні Вістря кілька тижнів наступали йому на п’яти, а тепер він змусив їх викласти карти. Його нога не так уже й боліла, незважаючи на майже зимову погоду. Біль ніколи не минав, але цієї ночі він перетворився на тупу пульсацію. Хлопець і досі роздумував, чи не були перемови частиною перевірки, яку влаштував йому Пер Гаскель. Цілком можливо, що стариган уважав себе генієм, котрий зробив Покидьків успішною бандою, особливо якщо хтось із його посіпак шепнув йому щось на вухо. Ця ідея не давала спокою, але Каз вирішив подумати про неї завтра. Зараз йому потрібно переконатися, що в гавані все відбувається за розкладом, а потім вирушити додому, до Рейки, і опинитися в обіймах довгоочікуваного сну.

Він знав, що Інеж скрадається за ним тінню. Вона пройшла разом із ним увесь шлях від Біржі, але Каз не гукав її. Коли дівчина буде готова й наважиться, сама вийде із затінку. Зазвичай йому подобалася тиша; чесно кажучи, він зашив би роти більшості людей, якби його воля. Але коли Інеж забагалося, вона робила так, що ти фізично відчував її мовчання, і це било по нервах.

Каз тримався весь час, поки йшов уздовж залізних билець Зензбриджа. На ґратках висіли шматки мотузок, зав’язані вигадливими вузлами, — це люди молилися за щасливе повернення моряків. Марновірна дурня! Нарешті він здався й сказав:

— Озвися вже, Маро.

Її голос долинув із темряви:

— Ти не відправив нікого на Бурстрат.

— А чому б я мав?

— Якщо Ґілз не дістанеться туди вчасно…

— Ніхто не підпалював дев’ятнадцятий будинок.

— Я чула сирену…

— Щасливий збіг. Я надихаюся всім, чим можу.

— Ти таки блефував. Їй не загрожувала небезпека.

Каз не хотів відповідати й просто здвигнув плечима. Інеж завжди намагалася розгледіти в ньому хоча б краплю благопристойності. «Якщо всі навкруги мають тебе за потвору, тобі не потрібно гаяти час на всі ці потворні справи».

— Чому ти взагалі погодився на зустріч, якщо знав, що це підстава? — Вона була десь праворуч і пересувалася геть нечутно. Каз знав, що інші члени банди казали, що Інеж рухається, наче кішка, але він уважав, що коти уважно сиділи б біля її ніг і переймали знання.

— Я б назвав цю ніч удалою, — відказав Каз. — А ти?

— Тебе ледь не вбили. І Джаспера теж.

— Ґілз спустошив скарбниці Чорних Вістер, щоб намарне дати хабара. Ми виявили зрадника, поновили свої права на П’яту гавань, і я не маю жодної подряпини. Це була гарна ніч.

— Як давно ти знав про Великого Болліґера?

— Кілька тижнів. Тепер у нас бракує людей. О, до речі, вижени Роякке.

— Чому? Йому немає рівних за ігровим столом.

— Будь-який сопливець може впоратися з колодою карт. Роякке занадто квапиться й приховує від нас деякі виграші.

— Він гарно здає карти, і йому треба годувати сім’ю. Ти можеш попередити його — відтяти палець.

— Тоді він уже не здаватиме карти так гарно, чи не так?

Якщо помічали, що той, хто роздає карти, приховував якісь гроші, зароблені в ігрових залах, піт-бос відрізав йому мізинець. Це було одне з тих сміховинних покарань, що якимось чином прижилися в бандах. Шахрай мусив знову вчитися тасувати карти, а всі його майбутні наймачі знали, що його не можна випускати з очей. За столом такий пройдисвіт ставав незграбним і йому доводилося зосереджуватися на таких простих речах, як техніка роздавання карт, замість того щоб спостерігати за гравцями.

Каз не бачив у темряві обличчя Інеж, але відчував, що вона не схвалює цю ідею.

— Жадібність — твоє божество, Казе.

Він ледь не засміявся у відповідь.

— Ні, Інеж. Жадібність схиляє переді мною голову. Вона моя найвірніша служниця й найголовніший важіль впливу.

— А якому богові в такому разі служиш ти?

— Будь-якому, котрий запропонує мені гарну винагороду.

— Сумніваюся, що боги працюють таким чином.

— Сумніваюся, що мене це непокоїть.

Дівчина роздратовано зітхнула. Незважаючи на все, що їй довелося пережити, Інеж вірила, що про неї піклуються її сулійські святі. Каз знав це й любив покепкувати з неї. Йому хотілося б подивитися зараз на вираз її обличчя. Невеличка зморшка між чорними бровами завжди дарувала йому неабияке задоволення.

— Звідки ти знав, що я вчасно знешкоджу Ван Даля? — поцікавилася вона.

— Бо ти завжди все робиш вчасно.

— Ти мав би мене попередити.

— Мені здавалося, що твої святі високо оцінять цей виклик.

Якусь мить вона мовчала, а потім Каз почув голос звідкилясь іззаду:

— Люди кепкують із богів, поки не потребують їхньої допомоги, Казе.

Він не бачив, як вона зникла, тільки відчув відсутність дівчини.

Каз роздратовано струснув головою. Сказати, що він довіряв Інеж, було б перебільшенням, але собі він міг зізнатися, що звик покладатися на неї. Рішення викупити її зі «Звіринцю» було суто інтуїтивним і болісно вдарило по кишені Покидьків. Йому довелося довго вмовляти Пера Гаскеля, але Інеж виявилася найкращою Казовою інвестицією. Вона вміла залишатися непомітною, і це робило її найкращим у Бочці викрадачем таємниць. Але те, що вона могла раптово зникати, непокоїло Бреккера. Вона навіть не мала запаху. Усі люди пахли, і ці запахи розповідали історії — карболовий натяк на кінчиках жіночих пальців чи аромат дерев’яного диму у волоссі, мокра шерсть чоловічого костюма чи домішка пороху, що в’їлася в манжети. Але з Інеж усе було інакше. Якимось чином їй удалося навчитися невидимості. Вона була коштовним надбанням. То чому б їй просто не виконувати свою роботу, а не втомлювати його перепадами настрою?

Раптом Каз зрозумів, що більше не сам. Він зупинився та прислухався. Вирішив скоротити шлях, повернувши в провулок, що його перетинав каламутний канал. Тут не було ліхтарів, і перехожі рідко зазирали сюди — лише яскравий місяць і човники легенько хиталися на воді й билися об пристань. Він утратив пильність, дозволив своїй свідомості відволіктися.

На краю провулку з’явився темний чоловічий силует.

— У чому річ? — запитав Каз.

Тінь кинулася на нього. Каз змахнув ціпком. Він мав би влучити прямісінько в ногу нападникові, але натомість палиця розітнула порожне повітря. Каз спіткнувся, заточився й втратив рівновагу, занадто сильно розмахнувшись.

Несподівано чоловік опинився перед хлопцем, а його кулак врізався в Бреккерову щелепу. Каз хитнув головою, намагаючись розігнати зірочки, що літали довкола, а потім розвернувся й замахнувся знову. Але там уже нікого не було. Важка голова ворона на вершечку Казового ціпка просвистіла в повітрі та врізалася в стіну.

Бреккер відчув, як хтось праворуч висмикнув ціпок із його рук. То що, нападник був не один?

І тут силует пройшов крізь стіну. Казів мозок ледь не скипів, намагаючись знайти пояснення тому, що він побачив, а щільний туман перетворювався на мантію, черевики й бліде обличчя.

«Привиди!» — подумав Каз. Дивний дитячий страх, але зараз у нього не було жодних сумнівів. Джорді нарешті прийшов, щоб помститися йому.

— Час сплачувати борги, Казе. Не можна чогось отримувати, нічого не даючи.

У Казовому мозку промайнула принизлива приглушена панічна хвиля. Фантом кинувся на хлопця, і той відчув гострий укол голки на шиї. У привиду був шприц?

«Дурень», — подумав Каз і провалився в темряву.

Каз прокинувся від різкого аміачного смороду. Цілком отямившись, він відкинув голову назад.

Перед ним сидів старий чоловік, одягнений у форму університетського медика. У руці він тримав слоїк із нюхальною сіллю, котрим махав під хлопцевим носом. Запах був просто нестерпний.

— Відійди від мене, — прохрипів Каз.

Медик байдуже глянув на нього й заховав сіль до шкіряного мішечка. Каз поворушив пальцями — оце й усе, що він міг зробити.

Хтось прив’язав його до стільця, а руки зв’язав за спиною. Невідомо, що йому вкололи, але почувався Бреккер так, наче був напідпитку.

Медик відійшов убік, і Казові довелося двічі змигнути, щоб погляд став чіткішим, а мозок осягнув абсурдну розкіш інтер’єру. Хлопець очікував прокинутися в лігві Чорних Вістер чи якоїсь іншої банди. Але це не була дешева показна пишність Бочки. Щоб так обставити сквот, потрібні були чималі грошики: тут були панелі з червоного дерева, прикрашені різьбою у вигляді пінливих хвиль і летючих риб, книжкові полиці, укриті візерунками вікна, і Казові навіть здалося, що тут висить оригінал Де Каппеля. Один із тих стриманих, виконаних маслом портретів, де біля дами з розгорнутою на колінах книжкою лежало ягня. Чоловік, що спостерігав за ним з-поза широченного стола, мав такий розкішний вигляд, що, напевно, був купцем. Але якщо це була його садиба, чому двері охороняли озброєні чатові з міської варти?

«Прокляття, — подумав Каз, — мене що, заарештували?» Якщо справді так, то на купця чекає великий сюрприз. Завдяки Інеж він назбирав інформації про кожного суддю, судового пристава й високопоставленого радника Керчу, тож вийде з камери ще до світанку. Щоправда, Каз не був у камері, його просто прикули до стільця. То що ж, у біса, відбувається?

Чоловікові було за сорок, він був сухорлявим, але вигляд мав шляхетний, хоча волосся вже помітно відступило від чола. Коли Каз стикнувся з ним очима, той відкашлявся й склав пальці дашком.

— Пане Бреккер, я сподіваюся, ви не надто кепсько почуваєтеся.

— Заберіть від мене цього черв’яка. Зі мною все гаразд.

Купець кивнув медикові.

— Можете йти. Надішлете мені рахунок. І, звісно ж, я сподіваюся на вашу розсудливість щодо наших домовленостей.

Медик схопив свою валізу й покинув кімнату. Після цього купець підвівся й підняв стос паперів зі свого столу. Він був убраний у сюртук ідеального крою й камізельку — таку, яку носили всі купці Керчу: темну, досконалу, котра лише підкреслювала статки. Але кишеньковий годинник і затискач для краватки повідомили Казові все, що він хотів знати: золоту кришку годинника прикрашав важкий лавровий вінок, а затискач — масивний витончений рубін.

«За те що ти прикував мене до стільця, я повідриваю ці гігантські прикраси, а затискач устромлю просто у твою купецьку шию», — подумав Каз, але вголос мовив лише:

— Ван Ек.

Чоловік кивнув. Звичайно ж, він не вклонився. Купці не вклоняються мерзотникам із Бочки.

— Що ж, ви мене знаєте.

Каз знав символи й коштовності всіх купецьких родин Керчу. Ван Еків герб вінчав червоний лавровий лист. Не треба бути професором, щоб здогадатися, що до чого.

— Я знаю вас, — сказав хлопець. — Ви один із тих купців, що обстоюють очищення Бочки.

Ван Ек знову легенько кивнув:

— Я намагаюся допомогти людям знайти спосіб заробляти гроші чесно.

Каз засміявся:

— Яка різниця між азартними іграми у «Воронячому клубі» й спекуляціями під дахом Біржі?

— Першим займаються злодії, а другим — торговці.

— Коли людина втрачає гроші, вона навряд чи бачить різницю.

— Бочка — кубло, де множаться покидьки, вади й насилля.

— Скільки кораблів із тих, що вирушили з Кеттердама, не повернулися?

— Це не…

— Щоп’ятий, Ван Еку. Один із п’яти кораблів, що вирушають на пошуки кави, юрди й рулонів шовку, зникає в морських глибинах, розбивається об скелі, стає жертвою піратів. Один із п’яти екіпажів гине, тіла загиблих губляться в чужих водах, стають їжею для морських риб. Не будемо згадувати про насилля.

— Я не збираюся обговорювати питання етики зі шмаркачами з Бочки.

Каз і не сподівався на це. Він лише тягнув час, перевіряючи, наскільки туго затягнені кайданки навколо зап’ясть. Пробігся пальцями ланцюгом, наскільки це було можливо. Продовжував міркувати, куди це притягнув його Ван Ек. Хоча вони ніколи раніше не зустрічалися, Бреккер вивчив внутрішній і зовнішній план Ван Екового будинку. Де б вони не були, це точно не купцева садиба.

— Гадаю, я опинився тут не заради розв’язання філософських проблем, то в чому річ? — Із цього запитання зазвичай починалася будь-яка ділова зустріч. Це було партнерське привітання, а не благання в’язня.

— Я маю до вас пропозицію. Точніше, її має Рада.

Казові вдалося приховати своє здивування:

— Торговельна Рада завжди починає переговори з бійки?

— Сприймайте це як попередження. І демонстрацію сили.

Бреккер пригадав силует із провулка, те, як він з’являвся й зникав, наче привид. Джорді.

Подумки струснув себе: «Не Джорді, бовдуре. Зосередься». Їм пощастило схопити його, бо втратив пильність, упиваючись власною перемогою. Він отримав своє покарання й більше не припуститься такої помилки. Це не пояснює появу фантома. Каз відігнав цю думку.

— Яка з мене користь Торговельній Раді?

Ван Ек покопирсався в паперах, котрі тримав у руці.

— Уперше вас заарештували, коли вам було десять, — промовив він, звіряючись із документами.

— Хто ж не пам’ятає свій перший раз.

— Ще двічі того ж року, двічі в одинадцять. Вас схопили, коли міська варта зачищала ігровий зал. Тоді вам було чотирнадцять, але відтоді ви жодного разу не попадалися.

Це була щира правда. За три роки нікому не вдавалося його схопити.

— Я виправився, — промовив Каз, — знайшов чесну роботу й став працьовитим вірянином.

— Не хуліть Бога, — терпляче сказав Ван Ек, але в його очах зблиснув гнів.

«Вірянин», — зауважив подумки Каз, згадуючи все, що йому було відомо про Ван Ека: заможний, набожний удівець, нещодавно вдруге одружився з дівчиною, не надто старшою за Каза. І, звичайно ж, не варто забувати про таємницю Ван Екового сина.

Купець продовжував гортати аркуші.

— Ви працювали букмекером на боксерських боях за гроші, на кінних перегонах і заробляли на власних азартних іграх. Понад два роки були піт-босом у «Воронячому клубі». Ви наймолодший із тих, хто коли-небудь керував букмекерськими конторами й зміг подвоїти прибутки за цей час. Ви шантажист…

— Я торговець інформацією.

— Шахрай.

— Я створюю можливості.

— Звідник і вбивця.

— Я не торгую повіями й не вбиваю безпідставно.

— І які ж у вас причини?

— Такі самі, як у вас, купцю. Вигода.

— Як ви отримуєте інформацію, пане Бреккер?

— Називайте мене зломщиком.

— Мабуть, у вас талант.

— Жодних сумнівів. — Каз легенько відхилився назад. — Бачте, кожна людина — це сейф, схованка секретів і прагнень. Є ті, що вибирають шлях насильства, але я надаю перевагу благороднішому підходу — відповідний тиск у відповідний момент у правильному місці. Це делікатна річ.

— Ви завжди висловлюєтеся метафорами, пане Бреккер?

Каз посміхнувся:

— Це не метафора.

Він зіскочив зі стільця ще до того, як ланцюг упав на підлогу. Стрибнув до столу, схопив ніж для розпечатування листів однією рукою й сорочку Ван Ека другою. Тонка тканина зморщилася, коли він притиснув ніж до купцевого горла. У Каза паморочилося в голові, а ноги ледь не скрипіли після тривалого сидіння на стільці, але зі зброєю в руці світ здавався сонячнішим. Охоронці Ван Ека наставили на нього пістолі й мечі. Бреккер відчував, як калатає купцеве серце під вовняним костюмом.

— Гадаю, мені не варто витрачати зайве повітря на погрози, — поцікавився Каз. — Підкажіть мені, як дістатися до дверей, чи я вистрибну у вікно разом із вашим хазяїном.

— Думаю, я маю дещо, що змінить вашу думку.

Каз злегка штурхнув його.

— Мене не цікавить, хто ти такий і який завбільшки твій рубін. Ніхто не має права висмикувати мене з моїх вулиць. І краще не намагатися укладати зі мною угоди, поки я в кайданах.

— Мікко, — погукав Ван Ек.

І це сталося знов. Хлопець пройшов крізь бібліотечну стіну. Він був блідий, наче мрець, убраний у вишитий блакитний піджак Плиноробів Гриші з червоно-золотою стрічкою на лацканах, що вказувала на його приналежність до маєтку Ван Ека. Але навіть Гриші не могли проходити крізь стіни.

«Наркотики, — подумав Каз, намагаючись не панікувати, — мене чимось накачали». Або це якась ілюзія, щось на кшталт того, що показують у театрах Східної Клепки, як розрізана навпіл дівчина чи голуби, що вилітають із чайників.

— Що це, у біса, таке? — проревів він.

— Відпустіть мене, і я поясню.

— Ніщо не заважає тобі пояснювати з того місця, де ти стоїш.

Ван Ек важко видихнув.

— Те, що ви бачите, — ефект від юрди парем.

— Юрда — це лише стимулятор.

Маленькі висушені квіточки, що росли в Новозем’ї та які продавали в будь-якій крамниці Кеттердама. На початку свого перебування в лавах Покидьків Каз жував їх, щоб не заснути на варті. Після цього його зуби ще кілька днів були помаранчевими.

— Вона зовсім невинна, — промовив урешті.

— Юрда парем — дещо геть інакше і, точно кажу, не невинне.

— Тож ви накачали мене наркотиками.

— Не вас, пане Бреккер. Мікку.

Каз вдивився у хворобливу блідість обличчя Гриші. Він мав чорні кола під очима, а тендітна, тремтлива статура виказувала людину, котра часто забуває поїсти, проте їй байдуже.

— Юрда парем — кузина звичайної юрди, — вів далі Ван Ек. — Її роблять із тієї ж рослини. Ми не знаємо, як виготовляють наркотик, але Бо Юл-Баюр надіслав його зразок до Торговельної Ради Керчу.

— Він шуанець?

— Так. Він вирішив дезертирувати, тож надіслав нам зразок, щоб запевнити в щирості своїх заяв стосовно надзвичайного наркотичного ефекту. Прошу, пане Бреккер, це найнезручніше положення. Якщо хочете, я дам вам пістоль, і ми сядемо й обговоримо все більш цивілізовано.

— Пістоль і мій ціпок.

Ван Ек зробив знак одному з охоронців, котрий вийшов із кімнати й за мить повернувся з Казовою палицею. Хлопець навіть зрадів, що вартовий скористався дверима.

— Спочатку пістоль, — наказав він. — Повільно.

Охоронець витяг зброю з кобури й передав її руків’ям уперед Казові. Той схопив і звів пістоль одним швидким рухом, потім відпустив Ван Ека, кинув ніж на стіл і висмикнув палицю з рук охоронця. Пістолет був кориснішим, але ціпок дарував Казові відчуття полегкості, яке хлопцеві навіть не хотілося оцінювати.

Ван Ек позадкував на кілька кроків, збільшуючи дистанцію між собою й зарядженою зброєю. Здавалося, він не збирався сідати. Каз теж не планував цього робити, тому тримався ближче до вікна, щоб вистрибнути в разі небезпеки.

Купець глибоко вдихнув і спробував дати лад своєму костюму.

— Ваш ціпок — справжня зброя, пане Бреккер. Це подарунок Творця?

Так і було: Творець Гриші змайстрував цю палицю зі вставками свинцю. Вона ідеально підходила для того, щоб ламати кістки.

— Гадаю, це не ваша справа. Продовжуйте розповідь, Ван Еку.

Купець прокашлявся.

— Коли Бо Юл-Баюр надіслав зразок юрди парем, ми нагодували ним трьох Гришей, по одному з кожного ордену.

— Щасливі добровольці?

— Найманці, — зізнався Ван Ек. — Першими були Творець і Цілитель, яких найняв радник Уд. Мікка — Плинороб. Він належить мені. Ви бачили, на що він здатний після вживання наркотику.

Уд. Чому це ім’я здалося знайомим?

— Я не знаю, що бачив, — сказав Каз, глипнувши на Мікку. Погляд Гриші зосередився на Ван Екові, наче він чекав наступного наказу. Чи нової дози.

— Зазвичай Плинороби можуть контролювати течії, прикликати воду чи вологу з повітря або найближчого джерела. Вони керують потоками в нашій гавані. Але під впливом юрди парем Плинороби можуть змінювати власний стан із твердого на рідкий чи газоподібний і навпаки. Це саме вони можуть робити й з іншими предметами. Наприклад, зі стіною.

Каз відчув бажання не визнавати цього, але не міг інакше пояснити те, що тільки-но бачив.

— Як?

— Важко щось стверджувати. Вам відомо про підсилювачі, котрі носять деякі Гриші?

— Бачив, — відповів Каз. — Кістки тварин, зуби, луска. Я чув, що не так легко їх отримати.

— Дуже складно. Але вони лише додають Гришам сили. Юрда парем змінює їхні здібності.

— І?..

— Гриші маніпулюють матерією на найбільш фундаментальному рівні. Його називають Мала Наука. Під впливом парем ці маніпуляції пришвидшуються й стають точнішими. Теоретично юрда парем — це лише стимулятор на кшталт свого більш поширеного родича. Але вона, імовірно, робить відчуття Гришей гострішими й сильнішими. Вони можуть створювати сполуки з надзвичайною швидкістю. Те, що було неможливим, перестає бути таким.

— А як вона діє на таких нікчем, як ми з вами?

Схоже було, що Ван Ек трохи набурмосився від думки, що може мати щось спільне з Казом, але відповів:

— Для нас вона смертельна. Звичайна людина не може перенести навіть малої дози парем.

— Ви сказали, що нагодували трьох Гришей. На що здатні інші?

— Ось тут… — мовив купець і потягнувся до шухляди.

Каз звів пістоль:

— Спокійніше.

Перебільшено повільно Ван Ек засунув долоню до шухляди й дістав золотий зливок.

— Колись це був свинець.

— А я колись горів у пеклі!

Ван Ек знизав плечима.

— Я можу стверджувати лише те, що бачив. Творець узяв шматок свинцю до рук — і за мить ми отримали це.

— А як ви взагалі знаєте, що воно справжнє? — поцікавився Каз.

— Воно має таку саму температуру плавлення, як золото, таку саму вагу й ковкість. Якщо навіть воно не абсолютно ідентичне до золота, різниці ми поки що не виявили. Можете протестувати, якщо хочете.

Каз затиснув ціпок під пахвою й узяв із рук купця важкенький зливок. Поклав до кишені. Золото це чи майстерна підробка — за такий завбільшки шматок жовтого металу на вулицях Бочки можна вторгувати багато чого.

— Ви могли взяти його де завгодно, — зауважив Бреккер.

— Я збирався запросити Творця пана Уда сюди, щоб він показав Вам усе сам, але, на жаль, він недобре почувається.

Казів погляд ковзнув кволим обличчям і вологим лобом Мікки. Було очевидно, що за наркотик доводиться платити чималу ціну.

— Припустімо, усе це правда, а не дешевий фокус із монетками. Як це стосується мене?

— Можливо, ви чули, що Шу раптом сплатили свої борги Керчу несподіваним золотим потоком? Про вбивство торгового посла з Новозем я? Про крадіжку документів із військової бази в Равці?

Так ось яка таємниця ховалася за вбивством посла у вбиральні. А золото, яке припливло сюди на трьох кораблях, імовірно, виготовив Творець. Каз нічого не чув про документи з Равки, проте все одно кивнув.

— Ми впевнені, що всі ці події — справа рук Гриші під керівництвом шуанського уряду та впливом юрди парем. — Купець пошкріб рукою підборіддя. — Пане Бреккер, я хотів би, щоб ви подумали кілька хвилин про те, що я вам оповідаю. Коли люди починають проходити крізь стіни, жодну фортецю чи схованку вже не можна вважати надійною. Люди можуть перетворювати свинець на золото чи будь-що інше, вони здатні змінити який завгодно матеріал, що існує у світі, — фінансові ринки поглине хаос. Світова економіка просто зникне.

— Звучить непогано. Чого ви хочете від мене, Ван Еку? Бажаєте, Щоб я вкрав вантаж? Формулу?

— Ні, я хочу, щоб ви вкрали людину.

— Викрасти Бо Юл-Баюра?

— Урятувати його. Місяць тому ми отримали від нього листа з проханням про надання притулку. Бо Юл-Баюр був занепокоєний планами уряду щодо юрди парем, і ми погодилися допомогти йому втекти. Уже було домовлено про зустріч, але в найвідповідальніший момент почалася перестрілка.

— Із шуанцями?

— Ні, з фієрданцями.

Каз насупився. Фієрданські шпигуни, мабуть, широко розкинули свої тенета в Шу Хані й у Керчі, якщо їм удалося так швидко дізнатися про наркотик і плани Бо Юл-Баюра.

— То відправте по нього котрогось зі своїх агентів.

— Дипломатична ситуація дещо делікатна. Дуже важливо, щоб наш уряд не могли пов’язати з Юл-Баюром жодним чином.

— Ви мусите розуміти, що, імовірно, він уже мертвий. Фієрданці ненавидять гришників. Навряд чи вони дозволять інформації про наркотик поширитися.

— Наші джерела кажуть, що він дуже навіть живий і чекає на слухання справи, — Ван Ек відкашлявся, — у Льодовому Дворі.

Кілька секунд Каз пильно дивився на купця, а потім пхикнув.

— Що ж, було дуже приємно знепритомніти й побувати у вас у полоні, Ван Еку. Не сумнівайтеся, коли настане час, я сповна відплачу вам за гостинність. А зараз накажіть одному зі своїх лакеїв провести мене до виходу.

— Ми готові запропонувати вам п’ять мільйонів крюґе.

Бреккер заховав пістоль до кишені. Він більше не боявся за своє життя, лише обурювався, що цей пройдисвіт змарнував його час.

— Може, це здасться вам дивним, Ван Еку, але ми, канальні щури, цінуємо своє життя так само, як ви своє.

— Десять мільйонів.

— Немає сенсу в зарплатні, яку я не отримаю живим. Де мій капелюх? Ваш Плинороб часом не залишив його в провулку?

— Двадцять.

Каз замовк. Він мав моторошне відчуття, що вирізьблені на стінах рибини прислухаються до їхньої розмови.

— Двадцять мільйонів крюґе?

Ван Ек кивнув, хоча й вигляд у нього не був радісним.

— Я мушу переконати свою команду взятися за самогубну місію. Ідеться про великі гроші.

Не те щоб це було правдою. Незалежно від того, що він казав купцеві, у Бочці була ціла купа людей, чиє життя не мало сенсу.

— Двадцять мільйонів крюґе навряд чи можна назвати дрібними грошима, — вибухнув купець.

— Ще нікому не вдавалося втекти з Льодового Двору.

— Тому ви й потрібні нам, пане Бреккер. Можливо, Бо Юл-Баюр уже мертвий або виказав усі свої секрети фієрданцям, але ми гадаємо, що маємо ще дрібку часу, перш ніж таємниця юрди парем просочиться назовні.

— Якщо шуанці мають формулу…

— Юл-Баюр присягався, що йому вдалося обдурити своїх начальників і зберегти деталі приготування в секреті. Ми сподіваємося, що вони працюють лише з тією обмеженою інформацією, котру він їм надав.

Жадібність вклоняється мені. Може, Каз був занадто самовпевненим щодо цього. Зараз жадібність працювала на Ван Ека. Важіль посунувся, подолавши Бреккерів спротив і поставивши його на місце.

Двадцять мільйонів крюґе. Що ж це за робота така? Казові не було відомо нічого про шпигунство чи урядові лайки, але чому викрадення Бо Юл-Баюра з Льодового Двору має чимось відрізнятися від реквізування коштовностей із сейфа купця. «Найзахищенішого сейфа у світі», — нагадав собі хлопець. Йому знадобиться дуже особлива команда — група відчайдухів, які не злякаються реальної можливості не повернутися із цього завдання живими. І він не міг назбирати таких людей з-поміж Покидьків. У їхніх лавах не було талантів, необхідних для цієї роботи. А отже, Бреккерові доведеться бути ще обережнішим, ніж завжди.

Але, якщо вони впораються, навіть віддавши Перу Гаскелю його частку, Казові стане зелененьких, щоб змінити все, щоб нарешті здійснити свою мрію, котра не полишала його відтоді, коли він уперше виповз із холодної гавані, а бажання помсти випалювало в його грудях чорну діру. Нарешті він сплатить свій борг Джорді.

До того ж існують ще й інші переваги. Рада Керчу стане його боржником, не кажучи вже про те, що після цієї крадіжки його репутація злетить до небес. Просочитися крізь непроникні стіни Льодового Двору й викрасти приз просто з-під носа фієрданської шляхти й військових сил? Маючи такий досвід за плечима й цілісіньку купу зелененьких у руках, він більше не муситиме працювати на Пера Гаскеля. Розпочне власну справу.

Але щось було не так.

— Чому я? Чому Покидьки? Існують банди, досвідченіші за нашу.

Мікка закашлявся, і Каз помітив кров на його рукаві.

— Сядь, — увічливо запропонував Ван Ек, допомагаючи Міцці влаштуватися на стільці й запропонувавши Гриші свій носовичок. Потім зробив знак охоронцеві: — Принеси трохи води.

— Тож, — нетерпляче мовив Каз.

— Скільки вам років, пане Бреккер?

— Сімнадцять.

— Вас не заарештовували, відколи вам виповнилося чотирнадцять, проте, наскільки мені відомо, ви не стали чеснішим, аніж тоді, коли були хлопчиком. Отже, можу лише припустити, що ви маєте саме ті якості, що мені потрібні: ви не дастеся їм до рук. — Ван Ек легенько посміхнувся. — Але вирішальною стала історія з моїм Де Каппелем.

— Не знаю, про що йдеться.

— Півроку тому картина Де Каппеля вартістю сто тисяч крюґе зникла з мого будинку.

— Оце так втрата.

— Так і було, тим паче, що я був певен, що до моїх галерей неможливо проникнути, а замки на дверях найнадійніші.

— Здається, я щось про це читав.

— Так, — зітхнув Ван Ек. — Гонор — небезпечна штука. Мені хотілося похвалитися своїм набутком і всіма зусиллями, яких я доклав заради нього. І от, незважаючи на всю охорону, собацюр, сигналізацію та найвідданіших на весь Кеттердам служників, моя картина зникла.

— Співчуваю.

— Чекаю, поки вона з’явиться десь на світових ринках.

— Може, ваш злодій працював на замовлення покупця.

— Звичайно, існує й така можливість. Але щось мені підказує, що він узявся за цю справу з іншої причини.

— Наприклад?

— Щоб довести, що він зможе.

— Як на мене, безглуздий ризик.

— Так, хто знає, якими мотивами керуються злодії?

— Точно.

— Зважаючи на все, що мені відомо про Льодовий Двір, саме того, хто вкрав мого Де Каппеля, і варто запросити для виконання цього завдання.

— То вам краще найняти його. Чи її.

— Свята правда. Але я мушу вдовольнитися вами.

Крамар кілька секунд пильно вдивлявся в обличчя Каза, наче намагався побачити там зізнання, а тоді нарешті запитав:

— То ми домовилися?

— Не так швидко. А що сталося з Цілителем?

Ван Ек розгубився:

— З ким?

— Ви сказали, що перевіряли наркотик на Гриші з кожного ордену. Мікка — Плинороб, він ваш Етерець. Творець, котрий підробив те золото, — Матерець. А де ж Корпуснієць? Цілитель?

Ван Ек злегка скривився, але все ж таки сказав:

— Чи не складете мені компанію, пане Бреккер?

Обережно, не зводячи очей із Мікки й вартових, Каз рушив за Ван Еком до дверей із бібліотеки й далі коридором. Будинок аж сочився купцевими статками: на стінах панелі з темного дерева, чорно-білі кахлі на підлозі, усе свідчило про вишуканий смак, усе було ідеально стриманим і напевне належало до витворів найкращих майстрів, котрі досконало володіли своїм ремеслом. Проте садиба справляла неприємне враження кладовища: кімнати спорожнілі, штори запнуті, меблі вкриті білими простирадлами. Кожна затінена кімната, яку вони минали, здавалася якимось забутим морським пейзажем, тут і там поцяткованим айсбергами.

Уд. Хлопець раптом згадав, де чув це ім’я. Минулого тижня в садибі радника на Ґельдстрат сталася якась неприємна подія. Ціле обійстя оточила юрба охоронців міської варти. Каз чув плітки про спалах епідемії вогняної віспи, але навіть Інеж не вдалося з’ясувати більше.

— Це будинок радника Уда, — мовив Каз, відчуваючи, як шкірою побігли сироти. Він аж ніяк не хотів підчепити якусь чуму, але купець і його вартові не мали надто занепокоєного вигляду. — Я думав, його закрили на карантин.

— Те, що тут сталося, нам не загрожує. І якщо ви, пане Бреккер, виконаєте свою роботу, ніколи не загрожуватиме.

Ван Ек провів Каза до дверей, і вони вийшли в охайно підстрижений садок, сповнений ароматом ранніх крокусів. Цей запах ледь не відправив хлопця в нокаут. Згадка про Джорді була занадто свіжою, і на хвильку Бреккер опинився не в саду заможного купця біля каналу, а на весняному моріжку, де він стояв навколішки, підставляючи жаркому сонцю щоки, а голос брата кликав його додому.

Каз струснув головою. «Мені потрібно або випити філіжанку найтемнішої та найміцнішої кави, яку лише можна знайти, — подумав він, — або щоб хтось насправді відправив мене в нокаут потужним ударом у щелепу».

Ван Ек прямував до елінгу, що стояв на березі каналу. Крізь його зачинені вікна соталося світло й утворювало візерунки на садовій доріжці. На варті стояв один-єдиний міський охоронець, але Ван Ек дістав зі своєї кишені ключ і повернув його у важкій колодці. З приміщення вирвався гнітючий сморід людських випорожнень, і Каз затулив обличчя рукавом. Ось тобі й весняні крокуси.

Два скляні ліхтарі на стіні освітлювали кімнату. Обличчям до гігантської залізної скрині стояло кілька охоронців, а підлога під їхніми ногами була встелена битим склом. Деякі з чоловіків були вбрані в багряну форму міської варти, а решта — у блідо-зелені лівреї Удового будинку. Крізь те, що, як збагнув Каз, було вікном для спостережень, виднівся ще один вартовий, котрий стояв біля порожнього столу й двох перекинутих стільців. Як і всі інші, він стояв, розслаблено звісивши руки, із порожнім обличчям і тупився в нікуди. Купець підрегулював гасову лампу, і Каз побачив на підлозі тіло в багряній формі, очі в чоловіка були заплющені.

Ван Ек зітхнув і нахилився, щоб перевернути тіло.

— Ми втратили ще одного, — повідомив він.

Це був молодий хлопчина, над його верхньою губою лише почали пробиватися вусики.

Купець віддав наказ охоронцеві, що впустив їх усередину, і за допомогою одного із членів Ван Екового кортежу той підняв тіло й виніс його з приміщення. Інші вартові не реагували, надалі вдивляючись удалечінь.

Каз упізнав одного з них — то був Генрік Далман, капітан міської варти.

— Далмане, — із сумнівом прошепотів хлопець, але чоловік не відповідав. Каз помахав рукою перед його обличчям, потім добряче клацнув по вуху. Нічого, крім повільного байдужого змигування. Хлопець витягнув пістолет і скерував його просто межи очі капітанові. Звів гачок. Капітан не відхилився, не відреагував, його зіниці не розширилися.

— Живий мрець, — сказав Ван Ек. — Стріляй. Винеси мізки з його голови. Він не протестуватиме, а іншим узагалі байдуже.

Каз похолов до самих кісток і опустив зброю.

— Що це? Що з ними сталося?

— Гриша була Корпуснійкою й найнялася в маєток радника Уда. Він уважав, що, оскільки вона Цілителька, а не Серцетлумачниця, безпечніше буде випробувати парем на ній.

Ця думка здавалася слушною. Каз бачив, як працюють Серцетлумачники. Вони можуть, навіть жодного разу не торкнувшись тебе пальцем, зруйнувати твої клітини, розірвати серце просто в грудях, украсти повітря з твоїх легень чи вповільнити пульс настільки, що ти впадеш у кому. Якщо хоча б частина Ван Екових оповідок була правдою, думка про те, що один із них може вчинити під дією парем, зводила з розуму. Тож крамарі вирішили натомість випробувати наркотик на Цілителі. Але раптом ситуація вийшла з-під контролю.

— Ви дали їй наркотик і вона вбила свого хазяїна?

— Не зовсім, — відкашлявшись, відповів Ван Ек. — Вони тримали її в цій камері спостережень. За кілька секунд після прийому парем вона заволоділа свідомістю вартового, котрий був усередині…

— Як?

— Ми достоту не знаємо. Але до яких би методів Цілителька не вдавалася, це дозволило їй опанувати свідомість і цих вартових.

— Це неможливо.

— Правда? Мозок — усього-на-всього орган, скупчення клітин та імпульсів. Чому б Гриші під дією юрди парем не поманіпулювати цими імпульсами?

Мабуть, недовіра була написана в Каза на обличчі.

— Подивіться на цих людей, — вів далі Ван Ек. — Вона сказала їм чекати. Саме це вони й роблять — лише це й роблять відтоді.

Каз придивився до мовчазної групи чоловіків ретельніше. Їхні очі не були порожніми чи мертвими, а тіла не розслабилися цілком. Вони очікували. Хлопець спробував придушити пропасницю. Він уже бачив моторошні речі, надзвичайні речі, але нічого схожого на те, свідком чого йому довелося стати цієї ночі.

— Що сталося з Удом?

— Вона дала йому команду відчинити двері, а коли він послухався, наказала крамареві відтяти власний палець. Ми знаємо, як усе сталося, лише тому, що служка з кухні був тут і все бачив. Гриша залишила хлопця неушкодженим, але він стверджує, що поки радник відрізав собі пальця, усмішка не зникала з Удового обличчя.

Казові не подобалося розуміння того, що якась Гриша може перемішати всі думки в його голові. Але хлопець не здивувався б, якби дізнався, що Уд заслуговував на те, що з ним сталося. Під час Равканської громадянської війни чимало гришників утекло з фронтів і заплатило за те, щоб дістатися Керчу, працюючи найманцями й не розуміючи, що насправді вони продалися в рабство.

— Крамар помер?

— Радник Уд утратив чимало крові, але він у такому самому стані, як ці чоловіки. Його разом із родиною та служниками перевезли за місто.

— А Цілителька-Гриша повернулася до Равки? — поцікавився Каз.

Ван Ек махнув на моторошну повітку для човнів і зачинив двері.

— Мабуть, вона намагалася, — оповідав купець, поки вони поверталися тим самим шляхом через сад до будинку. — Нам відомо, що дівчина винайняла невеличке судно, і неважко здогадатися, що вона прямувала до Равки, але ми знайшли її тіло. Хвилі викинули його на берег два дні тому неподалік від Третьої гавані. Імовірно, вона потонула, намагаючись повернутися до міста.

— Для чого їй повертатися?

— За новою дозою юрди парем.

Каз подумав про неприємний блиск Міккиних очей і його воскову шкіру.

— Вона спричиняє залежність?

— З першої ж дози. Коли дія порошку закінчується, Гриша почувається слабким та спустошеним і хоче ще. Це швидко виснажує.

Слова «дуже швидко виснажує», здається, були применшенням. Рада Потоків контролює входи до кеттердамських гаваней. Якщо одурманена Цілителька намагалася повернутися до міста вночі на маленькому човнику, вона мала не так уже й багато шансів у протистоянні з течією. Каз знову пригадав кощаве Міккине обличчя й те, як звисав із тіла одяг. Це зробив із ним наркотик. Хлоп щойно закинувся добрячою дозою юрди парем, але вже хотів іще, хоча мав такий вигляд, наче просто зараз перекинеться. Як довго можуть Гриші так протриматися? Цікаве запитання, але зараз воно не мало жодного значення. Вони прибули до головних воріт. Час укладати угоду.

— Тридцять мільйонів крюґе, — запропонував Каз.

— Ішлося про двадцять! — вибухнув Ван Ек.

— Ви казали «двадцять». І сліпому видно, що Рада у відчаї. — Хлопець озирнувся в напрямку елінгу, де цілий натовп чоловіків просто чекав на свою смерть. — А тепер я навіть зрозумів чому.

— У Раді відірвуть мені голову.

— Навпаки, вони співатимуть вам дифірамби, коли Бо Юл-Баюр неушкодженим дістанеться до вашої схованки, хай би де вона була.

— У Новозем'ї.

Каз стенув плечима:

— Мені байдуже, хоч у чайник її запхайте.

Погляд Ван Ека застиг на хлопцеві.

— Ви бачили, на що здатен цей наркотик. Можу вас запевнити, це лише початок. Якщо юрда парем вийде в широкий світ, війни не уникнути. Наші торговельні шляхи знищать, і ринки луснуть, як мильна бульбашка. Керч не переживе цього. Ви наша остання надія, пане Бреккер. Якщо ви схибите, відпокутує цілий світ.

— Насправді все набагато гірше, Ван Еку: якщо я схиблю, то не отримаю винагороди.

Вираз огиди на обличчі купця був гідний пензля самого Де Каппеля.

— Не набирайте такого розчарованого вигляду. Лише подумайте, яким нікчемним ви почувалися б, якби в канального щура раптом виявилося почуття патріотизму. Вам навіть довелося б розкотити свою губу й ставитися до мене із чимось схожим на повагу.

— Дякую, що позбавили мене цього дискомфорту, — презирливо відповів Ван Ек. Відчинивши двері, трохи помовчав і додав: — Насправді цікаво, що могло б вирости з хлопчика з такими здібностями, як у вас, за інших обставин.

«Запитай у Джорді», — подумав Каз із гірким розпачем і стенув плечима:

— Крав би для багатших дармоїдів. Тридцять мільйонів крюґе.

Ван Ек кивнув:

— Тридцять. Угода є угода.

— Угода є угода, — відповів Каз і потиснув купцеві руку.

Коли ніжна наманікюрена рука Ван Ека торкнулася затягнутих у шкіру пальців, купцеві очі звузилися.

— Чому ви носите рукавички, пане Бреккер?

Каз вигнув брову.

— Думаю, плітки не оминули вас.

— І кожна була неймовірніша за попередню.

Каз також чув їх. На руках Бреккера була кров. Бреккерові руки вкриті рубцями. У нього клішні замість пальців, бо він демон, а не людина. Казів дотик обпікав, наче сірка: торкнешся випадково його шкіри — і твоя плоть ізсохнеться й помре.

— Виберіть будь-яку, — сказав Каз, зникаючи в темряві. Подумки він уже повернувся до тридцяти мільйонів крюґе й команди, котра допоможе йому здобути їх. — У всіх них є трохи правди.

4 Інеж

Інеж точно відчула, коли Каз увійшов до Рейки. Його присутність відлунювала в кожній тісній кімнатці, у кожному покрученому коридорчику, і кожен громило, кожен злодій, шулер, шахрай і закликайло виринули з глибокого сну. Улюблений заступник Пера Гаскеля повернувся додому.

Рейка не була чимсь особливим, просто ще один будинок у найгіршій частині Бочки — три поверхи щільно притискалися один до одного, а прикрашало все це неподобство горище зі шпилястим дахом. Більшість будинків цієї частини міста не мали фундаментів, були зведені на болотистих землях між випадково прокладеними каналами. Вони тулилися один до одного, наче захмелілі друзі в шинку, що задрімали, обійнявшись під несподіваними кутами. Інеж навідувалася ледь не в кожен із них, виконуючи завдання Покидьків, і всередині вони виявлялися анітрохи не кращими, ніж зовні. Споруди були холодними й вогкими, шматки тиньку падали зі стін, а крізь дірки у вікнах до кімнат потрапляв сніг чи дощ. Але Каз витратив власні заощадження, щоб укріпити Рейку й утеплити її стіни. Усередині було гидко, похмуро й велелюдно, але завжди сухо.

Кімната Інеж розташовувалася на третьому поверсі — вузька скибочка простору, де ледве вдалося поставити розкладачку та скриню, зате з вікна розгортався чудовий краєвид на гостроверхі дахи й плутанину коминів Бочки. Коли надлітав вітер і розвіював вугільний дим, що висів над містом, їй навіть удавалося розгледіти блакитну кишеньку гавані.

Хоча до світанку залишалося ще кілька годин, життя в Рейці вирувало. По-справжньому тихо тут ставало лише на кілька пізніх пообідніх годин, а сьогодні все навколо гуло від новин про викриття на Біржі, долю Великого Болліґера, а тепер іще й звільнення бідолашного Роякке.

Поговоривши з Казом, Інеж вирушила прямісінько до «Воронячого клубу» на пошуки круп’є. Він працював за столом, роздаючи карти для гри «Ожина на трьох» Джасперові й двом равканським туристам. Коли Роякке завершив, дівчина запропонувала побалакати в одній із приватних ігрових кімнат, аби в чоловіка не виникло відчуття, наче його звільнили на очах у цілого світу, але він відмовився.

— Це не чесно, — завив Роякке, коли Інеж передала йому Казів наказ. — Я нікого не дурив.

— Владнай це з Казом, — тихо відповіла Інеж.

— І стули пельку, — додав Джаспер, озираючись на туристів і моряків, що сиділи за сусідніми столами. Бійки були звичною справою для Бочки, але не в стінах «Воронячого клубу». Якщо в когось були скарги, він вирішував усе ззовні, щоб не дай бог не перервати священний процес видурювання грошей у простаків.

— Де Бреккер? — рикнув Роякке.

— Не знаю.

— Ти завжди знаєш усе про всіх, — презирливо посміхнувся чоловік, нахиляючись до дівчини й дихаючи їй в обличчя пивним перегаром і цибулею. — Хіба не за це Нечисторукий платить тобі?

— Я не знаю ані де він, ані коли повернеться. Але я впевнена, що тобі краще зникнути, коли він з’явиться тут.

— Дай мені мій чек. Я ще не отримав платні за минулу зміну.

— Бреккер нічого тобі не винен.

— Він навіть не може подивитися мені у вічі, як справжній чоловік? Виряджає замість себе миршаву дівку! А раптом я просто виб’ю з тебе кілька монет? — Він простягнув руку, щоб схопити її за комір сорочки, але Інеж із легкістю відхилилася. Роякке потягнувся знову.

Краєм ока дівчина побачила, що Джаспер підводиться зі стільця, але махнула йому, щоб не переймався, і просунула пальці до кастета, котрий ховала в правій кишені штанів. Роякке дістав швидкий удар у ліву щоку.

Чоловікові руки злетіли до обличчя.

— Гей, — сказав він, — я тебе не чіпав. Це були лише балачки.

Люди почали звертати на них увагу, тоді Інеж ударила знову. Вона мала деякі переваги, що дозволяли не зважати на закони клубу. Коли Каз привів її до Рейки, він попередив, що не матиме часу охороняти її, тож нехай піклується про себе сама, от вона й послухалася. Найпростіше було піти геть, коли місцеві починали зазивати її чи присуватися ближче, сподіваючись на обійми, але якби Інеж так вчинила, незабаром вони б уже задирали їй блузку чи притискали до стіни. Тож їм не миналися ані образи, ані масні погляди: Інеж завжди била першою й била сильно. Іноді вона навіть діставала ніж. Це стомлювало, але в Керчі не було нічого святого, окрім торгівлі, і дівчині доводилося вдаватися до всього, щоб для того, хто захоче скривдити її, ризик був вищим за винагороду.

Роякке торкнувся пальцями огидного синця, що набрякав у нього на обличчі. Він мав здивований і трохи ображений вигляд.

— Я гадав, ми друзі, — запротестував він.

От і настала найсумніша частина. Інеж подобався Роякке. Але зараз він був просто задиркуватим чоловіком, що хоче здаватися кремезнішим, ніж є насправді.

— Роякке, — мовила дівчина, — я бачила, як ти працюєш із колодою карт. Ти знайдеш роботу в лігві будь-якої банди. Іди додому й радій, що Каз не наказав спустити з тебе шкуру за борги. Гаразд?

Він мовчки пішов, трохи підтягуючи ногу й потираючи щоку, наче приголомшений малюк. До дівчини неквапливо підійшов Джаспер.

— А знаєш, його правда. Каз не має відправляти тебе виконувати брудну роботу.

— Тут уся робота брудна.

— І ми виконуємо її, — погодився він, зітхаючи.

— Ти виглядаєш утомленим. Поспиш хоч трохи?

Джаспер лише підморгнув:

— Про який сон може йтися, коли карти аж палають. Залишайся й пограй трохи. Каз дасть тобі аванс.

— Ти серйозно, Джаспере? — здивувалася вона, підіймаючи каптур. — Якщо мені заманеться подивитися, як чоловіки риють собі ями, я прогуляюся до цвинтаря.

— Нумо, Інеж, — погукав Джаспер услід, коли вона вже виходила крізь двостулкові двері на вулицю. — Ти приносиш удачу.

«Любі святі, — подумала дівчина, — якщо він вірить у це, то, мабуть, уже цілком впав у відчай».

Її везіння залишилося десь позаду, у сулійському таборі на берегах Західної Равки. І вона сумнівалася, що колись натрапить на нього знову.

Зараз Інеж вийшла зі своєї крихітної кімнатки в Рейці та бильцями з’їхала донизу. Тут не було причин приховувати свою присутність, але тиша перетворилася на звичку, а сходи пищали, як миші, коли злягаються. Доїхавши до другого поверху й помітивши натовп, дівчина пригальмувала.

Каз був відсутній довше, ніж усі очікували, тож, коли хлопець увійшов до затіненого передпокою, його оточили люди, котрі хотіли привітати Бреккера з перемогою над Ґілзом і поцікавитися, чи немає новин про Чорні Вістря.

— Ширяться чутки, що Ґілз уже збирає зграю, щоб напасти на нас, — повідомила Аніка.

— Хай збирає! — прогуркотів Дірікс. — На руків’ї моєї сокири вже вирізане його ім’я.

— Ґілз на якийсь час затихне, — сказав Каз, минаючи коридор. — Він не має стільки людей, щоб зійтися з нами на вулицях, до того ж його скарбниця спустошена й найняти когось теж не вдасться. А вам хіба не час до «Воронячого клубу»?

Зведеної брови було достатньо, щоб Аніка рвучко попрямувала геть, та й Дірікс наступав їй на п’яти. Інші почали вітати Каза й погрожувати Чорним Вістрям. Ніхто не насмілився зайти так далеко, щоб поплескати Бреккера по спині, — це був прямий шлях до втраченої руки.

Інеж знала, що Каз зайде на розмову до Пера Гаскеля, тож, замість того щоб поїхати бильцями на перший поверх, рушила коридором. Тут був прикомірок, забитий усіляким непотребом: старими стільцями зі зламаними спинками чи заляпаними фарбою шматками брезенту. Інеж посунула вбік відро з мийними засобами, котре сама туди й поставила, бо точно знала, що жоден із мешканців Рейки не торкнеться його. Крізь ґратки під ним відкривався чудовий вид на кабінет Пера Гаскеля. Вона почувалася трохи винною, що підслуховує Казові розмови, але, зрештою, це він зробив із неї шпигуна. Не можна тренувати сокола, а потім забороняти йому полювати.

Крізь ґрати долинув Казів стук у двері й привітання.

— Повернувся й досі живий? — поцікавився стариган. Дівчина бачила, що він сидить у своєму улюбленому кріслі, крутячи в руках модель кораблика, на котру витрачав більшість свого часу цілий рік. Неподалік, як завжди, стояв кухоль із пивом.

— У нас більше не виникатиме проблем із П'ятою гаванню.

Гаскель буркнув щось і знову повернувся до свого корабля.

— Зачини двері.

Інеж почула грюкіт, і звуки з коридору стишилися. Тепер вона бачила Казову потилицю. Його темне волосся волого блищало: либонь, пішов дощ.

— Ти мав отримати від мене дозвіл, перш ніж розбиратися з Болліґером, — сказав Гаскель.

— Якби я розповів тобі, могли б виникнути плітки…

— Ти гадаєш, я дозволив би цьому статися?

Казові плечі напружилися.

— Це місце анітрохи не відрізняється від решти Кеттердама. Тут усе просочується. — Інеж могла закластися, що цієї миті він перевів погляд на вентиляційний отвір.

— Мені це не подобається, хлопче. Великий Болліґер був моїм солдатом, а не твоїм.

— Звичайно, — погодився Каз, але вони обидва знали, що це брехня. Гаскелеві Покидьки були зграєю колишніх вартових, шахраїв і наволочі з минулого. Болліґер був із Казової команди — свіжа кров, молодий і безстрашний. Може, занадто безстрашний.

— Ти розумний, Бреккере, але тобі треба навчитися терплячості.

— Так, сер.

Стариган засміявся з якимось гавкучим звуком:

— «Так, сер. Ні, сер», — передражнив він. — Я знаю, ти щось замислив, якщо починаєш поводитися ввічливо. То що ж у тебе на думці?

— Робота, — відповів Каз. — Можливо, мені доведеться зникнути на якийсь час.

— Великі гроші?

— Дуже.

— А ризики?

— І ризики теж. Але ти отримаєш двадцять відсотків.

— Ти не можеш смикатися без мого дозволу, зрозуміло?

Каз вимушено кивнув, бо Пер Гаскель відкинувся в кріслі й сьорбнув пива.

— Ми розбагатіємо?

— Перетворимося на святих у золотих коронах.

Старий фиркнув:

— Як хочеш, аби мені не довелося жити, як вони.

— Я поговорю з Пімом, — сказав Каз. — Він може наглянути за всім, поки мене не буде.

Інеж спохмурніла. Куди це Каз зібрався? Їй він не казав про жодну велику роботу. І чому Пім? Від цієї думки їй стало трохи ніяково. Вона уявила, як сказав би тато: «Так прагнеш стати Королевою Злодюг, Інеж?» Робити свою роботу й робити її добре — це одне. А коли з’являються амбіції щодо цієї роботи — це геть інше. Вона не хотіла постійно залишатися з Покидьками. Прагнула лише сплатити свої борги й назавжди попрощатися з Кеттердамом. То яке має значення, якщо Каз поставить Піма за старшого, коли її вже тут не буде? «Тому що я розумніша за Піма. Тому що Каз довіряє мені більше». Але, мабуть, він не міг довірити команду такому дівчиську, як вона: їй навіть не було сімнадцяти, а ще два роки тому вона працювала в будинку розпусти. Вона носила довгі рукави, а футляр ножа майже цілком затуляв шрам на тому місці, де колись було татуювання «Звіринцю», та все одно всі про нього знали.

Каз вийшов із Гаскелевої кімнати, а Інеж покинула свою схованку, щоб перестріти його на сходах.

— Роякке? — запитав він, оминувши її та прямуючи на третій поверх.

— Пішов, — відповіла вона, рушивши за хлопцем.

— Довелося помарудитися з ним?

— Я впоралася.

— Я не про це питаю.

— Він розлютився. Може так статися, що він ще повернеться й виникнуть проблеми.

— Їх ніколи не бракує, — мовив Каз, коли вони дійшли до горішнього поверху. У кімнатах на горищі він облаштував собі спальню й кабінет. Вона знала, що його хворій нозі не так просто було ходити туди-сюди сходами, але Каз хотів мати цілий поверх у своєму розпорядженні.

Він увійшов до кабінету і, не дивлячись на неї, кинув через плече:

— Зачини двері.

Майже ціле приміщення займав саморобний стіл — старі двері зі складу, встановлені на ящики від фруктів. Він був ущент заставлений стосами паперів. Дехто з піт-босів почав користуватися додавальними машинами — штуками, що складалися з латунних кнопок і шпульок із папером, проте Каз вів бухгалтерію «Воронячого клубу» в голові. Книги з розрахунками він теж мав, але лише заради старигана або для того, щоб було куди ткнути пальцем, коли ловив когось на махінаціях чи шукав нових інвесторів.

Це була одна з найбільших змін, яку подарував банді Каз. Він дав звичайним торговцям і законним бізнесменам можливість придбати частку «Воронячого клубу». Спочатку вони були налаштовані скептично, переконані, що це чергове шахрайство, але йому вдалося залучити їх до справи мізерними ставками й зібрати достатньо грошей, щоб купити напівзруйнований старий будинок, дати йому лад і заснувати клуб. Ті перші інвестори отримали чималі прибутки. Принаймні так казали. Інеж ніколи не знала, які оповідки про Каза були правдивими, а які — чутками, котрі він сам розпускав для своєї ж вигоди. Вона знала лише, що теоретично він міг обдурити якогось бідного чесного крамаря й видурити всі його зароблені за ціле життя статки, щоб відкрити «Воронячий клуб».

— Я маю для тебе роботу, — сказав Каз, роздивляючись цифри за попередній день. Він кидав на сторінку швидкий погляд, і та відкладалася в його пам’яті. — Як ти ставишся до мільйона крюґе?

— Такі гроші — не дар, а прокляття.

— Моя маленька сулійська ідеалістка. Усе, що тобі потрібно, — повний живіт і відкриті шляхи? — поцікавився він, не приховуючи знущання.

— І легке серце, Казе. — Це було непросто.

Тепер він засміявся просто їй у вічі та пішов до дверей своєї невеличкої спальні.

— Не сподівайся на це. Я радше візьму готівкою. То тобі потрібні гроші чи ні?

— Ти не з тих, хто роздає подарунки. То що за робота?

— Неможлива місія, котра майже точно закінчиться смертельно, шансів обмаль, але якщо ми впораємося… — Він зробив паузу, піднісши пальці до ґудзиків свого жилета, і мав відсторонений, майже замріяний вигляд. Нечасто в його скрипучому голосі можна було почути таке захоплення.

— А ми впораємося? — поцікавилася Інеж.

Каз посміхнувся, і його посмішка була несподіваною та різкою, наче гуркіт грому. Очі стали майже чорними, кольору гіркої кави.

— Ми будемо королями й королевами, Інеж. Королями й королевами.

— Гм-м-м… — протягла вона непевно, удаючи, що перевіряє один зі своїх ножів, вирішивши проігнорувати посмішку. Каз не був легковажним хлопчиком, що всміхається й будує разом із нею плани. Він був небезпечним гравцем, котрий завжди підлаштовував усіх під себе.

«Завжди», — суворо нагадала собі дівчина.

Інеж відводила очі, збираючи папери в стоси, поки Каз знімав жилет і сорочку. Вона сама не розуміла, радіє чи ображається, що він не звертає на неї уваги.

— Як довго нас тут не буде? — урешті запитала дівчина, кидаючи швидкий погляд крізь відчинені двері. Каз увесь був схожий на жмут м’язів і рубців, але мав лише два татуювання — покидькового ворона з кубком на передпліччі й чорну літеру R трохи вище, на біцепсі. Вона ніколи не питала, що це означає.

Інеж звернула увагу на хлопцеві руки, коли він зняв рукавички й занурив ганчірку у воду. Він ніколи не знімав рукавички за межами цієї кімнати, і, наскільки їй було відомо, ніхто, крім неї, цього не бачив. Хай би яку ваду він приховував, Інеж не помітила жодного її сліду, лише тонкі пальці зломщика і яскраву тінь рубця, що залишився від якоїсь із давніх вуличних бійок.

— Кілька тижнів, можливо, місяць, — відповів Бреккер, проводячи вологою ганчіркою по руках і карбованих грудях; цівки води стікали його тілом.

«Заради святих», — подумала Інеж, відчуваючи, як спалахують щоки. У «Звіринці» вона втратила майже всю скромність, але насправді є ж якісь межі. Що сказав би Каз, якби вона раптом роздяглася й почала митися в нього на очах? «Мабуть, сказав би не захляпати стіл», — майнула сердита думка.

— Місяць? — перепитала. — Ти впевнений, що можеш зникнути, коли Чорні Вістря так прагнуть помсти?

— Це виправданий ризик. До речі, поклич до мене Джаспера й Маззена. Я хочу бачити їх ще до світанку. І мені потрібно, щоб завтра вночі Вілан чекав на мене у «Воронячому клубі».

— Вілан? Якщо йдеться про велику роботу…

— Просто виконуй.

Інеж склала руки на грудях. Однієї миті він змушує її шарітися, а наступної вона вже хоче вбити його.

— Ти не збираєшся нічого мені пояснити?

— Коли ми зустрінемося всі разом. — Хлопець натягнув нову сорочку, але забарився, застібаючи комірець. — Це незвичайне завдання, Інеж. Це робота, на яку ти можеш пристати чи від якої можеш відмовитися, якщо так вирішиш.

У голові задзвенів тривожний дзвіночок. Вона щодня перебувала в небезпеці на вулицях Бочки. Вона вбивала для Покидьків, крала, підстрілювала поганих і добрих, і Каз ніколи не казав, що якесь із завдань відрізнялося від команди, яку необхідно виконувати. Такою була ціна, на яку вона погодилася, коли Пер Гаскель викупив її угоду й звільнив зі «Звіринцю». То чому ж саме ця робота відрізняється?

Каз нарешті закінчив застібати ґудзики, одягнув вугільно-чорний жилет і кинув їй щось. Річ змигнула в повітрі, і дівчина впіймала її однією рукою. Розкривши долоню, Інеж побачила масивний рубіновий затискач для краватки, оплетений золотим лавровим листям.

— Заховай.

— Це чиє?

— Тепер наше.

— А чиїм було?

Бреккер стояв мовчки. Він узяв пальто й почав зчищати щіткою висохлий бруд.

— Когось, хто мав би подумати двічі, перш ніж нападати на мене.

— Нападати?

— Ти чула.

— Хтось учинив на тебе напад?

Він подивився на дівчину й коротко кивнув. Тривога обвилася навколо неї, наче змія, і стиснула своїми неспокійними шарудливими кільцями. Ніхто не міг контролювати Каза. Він був найжорстокішим, найжахливішим із тих, хто ходив манівцями Бочки. Вона покладалася на це. Та й він також.

— Такого більше не станеться, — пообіцяв він.

Каз узяв пару чистих рукавичок, підкинув свій ціпок угору й попрямував до дверей.

— Я повернуся за кілька годин. Поклади Де Каппеля, якого ми винесли з Ван Екового будинку, до сховища. Здається, він лежить скручений у мене під ліжком. Ледь не забув: замов мені нового капелюха.

— Будь ласка.

Каз важко зітхнув, готуючись до трьох болючих сходових просвітів. Озирнувся через плече й сказав:

— Будь ласка, люба моя Інеж, скарб мого серця, чи не зробиш ти мені таку послугу й не замовиш новий капелюх?

Інеж багатозначно подивилася на його ціпок.

— Бажаю, щоб ти спускався довго, — сказала вона, вилізла на бильце й ковзнула вниз, наче масло на пательні.

5 Каз

Каз ішов уздовж Східної Клепки в напрямку гавані, минаючи перші вулиці азартного району Бочки. Огидні переплетення провулків і кілька незначних водних шляхів, знані як Бочка, були поділені двома основними каналами: Східною й Західною Клепками, — і кожен із них обслуговував свою клієнтуру. Будівлі Бочки відрізнялися від будинків деінде в Кеттердамі — більші, ширші, розмальовані в усі можливі крикливі кольори, вони вимагали уваги тих, хто повз них проходив. «Скринька скарбів», «Золота дуга», «Човен Ведделя». Найкращі азартні зали були значно північніше, у розкішних маєтках Ліду, у тій частині каналу, що була ближча до гавані; вони зручно розташовувалися: так, щоб приваблювати туристів і моряків, що заходили в порт.

«Але не „Воронячий клуб“», — подумав Каз, роздивляючись чорно-малиновий фасад. Чимало було зроблено, щоб змушувати туристів і купців, спраглих до ризику, вирушати так далеко на південь, щоб розважитися. Наближалася четверта година ранку, а на вулицях досі блукали юрби людей. Каз спостерігав, як людський потік минав чорні колони галереї під пильним оком ворона з окисненого срібла, котрий розгорнув свої крила над дверима. «Боже, благослови дурників, — подумав хлопець. — Благословенні будьте всі добряки й великодушні люди, які ладні так просто спустошити свої гаманці й наповнити скарбницю Покидьків та ще й називають це гарно проведеним часом».

Він побачив закликайл, котрі вигукували щось потенційним клієнтам, пропонували безкоштовні напої, гарячу й запашну каву й найчеснішу гру в цілому Кеттердамі. Привітався кивком і попрямував на північ.

У Клепці лише ще одне азартне лігво мало для нього значення: «Смарагдовий палац» — найбільша гордість і радість Пекки Роллінза. Будинок був огидного зеленого кольору, прикрашений штучними деревами, що гнулися від золотих і срібних монет. Уся споруда була оформлена як данина каельському спадку Роллінза й усій його банді — Десятицентовим Левам. Навіть дівчата, що працювали за столами й стійками з фішками, були одягнені в блискучий зелений шовк, а волосся мали пофарбоване в темний ненатуральний червоний колір, щоб нагадувати панянок із Мандрівного Острова. Минаючи «Смарагдовий палац», Каз подивився вгору, на фальшиві золоті монети, і дозволив собі розлютитися. Гнів був потрібний сьогодні як згадка про те, що він утратив чи на чому може розжитися. Гнів був потрібний йому, щоб підготуватися до цієї безрозсудної спроби.

— Цеглинка за цеглинкою, — пробурмотів Бреккер. Це були єдині слова, котрі тримали хлопцеву лють під контролем, котрі не дозволяли йому ввірватися в золоті із зеленим двері, вимагаючи приватної аудієнції в Роллінза, і перерізати тому горло. Цеглинка за цеглинкою. Ця обіцянка допомагала йому спати вночі, вела його щодня й не дозволяла привиду Джорді наблизитися ні на крок. Тому що швидка смерть була б подарунком для Пекки Роллінза.

Каз спостерігав за швидким потоком людей, котрі виходили чи заходили у двері «Смарагдового палацу», і кинув швидкий погляд на своїх закликайл — чоловіків і жінок, котрих він наймав, щоб заманювати Пеккиних клієнтів на південь, пропонуючи їм кращі умови, більші виграші й гарніших дівчат.

— Звідки ти йдеш, такий радісний? — запитував один в одного значно голосніше, ніж це було необхідно.

— Повертаюся з «Воронячого клубу». Розжився сотнею крюґе лише за дві години.

— Брешеш!

— Хай мені грець! Я збираюся до Клепки випити пива й зустрітися з одним друзякою. Чому б тобі не приєднатися до нас? Ходімо пограємо разом?

— «Воронячий клуб», хто б міг подумати!

— Ходімо, я пригощу тебе. Я пригощу кожного!

І вони йшли собі разом, сміючись і змушуючи всіх клієнтів навколо замислитися, чи не варто пройти ще кілька мостів униз течією каналу й подивитися — раптом там більші шанси. Казові служники спокушали й вабили їх, наче щуролов із флейтою в руці.

Він завжди стежив, щоб люди не працювали довго в одному місці. Пеккині викидайли не помічали облич, що весь час змінювалися, і — клієнт за клієнтом — Каз перетягнув майже весь смарагдовий бізнес до себе. Це був один із безлічі нескінченно малих шляхів, які Каз відкрив для себе, щоб урівноважити свої та Пеккині рахунки, — перехоплювати його вантажі юрди, брати платню за користування П’ятою гаванню, збивати комірне, щоб позбавити Пекку мешканців і тихесенько висмикувати всі ниточки, що зшивають докупи його життя.

Окрім чуток, які Бреккер поширював, і претензій, котрі він висунув цієї ночі Ґілзові, Каз був не таким уже й виродком. Він навіть не був місцевим у Кеттердамі. Коли вони вперше прибули до міста, йому було дев’ять, а Джорді — тринадцять. Чек від продажу батькової ферми був надійно зашитий у внутрішній кишені старого братового пальта. Каз так і бачив, як тоді з блиском в очах ішов Клепкою й тримав Джорді за руку, щоб не загубитися в натовпі. Він ненавидів хлопчаків, якими вони були, — два недоумкуваті простаки, котрі лише чекали, поки їх надурять. Але ці хлопчики давно зникли, і лише Пекка Роллінз чекав на свою кару.

Одного дня він приповзе до Каза на колінах і благатиме про допомогу. Якщо хлопцеві вдасться впоратися з Ван Ековим завданням, цей день настане значно швидше, ніж можна було сподіватися. «Цеглинка за цеглинкою я знищу тебе».

Але якщо Каз сподівався потрапити до Льодового Двору, він мусив набрати собі відповідну команду. Тож наступні кілька годин йому доведеться витратити на справи, котрі допоможуть забезпечити два життєво необхідні елементи мозаїки.

Хлопець звернув до провулку, окресленого одним із невеличких каналів.

Туристи й купці трималися добре освітлених, людних вулиць, тож тут нікого не було й Каз заощадив трохи часу. Незабаром з’явилися вогні й долинула музика Західної Клепки, вулиці обабіч каналу заповнилися шукачами нових розваг — чоловіками й жінками всіх можливих соціальних груп та з різних країн.

Із віталень, двері до яких були широко розчахнуті, лилася музика. Там на канапах сиділи чоловіки й жінки, убрані в утинки шовку й обвішані крикливими брязкальцями. Над каналом розгойдувалися на линві акробатки, маленькі тіла яких були вкриті лише блискітками, вуличні музики грали на скрипочках, сподіваючись отримати монету-дві від перехожих. Яточники вигукували свої пропозиції в бік лискучих приватних гондол, у яких заможні крамарі курсували каналами, і трохи більших прогулянкових човнів, що привозили на острів туристів і моряків із Ліду.

Більшість туристів ніколи не заходила до будинків розпусти в Західній Клепці. Вони прибували сюди, щоб просто повитріщатися на натовп, і цього було достатньо. Багато хто вирішував навідатися до цієї частини Бочки, замаскувавшись, — у вуалях або масках, — чи приховавши все обличчя, крім блискучих очей. Гості купували костюми в одній зі спеціальних крамниць біля головних каналів і часом зникали зі свого оточення на день, тиждень чи на стільки, на скільки дозволяли їхні статки. Вони перевдягалися в Багряного Пана чи Втрачену Наречену або надягали гротескні маски Безумця з виряченими очима — усе це були персонажі «Комеді Бруте» — тваринної комедії. Також тут були Шакали — зграї чоловіків-скандалістів і хлопчаків, котрі стрибали вулицями Бочки в червоних лакованих масках сулійських провісників.

Каз пам’ятав, як Інеж уперше побачила маску шакала у вітрині. Вона не могла змовчати й презирливо кинула: «Справжні сулійські провісники трапляються рідко. Вони святі люди. Ці маски, котрими ви тут розкидаєтеся, наче сувенірами з вечірки, для нас священні».

— Я бачив, як сулійські провісники займалися своїм ремеслом у караванах і на кораблях задоволень, Інеж. Там вони не скидалися на таких уже святих.

— Це були удавальники. Перетворюються на клоунів для тебе й таких, як ти.

— Таких, як я? — засміявся Каз.

Вона змахнула рукою з відразою:

— Шевраті. Не знають нічого. Вони сміються з вас під своїми масками.

— Не з мене, Інеж. Я ніколи не дам і ламаного шеляга, щоб почути про свою долю — байдуже, від шахрая чи святого.

— Доля має плани на всіх нас, Казе.

— То це доля вирвала тебе із сім’ї та запхала до будинку розпусти в Кеттердамі? Чи тобі просто не пощастило?

— Поки що я не впевнена, — відповіла дівчина холодно. У такі моменти Бреккеру здавалося, що вона ненавидить його.

Каз прокладав собі шлях у натовпі, залишаючись тінню у вирі барв. Кожен з основних будинків задоволення мав свою особливість, щось більш прикметне, ніж в інших. Хлопець минув «Сині квіти Сафо», «Лизунів», бородатих чоловіків, що сердито зиркали з вікон «Кузні», «Обскуру», «Вербовий прутик», білявок із вологим блиском в очах у «Будинку снігу» і, звісно ж, «Звіринець», або, як його ще називали, «Будинок екзотики», де Інеж змушували носити штучні сулійські шовки. Помітив Цьоцю Гелін, котра улещувала клієнтів у вкритій позолотою вітальні, убрана в павичеве пір’я і з казковою діамантовою стрічкою на шиї. Вона керувала «Звіринцем», купувала дівчат і стежила, щоб ті поводилися пристойно. Побачивши Каза, жінка стисла губи в тонесеньку лінію та підняла свій келих — швидше погрозливо, аніж привітно, але хлопець проігнорував це й попрямував далі.

Будинок «Білої троянди» був одним із найрозкішніших маєтків Західної Клепки. Він мав власний причал, а фасад із білого блискучого мармуру робив його схожим на садибу крамаря, а не на бордель. Віконні рами завжди були оповиті ліанами білих троянд, і їхній терпкий солодкий аромат ширився цілим приканальним районом.

У вітальні пахло навіть приємніше. Тут стояли велетенські алебастрові вази, заповнені білими квітами; чоловіки й жінки — декотрі в масках чи вуалях, а дехто з відкритим обличчям — чекали на канапах зі слонової кістки, попиваючи маленькими ковтками вино, що майже не мало кольору, і насолоджуючись невеликими ванільними тістечками, просякнутими мигдальним лікером.

Хлопець за стійкою був убраний в оксамитовий костюм кремового кольору й носив у бутоньєрці білу троянду. Його волосся було так само білим, а очі безбарвними — він скидався на альбіноса, але Каз випадково дізнався, що хлопцеву зовнішність змінив котрийсь найманець-Гриша, щоб той цілком відповідав інтер’єрові.

— Пане Бреккер, — промовив хлопець, — Ніна приймає клієнта.

Каз кивнув і прослизнув у коридор за трояндовим деревом у горщику, упоравшись зі спокусою заховати носа в комірець. Вуйко Фелікс, котрий керував «Білою трояндою», полюбляв казати, що його дівчатка такі ж солоденькі, як і квіти. Але він дурив клієнтів — це був особливий сорт троянд, єдиний достатньо витривалий, щоб вижити у вологому кліматі Кеттердама, котрий не мав природного запаху. Усі квіти ароматизували штучно.

Бреккер простягнув руку до панелі за горщиком із деревом і притиснув великий палець до жолобка в стіні. Та від’їхала вбік, і хлопець рушив нагору гвинтовими сходами, котрими користувався лише персонал.

Кімната Ніни розташовувалася на третьому поверсі. Двері до спальні поруч були відчинені, і всередині не було нікого, тож Каз прослизнув до неї, підійшов до натюрморта, що висів на стіні, і притиснув обличчя поруч із ним. Кожен бордель мав такі оглядові вічка. З одного боку, це допомагало переконатися, що співробітники працювали чесно й були в безпеці, а з іншого, — пропонувало додаткову можливість для тих, хто любив спостерігати, як задоволення отримують інші. Каз бачив достатньо мешканців нетрів, котрі шукали задоволення в темних кутках і провулках, і не розумів, що тут може бути привабливого. До того ж він знав, що будь-хто, хто зазирне саме в це вічко, сподіваючись збудитися, буде глибоко розчарований.

За столом, укритим сукном кольору слонової кістки, сидів маленький лисий чоловічок. Його руки були акуратно складені біля срібної таці, але не торкалися її. Ніна Зенік стояла збоку від нього, закутана в шовкову червону кефту, котра вказувала на її статус Серцетлумачниці Гриші, і притискала одну руку до чоловікового чола, а другу — до його шиї. Вона була високою й мала статуру, як у носової фігури корабля, вирізьбленої вправними руками. У кімнаті було тихо, наче люди біля стола перетворилися на льодові фігури. Тут навіть не було ліжка, лише вузька канапа, де Ніна скручувалася щоночі.

Коли Каз запитав її чому, вона просто відповіла:

— Не хочу, щоб хтось щось вигадував.

— Людям не потрібне ліжко, щоб вигадувати, Ніно.

Дівчина змахнула віями.

— Що ти знаєш про це, Казе? Зніми рукавички, і ми подивимося, що спаде мені на думку.

Каз холодно дивився на неї, аж поки Ніна не відвела очей. Він не збирався фліртувати з Ніною Зенік і випадково дізнався, що вона теж не мала до нього особливого інтересу. Дівчина просто фліртувала з усіма поспіль. Якось він навіть бачив, як вона пускала бісиків парі черевиків, котрі побачила у вітрині.

Зараз Ніна й лисий сиділи мовчки, а час спливав, і, коли годинник забив нову годину, чоловік підвівся й поцілував дівчині руку.

— Іди, — відповіла вона урочистим голосом. — Мир тобі.

Лисий зі сльозами на очах знову поцілував їй руку.

— Дякую.

Щойно клієнт вийшов до коридору, Каз покинув спальню й постукав у Нінині двері.

Вона обережно відчинила їх, але ланцюжка не зняла.

— А, — сказала дівчина, побачивши Бреккера, — ти.

Ніна не здавалася надто щасливою від його візиту. І не дивно. Каз Бреккер біля твоїх дверей рідко знаменував щось добре. Вона зняла ланцюжок і дозволила хлопцеві увійти до кімнати, а сама тим часом скинула червону кефту й залишилася в шматочку атласної тканини, такої тоненької, що навряд чи її можна було вважати одягом.

— Святі, я ненавиджу цю річ, — сказала, відкидаючи вбік кефту й дістаючи з комода поношений халат.

— Що з нею не так? — поцікавився Каз.

— Вона недобре пошита. І кусається.

Кефта була виготовлена в Керчі, а не в Равці й була не справжньою формою, а костюмом. Каз знав, що Ніна ніколи не вдягне її на вулицю, — занадто ризиковано для Гриші. Вона була членом банди Покидьків, і це означало, що той, хто заподіє їй щось, дістане відплату від ватаги, але це вже мало непокоїтиме Ніну, якщо вона опиниться на кораблі, що везтиме рабів бозна-куди.

Ніна впала на стілець, скинула прикрашені коштовними камінцями капці й зарилася пальцями ніг у пухнастий білий килим.

— О-о-о-о, — протягла дівчина задоволено, — так значно краще.

Вона запхала одне тістечко з таці собі до рота й пробурмотіла:

— Чого ти хочеш, Казе?

— У тебе крихти на грудях.

— Байдуже, — відповіла, кусаючи тістечко. — Я дуже голодна.

Каз похитав головою, дивуючись, як швидко Ніна перейняла манери жриць Гриші. Мабуть, вона сумувала за виходами на справжню сцену. — Це був Ван Акстер? Крамар? — запитав Каз.

— Так.

— Його дружина померла минулого місяця, і відтоді Ван Акстерів бізнес пішов на спад. А тепер він ходить до тебе, то, може, скоро все зміниться?

Ніні не потрібне було ліжко, бо вона спеціалізувалася на емоціях. Працювала з радістю, незворушністю, упевненістю. Більшість Корпуснійців Гриші зосереджувалися на тілі, — убивали або зцілювали, — але Ніні потрібна була така робота, щоб залишитися в Кеттердамі й подалі від проблем. Тож замість того, щоб ризикувати життям і заробляти великі гроші в якості найманого вбивці, вона вповільнювала серцебиття, допомагала глибше дихати й розслабляти м’язи. Окрім цього, дівчина мала невеличкий бізнес — працювала Краяльницею й знала всі зморшки й другі підборіддя керчинських багатіїв. Але основним джерелом прибутку залишалася робота, де вона змінювала настрої. Люди приходили до неї самотніми, згорьованими, безпричинно засмученими, а йшли, отримавши рятівний круг і відкинувши всі турботи. Ефект не був тривалим, але іноді ілюзії щастя було достатньо, щоб її клієнти відчули, що можуть зустріти завтрашній день. Ніна стверджувала, що тут уся справа в залозах, але Каза не хвилювали подробиці, поки вона з’являлася тоді, коли була йому потрібна, і вчасно сплачувала Перу Гаскелю його відсоток.

— Думаю, ти побачиш зміни, — відповіла дівчина. Вона з’їла останнє тістечко, задоволено облизала пальці, виставила тацю за двері й подзвонила у дзвіночок, котрий викликав покоївку. — Ван Акстер почав навідуватися сюди наприкінці минулого тижня й відтоді не пропустив жодного дня.

— Чудово, — Каз подумки нагадав собі придбати знецінених акцій Ван Акстерової компанії. Навіть якщо настрій чоловіка змінюється в результаті Ніниних маніпуляцій, незабаром справи в бізнесі покращаться. Він трохи повагався, а потім усе ж таки сказав: — Ти покращуєш його самопочуття, звільняєш його від скорбот і таке інше… але чи можеш ти змусити його зробити щось? Скажімо, забути свою дружину.

— Змінити звивини його мозку? Не верзи дурниць.

— Мозок — усього-на-всього орган, — Каз процитував Ван Ека.

— Так, але надзвичайно складний. Контролювати чи змінювати думки іншої людини… що ж, це не те саме, що вповільнювати її пульс чи вивільняти гормони для зміни настрою. Складне завдання: надто багато невідомих змінних. Жоден Гриша на таке не здатний.

«Був», — додав подумки Каз.

— То ти лікуєш симптом, а не причину?

Вона знизала плечима:

— Він уникає смутку, а не лікується від нього. Якщо я його єдина надія, то він ніколи не забуде про смерть дружини.

— То, може, ти запропонуєш йому рухатися власним шляхом? Знайти нову дружину й припинити приносити сум до твоєї кімнати?

Дівчина провела щіткою по русявому волоссю й подивилася на Каза в дзеркало.

— Пер Гаскель планує пробачити мені мій борг?

— Навряд чи.

— Тоді Ван Акстер горюватиме так, як йому заманеться. За півгодини в мене наступний клієнт, Казе. У чому річ?

— Твій клієнт зачекає. Що ти знаєш про юрду парем?

Ніна знову здвигнула плечима.

— Лише чутки, але й вони видаються мені нісенітницею.

Якщо не враховувати Раду Потоків, у Кеттердамі працювало небагато гришників, і всі вони знали одне одного й радо ділилися інформацією. Більшість із них переховувалися від чогось, прагнули уникнути уваги работорговців і не викликати зацікавлення равканського уряду.

— Це не просто чутки.

— Верескуни, котрі літають? Плинороби, що обертаються на туман?

— Творці, які перетворюють свинець на золото. — Він заліз до кишені й передав їй шматочок жовтого металу. — Це правда.

— Творці виготовляють тканини, клопочуться про метали й матерію. Але вони не можуть перетворювати одне на інше. — Вона піднесла зливок до світла. — Ти міг узяти його де завгодно, — сказала дівчина точно так само, як і він заперечив Ван Екові кілька годин тому.

Не чекаючи на запрошення, Каз сів на оксамитову канапу й витягнув хвору ногу.

— Юрда парем існує, Ніно, і якщо ти досі той добрий малий солдат Гриші, за якого я тебе маю, то захочеш почути, на що вона перетворює людей на кшталт тебе.

Ніна покрутила шматочок золота в долоні, потім щільніше затягнула халат і вмостилася на краєчку канапи. Каз знову зачудувався її трансформацією. У цих кімнатах вона грає роль, яка подобається її клієнтам, — могутньої Гриші, майстра своєї справи. Але коли сидить тут, заховавши під себе п’яти й насупившись, стає схожою на себе справжню — на сімнадцятирічну дівчинку, котра виросла в неоподатковуваних розкошах Маленького Палацу, а тепер опинилася далеко від дому й ледве може впоратися з кожним наступним днем.

— Розказуй, — запропонувала вона.

Каз почав оповідати. Він змовчав про особливості Ван Екової пропозиції, але розповів їй про Бо Юл-Баюра, юрду парем й особливо наголосив на нещодавній крадіжці равканських військових документів.

— Якщо все це правда, Бо Юл-Баюра треба знищити.

— Ми маємо іншу роботу, Ніно.

— Ідеться не про гроші.

Ішлося завжди про гроші. Але Каз знав кілька інших слабких місць, на які можна було натиснути. Ніна любила свою країну та її людей. Вона досі вірила в майбутнє Равки й Другої армії — військової еліти Гриші, котру було майже знищено під час громадянської війни. У Равці Нінині друзі вважали її мертвою, жертвою фієрданських мисливців за відьмами, і сьогодні вона хотіла, щоб так усе й залишилося. Але Бреккерові було відомо, що вона мріє одного дня повернутися додому.

— Ніно, ми збираємося викрасти Бо Юл-Баюра, і для цього мені потрібен Корпуснієць. Ти маєш бути в моїй команді.

— Хай би де він ховався, якщо ви його знайдете, пам’ятайте: залишити його серед живих — найвищий ступінь безвідповідальності. Моя відповідь: «Ні».

— Він не ховається. Фієрданці тримають його в Льодовому Дворі.

Ніна помовчала, потім сказала:

— Що ж, тоді можеш уже вважати його мерцем.

— Торговельна Рада не погоджується з тобою. Вони б не наражалися на неприємності та не обіцяли б таку винагороду, якби гадали, що Юл-Баюра вже знешкодили. Ван Ек справді непокоївся. Я бачив це на власні очі.

— Той крамар, із яким ти розмовляв?

— Так, він уважає, що розвідка має правильну інформацію. Якщо ні, я візьму удар на себе. Але якщо Бо Юл-Баюр живий, хтось мусить викрасти його з Льодового Двору. Чому б це не зробити нам?

— Льодовий Двір, — повторила Ніна, і Каз зрозумів, що в її голові картинка почала складатися. — Але тобі потрібен не лише Корпуснієць, чи не так?

— Ні, мені потрібен хтось, хто знає Льодовий Двір ззовні й ізсередини.

Вона звелася на ноги й почала міряти кімнату кроками, притримуючи руками край халата, що розвівався.

— Ти маленький негідник, тобі це відомо? Скільки разів я приходила до тебе й благала допомогти Матаясові. А тепер ти хочеш чогось…

— Пер Гаскель не благодійна організація.

— Не звертай із дурної голови на людську, — розлютилася Ніна. — Якби ти хотів допомогти, і так знав би, що робити.

— А чому б я мав це робити?

Дівчина розгублено подивилася на Каза.

— Бо… бо…

— Ніно, чи робив я колись щось задурно?

Вона розтулила рот і, не промовивши ні слова, стулила його.

— Чи відомо тобі, до скількох людей я мав би звернутися по послугу? Скільки дати хабарів, щоб витягти Матаяса Гелвара з в’язниці? Ціна була надто високою.

— А тепер? — спромоглася запитати дівчина, хоча її очі досі люто блищали.

— А зараз Гелварова свобода стала ціннішою.

— Це…

Він підвів руку й перервав дівчину:

— Ціннішою для мене.

Ніна притиснула пальці до скронь.

— Навіть якщо ти звернешся до нього, Матаяс ніколи не погодиться допомагати тобі.

— Це лише питання важеля, Ніно.

— Ти його не знаєш.

— Не знаю? Він така сама людина, як будь-хто інший, і керують ним жадібність, гордість і біль. Ти мала б це розуміти краще за інших.

— Гелваром керує лише гордість. І ти не можеш змінити це підкупом чи катуванням.

— Може, колись це було так, Ніно, але відтоді минув дуже довгий рік. Гелвар страшенно змінився.

— Ти бачився з ним? — Її зелені очі дивилися напружено.

«Ось, — подумав Каз, — Бочка ще не позбавила тебе надії».

— Бачився.

Ніна глибоко й судомно втягнула повітря.

— Він прагне помсти, Казе.

— Прагне, а не потребує, — відповів Каз. — Важіль матиме той, хто зрозуміє різницю.

6 Ніна

Ніну нудило, але зовсім не тому, що хиталася гребна шлюпка. Вона спробувала дихати глибше, зосередитися на вогнях Кеттердамської гавані, котра зникала позаду, і на розміреному плюскоті весел у воді. Поруч із нею Каз надягав маску й плащ, а Маззен веслував із якоюсь нещадною й агресивною швидкістю, наближаючи човен до Терреніела, — одного з мініатюрних віддалених керчинських островів, — ближче до в’язниці Пекельні Ворота й Матаяса.

Низько над водою стелився туман, закручуючись вологими стовпами. Він ніс із собою запах дьогтю, різних машинерій імперіумської верфі та щось іще — солодкавий сморід тіл, що гнили на Баржі Женця — у місці, куди Кеттердам викидав тих, хто не заслуговував бути похованим на заміських цвинтарях.

«Огидно», — подумала Ніна, загортаючись щільніше в плащ. Чому люди взагалі хотіли жити в місті, як це, їй не вдавалося збагнути.

Маззен веслував і радісно щось наспівував. Ніна була знайома з ним лише поверхово — викидайло й вибивальник грошей, як і нещасний Великий Болліґер. Вона уникала Рейки й «Воронячого клубу» всіма силами. Каз через це називав її снобом, але дівчину мало непокоїло, що він думає про її вподобання. Ніна озирнулася на широченні Маззенові плечі й замислилася, чи Каз узяв його із собою, аби той веслував, чи чекав на проблеми.

«Звісно ж, у нас будуть проблеми». Вони лаштуються вдертися до в’язниці. «Ми ж не на вечірку зібралися. То чому ж одяглися, наче на вечірку?»

Вона зустрілася з Казом і Маззеном у П’ятій гавані опівночі, і, щойно спустилася до шлюпки, Каз простягнув їй синій шовковий плащ із каптуром і вуаль, що пасувала до нього, — це було вбрання Втраченої Нареченої, один із тих костюмів, котрі так полюбляли вдягати шукачі насолод, коли потрапляли до Бочки. Бреккер убрався у велетенський помаранчевий плащ, а на голову натягнув маску Безумця; Маззен виглядав так само. Залишилося знайти сцену, і вони можуть зіграти одну з тих дикунських, моторошних вистав «Комеді Бруте», котру в Керчі вітали гучними оплесками.

Каз злегка підштовхнув її ліктем:

— Опусти вуаль.

Він також надягнув на обличчя свою маску — довгий ніс і вирячені очі в тумані ввижалися ще страхітливішими.

Ніна майже здалася й збиралася запитати, для чого потрібні костюми, але раптом помітила, що вони не самі. Крізь пасма туману дівчина побачила обриси інших човнів, котрі рухалися поруч, а на них сиділи інші Безумці, інші Наречені, Багряний Пан і Королева Скарабеїв. Які справи чекали на цих людей у Пекельних Воротах?

Каз відмовився повідомляти їй деталі свого плану, а коли вона спробувала наполягти, сказав лише: «Сідай у човен». Це був типовий Бреккер. Він знав, що не має розповідати їй нічого, тому що Матаясова свобода так вабила дівчину, що вже й без того затьмарила її здоровий глузд. Ніна намагалася вмовити Каза визволити Гелвара з в’язниці більшу частину року. Тепер він міг запропонувати Матаясові не лише свободу, але й винагороду, на яку вона навіть сподіватися не могла.

Коли вони дісталися до скелястих берегів Терренієла, у темряві миготіло лише кілька вогників. Чутно було, як хвилі розбиваються об каміння.

— Хіба ти не міг просто підкупити начальника в’язниці? — прошепотіла Ніна.

— Я не хотів, аби він знав, що має те, що мені потрібно.

Коли дно човна зашаруділо піском, два чоловіки вибігли й витягли його на берег. Інші човни, котрі Ніна бачила, приставали до тієї самої невеличкої бухти, що й вони. Кільканадцять чоловіків, котрі безперестанно лаялися й бурчали, виштовхували їх на берег. Крізь серпанок вуалі їхні силуети здавалися нечіткими, але дівчина помітила на передпліччях татуювання — дику кішку, що згорнулася клубочком, — символ Десятицентових Левів.

— Гроші, — сказав один із них, коли вони вилізли із човна.

Каз простягнув жменю крюґе, і, щойно їх перелічили, Десятицентові Леви помахали руками.

Вони йшли вздовж нерівного шляху, освітленого низкою факелів, до підвітряного боку в’язниці. Ніна нахилила голову й пильно подивилася на високі темні вежі фортеці, відомої як Пекельні Ворота — чорний кам’яний кулак, що стримів між морем і небом. Раніше вона бачила його здалеку, коли заплатила рибалці, щоб той вивіз її з острова. Але коли дівчина попросила підплисти трошки ближче, рибалка відмовився.

— Там чатують мерзенні акули, — стверджував чоловік, — із повними животами крові в’язнів.

Ніна здригнулася від однієї згадки.

Двері були відчинені й підперті. Один із членів Десятицентових Левів провів усіх досередини. Вони увійшли до темної й на диво чистої кухні, на стінах котрої висіли велетенські діжки, що більше пасували б для прання, ніж для приготування їжі. Запах тут був дивний — якась суміш оцту й шавлії. «Як на кухні крамаря», — подумала Ніна. У Керчі вірили, що робота — це близький родич молитви. Може, дружини купців приходили сюди, щоб відчищати підлоги, стіни й вікна, прославляючи Ґхезена — бога виробництва й торгівлі — милом, водою й подразненням рук. Ніна стримувалася, щоб не покепкувати. Хай чистять усе, що їм подобається. Крізь цей здоровий запах пробивався невитравний сморід плісняви, сечі й немитих тіл. Щоб позбутися його, мало статися справжнє диво.

Вони минули вологий вхідний коридор, і Ніна подумала, що далі попрямують до камер, але натомість увійшли в інші двері, до високого кам’яного переходу, який з’єднував основне тюремне приміщення з тим, що здавалося ще однією вежею.

— Куди ми йдемо? — прошепотіла Ніна. Каз не відповів. Налетів вітер, поворушив вуаль і шмагнув щоки солоними бризками.

Коли вони ввійшли до другої вежі, із сутінку виринула постать, і Ніна ледве стримала крик.

— Інеж, — сказала вона, і дихання зрадило її. Сулійська дівчина надягла роги й туніку з високим коміром — таке вбрання зазвичай носили Сірі Чортенята, але Ніна все одно її впізнала. Жодна людина не рухалася так, як Інеж, — наче світ був димом і вона пливла в ньому.

— Як ти взагалі сюди дісталася? — прошепотіла їй Ніна.

— Я припливла раніше продовольчою баржею.

Ніна зчепила зуби.

— То люди просто припливають сюди й покидають Пекельні Ворота заради розваги?

— Раз на тиждень, — відповіла Інеж, і її бісівські ріжки захиталися в повітрі.

— Що ти маєш на увазі під «раз на…»?

— Замовкни, — прогарчав Каз.

— Не затуляй мені рота, Бреккере, — розлючено прошепотіла Ніна. — Якщо до Пекельних Воріт так просто потрапити…

— Проблема не потрапити до них, а вибратися звідси. А тепер стули пельку й пильнуй.

Ніна проковтнула свій гнів. Вона дозволила Казові керувати грою. Він переконав її, що іншої можливості немає.

Тепер вони ввійшли до вузького переходу. Ця вежа здавалася інакшою, ніж перша. Її шорстке витесане каміння почорніло від факелів. Їхній провідник із Десятицентових Левів штовхнув важкі залізні двері й жестом запросив на круті сходи. Тут сморід тіл і випорожнень сильнішав, змішуючись із солоним і вологим запахом поту.

Група спускалася гвинтовими сходами до самого нутра скель. Ніна торкнулася стіни; тут не було билець, і дна не було видно, дівчина не сумнівалася, що впасти було б неприємно. Вони йшли недовго, але перш ніж дісталися до своєї мети, Серцетлумачниця затремтіла, м’язи боляче напнулися — не від напруження, а від розуміння, що десь у цьому жахливому місці перебуває Матаяс. «Він тут. Він під цим дахом».

— Де ми? — прошепотіла вона, коли всі пірнули до зведеного судомою кам’яного тунелю й минули темні печери за залізними ґратами.

— Це стара в’язниця, — сказав Каз. — Вони збудували нову вежу, а цю просто покинули.

Дівчина почула стогін з однієї з камер.

— Вони досі тримають тут в’язнів?

— Лише найгірших.

Ніна вдивилася в простір між ґратами порожньої камери. Зі стіни звисали кайдани, темні від іржі та чогось схожого на кров.

Крізь стіни Ніна чула якийсь приглушений звук, що не затихав ні на мить. Спочатку вона думала, що це шумить океан, а потім збагнула, що це хтось ритмічно скандує. Тепер перед ними з’явився новий вигнутий тунель. Праворуч від дівчини було ще більше старих камер, але крізь розхитані склепінчасті проходи ліворуч до тунелю ливнуло світло, і там вона побачила галасливий, збуджений натовп.

Десятицентовий Лев провів їх тунелем до третьої арки, де стояв охоронець у сіро-синій формі з гвинтівкою на спині.

— Ще четверо для тебе, — крикнув Десятицентовий Лев крізь натовп, а потім звернувся до Каза: — Якщо ти захочеш піти геть, охоронець покличе супровід. Ніхто не може тинятися тут без провідника, зрозуміло?

— Звичайно, звичайно, навіть не мріятиму про таке, — відповів крізь свою химерну маску хлопець.

— Розважайтеся, — сказав Десятицентовий Лев із паскудною посмішкою. Вартовий помахав йому навздогін.

Ніна зробила крок до арки, і їй здалося, наче вона потрапила в моторошне нічне жахіття. Вони опинилися на обривистому кам’яному виступі й могли спостерігати згори за неглибоким, грубо витесаним амфітеатром. Вежу випатрали й унизу зробили арену, навколо якої залишили тільки чорні стіни. Дах упав чи був зруйнований уже давно, тож високо вгорі виднілося вкрите хмарами небо без жодної зірки. Здавалося, що ти перебуваєш у порожнистому стовбурі масивного дерева, котре померло сотні років тому й стало притулком для відлунь.

Навколо Ніни на випнутих терасах юрмилися чоловіки й жінки, вбрані в маски й вуалі. Люди нетерпляче тупцювали на місці, спостерігаючи за тим, що відбувалося внизу. Стіни навколо бойовища яскраво освітлювали факели, а пісок на арені був червоним і мокрим від крові.

Навпроти чорного отвору печери, біля велетенського дерев’яного колеса з позначками, що нагадували зображення маленьких тварин, стояв кощавий бородатий чоловік у кайданах. Було очевидно, що колись він був кремезним, але тепер шкіра звисала з ослаблених м’язів. Поруч із чоловіком стояв молодик у злиденній накидці з лев’ячої шкіри, а велика котяча морда обрамлювала обличчя. Між левовими вухами стирчала недоладна золота корона, а замість очей він мав яскраві срібні десятицентовики.

— Крути колесо, — наказав юнак.

В’язень підвів заковані руки й сильно крутонув колесо. Поки воно оберталося, червона стрілка клацала з приємним торохкотливим звуком. Поволі колесо зупинилося. Ніна не могла розібрати символ, який випав, але натовп заревів, а чоловікові плечі похилилися, коли вартовий підійшов, щоб зняти з нього ланцюги.

Ув’язнений поклав їх на пісок, і за мить Ніна почула рев, котрий лунав навіть гучніше, ніж збуджений гавкіт юрби. Молодик у левиній накидці та вартовий швидко заскочили на мотузяну драбину й підійнялися з колодязя до безпечних терас. Тієї ж миті в’язень витягнув із купи закривавленої зброї, що лежала обабіч, не дуже переконливого ножа. Він відійшов так далеко від печерного отвору, як тільки зміг.

Ніна ніколи не бачила створіння, яке з’явилося з тунелю. Це було щось на кшталт рептилії: товсте тіло вкривала сіро-зелена луска, а голова потвори була широкою й пласкою, із вузькими щілинами жовтих очей. Істота рухалася повільними синусоїдами, приземисте тіло ледаче ковзало підлогою. На широкому півмісяці її пащеки виднівся білий струп, а коли чудовисько розімкнуло щелепи, щоб знову загарчати, виявилося, що щось мокре, білясте й схоже на піну висить на його гострих зубах.

— Що це за страхіття? — запитала Ніна.

— Рінка мотен, — відізвалася Інеж. — Пустельна ящірка зі смертельною отрутою.

— Вона здається досить повільною.

— Так. Саме так і здається.

В’язень кинувся з ножем уперед. Велетенська ящірка скочила так швидко, що Ніна ледве простежила, куди та поділася. Однієї миті бородань атакував її, а наступної потвора опинилася з іншого боку арени. Ще за кілька секунд вона приземлилася на в’язня, пришпилила його до підлоги і, не зважаючи на крики, плювалася отрутою йому на обличчя. У тому місці, де рідина торкнулася шкіри, димилися обвуглені сліди.

Тварюка з огидним хрускотом потопталася по чоловіковому тілі й заходилася повільно шматувати його плечі. В’язень жахливо верещав, а натовп засвистів.

Ніна відвела очі, неспроможна дивитися на це.

— Що тут відбувається?

— Ласкаво просимо до Пекельного Дійства, — відповів Каз. — Пекка Роллінз вигадав це кілька років тому й запропонував одному з членів Ради.

— Торговельна Рада знає про це?

— Звичайно ж, вони знають, Ніно. Тут роблять чималі гроші.

Ніна встромила нігті у власні долоні. Через цей поблажливий тон їй хотілося дати Казові добрячого ляпаса.

Вона добре знала ім’я Пекки Роллінза. Він був чинним королем Бочки, власником не одного, а двох ігрових палаців — одного розкішного та другого простішого, котрий обслуговував моряків, що мали в кишенях не так багато готівки — і кількох будинків розпусти найвищого класу. Коли Ніна прибула до Кеттердама рік тому, у неї не було ані грошей, ані друзів, а рідні залишилися далеко звідси. Перший тиждень вона витратила на суди, де розглядали справу Матаяса. Але потім її роль в якості свідка завершилася, і дівчину без церемоній викинули в Першій гавані. Грошей вона мала рівно стільки, скільки коштував рейс до Равки. І хоч як їй хотілося повернутися додому, Ніна знала, що не може дозволити Матаясові животіти в Пекельних Воротах.

Що робити далі, вона гадки не мала, але було схоже, що чутки про нову Гришу-Корпуснійку вже ширилися містом. Люди Пекки Роллінза чекали на неї в гавані й обіцяли дах над головою й охорону. Вони привели її до «Смарагдового палацу», де Пекка власноруч напосів на Ніну, пропонуючи приєднатися до Десятицентових Левів і вихваляючись, що має для неї місце в «Солоденькій крамничці». Ніна вже майже погодилася, турбуючись за гроші й непокоячись, що може стати жертвою работорговців, котрі чатували на вулицях. Але тієї ночі Інеж залізла до її вікна на горішньому поверсі «Смарагдового палацу» й принесла пропозицію від Каза Бреккера.

Ніна досі не зрозуміла, як Інеж удалося подолати шість слизьких від дощу кам'яних поверхів глупої ночі, але умови Покидьків були значно привабливішими, ніж у Пекки та його Десятицентових Левів. Цей контракт вона могла виплатити за рік чи два власними грошима, якби поводилася достатньо розсудливо. До того ж Каз вибрав правильну людину, щоб її переконати, — на кілька місяців молодшу за Ніну сулійську дівчину, котра виросла в Равці й провела жахливий рік, будучи найманкою у «Звіринці».

— Що ти можеш розповісти про Пера Гаскеля? — запитала Ніна тієї ночі.

— Небагато, — зізналася Інеж. — Він не дуже відрізняється від решти хазяїв у Бочці.

— А Каз Бреккер?

— Брехун і злодій без жодної краплі совісті. Але він дотримуватиметься будь-якої угоди, котру укладе з тобою.

Ніна почула в голосі дівчини впевненість.

— Він витяг тебе зі «Звіринцю»?

— У Бочці немає свободи, лише гарні умови. Дівчатка Цьоці Гелін ніколи не виплачують свої контракти. Вона робить усе, щоб їм завадити. Вона… — Інеж замовкла на півслові, і Ніна відчула, як дівчина тремтить від гніву. — Каз переконав Пера Гаскеля викупити мене. Інакше я померла б у «Звіринці».

— Ти можеш померти й серед Покидьків.

Темні очі Інеж зблиснули.

— Можу. Але я помру, стоячи й тримаючи в руках ніж.

Наступного ранку дівчина допомогла Ніні вислизнути зі «Смарагдового палацу». Вони зустрілися з Казом Бреккером, і, незважаючи на його непривітність і дивні шкіряні рукавички, Корпуснійка погодилася приєднатися до Покидьків і працювати в «Білій троянді». Не минуло й двох днів, як у «Солоденькій крамничці» померла дівчина. Її задушив клієнт, убраний у костюм Багряного Пана, якого так ніколи й не знайшли.

Ніна повірила Інеж і жодного разу не пошкодувала про свій вибір, хоча зараз і лютилася на всіх. Вона спостерігала, як група Десятицентових Левів колола пустельну ящірку довгими списами. Очевидно було, що потвора переситилася своєю їжею, тож її вдалося загнати назад до тунелю. Рептилія поцурпелила своє товсте тіло назад такими самими петлястими лінивими рухами.

Натовп продовжував свистіти, поки охоронці прибирали з арени рештки арештанта. Тонесенькі цівки диму все ще звивалися над його знищеною плоттю.

— Чому вони обурюються? — поцікавилася Ніна. — Хіба вони тут не заради цього?

— Вони прагнуть бійки, — пояснив Каз. — Хотіли, щоб він протримався довше.

— Це жахливо.

Бреккер здвигнув плечима.

— Єдине, що справді жахливо, що ця ідея спершу не спала на думку мені.

— Ці люди не раби, Казе. Вони в’язні.

— Вони вбивці й насильники.

— А ще злодії та шахраї. Твої люди.

— Ніно, дорогенька, їх не змушують битися. Вони самі вишиковуються в чергу за нагоди. Можна отримати кращу їжу, власну камеру, лікер, юрду, забави з дівчатками із Західної Клепки.

Маззен клацнув кісточками пальців.

— Звучить навіть краще, ніж у нас, у Рейці.

Ніна подивилася на людей, котрі кричали й вищали. Зазивайли прогулювалися в проходах, пропонуючи зробити ставку. Може, в’язні Пекельних Воріт і вишиковувалися в чергу, але справжні гроші заробляв Пекка Роллінз.

— Гелвар не… Гелвар не виходить на арену. Скажи, що це правда.

— Ми тут не для того, щоб насолоджуватися атмосферою, — сказав Каз.

Якби лише Ніна могла дати йому ляпаса!

— Тобі відомо, що я можу поворушити пальцем — і ти намочиш штанці?

— Полегше, Серцетлумачнице. Це мої улюблені штани. І якщо ти почнеш забавлятися з моїми життєво важливими органами, Матаяс Гелвар більше ніколи не побачить сонця.

Ніна важко видихнула й спробувала не дивитися ні на кого.

— Ніно, — пробурмотіла Інеж.

— Не починай своїх штучок.

— Усе піде за планом. Дозволь Казові робити те, що він уміє найкраще.

— Він жахливий.

— Але ефективний. Сердитися на Каза через те, що він безжалісний, — усе одно, що гніватися на грубку, що вона гаряча. Ти знаєш, хто він такий.

Ніна склала руки на грудях.

— На тебе я також зла.

— Чому?

— Не знаю. Просто зла, та й годі.

Інеж легенько потисла її руку, і Ніна відповіла. Наступний бій вона дивилася заціпенівши. Потім іще один. Ніна казала собі, що вже готова, готова побачити його знову, хай навіть у такому бридкому місці. Зрештою, вона була Гришею й солдатом Другої армії. Їй доводилося бачити значно гірші речі.

Але коли Матаяс вийшов із печери, вона зрозуміла, що помилялася. Ніна миттєво впізнала його. Щоночі протягом цілого року, засинаючи, вона думала про Матаясове обличчя. Це точно були його золотаві брови й гострі вилиці, але Каз не збрехав: Матаяс страшенно змінився. Хлопець, що дивився на натовп із люттю в погляді, був для неї чужим.

Ніна пригадала, як уперше зустріла Матаяса серед каельського лісу в місячному сяйві. Його краса здалася їй небезпечною. В іншому житті вона, може, і повірила б, що цей осяйний спаситель із золотим волоссям і блідо-блакитними, наче північні льодовики, очима прийшов, щоб урятувати її. Але вона зрозуміла правду про нього і з мови, якою він розмовляв, і з виразу гидливості на його обличчі щоразу, коли він випадково кидав на неї погляд. Він був дрюскеле, — одним із фієрданських мисливців за відьмами, — чиїм завданням було вистежувати гришників і змушувати їх постати перед судом, щоб дістати своє покарання. Але для Ніни хлопець завжди залишався войовничим святим, що сяє золотом.

Зараз він здавався схожим на того, ким був насправді, — убивцю. Його оголений торс, здавалося, був висічений зі сталі, і, хоча Ніна знала, що це неможливо, Матаяс здавався кремезнішим, наче кожна клітинка його тіла змінилася. Колись його шкіра мала медовий відтінок, а тепер під кіптявою він був блідий, наче смерть. А що з його волоссям? Хлопець мав таке розкішне волосся — густе й золоте, довге, як у всіх фієрданських солдатів. А тепер, як усіх в’язнів, його поголили, мабуть, щоб не заводилися воші. Який би з охоронців це не зробив, він просто плював на свою роботу. Навіть звідси на Матаясовій голові можна було роздивитися подряпини й порізи чи навіть латки білявої щетини там, де шкіри не торкнулася бритва. Та все ж таки він досі був привабливим.

Матаяс поглянув на юрбу й так сильно крутонув колесо, що воно ледь не впало зі своєї основи.

Клац, клац клац клац. Змії. Тигр. Ведмідь. Вепр. Колесо розмірено клацало, потім сповільнилося й врешті зупинилося.

— Ні, — вихопилося в Ніни, коли вона побачила, куди вказує стрілка.

— Могло бути гірше, — заспокоїв Маззен. — Могло знову зупинитися на пустельній ящірці.

Вона схопила Каза за руку під плащем і відчула, як напнулися його м’язи.

— Ти мусиш зупинити це.

— Відчепися, Ніно. — Його скрипучий голос не був гучним, але дівчина відчула в ньому погрозу.

Опустила руку.

— Прошу, ти не розумієш. Він…

— Якщо він виживе, я можу забрати Матаяса Гелвара з цього місця просто сьогодні. Але це залежатиме від нього.

Ніна розгублено похитала головою:

— Ти не розумієш.

Охоронець звільнив Матаяса від кайданів. Щойно ланцюги впали на пісок, вартовий заскочив на мотузяну драбину, де вже перебував ведучий, і їх обережно витягли нагору. Натовп кричав і тупав ногами. А Матаяс стояв мовчки, не поворухнувшись навіть тоді, коли відчинили ворота, коли з тунелю з’явилися вовки — три тварини гарчали й кусалися, перестрибували одна через одну, щоб швидше дістатися до хлопця.

Останньої миті Матаяс кинувся на землю, втоптавши першого вовка в бруд, потім покотився праворуч і підхопив закривавлений ніж, котрий його попередник залишив на піску. Хлопець стрибком звівся на ноги, тримаючи ніж поперед себе, але Ніна відчула, що він робить усе це, сам того не бажаючи. Він схилив голову на один бік, а в синіх очах з’явилося благання, наче Матаяс намагався залучити вовків, котрі описували навколо нього кола, до мовчазних переговорів. Та про що б він не просив, вовки не прислухалися — той, що був праворуч, стрибнув. Матаяс пригнувся до землі й викинув угору руку, розпоровши вовчий живіт. Почулося жалюгідне скавчання, і хлопець здригнувся від цього звуку. Це коштувало йому дорогоцінної секунди. Третій вовк стрибнув Матаясові на спину й притиснув до піску. Зуби впилися в плече. Хлопець покотився піском, тягнучи тварину за собою. Вовчі щелепи розчепилися, і в’язень ухопився за них. Він вигинав кістки в інший бік, м’язи напружувалися, обличчя мало зловісний вигляд. Ніна щільно заплющила очі. Почулося неприємне «клац». Натовп заволав.

Матаяс став на вовче тіло коліном. Щелепа була зламана, і тварина лежала на землі, смикаючись від болю. Хлопець потягнувся за каменюкою та зі всього маху кинув її на череп бідолашного створіння. Звір затих, а Матаясові плечі похилилися. Люди здійняли лемент, тупочучи ногами. Лише Ніна знала, чого це йому коштувало, адже хлопець був одним із дрюскеле. Вовки були священними тваринами, котрих, наче гігантських коней, розводили задля майбутніх битв. Вони були друзями й напарниками та билися пліч-о-пліч зі своїми хазяями-дрюскеле.

Перший вовк поновив свої сили й знову закружляв ареною.

«Рухайся, Матаясе», — подумала дівчина з розпачем. Він звівся на ноги, але хлопцеві рухи були слабкими й непевними. Його серце протестувало проти цієї бійні. Його суперниками були сірі вовки, бродячі й дикі, та все ж родичі білим вовкам фієрданської півночі. У Матаяса більше не було ножа, лише закривавлений камінь, а останній вовк нишпорив між хлопцем і купою закривавленої зброї. Звір нахилив голову й вищирив зуби.

Матаяс смикнувся ліворуч, вовк стрибнув і вхопив зубами хлопця за бік. Той видав незрозумілий звук і повалився на землю. На якусь мить Ніні здалося, що зараз він просто опустить руки й дозволить вовкові забрати своє життя. Раптом в’язень потягнувся, торкаючись руками піску в пошуках чогось. Пальці намацали кайдани, котрі раніше обвивалися навколо зап’ясть.

Він схопив їх і затягнув петлю на вовчому горлі. Тягнув так, що жили на шиї ледь не понадривалися від напруги. Закривавлене обличчя притислося до звіриного карку, очі щільно заплющилися, уста ворушилися. Що він казав? Читав дрюскельську молитву? Прощався з вовком?

Задні вовчі лапи шурхали по піску. Очі закотилися, білки зробилися ще страхітливішими, контрастуючи своїм блиском із матовим хутром. Жалібне скавчання виривалося з грудей. Потім усе стихло. Тіло тварини завмерло. Обидва суперники нерухомо лежали на піску. Матаяс не розплющував очей і досі заривався обличчям у хутро.

Зала вибухнула схвальними оплесками. Драбину опустили вниз, і ведучий зістрибнув, потягнув Матаяса за ногу й звів руку на знак перемоги. Легенько штурхнув хлопця, і тому вдалося підвести голову; Ніна затамувала подих.

Сльози залишали брудні патьоки на обличчі в’язня. Шаленство минуло, а з ним згас і вогник усередині. Його очі кольору північних морів були ще холоднішими, ніж дівчині доводилося будь-коли бачити, у них не залишилося почуттів, та й узагалі нічого людського. Це зробили з ним Пекельні Ворота. І це була її провина.

Вартовий знову взявся за Матаяса, знявши кайдани з вовчої шиї та почепивши їх на зап’ястя. Поки хлопця вели геть, натовп несхвально скандував, вимагаючи: «Іще! Іще!»

— Куди вони ведуть його? — запитала Ніна тремтячим голосом.

— До камери, щоб поспав після бою, — відгукнувся Каз.

— Хтось подивиться на його рани?

— У них є медики. А ми зачекаємо, поки не переконаємося, що Матаяс сам.

«Я можу зцілити його, — подумала. Але всередині гучнішав темний голос, що брав її на кпини: — Не дури себе, Ніно. Жоден Цілитель не зможе вилікувати цього хлопця. Ти про це подбала».

Хвилини тягнулися надто повільно, а дівчина ледь зі шкіри не вистрибувала.

Інші спостерігали за наступним боєм — Маззен жадібно, згинаючи пальці, припускаючи, чим усе може скінчитися; Інеж мовчки й нерухомо, наче статуя; Каз, як завжди, незбагненний, будував плани, сховавшись за маскою. Ніна сповільнила власне дихання, змусила пульс не стрибати так рвучко, намагалася заспокоїтися, але не могла стишити бунтівних думок.

Нарешті Каз підштовхнув її:

— Готова, Ніно? Спочатку охоронець.

Вона кинула погляд на тюремного вартового, що стояв під аркою.

— Наскільки низько? — Це був мовний зворот, що означав у Бочці «Як сильно ти хочеш йому зашкодити?».

— Заплющ очі. — «Зроби так, щоб він відключився, але не завдавай справжньої шкоди».

Усі рушили за Казом крізь арку, з якої прийшли. Ніхто в юрбі й не помітив їхнього зникнення — усі зосередилися на бійці.

— Покликати ваш супровід? — поцікавився вартовий, коли люди наблизилися.

— Я маю запитання, — почав Каз, а Ніна підвела руки, відчуваючи, як тече кров у жилах вартового, яка пружна тканина його легень. — Про твою матір. Це правда, що про неї розповідають?

Ніна відчула, як охоронців пульс почастішав, і зітхнула:

— Ніколи не шукаєш легких шляхів, чи не так, Казе?

Вартовий зробив крок уперед, витягаючи зброю.

— Ти що сказав? Я… — Повіки зімкнулися. — Ти не… — Ніна вповільнила пульс, і чоловік повалився вперед.

Маззен підхопив його, перш ніж той упав, а Інеж загорнула чоловіка в накидку, яка ще мить тому була на Казові. Ніна майже не здивувалася, коли побачила, що під плащем у Каза була форма охоронця.

— Хіба ти не міг просто запитати в нього, котра година чи щось подібне? — поцікавилася Ніна. — І де ти взяв форму?

Інеж натягла маску Безумця на охоронцеве обличчя, а Маззен обійняв чоловіка, наче той перехилив добру пляшку й не міг іти.

За мить вартового посадили на одну з лав і притисли до чорної стіни.

Каз посмикав рукав своєї форми.

— Ніно, люди люблять перекладати відповідальність на тих, хто має гарний одяг. У мене є форма міської варти, поліції гавані та лівреї кожного крамаря на Ґельдстрат. Ходімо.

Вони рушили вздовж коридору.

Замість того щоб повернутися шляхом, котрим прийшла, група вирушила в обхід довкола вежі проти годинникової стрілки. Ліворуч досі вібрували від вигуків і тупоту стіни арени. Охоронці, що несли варту біля кожної арки, майже не звертали на них уваги, хоча кілька навіть кивнуло Казові, котрий жваво крокував, заховавши обличчя в комір.

Ніна так глибоко замислилася, що ледь не проґавила той момент, коли Каз звів руку, наказуючи пригальмувати. Вони вишикувалися вздовж дуги між двома арками, а затінок надійно сховав їх. Попереду з камери виходив медик у супроводі вартових, один із яких ніс ліхтар.

— Він спатиме цілу ніч, — інструктував медик. — Переконайтеся, що він поп’є вранці, і перевірте його зіниці. Мені довелося дати йому потужне снодійне.

Коли чоловіки зникли в протилежному напрямку, Каз жестом наказав групі рухатися далі. Двері в кам’яній стіні були із суцільного заліза, і лише вузеньке віконце дозволяло передавати ув’язненому їжу. Каз нахилився до замка.

Ніна оглянула грубі залізні двері.

— Це варварське місце.

— Більшість найкращих бійців спить у старій вежі, — відповів Каз. — Їх намагаються тримати подалі від решти.

Ніна роззирнулася ліворуч і праворуч, звідки лилося яскраве світло від виходів на арену. Біля кожної арки чатували вартові, можливо, спантеличені, але все, що їм варто було зробити, — просто повернути голову. Якби охоронці впіймали їх, то передали б до рук міської варти чи просто кинули б на ринг, де їх з’їли б тигри?

«Можливо, щось менш піднесене, — подумала Ніна байдуже. — Зграя розгніваних мишей».

Серце швидко тьохнуло кілька разів, а Каз уже відімкнув замок. Двері зі скрипом розчахнулися, і банда ковзнула всередину.

У камері було темно, хоч в око стрель. За мить обабіч Ніни засяяв холодним зеленим світлом жеврик. Інеж підняла маленьку скляну кулю вище. Усередині містилися висушені рештки люмінесцентних глибоководних риб. Шахраї в Бочці, котрі не хотіли, щоб їх упіймали в темних провулках, і не могли тягати за собою ліхтарі, часто користувалися такими.

«Тут хоча б чисто, — подумала Ніна, коли очі звикли до пітьми. — Мертво й зимно, наче серед льодовиків, але хоча б не огидно». Вона побачила стос кінських попон і два відра під стіною. На одному з них висіла закривавлена ганчірка. За це боролися в’язні Пекельних Воріт: особиста камера, ковдра, чиста вода, відро для випорожнень.

Матаяс спав, притулившись спиною до стіни. Навіть у тьмяному світлі жеврика було помітно, що його обличчя почало спухати. Рани були жирно вкриті якоюсь маззю. Ніна упізнала запах — календула.

Дівчина рушила до в’язня, але Каз зупинив її, поклавши долоню на руку.

— Нехай Інеж оцінить ушкодження.

— Я можу, — почала Ніна.

— Мені потрібно, щоб ти попрацювала з Маззеном.

Інеж передала Казові ціпок із головою ворона, котрий, певне, ховала під костюмом Сірого Чортеняти, і, підсвічуючи жевриком, опустилася на коліна біля Матаясового тіла. Маззен зробив крок уперед. Він зняв накидку, сорочку й маску Безумця. Виявилося, що голову хлопець поголив і був одягнений у штани від форми арештантів.

Ніна подивилася на Матаяса, потім знову на Маззена, ураз осягнувши, що задумав Каз. Хлопці були приблизно однакових зросту й статури, але це й усе.

— Ти ж не хочеш, щоб Маззен зайняв Матаясове місце?

— Ну не заради його блискучих ораторських здібностей я його сюди привів, — відповів Каз. — Тобі потрібно буде відтворити Гелварові рани. Інеж, ти там усе проінспектувала?

— Забиті суглоби пальців, пощерблені зуби, два зламані ребра, — перелічила Інеж, — трете й четверте з лівого боку.

— Його лівого боку чи твого?

— Його.

— Це не спрацює, — розгублено заперечила Ніна. — Я можу відтворити його ушкодження на Маззеновому тілі, але я не достатньо вправна Краяльниця, щоб зробити їх схожими.

— Просто довірся мені, Ніно.

— Я б не довірила тобі зав’язати свої черевики, бо ти вкрадеш шнурки, Казе. — Вона пильно вдивилася в Маззенове обличчя. — Навіть якщо я змушу його обличчя спухнути, він нізащо не зійде за Матаяса.

— Цієї ночі виявиться, що Матаяс Гелвар — чи радше наш любий Маззен — заразився вогняною віспою, точніше її вовчим штамом, котрий переносять вовки й собакоподібні. Завтра вранці, коли вартовий виявить, що в’язень настільки вкрився пухирями, що став невпізнаваним, його переведуть до карантину на місяць, щоб подивитися, чи переживе лихоманку, і перечекати, поки інфекція мине. Тим часом Матаяс буде з нами. Вловила?

— Ти хочеш, щоб я зробила з обличчям Маззена таке, наче в нього вогняна віспа?

— Так, і бажано швидко, Ніно, бо хвилин за десять тут почнеться нечувана метушня.

Ніна втупилася в нього. Що Каз знову замислив?

— Не має значення, що я зроблю з ним, місяць це не триватиме. Я не можу наслати на нього перманентну гарячку.

— Мій знайомий в ізоляторі запевнив, що він залишиться достатньо хворим. Нам лише потрібно, щоб йому підтвердили діагноз. А тепер берися до роботи.

Ніна огледіла Маззена з голови до п’ят.

— Це болітиме так, наче ти сам виходив на арену, — попередила вона.

Він скривився, напружившись від болю:

— Перетерплю.

Дівчина закотила очі, підвела руки й зосередилася. Рвучким ударом лівої долоні по правій вона зламала Маззенові ребра.

Він видав якесь рохкання й вигнувся.

— Гарний хлопчик, — підбадьорив Каз. — Поводишся, як чемпіон. Тепер кісточки рук, а потім обличчя.

Ніна прикрасила синцями й порізами Маззенові пальці й руки, розміщуючи рани відповідно до опису, котрий давала Інеж.

— Я ніколи не бачила вогняну віспу зблизька, — попередила Ніна. Вона знала про хворобу лише з ілюстрацій у підручнику, котрим користувалися на заняттях з анатомії в Маленькому Палаці.

— Уважай, що тобі пощастило, — без жодного жалю відповів Каз. — Поспішай!

Вона працювала з пам’яті, розтягуючи й укриваючи тріщинами шкіру на Маззенових обличчі й грудях, змушуючи пухирі набрякати, і незабаром його дійсно неможливо було впізнати. Нещасний здоровань застогнав.

— Чому ти пристав на це? — поцікавилася Ніна.

Роздута плоть на обличчі затремтіла, і дівчина здогадалася, що це була посмішка.

— Гарні гроші, — сказав чоловік хрипко.

Вона зітхнула. Справді, у Бочці будь-хто робив будь-що лише через гроші.

— Такі гарні, що дозволяєш замкнути себе в Пекельних Воротах?

Каз постукав ціпком по підлозі камери.

— Перестань створювати проблеми, Ніно. Якщо Гелвар погодиться на співпрацю, і він, і Маззен опиняться на свободі, щойно ми завершимо роботу.

— А якщо ні?

— Тоді Гелвар знову сидітиме за ґратами, а Маззен отримає платню. І я пригощу його сніданком у «Коуперомі».

— Можна мені замовити вафлі? — пробурмотів Маззен.

— Що ж, усі отримають вафлі. І віскі. Якщо ми не впораємося з роботою, жодна людина не захоче залишатися поруч зі мною тверезою. Закінчила, Ніно?

Дівчина ствердно кивнула, і Інеж зайняла її місце, щоб перев’язати Маззена так, аби він нагадував Матаяса.

— Гаразд, — сказав Каз. — Зведи Гелвара на ноги.

Ніна схилилася біля Матаяса, а Каз присвічував їй жевриком. Навіть уві сні хлопцеве обличчя мало стурбований вигляд, бліде чоло вкривали глибокі зморшки. Дівчина дозволила своїм рукам пробігтися вкритою синцями щелепою, подолавши спокусу затримати долоню на хлопцевому обличчі.

— Облиш його пику, Ніно. Мені потрібно, щоб він міг рухатися, а не брати участь у конкурсі краси. Зціли його швиденько настільки, щоб він міг іти. І не роби настільки жвавим, щоб дратував нас.

Ніна опустила ковдру й узялася до роботи.

«Просто чергове тіло», — казала вона собі. Каз часто кликав її серед ночі, щоб зцілити поранених членів банди Покидьків, котрих він не збирався показувати офіційним медикам — дівчат із колотими ранами, хлопців зі зламаними ногами чи кулями всередині, жертв сутичок із міською вартою чи іншими бандами. «Удавай, що це Маззен. Чи Великий Болліґер, чи якийсь інший придурок. Ти не знаєш цього хлопця». Останнє було щирою правдою. Хлопець, якого вона знала, був лише риштованням, а над ним постало щось геть нове.

Вона ніжно торкнулася хлопцевого плеча.

— Гелваре, — мовила. Він не поворухнувся. — Матаясе.

У горлі застряг клубок, і дівчина відчула, як бринять на очах сльози. Вона поцілувала хлопця в скроню. Знала, що Каз та інші дивляться й що вона виставляє себе на посміховисько, але минуло так багато часу, і врешті він був тут, напроти неї, так сильно переламаний.

— Матаясе, — повторила.

— Ніно? — Його голос був хрипкий, але так само приємний, як у її спогадах.

— Ох, усі святі, Матаясе, — прошепотіла дівчина. — Прошу, прокинься.

Він широко розплющив одурманені блідо-сині очі.

— Ніно, — сказав м’яко. Торкнувся пальцями її щоки, його шорстка долоня неймовірно ніжно гладила її обличчя. — Ніно?

Сльози потекли дівочими щоками.

— Ч-ш-ш-ш, Матаясе. Ми тут, щоб забрати тебе із собою.

Вона не встигла й змигнути оком, як хлопець схопив її за плечі та притис до підлоги.

— Ніно, — прогарчав він.

І стис пальцями Нінине горло.