Шістка воронів

16 Інеж

Усе боліло. І чому кімната крутилася?

Інеж повільно приходила до тями, думки плуталися. Вона пам’ятала реальний дотик Оуменового ножа, те, як дряпалася контейнерами, як кричали люди, поки вона висіла в повітрі, ухопившись кінчиками пальців: «Спускайся, Маро!» Але Каз повернувся за нею, щоб урятувати свою інвестицію. Вони, мабуть, таки потрапили на «Феролінд».

Вона спробувала перевернутися, але біль був занадто гострим, тож довелося вдовольнитися поворотом голови. Ніна дрімала на табуретці, що приткнулася в кутку за столом, долоня Інеж міцно вчепилася в руку дівчини.

— Ніно, — каркнула вона. Здавалося, горло хтось вистелив колючою вовною.

Ніна рвучко прокинулася.

— Я не сплю, — бовкнула вона, потім утупилася затуманеним поглядом в Інеж. — Ти прокинулася. — Ніна сіла пряміше. — Ох, святі, ти прокинулася!

І розревілася.

Інеж спробувала сісти, але заледве могла підвести голову.

— Ні, ні, — заспокоїла її Ніна. — Не намагайся рухатися, просто відпочивай.

— З тобою все гаразд?

Ніна засміялася крізь сльози.

— Зі мною все добре. Це тебе порізали. Не знаю навіть, що зі мною коїться. Набагато легше вбивати людей, ніж піклуватися про них.

Інеж змигнула, і дівчата знову розсміялися.

— Ой-ой-ой-ой-ой, — застогнала Інеж. — Не сміши мене, це жахливо боляче.

Ніна здригнулася.

— Як ти насправді почуваєшся?

— Болить, але не нестерпно. Хочеться пити.

Серцетлумачниця простягнула їй бляшане горнятко, повне холодної води.

— Ось свіженька. Учора дощило.

Інеж обережно сьорбнула, дозволивши Ніні притримати свою голову.

— Як довго я була у відключці?

— Три дні, майже чотири. Джаспер ледь не довів нас до божевілля. Здається, я не бачила, щоб він хоч дві хвилинки посидів спокійно. — Вона різко звелася на рівні. — Треба сказати Казові, що ти прокинулася! Ми думали…

— Зачекай, — перервала її Інеж, хапаючи за руку. — Можна не казати йому просто зараз?

Ніна знову сіла, на виду з’явився задумливий вираз.

— Звичайно, але…

— Не кажи йому до ранку. — Інеж замовкла. — Зараз ніч, чи не так?

— Так. Власне, щойно минула північ.

— Ми знаємо, хто напав на нас у гавані?

— Пекка Роллінз. Він найняв Чорних Вістер й Голених Дурників, щоб не дати нам вийти з П’ятої гавані.

— Як вони дізналися, звідки ми вирушатимемо?

— Ми точно не знаємо…

— Я бачила Оумена.

— Оумен мертвий. Каз убив його.

— Він справді це зробив?

— Каз убив купу людей. Ротті бачив, як він узявся за Чорних Вістер, котрі загнали тебе на ті контейнери. Якщо не помиляюся, він точно сказав таке: «Там було достатньо крові, щоб перефарбувати док у червоний».

Інеж заплющила очі.

— Занадто багато смертей.

Смерть завжди блукала довкола них у Бочці. Але так близько до Інеж вона підкралася вперше.

— Він боявся за тебе.

— Каз нічого не боїться.

— Тобі варто було побачити його обличчя, коли він тебе сюди приніс.

— Я дуже цінна інвестиція.

У Ніни відвисла щелепа.

— Тільки не кажи, що він бовкнув таке.

— Звісно ж, він так сказав. Ну, гаразд, про цінну я вигадала сама.

— Ідіот.

— Як Матаяс?

— Іще один ідіот. Як ти гадаєш, зможеш трохи поїсти?

Інеж похитала головою. Їсти не хотілося.

— Спробуй, — переконувала Ніна. — Коли Каз тебе приніс, уже майже не було з чим працювати.

— Я лише хочу відпочити.

— Звичайно, — запевнила дівчина. — Я приглушу гасову лампу. Інеж знову потягнулася до неї.

— Не треба. Я не хочу знову заснути.

— Я могла б тобі почитати, якби мала що. У Маленькому Палаці є Серцетлумачник, котрий може годинами декламувати епічну поезію. Якби ти почула це, пошкодувала б, що не померла.

Інеж засміялася та здригнулася.

— Просто побудь зі мною.

— Гаразд, — погодилася Ніна. — Поки ти хотітимеш розмовляти. Розкажи, чому ти не маєш на руці ворона й кубка?

— Починаєш із простих запитань?

Ніна схрестила ноги й поклала чоло на руки.

— Чекаю.

Інеж помовчала якусь мить.

— Ти бачила мої рубці?

Ніна кивнула.

— Коли Каз умовив Пера Гаскеля викупити мою угоду зі «Звіринцем», перше, що я зробила, — вирізала павичеве перо.

— Той, хто це зробив, працював досить грубо.

— Він не був Корпуснійцем чи медиком.

Просто один недоумкуватий різник, із тих, хто вів свою торгівлю в найогидніших місцях Бочки. Він запропонував їй хильнути віскі, а потім просто садонув по шкірі, зриваючи її та залишаючи на передпліччі поморщене розгалуження ран. Інеж було байдуже. Біль дарував свободу. У «Будинку екзотики» полюбляли оповідати про її шкіру. Схожу на каву зі згущеним молоком. Кольору паленої карамелі. Атласну на дотик. Вона раділа кожному доторку ножа й кожному шрамові, котрий він залишав по собі.

— Бреккер казав, що я не маю робити нічого, крім чогось корисного.

Каз навчив її зламувати сейфи, чистити кишені, вправлятися з ножем. Він навіть подарував їй свій перший клинок, той, котрий вона назвала Сан-Петіром. Вона гадала, що це не такий милий подарунок, як дикі герані, але значно практичніший.

«Може, я скористаюся ним проти тебе», — пожартувала Інеж.

Він зітхнув: «Якби ти й справді була така кровожерлива». Дівчина так і не зрозуміла, чи він теж жартував.

Зараз вона трішки посунулася столом. Тіло досі боліло, але вже не так сильно. Зважаючи на те, як глибоко увійшов ніж, Ніниною рукою, певно, керували її святі.

— Бреккер сказав, якщо я гарно зарекомендую себе, то зможу приєднатися до Покидьків, коли захочу. Я приєдналася, але не зробила татуювання.

Ніна звела брови.

— Не думала, що можна обирати, хочеш чи ні.

— Технічно обирати не можна. Я знаю, що деякі люди не розуміють, але Бреккер сказав мені… він уважає, що це мій вибір, і не хоче стати тим, хто знову поставить на мені тавро.

Але він зробив це у свій власний спосіб, не зважаючи на найкращі прагнення. Мати бодай якісь почуття до Каза Бреккера було найбільшою дурницею. Інеж знала це. Але саме він урятував її, помітив її потенціал. Він зробив ставку на неї, а це щось та й значило — байдуже, що хлопець керувався своїми власними егоїстичними мотивами. Він навіть охрестив її Марою.

«Мені це не подобається, — сказала вона. — Звучить так, наче я мертвяк».

«Фантом», — виправив Каз.

«Хіба ти не казав, що я твій павук? Чому б не зупинитися на цьому?»

«Тому що Бочка кишить павуками. До того ж ти хочеш, щоб твої вороги боялися, а не думали, що можуть розчавити тебе носаком свого черевика».

«Мої вороги?»

«Наші вороги».

Він допоміг їй сплести легенду, котру можна було носити, наче лати, про когось більшого й жахливішого, ніж дівчинка, якою вона була. Інеж зітхнула. Їй більше не хотілося думати про Каза.

— Розкажи щось, — попросила вона Ніну.

— У тебе очі злипаються. Ти мусиш поспати.

— Не люблю човни. Погані спогади.

— Я теж.

— Тоді заспівай щось.

Ніна засміялася:

— Пам’ятаєш, я казала про те, що ти пошкодувала б, що не померла. Ти не хочеш, щоб я співала.

— Будь ласочка…

— Я знаю лише народні равканські мотиви й керчинські пияцькі пісеньки.

— Пияцьку. Якусь сороміцьку, будь ласка.

Ніна фиркнула:

— Тільки для тебе, Маро. — Вона відкашлялася й почала: — Могутній юний капітан, хоробро він пливе. Солдат, моряк і молодець — ніколи не блює.

Інеж захихотіла та схопилася за бік.

— Твоя правда. Виєш, як пес на морозі.

— Я казала тобі.

— Продовжуй!

Ніна дійсно мала жахливий голос. Але він допомагав Інеж залишатися на цьому човні цієї миті. Вона не хотіла думати про той час, коли востаннє була в морі, але зі спогадами важко боротися.

Інеж навіть не мала перебувати у фургоні того ранку, коли работорговці схопили її. Інеж було чотирнадцять, і вони з родиною відпочивали на узбережжі Західної Равки, насолоджуючись морем і виступаючи на карнавалі в передмістях Ос Керво. Дівчинка мусила допомагати таткові латати сітки, але мала того дня ледачий настрій і дозволила собі поспати трохи довше, дрімаючи під тонкими бавовняними покровами й дослухаючись, як гомонять і стогнуть хвилі.

Коли у дверях фургона з’явився чоловічий силует, Інеж навіть не подумала тікати. Вона лише пробурмотіла: «Татку, ще кілька хвилин».

Враз її схопили за ноги й виволокли з фургона.

Дівчинка добряче вдарилася головою об землю. Нападників було четверо — усі кремезні чолов’яги, мореплавці. Інеж спробувала закричати, і їй запхали до рота кляп. Чоловіки зв’язали дівчинці долоні та зап’ястя, і один із них перекинув її через плече й разом з іншими стрімко кинувся до баркаса, пришвартованого біля печери.

Пізніше Інеж дізналася, що узбережжя було улюбленим місцем работорговців. Вони відстежували сулійські каравани зі свого корабля й веслували до того місця в сутінках, коли табір майже вимирав.

Решту подорожі Інеж пам’ятала нечітко. Її кинули до вантажного трюму разом із групою інших дітлахів — хтось був старший, хтось — менший. Здебільшого тут були дівчатка, але траплялися й хлопчики. Вона була єдиною сулійкою, але кілька дітей розмовляли равканською та оповіли власні історії про те, як їх схопили. Одну дитину вихопили з батькової верфі, інша дівчинка гралася в лагуні й відійшла занадто далеко від друзів. Котрусь продав старший брат, щоб сплатити свої картярські борги. Моряки розмовляли мовою, котрої Інеж не розуміла, але хтось із дітей сказав, що їх везуть на один із найбільших зовнішніх Керчинських островів, де продадуть з аукціону приватним особам — власникам будинків насолоди в Керчі й Новозем’ї. Люди з’їдуться з усього світу, аби досхочу поторгуватися. Інеж гадала, що работоргівлю в Керчі заборонено, але виявилося, що нею й досі займаються.

Дівчинка ніколи раніше не бачила аукціонного помосту. Коли вони врешті кинули якір, її вивели на палубу й передали одній із найгарніших жінок, яких Інеж доводилося бачити. Красуня була високою білявкою з очима горіхового відтінку й копицею золотого волосся.

Жінка підняла вище свій ліхтар і перевірила кожен дюйм тіла Інеж: зуби, груди, навіть ступні. Потім смикнула дівчинку за матове чорне волосся: «Голову треба поголити». Зробила крок назад і промовила: «Гарненька. Кощава й пласка, як пательня, але шкіра просто бездоганна».

Вона відвернулася, щоб поторгуватися з моряками, а Інеж і далі стояла, притуливши зв’язані руки до грудей. Ніхто не застібнув їй блузку, і спідниця залишалася задертою до талії. Дівчинка бачила, як мерехтить місячне сяйво у хвилях невеликої бухти. «Стрибай, — подумала вона. — Що б не чекало на тебе на морському дні — усе одно це буде краще, аніж пані, котра забере тебе». Але так і не наважилася.

Дівчина, якою вона стала, стрибнула б, не роздумуючи жодної секунди, та ще б, імовірно, потягнула за собою когось із моряків. А може, вона дурила саму себе. Вона ж наче застигла, коли Цьоця Гелін причепилася до неї в Західній Клепці. Вона не була сильнішою чи мужнішою, ніж налякане сулійське дівчатко, принижене й паралізоване на палубі того корабля.

Ніна продовжувала співати щось про моряка, котрий покинув свою кохану.

— Навчи мене співати приспів, — попросила Інеж.

— Тобі потрібно відпочивати.

— Лише приспів.

Ніна навчила її слів, і дівчата співали разом, продираючись крізь текст пісні, безнадійно не потрапляючи в такт, аж поки не згасли ліхтарі.

17 Джаспер

Джаспер уже ледь не стрибав за борт, щоб утекти від нудьги. «Іще шість днів». Іще шість днів на човні, — якщо їм пощастить і буде попутний вітер, — і аж потім вони причалять до берега. Західне узбережжя Фієрди було оточене загрозливими скелями й урвистими стрімчаками. Безпечно пристати до берега можна було лише в Дієрнгольмі та Еллінзі. Але оскільки обидві гавані ретельно перевіряли охоронці, їм доведеться проплисти аж до північних китобійних портів. Джаспер таємно сподівався, що на них хоча б нападуть пірати, та корабель був занадто маленьким, щоб перевозити коштовний вантаж. Вони були нічого не вартою мішенню, тож безпечно минали найметушливіші торговельні шляхи Справжнього моря, а над ними майоріли нейтральні керчинські кольори.

Джаспер прокрався палубою, видерся на такелаж і, намагаючись знайти того, хто склав би йому компанію, щоб пограти в карти, чистив зброю. Він сумував за твердою землею, гарним обідом і ще кращим пивом. Сумував за містом. Якби він прагнув тиші та широких просторів, хлопець залишився б у прикордонних землях і став фермером, як сподівався його тато. На кораблі не дуже було чим займатися — можна було розглядати схему Льодового Двору, слухати, як бурчить Матаяс, чи докучати Віланові, котрого будь-якої миті можна було побачити заклопотаним. Хлопчисько намагався відтворити можливий механізм воріт у кільцевій стіні.

Його ескізи справляли на Каза враження.

— Ти мислиш, як зломщик, — хвалив він Вілана.

— Я таким не займаюся.

— Маю на увазі, що ти бачиш простір тривимірним.

— Я не злодюжка, — заперечував Вілан.

Каз нагородив його ледь не жалісливим поглядом.

— Ні, ти всього-на-всього флейтист, який сплутався з кепською компанією.

Джаспер присів біля хлопчика.

— Навчися приймати компліменти. Каз не так часто їх роздає.

— Це не комплімент. У мене з ним немає нічого спільного. Я тут зайвий.

— Не дуже переконливо, як на мене.

— І ти теж зайвий.

— Перепрошую, крамарику?

— Для Казового плану стрілець не знадобиться, тож яке твоє завдання, крім того, щоб плутатися під ногами та смикати всіх?

Джаспер здвигнув плечима.

— Каз мені довіряє.

Вілан пхикнув і взяв ручку.

— Певен?

Хлопець ніяково посунувся. Звичайно, він був упевнений щодо цього. Стрілець витратив чимало часу, угадуючи Казові думки. І якщо йому вдалося заслужити дрібку Казової довіри, чи відмовиться він від неї?

Джаспер притиснув великі пальці до револьверів і мовив:

— Коли почнуть літати кулі, ти зрозумієш, що непогано було б мати мене поруч. Ці твої гарненькі картинки не врятують життя.

— Нам потрібні ці мапи. І якщо ти раптом забув, це моя фотобомба допомогла нам утекти з П’ятої гавані.

Джаспер видихнув:

— Геніальна стратегія.

— Але вона спрацювала, чи не так?

— Ти засліпив і наших хлопців разом із Чорними Вістрями.

— Це був зважений ризик.

— Це було «схрести-свої-пальці-і-сподівайся-на-краще». Повір, я знаю різницю між цими двома поняттями.

— Я щось таке й чув.

— Тобто?

— Тобто кожному відомо, що ти не можеш не втручатися в бійку чи не закладатися, не зважаючи на шанси на успіх.

Хлопець покосився на вітрила.

— Якби тобі довелося народитися без жодних привілеїв, ти навчився б хапатися за шанси.

— Я так і народився. — Вілан зупинився й відклав ручку. — Чому ти гадаєш, ніби знаєш про мене все?

— Я знаю до біса багато, крамарику.

— Що ж, тобі пощастило. Бо мені здається, що я ніколи не знатиму достатньо.

— Про що?

— Про що завгодно, — пробурмотів Ван Ек.

Наскільки він міг судити, Джаспер був заінтригований.

— Наприклад? — наполягав стрілець.

— Гаразд, наприклад, ота зброя, — хлопчик показав на Джасперові револьвери. — У них незвичайний запалювальний механізм, правда ж? Якби я міг подивитися на них ближче…

— Навіть не мрій про це.

Вілан стенув плечима.

— А як щодо крижаного рову? — вів він далі, постукуючи по мапі Льодового Двору. — Матаяс казав, що рів не застигає весь, це лише слизький шар криги завтовшки з облатку на холодній воді. Він відкритий для спостереження вартових і абсолютно неприступний.

— А що з ним?

— Звідки береться вся та вода? Двір розташовується на пагорбі, то де ж водоносний горизонт[4] чи акведук, щоб підняти її нагору?

— Хіба це має значення? Там є міст. Нам не доведеться перетинати крижаний рів.

— Але хіба тобі не цікаво?

— О святі, ні. Краще розроби систему, яка допоможе мені перемагати в «Ожині на трьох» або «Мейкеровому колесі». Ось це мені цікаво.

Вілан, не приховуючи розчарування, повернувся до роботи.

Джаспер чомусь теж почувався розчарованим.

Джаспер перевіряв, як почувається Інеж, щоранку та ще раз щоночі. Думка, що битва в доках могла стати її останньою, шокувала його. Незважаючи на Нінині зусилля, хлопцеві здавалося, що Мара не довго протримається на цьому світі.

Але одного ранку стрілець зайшов і побачив, що Інеж сидить, убрана в бриджі, стьобанку й туніку з каптуром.

Поруч схилилася Ніна, намагаючись запхати ступні сулійської дівчини до її химерних капців із гумовими підошвами.

— Інеж! — скрикнув Джаспер. — Ти не мертва!

Дівчина слабко всміхнулася:

— Не більше за решту.

— Якщо ти ділишся з нами депресивною сулійською мудрістю, то вже напевно почуваєшся краще.

— Не стій там як укопаний, — буркнула Ніна. — Краще допоможи мені натягти ці штуки їй на ноги.

— Якби ви просто залишили мене… — почала Інеж.

— Не нахиляйся, — різко попередила Ніна. — Не стрибай. Не роби різких рухів. Якщо ти не пообіцяєш розслабитися, я вповільню твоє серце й занурю тебе в кому, аж поки не буду впевнена, що ти цілком одужала.

— Ніно Зенік, щойно я знайду, куди ти запхала мої ножі, ми перекинемося кількома словами.

— І перші з них будуть: «Дякую тобі, о чудесна Ніно, що присвятила кожну безсонну мить цієї подорожі порятунку мого жалюгідного життя».

Джаспер гадав, що Інеж засміється, і неабияк здивувався, коли дівчина взяла Нінине обличчя обома долонями й мовила:

— Дякую, що втримала мене в цьому світі, коли доля, схоже, вирішила перетягнути мене до іншого. Я завдячую тобі своїм життям. Я — твоя боржниця.

Ніна зашарілася.

— Я дражнилася, Інеж. — Помовчала. — Думаю, ми вже й так достатньо заборгували.

— Цей борг я щаслива мати.

— Гаразд, гаразд. Коли повернемося до Кеттердама, пригостиш мене вафлями.

Тепер Інеж таки розсміялася, підвела руки й удала, що торгується:

— Десерт за життя? Я не впевнена, що це справедлива ціна.

— Я чекатиму дійсно смачних вафель.

— Я знаю одне місце, — утрутився Джаспер, — у них є той яблучний сироп…

— Тебе не запрошували, — відрубала Ніна. — А тепер підійди й допоможи мені звести її на ноги.

— Я сама можу встати, — буркнула Інеж, злазячи зі столу й зводячись на ноги.

— Насмішила.

Зітхнувши, дівчина вхопилася за простягнену Джасперову руку, і вони разом рушили з каюти на горішню палубу. Ніна йшла назирці.

— Це дурня, — сказала Інеж. — Зі мною все гаразд.

— З тобою так, — відповів хлопець, — але я щомиті можу перекинутися, тож пантруй краще.

Коли вони вийшли на палубу, Інеж стисла Джасперову руку, щоб він зупинився. Дівчина відкинула голову назад і глибоко вдихнула. Навколо був кам’янисто-сірий день, море здавалося суворим сланцем, помережаним білими баранцями. Буревій напинав вітрила, несучи невеликий човен між хвилями.

— Як приємно змерзнути таким чином, — пробурмотіла Інеж.

— Таким чином?

— Вітер у волоссі, солоні бризки на шкірі. Ця прохолода каже, що я ще жива.

— Можеш двічі обійти палубу, — дозволила Ніна. — А потім повертайся до ліжка. — Вона рушила в бік корми, щоб приєднатися до Вілана. Джаспер помітив, що дівчина обрала найвіддаленіше від Матаяса місце на кораблі.

— Вони весь час так поводяться? — поцікавилася Інеж, переводячи погляд із Ніни на фієрданця.

Джаспер кивнув.

— Здається, ніби спостерігаю за двома рисями, що виписують кола одна довкола одної.

Інеж промуркотіла:

— А що вони планують робити, коли хтось нарешті стрибне?

— Задерти одне одного своїми пазурами до смерті?

Дівчина закотила очі.

— Не дивно, що тобі не щастить за картярським столом.

Стрілець підвів сулійку до загорожі, де їм удалося здійснити щось схоже на прогулянку, не наштовхнувшись ні на кого.

— Я б пригрозив кинути тебе в море, але Каз спостерігає за нами.

Інеж кивнула. Вона не підвела погляд угору, де біля Шпехта за штурвалом стояв Каз. А от Джаспер подивився туди й привітно помахав. Вираз Бреккерового обличчя не змінився.

— Цікаво, якщо він хоч на секундочку комусь усміхнеться, то це вб’є його? — спитав Джаспер.

— Цілком можливо.

Усі члени екіпажу вигукували вітання й найкращі побажання, а стрілець відчував, як Інеж підбадьорюється з кожним щирим «Мара повернулася!» Навіть Матаяс незграбно вклонився й сказав:

— Я так розумію, що це ти стала причиною того, що нам пощастило відплисти з гавані живими.

— Гадаю, таких причин ціла купа, — відгукнулася Інеж.

— Я — ця причина, — послужливо запропонував Джаспер.

— Усе одно, — проігнорував хлопця Гелвар. — Дякую.

Вони рушили далі, і стрілець помітив, як на дівочих устах заграла вдоволена усмішка.

— Здивована? — поцікавився він.

— Трохи, — зізналася сулійка. — Я провела забагато часу з Казом. Гадаю…

— Якась новизна в тому, щоб відчувати, що тебе цінують.

Інеж приглушено фиркнула й ухопилася за бік.

— Досі боляче сміятися.

— Вони радіють, що ти жива. І я радію.

— Я мала б на це сподіватися. Думаю, ніколи не почувалася серед Покидьків цілком своєю.

— Що ж, ти й не була.

— Дякую.

— Ми — зграя з обмеженими інтересами, а ти не граєш на гроші, не божишся й не пиячиш до нестями. Але ось він, секрет успіху: ризикни своїм життям, щоб урятувати поплічників від можливості бути розірваними на шматки під час битви. Гарний спосіб знайти друзів.

— Аж поки я не буду змушена почати відвідувати вечірки.

Коли вони дісталися до баку, Інеж обперлася об загорожу та втупилася в обрій.

— Він хоча б приходив, щоб подивитися, як я?

Джаспер знав, що вона питає про Каза.

— Щодня.

Дівчина перевела погляд своїх темних очей на нього й похитала головою.

— Ти не розумієшся на людях і не вмієш блефувати.

Хлопець зітхнув. Він ненавидів засмучувати інших.

— Ні, — довелося зізнатися.

Інеж кивнула й знову подивилася на океан.

— Мабуть, йому просто не подобається сидіти біля ліжка хворих.

— А кому подобається?

— Я маю на увазі, що, гадаю, йому було важко залишатися коло тебе в такому стані. Того, першого, дня, коли тебе поранили… він трохи збожеволів. — Хлопцеві нелегко далося визнати це. Чи розлютився б Каз, наче звір, якби хтось устромив ножа Джасперові в бік?

— Без сумніву, збожеволів. Ця робота розрахована на шістьох, і, очевидно, йому потрібна я, щоб втиснутися в шахту сміттєспалювача. Якщо я помру, план розлетиться на друзки.

Джаспер не сперечався. Не було сенсу вдавати, що розумієш Каза чи те, чим він керується.

— Розкажи мені дещо. Яка чорна кішка пробігла між Віланом і його батьком?

Інеж зиркнула на Каза, потім озирнулася через плече, щоб переконатися, що ніхто з екіпажу не тиняється поруч. Бреккер чітко пояснив, що інформація, котра хоча б віддалено стосується цього завдання, мусить залишатися між ними шістьма.

— Точно не знаю, — почала дівчина. — Три місяці тому Вілан опинився в нічліжці неподалік від Рейки. Він називався іншим прізвищем, але Каз стежить за кожним новачком у Бочці, тож наказав мені трошки підглянути.

— І?..

Інеж здвигнула плечима.

— Служникам у Ван Ековому маєтку платять достатньо, щоб їх важко було підкупити. Інформація, котру я отримала, не дала нам багато нового. Пліткували, що Вілана застукали за плотськими втіхами з одним із його домашніх учителів.

— Що, правда? — недовірливо перепитав Джаспер. — Ось тобі й «приховані глибини».

— Це лише чутки. І не те щоб Вілан утік із дому, щоб оселитися з коханцем.

— То чому тато Ван Ек викинув його геть?

— Не думаю, що він це зробив. Ван Ек пише Віланові щотижня, а той навіть не розгортає листи.

— А про що там ідеться?

Інеж обережно зіперлася на огорожу:

— Ти вважаєш, що я їх читала?

— Хіба ні?

— Звісно ж, читала. — Дівчина насупилася, пригадуючи. — У них весь час ідеться про одне: «Якщо ти читаєш цього листа, то знай, я сильно прагну, щоб ти повернувся додому». Або ще: «Я молюся, щоб ти прочитав цього листа й подумав про все, що ти покинув».

Джаспер подивився туди, де Вілан базікав із Ніною.

— Таємничий крамарик. Цікаво, що такого Ван Ек зробив, що це заслуговує взяти його до нетрів разом із нами.

— Тепер ти розкажи мені дещо, Джаспере. Що змусило тебе погодитися на це завдання? Ти знаєш, наскільки ця робота ризикована, які мізерні шанси того, що ми повернемося. Мені відомо, що ти полюбляєш виклики, але це вже занадто навіть для тебе.

Хлопець подивився на сірі брижі на воді, котрі нескінченними вервечками тягнулися до обрію. Йому ніколи не подобався океан, відчуття чогось невідомого під ногами, думка про те, що хтось голодний і зубатий може вичікувати, щоб затягнути тебе під воду. А тепер він почувався так щодня. Навіть на суходолі.

— Я заборгував, Інеж.

— Ти завжди маєш повно боргів.

— Ні. Цього разу все геть кепсько. Позичив гроші не в тих людей. Ти знаєш, що мій батько має ферму?

— У Новозем’ї.

— Так, на заході. Цього року вона лише почала приносити прибуток.

— Ох, Джаспере, ти ж не зробив цього?

— Мені потрібна була застава. Я сказав йому, що мені треба завершити освіту в університеті.

Дівчина пильно дивилася на стрільця.

— Він думає, що ти студент?

— Для цього я прибув до Кеттердама. Першого ж тижня в місті я пішов разом з іншими студентами до Східної Клепки. Поклав кілька крюґе на стіл. Це була просто примха. Я тоді навіть не знав правил «Мейкерового колеса». Та коли круп’є закрутив його, я зрозумів, що ніколи не чув чарівнішого звуку. Я виграв і продовжував вигравати. То була найкраща ніч мого життя.

— І відтоді ти полюєш на таку саму?

Він кивнув.

— Я мав би залишитися в бібліотеці. Виграв. Програв. Програв більше. Мені потрібні були гроші, тож я взявся за деяку роботу для банд. Два хлопці наскочили на мене в провулку однієї ночі. Каз розібрався з ними, і відтоді ми працюємо разом.

— Він, напевно, найняв тих двох, щоб напали на тебе, аби ти почувався його боржником.

— Він би не… — Джаспер на мить зупинився й засміявся. — Звичайно, він так би й учинив. — Стрілець розігнув пальці й зосередився на лініях своїх долонь. — Каз такий… Не знаю, він не схожий на жодну людину з тих, котрі мені траплялися. Він дивує мене.

— Так. Наче бджолиний рій у шухляді комода.

Хлопець зайшовся гавкучим сміхом.

— Десь так.

— То що ми тут робимо?

Джаспер повернувся до моря спиною, відчуваючи, як горять щоки.

— Сподіваємося на мед, мабуть. І молимося, щоб нас не пожалили.

Інеж штовхнула його плече своїм.

— Тоді принаймні ступінь дурнуватості в нас обох однаковий.

— Я не знаю, які в тебе виправдання, Маро. А я сам із тих людей, котрі ніколи не можуть піти геть у разі поганого роздавання.

Вона взяла його під руку.

— Це робить тебе паскудним гравцем, Джаспере. Але чудовим другом.

— Ти занадто гарна для нього, знаєш про це?

— Знаю. Та й ти теж.

— Прогуляємося?

— Так, — відповіла Інеж, крокуючи поруч із ним у лад. — А потім мені буде потрібно, щоб ти відволік Ніну, поки я пошукаю свої ножі.

— Жодних проблем. Я просто приведу Гелвара.

Коли вони вирушили до протилежного боку палуби, Джаспер озирнувся й подивився на штурвал. Каз не рухався. Він досі спостерігав за ними, його очі залишалися такими ж безжальними, а обличчя так само незбагненним, як завжди.

18 Каз

Казові знадобилося два дні від того моменту, коли вона вперше вийшла з хірургічної каюти, щоб наблизитися до Інеж. Вона сиділа сама, схрестивши ноги й зіпершись на корпус корабля, та сьорбала з горнятка чай.

Бреккер покульгав до неї.

— Я хочу дещо показати тобі.

— У мене все гаразд, дякую, що поцікавився, — відповіла дівчина, дивлячись угору. — Як ся маєш ти?

Каз відчув, як вигнулися його губи.

— Блискуче. — Він незграбно вмостився біля неї й відклав ціпок убік.

— Болить нога?

— З нею все добре. Ось, дивись. — Хлопець розгорнув між ними Віланів план тюремного сектора.

На більшості хлопчикових мап Льодовий Двір було зображено згори, але в’язниця була намальована, наче ти дивився на неї збоку. Це був переріз, котрий демонстрував складені один на одного поверхи будівлі.

— Я вже це бачила, — відізвалася Інеж. Провела пальцем пряму лінію від підвалу до даху. — Шість поверхів комином угору.

— Ти можеш це зробити?

Вона звела свої темні брови.

— А є якась інша можливість?

— Ні.

— Тож якщо я скажу, що не можу туди видряпатися, ти накажеш Шпехтові розвертатися та плисти назад до Кеттердама?

— Я знайду іншу можливість, — сказав Бреккер. — Не знаю яку, але так просто від винагороди не відмовлюся.

— Ти знаєш, що я можу це зробити, Казе, і знаєш, що не збираюся відмовлятися. Тоді чому питаєш?

«Тому що я два дні шукав привід, щоб поговорити з тобою».

— Хотів переконатися, що ти знаєш, із чим матимеш справу, і вже вивчаєш мапу.

— Це буде тест?

— Так, — відрубав Каз. — Якщо ти його не складеш, ми всі закінчимо тим, що нас запроторять до фієрданської в’язниці.

— Гм-м-м-м, — відказала Інеж і сьорбнула чай. — А я закінчу тим, що буду мертва. — Вона заплющила очі й притулилася головою до корпусу корабля. — Я переймаюся шляхом, котрим можна вийти з гавані. Мені не подобається, що назовні веде лише одна дорога.

Каз теж притулився спиною до корпусу.

— Мені так само це не подобається, — зізнався він, простягаючи хвору ногу. — Але саме тому фієрданці так усе й збудували.

— Ти довіряєш Шпехтові?

Каз зиркнув на неї краєм ока.

— А є причина, чому б я не мав?

— Не те щоб, але якщо «Феролінд» не чекатиме на нас у гавані…

— Я достатньо йому довіряю.

— Він твій боржник?

Каз кивнув, роззирнувся довкола й мовив:

— Із флоту його витурили геть за непокору й відмовилися виплачувати пенсію. Він має сестру біля Белендта, якій необхідно допомагати. Я дав йому грошей.

— Гарно як на тебе.

Бреккер примружився.

— Я не один із персонажів дитячих оповідок, котрі вдаються до безпечних витівок і крадуть у багатіїв, щоб віддати біднякам. Справа була в грошах, які можна було заробити, і інформації, котру потрібно було мати. Шпехт знає морські шляхи як свої п’ять пальців.

— Ніколи не пропонуєш нічого задурно, Казе, — констатувала Інеж із застиглим поглядом. — Я знаю. Знову ж таки, якщо «Феролінд» перехоплять, ми не матимемо, як утекти з Дієрнгольму.

— Я витягну нас. Ти це добре знаєш.

«Скажи мені, що знаєш». Йому потрібно було, щоб вона погодилася. Це завдання не було схоже на жодне з тих, за які він брався раніше. Кожен сумнів, який вона озвучувала, мав рацію, і лише резонував зі страхами в його власній голові. Він зірвався й нагримав на неї перед від’їздом із Кеттердама, сказав, що знайде собі нового павука для цієї роботи, якщо вона не думає, що він упорається. Йому потрібно було знати, що дівчина вірить, що він може здужати, зможе завести їх до Льодового Двору й витягти назовні. Усі почуватимуться неушкодженими та справедливими — Бреккер уже робив це з іншими зграями, беручись за інші завдання. Він мусив знати, що Інеж вірить у нього.

Але вона промовила лише:

— Я чула, це Пекка Роллінз гатив по нас у гавані.

Каз відчув, як його захлиснуло розчарування.

— То й що?

— Не думай, що я не помітила, як ти хочеш допекти йому, Казе.

— Він просто черговий бос. Черговий злодюга з Бочки.

— Ні, не просто. Коли ти хочеш нашкодити іншим бандам, це лише бізнес. А з Пеккою Роллінзом тебе пов’язує щось особисте.

Пізніше Каз не міг зрозуміти, чому сказав це. Раніше він ні з ким цим не ділився, не промовляв цих слів уголос. Але зараз Бреккер затримав погляд на вітрилах над ними й повідомив:

— Пекка Роллінз убив мого брата.

Йому не потрібно було дивитися на Інеж, щоб відчути, як шокував її.

— Ти мав брата?

— Я мав багато чого, — пробурмотів хлопець.

— Мені шкода.

Чи потрібне було йому її співчуття? Можливо, саме тому він усе розповів?

— Казе, — дівчина завагалася. Що вона робитиме? Спробує покласти заспокійливу руку йому на плече? Скаже, що розуміє, як йому важко?

— Я молитимуся за нього, — сказала Інеж. — За його спокій у тому світі, якщо не в цьому.

Хлопець повернув голову. Вони сиділи так близько, що ледь не торкалися одне одного плечима. Інеж мала такі карі очі, що вони здавалися майже чорними, волосся дівчина розпустила. Зазвичай вона збирала його в немилосердно тугий пучок. Сама лише думка про те, що вона так близько, мала б змусити Казову шкіру вкритися сиротами. Натомість він подумав: «Що станеться, якщо я присунуся ще трохи?»

— Мені не потрібні твої молитви, — мовив уголос.

— А що потрібно?

Старі відповіді швидко спали на думку: «Гроші. Помста. Щоб голос Джорді в моїй голові затих назавжди». Але й інша проревіла всередині, гучна, наполеглива, небажана: «Ти, Інеж! Ти!»

Він здригнувся й відвернувся.

— Померти похованим під вагою мого власного золота.

Інеж зітхнула:

— Тоді я молитимуся, щоб ти отримав усе, про що просиш.

— Знову молитви? — поцікавився Каз. — А чого хочеш ти, Маро?

— Повернутися спиною до Кеттердама й ніколи більше не чути цієї назви.

«Добре». Йому доведеться найняти нового павука, але хоча б звільниться від того, що його відволікає.

— Твоя частка тридцяти мільйонів крюґе може здійснити це бажання. — Хлопець зіп’явся на ноги. — Тож побережи свої молитви для гарної погоди й дурних вартових. А мене сюди не вплутуй.

Каз пошкутильгав до носа корабля, гніваючись на себе й розлютившись на Інеж. Навіщо він знайшов її? Навіщо розповів про Джорді? Він уже кілька днів дратівливий і незосереджений. Хлопець звик, що Мара завжди десь поруч — годує воронів із його вікна, гострить ножі, поки він сидить за столом, шпетить його своїми сулійськими приказками. Йому не потрібна була Інеж. Він лише хотів, щоб повернулося звичне життя.

Каз обперся на корабельну огорожу. Не варто було розповідати про свого брата. Навіть ці кілька слів збудили спогади, котрі тепер лементували, прагнучи уваги. Що він казав Ґілзові на Біржі? «Я з тих виродків, яких виготовляють лише в Бочці». Чергова брехня, черговий шматочок міфу, котрий він збудував довкола себе.

Після того як помер їхній батько, розчавлений плугом так, що його нутрощі були розкидані полем, наче рядок вологого червоного цвіту, Джорді продав ферму. Отримав небагато. Борги та майнова застава подбали про це. Але грошей було вдосталь, щоб безпечно дістатися до Кеттердама й жити в скромному затишку досить довго.

Казові було дев’ять, він усе ще сумував за Та й боявся мандрувати кудись із єдиної домівки, яку знав. Хлопчик міцно тримався за руку старшого брата, поки вони подорожували милями принадних горбкуватих сіл, а одного дня дісталися до котрогось із головних водних шляхів і заскочили на вигнутого човна, який віз якийсь крам до Кеттердама.

— Що станеться, коли ми потрапимо туди? — питав він у Джорді.

— Я наймуся посильним на Біржу, потім клерком. Стану акціонером, а згодом поважним крамарем і зароблю собі великі статки.

— А що робитиму я?

— Підеш до школи.

— Тоді чому ти не хочеш іти до школи?

Джорді кепкував із нього:

— Я занадто старий для школи. І занадто розумний теж.

Кілька перших днів у місті були такими, як обіцяв брат. Вони йшли вздовж велетенського вигину гаваней, знаних як Лід, потім Східною Клепкою, щоб повитріщатися на всі ті ігрові палаци. Зазирати занадто далеко на південь хлопчики не ризикували, бо їм повідомили, що вулиці там ставали дедалі небезпечнішими. Вони винайняли помешкання в крихітному пансіоні неподалік від Бочки й куштували кожну нову страву, котру лише бачили, набиваючи шлунки айвовими цукерками аж до нудоти. Казові подобалася вітрина з омлетами, де можна було обрати, з чим хочеш щоб його приготували.

Щоранку Джорді йшов до Біржі в пошуках роботи, а Каз залишався в кімнаті. Кеттердам не був безпечним місцем для самотніх дітей. Усюди було повно кишенькових злодюжок і просто злодіїв та навіть чоловіків, котрі хапали маленьких хлопчиків, щоб продати їх до найрозкішніших борделів. Тому Каз залишався вдома. Він штовхав стільця до умивальника, залазив на нього й міг, спостерігаючи за собою в дзеркало, намагатися змусити монетки зникати, як це робив фокусник, якого хлопчик бачив навпроти якоїсь із гральних зал. Каз міг би дивитися на нього годинами, але врешті-решт Джорді тягнув його геть. Усілякі штуки з картами були непоганими, але монетки, що зникають, не давали хлопчикові спати. Як той фокусник це виробляв? Ось вона щойно була тут, а наступної миті зникала.

Лихо почалося із заводного песика.

Джорді повернувся додому голодний і роздратований, засмучений черговим днем, що пішов коту під хвіст. «Вони кажуть, що роботи нема, але мають на увазі, що роботи нема для такого хлопця, як я. Кожен там чийсь брат, чи сват, чи син найліпшого друзяки».

У Каза не було настрою, щоб спробувати допомогти братові збадьоритися. Він буркотів через те, що довелося цілісінький день просидіти в чотирьох стінах, маючи за компанію лише монетки й карти. Хлопчикові хотілося спуститися до Східної Клепки, щоб знайти фокусника.

Минули роки, а Каз досі роздумував, що сталося б, якби Джорді не піддався на його вмовляння, якби вони натомість прогулялися до гавані, щоб подивитися на човни, або просто пішли іншим боком каналу. Він хотів вірити, що це могло б щось змінити, але, стаючи старшим, почав сумніватися, що такі дрібниці взагалі мають якесь значення.

Вони минули зелене буйство «Смарагдового палацу», і просто по сусідству, навпроти «Золотого удару», якийсь хлопчик продавав механічних песиків. Іграшки заводилися бронзовим ключиком і шкандибали незграбними ногами, а олов’яні вушка тремтіли. Каз присів, повертаючи всі ключі й намагаючись завести всіх песиків одночасно, а продавець радо базікав із Джорді. Як виявилося, він був із Ліду, за два містечка від того, де виросли брати, і знав чоловіка, котрий мав роботу для посильних — не на Біржі, а в одному з бюро нижче вулицею. Продавець сказав, що було б добре, якби Джорді прийшов наступного ранку, і вони могли б побазікати з тим чолов’ягою разом. Він сподівався теж отримати роботу посильного.

Коли брати поверталися додому, Джорді купив не один гарячий шоколад, яким вони мали б ділитися, а кожному власну порцію.

— Фортуна нарешті всміхається нам, — виголосив він, коли хлопці стиснули в долонях горнятка, з яких ішов пар, і махали ногами, сидячи на невеличкому містку, а вогні Клепки відбивалися у воді.

Каз глипнув на їхні віддзеркалення в яскравій поверхні каналу й подумав: «Тепер я щасливий».

Хлопця, котрий продавав механічних песиків, звали Філіп, а чоловіком, котрого він знав, був Якоб Герцун — крамар середньої руки, хазяїн невеличкої кав’ярні неподалік від Біржі. Там він шукав також дрібних інвесторів, з якими можна було розділити витрати на торговельні рейси Керчем.

— Ти мусиш побачити це місце, — захоплено оповідав Казові Джорді, повернувшись додому пізньої ночі. — Там о будь-якій годині є люди, котрі пліткують і торгують новинами, продають чи купують частки й угоди. Звичайнісінькі люди — різники, пекарі та працівники доків. Пан Герцун каже, що будь-хто може розбагатіти. Усе, що потрібно для цього, — талан і правильні друзі.

Наступний тиждень здавався схожим на щасливий сон. Джорді та Філіп працювали посильними в пана Герцуна, приносили повідомлення до та з доків, іноді брали замовлення для крамаря на Біржі чи в інших торгових офісах. Поки вони працювали, Казові було дозволено посидіти в кав’ярні. Чоловік, котрий розливав напої на замовлення за барною стійкою, дозволяв йому сісти на неї та практикувати свої магічні штучки, а також наливав малому стільки шоколаду, скільки він міг випити.

Якось їх запросили на вечерю до Герцунового будинку — масивної споруди на Зельверстрат із блакитними вхідними дверима й мереживними завісами на вікнах. Пан Герцун був кремезним чоловіком із привітним рум’яним лицем і жмуткуватими сивими бачками. Його дружина Марґіт щипала Каза за щічки й частувала гюцпотом із копченими сосисками, а потім він грався на кухні з їхньою дочкою Саскією. Їй було десять років, і хлопчикові здавалося, що гарнішої дівчинки він ніколи не бачив. Вони з Джорді затрималися там допізна та співали пісень, поки Марґіт грала на піаніно, а вгодований сріблястий пес гупав хвостом у недоладному ритмі. Каз почувався найкраще, відколи помер татко. Пан Герцун навіть дозволив Джорді покласти крихітні суми до фондів компанії. Брат хотів інвестувати більше, але пан Герцун завжди радив бути обачним: «Маленькими кроками, друже. Маленькими кроками».

Справи покращилися ще більше, коли з Новозем’я повернувся товариш пана Герцуна. Він був капітаном керчинського торгового судна і, схоже, зовсім випадково зустрівся в новоземському порту з фермером, котрий займався цукром. Селянин був напідпитку й плакався, що його й сусідські поля цукрової тростини знищила повінь. Тоді цукор коштував небагато, але щойно люди збагнуть, як важко буде його дістати, протягом кількох наступних місяців ціни стрибнуть до небес. Товариш пана Герцуна пропонував купити весь цукор, який удасться, перш ніж новини дістануться Кеттердама.

— Це скидається на шахрайство, — прошепотів братові Каз.

— Це не шахрайство, — фиркнув Джорді, — це гарний бізнес. І як накажеш звичайним людям рухатися вгору в цьому світі без невеличкої сторонньої допомоги?

Пан Герцун забажав, щоб Джорді та Філіп зробили замовлення в трьох різних конторах, аби переконатися, що такі великі обсяги не привернуть небажаної уваги. Незабаром долинули чутки про знищений урожай, і хлопчики, сидячи в кав’ярні, спостерігали, як ростуть ціни на дошках, намагаючись упоратися зі зловтішними радощами.

Коли пан Герцун дійшов думки, що його частка вже досягла того рівня, якого мала б, він наказав Джорді та Філіпові розпродати все й назбирати грошенят. Щойно вони повернулися до кав’ярні, він простягнув обом їхні прибутки, котрі дістав простісінько зі свого сейфа.

— Що я тобі казав? — втовкмачував Джорді Казові, коли вони рушили в кеттердамську ніч. — Талан і правильні друзі.

За кілька днів по тому пан Герцун повідомив про іншу підказку, яку отримав від свого друзяки-капітана, котрий почув щось схоже про наступний урожай юрди.

— Дощі добряче вдарили по кожному з нас цього року, — казав пан Герцун. — Але цього разу знищено не лише поля, а й склади в доках Імзу. Тут пахне чималими грошиками, і я передбачаю, що мушу гарненько взятися до справи.

— Тоді й ми теж, — погодився Філіп.

Пан Герцун спохмурнів.

— Боюся, ця справа не для вас, хлоп’ята. Мінімальний внесок занадто високий для вас обох. Нічого, будуть іще інші можливості!

Філіп розлютився. Кричав на пана Герцуна, що так нечесно. Казав, що той такий самий, як крамарі на Біржі, котрі нахапали всіх багатств, і називав його такими іменами, що Каз зіщулився від страху. Коли Філіп хряснув дверима, усі в кав’ярні подивилися на червоне присоромлене обличчя пана Герцуна.

Він повернувся до свого кабінету й зсутулився на стільці.

— Я… я не можу змінити те, як робиться бізнес. Чоловіки, котрі керують угодою, шукають лише значних інвесторів, людей, котрі можуть захистити від ризиків.

Брати Бреккери тупцяли поруч із ним, не знаючи, що робити.

— Ви теж сердитеся на мене? — запитав пан Герцун.

Вони запевнили його, що в жодному разі не гніваються. Лише Філіп уважає, що з ним повелися нечесно.

— Я розумію, чому він розлютився, — вів далі пан Герцун. — Такі можливості, як ця, випадають нечасто, але тут уже нічого не вдієш.

— Я маю гроші, — мовив Джорді.

Пан Герцун поблажливо всміхнувся:

— Джорді, ти гарний хлопчина, і одного дня — я не маю жодних сумнівів — ти станеш королем Біржі, але в тебе немає тих коштів, яких вимагають від інвесторів.

Казів брат задер підборіддя.

— Є. З продажу батьківської ферми.

— Гадаю, це все, на що ви з Казом маєте жити. Цим не можна ризикувати на ринку, не важливо, наскільки ти впевнений у прибутку. Дитина твого віку не має права…

— Я не дитина. Якщо це гарна можливість, я хочу вхопитися за неї.

Каз ніколи не забуде тієї миті, коли жадібність захопила в полон його брата й невидима рука повела його вперед, важіль запрацював.

Пан Герцун довго вагався. Усі повернулися до будинку на Зельверстрат і до глупої ночі обговорювали деталі. Каз заснув, притулившись головою до боку сріблястого пса й затиснувши в кулачку червону стрічку Саскії.

Коли Джорді врешті збудив його, свічки вже догоріли й почало зоріти. Пан Герцун поросив свого ділового партнера прийти й укласти угоду щодо позички в Джорді. Не зважаючи на вік хлопця, чоловік мав позичити в нього гроші й вкласти їх у справу. Марґіт принесла всім чаю з молоком і гарячі млинці зі сметаною й варенням. Потім вони вирушили до банку, де зберігалися кошти, отримані від продажу татової ферми, і Джорді передав свої права на них.

Пан Герцун наполіг на тому, щоб відвести їх назад до пансіону, і обійняв хлопчиків біля дверей. Він простягнув старшому угоду про позику й застеріг, щоб той був із нею обережним.

— Зараз, Джорді, — виголосив він, — імовірність того, що торгівля йтиме погано, мізерна, але такий шанс завжди є. Якщо так станеться, я сподіваюся, ти не скористаєшся цим документом, щоб відкликати свою позичку. Ми мусимо розділити ризики навпіл. Я довіряю тобі.

Хлопець засяяв променистою усмішкою.

— Угода є угода, — запевнив він.

— Угода є угода, — велично відгукнувся пан Герцун, і вони потисли руки, як два поважні крамарі. Пан Герцун простягнув Джорді товстенький стосик крюґе. «Відсвяткуйте гарною вечерею. Повертайся до кав’ярні за тиждень від сьогоднішнього дня, і подивимося разом, як виростуть ціни».

Того тижня вони грали в «Лицарський турнір» і «Гвіздки» в гральних автоматах Ліду. Вони придбали Джорді нове ошатне пальто, а Казові — пару м’яких шкіряних черевиків. Вони їли вафлі та смажену картоплю, а старший із братів Бреккерів купував будь-який роман, що впадав йому в око в книжковій крамничці на Війнстрат. Коли тиждень минув, хлопчаки попрямували до кав’ярні, узявшись за руки.

Там було порожньо. Вхідні двері були зачинені й заперті на засув. Хлопчики притислися обличчями до темних вікон і побачили, що всередині все зникло — ані столів зі стільцями, ані великих бронзових кавників, ані дошки, на якій щодня крейдою писали цифри, які стосувалися продажів.

— Ми повернули не за той ріг? — поцікавився Каз.

Але вони знали, що повернули правильно. У нервовому мовчанні хлопчики рушили до будинку на Зельверстрат. Ніхто не відчинив, коли вони постукали в яскраво-блакитні двері.

— Вони просто вийшли кудись на хвилинку, — казав Джорді. Брати чекали на сходах кілька годин, поки сонце не почало сідати. Ніхто не прийшов і не пішов. Жодна свічка не засвітилася у вікнах.

Врешті Джорді насмілився постукати в сусідні двері.

— Так? — запитала служниця в маленькому білому чепці, котра відчинила двері.

— Ви часом не знаєте, куди поділися ваші сусіди? Герцуни?

Чоло служниці зморщилося.

— Гадаю, вони припливли сюди із Зірфурта лише на деякий час.

— Ні, — заперечив Джорді. — Вони жили тут роками. Вони…

Служниця похитала головою:

— Цей будинок стояв порожній майже рік, відколи остання родина з’їхала. Його винайняли лише кілька тижнів тому.

— Але…

Вона зачинила двері просто в нього перед носом.

Каз і Джорді не промовили жодного слова ані дорогою додому, ані коли підіймалися сходами до своєї маленької кімнатки в пансіоні. Тривалий час вони просто сиділи, а навколо глибшала темрява. Люди йшли собі у вечірніх справах, їхні голоси відлунювали від каналу й поверталися до хлопчиків.

— З ними щось сталося, — урешті-решт мовив Джорді. — Нещасний випадок чи щось непередбачуване. Він скоро напише. Надішле когось по нас.

Тієї ночі Каз витяг червону стрічку Саскії з-під подушки. Скрутив її в охайну спіраль і затис у долоні. Хлопчик лежав у ліжку й намагався молитися, але міг думати лише про монетку фокусника: ось вона щойно була тут, а наступної миті зникала.

19 Матаяс

Це вже було занадто. Він не міг навіть передбачити, як непросто буде побачити батьківщину вперше за такий тривалий час. Хлопець мав цілий тиждень на борту «Феролінда», щоб приготуватися, але його голова була забита шляхом, який він обрав, Ніною, безжальною магією, що витягла його з в’язниці й запхала на корабель, котрий швидко прямував на північ під безкраїм небом. Він досі був зв’язаним, але не кайданами, а тягарем того, що збирався зробити.

Уперше Матаяс помітив північне узбережжя пізно по обіді, але Шпехт вирішив дочекатися, поки стемніє, і аж тоді причалювати, сподіваючись, що сутінки забезпечать їм хоч якесь прикриття. Уздовж берега тяглися китобійні селища, і ніхто не прагнув, щоб їх помітили. Хоч вони й убралися мисливцями, Покидьки залишалися пізнаваною зграєю.

Ніч усі провели на кораблі. На світанку наступного дня Ніна побачила, як він складає одяг для зимної погоди, котрий роздавали Джаспер та Інеж. Матаяс очманів від здатності Інеж швидко поновлювати життєві сили. Вона ще й досі мала кола під очима, але рухалася без жодних труднощів, і, якщо щось у неї боліло, дівчина чудово це приховувала.

Ніна підняла вгору ключ.

— Бреккер наказав зняти твої кайдани.

— Ти збираєшся знову замкнути мене цієї ночі?

— Залежить від Каза. І, гадаю, від тебе. Сядь.

— Просто дай мені ключ.

Ніна закашлялася.

— Він хоче також, щоб я перекроїла тебе.

— Що? Чому? — Думка про те, що дівчина змінить його зовнішність своїми чаклунськими методами, була нестерпною.

— Ми вже у Фієрді. Він хоче, щоб ти був трохи менше… схожим на себе. Про всяк випадок.

— Тобі відомо, яка це велика країна? Імовірність того, що…

— Шанси на те, що тебе впізнають, суттєво збільшаться в Льодовому Дворі, а я не можу змінити твій вигляд за раз.

— Чому?

— Бо я не така вправна Краяльниця. Тепер усіх Корпуснійців цього вчать, але в мене немає до цього схильності.

Матаяс фиркнув.

— Що? — запитала дівчина.

— Ніколи не чув, щоб ти зізнавалася, що недостатньо вправна в чомусь.

— Що ж, зрідка це трапляється.

Він злякався, коли відчув, що його уста вигинаються в посмішку, але коли Матаяс знову подумав про те, що його обличчя змінять, придушити це почуття було досить легко.

— Що Бреккер хоче, щоб ти зробила зі мною?

— Нічого радикального. Я зміню колір очей, волосся — того, що від нього залишилося. Це не назавжди.

— Я цього не хочу.

«Не хочу, щоб ти наближалася до мене».

— Це триватиме недовго, і боляче не буде, але якщо хочеш посперечатися про це з Казом…

— Добре, — погодився Матаяс, намагаючись бути твердим як сталь. Не мало сенсу сперечатися з Бреккером, достоту не тепер, коли він міг глузувати з нього, обіцяючи помилування. Хлопець підняв цеберко, перевернув його та сів. — Тепер мені можна отримати ключ?

Вона простягнула йому ключ, і Матаяс відімкнув свої кайдани, поки дівчина нишпорила в скриньці, яку принесла із собою. Та мала ручку й кілька невеличких шухляд, набитих порошками й пігментами в крихітних слоїках. Ніна витягла із шухлядки глечик із чимось чорним.

— Це що?

— Чорна сурма, — дівчина підійшла ближче й відтягнула хлопцеве підборіддя кінчиками пальців. — Розтисни щелепи, Матаясе. Ти так сточиш свої зуби, що нічого не залишиться.

Він склав руки на грудях.

Дівчина натрусила трохи сурми йому на голову й кинула пригнічений погляд.

— Чому хоробрий дрюскеле Матаяс Гелвар не їсть м’яса? — працюючи, поцікавилася вона театральним голосом. — То достоту сумна історія, дитинко. Прикра Гриша розкришила його зуби, і тепер він може їсти тільки пудинг.

— Припини це, — буркнув хлопець.

— Що? Відхили голову назад і не рухайся.

— Що ти там робиш?

— Роблю твої брови та вії темнішими. Ну, знаєш, як дівчатка перед вечіркою. — Напевно, Матаяс скривився, бо дівчина зареготала. — Ну в тебе й вираз обличчя!

Вона нахилилася вперед, і коричневе волосся торкалося хлопцевих щік, поки Ніна втирала кольори сурми в його брови. Її рука човником торкалася його щоки.

— Заплющ очі, — пробурмотіла дівчина. Її великі пальці пройшлися його віями, і Матаяс зауважив, що затамував дихання.

— Я, мабуть, пахну, як і весь корабель.

Ні, вона пахне чимсь солодким, приємним, наче…

— Іриска?

Ніна винувато скосила очі.

— Каз попередив нас спакувати лише те, що потрібно для подорожі. Дівчині необхідно їсти. — Вона занурила руку в кишеню й дістала звідти мішечок з ірисками. — Хочеш?

«Так».

— Ні.

Вона знизала плечима й поклала цукерку собі до рота, закотила очі й задоволено зітхнула:

— Так добре.

Це стало принизливим прозрінням, але Матаяс ураз зрозумів, що може цілісінький день дивитися, як вона їсть. Одна з речей, котрі найбільше подобалися йому в Ніні, — вона насолоджувалася всім, були це іриски, чи холодна джерельна вода, чи сухе оленяче м’ясо.

— Тепер очі, — сказала вона, смокчучи цукерку, і дістала з набору іншу крихітну пляшечку. — Ти мусиш потримати їх розплющеними.

— Що це? — нервово запитав хлопець.

— Настоянка, яку розробила Гриша на ймення Женя Сафін. Найбезпечніший спосіб змінити колір очей.

Вона знову нахилилася. Щоки почервоніли від холоду, уста злегка розтулені. Її губи були за кілька сантиметрів від його власних. Якби хлопець сів рівніше, вони б поцілувалися.

— Ти мусиш дивитися на мене, — проінструктувала дівчина.

«Я й так дивлюся».

Матаяс зустрівся з Ніною поглядом.

«Ти пам’ятаєш цей берег?» — хотів запитати, хоча й так знав, що вона мусить пам’ятати.

— Якого кольору ти робиш мені очі?

— Ч-ш-ш-ш. Це складно. — Ніна злегка торкнулася пальцями до крапель і піднесла їх близько до його зіниць.

— Чому б тобі просто не запхати їх усередину?

— Чому б тобі просто не припинити базікати? Чи ти хочеш, щоб я тебе осліпила?

Хлопець замовк.

Урешті дівчина відхилилася, ковзаючи поглядом Матаясовими рисами обличчя.

— Карі, — вирішила вона. Потім підморгнула. — Як іриска.

— Що ти маєш намір робити з Бо Юл-Баюром?

Ніна випросталася й позадкувала на крок, обличчя зробилося непроникним.

— Що ти маєш на увазі?

Йому стало шкода, що її грайливий настрій зник, але це не мало значення. Матаяс озирнувся через плече, щоб переконатися, що ніхто не підслуховує.

— Ти точно знаєш, що я маю на увазі. І на мить не повірю, що ти дозволиш цим людям передати Бо Юл-Баюра до рук Керчинської Торговельної Ради.

Вона заховала пляшечку назад до однієї з шухляд.

— Нам доведеться повторити це принаймні двічі, поки ми дістанемося Льодового Двору, тож я зможу зробити колір глибшим. Збери свої речі. Каз хоче, щоб ми залишили корабель за годину. — Вона щільно зачинила кришку скрині й підняла кайдани. Потім дівчина зникла.

Коли вони прощалися із членами екіпажу, небо вже перетворилося з рожевого на золоте.

— Побачимося в дієрнгольмській гавані, — вигукнув Шпехт. — Жодних плакальників.

— Жодних погребінь, — відгукнулися інші. Дивні люди.

Каз на превеликий жаль усіх інших і рота не розтулив, щоб повідомити, як точно вони збираються дістатися до Бо Юл-Баюра, а потім вибратися з Льодового Двору з ученим на буксирі. Принаймні він дав зрозуміти, що коли вони отримають свій трофей, «Феролінд» залишиться їхнім засобом для втечі. Він мав папери з керчинською печаткою, котрі підтверджували, що всі мита було сплачено, а всі клопотання здійснили представники компанії «Ханрад Бей», аби отримати дозвіл на перевезення хутра й товарів із Фіерди до Зірфурта — портового міста на півдні Керчу.

Вони помарширували від скелястого узбережжя до стрімчаків. Наближалася весна, але земля досі була вкрита достатньо грубим шаром льоду, тож лізти вгору було нелегко. Коли врешті дісталися верхів’я скелі, зупинилися, щоб відновити дихання. «Феролінд» і досі можна було побачити на обрії, його вітрила майоріли на вітрі, котрий шмагав щоки Покидьків.

— Святі, — прошепотіла Інеж. — Ми таки зробили це.

— Я провів кожну хвилину кожного нікчемного дня, мріючи, як зійду з того корабля, — додав Джаспер. — То чому я раптом сумую за ним?

Вілан тупнув черевиком.

— Може, тому, що вже починає здаватися, що наші ноги от-от відмерзнуть?

— Коли ми отримаємо грошенята, ти зможеш палити крюґе, щоб зігрітися, — кинув Каз. — Ходімо.

Він залишив свій ціпок із воронячою головою на «Феролінді» й замість нього використовував менш пізнавану палицю. Джаспер зі скорботою відмовився від своїх дорогоцінних револьверів із прикрашеними перлинами руків’ями на користь кількох неприкрашених пістолів, а Інеж довелося зробити те саме зі своїм надзвичайним набором ножів і кинджалів, залишивши лише ті, з якими вона зможе розлучитися, коли вони увійдуть до в’язниці. Це було практично, але Матаяс знав, що ті талісмани мають свою силу.

Джаспер звірився з компасом, і всі повернули на південь, шукаючи дорогу, котра приведе їх прямісінько до головного торгового шляху.

— Я збираюся навіть заплатити комусь, щоб палив мої крюґе для мене.

Каз пішов у ногу поруч із ним.

— Чому б тобі не заплатити комусь іншому, щоб той заплатив комусь, хто палитиме твої крюґе для тебе? Саме так роблять серйозні гравці.

— А знаєш, що роблять справді великі боси? Вони платять комусь, щоб заплатив комусь, щоб…

Голоси змовкли, коли хлопці потупали вперед, а Матаяс та решта рушили слідом. Але Гелвар помітив, що кожен із них кинув останній прощальний погляд на «Феролінд», що зникав із поля зору. Ця шхуна була частиною Керчу, шматочком їхньої домівки, останньою знайомою річчю, яка щомиті пливла все далі.

Матаяс навіть відчув щось схоже на легеньку симпатію, але коли вони всі марширували вперед того ранку, він мусив зізнатися собі, що радіє, спостерігаючи, як ці канальні щури раптом затремтіли й напружилися. Вони казали, що знають, що таке холод, але в білої півночі був спосіб змусити чужинців переоцінити свої висловлювання. Усі спотикалися й хиталися, незграбні в нових черевиках, намагалися знайти спосіб, як пересуватися по вкритому міцною кіркою снігу, і вже незабаром Матаяс опинився на чолі, задаючи темп, хоча Джаспер і далі ретельно стежив за компасом.

— Тримай свої… — Матаяс зробив паузу й показав кілька жестів Віланові. Він не знав керчинського слова «окуляри від снігу» чи навіть самого слова «сніг», якщо вже бути чесним. Не цих термінів можна навчитися в тюрмі. — Тримай свої очі захищеними або пошкодиш їх назавжди. — Люди втрачали зір на далекій півночі. Вони втрачали губи, вуха, носи, кисті рук і ступні. Ці землі були безплідні й жорстокі. От і все, що бачила більшість людей. Але для Матаяса вони були прекрасними. У кризі жив дух Джела. Він мав колір, і форму, і навіть запах, якщо ти знав, де шукати.

Він рвучко попрямував уперед, майже заспокоївшись, так, наче тут Джел міг почути його й утамувати його стривожений розум. Крига принесла із собою спогади про дитинство, про полювання з батьком. Вони жили значно південніше, біля Галмгенду, але взимку та частина Фієрди не надто відрізнялася від цієї — біло-сірого світу, що його розтинали гайки чорнотілесих дерев і виступи кам’яних скупчень, котрі виростали невідомо звідки, схожі на уламки суден на голому дні океану.

Перший день сходження нагадував очищення — короткі розмови, біла тиша півночі, котра вітала Матаяса й запрошувала назад, не засуджуючи. Він чекав, що буде більше нарікань, але навіть Вілан просто похилив голову та йшов уперед. «Усі вони виживальники, — зрозумів Гелвар. — Вони пристосовуються». Коли сонце почало спускатися до обрію, вони з’їли свої порції сушеної яловичини й сухарів і попадали до наметів, не кажучи жодного слова.

Проте наступний ранок приніс із собою смерть тиші й крихкого Матаясового умиротворення. Тепер, коли вони зійшли з корабля й були далеко від його екіпажу, Каз наважився вдатися в деталі плану.

— Якщо все буде гаразд, ми збираємося зайти й вийти з Льодового Двору ще до того, як фієрданці зрозуміють, що їхній дорогоцінний учений зник, — повідомив Каз, коли всі закинули за спини наплічники й продовжили прокладати собі шлях на південь. — Коли ми увійдемо до в’язниці, нас відведуть до зони очікування під чоловічими й жіночими камерами, поки не визначаться з покаранням. Якщо Матаяс не помилявся й усі процедури досі залишаються такими самими, патруль проходить тричі на день поміж камерами, щоб перелічити поголів’я в’язнів. Коли ми виберемося з камер, матимемо щонайменше шість годин, щоб дістатися до посольства, визначити, де на Білому острові перебуває Бо Юл-Баюр, і вивести його до гавані, перш ніж вони зрозуміють, що когось бракує.

— Як щодо інших ув’язнених у тимчасових камерах? — поцікавився Матаяс.

— Ми про це подбаємо.

Гелвар похмуро зиркнув, але він був не надто здивованим. Щойно вони опиняться в цих тимчасових камерах, Каз й інші будуть найбільш вразливими. Матаясові знадобиться лише одне слово, щоб вартові поклали край їхнім махінаціям. Саме це зробив би Брум, так повівся б благородний чоловік. Якась частина Матаяса вірила, що повернення до Фієрди поновить його здоровий глузд, дасть йому сил, щоб зректися цих дурнуватих пошуків пригод; натомість це лише змусило його палко прагнути повернутися додому, до життя, яким він колись жив серед своїх братів-дрюскеле, прагнути цього ще гостріше.

— Коли ми виберемося з камер, — продовжував Бреккер, — Матаяс і Джаспер охоронятимуть мотузку, що вестиме до стаєнь, поки ми з Віланом звільнимо Ніну та Інеж із жіночих тимчасових камер. Зустрінемося в підвалі. Там розташовується сміттєспалювач, і в пральні не буде нікого після того, як в’язницю буде зачинено на ніч. Поки Інеж лізтиме, ми з Віланом понишпоримо в пральні, чи нема там, бува, чогось, що він зможе використати для демонстрування. І на випадок, якщо фієрданці вирішили сховати Бо Юл-Баюра у в’язниці й полегшити нам життя, Ніна, Матаяс і Джаспер обшукають камери верхнього поверху.

— Ніна й Матаяс? — перепитав Джаспер. — Я, звичайно, далекий від того, щоб сумніватися в чийомусь професіоналізмі, але чи дійсно це найкраща пара?

Матаяс подавив злість. Стрілець мав рацію, але він ненавидів, коли його таким чином обговорювали.

— Матаяс знає всі процедури в’язниці, а Ніна може впоратися з будь-яким вартовим, не вдаючись до галасливої бійки. Твоє завдання — не дати їм повбивати одне одного.

— Тому що я дипломат у цій групі?

— У цій групі немає дипломатів. А тепер слухай, — вів далі Каз. — Решта в’язниці не схожа на тимчасову зону. Патруль біля камер змінюється щодві години, і ми не хочемо ризикувати, що хтось активізує сигналізацію, тож майте розум. Синхронізуємося за дзвонами Годинника Старійшин. Ми виберемося з камер одразу після того, як він відіб’є шосту, піднімемося сміттєспалювачем й опинимося на даху о восьмій. Жодних заперечень.

— А що тоді? — запитав Вілан.

— Перемістимося до даху сектора посольства та звідти дістанемося до скляного моста.

— Ми будемо з іншого боку контрольно-пропускних пунктів, — зауважив Матаяс, не в змозі впоратися з нотами захоплення в голосі. — Вартові на мосту вважатимуть, що ми ввійшли крізь посольські ворота й що наші папери вже ретельно перевірили.

Вілан насупився.

— У тюремних уніформах?

— Фаза друга, — оголосив Джаспер. — Шахрайство.

— Це правда, — погодився Каз. — Інеж, Ніна, Матаяс і я позичимо зміну одягу в однієї з делегацій — і ще дещо для нашого друга Бо Юл-Баюра, коли ми знайдемо його, — і неквапно шпацируватимемо скляним мостом. Знайдемо вченого й заберемо його назад до посольства. Ніно, якщо матимемо час, перекроїш його, наскільки зможеш, але лише до тої миті, поки ми будемо впевнені, що не спрацює сигналізація — ніхто не хоче, щоб серед гостей помітили ще одного шуанця.

Якщо Матаяс не наважиться дістатися до вченого першим. Якщо Юл-Баюр уже буде мертвим, коли вони знайдуть його, Каз не зможе звинувачувати Гелвара. Він отримає своє помилування.

А якщо йому не вдасться відокремитися від групи? Корабельна аварія може випасти на долю Юл-Баюра на зворотному шляху.

— Тож із цього я зрозумів, — підсумував Джаспер, — що застряг із Віланом.

— Якщо раптом виявиться, що ти маєш енциклопедичні знання Білого острова, навички зламувати замки, перелазити неохопні стіни чи фліртом виманювати в офіцерів високого рівня таємну інформацію, тоді ні. Окрім того, мені потрібно, аби бомби встановлювали дві пари рук.

Джаспер похмуро глянув на револьвери.

— Такий потенціал викинули на смітник!..

Ніна схрестила руки на грудях.

— Скажімо, усе спрацює. Як ми виберемося назовні?

— Пішки, — відрубав Каз. — У цьому й краса мого плану. Пам’ятаєте, що я казав про те, куди треба спрямовувати увагу дурника? Біля посольських воріт усі очі фокусуються на гостях, які приїжджають до Льодового Двору. Люди, які йдуть геть, уже не цікавлять вартових.

— А навіщо тоді бомби? — здивувався Вілан.

— Запобіжні заходи. Між Льодовим Двором і гаванню простягнулося сім миль шляху. — Палицею він намалював на снігу лінію. — Головна дорога перетинає ущелину. Якщо підірвемо міст, ніхто не зможе кинутися навздогін.

Матаяс ухопився руками за голову, уявляючи спустошення, яким ці ниці створіння збираються розплатитися зі столицею його батьківщини.

— Це один-єдиний в’язень, Гелваре, — сказав Каз.

— І міст, — послужливо запропонував Вілан.

— І все, що потрібно підірвати, між ними, — додав Джаспер.

— Заткніть пельки, — проревів Матаяс.

Джаспер стенув плечима.

— Фієрданці.

— Мені щось це не подобається, — зауважила Ніна.

Каз звів брову.

— Що ж, хоч у чомусь ви з Гелваром зійшлися.

Вони йшли далі на південь, узбережжя давно залишилося позаду, дедалі частіше болотисті ліси розтинали кригу, то тут, то там з’являлися проблиски чорної землі та сліди тварин — підтвердження того, що світ тут живий, що серце Джела б’ється всюди. Запитання від інших не вщухали:

— Ще раз: скільки вартових веж на Білому острові?

— Як гадаєш, Юл-Баюр буде в палаці?

— На Білому острові розташовані казарми вартових. А раптом він там?

Джаспер із Віланом дискутували, які вибухові речовини можна змішати із засобів, які знайдуть у пральні, і чи можуть вони накласти руку на запаси пороху в посольському секторі. Ніна допомагала Інеж визначити, який темп буде достатнім, щоб подолати шахту сміттєспалювача й надійно закріпити мотузку, якою інші дістануться нагору.

Вони невпинно перевіряли знання одне одного щодо архітектури та процедур у Дворі, схему трьох воріт кільцевої стіни, збудованих навколо внутрішнього двору.

— Перший пропускний пункт?

— Чотири вартові.

— Другий пропускний пункт?

— Вісім вартових.

— Ворота в стіні?

— Четверо, якщо ворота не функціонують.

Вони, наче хор воронів, що зводить із розуму, лементували в Матаясових вухах: «Зрадник, зрадник, зрадник».

— Жовтий Протокол? — питав Каз.

— Заворушення в секторі, — відповіла Інеж.

— Червоний Протокол?

— Порушення закону в секторі.

— Чорний Протокол?

— Ми всі приречені? — припустив Джаспер.

— Тут немає про що говорити, — промовив Матаяс, натягаючи каптур щільніше, і потягнувся вперед.

Вони навіть змусили його продемонструвати, як б’ють різні дзвони. Це була необхідність, але Гелварові здавалося, що він наспівує, наче дурник:

— Дзень, бом, дзень, дзень, бом. Ні, зачекайте… Дзень, дзень, бом, дзень, дзень.

— Коли я розбагатію, — казав позаду нього Джаспер, — подамся кудись, де ніколи більше не побачу снігу. А ти що зробиш, Вілане?

— Точно не знаю.

— Думаю, тобі варто купити золотий рояль…

— Флейту.

— І давати концерти на баржі насолод. Можеш пришвартувати її просто навпроти таткового будинку.

— Ніна може підспівувати, — вставила свої п’ять копійок Інеж.

— Влаштуємо дует, — виправила її Ніна. — Татові доведеться переїхати.

Вона дійсно співала жахливо. Матаяс ненавидів той факт, що знає це, але не міг припинити зиркати на неї через плече. Нінин каптур упав на спину, і пишні хвилі волосся спадали на комірець.

«Чому я продовжую це робити?» — міркував Матаяс у припливі розчарування. На кораблі це теж траплялося. Він наказував собі не дивитися на неї, а далі помічав, що очі шукають дівчину серед інших.

Це було дурнею — вдавати, що вона не бентежить його думок. Вони з Ніною вже йшли цією територією разом. Якщо його розрахунки правильні, їх викинуло на берег за кілька миль від того місця, де став на якір «Феролінд». Усе почалося з бурі, і якоюсь мірою ця буря ніколи не вщухала. Ніна ввірвалася в його життя з вітром і дощем і змусила його світ закружляти. Він і досі не відновив рівноваги.

Шторм налетів невідомо звідки, хитаючи корабель, наче іграшку, серед хвиль. Море гралося, поки йому не набридло, а потім затягло судно з хитросплетінням мотузок, вітрил і людей, що не припиняли кричати, під воду.

Матаяс пригадує, яка темна була вода, яка жахливо холодна, яка мовчазна її глибина. Наступне, що він пам’ятає, — як випльовує солону воду, спазматично дихаючи. Хтось поклав руку йому на груди, і вони разом розтинають воду. Хоча холод був нестерпний, але тепер йому якось удавалося із цим боротися.

— Прокидайся, ти, нікчемна горо м’язів, — чітка фієрданська, чиста, вишукана, наче розмовляє шляхтич. Матаяс повернув голову й був шокований, побачивши, що молода відьма, котру вони впіймали на південному узбережжі Мандрівного Острова, тримає його й щось бурмоче собі під ніс равканською. Він знав, що вона не справжня каелянка. Якимось чином їй удалося звільнитися від пут і клітки. Кожна його частинка запанікувала, і, якби він був менш нажаханим чи закляклим, почав би боротися.

— Рухайся, — повторила вона фієрданською, задихаючись. — Святі, чим вони тебе годують? Ти важиш, як добрячий віз сіна.

Дівчина важко борсалася, загрібаючи за обох. Вона врятувала йому життя. Чому?

Він сіпнувся в її руках, відштовхнувся ногами, щоб поплисти вперед. Матаяс здивувався, коли почув, як дівчина тихенько схлипнула.

— Дякувати святим, — сказала вона. — Пливи, ти, велетенський йолопе.

— Де ми? — ошелешено запитав хлопець.

— Не знаю, — видихнула вона, і Матаяс почув жах у її голосі.

Він штурхнув відьму геть.

— Ні, — крикнула вона. — Не відпускай!

Але він грубо відштовхнув її, розриваючи обійми. Коли хлопець вислизнув із її рук, холод поглинув його. Біль був різким і раптовим, кінцівки стали млявими. Вона користувалася своїми ненормальними чарами, щоб зігрівати його. Він потягнувся до дівчини крізь темряву.

— Дрюсе! — покликав він, присоромлений жахом у своєму голосі. Це було фієрданське слово на позначення відьми, але він не знав її імені.

— Дрюскеле! — гукнула дівчина, і наступної миті Матаяс відчув, як його пальці зачепилися за неї в чорній воді. Він схопився міцніше й притягнув її до себе. Її тіло не здавалося теплим, але щойно вони доторкнулися, біль відступив від його власної плоті. Хлопця охопили вдячність і різка зміна почуттів.

— Нам потрібно знайти землю, — видихнула дівчина. — Я не можу плисти й змушувати обидва наші серця битися.

— Я плистиму, — відповів дрюскеле. — Ти… Я плистиму. — Він притиснув дівочу спину до своїх грудей, охопивши своїми руками її тіло так само, як хвилину тому вона тримала його, наче дівчина йшла під воду. А вона таки йшла, вони обоє йшли чи скоро підуть на дно, якщо спершу не замерзнуть до смерті.

Він спокійно відштовхувався ногами, намагаючись не витрачати забагато енергії, але вони обоє знали, що це намарне. Корабель був не дуже далеко від твердої землі, коли налетів шторм, але зараз стало темно. Можливо, вони пливли до узбережжя, а можливо, навпаки — у відкрите море.

Крім їхнього дихання, хлюпання води й гуркоту хвиль, не було жодного іншого звуку. Він продовжував рухатися — хоча, можливо, вони просто пливли по колу — а вона допомагала їм дихати. Хто першим із них здасться, Матаяс не знав.

— Чому ти врятувала мене? — запитав нарешті.

— Не витрачай даремно енергію. Не розмовляй.

— Чому ти зробила це?

— Тому що ти людське створіння, — кинула дівчина розгнівано.

Бреше. Якщо вони виберуться на берег, їй, щоб вижити, знадобиться фієрданець — хтось, хто знає цю землю, хоча було зрозуміло, що вона знає мову. Звичайно, вона знала. Усі вони, шахраї та шпигуни, спеціально натреновані, щоб полювати на таких, як він, на людей, котрі не мають цього протиприродного дару. Вони були хижаками.

Матаяс продовжував відштовхуватися ногами, але м’язи стомилися, і він уже відчував, як повільно насувається холод.

— Уже здалася, відьмо?

Гелвар відчув, як струснулося її виснаження, і кров знову ринула до пальців на руках і ногах.

— Я притримуюся твого темпу, дрюскеле. Якщо ми помремо, тобі доведеться йти в наступне життя з тягарем.

Він навіть злегка посміхнувся. Їй точно не бракувало внутрішнього стержня. Це було очевидно, навіть коли дівчина сиділа в клітці.

Так вони й провели ту ніч, глузуючи одне з одного, коли хтось слабшав. Вони знали лише море, кригу, випадковий сплеск, котрий міг бути хвилею чи чимось голодним, що рухалося до них під водою.

— Дивись, — прошепотіла відьма, коли на обрії зазоріло рожево й безтурботно. Там, удалині, він зміг упізнати виступ крижаного мису та благословенний чорний рубець темного гравійного берега. Земля.

Не гаяли часу на відчуття полегшення чи радощі. Відьма відкинула голову, відпочиваючи на хлопцевому плечі, поки він плив уперед, сантиметр за нікчемним сантиметром: кожна хвиля штовхала їх назад, наче море не бажало послабити свої обійми. Нарешті їхні ноги торкнулися дна, і вони напівдопливли, напівдоповзли до берега. Розпалися на окремі шматки, і Матаясове тіло повнилося стражданнями, поки він витягував себе на чорні скелі мертвої та промерзлої землі.

Спочатку йти не вдавалося. Обоє рухалися ривками, намагаючись опанувати тіло й тремтячи від холоду. Кінець-кінцем хлопцеві вдалося зіп’ястися на ноги. Він думав просто піти геть і знайти прихисток без неї. Дівчина стояла, зіпершись на долоні й коліна, нахиливши голову, волосся вологою сплутаною масою вкривало обличчя. У хлопця з’явилося чітке відчуття, що вона збирається лягти й більше не підвестися.

Матаяс зробив крок, потім іще один. Повернувся. Хай би які в неї були причини, вона врятувала його життя минулої ночі — і неодноразово, а знову й знову. Це був кревний борг.

Дрюскеле непевним кроком повернувся до відьми й простягнув їй руку.

Коли вона підвела до нього очі, на її обличчі з’явився вираз неприхованої відрази й утоми. Він побачив сором, котрий прийшов разом із вдячністю, і зрозумів, що на цю коротку мить дівчина стала його дзеркалом. Вона теж не хотіла бути його боржницею.

Матаяс міг вирішити замість неї. Занадто великим був його борг перед нею. Він нахилився, посмиком звів її на ноги, і парочка, накульгуючи, пішла геть від берега.

Вони йшли туди, де, як сподівався Гелвар, був захід. Сонце може зіграти з твоїми органами чуття злий жарт тут, на далекій півночі, а компаса, щоб прокласти шлях, вони із собою не мали. Насунулася темрява, і Матаяс уже відчував, як прокидається справжня паніка, коли вони нарешті помітили перший китобійний табір. У ньому було безлюдно — ці віддалені поселення оживали лише навесні — і майже нічого, окрім круглої сторожки, зведеної з кісток, дерну та звіриних шкур. Але цей прихисток давав їм надію пережити сьогоднішню ніч.

На дверях не було замка. Вони практично завалилися досередини.

— Дякую, — простогнала дівчина, упавши біля округлого вогнища.

Він не відповів. Їм по-справжньому поталанило знайти цей табір. Якби їх викинуло на берег кількома милями вище узбережжям, їм би вже був гаплик.

Китобої залишили в огнищі торф і сухі тріски для розпалювання. Матаяс заходився видобувати вогонь, намагаючись змусити їх горіти, а не лише диміти. Він був неповороткий, стомлений і настільки голодний, що радо згриз би власний черевик. Почувши шурхіт позаду себе, хлопець озирнувся й ледь не впустив шматочок деревини, котрий використовував, щоб видобути слабенькі вогники.

— Що ти робиш? — гавкнув він.

Вона озирнулася через плече — через абсолютно голе плече — і відповіла:

— А є щось, що я маю робити?

— Миттю одягнися!

Дівчина закотила очі.

— Я не збираюся замерзнути до смерті, щоб захистити твої цнотливі почуття.

Хлопець брутально копнув багаття, але відьма проігнорувала його й продовжувала знімати решту одягу, — туніку, штани, усю свою білизну, — потім загорнулася в одну з укритих кіптявою оленячих шкур, складених стосом біля дверей.

— Святі, ці запахи, — пожалілася вона, соваючись і споруджуючи собі гніздо з кількох інших шкур і ковдр біля вогню. Щоразу, коли вона рухалася, оленяча накидка розчахувалася й на світ з’являлася плоть округлої литки, біла шкіра, затінок між грудьми. Це все було навмисне. Він знав. Відьма хотіла збентежити його. Він мусить зосередитися на вогнищі. Матаяс ледве не помер, і якщо йому не вдасться розвести порядний вогонь, знову може загинути. Якби ще вона припинила свій клятий шум. Скіпка зламалася в хлопцевих руках.

Ніна фиркнула й уляглася у своєму шкіряному кубельці, спираючись на лікоть.

— Заради святих, дрюскеле, що з тобою не так? Я лише хотіла зігрітися. Обіцяю не ґвалтувати тебе, поки ти спатимеш.

— Я не боюся тебе, — роздратувався хлопець.

Дівчина розпусно всміхнулася:

— Тоді ти дійсно такий дурний, яким здаєшся.

Матаяс залишився сидіти навпочіпки біля вогню. Він знав, що мав би лягти біля неї. Сонце сіло, і ставало дедалі холодніше. Він боровся із собою, щоб не клацати зубами, і їм знадобиться тепло одне одного, аби пережити цю ніч. Це не мало б його непокоїти, але хлопець не хотів наближатися до Ніни. «Бо вона вбивця, — казав він собі. — Ось чому. Вона вбивця й відьма».

Гелвар змусив себе підвестися та підійти широкими кроками до ковдр. Але Ніна простягнула руку, щоб зупинити його.

— Навіть і не мрій умощуватися біля мене в цьому одязі. Ти наскрізь мокрий.

— Ти змусиш нашу кров бігти жилами.

— Я виснажена, — сердито відізвалася дівчина. — Коли я засну, нас грітиме лише вогнище. Я звідси бачу, як ти тремтиш. Усі фієрданці такі пуритани?

Ні. Можливо. Насправді він не знав. Дрюскеле були священним орденом. Вони мали жити в цноті, поки не знайдуть собі дружину — порядну фієрданську дружину, котра не бігатиме довкола людей із криками, зриваючи їхній одяг.

— А всі гришники такі безсоромні? — відповів, захищаючись.

— Хлопчики й дівчатка тренуються пліч-о-пліч у Першій і Другій арміях. Там немає достатньо місця, щоб шарітися, як незайманка.

— Для жінки неприродно битися.

— Неприродно бути таким само дурним, як високим, тим не менше, ти тут стоїш. Ти серйозно проплив стільки миль, щоб здохнути в цій халупі?

— Це сторожка. І ти не знаєш, чи пропливли ми хоча б милю.

Ніна роздратовано видихнула й скрутилася клубочком так близько до вогню, як тільки могла.

— Я занадто втомлена, щоб сперечатися. — Вона заплющила очі. — Не можу повірити, що твоя мордяка збирається стати останнім, що я побачу перед смертю.

Матаяс почувався так, наче дівчина кидала йому виклик. Стояв, як дурник, і ненавидів її за те, що викликала такі почуття. Повернувся до відьми спиною та хутко скинув просяклий водою одяг, розкидавши його довкола вогню. Кинув на Ніну швидкий погляд, щоб переконатися, що вона не дивиться, шубовснув у ковдри й згорнувся позаду неї, досі намагаючись не порушувати дистанцію.

— Ближче, дрюскеле, — наполегливо глузувала Ніна.

Хлопець перекинув через неї руку, притискаючи дівочу спину до своїх грудей. Відьма злякано видала «фух» і ніяково засовалася.

— Припини смикатися, — пробурмотів Матаяс. Він бував близьким із дівчатами, — щоправда, небагатьма, — але жодна з них не була схожа на цю. Таку непристойно округлу.

— Ти холодний і липкий, — пожалілася вона, здригаючись. — Наче я лежу поруч з огрядним кальмаром.

— Ти сказала підсунутися ближче.

— Посунься трохи, — скомандувала дівчина, і коли Матаяс так і зробив, повернулася до нього лицем.

— Що ти робиш? — нажахано відсахнувся хлопець.

— Розслабся, дрюскеле. Я не збираюся віддаватися своїм фантазіям щодо тебе тут.

Його блакитні очі зіщулилися.

— Ненавиджу твоє базікання.

Чи не здалося йому, що на її обличчі на мить з’явилася образа? Наче його слова могли справити враження на відьму.

Вона довела, що він вигадує те, чого нема, відповівши:

— Гадаєш, мене цікавить, що тобі подобається чи не подобається?

Дівчина поклала руки Матаясові на груди, зосередившись на серці. Він не мав би дозволяти їй робити цього, не мав би показувати свою слабкість, але щойно його кров потекла швидше й тіло зігрілося, хлопець відчув, як полегшення й звільнення від болю залили тіло. Відчув себе занадто добре, щоб опиратися.

Він неохоче дозволив собі злегка розслабитися під її долонями. Відьма відвернулася та повернула його руки туди, де вони були, огорнула ними своє тіло.

— На здоров’я, ти, велетенський ідіоте.

Він збрехав. Йому подобалося, як вона базікала.

І досі подобалося. Він чув, як вона десь позаду торочить щось Інеж, намагаючись навчити ту фієрданських слів.

— Ні. Грінґ-каааале. Ти мусиш трохи потягти передостанній склад.

— Грінґала? — спробувала Інеж.

— Уже краще, але дивись: керчинці як газелі. Вони стрибають від слова до слова, — показала жестами. — А фієрданці як чайки: стрімко кидаються вниз і пірнають. — Її руки перетворилися на пташок, що осідлали потоки повітря. Цієї миті Ніна підвела погляд і помітила, що хлопець витріщається на неї.

Він прокашлявся.

— Не їжте сніг, — порадив дівчатам. — Він лише зневоднить вас і знизить температуру тіла. — Рвучко кинувся вперед, бажаючи збільшити відстань між ними, поки всі дістануться до наступного пагорба. Але, видершись на верхівку, Матаяс завмер як укопаний.

Він повернувся, простягаючи руки.

— Зупиніться! Ви не захочете…

Але було вже занадто пізно. Ніна притисла руки до рота. Інеж зробила в повітрі якийсь застережливий знак. Джаспер похитав головою, а Вілан змовк. Каз стояв, наче камінь, і вираз його обличчя був незбагненний.

На стрімчаку було розкладене багаття. Той, хто це зробив, намагався розкласти його в затишку оголених скель, але цього не було достатньо, щоб захистити вогонь від вітру. Три стовпи були вкопані в промерзлий ґрунт, а на них гойдалося три обвуглені тіла, чия почорніла потріскана шкіра досі тліла.

— Ґхезен! — вигукнув Вілан. — Що це таке?

— Це те, що фієрданці роблять із гришниками, — відгукнулася Ніна. Її обличчя розслабилося, але зелені очі невідривно дивилися вперед.

— Це те, що роблять злочинці, — сказав Матаяс, відчуваючи, як скрутилися нутрощі. — Вогнища поза законом, відколи…

Ніна вихором повернулася до нього й сильно штовхнула в груди.

— Не смій! — Дівчина була обурена, і лють мерехтіла навколо неї, наче німб. — Скажи мені, коли останнього разу когось переслідували за те, що він спалив Гришу? А коли ви спускаєте псів, хоча б називаєте це вбивством?

— Ніно…

— А коли ви одягаєте уніформу, щоб зробити це, може, називаєте вбивство якимсь іншим словом?

І тоді вони почули стогін, наче заскрипів гіллям вітер.

— Святі, — прошепотів Джаспер. — Один із них живий.

Звук долинув знову — ледь чутне голосіння виривалося з чорного остову крайнього тіла праворуч. Годі було й гадати, ця фігура чоловіча чи жіноча. Волосся було спалене, одяг запікся, прикипів до кінцівок. Чорне шмаття шкіри подекуди відпало, оголивши рожеву плоть.

Ридання вирвалося з Ніниного горла. Вона здійняла руки, але вони тремтіли занадто сильно, щоб можна було використати свою силу, аби припинити страждання нещасного створіння. Вона повернула обличчя з очима, повними сліз, до інших.

— Я… будь ласка, хтось.

Джаспер поворухнувся першим. Пролунало два постріли — і тіло змовкло. Стрілець повернув пістолі до кобури.

— Чорт забирай, Джаспере, — гримнув Каз, — ти щойно розповів усій окрузі про нашу присутність.

— Вони й так думають, що ми група мисливців.

— Ти мав би дати Інеж зробити це.

— Я не хотіла цього робити, — тихо відповіла Інеж. — Дякую, Джаспере.

Казова щелепа смикнулася, але він не промовив більше жодного слова.

— Дякую, — видихнула Ніна. Вона попрямувала замерзлою землею, слідуючи вигинами шляху серед снігу. Дівчина плакала й спотикалася на горбистій місцевості.

Матаяс пішов за нею. Тут було замало орієнтирів і просто було заблукати.

— Ніно, тобі не можна відділятися від групи…

— Це те, до чого ти збираєшся повернутися, Гелваре, — відізвалася дівчина різко. — Це країна, якій ти мрієш служити. Пишаєшся нею?

— Я ніколи не відправляв гришників на багаття. З ними має справу правосуддя…

Вона повернулася до нього, витріщившись, в очах замерзали сльози.

— Чому тоді ваше так зване чесне правосуддя не виправдало жодного гришника?

— Я…

— Тому що наш злочин — існування. Ми самі вже злочин.

Матаяс замовк, а коли знову заговорив, розривався між соромом від того, що збирався сказати, і необхідністю промовити слова, усі слова, що бубнявіли всередині, слова, котрі для нього досі звучали правильно.

— Ніно, а тобі спадало колись на думку таке, що, може… може, ти не мала б існувати?

У дівочих очах спалахнув зелений вогонь. Вона наблизилася на крок до дрюскеле, і він відчув, як вона випромінює лють.

— Може, це ви не мали б існувати, Матаясе? Такі слабкодухі та м’якотілі, з вашими мізерними життями й низькосортними нікчемними забобонами. З вашим поклонінням дерев’яним духам і духам криги, котрі не переймаються тим, щоб з’явитися перед очі. Але ви бачите й справжню силу й не можете дочекатися, щоб викорінити її.

— Не глузуй із того, на чому не розумієшся.

— Мої кпини ображають тебе? Мій народ радо вітав би твій сміх у цих варварських місцях. — На її обличчі блиснув вираз найвищого задоволення. — Равка відновлюється. І з нею Друга армія. А коли вони завершать, я сподіваюся, на вас чекає заслужена кара. Я сподіваюся, що вони закують дрюскеле в кайдани й змусять вас стоячи слухати перелік злочинів, щоб світ знав лік вашим вадам.

— Якщо ти так палко мрієш побачити воскресіння Равки, чому досі не там?

— Бо я хочу, щоб ти отримав своє помилування, Гелваре. Я хочу, щоб ти був тут, коли Друга армія промарширує на північ і знищить дощенту кожний клаптик цього смітника. Я сподіваюся, вони спалять твої поля й посипатимуть сіллю твої землі. Я сподіваюся, вони відправлять твоїх друзів і твою родину на багаття.

— Вони вже це зробили. Мою маму, мого батька, мою няньку. Пекельні солдати, твої дорогоцінні переслідувані гришники випалили наші села до пня. Мені немає чого втрачати.

Ніна відповіла гірким сміхом:

— Либонь, твоє перебування в Пекельних Воротах було занадто коротким, Матаясе. Завжди є що втрачати.

20 Ніна

«Я відчуваю їхній сморід». Ніна обтрушувала волосся й одяг, похитуючись серед снігів і намагаючись утамувати нудоту. Вона не могла відігнати від себе образи тих тіл, запаленої червоної плоті, що проглядала крізь обпечені чорні нутрощі, схожі на нагромаджене вугілля. Дівчині здавалося, що вона вкрита їхнім попелом, смородом паленого м’яса. Дівчина не могла вдихнути на повні груди.

Поруч із Матаясом можна було легко забути, хто він такий по суті, що він насправді думає про неї. Вона перекроювала його вчергове лише сьогодні зранку, терпляче зносячи його лихі погляди й ремствування. Ні, вона насолоджувалася ними, вдячна, що існує привід побути біля нього, безглуздо насолоджувалася щоразу, коли майже змушувала хлопця розреготатися. «Святі, чому я піклуюся про нього?» Чому одна усмішка Матаяса Гелвара важила так само багато, як п’ятдесят чиїхось інших? Вона відчувала, як б’ється серце дрюскеле, коли відхиляла його голову, щоб попрацювати з очима. Ніна думала про те, щоб поцілувати хлопця. Вона хотіла поцілувати його й була переконана, що в нього на думці те саме. «А може, він думав, як би знову задушити мене».

Ніна не забула, що Матаяс сказав на «Феролінді», коли запитав, що вона планує робити з Бо Юл-Баюром, чи справді вона збирається передати вченого до Керчу. Якщо вона саботує Казову місію, чи коштуватиме це Матаясові його помилування? Ніна не могла на таке піти. Не мало значення, ким він був, — дівчина завдячувала йому своєю свободою.

Після корабельної катастрофи вони з Матаясом подорожували три тижні. Не мали компаса, не знали, куди йдуть. Навіть не мали гадки, де саме на північному узбережжі їх викинуло на берег. Довгими днями вони завзято йшли крізь сніги, морозні ночі проводили в будь-яких недорозвинених прихистках, котрі спромоглися звести, чи в безлюдних халупах китобійних таборів, якщо їм таланило наштовхнутися на них. Їли смажені водорості, кожну травинку чи бульбу, котру вдавалося знайти. Коли вони виявили схованку із засушеним оленячим м’ясом на дні якогось наплічника в одному з таборів, здавалося, що сталося диво. Накинулися на нього в німому блаженстві, почуваючись сп’янілими від смаку.

Після першої ночі вони спали, загортаючись у весь сухий одяг і ковдри, котрі могли знайти, але по різні боки вогнища. Якщо не було деревини чи розпалювальної суміші, скручувалися одне навпроти одного, заледве торкаючись, але зранку просиналися в обіймах, дихаючи в унісон, загорнувшись у кокон збентеженого сну, перетворившись на один серпоподібний місяць.

Щоранку він жалівся, що її неможливо розбудити:

— Це наче намагатися підняти мертвяка.

— Мертвим потрібно на п’ять хвилин більше, — відповідала дівчина й ховала голову в хутро.

Він тупцяв довкола, збирав ті кілька речей, що вони мали, якомога гучніше бурмочучи собі під ніс: «Ледача, сміховинна, самозакохана…» — поки врешті дівчина не підводилася та не заходилася готуватися до чергового дня.

— Що ти збираєшся зробити найперше, коли дістанешся додому? — запитала вона в один із безкінечних днів, коли вони сунули снігом, сподіваючись знайти якийсь слід цивілізації.

— Поспати, — відповів хлопець. — Прийняти ванну. Помолитися за загиблих друзів.

— А, точно, за інших злодіїв і вбивць. Між іншим, як ти став дрюскеле?

— Твої друзі вирізали мою родину під час одного з набігів Гриші, — відізвався холодно. — Брум прихистив мене й дав мені те, за що варто боротися.

Ніні не хотілося вірити цим словам, але вона знала, що це може бути правдою. Битви траплялися, і невинні життя танули під перехресним вогнем. Так само тривожно було думати про монстра Брума як про якийсь символ батьківської любові.

Сперечатися чи просити вибачення не здавалося правильним, тож вона бовкнула перше, що спало на думку:

— Єр молле пе унет. Енель мьорд є неж афва трохем веррет. Моє покликання — захищати тебе. Лише смерть звільнить мене від цієї присяги.

Матаяс приголомшено витріщився на неї:

— Так дрюскеле присягають Фієрді. Звідки ти знаєш ці слова?

— Я намагалася вивчити про Фієрду все, що зможу.

— Навіщо?

Ніна повагалася, але врешті промовила:

— Щоб не боятися вас.

— Ти не здаєшся наляканою.

— А ти боїшся мене? — запитала дівчина.

— Ні, — відповів, і голос видався майже здивованим. Раніше він уже стверджував, що не боїться її. Тепер Ніна повірила. Спробувала нагадати собі, що в цьому немає нічого доброго.

Вони йшли якийсь час, а потім Матаяс поцікавився:

— А що ти збираєшся зробити найперше?

— Поїсти.

— Поїсти що?

— Усе. Тушкованої капусти, вареників із картоплею, пирогів із порічками, млинців із цитриновою цедрою. Не можу дочекатися, як побачу Зоїне обличчя, коли я, прогулюючись, прийду до Маленького Палацу.

— Зоя Назяленскі?

Ніна рвучко пригальмувала.

— Ти її знаєш?

— Ми всі знаємо. Вона могутня відьма.

Тоді в дівчини сяйнула здогадка: для дрюскеле Зоя була кимось на кшталт Ярла Брума — безжальною, жорстокою, чимось, що ховається в темряві, несучи в руках смерть. Зоя була чудовиськом для цього хлопчини. Думка тривожила Ніну.

— Як ти вибралася з клітки?

Ніна змигнула:

— Що?

— На кораблі. Ти була зв’язана й за ґратами.

— Горнятко. Ручка зламалася, і її кінчик був зазубрений. Ми скористалися нею, щоб перерізати пута. А коли наші кисті вільні… — Ніна ніяково замовкла.

Матаяс насупився:

— Ви планували атакувати нас.

— Ми готувалися втекти тієї ночі.

— Але налетіла буря.

— Так.

Верескун і Творець пробили дірку просто в палубі, і вони звільнилися й попливли. Та чи вижив хтось із них у крижаній воді? Чи вдалося їм вибратися на берег? Дівчина здригнулася. Якби вони не розкрили таємницю горнятка, вона б пішла на дно в клітці.

— Що їдять дрюскеле, — запитала, пришвидшуючи крок, — окрім немовлят Гриші?

— Ми не їмо немовлят!

— Дельфінячий жир? Оленячі ратиці?

Ніна бачила, як скривилися його вуста, і замислилася, нудить його чи, можливо, хлопець намагається не засміятися.

— Ми їмо багато риби. Оселедець. Солену тріску. І так, оленів теж, але не ратиці.

— Як щодо пирогів?

— А що з ними?

— Я палка прихильниця пирогів. От подумала: може, знайдемо щось спільне.

Він здвигнув плечима.

— Ох, ну ж бо, дрюскеле, — мовила дівчина. Вони досі не знали імен одне одного, та вона й не була впевнена, що варто це знати. Врешті-решт, якщо вони виживуть, знайдуть якесь містечко чи село. А що станеться далі, вона не знала. Але в будь-якому разі краще, щоб хлопець знав про неї якомога менше. — Ти ж не видаєш фієрданських урядових таємниць. Я просто хочу знати, чому ти не любиш пирогів.

— Я люблю пироги, але нам не дозволяють солодкого.

— Усім? Чи лише дрюскеле?

— Дрюскеле. Це вважають потуранням слабкостям. Як алкоголь чи…

— Дівчата?

Матаяс зашарівся й подався вперед. Як просто було зробити так, щоб він почувався ніяково.

— Якщо вам не можна їсти цукор чи пити алкоголь, ви, мабуть, справжні прихильники помдракона.

Спочатку він не проковтнув наживку, просто продовжував іти вперед, але зрештою тиша змучила його.

— Що таке помдракон?

— Драконячий кубок, — нетерпляче відізвалася Ніна. — Спочатку замочуєш родзинки в бренді, а потім вимикаєш світло й кладеш їх на вогонь.

— Навіщо?

— Щоб вони затверділи й можна було вхопити їх.

— І що робити з ними, коли вхопиш?

— Їсти.

— А хіба вони не обпікають язик?

— Звісно ж, але…

— Тоді чому ви…

— Бо це весело, дурнику. Знаєш, що таке «весело»? У фієрданців теж є таке слово, тож термін, напевно, тобі знайомий.

— Та я добряче вмію повеселитися.

— Гаразд, і що ти для цього робиш?

Отак вони і йшли, беручи одне одного на кпини, як тієї, першої, ночі у воді, допомагаючи одне одному вижити, відмовляючись визнати, що слабшають, що, якщо вони не знайдуть справжнього містечка, то їм уже недовго лишилося. Траплялися дні, коли голод і блискуча північна крига змушували їх ходити по колу, повертатися до тих самих місць, натикатися на власні сліди, але вони ніколи про це не розмовляли, ніколи не казали слова «загубилися», наче обоє знали, що цим словом якимось чином визнають свою поразку.

— Чому фієрданці не дозволяють дівчатам битися? — запитала Ніна однієї ночі, коли вони скрутилися під убогим склепом, а холод пробирався крізь постелені на підлозі шкури.

— Вони не хочуть битися.

— Звідки ви знаєте? Ви хоч одну колись питали?

— Фієрданських жінок поважають і захищають.

— Що ж, мабуть, це мудра політика.

Він уже вивчив її достатньо добре, щоб здивуватися:

— Правда?

— Подумай, як тобі буде прикро, коли тобі надає копняків фієрданська молодиця.

Він пхикнув.

— Я б воліла побачити, як тебе поб’є дівчисько, — радісно повідомила Ніна.

— Не в цьому житті.

— Що ж, гадаю, мені не доведеться цього побачити. Я лише планую дожити до дня, коли намну тобі боки.

Цього разу він таки засміявся поважним сміхом, який Ніна відчувала спиною.

— Святі, фієрданець, я й не знала, що ти вмієш сміятися. Обережно тепер, пригальмуй.

— Я насолоджуюся твоєю пихатістю, дрюсе.

Тепер розреготалася Ніна:

— Це, мабуть, найгірший комплімент із тих, що мені доводилося чути.

— Ніколи не сумніваєшся в собі?

— Повсякчас, — відповіла дівчина, засинаючи. — Просто не показую цього.

Наступного ранку вони прокладали свій шлях крижаним полем, розколотим зазубреними тріщинами, тримаючись твердого простору між смертоносними щілинами й сперечаючись про Нінині звички щодо спання.

— Як ти можеш називати себе солдатом? Якби я дозволив, ти б спала до полудня.

— Який це має стосунок до всього іншого?

— Дисципліна. Режим. Хіба для тебе це пусті слова? Джеле, я вже не дочекаюся, коли знову матиму власне ліжко.

— Правильно, — відгукнулася Ніна. — Я відчуваю, як сильно ти ненавидиш спати поруч зі мною. Щоранку відчуваю.

Матаяс почервонів, як буряк.

— Чому тобі обов’язково треба щось таке казати?

— Бо мені подобається, коли ти шарієшся.

— Це огидно. Тобі геть не обов’язково робити все непристойним.

— Якби ти просто розслабився…

— Я не хочу розслаблятися.

— Чому? Що має статися, що ти так боїшся? Боїшся, що я можу почати подобатися тобі?

Він не відповів.

Незважаючи на втому, Ніна підтюпцем бігла попереду.

— Так і є, чи не так? Ти не хочеш, щоб тобі подобалася Гриша. Ти жахаєшся думки, що як посмієшся з моїх жартів чи відповіси на мої запитання, то почнеш думати, що я — людина. Невже це буде так моторошно?

— Ти й так подобаєшся мені.

— Що це було?

— Ти й так подобаєшся мені, — повторив розлючено.

Дівчина засяяла, відчувши, як усередині вивергається джерело задоволення.

— То що ж, насправді це так погано?

— Так, — проревів Матаяс.

— Чому?

— Тому що ти жахлива. Ти гамірлива й розпусна… віроломна. Брум попереджав нас, що Гриші можуть бути чарівними.

— А, розумію. Я нечестива спокусниця-Гриша. Я звабила тебе своїми гришинськими хитрощами.

Вона тицьнула його в груди.

— Припини!

— Ні, я зваблюю тебе.

— Помовч уже.

Ніна потанцювала навколо нього в снігу, тицяючи пальцями його груди, живіт, бік.

— О господи, ти твердий, як каменюка. Ця робота вимагає неабияких зусиль.

Хлопець засміявся.

— Спрацювало! Зваблення почалося. Фієрданця переможено. Ти безсилий протистояти мені. Ти…

Нінин голос зірвався на крик, коли крига під ногами проломилася. Вона сліпо простягла руки, хапаючись за що завгодно, що може зупинити її падіння, — пальці скребли по кризі й камінню.

Дрюскеле вхопив її руку, і дівчина скрикнула, бо він ледве не викрутив її із суглоба.

Так вона й висіла над порожнечею, і лише стискання пальців відділяло її від чорної крижаної пащі. На якусь мить, подивившись Матаясові у вічі, вона упевнилася, що він дозволить їй упасти.

— Прошу, — сказала Ніна, а сльози збігали щоками.

Він витяг її на край, і вони повільно поповзли до твердої землі. Лягли на спини й відхекалися.

— Я злякалася… я злякалася, що ти зібрався мене відпустити, — спромоглася вимовити вона.

Запала довга мовчанка, а потім Матаяс сказав:

— Я подумав про це. На якусь секунду.

Ніна зайшлася ледь чутним сміхом.

— Це нормально, — сказала вона врешті. — Я б теж про це подумала.

Хлопець звівся на ноги й простягнув їй руку.

— Мене звати Матаяс.

— Ніна, — сказала дівчина, потискаючи її. — Приємно познайомитися.

Корабельна катастрофа сталася понад рік тому, але здавалося, наче з того моменту час узагалі зупинився. Якась частина Ніни прагнула повернутися назад, до днів, що передували миті, коли все пішло шкереберть, до тих довгих днів серед криги, коли вони були Ніною й Матаясом, а не Гришею та мисливцем за відьмами. Проте чим довше вона про це думала, тим більше переконувалася, що насправді такого ніколи не було. Ті три тижні були брехнею, яку вони з Матаясом вибудували, щоб вижити. Правда була пеклом.

— Ніно, — погукав Матаяс тепер, біжучи підтюпцем біля неї. — Ніно, послухай мене. Ти мусиш залишитися з рештою.

— Лиши мене саму.

Коли він узяв дівчину за руку, вона обернулася й викрутила його кулак так, що хлопцеві перехопило подих. Звичайний чоловік уже відпустив би її, але Матаяс був натренованим дрюскеле. Він ухопив її за другу руку й притиснув до тіла, обхопив її так міцно, що вона не могла скористатися долонями.

— Зупинися, — попрохав м’яко.

Вона напружилася в його обіймах, дивлячись знизу вгору на Матаяса.

— Дай мені піти.

— Не можу. Ти зараз небезпечна.

— Я завжди буду небезпечною для тебе, Матаясе.

Кутик його рота вигнувся в пригніченій усмішці. Здавалося, хлопець ось-ось заплаче.

— Я знаю.

Повільно він відпустив Ніну. Вона відступила на крок.

— Що я побачу, увійшовши до Льодового Двору? — наполегливо запитала дівчина.

— Ти налякана.

— Так, — відгукнулася, зухвало задираючи підборіддя. Не було сенсу заперечувати.

— Ніно…

— Скажи мені. Я мушу знати. Каземати з тортурами? Розкладені на дахах вогнища?

— Вони не розкладають більше вогнищ у Дворі.

— Тоді що? Виймають тельбухи й четвертують? До справи беруться розстрільні бригади? З королівського палацу відкривається вид на шибениці?

— Мені вже досить твого осуду, Ніно. Це треба припинити.

— Його правда. Ти не можеш так продовжувати. — Джаспер стояв у снігу разом з іншими. Як довго вони були тут? Чи бачили вони, як Ніна накинулася на Матаяса?

— Не втручайся не у свою справу, — роздратовано перервала його дівчина.

— Якщо ви двоє продовжите битися, то вб’єте нас усіх, а на мене чекає ціла купа картярських ігор, які я ще маю програти.

— Ви мусите знайти спосіб помиритися, — запропонувала Інеж. — Хоча б на якийсь час.

— Це тебе не обходить, — прогарчав Матаяс.

Каз вийшов уперед. Вираз його обличчя попереджав про небезпеку.

— Це нас дуже стосується. І стеж за своїм тоном.

Матаяс звів руки.

— Ви всі ошукані нею. Так вона й робить. Змушує вас думати, що дружить із вами, а тоді…

Інеж склала руки на грудях.

— Що тоді?

— Облиш, Інеж.

— Ні, Ніно, — втрутився Матаяс. — Скажи їм. Якось ти казала, що ти мій друг. Пам’ятаєш? — Він повернувся до решти. — Ми подорожували разом три тижні. Я врятував їй життя. Ми обоє рятували одне одного. Коли ми дісталися до Еллінга, я міг щомиті здати її солдатам. Але не зробив цього. — Матаяс почав ходити туди-сюди, голос гучнішав, наче спогади керували його поведінкою. — Я позичив гроші. Замовив житло. Я готовий був зрадити все, у що вірив, заради її безпеки. Коли ми з нею опинилися в доках і намагалися зарезервувати собі рейс, там було керчинське торгове судно, готове підіймати вітрила. — Матаяс знову опинився там, у доках, поруч із Ніною, вона побачила це в його очах. — Запитайте, що вона зробила потім, ця почесна союзниця, ця дівчина, котра засуджує мене й таких, як я.

Ніхто не промовив ані слова, але всі дивилися й чекали.

— Скажи їм, Ніно, — наполягав хлопець. — Вони мають знати, як ти поводишся з друзями.

Ніна проковтнула клубок у горлі, потім змусила себе ззирнутися з ними.

— Я сказала керчинцям, що він работорговець і що він ув’язнив мене. Я віддалася на їхню милість і благала допомогти мені. У мене була печатка, яку я поцупила з корабля работорговців під час одного з набігів біля Мандрівного Острова. Я скористалася нею як доказом.

Вона не могла знести поглядів друзів. Каз, звичайно, знав. Вона мусила повідомити йому про свої провини й покаятися, коли благала про допомогу. Але Бреккер ніколи не розслідував цю справу, не допитувався чому, не засуджував її. З якогось боку розповісти Казові було навіть зручно. Хіба може тебе засуджувати хлопець, відомий світові як Нечисторукий.

Але зараз правда відкрилася кожному. У душі кожен у Керчі знав, що работорговці припливали й залишали керчинські порти, що більшість угод були насправді работоргівлею з іншою назвою. Але публічно це гнівно засуджували, і всіх работорговців мало бути покарано. Ніна точно знала, що станеться далі, коли затаврувала Матаяса цією провиною.

— Я не розумів, що відбувалося, — продовжував Матаяс. — Я не розмовляв керчинською, але Ніна точно знала її. Вони схопили мене й закували. Запхали мене на гауптвахту й тримали там у темряві кілька тижнів, поки ми перетинали море. Наступного разу я побачив світло, коли мене звели з трапа корабля в Кеттердамі.

— Я не мала вибору, — прошепотіла Ніна, сльози клубком застрягли їй у горлі. — Ти не знаєш…

— Просто скажи мені одну річ, — відповів він. У голосі чулася лють, але Ніна впізнала ще щось, щось, схоже на благання. — Якби ти могла повернутися назад. Якби ти могла скасувати те, що заподіяла мені. Що б ти обрала?

Ніна розвернулася до друзів обличчям. У неї були свої причини, але хіба це мало значення? І хто вони такі, щоб засуджувати її. Вона випросталася, задерла підборіддя. Ніна була членом Покидьків, служницею «Білої троянди» й час від часу безрозсудним дівчиськом, але перш за все вона була Гришею й солдатом.

— Ні, — сказала вона чітко, і голос відлунював від нескінченної криги. — Я зробила б усе це знову.

Несподіваний гуркіт здвигнув землю. Ніна ледь утрималася на ногах і побачила, як Каз напружено вхопився за свою палицю. Вони обмінялися здивованими поглядами.

— Тут, на далекій півночі, є розломи земної кори? — поцікавився Вілан.

Матаяс спохмурнів.

— Не те щоб я знав про це, але…

Густа маса землі вистрілила просто з-під Матаясових ніг, поваливши його на землю. Інша вивергнулася праворуч від Ніни, змусивши її захитатися. Усе довкола них — горбаті брили ґрунту й криги — вибухало, наче земля ожила. Суворий вітер шмагав людей по обличчях, раптово налетів і закрутився сніг.

— Що це, у біса, таке? — крикнув Джаспер.

— Щось, схоже на землетрус, — відгукнулася Інеж.

— Ні, — сказала Ніна, показуючи на чорну пляму, що, здавалося, пливла собі в небі, незважаючи на завивання вітру. — Нас атакують.

Серцетлумачниця скрутилася, спираючись на долоні й коліна, намагаючись знайти прихисток. Вона подумала, що, можливо, божеволіє. У повітрі щось було, у небі просто над нею зависло щось. За нею спостерігало щось летюче.

Верескуни Гриші можуть контролювати повітряні потоки. Вона навіть бачила, як вони граються, підкидаючи одне одного в повітря в Маленькому Палаці. Але рівень майстерності й могутності, потрібний для контрольованого польоту, неможливо було собі уявити — принаймні так було до сьогодні. Юрда парем. Вона не дуже вірила Казові. Мабуть, Ніна навіть підозрювала, що він нахабно бреше про те, що бачив, просто щоб залучити її до цієї роботи. Але якщо вона не забула про якусь свою травму голови, Казові слова були правдою.

Верескун повернувся в повітрі, перетворюючи шторм на шалену хитавицю летючих крижин, котрі впивалися дівчині в щоки. Вона майже не могла бачити. Ніна впала на спину, коли чергове місиво каміння й криги вистрілило в небо. Їх оточили, зіштовхнули одне до одного, наче худобу, перетворивши на єдину мішень.

— Мені потрібно відволікти їх! — прокричав крізь шторм Джаспер.

Дівчина почула стишений брязкіт.

— Лягай! — крикнув Вілан.

Ніна витяглася на снігу. Над головами пролунав гуркіт, і вибух освітив небо праворуч від Верескуна. Вітер довкола них стих, коли Гриша збився з курсу й зосередився на поверненні до нього. Це зайняло коротеньку мить, але її було достатньо для Джаспера, щоб прицілитися своєю гвинтівкою та вистрілити.

Пролунав постріл, і Верескун, кружляючи, почав падати на землю. І ще один шматок криги підскочив на місці. Вони потрапили в пастку, наче тварини серед кам’яного завалу, готові до забою. Джаспер прицілився між двома брилами десь далеко межи дерев. Ніна зрозуміла, що там був іще один Гриша, хлопець із темним волоссям. Перш ніж Джаспер устиг вистрілити, той викинув уперед кулак і збив стрільця з ніг, струсонувши ґрунт. Хлопець покотився, упавши, і вистрілив, лежачи на землі.

Гриша, який був віддалік, зойкнув і припав на одне коліно, але його руки знову звелися, і земля під ними продовжила стугоніти й хитатися. Джаспер вистрілив іще раз і схибив. Ніна звела руки, спробувала зосередитися на серці гришника, але він був занадто далеко від неї.

Дівчина помітила, як Інеж подає Казові сигнали. Без жодного слова він притисся до найближчої брили й склав руки човником на коліні.

Земля морщилася й розгойдувалася, але Бреккер стійко тримався, поки Інеж катапультувалася з колиски його пальців граціозною дугою. Вона зникла за брилою без жодного звуку. Минула мить — і земля завмерла.

— Вірте Марі, — сказав Джаспер.

Усі заціпеніли, і здавалося, що навколо запала дивна тиша після хаосу, котрий був тут кількома хвилинами раніше.

— Вілане, — видихнув Джаспер, зводячись на ноги. — Виводь нас звідси.

Хлопець кивнув, дістав із наплічника сірувато-жовту грудку й обережно поклав її на найближчий камінь.

— Усі на землю, — проінструктував він.

Покидьки скрутилися разом у клубок подалі від каменюки, наскільки дозволяв завал. Хлопчик ляснув по вибухівці та стрибнув на землю, у бік Матаяса й Джаспера, а решта затулила вуха.

Нічого не сталося.

— Ти що, жартуєш? — поцікавився Джаспер.

Ба-а-ах! Брила вибухнула. Крига й шматки каміння дощем посипалися на голови.

Вілан був укритий пилюкою, але мав сп’яніло щасливий, хоча злегка здивований вигляд. Ніна розреготалася:

— Спробуй удати, ніби ти знав, що воно спрацює.

Покидьки вирвалися з кам’яного загону.

Каз махнув Джасперові.

— Периметр. Переконаймося, що сюрпризів більше немає.

Вони розійшлися в різних напрямках.

Ніна разом з іншими знайшли Інеж, котра стояла біля тіла тремтячого Гриші. Він був у вовняному одязі кольору хакі й мав скляний погляд. Кров стікала з вогнепальної рани на стегні, а ніж стирчав із правого боку грудей. Інеж, певно, простромила його, вистрибнувши із завалу.

Ніна опустилася біля хлопця на коліна.

— Мені потрібно трохи більше, — бурмотів Гриша. — Лише трішечки більше.

Він схопив Ніну за руку, і лише тоді вона впізнала його.

— Несторе?

Він обернувся, зачувши своє ім’я, але, здавалося, не впізнав дівчину.

— Несторе, це я, Ніна. — Вона вчилася з ним у школі в Маленькому Палаці. Під час війни їх обох відправили до Керамзіну. На коронації Ніколаї вони вкрали пляшку шампанського, а потім їх знудило біля озера. Він був Творцем, одним із Твердунів, котрі працюють із металом, склом і волокном. Це не мало жодного сенсу. Творці роблять тканини й зброю. Він не був спроможний на те, свідком чого Ніна щойно стала.

— Прошу, — благав хлопець, наморщивши лице. — Мені потрібно ще.

— Парем?

— Так, — схлипнув він. — Так, прошу.

— Я можу зцілити твою рану, Несторе, якщо ти не рухатимешся. — Він був у поганому стані, але якщо їй вдасться зупинити кровотечу..

— Мені не потрібна твоя допомога, — заперечив хлопець сердито, намагаючись відштовхнути її.

Ніна спробувала заспокоїти Нестора, сповільнити його пульс, але боялася зупинити серце.

— Будь ласка, Несторе. Будь ласка, не смикайся.

Він закричав і накинувся на неї.

— Потримайте його, — попросила дівчина.

Матаяс рушив на допомогу, і Нестор звів руки.

Земля піднялася суцільним шаром, укритим брижами, відштовхуючи Ніну та інших геть.

Він звівся, похитуючись на пораненій нозі, смикаючи ніж, що стирчав із грудей.

— Де вони? — закричав хлопець. — Куди вони пішли?

— Хто?

— Шуанці! — завивав він. — Куди вони пішли? Поверніться! — Зробив один хиткий крок, потім ще один. — Поверніться! — Нестор упав обличчям у сніг. Він більше не ворушився.

Ніна кинулася до нього й перевернула хлопця на спину. В очі й рот йому набився сніг. Вона поклала руки на груди, намагаючись відновити серцебиття, але нічого не вдавалося. Якби він не був спустошений наркотиком, міг би впоратися з такими ранами, але тіло ослабло, шкіра напнулася на кістках і зблідла так, що здавалася прозорою.

«Це неправильно», — майнула в Ніни жалюгідна думка. Практикування Малої Науки робило гришників здоровішими й сильнішими. Саме це найбільше подобалося Ніні в її силі. Але тіло мало свої обмеження. Схоже, наркотик змусив Несторову силу випереджати його тіло. Це просто зносило його.

Каз і Джаспер повернулися, відхекуючись.

— Є щось? — запитав Матаяс.

Джаспер кивнув:

— Компанія людей прямує на південь.

— Він кликав шуанців, — нагадала Ніна.

— Ми знали, що шуанці відправлять людей, щоб звільнити Бо Юл-Баюра, — зауважив Каз.

Джаспер кинув погляд на нерухоме Несторове тіло.

— Але ми не знали, що вони відправлять Гришей. Як ми можемо бути впевнені, що вони не наймані вбивці?

Каз підняв монетку, прикрашену зображенням коня з одного боку й схрещених ключів — з другого.

— Це було у Верескуновій кишені, — повідомив він, передаючи її Джасперові. — Шуанська венє. Монета Переходу. Це урядова місія.

— Як вони нас знайшли? — запитала Інеж.

— Може, Джасперова стрілянина привернула їхню увагу? — відізвався Каз.

Джаспер наїжачився й тицьнув на Ніну та Матаяса.

— Або, може, вони почули, як ці двоє горлали одне на одного. Вони могли йти за нами кілька миль.

Ніна намагалася осягнути те, що почула. Шуанці не використовували Гришей як солдатів, утім, вони й не поводилися, як фієрданці: не бачили нічого протиприродного чи огидного в силі гришників. Вона зачаровувала їх. Проте вони все одно вважали Гришей чимось нижчим за людину. Шуанський уряд роками брав у полон і проводив експерименти на гришниках, намагаючись знайти джерело їхньої сили. Шуанці ніколи б не найняли Гришу для вбивства. Принаймні раніше такого не було. Можливо, парем змінила правила гри.

— Не розумію, — мовила Ніна, — якщо вони мають юрду парем, навіщо прийшли за Бо Юл-Баюром?

— Імовірно, вони мають запаси, але не можуть повторити технологію, — сказав Бреккер. — Схоже, так думає Торговельна Рада. А може, вони просто хочуть переконатися, що вчений не викаже формулу нікому іншому.

— Як ти гадаєш, вони скористаються одурманеними Гришами, щоб спробувати увірватися до Льодового Двору? — запитала Інеж.

— Якщо в них є ще кілька, — відгукнувся Каз. — Я б саме так і вчинив.

Матаяс похитав головою.

— Якби вони мали Серцетлумачника, ми б усі вже були покійниками.

— Ми були близькі до цього, — зауважила Інеж.

Джаспер закинув на плече гвинтівку.

— Вілан заслужив свій харч.

Хлопчик аж підскочив, зачувши своє ім’я.

— Я справді це зробив?

— Принаймні дав завдаток.

— Ходімо, — скомандував Каз.

— Нам потрібно поховати його, — заперечила Ніна.

— Земля занадто тверда, і ми не маємо часу. Шуанська команда продовжує рухатися до Дієрнгольма. Ми не знаємо, скільки інших Гришей вони можуть мати, а команда Пекки взагалі вже може бути всередині.

— Ми не можемо просто залишити його тут, як їжу для вовків. — Нінине горло стиснулося.

— Хочеш розкласти для нього вогнище?

— Іди до дідька, Бреккере.

— Займайся своєю роботою, Зенік, — гримнув хлопець у відповідь. — Я не для того притяг тебе до Фієрди, щоб ти тут улаштовувала ритуальні поховання.

Дівчина звела руки.

— А як щодо того, щоб я змусила твій череп тріснути, як яйце вільшанки?

— Ти не захочеш бачити того, що в мене в голові, люба Ніно.

Вона зробила ще один крок, але Матаяс став навпроти неї.

— Зупинись, — сказав він. — Я зроблю це. Допоможу тобі викопати могилу. — Ніна витріщилася на нього. Хлопець витяг зі свого одягу льодоруб і передав їй, а потім дістав іще один із Джасперового наплічника. — Ідіть просто на південь звідси, — звернувся до інших. — Я знаю місцевість і зроблю так, щоб ми наздогнали вас іще до темряви. Ми швидше рухатимемося самі.

Каз незворушно дивився на нього.

— Пам’ятай про помилування, Гелваре.

— Ми точно впевнені, що це слушна думка — залишати їх тут удвох? — поцікавився Вілан, коли вони рушили до підніжжя пагорба.

— Ні, — відізвалася Інеж.

— Але все одно робимо це?

— Ми довірятимемо їм рано чи пізно, — сказав Каз.

— Ми збираємося відкрити Матаясові маленьку таємницю про Нінину прихильність? — запитав Джаспер.

Ніна розібрала Казову відповідь:

— Я точно впевнений, що більшість із нас не зазначає таких слів, як «вірний послідовник» чи «істина», у своїх резюме. — Вона хотіла відгамселити Каза, але водночас не могла не відчувати вдячність за ті самі речі.

Матаяс відійшов на кілька кроків від Несторового тіла. Він загнав льодоруб до промерзлої землі, висмикнув і знову занурив.

— Тут? — запитала Ніна.

— Хочеш поховати його деінде?

— Я… Я не знаю. — Вона окинула поглядом білі крижані поля, помережані рідкими березовими гаями. — Мені тут усе здається однаковим.

— Знаєш наших богів?

— Деяких, — зізналася дівчина.

— Але Джела ти знаєш.

— Невичерпне джерело.

Матаяс кивнув.

— Фієрданці вірять, що цілий світ з’єднаний водою — морями, кригою, річками й потічками, дощами й штормами. Усе це насичує Джела й насичується ним. Коли ми помираємо, це називається «фельотоб’єр» — «отримувати коріння». Ми перетворюємося на корені ясена й п’ємо з Джела, де б не лежали.

— Тому ви спалюєте гришників замість того, щоб поховати їх.

Він помовчав, а потім коротко кивнув.

— Але ти допоможеш мені покласти Нестора й Верескуна спочивати тут?

Хлопець знову кивнув.

Ніна взялася за руків’я іншого льодоруба й спробувала повторити Матаясові удари.

Земля була тверда й неродюча. Щоразу, коли інструмент встромлявся в неї, він віддавав у руки сильним тремтінням.

— Нестор не мав би бути спроможним на таке, — мовила Ніна. Думки досі не вщухали. — Жоден Гриша не може застосовувати силу в такий спосіб. Усе це неправильно.

Він хвилинку помовчав, а потім сказав:

— Тепер ти розумієш трохи краще? На що це схоже — зустрітися з такою чужою могутністю? Зустріти ворога з такими протиприродними силами.

Ніна перехопила льодоруб міцніше.

Під впливом парем Нестор скидався на спотворення всього, що Ніна любила у своїй силі. Невже Матаяс та інші фієрданці бачили гришників такими? Могутність, яку неможливо пояснити, знищений природний світ.

— Може. — Це найбільше, що вона могла запропонувати.

— Ти казала, що не мала вибору в гавані Еллінга, — сказав Матаяс, не дивлячись на дівчину. Його льодоруб підіймався й встромлявся в землю, не збиваючись із ритму. — Тому, що я дрюскеле? Ти весь час це планувала?

Ніна пригадала їхні останні справжні дні удвох, піднесення, яке вона відчула, коли вони перетнули крутий пагорб і побачили, як унизу розкинулося портове містечко. Вона здивувалася, почувши Матаясові слова:

— Мені майже шкода, Ніно.

— Майже?

— Я занадто голодний, щоб шкодувати по-справжньому.

— Нарешті ти не встояв перед моїм впливом. Але як ми зможемо поїсти без грошей? — поцікавилася дівчина, поки вони йшли до підніжжя пагорба. — Може, мені доведеться продати твоє чарівне волосся магазинові перук, щоб отримати трохи готівки.

— Не вигадуй, — сказав Матаяс, не посміхнувшись. Поки вони подорожували, йому легше вдавалося засміятися, наче він ставав управнішим у новій для себе мові. — Якщо це Еллінг, мені, напевно, пощастить знайти для нас притулок.

Тоді вона зупинилася. Уся правда їхньої ситуації повернулася до неї неймовірно чітко. Вона зайшла далеко на ворожу територію, не маючи союзників, окрім дрюскеле, котрий кількома тижнями раніше кинув її до клітки. Але перш ніж до неї повернулася мова, Матаяс сказав:

— Я завдячую тобі своїм життям, Ніно Зенік. Ми безпечно доставимо тебе додому.

Вона навіть здивувалася, як легко було йому вірити. І він вірив їй теж.

Тепер вона опустила льодоруб, відчуваючи, як його вібрації відгукуються в руках і плечах, і сказала:

— В Еллінзі були гришники.

Він завмер, напівопустивши інструмент.

— Що?

— Вони шпигуни, котрі займаються розвідкою в порту. Побачили, як я вийшла з тобою на головну площу, і впізнали мене з Маленького Палацу. А один із них упізнав і тебе, Матаясе. Він знав тебе із сутичок на кордоні.

Хлопець так і не поворушився.

— Вони перехопили мене, коли ти пішов поговорити з керівником пансіону, — вела далі Ніна. — Я переконала їх, що теж була під прикриттям. Вони хотіли заарештувати тебе, але я сказала їм, що ти не один, що занадто ризиковано пробувати схопити тебе просто зараз. Пообіцяла, що приведу тебе до них наступного дня.

— Чому ти просто не сказала мені?

— Сказати тобі, що в Еллінзі є шпигуни Гриші? — Ніна опустила інструмент. — Можливо, ти примирився зі мною, але ти не мав би чекати, що я повірю, ніби ти не здаси їх.

Він подивився вдалечінь, а м’язи щелеп посмикувалися. Ніна знала, що вона каже правду.

— Того ранку, — промовив Матаяс, — у доках…

— Я мала витягти нас обох з Еллінга якнайшвидше. Подумала, що, якщо зможу просто знайти нам транспорт, на який ми проліземо зайцями… Але гришники, мабуть, чатували біля пансіону й побачили, як ми йдемо геть. Коли вони з’явилися в доках, я знала, що вони йдуть по тебе, Матаясе. Якби тебе впіймали, тебе відвезли б до Равки, допитували, можливо, стратили б. Я помітила керчинський торговий корабель. Ти знаєш їхні закони щодо работоргівлі.

— Звичайно, знаю, — відповів гірко.

— Я звинуватила тебе. Благала їх урятувати мене. Знала, що вони візьмуть тебе під варту й ми неушкодженими дістанемося до Керчу. Я не знала, Матаясе, не знала, що вони кинуть тебе до Пекельних Воріт.

Він повернувся до дівчини із затверділим поглядом. Перехопив руків’я льодоруба так, що кісточки побіліли.

— Чому ти не відкрилася? Чому не сказала правду, коли ми прибули до Кеттердама?

— Я пробувала. Присягалася. Намагалася зректися своїх слів. Вони не дозволили мені побачитися із суддею. Не дозволили побачитися з тобою. Я не могла пояснити, звідки в мене печатка работорговців і чому я звинуватила тебе, не видавши равканську розвідку. Я б заклала гришників, що досі працюють. Прирекла б їх на смерть.

— Тож ти дозволила мені гнити в Пекельних Воротах.

— Я могла б поплисти додому, до Равки. Святі, я так хотіла туди! Але залишилася в Кеттердамі. Віддавала свій заробіток на хабарі, судові клопотання…

— Робила все, що завгодно, лише не казала правду.

Вона хотіла бути ніжною, перепросити, сказати, що думала про нього щоночі та щодня. Але згадка про вогнища досі стояла їй перед очима.

— Я хотіла захистити свій народ, людей, яких ти все життя намагався знищити.

Хлопець витиснув із себе жалюгідний смішок, перевертаючи льодоруб у руках.

— Ванден ольструм енд кенд десорум.

Це була перша частина фієрданської приказки: «Вода чує й розуміє…» Звучало достатньо добродушно, але Матаяс знав, що Ніні відоме продовження.

— Ісен не бейструм, — підхопила дівчина. — «Вода чує й розуміє. Крига не пробачає».

— І що ти робитимеш тепер, Ніно? Знову зрадиш людей, яких називаєш своїми друзями, заради Гриші?

— Що?

— Не кажи мені, що збираєшся дозволити Бо Юл-Баюрові вижити.

Він добре її знав. Дізнаючись щось нове про юрду парем, Ніна переконувалася, що єдина можливість захистити Гришу — вкоротити вченому віку. Вона пригадала, як Нестор перед смертю благав повернутися своїх шуанських володарів.

— Не можу змиритися з думкою, що мій народ перетвориться на рабів, — зізналася дівчина. — Але ми маємо сплатити борг, Матаясе. Помилування — моя спокута. Не хочу знову стати людиною, котра обмежить твою свободу.

— Мені не потрібне помилування.

Ніна пильно подивилася на хлопця.

— Але…

— Може, твій народ перетвориться на рабів. А може, вони отримають нездоланну силу. Якщо Бо Юл-Баюр житиме й таємниця юрди парем стане відома всім, будь-що може статися.

Тривалий час вони не відводили одне від одного очей.

Сонце схилилося до небокраю, і золоті промені падали на сніг. Ніна бачила, як проглядають крізь чорну сурму, якою вона їх укрила, світлі Матаясові вії. Скоро їй знову доведеться його перекроїти.

У ті дні після корабельної катастрофи вони з Матаясом уклали тривожне перемир’я. Те, що між ними зростало, було чимось шаленішим, аніж прихильність, розуміння того, що вони обоє солдати, що в іншому житті вони могли б бути союзниками, а не ворогами. Зараз дівчина знову це відчула.

— Це означатиме зраду інших, — відповіла вона. — Вони не отримають винагороди від Торговельної Ради.

— Правда.

— І Каз уб’є нас обох.

— Якщо дізнається правду.

— Ти колись пробував збрехати Казові Бреккеру?

Матаяс здвигнув плечима.

— Тоді ми помремо так само, як жили.

Ніна подивилася на змарнілі Несторові обриси.

— До роботи.

— Ми маємо спільну думку щодо цього, — відізвався Матаяс. — Бо Юл-Баюр не вийде з Льодового Двору живим.

— Угода є угода, — сказала вона керчинською — мовою торгівлі, мовою, що не належала жодному з них.

— Угода є угода, — відповів Матаяс.

Хлопець підняв льодоруб і опустив його вниз міцною дугою, наче підписавши документ. Ніна зробила те саме своїм інструментом. Без жодного слова вони продовжили копати могилу в сповненому рішучості темпі.

Каз не помилявся принаймні в одному. Ніна з Матаясом зрештою знайшли те, з чим обоє погодилися.