Шістка воронів

27 Джаспер

«Де, у біса, вештається Каз?» Джаспер переминався з ноги на ногу біля сміттєспалювача, у вуха заповзав віддалений дзвін сирени й плутав думки. Жовтий Протокол? Червоний? Він не пам’ятав, котрий із них який. Увесь їхній план будувався довкола того, щоб ніколи не почути сирену.

Інеж закріпила мотузку на даху й кинула кінець униз, щоб інші могли вилізти. Джаспер відправив нагору разом із Матаясом і Віланом залишки мотузки, великі ножиці, котрі вдалося відшукати в пральні, і досі сируватий кривий гачок, який хлопець виготовив із залізних рейок від пральної дошки. Потім повитирав бризки дощу й вологу з підлоги в кімнаті зі сміттям і переконався, що ніде не залишилося ані клаптику мотузки й жодного сліду їхнього перебування тут. Зайнятися було нічим — лише чекати й панікувати, коли завила сирена.

Він чув, як перекрикуються люди, як гупають і тупотять угорі над стелею черевики. Будь-якої хвилини якісь вартові з гарною інтуїцією могли наважитися зазирнути до підвалу. Якщо вони упіймають його, шлях на дах стане очевидним. Він не лише спаплюжить свою справу, а й підставить усіх інших.

«Ну ж бо, Казе. Я чекаю на тебе». Усі вони чекали. Кілька хвилин тому до кімнати засапано забігла Ніна.

— Рухайся! — крикнула вона. — Чого чекаєш?

— На вас, — вигукнув у відповідь Джаспер. Але коли він запитав, де Каз, Нінине обличчя скривилося.

— Я сподівалася, що він із вами.

Вона зникла вгорі, тримаючись за мотузку, сердито буркаючи, і залишила Джаспера чекати внизу, завмерши від нерішучості. Чи схопила Каза варта? Чи б’ється він десь у в’язниці за своє життя?

«Він — Каз Бреккер». Навіть якщо вони замкнуть його, Каз утече з будь-якої камери, вибереться з будь-яких кайданів. Джаспер може залишити йому мотузку й помолитися, щоб дощ вистудив сміттєспалювач достатньо, аби її нижній кінець не загорівся. Але якщо він і далі стоятиме тут, як баран, то може втратити свій шлях до втечі, і всі вони будуть приречені. Залишалося тільки лізти.

Тієї самої миті, коли стрілець ухопився за мотузку, у відчинені двері залетів Каз. Його сорочка була поплямована кров’ю, а волосся перетворилося на дикий чагарник.

— Хутчіш, — кинув хлопець без жодних прелюдій.

Тисячі запитань штовхалися в Джасперовій голові, але він не зупинився, щоб озвучити їх. Хлопець розхитався над вугіллям і поліз угору. Згори досі легенько дріботів дощ, і стрілець відчув, як затремтіла мотузка, коли нижче за неї вхопився Каз. Джаспер кинув погляд униз і побачив, як Бреккер потягнувся, щоб зачинити за ними дверцята сміттєспалювача.

Джаспер чіплявся по черзі обома руками, підтягувався від вузла до вузла, кисті вже почали боліти, мотузка врізалася в долоні; часом там, де це було потрібно, він упирався ногами в стіни сміттєспалювача й одразу відсахувався від гарячої цегли. Як Інеж спромоглася видряпатися сюди, не маючи, за що триматися?

Високо вгорі, наче шафа, повна розлючених ринок і пателень, продовжував калатати Годинник Старійшин. Що пішло не так? Чому Каз і Ніна розділилися? І як вони збираються виплутатися із цієї ситуації?

Джаспер струсонув головою, намагаючись змигнути з вій краплі дощу; коли він випростався, м’язи в спині заклякли.

— Дякувати святим, — прохрипів стрілець, коли Матаяс і Вілан схопили його за плечі й витягли нагору, куди залишався вже якийсь метр. Він перекинувся через край комину й впав на дах, мокрий і тремтячий, як напівутоплене кошеня. — Каз на мотузці.

Хлопці вхопилися за шнур, щоб допомогти Бреккерові дістатися нагору. Джаспер не знав, наскільки допомагав Вілан, але працював він важко. Вони витягли Каза з шахти, і він перевернувся на спину, жадібно ковтаючи повітря. — Де Інеж? — вимовив, задихаючись. — Де Ніна?

— Уже на даху посольства, — відгукнувся Матаяс.

— Залиште мотузку й зберіть усе інше, — наказав Бреккер. — Рушаймо.

Матаяс і Вілан кинули мотузку зі сміттєспалювача вкритою кіптявою купою й схопили дві чисті бухти. Джаспер узяв ще одну й змусив себе звестися на ноги. Рушив слідом за Казом до бровки даху, де Інеж закріпила прив’язь, котра збігала від даху в’язниці до дахів посольського сектора внизу. Хтось навіть прилаштував імпровізовану люльку для людей, котрі не володіли даром Мари насміхатися з гравітації.

— Дяка святим, Джелові й тобі, тітко Єво, — вдячно виголосив Джаспер і ковзнув мотузкою вниз. Інші рушили слідом.

Дах посольства вигинався, можливо, щоб не затримувався сніг, але здавалося, наче прогулюєшся по згорбленій спині велетенського кита. Він був також однозначно більш… шпаруватим, ніж дах в’язниці. Тут і там виднілися щербини численних отворів — вентиляції, комини, маленькі скляні куполи, заплановані, щоб пропускати світло. Ніна та Інеж причаїлися біля підніжжя найбільшого купола — філігранного слухового віконця, з якого можна було оглянути вхідну ротонду посольства. Він не надто давав прихисток від дощу, котрий посилився, але якщо раптом якийсь із вартових на стіні відволічеться від під’їзного шляху й глипне на дахи Двору, команда Покидьків буде надійно захована від його погляду.

Ніна тримала на колінах ступню Інеж.

— Я не можу здерти всю гуму з її п’яток, — пожалілася Ніна, коли побачила, як наближаються поплічники.

— Допоможи їй, — дозволив Каз.

— Я? — перепитав Джаспер. — Ти ж не маєш на увазі…

— Роби.

Хлопець підповз ближче, аби краще роздивитися вкриту пухирями ногу Інеж, відчуваючи спиною, що Каз стежить за кожним його рухом. Минулого разу, коли дівчина постраждала, Бреккерова реакція була трохи більшою за стурбовану; це ушкодження не виглядало так погано, як рана від ножа, але цього разу Каз не мав Чорних Вістер, щоб звинуватити їх. Джаспер сфокусувався на частинках гуми, намагаючись витягти їх із плоті Інеж тим самим чином, як виділяв руду з тюремних ґрат.

Інеж знала його таємницю, але Ніна витріщилися на хлопця:

— Ти Творець?

— А ти повіриш, якщо я скажу «ні»?

— Чому ти не казав мені?

— Ти… ніколи… не питала, — затинаючись, відповів хлопець.

— Джаспере…

— Дай мені спокій, Ніно.

Дівчина стисла губи, але стрілець знав, що це не останнє, що він від неї почув. Він знову зосередився на ступні Інеж.

— Святі, — пробурмотів.

Інеж скривилася:

— Що, так погано?

— Ні, просто в тебе дійсно огидні ноги.

— Огидні ноги, котрі витягли тебе на цей дах.

— Чи не застрягли ми тут? — поцікавилася Ніна. Годинник Старійшин перестав дзвеніти, і запала тиша. Дівчина з полегшенням заплющила очі. — Нарешті.

— Що сталося у в’язниці? — запитав Вілан надтріснутим від паніки голосом. — Що запустило сирену?

— Я наштовхнулася на двох вартових, — пояснила Ніна.

Джаспер підвів погляд від своєї роботи.

— Ти не впоралася з ними?

— Впоралася, але один із них кілька разів вистрілив, а другий побіг. Саме тоді закалатали дзвони.

— Прокляття. То це й активувало сирену?

— Напевно, — відповіла Ніна. — А де був ти, Казе? Я б не опинилася на сходах, якби не згаяла час на пошуки тебе. Чому ти не чекав на мене на сходовому майданчику?

Бреккер уважно роздивлявся щось крізь скло купола.

— Я вирішив обшукати також камери на п’ятому поверсі.

Усі витріщилися на нього. Джаспер відчув, як його характер настовбурчився всередині.

— Що це, у біса, таке? — поцікавився він. — Ти забрався звідти раніше, ніж ми з Матаясом повернулися, а потім просто вирішив розширити зону пошуків і залишити Ніну наодинці з думкою, що ти вскочив у халепу?

— Там було дещо, про що я мав подбати.

— Слабко віриться.

— У мене було передчуття, — пояснив Каз, — і я пішов за ним.

Нінин вираз обличчя свідчив про те, що вона не повірила жодному слову.

— Передчуття?

— Я помилився, — гримнув Каз. — Задоволені?

— Ні, — заперечила Інеж. — Ти мусиш нам усе пояснити.

Каз помовчав якусь мить і врешті промовив:

— Я шукав Пекку Роллінза. — Вони з Інеж обмінялися поглядом, якого Джаспер не зрозумів; у ньому було знання про щось, що залишалося недоступним для стрільця.

— Заради святих, чому? — запитала Ніна.

— Хотів знати, хто з Покидьків зливав йому інформацію.

Джаспер трохи почекав.

— І?..

— Не знайшов його.

— А звідки кров у тебе на сорочці? — поцікавився Матаяс.

— Бійка з вартовим.

Джаспер не повірив.

Каз підвів руку до очей.

— Я запартачив усе. Зробив неправильний вибір і заслуговую на осуд. Але це не змінює нашої ситуації.

— Що таке наша ситуація? — запитала Ніна в Матаяса. — Що вони зараз робитимуть?

— Сирена передала Жовтий Протокол. Заворушення в секторі.

Джаспер притиснув руки до скронь.

— Не пам’ятаю, що це означає.

— Я гадаю, що вони думають, наче хтось намагався втекти з в’язниці. Сектор і так відділено від решти Двору, тож вони санкціонують пошуки, можливо, намагатимуться виявити, кого бракує в камерах.

— І знайдуть людей, яких ми приспали в чоловічій і жіночій тимчасових зонах, — додав Вілан. — Ми мусимо тікати звідси. Забудьте про Бо Юл-Баюра.

Матаяс безнадійно змахнув рукою.

— Занадто пізно. Якщо вартові думають, що хтось намагається втекти з в’язниці, контрольно-пропускні пункти переведено в стан повної бойової готовності. Вони не дозволять нікому просто так пройти крізь ворота.

— Ми все ще можемо спробувати, — устряв Джаспер. — Ми тут залатали ступні Інеж…

Дівчина витягла їх, потім звелася на ноги, перевіряючи босі підошви на гравії.

— Зі ступнями все гаразд. Хоча зникли мозолі.

— Я дам тобі адресу, куди можна написати скаргу, — підморгнула їй Ніна.

— Що ж, Інеж здатна пересуватися, — сказав Джаспер, витираючи рукавом змокле чоло. Дощ перетворився на прозору мряку. — Ми знайдемо затишну кімнату, де можна впасти гулякам на голову й протанцювати вальсом від цього місця в їхньому найкращому вбранні.

— Минути посольські ворота й два пропускні пункти? — скептично протягнув Матаяс.

— Вони не знають нікого, хто втік із в’язничного сектора. Вартові бачили Ніну й Каза, тож їм відомо, що люди вибралися зі своїх камер, але охоронці на пунктах пропуску шукатимуть харцизяк у тюремній формі, а не солодко-пахучих дипломатів у примхливих одежах. Ми мусимо вибратися до того, як вони збагнуть, що шестеро добродіїв опинилися на волі в зовнішньому кільці.

— Забудь про це, — запропонувала Ніна. — Я прийшла сюди за Бо Юл-Баюром і не піду без нього.

— У чому ідея? — перепитав Вілан. — Навіть якщо тобі вдасться потрапити на Білий острів і знайти Юл-Баюра, ми не матимемо шансів вибратися назовні. Джаспер не помиляється — нам потрібно йти зараз, поки ще є можливість.

Ніна склала руки.

— Якщо потрібно буде перетнути Білий острів мені одній, так і зроблю.

— Може, тобі й не доведеться, — втрутився Матаяс. — Дивися.

Вони зібралися біля підніжжя скляного купола. У нижній ротонді юрмилися люди, вони пили, сміялися, віталися одне з одним — звичайна сповнена пронизливого сміху вечірка, що відбувається напередодні святкування на Білому острові.

Поки вони дивилися на юрбу, кілька нових вартових увійшли до приміщення й намагалися вишикувати натовп у ряди.

— Вони додають інший пропускний пункт, — сказав Матаяс. — Хочуть знову перевірити документи кожного перед тим, як дозволити людям доступ до скляного моста.

— Через Жовтий Протокол? — запитав Джаспер.

— Можливо. Запобіжний захід.

Здавалося, вони спостерігають, як остання крапля удачі витікає зі склянки.

— Тоді вирішено, — виголосив Джаспер. — Ми мінімізуємо втрати й спробуємо вибратися звідси просто зараз.

— Я знаю шлях, — тихо мовила Інеж. Усі повернулися до неї. Жовте світло з купола мінилося в її темних очах. — Ми можемо пройти крізь пропускний пункт і дістатися до Білого острова. — Вона показала на дві групи людей, котрі увійшли до ротонди з внутрішнього двору караульного приміщення й струшували мжичку зі свого одягу. Дівчат із будинку «Сині квіти Сафо» було легко упізнати по кольору суконь і пуп’янків, заплетених у волосся і приколотих до вирізу. Ніхто не зміг би помилитися щодо чоловіків із «Кузні» — з погордою випнуті величезні татуювання, голі руки, незважаючи на прохолодну погоду. — Делегація Західної Клепки почала прибувати. Ми можемо потрапити всередину.

— Інеж… — почав Каз.

— Ми з Ніною можемо потрапити всередину, — вела далі дівчина. Її спина випрямилася, голос звучав упевнено. Інеж виглядала, як людина, котра стоїть перед розстрільною командою й каже: «До дідька пов’язку на очах». — Ми увійдемо зі «Звіринцем».

28 Інеж

Каз пильно дивився на Інеж, його очі кольору гіркої кави миготіли у світлі, котре ширилося від купола.

— Ти знаєш ці костюми, — сказала вона. — Важкі мантії, каптури. Ось і все, що побачать фієрданці. Новоземську оленицю. Каельську кобилку. — Дівчина проковтнула клубок у горлі й змусила себе промовити кілька наступних слів: — Сулійську рись. Не людей, навіть не справжніх дівчат, а лише милі предмети до колекції. «Я завжди мріяв повалити новоземську дівчину, — шепотітиме клієнт. — Каелянку з вогняним волоссям. Сулійську панянку зі шкірою кольору паленого цукру».

— Це ризиковано, — заперечив Каз.

— А яка робота не ризикована?

— Казе, як ви з Матаясом збираєтеся потрапити всередину? — поцікавилася Ніна. — Ви можете нам знадобитися. Якщо доведеться мати справу із замками або раптом справи на острові підуть шкереберть, я не хочу опинитися в скрутному становищі. Сумніваюся, що ви зможете просто пройти як прислужники «Звіринцю».

— Проблем не передбачено, — відізвався Бреккер. — Гелвар приховав дещо від нас.

— Справді? — не повірила своїм вухам Інеж.

— Це не… — Матаяс смикнув себе рукою за коротке волосся. — Як ти дізнався про це, дем'їне? — вирячився він на Бреккера.

— Усе логічно. Увесь Льодовий Двір — просто шедевр систем автоматичного усунення ушкоджень і подвійної перевірки. Скляний міст справляє враження, але в разі небезпеки запрацює ще один шлях, котрим підкріплення дістанеться до Білого острова, а королівська родина покине палац.

— Так, — роздратовано буркнув Матаяс. — Є ще один шлях до Білого острова. Але він дуже заплутаний, — хлопець глипнув на Ніну. — І ним точно не пройти в сукні.

— Стривайте, — перервав його Джаспер. — Кого цікавить, що ви всі можете потрапити на Білий острів? Скажімо, Ніна дізнається від якогось із фієрданських вельмож, де перебуває Бо Юл-Баюр, і ви притягнете його сюди. Тоді ми всі опинимося в пастці. Охорона в’язниці вже завершить пошуки й знатиме, що шість арештантів якимось чином опинилися за межами сектора. Шансів на те, щоб вибратися крізь посольські ворота чи минути контрольно-пропускний пункт, не залишиться.

Каз уважно розглядав крізь купол відкритий внутрішній дворик посольства й караульне приміщення в кільцевій стіні.

— Вілане, наскільки складно зламати одну з цих брам?

— Щоб вона залишилася відчиненою?

— Ні, щоб вона залишилася зачиненою.

— Маєш на увазі «вивести її з ладу»? — Вілан знизав плечима. — Не думаю, що це буде надто складно. Я не зміг побачити механізм, коли ми минали ворота в’язниці, але, судячи з плану, сказав би, що він абсолютно звичайний.

— Блоки, зубці і якісь по-справжньому велетенські гвинти?

— Що ж, десь так і чималенька лебідка. Канат накручується на неї, як на гігантську шпульку, а потім вартові просто повертають її за допомогою якоїсь ручки чи колеса.

— Я знаю, як працює лебідка. То ти зможеш зламати одну з них?

— Думаю, що так, але якщо сигналізація під’єднана до кабелю, усе стає значно складнішим. Навряд чи можна зробити це, не активувавши Чорний Протокол.

— Добре, — погодився Каз. — Так ми й зробимо.

Джаспер підвів руку.

— Перепрошую, але хіба Чорний Протокол — це не та штука, якої ми намагалися всіма силами уникнути?

— Я пригадую щось про фатальний кінець, — додала Ніна.

— Не в тому разі, якщо ми скористаємося ним проти інших. Цієї ночі більшість вартових сконцентрувалася на Білому острові, і в тому ж місці розташоване посольство. Коли пролунає Чорний Протокол, скляний міст піднімуть і вся охорона опиниться в пастці на острові разом із гостями.

— А як щодо таємного Матаясового шляху звідти? — поцікавилася Ніна.

— Вони не можуть вивести таким чином основні сили, — припустив Матаяс. — Принаймні не так швидко.

Каз замріяно розглядав Білий острів, нахиливши голову. Його погляд злегка розфокусувався.

— Обличчя свідчить про вигадування підступних махінацій, — пробурмотіла Інеж.

Джаспер кивнув.

— Однозначно.

Інеж уже скучила за цим виразом.

— Три брами в кільцевій стіні, — розмірковував Каз. — Ворота в’язниці вже зачинені через Жовтий Протокол. Посольська брама вузька, як шийка пляшки, і переповнена гостями — фієрданці не пустять через неї війська. Джаспере, нам залишаються тільки ворота в секторі дрюскеле, і вам із Віланом доведеться над ними попрацювати.

— Я обома руками за те, щоб замкнути фієрданців у їхній власній фортеці, — проголосував стрілець. — Чесне слово. Але як ми звідти втечемо? Щойно активуємо Чорний Протокол, ви, друзі, будете зачинені на острові, а ми — у зовнішньому кільці. Окрім цього, ми не маємо ані зброї, ані матеріалів для демонстрування.

Каз всміхнувся гострою, наче бритва, посмішкою.

— Дякуй великодушно, що всі ми порядні злодії. Ми збираємося придбати деякі речі, і все за рахунок фієрданців. Інеж, — сказав він, — почнімо з чогось блискучого.

Стоячи біля великого скляного купола, Каз склав докупи всі дрібні деталі, які тримав у голові. Якщо старий план був ризикований, то він принаймні базувався на хитрощах. Новий натомість був нахабний і навіть божевільний. Вони не просто повідомлять, а проревуть про свою присутність фієрданцям. Команда знову мусить розділитися, і знову вони визначатимуть час своїх пересувань за дзвоном Годинника Старійшин, але тепер матимуть іще менше прав на помилки.

Інеж прислухалася до свого серця, очікуючи віднайти там страх. Але відчувала лише готовність. Це не була робота, яку вона мусила зробити, щоб сплатити Перу Гаскелю свої борги. Це не було завдання Каза чи Покидьків, яке треба було виконувати. Вона хотіла цього — грошей і здійснення мрії, якому вони допоможуть.

Поки Каз пояснював деталі, а Джаспер за допомогою великих ножиць із пральні розрізав на шматки мотузку, Вілан допомагав дівчатам у приготуваннях. Щоб скидатися на служниць «Звіринцю», їм необхідно було мати татуювання. Почали з Ніни. Скориставшись однією з Казових відмикачок і мідним піритом, який Джаспер видобув із даху, Вілан щосили намагався відтворити павичеве пір’я «Звіринцю» на Ніниній руці, притримуючись інструкцій Інеж і підправляючи те, що треба. Потім дівчина просто вилила собі на плоть чорнила. Корпуснійцям не потрібна голка для татуювань.

Ніна доклала чималих зусиль, щоб розрівняти шрами на передпліччі Інеж. Удалося не те щоб відмінно, але часу було обмаль, а Ніна була Краяльницею не за покликанням. Вілан накидав ескіз другого павичевого пера на руці Інеж.

Ніна на мить зупинилася.

— Ти впевнена?

Інеж глибоко вдихнула.

— Це бойове розфарбовування, — сказала вона не лише Ніні, а й собі. — Це знак, який я мушу прийняти.

— Він до того ж тимчасовий, — пообіцяла Ніна. — Я приберу його, щойно ми опинимося в гавані.

Гавань. Інеж подумала про «Феролінд» із його привітними стягами й спробувала зберегти в думках образ корабля, спостерігаючи, як павичеве перо всотується в шкіру.

Готові татуювання не пройшли б ретельної перевірки, тож залишалося тільки сподіватися, що таки пройдуть.

Нарешті всі підвелися. Інеж передбачала, що «Звіринець» прибуде із запізненням, — Цьоця Гелін любила справляти враження, — але вони мусили приготуватися на позиціях, щоб вирушити, коли настане час.

Тепер усі завагалися. Розуміння того, що вони можуть більше ніколи не побачитися, що дехто з них — а, можливо, навіть жоден — не переживе цієї ночі, важко повисло в повітрі. Шахрай, в’язень, блудний син, загублена Гриша, сулійська дівчинка, котра стала вбивцею, і хлопчик із Бочки, котрий став кимось іще гіршим.

Інеж обвела поглядом свою дивну команду. Босі й спітнілі, вони стояли у вкритих кіптявою в’язничних формах, а золоте світло від купола робило їхні розмиті повислою в повітрі мрякою риси ще привабливішими.

Що тримало їх разом? Жадібність? Безрозсудство? А може, це було лише усвідомлення того, що якщо хтось із них зникне цієї ночі, його ніхто не шукатиме. Мама й тато Інеж, вірогідно, і досі лили сльози за дитиною, котру вони втратили, але якщо Інеж помре сьогодні, ніхто не побиватиметься за тією дівчиною, якою вона стала. Вона не мала родини, — батьків, братів чи сестер, — лише людей, із котрими можна битися пліч-о-пліч. Можливо, за це також варто бути вдячною.

Першим заговорив Джаспер.

— Жодних плакальників, — сказав він, криво посміхнувшись.

— Жодних погребінь, — відповіли хором інші. Навіть Матаяс тихенько промовив ці слова.

— Якщо хтось із вас виживе, переконайтеся, щоб мене поклали в розкриту труну, — попросив Джаспер, закидаючи дві тонкі мотузяні бухти на плече й сигналізуючи Віланові йти за ним дахом. — Світ заслуговує на ще кілька миттєвостей із цим прекрасним обличчям.

Інеж лише трохи здивувалася, побачивши, яким багатозначним поглядом обмінялися Матаяс і Ніна. Щось між ними змінилося після битви з шуанцями, але дівчина не була певна, що саме.

Матаяс прочистив горло й незграбно штурхнув Ніну.

— На кілька слів? — запитав він.

Ніна штовхнула хлопця у відповідь, значно більше хизуючись, і дозволила йому відвести себе вбік. Інеж зраділа, бо теж хотіла залишитися на кілька хвилин із Казом наодинці.

— Я маю щось для тебе — почала вона й витягла його шкіряні рукавички з рукава в’язничної туніки.

Він витріщився на них.

— Як…

— Дістала їх з одягу в смітнику. Перед тим як лізти.

— Шість поверхів у темряві.

Вона кивнула. Не чекала слів подяки. Ані за те, що вилізла нагору, ані за рукавички, ані за будь-що.

Він повільно потягнувся за рукавичками, і дівчина побачила, як його бліді вразливі руки зникають у шкірі. Це були руки хитруна — довгі, граційні пальці, створені для того, щоб допитливо відчиняти замки, ховати монетки й змушувати речі зникати.

— Коли ми повернемося до Кеттердама, я забираю свою частку і йду з Покидьків.

Хлопець відвів погляд.

— Ти так і маєш зробити. Ти завжди була занадто гарною для Бочки.

Час було йти.

— Хай святі боронять твій шлях, Казе.

Хлопець ухопив її за зап’ястя.

— Інеж. — Його великий палець торкнувся того місця, де пульсує жилка, і пробігся до кінчика павичевого пера. — Якщо ми не вийдемо звідси, я хочу, щоб ти знала…

Дівчина чекала. Вона відчула, як усередині надія розправила крила, готуючись знову злетіти разом із довгоочікуваними Казовими словами. Силою волі вона змусила свої сподівання змовкнути. Ці слова ніколи не злетять із його вуст. Серце — це стріла.

Інеж потяглася уперед і торкнулася хлопцевої щоки. Подумала, що він знову може відхилитися або навіть відштовхнути її руку. За два роки, протягом яких вони з Казом билися пліч-о-пліч, складали глупої ночі плани, вдавалися до надзвичайних крадіжок, вирушали на таємні завдання й наспіх вечеряли смаженою картоплею, ковтаючи великі шматки гюцпоту, поспішаючи з одного місця в інше, це вперше вони торкнулися шкірою до шкіри без жодних перепон із рукавичок, пальт чи рукавів.

Дозволила собі потримати складену човником руку на його щоці. Казова шкіра була прохолодною й вологою від дощу. Він стояв нерухомо, але дівчина бачила, як він тремтить, наче бореться сам із собою.

— Якщо ми не переживемо цю ніч, я помру безстрашно, Казе. А ти можеш сказати те саме?

Його очі були майже чорними — так розширилися зіниці. Вона бачила, що Каз кожною клітинкою своєї жахливої волі намагається залишатися нерухомим під її рукою. І все ж він не ухилявся. Інеж знала, що це найбільше з того, що він може їй запропонувати. І цього було недостатньо.

Дівчина забрала руку. Каз глибоко вдихнув.

Бреккер колись сказав, що не потребує її молитов, і вона не промовляла їх уголос, проте все одно бажала, щоб він залишався неушкодженим. Тепер вона мала мету, її серце мало напрямок, і, хоча боляче було розуміти, що цей шлях веде її геть від Каза, вона зможе із цим впоратися.

Інеж приєдналася до Ніни біля купола, де вони чекали на прибуття «Звіринцю». Купол був широкий і невисокий, зроблений зі скла й срібної філіграні. Інеж помітила, що підлога в широкій ротонді внизу вкрита мозаїкою. Вона з’являлася швидкими спалахами між гостями вечірки — два вовки переслідують одне одного, приречені рухатися по колу весь час, поки стоятиме Льодовий Двір.

Гості заходили крізь грандіозну арку, звідки їх проводили до кімнат ззовні ротонди. Потім маленькі групки обшукували в пошуках зброї. Інеж бачила, як з’являлися вартові з невеликими стосами брошок, голок дикобразів і навіть орденських стрічок, у котрих, як подумала дівчина, мабуть, був метал чи дріт.

— Ти не мусиш робити це, ти ж знаєш, — сказала Ніна. — Ти не мусиш знову вдягати ці шовки.

— Я робила дещо гірше.

— Я знаю. Ти подолала шість поверхів пекла задля нас.

— Я не це мала на увазі.

Ніна помовчала.

— Це я теж знаю, — вона повагалася й додала: — Винагорода така важлива для тебе?

Інеж здивувалася, почувши в Ніниному голосі щось схоже на провину.

Годинник Старійшин вибив дев’яту. Інеж подивилася вниз, туди, де вовки ганялися одне за одним на підлозі ротонди.

— Не знаю, чому взялася за це, — зізналася вона. — Але знаю, чому мушу закінчити цю справу. Знаю, чому доля привела мене сюди, чому поставила мене на шлях, де можна отримати такий приз.

Вона почала втрачати пильність, але поки не була готова озвучити мрію, котра палахкотіла в її серці: про власну команду, корабель, капітаном якого вона буде, про її особистий хрестовий похід. Вона відчувала, що це та річ, котра мусить зберігатися в таємниці, що це зерно, котре може вирости в щось надзвичайне, якщо не змушувати його прорости занадто рано. Вона навіть не вміла ходити під вітрилами, а тепер якась її частина хотіла розповісти все Ніні. Якщо раптом та вирішить не повертатися до Равки, Серцетлумачниця буде ідеальним доповненням її банди.

— Вони тут, — зауважила Ніна.

Дівчата зі «Звіринцю» клином заходили крізь двері ротонди, їхні сукні сяяли у світлі свічок, каптури мантій затіняли обличчя. Кожен каптур був пошитий так, щоб нагадувати тварину — новоземську оленицю з м’якими вухами й делікатними білими плямами, каельську кобилицю з каштановим хвостом, шуанську змію з червоною бісерною лускою, равканську лисицю, леопарда з Південних колоній, ворону, горностая і, звичайно, сулійську рись. Висока білява дівчина, яка грала роль фієрданського вовка в срібному хутрі, мала помітно відсутній вигляд.

Їх зустрічали вбрані в уніформу жінки-вартові.

— Не бачу її, — повідомила Ніна.

— Зачекай. Павич з’явиться останнім.

І будьте певні, ось прийшла вона — Гелін Ван Уден у мерехтливо зеленувато-синьому атласі; ретельно продумана прикраса з павичевого пір’я обрамляла її золоте волосся.

— Вишукана, — захоплено вигукнула Ніна.

— Вишукані не торгують у Бочці.

Інеж тоненько й пронизливо свиснула, у відповідь почувся віддалений Джасперів свист. «Ось воно», — подумала дівчина. Вона штовхнула брилу, і та покотилася з гори. Хтозна, яких збитків вона завдасть і що можна буде звести на кругляках.

Ніна скоса глипнула крізь скло.

— Як вона не падає під вагою всіх цих діамантів? Вони просто не можуть бути справжніми.

— Ох, вони справжнісінькі, — відгукнулася Інеж. Ці прикраси були зароблені потом, кров’ю й слізьми дівчат, схожих на неї.

Охорона поділила служниць «Звіринцю» на три групи, а от Цьоця Гелін мала окремий супровід. Ніхто не чекав від Павича, що вона зніме одяг чи задере спідниці перед іншими дівчатами.

— Їх, — запропонувала Інеж, указуючи на групу дівчат, де були сулійська рись і каельська кобилиця. Вони прямували до дверей із лівого боку ротонди.

Поки Ніна проводжала дівчат поглядом, Інеж рушила дахом, наслідуючи їхню траєкторію.

— Які двері? — гукнула вона.

— Треті праворуч, — відповіла Ніна. Інеж попрямувала до найближчого вентиляційного ходу й підняла решітку. Ніну добряче стисне, але вони впораються. Сулійка ковзнула у вентиляцію, скрутилася й поповзла тісною шахтою між кімнатами. Позаду себе вона чула буркотіння, а потім гучне «гуп!», коли Ніна впала на підлогу шахти, як мішок із дустом. Дівчина здригнулася. Залишалося тільки сподіватися, що натовп унизу шумить так, що спрацює для них прикриттям. А може, у Льодовому Дворі живуть дійсно величенькі щури.

Вони лізли вздовж вентиляції, вдивляючись в отвори. Урешті дівчата зазирнули й побачили під собою щось на зразок маленької зали для нарад, яку зайняли охоронці, котрі обшукували гостей.

Екзотичні дівчата зняли свої мантії й поскладали їх на довгий овальний стіл. Вартова-білявка обшукувала дівчат, мацаючи шви й пруги їхніх суконь і навіть запускаючи пальці їм у волосся, а її напарниця спостерігала за всім, не знімаючи рук із гвинтівки. Здавалося, від зброї їй робилося лячно. Інеж знала, що фієрданці не дозволяють жінкам служити в бойових підрозділах армії. Мабуть, жінок-вартових призвали з якогось іншого угруповання.

Дівчата почекали, доки вартові завершать обшукувати служниць «Звіринцю», їхні каптури й маленькі, вишиті бісером сумочки.

— Вен тіддер, — вигукнула одна з вартових, і вони покинули кімнату, щоб дозволити дівчатам привести себе до ладу.

— П’ять хвилин, — пошепки переклала Ніна.

— Уперед, — сказала Інеж.

— Мені потрібно, щоб ти відсунулася.

— Чому?

— Бо я мушу чітко все бачити, а просто зараз у мене перед очима твоя дупа.

Інеж протиснулася вперед, і Ніна отримала доступ до вентиляції та гарний вид крізь неї. За мить вони почули чотири приглушені гупання: дівчата зі «Звіринцю» впали на темно-синій килим.

Інеж швиденько відкрутила решітку й приземлилася на блискучу поверхню столу. Ніна повалилася слідом, упавши якоюсь незбагненною купою.

— Пробач, — простогнала вона, підіймаючись.

Інеж ледь не засміялася.

— Ти дуже граціозна в битві, якщо тільки не падаєш.

— Пропустила той день у школі, коли цього навчали.

Вони роздягли сулійку й каелянку до білизни, а потім зв’язали шнурівкою від портьєр дівочі зап’ястя й щиколотки, а з розірваного в’язничного одягу зробили кляпи.

— Годинник цокає, — сказала Інеж.

— Пробач, — прошепотіла Ніна каелянці. Інеж знала, що зазвичай Ніна воліла б скористатися пігментом, щоб змінити колір свого волосся, але зараз на це просто не було часу. Тож Серцетлумачниця лише здійснила переливання рудого кольору з пасом каельської дівчини до своїх власних, а бідолашка залишилася з копицею білих кучерів, котра місцями здавалася дещо поіржавілою. Нінине волосся теж не стало таким рудим, як у каелянців. І очі вона мала зелені, а не сині, але таке перекроювання не робилося поспіхом, тож вирішили до нього не вдаватися. Ніна знайшла у вишитій сумочці дівчини білу пудру й спробувала зробити свою шкіру якомога блідішою.

Поки вона працювала, Інеж відтягла іншу дівчину до високої скляної шафки біля дальньої стіни й склала її кінцівки так, щоб залишилося місце для каелянки. Вона відчула гострий напад провини, коли перевіряла, чи надійно тримається кляп. Цьоця Гелін, мабуть, купила цю сулійку, щоб замінити Інеж; вона мала таку саму бронзову шкіру, такий самий густий сніп чорного волосся. Фігура в неї була інакша — м’яка й гарно вигнута, а не худа й кутаста. Може, вона сама прийшла до Цьоці Гелін, сама обрала таке життя. Інеж сподівалася, що так і було.

— Хай святі захистять тебе, — прошепотіла вона непритомній дівчині.

У двері постукали, і фієрданський голос промовив щось.

— Їм потрібна кімната для наступних дівчат, — прошепотіла Ніна.

Вони запхали до шафки каелянку й спромоглися зачинити й замкнути на ключ дверцята, потім обсмикнули своє вбрання. Інеж раділа, що не було часу на роздуми про небажане, але таке знайоме відчуття шовку на шкірі, про жахливий дзенькіт дзвіночків на браслетах на щиколотках. Дівчата ковзнули в мантії й кинули швидкий погляд у дзеркало.

Жоден із костюмів не пасував. Пурпурові шовки були завеликі для Інеж, а Ніна…

— Що це, у біса, має означати? — поцікавилася вона, оглядаючи себе. Сукня стікала її тілом, ледь прикриваючи улоговинку на грудях і туго обліпивши сідниці. Вона була пошита так, що нагадувала синьо-зелену луску, до того ж була прикрашена мерехтливим шифоновим віялом.

— Може, русалку? — припустила Інеж. — Або хвилю?

— Я думала, що буду конем.

— Що ж, вони не збиралися одягати на тебе сукню з копитами.

Ніна розпрямила руками дивакуватий костюм.

— Схоже, я буду дуже популярною.

— Цікаво, що сказав би Матаяс із приводу цього вбрання.

— Він би його не схвалив.

— Він не схвалює нічого, що стосується тебе, але коли ти смієшся, хлопчина оживає, як тюльпан у свіжій воді.

Ніна фиркнула:

— Матаяс — тюльпанчик.

— Великий задумливий жовтий тюльпан.

— Ти готова? — запитала Ніна, коли вони опускали низько на обличчя свої каптури.

— Так, — відізвалася Інеж і справді так думала. — Нам потрібно відволікти їхню увагу, інакше вартові помітять, що всередину зайшли четверо дівчат, а вийшли лише двоє.

— Я подбаю про це. І уважай на пруг своєї сукні.

Щойно вони відчинили двері до коридору, вартові нетерпляче помахали їм. Ніна різко клацнула пальцями під мантією. Одна з вартових заревла, коли на уніформу їй із носа абсурдно потужним потоком полилася кров. Інша жінка відсахнулася, а вже за мить схопилася за живіт. Ніна повернула зап’ястя круговим рухом, насилаючи на організм жінки нудоту.

— Твій пруг, — повторила Серцетлумачниця спокійно.

Інеж ледве стало часу, щоб підняти край мантії, коли вартова раптом склалася навпіл і виблювала на вкриту кахлями підлогу свій обід. Гості в передпокої завищали й заштовхалися, намагаючись утекти подалі від нечистот. Ніна й Інеж рушили ближче, видаючи відповідний лемент, наче від огиди.

— Крові з носа, мабуть, і так було достатньо, — прошепотіла Інеж.

— Завжди краще ретельно підготуватися.

— Якби я не знала, подумала б, що тобі подобається завдавати фієрданцям страждань.

Дівчата опустили голови нижче й змішалися з юрбою, котра вкривалася брижами й заповнювала ротонду; вони не зважали на новоземську оленицю, котра намагалася покликати їх на інший бік кімнати. Важливо було не наближатися до інших служниць «Звіринцю». Інеж лише сподівалася, що їхні мантії не так просто буде відстежити в натовпі.

— Ця, — сказала вона, скеровуючи Ніну до черги подалі від інших служниць «Звіринцю». Здавалося, вона рухається трохи швидше. Але коли вони дісталися початку черги, Інеж засумнівалася, що зробила правильний вибір. Вартовий тут мав іще похмуріше обличчя й менше гумору, ніж усі інші. Він поклав руку на Нінині папери й ретельно вивчав їх холодними синіми очима.

— Тут сказано, що ти маєш ластовиння, — промовив він керчинською.

— Я маю, — протуркотіла Ніна. — Просто зараз його не видно. Хочеш побачити?

— Ні, — відрубав охоронець холодним, як крига, голосом. — Ти вища, ніж тут написано.

— Черевики з підборами, — сказала дівчина. — Я полюбляю дивитися чоловікам в очі. У тебе очі дуже гарні.

Він знову кинув погляд у папери, потім оглянув її статуру.

— Схоже, ти важча, ніж стоїть у паперах. Я зважу тебе.

Ніна майстерно здвигнула плечима, луска на вирізі її сукні опустилася ще нижче.

— Я люблю поїсти, коли в мене гарний настрій, — мовила вона, безсоромно надуваючи губи. — А гарний настрій я маю завжди.

Інеж намагалася зберегти незворушний вираз обличчя. Дівчина знала, що, якщо Ніна вдасться до кліпання віями, битву буде програно й вона розсміється. Але, схоже, фієрданець проковтнув пояснення. Може, Ніна справляє приголомшливий ефект на всіх поборників північного народу?

— Проходь, — сказав він хрипко. І додав: — Я… може, приєднаюся до вечірки пізніше.

Ніна пробіглася пальцем униз по його руці.

— Я залишу для тебе вільний танець.

Вартовий вишкірився, як дурник, а потім прочистив горло, і суворий вираз обличчя повернувся на місце. «Святі, — подумала Інеж, — мабуть, дуже виснажливо залишатися весь час таким млявим». Він кинув зацікавлений погляд на її документи, але думками, вочевидь, залишався там, де можна буде розгорнути всі шари Ніниного синьо-зеленого шифону, тож знаком показав їй проходити. Інеж зробила крок і затнулася.

— Чекай, — вигукнув вартовий.

Вона зупинилася, Ніна озирнулася через плече.

— Що не так із твоїми черевиками?

— Трохи завеликі, — пояснила Інеж. — Розносилися більше, ніж я могла очікувати.

— Покажи мені свої руки, — наказав охоронець.

— Чому?

— Просто роби те, що тобі кажуть, — гавкнув він у відповідь.

Дівчина випростала з мантії руки й підвела їх угору, демонструючи кострубате татуювання з павичевим пером.

Звідкись узявся вартовий із нашивками капітана на формі.

— Що це таке?

— Вона сулійка, стовідсотково, і має тату «Звіринцю», але воно виглядає якось не так.

Інеж здвигнула плечима.

— Дитиною я обпеклася.

Капітан зробив знак у напрямку гурту роздратованих відвідувачів вечірки, оточених вартовими, котрі зібралися біля входу.

— Усі підозрілі йдуть туди. Відправ її до них, і ми відведемо панянку назад до пропускного пункту, щоб іще раз перевірити документи.

— Я проґавлю вечірку, — заперечила Інеж.

Вартовий проігнорував її, схопив за руку й потягнув до входу, де решта вишикуваних у ряд людей витріщалася одне на одного й шепотілася. Серце Інеж загупало.

Ніна злякалася, її обличчя зблідло навіть під товстим шаром пудри, але Інеж не могла сказати нічого, щоб підбадьорити її. Вона злегка кивнула подрузі. «Іди, — подумала мовчки. — Тепер усе залежить від тебе».

29 Матаяс

— Що, як я скажу: «Ні, Бреккере»? — Здебільшого Матаяс просто ставав у позу й сам це знав.

Час протестів давно минув. Вони підтюпцем бігли злегка похилим дахом посольства в напрямку сектора дрюскеле. Вілан задихався від напруги, Джаспер легко крокував невимушеною ходою, а Бреккер не відставав, незважаючи на кострубату ходу й брак ціпка. Матаяс ненавидів те, як добре цей ниций злодій може читати його думки.

— Що, як я не віддам тобі свій гонор і всього себе до останнього шматка?

— Віддаси, Гелваре. Ніна просто зараз прямує до Білого острова. Ти справді збираєшся покинути її в скруті?

— Ти забагато на себе береш.

— Мені здається, якраз достатньо.

— Це суди, так? — поцікавився Джаспер, коли вони бігли дахом, кинувши погляд на елегантні будівлі з внутрішніми дворами внизу. У центрі кожного двору вирував фонтан та цятками темніли й шелестіли крижані верби.

— Гадаю, якщо ти хочеш бути засудженим тут, то обрав не те місце.

— Усюди вода, — зауважив Вілан. — Ці фонтани символізують Джела?

— Невичерпні джерела, — поділився міркуваннями Каз, — де відмивають гріхи.

— Або де тебе топитимуть, щоб вибити зізнання, — прокоментував Вілан.

Джаспер фиркнув:

— Вілане, твої думки полинули в дуже темному напрямку. Боюся, ти погано впливатимеш на Покидьків.

Вони скористалися двома зв’язаними докупи шматками мотузки й гаком-кішкою, щоб перетнути дах сектора дрюскеле. Вілан перев’язався підв’язкою, а Джаспер із Казом перебралися просто мотузкою, переставляючи руку за рукою зі швидкістю, котра могла занепокоїти кого завгодно. Матаяс перейшов обережніше, і, хоча не показував цього, хлопцеві не подобалося, як рипить і прогинається під його вагою мотузка.

Хлопці затягнули його на кам’яний дах сектора дрюскеле, і, коли Матаяс звівся на ноги, у голові йому запаморочилося. Більш ніж у будь-якому місці в Льодовому Дворі, більш ніж у будь-якому місці у світі, тут він почувався вдома. Але цей дім став із ніг на голову й усе життя вбачалося Матаясові під неправильним кутом. Він пильно подивився в темряву й побачив масивну піраміду слухового вікна, котра помітно видавалася на даху. У Матаяса виникло бентежне відчуття, що якщо він зазирне крізь вікно, то побачить самого себе за вправами в тренувальній залі або за довгим столом у їдальні.

Він почув, як десь далеко у своїх будках біля караульного приміщення дзявкають і виють вовки, дивуючись, куди зникли цієї ночі їхні володарі. Чи впізнають вони його, якщо він наблизиться, простягнувши руку? Матаяс не був упевнений, що впізнав би сам себе. Серед північних криг його вибір здавався зрозумілим. А зараз думки були зайняті цими злодіями й шахраями, сміливістю Інеж, і Джасперовою відвагою, і Ніною, завжди Ніною. Він не міг заперечувати, що відчув полегшення, коли вона з’явилася з шахти сміттєспалювача, розкуйовджена, захекана, налякана, але жива. Коли вони з Віланом витягли її з комину, він ледве змусив себе відпустити дівчину.

Ні, він не дивитиметься крізь ці віконця. Він не дозволить собі чергову слабкість, особливо цієї ночі. Час рухатися вперед.

Вони підійшли до краю даху, звідки відкривався вид на крижаний рів. Звідси він видавався твердим, поверхня відполіровано блищала, наче дзеркало, осяяна світлом вартових веж на Білому острові. Але води рову завжди перебували в русі, заковані лише тонкою шкіркою інею завтовшки з облатку.

Каз прикріпив іще одну бухту мотузки до краю даху й приготувався спуститися на ній униз на узбережжя.

— Ви знаєте, що робити, — сказав він Джасперові й Віланові. — Коли битиме одинадцяту, і ні хвилиною раніше.

— Я хоч колись починав завчасно? — поцікавився Джаспер.

Каз прив’язався для спуску й зник за стіною будівлі. Матаяс рушив слідом — руки хапалися за мотузку, босі ноги притискалися до стіни. Глипнувши вгору, він побачив, що Джаспер і Вілан спостерігали за ним. Але коли він підвів очі наступного разу, хлопців уже не було.

Берег, оточений крижаним ровом, був лише трохи більшим за тонку слизьку смужку білого каміння. Каз завис, притисся до стіни й похмуро зиркнув на рів.

— Як ми перетнемо його? Я нічого не бачу.

— Тому що ти недостойний.

— А крім того, я не короткозорий. Тут нічого немає.

Матаяс почав мацати стіну, пробігаючи пальцями камінням на рівні стегна.

— На Грінґкеллу дрюскеле завершують процес ініціації, — сказав він. — 3 претендентів ми перетворюємося на початківців-дрюскеле під час церемонії біля священного ясена.

— Там, де дерево базікає з вами.

Матаяс упорався з бажанням штовхнути Бреккера у воду.

— Де ми сподіваємося почути голос Джела. Але це останній крок. Спочатку ми повинні перетнути крижаний рів непоміченими. Якщо буде вирішено, що ми гідні того, Джел укаже нам шлях.

Насправді старші дрюскеле просто передавали таємницю того, як перетнути рів, претендентам, яких вони прагнули бачити у своїх лавах; це була можливість відбракувати слабаків чи тих, хто просто не влився успішно до групи. Якщо ти знайдеш товаришів, якщо ти доведеш свою придатність, один із братів відведе тебе вбік і розповість, що в ніч ініціації ти повинен піти на берег крижаного рову й пробігтися пальцями по стіні сектора дрюскеле. У її центрі ти знайдеш вигравіюване зображення вовка, котре позначає розташування ще одного скляного моста — не такого величного й з арками, як той, що з’єднує береги біля посольського крила, а плаского, гладенького, лише в кілька футів завширшки. Він розташований просто під крижаною шкіркою на поверхні, невидимий, якщо не знаєш, де шукати. Командир Брум власною персоною повідомив Матаясові, як знайти таємний міст і хитрість, яка дозволяла перетнути його непоміченим.

Хлопцеві довелося двічі пройти вздовж стіни, поки його пальці намацали лінії вирізьбленого вовка. Він швидко торкнувся того місця рукою, відчуваючи традиції, які пов’язували його з орденом дрюскеле, так само старим, як і Льодовий Двір.

— Тут, — сказав він.

Каз кульгаво почовгав до моста. Він нахилився, і Матаяс потягнув хлопця назад.

Показав на вартові вежі на верхівці стіни, котра оточувала Білий острів.

— Тебе помітять, — пояснив він. — Скористайся цим.

Він потер руки об стіну, і долоні стали білими. У ніч своєї ініціації Матаяс вкрив своє волосся й одяг цим крейдяним порошком. Закамуфльований від поглядів вартових на вежах, він перетнув вузький шлях до острова, щоб зустрітися з братами.

Тепер вони з Казом робили те саме, думав Матаяс, помітивши, як Каз спершу акуратно натягнув рукавички. Мабуть, Інеж повернула їх Нечисторукому.

Дрюскеле зробив крок на таємний міст і почув, як зашипів Каз, коли крижані води рову зімкнулися довкола його ступні.

— Прохолодно, Бреккере?

— Шкода, що ми не маємо часу скупатися. Ходімо.

Незважаючи на те, що він підсміювався з Каза, поки вони дісталися до середини шляху до острова, Матаясові ступні майже цілком задубіли, і він не звертав уваги на вартових на вежі високо над ровом. Дрюскеле мали пройти цим шляхом сьогодні ввечері. Він ніколи не чув, щоб якогось із претендентів викрили й застрелили на мосту, але всяке могло бути.

— Усе це для того, щоб стати мисливцем за відьмами? — буркнув позаду нього Каз. — Покидькам потрібно пройти кращу ініціацію.

— Це лише частина Грінґкелли.

— Так, знаю. Потім дерево розповість тобі секрет рукостискання.

— Мені шкода тебе, Бреккере. Ти не маєш у житті нічого святого.

Запала тривала мовчанка, потім Каз таки промовив:

— Ти помиляєшся.

Попереду них нечітко вимальовувалася стіна Білого острова, укрита брижатим візерунком металевих пластинок. Знадобилася якась мить, щоб зрозуміти, де за їхніми краями ховалися ворота. Зовсім небагато часу минуло відтоді, коли дрюскеле зібралися в цій ніші, щоб привітати своїх нових братів на березі, а зараз тут було порожньо, а залізну решітку замкнули ланцюгом. Каз швиденько попрацював із замком, і вже скоро вони опинилися у вузькому проході, котрий вів до садів, де позаду висилися казарми королівських охоронців.

— Ти завжди гарно порався із замками?

— Ні.

— А як навчився?

— Так само, як усього вчаться. Розбирав на частини.

— А магічні штучки?

Каз пхикнув:

— То ти більше не думаєш, що я демон?

— Я знаю, що ти демон, але користуєшся людськими витівками.

— Деякі люди бачать магічний трюк і кажуть «Неймовірно!», плескають у долоні, радо прощаються з грошима й через десять хвилин забувають усе. Інші питають, як це працює. Вони йдуть додому, лягають у ліжко, починають метатися й крутитися, розмірковуючи, як це було зроблено. І поки вони забудуть про це, мине кілька безсонних ночей. Вони не спатимуть, прокручуватимуть витівку в голові знову й знову, шукаючи щілину в сприйнятті, тріщину в ілюзії, що пояснить, як вдалося ошукати їхні очі; вони з тих, хто не відпочине, поки не пояснить собі той маленький шматочок таємниці. Я теж такий.

— Ти любиш крутарство.

— Я люблю загадки. Крутарство — просто моя рідна мова.

— Сади, — сказав Матаяс, указуючи на живоплоти попереду. — Ми можемо йти ними аж до танцювальної зали.

Тієї миті, коли вони вийшли з проходу, двійко вартових завернули за ріг — обидва в чорно-сріблястій формі дрюскеле, обидва з гвинтівками.

— Перенєр! — крикнув один із них здивовано. «В’язні». — Стен!

Без зайвих роздумів Матаяс вигукнув:

— Десеженет, Джел коменден! («Вільно, цього хоче Джел!»)

Це були слова командира дрюскеле, і хлопець вигукнув їх з усією переконливістю, яку навчився вкладати в слова на перекличках.

Солдати обмінялися збентеженими поглядами. Миттєвої затримки було достатньо. Матаяс схопив гвинтівку першого вартового й сильно вдарив його прикладом по голові. Дрюскеле впав.

Каз кинувся до іншого хлопця й повалив його на землю. Той досі тримав свою гвинтівку, але Бреккер прослизнув під нього, притисся передпліччям до солдатового горла й тиснув, аж поки очі тому не заплющилися, голова впала на груди й хлопець знепритомнів.

Каз відкотив тіло подалі від себе й встав.

Реальність ситуації раптово вразила Матаяса. Каз не підняв гвинтівку. Матаяс мав зброю в руках, а Бреккер залишався беззахисним. Вони стояли над тілами двох зомлілих дрюскеле — чоловіків, які були Матаясовими братами. «Я можу застрелити його, — подумав хлопець. — Приректи на смерть Ніну та інших одним учинком». Знову з'явилося дивне відчуття, що він дивиться на своє життя догори дригом. Матаяс, убраний у в’язничну форму, став небажаним гостем у місці, котре колись називав своїм домом. «Хто я такий тепер?»

Він подивився на Каза Бреккера — хлопця, котрий сам був своєю єдиною причиною. Так, він умів виживати й був солдатом якогось особливого, власного типу. Нечисторукий поважав свою домовленість із Матаясом. У будь-який момент він міг вирішити, що той уже послужив задля своєї мети — коли він допоміг їм намалювати плани, коли вони втекли з камер тимчасового утримання, коли Матаяс відкрив йому таємницю секретного моста. І ким би він не став, Гелвар не стріляв у тих, хто не мав зброї. Він іще не опустився до цього.

Матаяс відвів зброю.

Легка усмішка торкнулася Казових вуст.

— Я не був певен, що ти робитимеш, коли дійде до цього.

— Я теж, — зізнався Гелвар. Каз звів брову, і правда, наче вибух, вдарила Матаяса. — Це був тест. Ти свідомо вирішив не піднімати гвинтівку.

— Я мусив переконатися, що ти насправді за нас. За всіх нас.

— Як ти знав, що я не стрілятиму?

— Бо від тебе, Матаясе, так і тхне добропорядністю.

— Ти божевільний.

— Знаєш секрет азартних ігор, Гелваре? — Каз ударив здоровою ногою по товстому кінцю гвинтівки. Зброя підскочила. Каз тримав її в руках і цілився Матаясові кудись у живіт. Він ніколи не був у небезпеці. — Шахрайство. Тепер приберімо й вберімося в їхню форму. На нас чекає вечірка.

— Одного дня твої трюки завершаться, дем'їне.

— Краще сподівайся, що сьогодні не цей день.

«Побачимо, що принесе ця ніч, — подумав Матаяс, нахиляючись, щоб виконати завдання. — Крутарство, може, і не моя рідна мова, проте я можу навчитися нею розмовляти».

30 Джаспер

Джаспер знав, що мав би гніватися на Каза за те, що пішов шукати Пекку Роллінза й розвалив їхній попередній план на шматки, а своєю новою схемою занурив їх у ще більшу небезпеку. Але коли вони з Віланом плазували дахом сектора дрюскеле до караульного приміщення, він був таким божевільно щасливим, що не міг злоститися. Його серце гупало, а адреналін потріскував у тілі й колов солодкавими голочками. Це трохи було схоже на вечірку, яку він якось відвідав у Західній Клепці. Хтось набрав у міський фонтан шампанського, і Джасперові знадобилося рівно дві секунди, щоб стрибнути туди, знявши черевики й роззявивши рота. Тепер його ніс і рот наповнювалися відчуттям ризику, яке дарувало запаморочення й віру в непереможність. Хлопець любив це й ненавидів себе за таку любов. Він мав би думати про роботу, про гроші, як вибратися з боргів, переконатися, що батько не постраждав від його блюзнірства.

Але коли в Джасперовій голові з’являлися такі думки, уся його свідомість нажахано відступала. Намагатися не померти — ось найкращий із можливих спосіб відволіктися.

Тим не менш Джаспер уважно стежив за звуками, які вони створювали тепер, коли були далеко від натовпу й хаосу посольства. Ця ніч належала дрюскеле. Грінґкелла була їхнім святом, і всі мисливці за відьмами безпечно укрилися на Білому острові. Ця будівля була, імовірно, найбезпечнішим місцем для нього й Вілана, яке можна було знайти цієї миті. Але її тиша видавалася важкою й моторошною. Тут не було верб чи фонтанів, як у посольстві. Ця частина Льодового Двору, як і в’язниця, ховалася від людських очей. Джаспер упіймав себе на тому, що нервово перекочував язиком балін, захований між зубами, і змусив себе припинити це, поки не активував його. Він був достеменно переконаний, що Вілан ніколи не забуде йому такої дурнуватої помилки.

Слухове вікно пірамідальної форми дозволяло роздивитися внизу щось схоже на тренувальну залу; підлога тут була прикрашена улюбленою дрюскеле головою вовка, а полиці гнулися під вагою зброї. Крізь наступну скляну піраміду хлопець побачив їдальню. Одну стіну займало велетенське серце, увінчане вовчою головою, вирізьбленою в камені. Інша стіна була прикрашена грандіозним прапором без чіткого візерунку — це була строката мішанина вузьких смужок тканини, здебільшого червоних і синіх, але траплялися й багряні. Джасперові знадобилося кілька хвилин, щоб зрозуміти, що він бачить.

— Святі, — прошепотів Фахей, відчувши легку нудоту. — Це кольори Гриші.

Вілан скосив очі.

— Прапор?

— Червоний — колір Корпуснійців, синій — Етерців, багряний — Матерців. Це все — клаптики кефти, котру гришники вдягають перед боєм. Усе це трофеї.

— Так багато?!

Сотні. Тисячі. «Я одягав би багряний, — подумав Джаспер, — якби приєднався до Другої армії». Він намагався віднайти в собі той бурхливий піднесений настрій, котрий вирував усередині кількома хвилинами раніше. Він завжди хотів, навіть прагнув ризикнути потрапити в полон і бути страченим як злодій і найманець. То чим була гіршою думка про те, що на нього полюватимуть як на Гришу?

— Рушаймо далі.

Так само, як в’язниця й посольство, караульне приміщення в секторі дрюскеле було зведене довкола внутрішнього дворика, тож кожен, хто заходив усередину, міг бути поміченим і розстріляним згори. Але через несправні ворота зубчаста стіна внутрішнього двору була такою ж безлюдною, як і решта будівлі. Тут поверхня брил лискучого чорного каміння, інкрустованого вовчими головами, освітлювалася похмурим синім полум’ям. З тих частин Льодового Двору, які побачив стрілець, це була єдина, котра мала не білий чи сірий колір. Навіть брама була зроблена з якогось чорного металу, котрий на вигляд здавався неймовірно важким.

Унизу виднівся охоронець. Він перехилився через арку караульного приміщення, на плечі висіла гвинтівка.

— Лише один? — здивувався Вілан.

— Матаяс казав: чотири вартові біля неробочих воріт.

— Може, Жовтий Протокол працює на нас? — припустив Вілан. — Їх могли відправити до в’язничного сектора або…

— Або дванадцять здорових фієрданців зайшли досередини погрітися.

Поки вони з крамариком спостерігали за вартовим, той відкрив бляшанку з юрдою й висипав собі до рота грудку сушених помаранчевих квітів. Він виглядав стомлено й розгублено, можливо, був засмучений тим, що мусить нести варту так далеко від розваг святкування Грінґкелли.

«Я не звинувачую тебе, — подумав Джаспер, — але скоро твоє життя стане значно захопливішим».

Принаймні вартовий був убраний у звичайну форму, а не в чорний однострій дрюскеле, вирішив Джаспер, досі не спроможний відігнати від себе видіння прапора. Його мама була новоземкою, але в татових жилах текла каельська кров. Це він подарував Джасперові сірі очі й ніколи не вірив у забобони Мандрівного Острова. Коли Джаспер почав демонструвати свою силу, це розбило татові серце. Він підбурив сина залишити все в таємниці. «Я боюся за тебе, — казав він. — Світ може бути жорстоким до таких, як ти». Але Джаспер завжди розмірковував, чи не боявся тато дещо його самого теж.

«Що, якби я вирушив до Равки, а не до Керчу? — думав хлопець. — Що, якби я приєднався до Другої армії?» Чи взагалі дозволяють вони Творцям воювати, чи ті просто сидять за стінами своїх майстерень? Зараз Равка стала міцнішою, відновлювалася. Обов’язкового призову для гришників більше не було. Він міг би навідатися туди. Можливо, навчитися, як краще використовувати свою силу, розпрощатися з азартними барлогами Кеттердама. Якщо їм пощастить привезти Бо Юл-Баюра до Торговельної Ради, усе стане можливим. Хлопець здригнувся. Про що він думає? Йому потрібна чергова доза неминучого ризику, щоб мізки стали на місце.

Джаспер звівся на ноги.

— Я йду всередину.

— Який план?

— Побачиш.

— Дозволь мені допомогти.

— Ти можеш допомогти, стуливши пельку й відійшовши подалі. Стій тут, — сказав Джаспер, чіпляючи мотузку до краю даху й дозволяючи їй впасти на ряд кам’яних брил, викладених уздовж доріжки. — Чекай, поки я знерухомлю вартових, а потім спускайся.

— Джаспере…

Джаспер, нахилившись, перебіг дах і оглянув із його бровки увесь широкий внутрішній двір. Зайняв на стіні позицію позаду вартового.

Так безшумно, як тільки міг, Джаспер прив’язав інший кінець мотузки до даху й почав повільно спускатися стіною. Вартовий стояв майже точно під ним. Джаспер не був Марою, але якщо йому вдасться спуститися мовчки й підкрастися до охоронця, усе може пройти без зайвого галасу.

Він напружився, готовий зупинитися. З караульного приміщення з’явився ще один вартовий, плескаючи в долоні від холоду й голосно розмовляючи, а потім показався третій. Джаспер застиг. Він висів посередині стіни над трьома озброєними охоронцями, помітний, як на долоні. Саме тому Каз завжди планував усе заздалегідь. Піт виступив на хлопцевому чолі. Він не може впоратися з трьома охоронцями одночасно. А в караульному приміщенні їх могло бути ще більше, і кожен готовий увімкнути сирену.

— Зачекайте, — сказав один із вартових. — Ви нічого не чули?

«Не дивися вгору. Ох, святі, не дивися вгору».

Вартові зійшлися в мляве кільце, здійнявши гвинтівки. Один із них задер голову, оглядаючи дах, і почав повертатися.

Дивний мелодійний звук розітнув повітря:

— Скерден Фієрда, кенде хієртцеееенг, лендтен ісен єн де ваааанден.

Фієрданські слова, яких Джаспер не розумів, лилися над внутрішнім двором. Їх із переливами виспівував ідеальний тенор, і здавалося, що мелодія чіпляється за чорне каміння бійниць на стіні.

«Вілан».

Вартові закрутилися, рушниці націлилися на доріжку, що вела до внутрішнього двору, вишукуючи джерело звуку.

— Оландер? — гукнув один з охоронців.

— Нільсон? — крикнув інший.

Хоча зброю було зведено, їхні голоси здавалися швидше приголомшеними й зацікавленими, аніж агресивними.

«Що, у біса, коїться?»

В арці, котра вела до доріжки, з’явився силует, який похитувався то ліворуч, то праворуч.

— Скерден Фієрда, кенде хієртцеееенг, — співав Вілан, справляючи на диво переконливе враження п’яного, але дуже талановитого фієрданця.

Вартові вибухнули сміхом, приєднуючись до пісні:

— Лендтен ісен…

Джаспер зістрибнув униз. Він упіймав найближчого фієрданця, схопив його за горло й вирвав із рук гвинтівку. Коли інший вартовий повернувся, Джаспер гепнув його в обличчя прикладом. Почувся нудотний хрускіт. Третій охоронець здійняв зброю, але Вілан незграбною хваткою перехопив його руки ззаду. Гвинтівка випала з долонь охоронця на каміння й дзенькнула. Перш ніж той встиг закричати, Джаспер зробив випад уперед і втрамбував товстий кінець зброї в охоронцеві нутрощі, завершивши справу двома ударами в щелепу.

Стрілець нахилився й кинув одну з гвинтівок Віланові. Вони стояли над тілами вартових, задихаючись, здійнявши зброю, чекаючи на мить, коли решта фієрданських солдатів натовпом лине з караульного приміщення. Ніхто не з’явився. Можливо, четвертого вартового перевели куди-інде через Жовтий Протокол.

— Оце так ти стулив пельку й відійшов подалі? — прошепотів Джаспер, поки вони відтягали тіла вартових за кам’яні брили, подалі від чужих очей.

— Оце так ти дякуєш? — відгукнувся Вілан.

— Що це, у біса, за пісня така?

— Національний гімн, — самовдоволено пояснив крамарик. — Шкільна фієрданська, пригадуєш?

Джаспер похитав головою:

— Я захоплююся. Тобою і твоїми вчителями.

Вони зняли з двох вартових форму, зав’язавши свій власний тюремний одяг охайним вузликом, а потім зв’язали руки й щиколотки охоронців, котрі досі мали пульс, і запхали їм до рота відірвані шматки своєї в’язничної одежі. Віланів однострій був трошки завеликим, а Джасперові рукави й штани виглядали кумедно короткими, але принаймні черевики виявилися прийнятними. Вілан тицьнув у бік охоронців.

— А це безпечно — залишати їх, ну, ти знаєш?..

— Живими? Я не великий спеціаліст у вбивстві непритомних людей.

— Ми можемо привести їх до тями.

— Надзвичайно жорстоко, крамарику. Ти вбивав когось?

— До того, як я потрапив у Бочку, я навіть мертвого ніколи не бачив, — зізнався хлопчик.

— Це не те, чого потрібно соромитися, — сказав Джаспер і навіть сам трохи здивувався. Але він дійсно так думав. Віланові потрібно навчитися піклуватися про себе, але було б чудово, якби він зміг зробити це, не поприятелювавши зі смертю. — Перевір, чи кляпи сидять достатньо туго.

Вони вжили ще кількох запобіжних заходів і прив’язали охоронців до підніжжя кам’яної брили. Бідолах, мабуть, знайдуть раніше, аніж їм вдасться самотужки звільнитися.

— Ходімо, — мовив Джаспер, і вони перетнули внутрішній дворик у напрямку караульного приміщення. В арці були двері праворуч і ліворуч.

Хлопці обрали ті, що були праворуч, і обережно почали підійматися сходами. Хоча Джаспер не думав, що хтось лежатиме в засідці, вартовим могли наказати захищати механізм брами будь-якою ціною. Але кімната над аркою виявилася порожньою. Її освітлювало кілька гасових ламп, котрі стояли на столі, де поруч із купкою горіхів і тріснутих шкарлупок лежала розгорнута книга. Стіни були помережані вішаками з гвинтівками, — дуже дорогими гвинтівками, — і Джаспер припустив, що скрині на полицях були наповнені набоями. Ніде не було ані порошинки. Охайні фієрданці.

Більшість вільного місця в кімнаті займала довга лебідка. З кожного боку вона мала ручку, а навколо неї закручувалися товстими петлями ланцюги. Біля кожної ручки вони напиналися тугими спицями крізь прорізи в камені.

Вілан схилив голову набік.

— Гм.

— Мені не подобається цей звук. Щось не так?

— Я чекав, що тут будуть мотузки або канати, а не сталеві ланцюги. Якщо ми збираємося переконатися, що фієрданці не можуть відчинити браму, ми мусимо перерізати метал. — Але як нам тоді активувати Чорний Протокол?

— Це проблема.

Годинник Старійшин почав вибивати десяту годину.

— Я послаблю ланку, — запропонував Джаспер. — Пошукай напилок чи щось із гострим кінцем.

Вілан підняв угору великі ножиці з пральні.

— Цього достатньо, — сказав Джаспер. Мусило бути достатньо.

«У нас ще є час, — переконував себе стрілець. — Ми досі можемо це зробити». Джаспер сподівався, що на інших не чекали сюрпризи.

Можливо, Матаяс помилявся щодо Білого острова. Можливо, ножиці поламаються у Віланових руках. Можливо, Інеж зазнає невдачі. Чи Ніна. Чи Каз.

«Чи я. Можливо, я зазнаю невдачі».

Шість людей і тисяча варіантів, що цей безрозсудний план не спрацює.

31 Ніна

Ніна дозволила собі кинути ще один швидкий погляд через плече й побачила, як вартові тягнуть Інеж убік. «Вона надзвичайно розумна. Інеж зможе подбати про себе».

Ці думки трохи заспокоїли дівчину, але вона мусила продовжувати рухатися. Очевидно, що вони з Інеж були удвох, і Ніна хотіла зникнути, перш ніж вартовий, котрий зупинив Інеж, зацікавиться й нею. Окрім того, зараз вона нічого не могла зробити для подруги, нічого, що б не виказало її й не зруйнувало все. Вона пірнула до орди гостей вечірки, скинула свою помітну мантію з кінського волосся й потягла її трохи за собою, а потім дозволила їй впасти й бути затоптаною натовпом. Убрання й надалі змушуватиме людей повертати голови, але тепер їй не доведеться перейматися великим червоним плюмажем, котрий одразу видавав її розташування.

Скляний міст виріс перед дівчиною миготливою аркою, котра мерехтіла в синьому світлі ліхтарів на його вістрях. Усі люди навколо неї сміялися й чіплялися одне за одного, підіймаючись вище над крижаним ровом — його поверхня сяяла під ними, схожа на майже ідеальне дзеркало. Ефект був запаморочливий і бентежний: здавалося, що її занадто тісні вишиті черевички пливуть у повітрі. Схоже було, наче люди довкола йдуть узагалі по нічому.

Знову з’явилося неприємне відчуття, що це місце, імовірно, було зведене за допомогою сили Творця в якомусь віддаленому минулому. Фієрданці стверджували, що всю цю конструкцію збудував бог або Сьондж Еґмонд — один зі святих, у жилах котрого, як вони вірили, текла фієрданська кров. А люди в Равці почали переосмислювати дива святих. Чи справді це були дива, чи просто робота талановитих гришників? Чи був цей міст подарунком Джела? А може, давнім продуктом рабської праці? Чи був Льодовий Двір збудований іще до того, як з’явилися Гриші, щоб стати для фієрданців справжніми монстрами?

У найвищій точці арки вона вперше змогла роздивитися Білий острів і внутрішнє кільце. Дівчина побачила вдалині, що острів оточений іще однією захисною стіною. Із цієї зручної позиції було видно, що стіна зведена у формі здоровенної потвори — гігантського крижаного дракона, котрий огинав острів і ковтав свій власний хвіст. Ніна здригнулася. Вовки, дракони, що далі? У равканських легендах чудовиська чекали, поки їх розбудить заклик героя. «Що ж, — подумала вона, — ми зовсім не герої. Сподіваймося, що потвора не прокинеться».

Спуск із моста виявився ще більш запаморочливим, і Ніна зраділа, коли її ноги знову торкнулися твердого білого мармуру. Розквітлі вишневі дерева й сріблясті платанові живоплоти стояли обабіч мармурової доріжки, а варта з цього боку моста, без сумніву, здавалася розслабленішою. Охоронці, котрі стояли на варті, були вбрані в ретельно пошиту білу форму, оздоблену сріблястим хутром і не таким страшним сріблястим мереживом. Але Ніна пам’ятала, що казав Матаяс: коли ти просуваєшся ближче до центру кільця, рівень безпеки насправді підвищується, просто він стає менш помітним. Дівчина оглянула гостей, які разом із нею підіймалися слизькими сходами крізь розщелину між хвостом і ротом дракона. Скільки з них були справжніми гостями, шляхтичами, розважальниками? А скільки тут фієрданських солдатів чи замаскованих дрюскеле?

Натовп пройшов крізь відкрите кам’яне подвір’я й двері палацу до куполоподібного входу кількома поверхами вище. Палац був збудований із того самого чистого, білого, неприкрашеного мармуру, що й стіни Льодового Двору. Здавалося, усе тут було видовбано просто в льодовику. Ніна не могла сказати, чи втрутилися нерви або уява, чи насправді це місце було по-справжньому холодним, але її шкіра вкрилася сиротами, і дівчина змушена була боротися зі своїми зубами, щоб вони не клацали.

Ніна увійшла до безкрайньої округлої танцювальної зали, ущент заповненої людьми, котрі пили й танцювали під блискучою групою вовчих голів, витесаних із криги.

Тут було щонайменше тридцять скульптур тварин, котрі бігли чи стрибали; їхні боки волого блищали, щелепи були роззявлені, а морди повільно танули й час від часу крапали на юрбу. Натовп гомонів, і музику невидимого оркестру ледь можна було розібрати.

Годинник Старійшин почав вибивати десяту. Вона витратила забагато часу, щоб перейти той дурнуватий скляний міст. Ніні потрібно було краще роздивитися кімнату. Прямуючи до стрімких білих сходів, вона помітила дві знайомі постаті в затінку розташованого неподалік алькова. Каз і Матаяс. Їм вдалося. Тепер хлопці були вбрані в уніформи дрюскеле. Ніна поборола тремтіння. Видовище Матаяса в цих кольорах змусило зовсім інший холод пробрати її до кісток. Про що він думав, одягаючи форму? Вона дозволила собі на коротку мить зустрітися з ним поглядом, але прочитати щось у хлопцевих очах було неможливо. Те, що Каз був поруч із ним, трохи заспокоювало. Вона була не сама, і вони досі рухалися за розкладом.

Ніна не ризикнула кивнути, щоб показати, що впізнала їх, натомість продовжила підійматися сходами до балкона на другому поверсі, де змогла б краще роздивитися течії в натовпі. Цієї витівки її навчила в школі Зоя Назяленскі. Були певні шаблони в тому, як люди рухалися, як вони скупчувалися навколо моці. Кожен думав, що просто пливе за течією, прогулюється без жодної мети, але насправді всіх їх притягало до людей, котрі мають статус. Не було нічого дивного в тому, що кілька вихорів сконцентрувалися біля королеви Фієрди і її почту. «Дивно», — подумала Ніна, розглядаючи їхні білі мантії. У Равці білий був кольором служників. Корона не варта була того, щоб щось винюхувати, — два переплетені діамантові кістяки, котрі нагадували вкриті памороззю гілки.

Королівських осіб занадто добре охороняли, щоб вони могли виявитися корисними, але неподалік Ніна побачила ще один вихор активності навколо групи людей у військовому одязі. Якщо хтось і знав, де на острові тримають Бо Юл-Баюра, то це мав бути хтось із високопосадовців фієрданської армії.

— Гарний вид, чи не так?

Ніна ледь не підскочила, коли поруч із нею нишком з’явився чоловік. Дівчина вирішила, що він шпигун: вона навіть не помітила, як цей пан наблизився.

Він посміхнувся й поклав руку їй на талію.

— Знаєш, тут неподалік є кімнати, призначені для того, щоб трохи розважитися. А твій вигляд обіцяє більше, ніж просто розвагу. — Його рука поповзла нижче.

Ніна вповільнила його серцебиття, і чоловік каменем упав на землю, вдарившись головою об бильця. За десять хвилин він прийде до тями, відчуваючи сильний головний біль, і, можливо, матиме легкий струс.

— З ним усе гаразд? — поцікавилося подружжя, що проходило повз.

— Трохи перебрав, — безтурботно відповіла дівчина.

Вона швидко ковзнула сходами вниз і змішалася з юрбою, упевнено прямуючи до групи убраних у срібно-білі військові форми солдатів, котрі оточили огрядного чоловіка з пишними вусами. Якщо розсип медалей на його грудях про щось свідчив, то він мав бути не інакше, як генералом або кимось подібним. Чи мусить вона обрати саме його собі за мету? Їй потрібен був хтось на достатньо високій посаді, щоб мав доступ до привілейованої інформації, хтось добряче напідпитку, щоб приймати необдумані рішення, але не настільки п’яний, щоб не міг провести її туди, куди Ніні потрібно потрапити. Зважаючи на рум’яні генералові щоки й те, як він похитувався, було схоже, що він зайшов так далеко, що не здатен ні на що інше, крім того, щоб заснути, умостивши лице в горщику з квітами.

Ніна відчувала, як спливає час. Вона мусила зробити свою пропозицію. Дівчина схопила келих шампанського й обережно обійшла солдатів по колу. Коли один із них відділився від групи, Ніна зробила крок назад — просто йому напереріз. Він наштовхнувся на дівчину. Хода його була легкою, тож удар не був сильним, але Ніна голосно скрикнула, нахилилася вперед і розлила шампанське. Одразу ж кілька міцних рук потяглися, щоб не дати їй упасти.

— Йолопе, — прогримів генерал, — ти ледь не збив її з ніг!

«З першої спроби, — подумала Ніна. — Не має значення. Я геніальний шпигун».

Щоки бідного солдатика зашарілися.

— Мої вибачення, міс.

— Перепрошую, — сказала вона керчинською, удаючи зніяковілість і переходячи на мову «Звіринцю». — Я не розмовляю фієрданською.

— Глибокі вибачення, — спробував хлопець керчинською й відважно додав каельською: — Багато шкода.

— О, ні, це була цілком моя вина, — відповіла Ніна, затамувавши подих.

— Алґрене, припини паскудити її мову й притягни новий келих шампанського. — Солдат зігнувся й поспішив виконувати наказ. — З вами точно все гаразд? Може, я знайду місце, де ви змогли б посидіти? — поцікавився генерал чистісінькою керчинською.

— Він лише налякав мене, — засміялася Ніна, спираючись на генералову руку.

— Гадаю, краще буде, якщо вам не доведеться стояти.

Ніні вдалося не звести брову від здивування. «Закладаюся. Але спершу мені потрібно дізнатися, що ти знаєш».

— І пропустити вечірку?

— Ви зблідли. Короткий відпочинок у кімнатах нагорі допоможе вам.

«Святі, він не гає часу, чи не так?» Перш ніж Ніна встигла переконати його, що з нею все гаразд, але вона хотіла б повернутися на терасу, теплий голос промовив:

— Насправді, генерале Еклунде, найкращий спосіб зберегти дівочу прихильність — не казати дамі, що вона має нездоровий вигляд.

Генерал набурмосився, вуса його наїжачилися, але вже за мить він виструнчився.

— Так точно, так точно, — засміявся нервово.

Ніна повернулася й відчула, як земля втекла з-під ніг. «Ні, — подумала вона, і серце панічно загупало. — Це неможливо. Він утопився. Він має лежати на дні океану».

Але якщо Ярл Брум і помер, то перетворився на цілком життєрадісного мерця.

32 Джаспер

Джасперів одяг був укритий дрібними трісками й сталевими ошурками. Його крадена форма наскрізь просякла потом, руки боліли, а головний біль так свердлив хлопцеві ліву скроню, наче вирішив оселитися там назавжди. Майже півгодини Джаспер зосереджено працював над єдиним кільцем ланцюга, котре з’єднувало лівий кінець лебідки з однією зі щілин у кам’яній стіні. Він намагався використати свою силу, щоб послабити метал, поки Вілан пиляв його ножицями з пральні. Спочатку вони працювали обережно, турбуючись, що зламають кільце й виведуть із ладу ворота, перш ніж настане час підіймати їх, але сталь була міцнішою, ніж будь-хто з них міг сподіватися, тож робота, на превеликий жаль, просувалася повільно. Коли вибило три чверті, паніка заволоділа Джаспером.

— Просто підіймімо ворота, — прогарчав він розчаровано. — Ми активуємо Чорний Протокол, а потім просто стрілятимемо в лебідку, поки вона не здасться.

Вілан змахнув кучері з чола й коротко глипнув на стрільця. Джаспер побачив на його руках кров там, де з’явилися, а потім луснули пухирі, поки хлопчик пиляв кільце.

— Ти справді так любиш зброю?

Джаспер здвигнув плечима.

— Я не люблю вбивати людей.

— То що ж тоді?

Стрілець знову зосередився на ланцюзі.

— Не знаю. Звук. Те, як світ стискається до розмірів твоєї мішені. Я працював зі зброярем із Новозем’я, котрий знав, що я Творець. Ми вигадали кілька справді божевільних штук.

— Щоб убивати людей.

— Ти робиш бомби, крамарику. Тримай свій осуд при собі.

— Мене звати Вілан. І твоя правда. Я не маю права критикувати тебе.

— Не починай знову.

— Що?

— Погоджуватися зі мною, — відповів Джаспер. — Справжній шлях до краху.

— Мені теж не подобається сама ідея вбивства людей. Мені навіть хімія не подобається.

— А що подобається?

— Музика. Числа. Рівняння. Вони не такі, як слова. Вони… вони не плутаються.

— Якби тільки можна було розмовляти з дівчатами рівняннями.

Запала довга мовчанка, а потім, не відводячи очей від виїмки, яку вони зробили в кільці, Вілан запитав:

— Лише з дівчатами?

Джаспер поборов усмішку.

— Ні. Не лише з дівчатами.

Було справді прикро, що всім їм, імовірно, доведеться загинути цієї ночі. Годинник Старійшин почав вибивати одинадцяту. Стрілець зустрівся поглядом із Віланом. Їхній час вийшов.

Джаспер стрибнув на ноги, намагаючись змахнути металеві шматочки зі свого обличчя й сорочки. Чи витримає кільце достатньо довго. Чи занадто довго? Їм залишалося тільки почекати й дізнатися.

— На позиції.

Вілан зайняв своє місце біля правої ручки лебідки, а Джаспер ухопився за ліву.

— Приготувався почути звук, котрий стане нашим вироком? — поцікавився він.

— Ти ніколи не чув, як кричить мій татко, коли розлютиться.

— Це почуття гумору щораз більше пасує до Бочки. Якщо ми виживемо, я навчу тебе лаятися. На мій рахунок, — віддав команду Джаспер. — Нехай Льодовий Двір почує, що прийшли Покидьки, щоб кинути йому виклик.

Хлопець полічив від трьох до нуля, і вони почали крутити лебідку, обережно пристосовуючись до швидкості одне одного, не спускаючи очей з ослабленого кільця. Джаспер чекав якогось громового гуркоту, але, крім кількох скрипів і брязкань, механізм не видав ані звуку.

Повільно ворота кільцевої стіни почали підійматися. П’ять дюймів. Десять дюймів.

«Можливо, нічого не станеться, — подумав Джаспер. — Може, Матаяс набрехав або всі ці оповідки про Чорний Протокол просто вигадка, щоб люди навіть не намагалися відчинити ворота.»

Аж раптом забили дзвони Годинника Старійшин — голосно й полохливо, високо й наполегливо. Їхня луна ширилася, наче хвиля, що накочувалася на берег, звуки наштовхувалися один на одного, ревіли над Льодовим Двором, крижаним ровом, стіною. Сирена Чорного Протоколу запрацювала. Шляху назад уже не було. Вони одночасно відпустили ручки лебідки, дозволяючи воротам упасти з гуркотом на місце, але кільце все ж витримало.

— Ну ж бо, — благав Джаспер, умовляючи упертий метал. Кращий Творець напевно швидко впорався би з цією роботою. Творець під дією парем перетворив би кляте кільце на набір ножів для стейків і встиг би ще випити філіжанку кави. Але Джаспер не був жодним із них і його майстерності бракувало. Він ухопився за кільце й повиснув на ньому, використовуючи всю свою вагу, намагаючись добряче натиснути на метал. Вілан зробив те саме, і на якусь мить вони зависли, тягнучи за кільце, як двійко божевільних білок, котрі забули, як лізти вгору. Тепер вартові могли увірватися у двір будь-якої секунди, вони мусили припинити це безрозсудство й захистити себе. Ворота досі працювали. Вони провалили завдання.

— Може ти спробуєш заспівати на них? — втративши надію, буркнув Джаспер.

І тієї миті, востаннє заперечливо здригнувшись, кільце луснуло.

Джаспер із Віланом попадали на підлогу, коли ланцюг проскочив крізь їхні руки. Один його кінець зник у стіні, а другий змусив обертатися руків’я лебідки.

— Ми зробили це! — вигукнув Джаспер, перекрикуючи лемент дзвонів, зненацька захоплений десь між збудженням і жахом. — Я прикрию тебе. Займися лебідкою.

Стрілець звів гвинтівку й притисся до оглядового віконця в кам’яній стіні, котре дозволяло побачити двір. Хлопець приготувався зустрітися з хаосом, коли все полетить під три чорти.

33 Інеж

— То як довго нас змусять тут чекати? — поцікавився чоловік в оксамиті винного кольору. Вартові проігнорували його запитання, але інші гості, котрі разом з Інеж скупчилися біля входу, ремствували, висловлюючи своє незадоволення. — Я потрапив сюди за великі гроші, — продовжував він, — і про те, що я весь час тупцюватиму біля вхідних дверей, не йшлося.

Вартовий, що стояв найближче до них, занудним, монотонним голосом продекламував:

— Люди на контрольно-пропускному пункті зайняті іншими гостями. Щойно вони звільняться, вас проведуть назад крізь кільцеву стіну й затримають на пункті пропуску, поки вашу особу не буде встановлено.

— Затримають, — перекривив його оксамитовий чоловік. — Як злочинців!

Інеж слухала ці суперечки більшу частину години. Вона кинула швидкий погляд на внутрішній двір, котрий вів до брами в кільцевій стіні посольства. Якщо вона збиралася зробити так, щоб план спрацював, їй потрібно бути розумницею й залишатися спокійною. Якщо не зважати на те, що плану майже не було й вона аж ніяк не почувалася спокійно. Упевненість і оптимізм, які вона відчувала незадовго до цього, кудись випарувалися. Інеж чекала, перевіряючи очима натовп, а хвилини спливали. Коли годинник вибив три чверті, дівчина зрозуміла, що більше чекати не може. Вона мусить діяти просто зараз.

— З мене досить, — сказала Інеж голосно. — Ведіть нас до пропускного пункту або дозвольте йти.

— Вартові на пропускному пункті…

Інеж рушила вперед, стала попереду групи людей і сказала:

— Нас усіх уже нудить від цих відмовок. Проведіть нас крізь ворота й змиріться з цим.

— Тиша! — віддав команду охоронець. — Ви тут лише гості.

Дівчина штовхнула його пальцем у груди.

— То поводьтеся з нами, як із гостями, — сказала вона, щосили намагаючись наслідувати Ніну. — Я вимагаю, щоб мене негайно відвели до воріт, ти, велетенський білявий йолопе.

Вартовий схопив її за руку.

— Тобі так не терпиться до воріт? Ходімо. Ти не повернешся через них.

— Я лише…

Раптом у ротонді пролунав інший голос:

— Зупинися! Гей ти, я сказала, припини!

Інеж відчула запах її парфумів — лілії, вони пахли кремово й насичено, густим золотим ароматом. Дівчину ледь не знудило. Гелін Ван Уден, власниця й володарка «Звіринцю», «Будинку екзотики», де за відповідну ціну світ ставав твоїм, проштовхувалася крізь натовп.

Хіба вона не казала, що Цьоця Гелін любить справляти враження?

Вартовий налякано виструнчився, коли Гелін випхалася до нього.

— Мадам, вашу дівчину повернуть вам, коли закінчиться ніч. Її папери…

— Вона не моя дівчина, — відрубала Гелін, злосливо примруживши очі. Інеж застигла нерухомо, але навіть вона не могла зникнути, коли не було, куди йти. — Це Мара, права рука Каза Бреккера й одна з найбільш горезвісних бандиток Кеттердама.

Люди навкруги почали витріщатися на дівчину.

— Як ти насмілилася прийти сюди, удаючи жрицю мого будинку? — просичала Гелін. — Будинку, котрий одягав і годував тебе? І де ділася Аджала?

Інеж розтулила рот, але паніка всередині наростала, стискала горло, придушувала слова, перш ніж вони зривалися. Здавалося, язик занімів і перетворився на якийсь непотріб. Вона знову дивилася у вічі жінці, котра била її, знущалася з неї, спочатку купила її, а потім продавала знову й знову.

Гелін схопила дівчину за плечі й почала трясти.

— Де моя дівчина?

Інеж опустила погляд на пальці, котрі вгризалися в її плоть. На якусь мить повернувся увесь страх і вона насправді перетворилася на мару, на привид, котрий вилетів із тіла, яке завдавало їй лише болю. Ні Це тіло надавало їй сили. Тіло переносило її дахами Кеттердама, служило їй у битвах, тягло її шість поверхів угору темним, вкритим кіптявою комином.

Інеж ухопила Гелін за зап’ястя й різко крутонула праворуч. Жінка зойкнула, її коліна підкосилися, вартовий кинувся вперед, щоб упіймати її.

— Я кинула твою дівчину до крижаного рову, — прогарчала Інеж, ледь упізнаючи свій власний голос. Друга рука схопила Гелін за шию й стискала її. — І їй краще там, ніж із тобою.

Міцні руки смикнули дівчину, відриваючи її від жінки й відтягаючи назад.

Інеж задихалася, серце гупало. «Я могла б убити її, — думала дівчина. — Я відчувала її пульс під своїми долонями. Я мала б убити її».

Гелін звелася на ноги, скиглячи й покахикуючи, поки спостерігачі кинулися допомагати їй.

— Якщо вона тут, Бреккер теж мусить бути десь неподалік, — верескнула жінка.

Тієї ж миті, наче погоджуючись із нею, голосно й завзято задзеленькотіли дзвони Годинника Старійшин. Запала секунда приголомшеної бездіяльності. Потім ціла ротонда наче вибухнула подіями: вартові кинулися до своїх постів, командири вигукували накази.

Один із вартових, вочевидь капітан, сказав щось фієрданською. Інеж упізнала лише слово в'язниця. Він ухопився за шовк її мантії та закричав керчинською:

— Хто у твоїй команді? Яка ваша мета?

— Я не говоритиму, — відповіла Інеж.

— Ти навіть заспіваєш, якщо ми захочемо, — відрубав вартовий.

Гелін глибоко й низько засміялася від задоволення.

— Я побачу, як тебе повісять. І Бреккера теж.

— Міст закрито, — оголосив хтось. — Ніхто більше не вийде й не зайде на острів сьогодні.

Розлючені гості повернулися в пошуках когось, хто слухав би, вимагаючи пояснень.

Вартові потягли Інеж крізь внутрішній двір, повз витріщених роззяв і крізь ворота кільцевої стіни. Тим часом у повітрі лунав похоронний дзвін. Тепер вони не переймалися лагідністю й дипломатичністю.

— Я казала тобі, що ти знов одягнеш мої шовки, маленька рисе! — прокричала з внутрішнього двору Гелін. Ворота вже опускалися: згідно з Чорним Протоколом вартові мусили запечатати все. — Тебе повісять у них.

Ворота голосно затріснулися, але Інеж могла заприсягнутися, що досі чула, як регоче Гелін.

34 Ніна

Ніна молилася, щоб її паніки не було помітно. Чи впізнав її Брум? Він виглядав достоту так само: довге золотаве волосся, котрого на скронях уже торкнулася сивина, витягнута щелепа з охайною борідкою, уніформа дрюскеле — сріблясто-чорна з прикрашеним срібною вовчою головою правим рукавом. Вона не бачила його вже понад рік, але ніколи б не змогла забути цього обличчя чи рішучої блакиті очей.

Останнього разу, коли вона перебувала в компанії Ярла Брума, він пихато дивився на Матаяса і його побратимів-дрюскеле в трюмі корабля. Матаяс. Чи бачив він Брума, свого старого наставника, котрий був живим і розмовляв із Ніною? Чи спостерігав він за ними просто зараз? Вона подолала бажання ретельно оглянути натовп у пошуках бодай якого сліду його чи Каза.

Знову ж таки, у трюмі корабля було темно, а вона була однією з групи в’язнів — наляканих і спраглих. Тепер Ніна чиста й пахне парфумами. Її волосся має інший колір, а шкіру вкриває пудра. Дівчина раптом відчула вдячність за свій абсурдний костюм. Зрештою, Брум був лише чоловіком. Хотілося б сподіватися, що Інеж мала рацію й він бачитиме лише рудоволосу каелянку з дуже глибоким вирізом на сукні.

Ніна зробила глибокий реверанс і подивилася на Брума крізь вії.

— Дуже приємно.

Він окинув поглядом її фігуру.

— Може бути. Ви з «Будинку екзотики», чи не так? Кеп є ном?

— Номме Фіанна, — відізвалася вона каельською. Чи перевіряв він її? — Але ви можете мене називати так, як забажаєте.

— Я гадав, що каелянки зі «Звіринцю» носять червоні мантії кобилок.

Ніна надула губи.

— Наша новоземка наступила на неї й порвала мені пруг. Думаю, вона навмисне так зробила.

— Проклята дівка. Знайдімо її й покараймо?

Ніна стримала смішок.

— Як ви збираєтеся це зробити?

— Кажуть, що покарання має відповідати злочину, але мені здається, що воно повинне підлаштовуватися під злочинця. Якби ви були моєю полоненою, я б зробив усе, щоб вивчити, що вам подобається чи не подобається. І, звісно ж, ваші страхи.

— Я безстрашна, — відповіла Ніна, підморгуючи.

— Справді? Це інтригує. Ми, фієрданці, високо цінуємо хоробрість. Як вам подобається наша країна?

— Магічне місце, — виголосила дівчина. Особливо, якщо тобі подобається крига й ще більше криги. Вона розлютилася. Якщо він знає, хто вона така, то вона теж може дізнатися просто зараз. А якщо не знає, що ж, тоді їй досі потрібно з’ясувати, де тримають Бо Юл-Баюра. І як приємно буде видурити інформацію в легендарного Ярла Брума. Вона нахилилася ближче.

— А знаєте, куди б я дійсно хотіла навідатися?

Він відповів таким самим змовницьким тоном:

— Я волів би дізнатися всі ваші секрети.

— До Равки.

Губи дрюскеле скривилися.

— До Равки? Це країна богохульства й варварства.

— Так, але побачити Гришу? Уявляєте, як це лоскоче нерви?

— Можу запевнити вас, нерви це не лоскоче.

— Ви кажете так лише тому, що носите знак вовка. Це означає, що ви… дрюскеле, так? — поцікавилася Ніна, вдаючи, що фієрданське слово дається їй непросто.

— Я їхній командир.

Ніна вибалушила очі.

— Тоді ви, мабуть, подолали в боротьбі багатьох гришників.

— Не дуже є чим пишатися в битві з такими потворами. Я краще схрестив би зброю з тисячею чесних чоловіків, ніж з однією з цих віроломних відьом із неприродною силою.

«І коли ви приходите зі своїми магазинними гвинтівками й танками, які направляєте на дітей і безпомічні села, чому б нам не застосовувати зброю, яку ми маємо?» Ніна сильно прикусила зсередини щоку.

— У Керчі теж є Гриші, хіба ні? — поцікавився Брум.

— Що ж, я чула про них, але ніколи не бачила у «Звіринці» чи Бочці. Принаймні не знаю про це. — Чи варто їй ризикнути й пригадати юрду парем? Звідки дівчина, за яку вона себе видавала, могла мати такі знання? Вона нахилилася до Брума, склала губи в нечестиву, злегка винувату посмішку і, сподіваючись, що виглядає спраглою до збудливих емоцій, а не до інформації, сказала:

— Я знаю, що вони огидні, але… у мене від них мороз по шкірі. Я чула, що їхня сила не має меж.

— Що ж, — гмикнув дрюскеле.

Ніна бачила, як він сперечається сам із собою. Краще вдати стратегічний відступ. Вона знизала плечима.

— Але, напевно, це не та територія, де ви експерт. — Дівчина кинула погляд за плече Брума й зустрілася очима з молодим шляхтичем у блідо-сірому шовку.

— Ви хотіли б побачити Гришу сьогодні?

Її погляд повернувся до Брума. Усе, що мені потрібно, це дзеркало. Чи тримав він десь полонених гришників? Що вона хотіла, так це почути все про Бо Юл-Баюра і юрду парем, але це могло стати гарним початком. І якщо вона зможе залишити Брума на самоті…

Ніна штуркнула командира в груди.

— Ви вихваляєтеся.

— Ваша господиня помітить, якщо ви зникнете?

— Саме для цього ми тут, чи не так? Щоб зникати.

Чоловік простягнув їй свою руку.

— То чому б нам не?..

Вона всміхнулася й узяла його під руку. Він ласкаво поплескав її по долоні.

— Гарна дівчинка.

Ніну ледь не знудило. «Може, я зроблю з тебе імпотента», — подумала вона похмуро, поки чоловік вів її з танцювальної зали крізь кількаярусний ліс крижаних скульптур: вовк тримає в щелепах подвійного орла, що заходиться криком, змія скрутилася довкола ведмедя.

— Як… примітивно, — пробурмотіла дівчина.

Брум фиркнув і знову поплескав її долоню.

— Ми — культура воїнів.

«Чи справді буде так жахливо, якщо я вб’ю його просто зараз? — роздумувала дівчина, поки вони шпацирували. — Зробити це схожим на серцевий напад? Залишити його тут на морозі?» Утім, вона могла ще трохи почекати, перш ніж Ярл Брум скрутиться в неї в ногах, якщо це дозволить приховати юрду парем від решти світу.

До того ж, якщо Бо Юл-Баюр перебував на цьому забутому святими острові, Брум був єдиним, хто міг відвести її туди. Вартові біля дверей танцювальної зали дозволили їм іти далі, ледве помітно звівши брови й гигикаючи.

Прямо попереду них Ніна помітила величезне сріблясте дерево в центрі округлого внутрішнього двору. Його гілки простяглися над камінням іскристим балдахіном.

«Священний ясен», — збагнула дівчина. Отже, вони мають бути в самісінькому центрі острова. Внутрішній двір з обох боків був оточений аркоподібною колонадою. Якщо креслення Матаяса й Вілана були правильними, у будівлі позаду дерева розташовувалася скарбниця.

Замість того щоб перетнути двір, Брум повернув ліворуч до доріжки, котра тулилася до боку колонади. І він, і дівчина помітили групу людей у чорних пальтах із каптурами, котрі рухалися в напрямку дерева.

— Це хто? — запитала Ніна, хоча й гадала, що знає відповідь.

— Дрюскеле.

— Вам не потрібно бути разом із ними?

— Це церемонія для молодих братів, яких вітають старші, але не капітан чи офіцери.

— Ви теж її проходили?

— Кожного дрюскеле в історії вводять до ордену однією й тією самою церемонією, відколи Джел миропомазав першого з нас.

Ніна змусила себе не закочувати очі. «Точно, гігантське рясне джерело вибрало якогось хлопця, щоб полював на невинних людей і вбивав їх. Звучить правдоподібно».

— Так ми святкуємо Грінґкеллу, — вів далі Брум. — І щороку, якщо з’являються достойні новачки, дрюскеле збираються біля священного ясена, де можуть іще раз почути Голос Господа.

«Джел каже, що ви — фанатики, п’яні від власної моці. Повертайтеся наступного року».

— Люди забули, що це свята ніч, — бурмотів Брум. — Вони приходять сюди, щоб випивати, танцювати й займатися блудом.

Ніна мусила прикусити язика. Зважаючи на Брумову цікавість до її декольте, вона сумнівалася, що його думки відзначалися святістю.

— Хіба це так погано? — поцікавилася вона, дражнячи його.

Командир всміхнувся й стиснув її руку.

— Лише якщо робити це непомірковано.

— Поміркованість — не моя особлива прикмета.

— Бачу, — промуркотів чоловік. — Мені подобається, який вигляд мають жінки, котрі насолоджуються собою.

«Я б насолодилася, повільно задушивши тебе», — подумала Ніна, коли Брум пробігся пальцями по її руці.

Дивлячись на Брума, дівчина зрозуміла, що не можна звинувачувати його лише в тому, що він робив із її народом; із Матаясом він обійшовся так само. Узяв хороброго бідного хлопчину й нагодував його ненавистю. Він затулив рота Матаясовій совісті упередженістю й обіцянками почути божественний голос, котрий був, імовірно, не більш ніж вітром, що грався гілками старого дерева.

Вони дісталися правого боку колонади. Ніна миттєво зрозуміла, що Брум навмисно обвів її довкола двору. Може, він не хотів, щоб повія наближалася до священного місця. Ханжа.

— Куди ми йдемо? — поцікавилася дівчина.

— До скарбниці.

— Хочете улестити мене коштовностями?

— Не думаю, що таких дівчат, як ви, потрібно улещувати. Хіба не так?

Ніна засміялася.

— Гаразд, кожна дівчина любить увагу.

— Тоді саме це ви й отримаєте й так полоскочете нерви, що аж нудитиме.

Чи міг бути в скарбниці Бо Юл-Баюр? Каз гадав, що його триматимуть у найбезпечнішому місці Льодового Двору. Це міг бути палац, але з такою ж імовірністю могла бути й скарбниця. Чому б не тут? Це теж була кругла будівля, облицьована мерехтливим білим каменем, але скарбниця не мала ані вікон, ані вибагливих прикрас чи лусок дракона. Вона була схожою на гробницю. Замість звичайних вартових важкі двері охороняли двійко дрюскеле.

Раптово розуміння того, що вона робить, сповна навалилося на Ніну. Вона була наодинці з найсмертоноснішим чоловіком у Фієрді, чоловіком, котрий радо катував і вбив би її, якби знав, ким вона була насправді. За планом вона мала знайти когось, хто повідомив би їй інформацію про розташування Бо Юл-Баюра, а не пускати бісики наймогутнішому високопосадовцеві-дрюскеле на Білому острові. Її очі ретельно оглянули довколишні дерева й стежки, лабіринт із живоплоту, котрий притулився до східного боку скарбниці, прагнучи помітити, як рухається якась тінь, зрозуміти, що з нею є ще хтось, що її не покинули напризволяще. Каз заприсягся, що витягне її з цього острова, але його перший план розсипався на друзки — може, і з цим буде так само.

Солдати й оком не змигнули, коли Брум із Ніною пройшли повз них, лише акуратно відсалютували. Брум потягнув ланцюг у себе на шиї, з якого звисав дивний округлий диск. Чоловік торкнувся диском майже невидимої западини в стіні й покрутив його. Ніна уважно спостерігала за замком. Він може перевершити навіть уміння Каза Бреккера.

Склепінчастий, наче бочка, вхід виявився холодним і порожнім, освітленим тим самим дратівним світлом, що й камери гришників у в’язничному крилі. Жодних гасових ламп, жодних свічок. Нічого, чим могли б маніпулювати Верескуни чи Пекельники.

Ніна скосила очі.

— Де це ми?

— Стара скарбниця. Сховище перенесли багато років тому. А це приміщення перетворили на лабораторію.

Лабораторія. Слово зав’язалося холодним вузлом у Ніни під ребрами.

— Чому?

— А ви — маленька допитлива штучка.

«Я майже твого зросту», — подумала дівчина.

— Скарбниця мала гарне розташування й була в безпеці на Білому острові, то це місце було цілком логічним для такої споруди.

Хоча слова були невинні, вузол страху затягувався міцніше, тепер він перетворився на холодний кулак, котрий притискався до грудей. Ніна намагалася йти з Брумом у ногу вздовж склепінчастої зали, минаючи гладенькі білі двері, кожні з котрих мали невеличке скляне віконечко.

— Ось ми й прийшли, — оголосив Брум, зупинившись навпроти дверей, котрі були абсолютно ідентичними до всіх інших.

Ніна зазирнула крізь скляне віконце. Камера була така сама, як на горішньому поверсі в’язниці, але оглядова панель розташовувалася з іншого боку — велике дзеркало, що займало половину протилежної стіни. Усередині вона побачила молодого хлопця в заляпаній синій кефті, котрий невтомно бігав туди-сюди, бурмотів щось собі й дряпав руки. Його очі були порожніми, а волосся — прямим. Він мав такий само вигляд, як Нестор за кілька хвилин до смерті. «Гриші не хворіють», — подумала Ніна. Але це була зовсім інша хвороба.

— Він не здається надто загрозливим.

Брум став позаду неї. Його дихання торкнулося Ніниного вуха, коли чоловік сказав:

— О, повірте мені, він дійсно такий.

Нінина шкіра вкрилася сиротами, але дівчина змусила себе злегка притулитися до командира.

— Для чого він тут?

— Для майбутнього.

Ніна повернулася й поклала руки чоловікові на груди.

— А є ще хтось?

Він нетерпляче видихнув і повів дівчину до наступних дверей. Тут, скрутившись калачиком, лежала дівчина, заплутане волосся затуляло її обличчя. Вона була вбрана в брудну сорочку й мала вкриті синцями руки. Брум різко грюкнув у маленьке віконце, приголомшивши Ніну.

— Ворушися, — піддражнив Брум, але дівчина не рухалася. Чоловіків палець потягнувся до латунної кнопки, встановленої коло віконця. — Якщо ви справді хочете побачити шоу, я можу натиснути цю кнопку.

— А що вона робить?

— Прекрасні речі. Дивовижні, чесне слово.

Ніна гадала, що вона й так знає — кнопка якимось чином введе дівчині дозу юрди парем. Щоб розважити Ніну. Вона потягла Брума далі.

— Усе гаразд.

— Я гадав, ви хочете подивитися, як Гриша використовує свою силу.

— О, я хочу, але ця не здається надто веселою. Може, є хтось інший?

— Близько тридцяти.

Ніна здригнулася. Другу армію майже цілком знищили в Равканській громадянській війні. Вона не могла знести думки, що тут перебувало тридцять гришників.

— І всі вони в такому стані?

Він здвигнув плечима й поманив дівчину в коридор.

— Деякі трохи кращі, деякі — гірші. Якщо я знайду для вас когось живішого, яку винагороду отримаю?

— Легше продемонструвати її вам, — промуркотіла дівчина.

Ніна достатньо надивилася на опухлих із голоду, наляканих гришників. Їй потрібен був Юл-Баюр. Брум мусив знати, де того тримають. Скарбниця була майже безлюдною, усередині вони не бачили жодного вартового. Якщо їй вдасться завести Брума до порожнього коридору подалі від входу, де вартові його не почують… Чи варто їй катувати безсердечного дрюскеле? Чи змусить вона його заговорити? Вона гадала, що спроможна на це. Ніна могла б щільно защипнути його ніс і натиснути на гортань. Марно намагаючись вдихнути кілька хвилин, чоловік пом’якшає.

— Чому б нам не знайти тиху місцину? — запропонувала Ніна.

Брум причепурився, груди його нап’ялися.

— Ось туди, дірре, — показав він, скориставшись каельським словом, яким називають коханих.

Командир повів дівчину до безлюдної зали, відмикаючи двері своїм округлим ключем.

— Це має спрацювати, — сказав він, кланяючись, — трохи приватності й трохи принадності.

Ніна підморгнула й рушила повз нього. Вона очікувала, що там буде якийсь кабінет або скромна кімнатка вартових. Але всередині не виявилося ані стола, ані розкладачки. Кімната була абсолютно порожньою, якщо не зважати на водостік у центрі підлоги.

Вона повернулася якраз вчасно, щоб помітити, як зачиняються двері камери.

— Ні! — закричала дівчина, дряпаючи руками поверхню дверей. Ручки на них не було.

Обличчя Брума з’явилося у віконечку. Вираз воно мало самовпевнений, а очі були холодними.

— Може, я й перебільшив щодо принадності, але приватності тут удосталь, Ніно.

Дівчина відсахнулася.

— Так тебе звати, чи не так? — сказав чоловік. — Ти справді думала, що я не впізнаю тебе? Я пам’ятаю твоє вперте маленьке личко ще з торговельного корабля, і в нас є досьє на кожного активного равканського Гришу. Я поклав собі за мету вивчити їх усі — навіть якщо декого з них, як я сподівався, проковтнуло море.

Ніна підвела руки.

— Ну ж бо, — сказав командир. — Розчави мої очі в орбітах. Розірви серце в моїх грудях. Ці двері не відчиняться, і, поки ти змінюватимеш мій пульс, я натисну кнопку. — Дівчина не могла бачити латунну кнопку, але могла уявити, як тягнеться до неї палець. — Знаєш, що вона робить? Ти бачила ефект від юрди парем. А хочеш ще й відчути його? Вона ефективно працює у вигляді порошку, але у вигляді газу — навіть краще.

Ніна завмерла.

— Розумничка! — Від його усмішки волосся на руках ставало дибки. «Я не благатиму», — казала Ніна собі. Але знала, що буде. Щойно наркотик опиниться в її тілі, вона вже не зможе зупинити його. Дівчина вдихнула чисте повітря. Даремний жест, навіть дитячий, але вона мала намір затамувати подих на так довго, як тільки зможе.

Раптом Брум зробив паузу.

— Ні. Ця помста не належить мені. Тут є дехто інший, хто заборгував тобі значно більше. — Він зник із віконця, і за мить скло заповнилося Матаясовим обличчям. Хлопець дивився на неї, і погляд цей був суворим.

— Як? — прошепотіла Ніна, не певна навіть, чи можуть вони чути її крізь двері.

— Ти справді вірила, що я піду проти свого народу? — Голос Матаяса був глухий від огиди. — Що я зраджу справу, якій присвятив життя? Я пішов і попередив Брума, щойно зміг.

— Але ти казав…

— Країна важливіша за себе самого, Зенік. Шкода, що тобі ніколи цього не зрозуміти.

Ніна притисла руки до рота.

— Може, я ніколи більше не буду дрюскеле. Можливо, усе життя мені доведеться жити з табличкою «работорговець» на шиї, але я знайду іншу можливість служити Фієрді. І я збираюся побачити тебе під дією юрди парем. Я збираюся побачити, як ти викосиш таких, як ти сама, і благатимеш про нову дозу. Я збираюся побачити, як ти зрадиш людей, котрих любиш, так, як просила мене зрадити близьких.

— Матаясе…

Він гупнув кулаком по вікну.

— Не промовляй мого імені. — Потім посміхнувся холодною посмішкою, котра не пробачає, як північне море. — Ласкаво просимо до Льодового Двору, Ніно Зенік. Тепер наші борги сплачено.

Десь зовні задзеленькотіли дзвони Чорного Протоколу.

35 Матаяс

— Вона красуня. — сказав Брум. — просто надзвичайно чарівна. Ти був достатньо сильним, щоб протистояти її спокусі.

«І все ж вона спокусила мене, — подумав Матаяс. — І не лише своєю красою».

— Сирена, — сказав він уголос.

— Її посіпаки, жодних сумнівів.

— Але…

— Матаясе, мої люди подбають про це. Льодовий Двір у безпеці. — Він знову кинув погляд на Нінину камеру. — Ми можемо натиснути кнопку просто зараз.

— Вона не становитиме небезпеки?

— Ми комбінуємо юрду парем із седативними речовинами, тож гришники стають слухнянішими. Ми досі працюємо над правильним співвідношенням, але скоро знайдемо його. До того ж уже з другої дози замість нас їх контролює залежність.

— Не з першої дози?

— Залежить від Гриші.

— Скільки разів ви вже це робили?

Брум засміявся.

— Я не лічив. Але повір мені, вона так прагнутиме ще юрди парем, що не наважиться діяти проти нас. Це буде помітна трансформація. Гадаю, ти насолоджуватимешся.

Матаясів шлунок скрутився.

— То ви зберегли вченому життя?

— Він щосили намагається відтворити процес створення наркотику, але це не так просто. Деякі партії працюють, а інші вартують не більше, ніж порох. Поки він може обслуговувати нас, він житиме. — Брум поклав руку Матаясові на плече, його жорсткий погляд пом’якшав. — Я ледве можу повірити, що ти насправді тут, стоїш живий біля мене. Я думав, що ти помер.

— Я думав так само про вас.

— Коли я побачив тебе в танцювальній залі, то не одразу впізнав, навіть у формі. Ти так змінився…

— Я дозволив відьмі перекроїти мене.

Брум не зміг приховати раптової зміни почуттів:

— Ти дозволив їй…

Якимось чином, побачивши, як хтось інший так реагує, Матаяс засоромився того, як поводився з Ніною.

— Я мусив це зробити, — відповів він. — Мені потрібно було, щоб вона повірила, наче я відданий її справі.

— Усе вже минулося, Матаясе. Нарешті ти в безпеці й серед однодумців. — Брум насупився. — Щось непокоїть тебе?

Матаяс кинув погляд на камеру, сусідню з Ніниною, потім на наступну, наступну, рухаючись залою в супроводі Брума. Дехто з полонених гришників був збуджений і бігав камерою. Інші притискалися головами до скла. Ще хтось просто лежав на підлозі.

— Ви дізналися про юрду парем не більш ніж місяць тому. Як довго існують ці споруди?

— Я збудував їх майже п’ятнадцять років тому, отримавши благословення від короля і його ради.

Матаяс хутко випростався.

— П’ятнадцять років? Навіщо?

— Нам потрібно було місце, щоб тримати десь гришників після судів.

— Після? Якщо гришників визнають винними, їх засуджують до смерті.

Брум здвигнув плечима.

— Це теж смертний вирок, лише трохи розтягнутий у часі. Ми дуже давно довідалися, що Гриші можуть бути корисним ресурсом.

Ресурсом.

— Ви казали мені, що їх потрібно вирвати з корінням. Що вони — паразити в природному світі.

— Так і є, коли вони намагаються прикидатися людьми. Вони не здатні правильно мислити, не розуміють людської моралі. Їх необхідно контролювати.

— Тому ви хотіли скористатися парем? — недовірливо перепитав Матаяс.

— Ми користувалися своїми власними методами роками й не досягли сповна успіху.

— Але ви бачили, що може зробити юрда парем, що гришники можуть зробити під її впливом…

— Револьвер — це не зло. І лезо — не зло. Юрда парем забезпечує покору. Вона перетворює гришників на тих, ким вони завжди мали бути.

— Другою армією? — поцікавився Матаяс, і його голос став глухим від презирства.

— Армія складається із солдатів. А ці потвори народилися, щоб бути зброєю. Вони народилися, щоб служити солдатам Джела. — Брум стис хлопцеве плече. — Ох, Матаясе, як я сумував за тобою. Твоя віра завжди була такою чистою. Я радий, що ти з недовірою ставишся до цих заходів, але це наш шанс завдати смертельного удару. Знаєш, чому гришників так важко вбити? Бо вони не з цього світу. Але вони справжні майстри, коли йдеться про те, щоб убивати одне одного. Вони кажуть про це: «Подібне притягує подібне». Зачекай, поки ти побачиш усе, чого ми досягли, зброю, котру їхні Творці допомогли нам виготовити.

Матаяс озирнувся й поглянув на залу.

— Ніна Зенік провела ріку Керчі, намагаючись домовитися про мою свободу. Я б не був упевнений, що так діє чудовисько.

— Чи може гадюка завмерти, перш ніж кинутися на тебе? Чи може дикий пес облизувати твою руку, перш ніж перегризти тобі горло? Гришники, може, і спроможні на добрі вчинки, але це не змінить засад їхньої природи.

Матаяс зважив почуте. Він подумав про Ніну, котра налякано стояла в камері, коли двері захряснулися. Він палко бажав побачити її полоненою, поводитися з нею так грубо, як поводилися з ним. А тепер, після усього, через що їм довелося пройти, хлопець навіть не здивувався, відчувши біль, коли побачив, що сталося.

— Який із себе той шуанський учений? — поцікавився він у Брума.

— Упертий. Досі побивається за своїм батьком.

Матаяс нічого не знав про тата Юл-Баюра, але було важливіше запитання:

— Він у безпеці?

— Скарбниця — найбезпечніше місце на острові.

— Ви тримаєте його там разом із гришниками?

Брум кивнув.

— Головне сховище перетворили на лабораторію для нього.

— І ви впевнені, що він у безпеці?

— Головний ключ у мене, — сказав Брум, поплескуючи диск, який звисав із його шиї. — А його охороняють удень і вночі. Лише кілька обраних узагалі знають, що він тут. Уже пізно, мені потрібно переконатися, що з Чорним Протоколом розібралися, але якщо захочеш, завтра можу відвести тебе подивитися на нього. — Брум обійняв Матаяса. — І завтра ж займемося твоїм поверненням і поновленням.

— Я досі залишаюся звинуваченим у торгівлі рабами.

— Ми легко змусимо дівчину підписати відмову від цього наклепу. Повір мені, щойно вона вперше скуштує юрду парем, робитиме все, про що ти попросиш, і навіть більше. Буде повторне слухання, але я присягаюся: ти знову вдягнеш кольори дрюскеле, Матаясе.

Кольори дрюскеле. З якою гордістю він їх носив. А те, що він відчував до Ніни, завдавало йому лише сорому. Ці почуття досі були тут, можливо, вони ніколи не минуться. Він провів забагато років, сповнений ненависті, щоб вона могла зникнути за одну ніч. Але сьогодні сором був лише відлунням, здебільшого він відчував каяття — за час, який викинув коту під хвіст, за біль, якого завдавав, і — так, навіть зараз — за те, що він збирався зробити.

Він повернувся до Брума — до чоловіка, котрий став його батьком і наставником. Коли Матаяс втратив родину, саме Брум прийняв його до лав дрюскеле. Хлопець був юним, розлюченим, не мав жодних навичок. Але він віддав те, що залишилося від його розбитого серця, заради спільної справи. Віроломної справи. Брехні. Коли йому розкрилися очі? Коли він допоміг Ніні поховати її друга? Коли бився з нею пліч-о-пліч? Чи задовго до того — коли Ніна заснула тієї першої ночі на кризі в його обіймах? Коли врятувала його під час корабельної катастрофи?

Ніна зганьбила його ім’я, але зробила це, щоб захистити від своїх людей. Вона зробила йому боляче, але потім спробувала зробити все, що могла, аби все стало на свої місця. Ніна показала йому тисячею різних способів, що вона гідна, сильна, великодушна й людяна, можливо, навіть виразніше людяна, ніж усі, кого він узагалі знав.

І якщо вона була такою, то навряд чи природа Гришей базувалася на злі. Вони були такими ж, як усі, — сповненими потенціалу робити велике добро й також завдавати великої шкоди. Якби Матаяс вирішив ігнорувати це, він перетворився б на монстра.

— Ви навчили мене багато чого, — сказав хлопець. — Навчили мене цінувати гордість і силу. Дали мені знаряддя для помсти, коли воно було мені найбільш потрібне.

— І завдяки цим знаряддям ми збудуємо визначне майбутнє, Матаясе. Час Фієрди нарешті настав.

Матаяс теж обійняв наставника.

— Я не знаю, чи помиляєтеся ви щодо гришників, — сказав він м’яко. — Я лише знаю, що ви помиляєтеся щодо Ніни.

Він стиснув Брума міцніше, використавши захват, який вивчив у лунких тренувальних залах фортеці дрюскеле, у залах, які він уже ніколи не побачить знову. Матаяс тримав Брума, поки той слабко намагався боротися й врешті його тіло ослабло.

Коли хлопець пішов геть, Брум занурився в глибини несвідомого, але Матаяс не думав, що йому здалося, що на обличчі в командира застиг гнів. Хлопець змусив себе запам’ятати його. Він справді мав зберегти в пам’яті цей вираз. Зрештою Матаяс лише зрадник і зможе впоратися з цим тягарем.

Увійшовши до велетенської танцювальної зали, Матаяс і Каз причаїлися в тінистому затишку біля сходів. Хлопці бачили, як увійшла Ніна у своїй химерній сукні з мерехтливої луски, і тоді Матаяс помітив Брума. Шок від зустрічі з живим наставником супроводжувався жахливим усвідомленням того, що командир дрюскеле переслідував Ніну.

— Брум знає, — попередив він Каза. — Мусимо допомогти їй.

— Будь розумником, Гелваре. Ти можеш урятувати її й витягти до нас Юл-Баюра.

Матаяс кивнув і змішався з натовпом.

— Порядність, — почув хлопець, як пробурмотів позаду нього Каз, — як дешевий одеколон.

Матаяс перехопив Брума біля сходів.

— Сер…

— Не зараз.

Хлопцеві довелося просто заступити йому дорогу.

— Сер.

Тоді Брум зупинився. Спочатку на його обличчі з’явилася лють від того, що довелося зупинитися, потім зніяковілість, потім зачудована недовіра.

— Матаясе? — прошепотів він.

— Прошу, сер, — сказав Матаяс поспішно. — Дайте мені хвилинку, щоб усе пояснити. Тут є Гриша, яка запланувала вбити цієї ночі одного з ваших в’язнів. Якщо ви будете терплячим зі мною, я поясню план і як його можна зупинити.

Брум зробив знак іншому дрюскеле спостерігати за Ніною і, наче пастух, повів Матаяса до ніші під сходами.

— Розповідай, — наказав чоловік, і Матаяс розповів йому правду — неприкрашений її шматок: як він вибрався з корабельної катастрофи, як ледь не втопився, про Нінине звинувачення в работоргівлі, про ув’язнення в Пекельних Воротах і обіцянку помилування. Звинувачував в усьому Ніну й словом не згадав про Каза чи інших. Коли Брум поцікавився, чи Ніна виконувала місію самотужки, він просто відповів, що не знає.

— Вона вірить, що я чекаю, щоб провести її через секретний міст. Я втік, щойно зміг, і пішов на пошуки вас.

Частина його обурювалася через те, як легко злітає з уст брехня, але він не залишить Ніну на милість Брума.

Тепер він дивився на командира, котрий спав із розтуленим ротом. Однією з якостей, які він найбільше поважав у наставникові, була його нещадність, те, як він волів робити жорстокі вчинки заради спільної справи. Але насправді Брум отримував задоволення від того, що робив із гришниками, що радо зробив би з Ніною й Джаспером. Можливо, ці жорстокі вчинки ніколи не були для командира такими складними, як для Матаяса. Вони були не священним обов’язком, котрий неохоче виконували заради Фієрди. Вони були радістю.

Матаяс стягнув головний ключ із Брумової шиї й затягнув чоловіка до порожньої камери, притуливши в сидячому положенні до стіни. Хлопець ненавидів те, що мусить залишати командира тут. Чоловік сидів, схиливши підборіддя на груди, незграбно розкинувши ноги й втративши всю гідність. Хлопець ненавидів думку про те, яка ганьба впаде на чоловіка, на воїна, котрого зрадив той, кому він довіряв. Він добре знав, як це боляче.

Матаяс швидко притисся чолом до Брумового лоба. Він знав, що наставник не почує його, але все одно промовив ці слова:

— Життя, яким ви живете, ненависть, яку ви відчуваєте, — це отрута. Я вдосталь її напився.

Хлопець зачинив двері камери й поквапився коридором до Ніни, до чогось значно більшого.

36 Джаспер

Джаспер чекав біля бійниці в стіні. Це був притулок для снайпера, ідеальне місце для такого хлопця, як він. «Що ми робитимемо?» — розмірковував він. Але його кров вирувала, гвинтівка висіла на плечі, світ знову сповнився сенсу.

То де ж вартові? Джаспер чекав, що вони миттю забіжать до внутрішнього двору, щойно вони з Віланом активують Чорний Протокол.

— Я впорався! — крикнув позаду нього крамарик.

Джасперові геть не подобалося, що потрібно було залишити вигідну високу позицію, перш ніж вони зрозуміють, проти чого виступатимуть, але часу було обмаль, а їм необхідно було потрапити на дах.

— Гаразд, ходімо.

Вони збігли вниз сходами. Коли хлопці вже збиралися вибігти з арки караульного приміщення, до внутрішнього двору заскочило шестеро вартових. Джаспер рвучко зупинився й витяг руку.

— Повернися, — наказав він Віланові.

Але хлопчик показував на щось з іншого боку двору.

— Дивись.

Вартові рухалися не в напрямку караульного приміщення; уся їхня увага зосередилася на чоловікові в одязі оливкового кольору, котрий стояв поруч із кам’яною брилою. «Ця форма…»

Жінка пройшла крізь стіну. Постать, зіткана з миготливого туману, котра з’явилася позаду незнайомця, була убрана в такі самі оливкові шати.

— Плинороби, — сказав Вілан.

— Шуанці.

Вартові відкрили вогонь, і Плинороби зникли, а потім знову з’явилися перед солдатами й підвели руки.

Охоронці закричали й покидали зброю. Навколо них пульсувало червоне марево. Воно ставало густішим, а вартові лементували. Здавалося, що їхня плоть всихається просто на кістках.

— Це їхня кров, — здогадався Джаспер. Жовч підступила до горла. — Усі святі, Плинороби випускають із них кров. Їх вичавили до останньої краплі.

Кров збиралася в мінливі калюжі з нечіткими контурами людських тіл, ширяла в повітрі слизькими тінями, мокрими й червоними, наче гранат, а потім проливалася на землю тієї самої миті, коли вартові падали, а шкіра звисала з їхніх висушених тіл гротескними зморшками.

— Повертаймося на сходи, — прошепотів Джаспер, — мусимо забиратися звідси.

Але було занадто пізно. Жінка-Плинороб зникла. Наступної миті вона вже була на сходах. Жінка балансувала на бильцях, стоячи на руках, а її черевики штовхнули Вілана в груди, відкидаючи хлопчика на Джаспера. Вони обидва гепнулися на чорне каміння внутрішнього двору.

Гвинтівку вирвали з Джасперових рук і з брязкотом кинули вбік. Він спробував встати, але Плинороб ударив його по потилиці. Так вони й лежали удвох із Віланом, а Плинороби нависали, наче дві башти. Вони підвели руки, і Джаспер побачив, як тонесеньке червоне марево з’явилося довкола нього. Зараз його теж осушать. Хлопець відчув, як сили почали полишати його. Поглянув праворуч, але гвинтівка була занадто далеко.

— Джаспере, — прохрипів Вілан. — Метал. Твори. — І раптом закричав.

У раптовому спалаху Джаспер зрозумів усе. Це була битва, яку не можливо виграти зброєю. Він не мав часу на роздуми, не мав часу на сумніви.

Хлопець не зважав на біль, котрий розривав його шкіру, він зосередився на дрібних шматочках металу, що причепилися до його одягу — ошурки й невеличкі частинки перерізаного кільця з ланцюга воріт. Він не був гарним Творцем, але вони не очікували, що він узагалі виявиться Творцем. Джаспер різко витягнув руки вперед — і шматочки металу вилетіли з його форми мерехтливою хмаркою, котра на коротку мить зависла в повітрі, а потім вистрілила в Плиноробів.

Жінка-Плинороб закричала, коли метал уп’явся в її плоть, і спробувала обернутися на туман. Її поплічник зробив те саме, його риси стали рідкими, але знову затверділи, обличчя посірішало, поцятковане металом. Джаспер не зупинявся. Він щосили тиснув на стружку, втискаючи її в органи, занурюючи ще глибше. Відчував, як гришники намагаються маніпулювати частинками металу. Якби йшлося про кулю чи лезо, вони б упоралися, але дрібок і ошурків було занадто багато й ті були занадто маленькими. Жінка притисла руки до живота і впала на коліна. Чоловік закричав і викашляв грудкуваті чорні бризки металу й крові.

— Допоможи мені, — схлипнула жінка. Її обриси розпливлися, тіло завібрувало — вона боролася, намагаючись перетворитися на туман.

Джаспер опустив руки, і хлопці відповзли подалі від тіл Плиноробів, котрі звивалися в корчах.

Чи помирали вони? Чи вбив він щойно двох людей, так схожих на нього? Джаспер лише хотів вижити. Він знову подумав про стяг на стіні, про всі ці смужки червоного, синього й багряного.

Вілан смикнув стрільця за руку. Хлопцеве обличчя було дуже блідим, майже прозорим, жилки пульсували надто близько до шкіри.

— Джаспере, ми мусимо йти.

Стрілець повільно кивнув.

— Уже.

Джаспер змусив свої ноги ворушитися, змусив себе йти за Віланом і закидати на дах мотузку. Він почувався одурманеним, у голові паморочилося. Інші залежали від нього, він знав це. Стрілець мусив продовжувати йти. Але хлопцеві здавалося, наче у дворі позаду він залишив якусь частинку себе, щось таке, чого навіть ніколи не помічав, невловиме, як туман.

37 Ніна

Коли Матаяс відчинив двері до Ніниної камери, вона на коротку мить завагалася. Не могла впоратися з цим. Скільки вона житиме, ніколи не забуде Матаясового обличчя за віконцем, того, яким жорстоким він виглядав, і сумніву, який спурхнув у її серці. Дивлячись на Матаяса, котрий стояв біля одвірка, вона знову засумнівалася, але коли хлопець простягнув руку, зрозуміла, що вони побороли страх.

Ніна побігла до хлопця, і він підхопив її на руки.

Матаяс занурився обличчям у Нінине волосся, і дівчина відчула, як його вуста торкнулися вуха, коли він прошепотів:

— Більше ніколи не хочу бачити тебе такою.

— Ти маєш на увазі сукню чи камеру?

Він здригнувся від сміху.

— Однозначно камеру. — Торкнувся долонями дівочого обличчя. — Єр молле пе унет. Енель мьорд є неж афва трохем веррет.

Ніна важко проковтнула клубок у горлі. Вона пам’ятала ці слова й що вони насправді значили. «Моє покликання — захищати тебе. Лише смерть звільнить мене від цієї присяги». Це була присяга дрюскеле на вірність Фієрді. А тепер Матаяс пообіцяв бути вірним Ніні.

Вона розуміла, що мала б сказати щось проникливе, щось прекрасне у відповідь. Натомість сказала правду:

— Якщо ми виберемося звідси живими, я зацілую тебе до запаморочення.

Усмішка розквітла на Матаясовому обличчі, він уже не міг дочекатися, коли знову побачить справжню зелень її очей.

— Юл-Баюр у сховищі, — мовив він. — Ходімо.

Коли Ніна підтюпцем побігла коридором за Матаясом, до їхніх вух долинув пронизливий лемент дзвонів Чорного Протоколу. Якщо Брум знав про неї, існували шанси, що інші дрюскеле теж знають. Ніна сумнівалася, що мине багато часу, перш ніж вони вирушать на пошуки свого командира.

— Прошу, скажи мені, що Каз не зник знову, — попросила Ніна, коли вони хутко минали коридор.

— Я залишив його в танцювальній залі. Ми маємо зустрітися біля ясена.

— Останнього разу, коли я на нього дивилася, дерево було оточене дрюскеле.

— Може, Чорний Протокол подбає про це.

— Якщо ми переживемо дрюскеле, переживемо й Каза, чого не можу сказати про той випадок, якщо ми вб’ємо Юл-Баюра…

Матаяс звів руку, даючи знак зупинитися, коли вони збиралися повернути за наступний ріг. Повільно наблизилися й обігнули його. Ніна швидко впоралася з охоронцем біля сховища, а Матаяс забрав його гвинтівку, коли Брумів ключ уже був у замку, а округлий вхід до сховища відчинився.

Ніна здійняла руки, приготувавшись до атаки. Вони трохи почекали, поки двері відчиняться швидше. Серця в обох гучно гупали.

Приміщення було таке ж біле, як інші, але точно не таке порожнє. Довгі столи, де над повільним низьким вогнем стояли набори мензурок; нагрівальні й охолоджувальні пристрої, скляні слоїки, повні порошків усіх відтінків помаранчевого кольору. Одну стіну займала масивна грифельна дошка, вкрита написаними крейдою рівняннями. Біля іншої стояло безліч скляних вітрин із маленькими металевими дверцятами. Усередині цвіли рослини юрди, і Ніна подумала, що скриньки, либонь, підігріваються.

Біля ще однієї стіни тулилася розкладачка — тонкі простирадла були скуйовджені й вкриті папірцями та записниками. На них, схрестивши ноги, сидів шуанський хлопчик. Він дивився на гостей, тримаючи на колінах записник. На хлопчикове чоло спадало чорне волосся. Навряд чи йому було більше п’ятнадцяти років.

— Ми тут не для того, щоб зашкодити тобі, — сказала Ніна шуанською. — Де Бо Юл-Баюр?

Хлопчик забрав чорні пасма зі своїх золотих очей.

— Він помер.

Ніна насупилася. Невже Ван Екова інформація виявилася хибною?

— Що тоді це все таке?

— Ви прийшли, щоб убити мене?

Ніна не була певна, що варто відповісти.

— Сеш-уєг? — ризикнула вона.

Хлопчикове обличчя з полегшенням розслабилося.

— Ви з Керчу.

Ніна кивнула.

— Ми прийшли, щоб урятувати Бо Юл-Баюра.

Хлопчик підтягнув коліна до грудей і обхопив їх руками.

— Ви неспроможні його врятувати. Мій батько загинув, коли фієрданці намагалися зупинити людей Керчу від спроб визволити нас з Амрат Єну, — хлопчиків голос затремтів. — Він помер під перехресним вогнем.

«Мій батько», — Ніна переклала Матаясові слова, сама намагаючись зрозуміти, що все це значить.

— Помер? — перепитав Матаяс, і його широкі плечі зіщулилися. Дівчина знала, про що він думає: вони стільки вистраждали, стільки зробили, а Бо Юл-Баюр увесь цей час був мертвий.

Але у фієрданців була причина, щоб залишити його сина живим.

— Вони намагаються змусити тебе відновити формулу? — поцікавилася Ніна.

— Я допомагав йому в лабораторії, але не все пам’ятаю. — Хлопчик закусив губу. — Мене ввели в оману.

Та парем, якою користувалися фієрданці, імовірно, залишилася з оригінального запасу, котрий Бо Юл-Баюр привіз до Керчу.

— Ти можеш це зробити? — запитала дівчина. — Можеш відтворити формулу?

Хлопчик повагався.

— Думаю, так.

Ніна обмінялася поглядом із Матаясом. Дівчина проковтнула клубок у горлі. Вона вже вбивала раніше. Вона навіть вбивала сьогодні, але це було зовсім інше. Цей хлопчик не націлював на неї пістоля й не намагався зробити їй боляче. Убити його — а це буде навмисне вбивство — значитиме також зрадити Інеж, Каза, Джаспера й Вілана. Людей, котрі ризикували своїми життями щомиті за винагороду, якої навіть не побачать. А потім вона подумала про Нестора, котрий майже непритомно лежав на снігу, про камери, повні гришників, загублених у власних стражданнях. І все спричинив наркотик.

Вона звела руки.

— Вибач, — промовила. — Якщо ти досягнеш успіху, стражданням, яким ти даси волю, не буде кінця-краю.

Хлопчик незворушно дивився на неї, уперто задерши підборіддя, наче знав, що цей момент колись обов’язково настане. Було очевидно, що робити далі: убити дитину швидко й безболісно. Зруйнувати лабораторію і все, що є всередині. Викорінити таємницю юрди парем. Якщо ти хочеш знищити виноградну лозу, ти не просто відрізаєш її, ти викопуєш рослину із землі з корінням. Проте руки дівчини затремтіли. Хіба не так само думають дрюскеле? Знищи небезпеку, зітри її з лиця землі, байдуже, що людина, котра стоїть перед тобою, невинна.

— Ніно, — м’яко мовив Матаяс. — Він лише дитина. Він один із нас.

Один із нас. Хлопчик не набагато молодший, ніж вона сама, він потрапив на війну, котрої не обирав. Борець за виживання.

— Як тебе звати? — запитала дівчина.

— Кувей.

— Кувей Юл-Бо, — почала Ніна. Чи мала вона намір звинуватити його? А може, попросити пробачення? Благати про прощення? Вона й сама ніколи не дізнається. Коли голос повернувся до дівчини, вона спитала: — Як швидко ти можеш знищити цю лабораторію?

— Швидко, — відгукнувся хлопчик. Він змахнув руками в повітрі, і полум’я під однією з мензурок вистрілило синьою дугою.

Ніна витріщилася на нього.

— Ти — Гриша. Пекельник.

Кувей кивнув:

— Юрда парем була помилкою. Тато намагався знайти спосіб, щоб допомогти мені приховати свою могутність. Він був Творцем. Гришею, як і я.

У Ніни в голові закрутилися коліщатка: Бо Юл-Баюр — Гриша, котрий ховався під носом, за кордоном Шу Хана. Не було часу розмірковувати про це.

— Нам потрібно знищити стільки твоєї роботи, скільки зможемо, — сказала вона.

— Тут є пальне, — відповів Кувей, уже збираючи папери й зразки парем. — Я можу влаштувати вибух.

— Вибухнути має лише сховище. Тут є інші гришники.

І вартові. І Матаясів наставник. Ніна б радо дозволила Брумові померти, але, хоча Матаяс і зрадив свого командира, вона сумнівалася, що хлопець захоче побачити, як чоловік, котрий став йому другим батьком, розривається на маленькі шматки. Її серце запротестувало, коли Ніна подумала про гришників, яких вона залишає позаду, але не було жодного способу допомогти їм дістатися до гавані.

— Залиште решту, — наказала вона хлопцям. — Ми мусимо йти.

Кувей вишикував набір із різних пляшечок, наповнених рідинами, над конфорками.

— Я готовий.

Вони перевірили коридор і поспіхом рушили до входу в скарбницю. За кожним рогом Ніна боялася побачити дрюскеле чи вартових, котрі стрімко побіжать їм назустріч, але вони проминули всі зали без перешкод. Біля головних дверей усі зупинилися.

— Ліворуч від нас є лабіринт із живоплоту, — пригадала Ніна.

Матаяс кивнув:

— Ми використаємо його як прикриття, щоб дістатися до ясена.

Щойно вони відчинили двері, гомін дзвонів став майже нестерпним. Ніна бачила Годинник Старійшин на найвищому сріблястому шпилі палацу. Його циферблат світився, наче місяць. Яскраві промені світла з вартових веж нишпорили Білим островом, і дівчина чула, як кричать солдати, гуртуючись довкола палацу.

Вона притислася до стіни будинку, рухаючись слідом за Матаясом і намагаючись триматися в затінку.

— Хутчіше! — сказав Кувей, озираючись і кидаючи нервовий погляд на лабораторію.

— Сюди, — скомандував Матаяс. — Лабіринт…

— Стій! — закричав хтось.

Занадто пізно. Вартові бігли до них звідти, де був лабіринт. Не залишалося жодного варіанта, лише тікати. Вони кинулися вперед, минаючи вхід до колонади й округлого внутрішнього дворика.

Усюди були дрюскеле — попереду й позаду. Будь-якої миті втікачів могли застрелити.

І раптом пролунав вибух. Ніна відчула його раніше, ніж почула: хвиля тепла накрила її ступні й кинула дівчину в повітря, а слідом пролунав оглушливий гуркіт. Вона боляче впала на білу кам’яну бруківку.

Усюди панували дим і хаос. Ніна звелася на коліна, у вухах дзвеніло. Одна стіна скарбниці перетворилася на уламки каміння, дим і пилюку, котра здіймалася в нічне небо.

Матаяс із Кувеєм уже наближалися до неї розмашистим кроком. Дівчина підвелася на ноги.

— Стен! — закричали двоє охоронців, котрі відділилися від іншої групи й бігли в напрямку скарбниці. — Що ви тут робите?

— Ми просто насолоджувалися вечіркою! — вигукнула Ніна, дозволивши своєму голосу сповнитися всієї справжньої виснаженості й жаху. — А потім… потім… — Вона аж сама збентежилася, наскільки легко було дозволити потекти сльозам.

Він здійняв пістоль.

— Покажіть мені ваші документи.

— Жодних документів, Ларсе.

Мисливець на відьом нахилив голову вперед, коли Матаяс зробив крок до нього.

— Я вас знаю?

— Знав колись, хоча тоді я виглядав трохи інакше. Гє марден, Ларсе?

— Гелваре? — здивувався той. — Вони… вони казали, що ти помер.

— Так і було.

Ларс перевів погляд із Матаяса на Ніну.

— Це Серцетлумачниця, яку Брум повів до скарбниці? — Потім він помітив присутність Кувея й усе зрозумів. — Зрадник, — прохрипів Ларс Матаясові.

Ніна підвела руки, щоб уповільнити його пульс, але, зробивши це, краєм ока помітила, як рухається праворуч якась тінь. Дівчина скрикнула, коли щось ударило її. Подивившись униз, Ніна побачила, що навколо неї закрутилася петля з канату, котра щільно притисла руки до тіла. Вона не могла звести долоні. Не могла скористатися своєю силою. Матаяс заревів, а Кувей скрикнув, коли з темряви з’явилися канати, обкрутилися довкола їхніх торсів і зв’язали хлопцям руки.

— Ось що ми робимо, упирю, — презирливо усміхнувся Ларс. — Ми полюємо на таку мерзоту, як ти. Ми знаємо всі ваші хитрощі. — Він виштовхнув з-під себе Матаясові ноги. — Вони казали нам, що ти помер. Ми оплакували тебе, спалили на пам’ять про тебе гілочки ясена. Але тепер я розумію, що вони хотіли захистити нас від дечого гіршого. Матаяс Гелвар — зрадник, допомагає нашим ворогам, вошкається з неприродним. — Він плюнув Матаясові в лице. — Як ти міг зрадити свою країну й свого бога?

— Джел — бог життя, а не смерті.

— Чи прийшов по Юл-Баюра ще хтось, окрім тебе й цієї потвори?

— Ні, — збрехала Ніна.

— Я не тебе питаю, відьмо, — вирячився Ларс. — Це не має значення. Ми витягнемо з тебе інформацію іншим шляхом. — Він повернувся до Кувея. — А ти? Не думай, що тобі це так просто минеться.

Він подав сигнал у повітрі. Із затінку колонади з’явилася шеренга чоловіків і хлопців — дрюскеле. Їхні каптури були напнуті на довге золотаве волосся, що блищало біля комірців. Усі були вбрані в чорне й срібне, наче створіння, народжені з темних розщелин, котрі розтинають північну кригу. Дрюскеле зібралися в коло, оточивши Ніну, Матаяса й Кувея.

Дівчина подумала про білі в’язничні камери, про стічні отвори в підлозі. Чи знищили вони всю юрду парем разом із Кувейовою лабораторією? Як багато йому знадобиться часу, щоб приготувати нову партію? Чим вони її труїтимуть до того часу? Вона кинула останній сповнений надії погляд у темряву, молячи про хоч якийсь слід Каза. Чи його теж хтось схопив? Чи він просто покинув їх тут? Її вважали воїном. Вона мусить загартувати себе проти того, що наближається.

Один із дрюскеле підійшов ближче з чимось, що здавалося схожим на батіг із довгим руків’ям, приєднаний до канатів, які зв’язували бранців, і простягнув його Ларсові.

— Упізнаєш це, Гелваре? — запитав Ларс. — Мав би. Ти допоміг із його дизайном. Втяжні канати для контролю над кількома полоненими. Із шипами, звісно ж.

Ларс клацнув пальцем по одному з канатів, і Ніна задихнулася, коли маленькі жала колючками увіп’ялися в її руки й груди. Дрюскеле зареготав.

— Дай їй спокій, — гримнув Матаяс фієрданською, його слова їжачилися люттю. На коротку мить Ніна помітила, як майнула на обличчях його поплічників паніка. Він був кремезнішим за всіх інших, він був одним із їхніх лідерів, одним із найкращих серед цих смертоносних хлопців. Потім Ларс смикнув інший канат. З’явилися шипи, і Матаяс із болем видихнув, склався навпіл, як і властиво людині.

Дрюскеле навколо жорстоко й злодійкувато заіржали.

Ларс смикнув батіг значно сильніше, канати вкоротилися, змушуючи Ніну, Матаяса й Кувея шкандибати за ним незграбною колоною.

— Ти досі молишся нашому богові, Гелваре? — поцікавився Ларс, коли вони зупинилися біля священного дерева. — Як гадаєш, Джел чує скиглення чоловіків, котрі дозволили гришникам розбестити себе? Ти гадаєш…

Раптом пролунав різкий тваринний крик. Ніні й іншим знадобилася довга мить, щоб зрозуміти, що його видав Ларс. Він розтулив рота, і кров потекла по підборіддю на блискучі срібні ґудзики уніформи. Його руки відпустили батіг, і дрюскеле в каптурі, котрий стояв поруч, кинувся вперед, щоб упіймати знаряддя.

Від підніжжя священного дерева долинуло різке «клац-клац-клац». Ніна впізнала цей звук — вона вже чула його на північному шляху перед тим, як вони влаштували засідку на в’язничний фургон. Коли вони повалили дерево. Ясен скрипів і стогнав. Давне коріння почало скручуватися.

— Неж! — заволав один із дрюскеле.

Усі вони стояли, роззявивши роти й вирячившись на уражене дерево.

— Неж! — заголосив іще хтось.

Ясен похилився. Він був занадто великим, щоб упасти від самого лише соляного концентрату, але коли дерево зігнулося, із широко роззявленої чорної дірки під ним почувся глухий гуркіт.

Дрюскеле приходили сюди, щоб почути голос свого бога. І зараз він заговорив.

— Трохи вжалить, — сказав дрюскеле, котрий тримав батога. Голос він мав скрипучий і знайомий, а його руки були вбрані в рукавички. — Але якщо ми житимемо, ви мені потім подякуєте. — Його каптур сповз із голови, і Каз Бреккер подивився на бранців. Приголомшені дрюскеле здійняли гвинтівки.

— Не лускайте балін, поки не опуститеся на саме дно, — гукнув Каз. Потім він схопив Кувея й стрибнув разом із ним у чорну пельку під коріннями дерева.

Ніна скрикнула, коли канат потягнув уперед її тіло. Вона шкрябала руками по камінню, намагаючись знайти опору. Останнім, що дівчина побачила, був Матаяс, котрий падав у дірку слідом за нею. Вона почула постріли револьверів, а потім упала в темряву, у холод, у горло Джела, у суцільне ніщо.

38 Каз

Каз вирішив спробувати підслухати Матаяса й Брума в танцювальній залі, але він не хотів зводити з Ніни очей, коли навколо було стільки дрюскеле. Він спекулював Матаясовими почуттями до дівчини, але ці диваки завжди йому подобалися. Справжній ризик був в іншому: чи зможе хтось такий чесний, як Матаяс, переконливо брехати своєму наставникові в обличчя. Без сумніву, фієрданець мав приховані таланти.

Каз пішов слідом за Ніною й Брумом, перетнувши майданчик біля скарбниці. Потім він заховався за льодяною скульптурою й зосередився на своєму жалюгідному завданні — потрібно було повернути на світ божий пакети з Вілановими кореневими бомбами, котрі він проковтнув перед тим, як вони влаштували засідку на в’язничний фургон. Він мусив витягати їх нагору щогодини разом із мішечком хлорних бульбашок і додатковим набором відмикачок, які запхав до стравоходу на випадок, якщо станеться щось непередбачуване, — щоб випадково не перетравити все. Це було неприємно. Цієї витівки він навчився в одного фокусника зі Східної Клепки, котрий роками показував, як дихає вогнем, поки випадково не отруївся, проковтнувши керосин.

Коли Каз упорався, він дозволив собі перевірити периметр скарбниці, дах, вхід, але так сталося, що там не виявилося для нього роботи. Тож залишалося тільки ховатися, бути напоготові й хвилюватися про всі речі, котрі могли піти не так. Він згадав, як Інеж стояла на даху посольства й аж палахкотіла новим запалом, котрого він не розумів, але який міг упізнати, — мета. «Я заберу свою частку й піду з Покидьків». Раніше, коли вона казала, що залишить Кеттердам, він ніколи не вірив. Цього разу все було інакше.

Бреккер ховався в затінку західної колонади, коли дзвони почали вигравати Чорний Протокол. Над островом, струшуючи повітря, пролунав передзвін Годинника Старійшин. З вартових веж яскравою повінню линуло світло. Дрюскеле навколо ясена забули про свої ритуали й почали вигукувати накази, з веж потекла ціла ріка вартових, готових обшукати острів. Він чекав, рахуючи хвилини, але ані Ніни, ані Матаяса досі не було видно. «Вони в біді, — подумав Каз. — Або ти смертельно помилявся щодо Матаяса й тепер заплатиш за всі свої жарти про дерево, що базікає».

Йому варто було б зазирнути до скарбниці, але для цього потрібне було якесь прикриття, поки він зламає той незбагненний замок, а навколо було повно дрюскеле.

Аж раптом Бреккер побачив, як Ніна, Матаяс і людина, котра, за його припущенням, мала бути Бо Юл-Баюром, біжать від скарбниці. Він уже збирався гукнути їх, коли пролунав вибух і все навколо полетіло під три чорти.

«Вони підірвали лабораторію, — подумав Каз, коли навколо нього почали падати уламки. — Я точно не казав їм підривати лабораторію».

Усе решта було чистісінькою імпровізацією, і для пояснень не залишилося часу. Бреккер устиг лише сказати Матаясові, що вони зустрінуться біля ясена, коли задзвенить Чорний Протокол. Він подумав, що мав би знайти час, щоб пояснити все краще, перш ніж вони всі полетять у темряву. Тепер залишалося тільки сподіватися, що друзі не запанікують і що десь там, унизу, причаїлася й чекає Казова фортуна.

Падіння здавалося неймовірно довгим. Каз сподівався, що шуанський хлопчина, у котрого він учепився, виявиться на подив юним Бо Юл-Баюром, а не просто якимось безпомічним в’язнем, якого Ніна з Матаясом вирішили звільнити. Він запхав диск хлопцеві до рота, коли вони пішли на дно, і сам розчавив його власними пальцями. Каз струсонув батіг, послабляючи всі канати, і почув, як закричали інші, коли жили втягнулися. Принаймні вони не підуть під воду зв’язаними. Каз чекав так довго, як лише наважився, перед тим, як прокусити власний балін. Коли хлопець хлюпнувся в крижану воду, навіть злякався, що серце може зупинитися.

Він точно не знав, чого очікував, але сила річки була жахливою, течія — швидкою й невтримною, як лавина. Шум залишався нестерпним навіть під водою, але разом зі страхом прийшло й запаморочливе переконання. Він не помилявся.

Голос Бога. У легендах завжди була дещиця правди. Каз витратив достатньо часу, зводячи свій власний міф, тому точно знав це. Він розмірковував, звідки береться вода для фонтану й крижаного рову й чому річна ущелина була такою глибокою й широкою. Тієї миті, коли Ніна описала ритуал дрюскеле, він здогадався: фієрданська твердиня була збудована навколо джерела, а не навколо велетенського дерева. Джел — невичерпне джерело, котре живить моря, дощі й корені священного дерева.

Вода має голос. Це знав кожен канальний щур, кожен, хто хоч раз спав під мостом чи перевертався разом із човном у зимовий шторм — вода може розмовляти голосом коханки, давно загубленого брата, навіть бога. Це був ключ, і щойно Каз упізнав його, здалося, що хтось поклав на Льодовий Двір і його функціонування ідеально точне креслення. Якщо Каз не помилявся, Джел понесе їх аж до ущелини. Якщо припустити, що вони не потонуть.

А це була дуже реальна можливість. Балін лише забезпечував повітрям, котрого вистачало на десять хвилин, максимум на дванадцять, якщо залишатися спокійним, а Бреккер сумнівався, що це їм вдасться. Його власне серце гупало, як молоток, а легені вже здавалися набряклими. Тіло млявішало й боліло від холодної річкової води, до того ж навколо була непроглядна темрява. Поруч не було нічого, лише глухе ревіння води й нудотне відчуття від перекидань.

Каз не знав точно, яку швидкість має вода, але він до дідька добре знав, що числа десь близько. Числа завжди були його союзниками — шанси, прибутки, види ставок. Але зараз він мав би покладатися на щось більше. «Якому богові ти служиш?» — питала в нього Інеж. «Будь-якому, котрий запропонує мені гарну винагороду». Удачливі люди не закінчують життя, надриваючи дупу в чайнику під крижаним ровом на ворожій території.

Що чекає на них, якщо вони дістануться до ущелини? Хто чекатиме. Джасперові й Віланові вдалося активувати Чорний Протокол. Та чи вдалося їм зробити все інше? Чи побачить він Інеж на тому боці?

Вижити. Вижити. Вижити. Саме таким чином він проживав своє життя, від миті до миті, вдих за вдихом від того жахливого ранку, коли прокинувся, щоб дізнатися, що Джорді досі мертвий, а він досі живісінький.

Каз перекидався в темряві. Він змерз більше, ніж будь-коли. Думав про руку Інеж на своїй щоці. Його свідомість смикнулася у відповідь на дотик, збунтувалася від зніяковілості. Це було страшно, огидно і — серед усіх цих протестів — бажано, це прагнення причаїлося й було з ним досі, надія, що дівчина знову торкнеться його.

Коли Казові було чотирнадцять, він зібрав банду для пограбування банку, котрий допоміг Герцунові ошукати його й Джорді. Його команда забралася геть із п’ятдесятьма тисячами крюґе, але він зламав ногу, зістрибнувши з даху. Кістка зрослася неправильно, і відтоді він завжди кульгав. Каз знайшов собі Творця, котрий виготовив для нього ціпок. Це стало декларацією. У нього не було жодної не поламаної кісточки, жодна його кістка не зрослася правильно, і не було такої, котра не зміцніла через поламаність. Ціпок став частиною міфу, який Бреккер збудував. Ніхто не знав, ким він був. Ніхто не знав, звідки він прийшов. Він став Казом Бреккером — калікою й самовпевненим чоловіком, виродком Бочки.

Рукавички були єдиною поступкою слабкості. З тієї ночі, яку він провів серед тіл, а потім пливучи з Баржі Женця, він не міг знести відчуття шкіри на шкірі. Йому було болісно й огидно. І це стало єдиним шматком його минулого, з котрого Каз не зміг зробити щось небезпечне.

Балін почав пінитися на губах. Вода просочувалася всередину. Як далеко занесла їх річка? Як далеко їм лишилося йти? Він досі тримав однією рукою Юл-Баюра за комір. Шуанський хлопчик був меншим за Каза; можна було сподіватися, що він мав удосталь повітря.

Яскраві блискавки спогадів спалахували в Казовій пам’яті. Горнятко гарячого шоколаду в його руках із рукавичками без пальців; Джорді застерігає його не пити, поки трохи не охолоне. Чорнила висихають на сторінці, коли він підписує документи «Воронячого клубу». Він уперше побачив Інеж у «Звіринці» в багряному шовку, з підфарбованими сурмою очима. Ніж із кістяним руків’ям, який він їй дав. Схлипування, які лунали з-за дверей її кімнати в Рейці тієї ночі, коли вона вперше вбила. Ридання він проігнорував. Каз пам’ятав, як вона іноді вмощувалася на виступі його віконця на горищі протягом першого року, коли він привів її до Покидьків. Вона годувала воронів, котрі збиралися на даху.

— Ти не мусиш товаришувати з воронами, — казав він їй.

— Чому ні? — цікавилася Інеж.

Він підвів погляд від столу, щоб відповісти, але, хай би що він там збирався казати, воно зникло з його язика.

Сонце визирнуло на хвилинку, і Інеж повернулася до нього лицем. Її очі були заплющені, а чорні, як смола, вії тріпотіли над щоками. Вітер із гавані роздмухав її чорне волосся, і на мить Каз знову став хлопчиком, який вірив, що в цьому світі є магія.

— Чому ні? — знову повторила вона, не розплющуючи очей.

Він бовкнув перше, що спало на думку:

— У них погані манери.

— Як і в тебе, Казе. — Інеж засміялася і, якби він міг зібрати цей сміх у пляшечку й напиватися ним щоночі, Каз неодмінно так і зробив би. Це нажахало його.

Бреккер востаннє вдихнув, і балін розчинився, а вода потрапила всередину. Він скосив очі серед бурхливої течії, сподіваючись розгледіти якийсь слід природного світла. Річка кинула його на стіну тунелю. Тиск у грудях наростав. «Я сильніший, ніж це, — казав він собі. — Моя воля витриваліша». Але у вухах уже лунав сміх Джорді: «Ні, маленький братику. Ніхто не сильніший. Ти обдурював смерть безліч разів. Жадібність може змусити тебе торгуватися, але смерть не служить людям».

Каз ледь не втопився тієї ночі в гавані, важко брикаючись у темряві, тримаючись на поверхні завдяки тілу Джорді. А зараз не було нікого й нічого, що тримало б його. Бреккер спробував думати про свого брата, про помсту, про Пекку Роллінза, прив’язаного до стільця в будинку на Зельверстрат із запханими до горла торговими замовленнями, а Каз примушує його промовити ім’я Джорді. Але міг думати лише про Інеж. Вона має жити. Вона має змогти вибратися з Льодового Двору. А якщо вона не зможе, то він мусить жити, щоб урятувати її.

Біль у легенях був нестерпний. Він мусив сказати їй… Що? Що вона красуня, і хоробра, і краща за те, на що він заслуговує. Що він був скручений, згорблений, недоладний, але не настільки поламаний, щоб не зібрати себе докупи й не мати вигляд чоловіка, котрий підходить їй. Що, сам того не помічаючи, він почав покладатися на неї, шукати її, потребувати її присутності. Він мав подякувати їй за той новий капелюх.

Вода тиснула на його груди, незважаючи на стиснені губи. «Я не буду», — пообіцяв він. Але врешті-решт Каз розімкнув уста, і вода полинула всередину.