Рушниці Авалона

5

Я смоктав порожню стеблинку і дивився, як крутиться колесо млина. Я лежав на животі на березі струмка, підперши голову руками. Від бризок і піни в повітрі стояв туман, в якому виблискувала маленька веселка, і до мене зрідка долітали краплі води. Мірне плескіт, шум колеса заглушали всі звуки в лісі. На млині сьогодні ніхто не працював, і я відчував насолоду, дивлячись на нього, — багато століть не бачив я нічого подібного. Дивитися на колесо і слухати плескіт води було так приємно, що я мало не впав у гіпнотичний стан.

Ми жили в маєтку Бенедикта вже третій день, і Ганелон пішов у місто на пошуки розваг. Я залишився, тому що був там позавчора і дізнався все, що мені було потрібно. Прийшла пора діяти. З табору Бенедикта ми поїхали безперешкодно, після того як він пригостив нас сніданком і дав обіцяні карту місцевості і лист до керуючого. Ми вирушили в дорогу зі сходом сонця, а до полудня вже прибули в невеликий затишний будиночок, де нас люб'язно прийняли і показали відведені нам кімнати. Ми швидко привели себе в порядок, пішли в місто і залишилися в ньому до вечора.

Бенедикт повинен був повернутися в кінці тижня. Мені необхідно було поспішати, щоб закінчити зі справами до його повернення і встигнути вчасно накивати п'ятами.

Країна, в яку я потрапив, дивно нагадувала мені колишній Авалон, і якби не засіла в голові думка, що перетворилася на нав'язливу ідею, я насолоджувався б спокоєм і відчуттям свободи. Але я нічого не міг з собою поробити. Варто було мені ненадовго відволіктися, і я знову ловив себе на тому, що я будую всілякі плани.

Мені належало зробити невелику подорож. Якщо вийде так, як я задумав, і ніхто про неї не дізнається, я вирішу відразу дві проблеми. Правда, мені не вдасться вкластися за ніч, але я проінструктував Ганелона на той випадок, якщо моя відсутність буде помічена.

Колесо рівномірно скрипіло, голова моя кивала в такт. Я спробував якомога виразніше уявити те місце, куди збирався сьогодні відправитися, — Колір і фактуру піску, ледве помітний запах солі в повітрі, хмари на небі…

Потім я заснув і побачив сон, який не мав ані найменшого відношення до того, про що я думав.

Мені наснилося, що я бачу величезне колесо рулетки, на якому були ми всі: мої брати, мої сестри, я сам та інші люди, яких я знаю або колись знав, і що кожен з нас підскакував у відведеній для нього лунці. Всі ми вимагали, щоб колесо негайно зупинили, і скрикували, опускаючись зверху вниз. Колесо почало сповільнювати свій біг, піднімаючи мене все вище і вище, і я побачив білявого хлопчика. Він висів переді мною головою вниз, погрожуючи і благаючи, але голосу його майже не було чути в загальній какофонії звуків. Обличчя хлопчиська потемніло, спотворилося, налилося кров'ю так, що стало страшно, і я рубонув по мотузці, якою він був прив'язаний за щиколотку, дивлячись, як його тіло падає і зникає з очей. Колесо майже зупинилося, і я побачив Лорен. Вона відчайдушно жестикулювала, кликала мене, викрикувала моє ім'я. Я нахилився і побачив її ясно-ясно. У мені прокинулося бажання володіти цією жінкою, допомогти їй якомога швидше. Але колесо продовжувало обертатися, і вона зникла.

— Корвін!

Я вирішив не звертати уваги на її крики. Коли я опинюся нагорі, то постараюся заклинити цю прокляту штуковину, навіть якщо падіння загрожуватиме мені загибеллю. Я приготувався до стрибка. Ще трохи…

— Корвін!

На якусь мить рулетка втратила свої обриси, і її колесо, що миготіло у мене перед очима, перетворилося на млинове. Голос, який звучав у мене у вухах, розчинився в шумі води.

Я кілька разів моргнув і пригладив волосся. На землю посипалися кульбаби, а за моєю спиною хтось захихотів.

Я швидко повернув голову.

Вона стояла в дюжині кроків від мене — висока струнка дівчина, чорноока, з коротко підстриженим каштановим волоссям. Вона була в куртці для фехтування, в правій руці тримала рапіру, а в лівій — маску. Незнайомка дивилася на мене і сміялася. У неї були рівні білі зуби, досить великі, і веснянки на маленькому носі і високих вилицях. В ній відчувалася життєва сила, яка приваблює більше, ніж жіночність. В особливості такого навченого досвідом старця, як я.

— En garde, Корвін! — Сказала вона, відсалютувавши.

— Якого дідька! Хто ти така? — Запитав я і несподівано побачив, що поруч зі мною лежить такий же фехтувальний костюм, як у неї.

— Я не скажу ні слова, поки не закінчиться наш поєдинок, — відповіла вона, надівши маску і стаючи в позицію.

Я знехотя підвівся на ноги. Мені було ясно, що простіше задовольнити її прохання, ніж сперечатися. Нехай побавиться. Мене лише турбувало, що вона знає моє ім'я, і чим більше я на неї дивився, тим більше її обличчя здавалося мені знайомим.

— Будь по-твоєму, — сказав я, натягнув жилет, підняв рапіру, надів маску і зробив кілька кроків вперед.

Вона пішла назустріч, і наші рапіри зустрілися. Я дозволив їй почати атаку.

Вона зробила вигляд, що збирається нанести прямий удар, а потім несподівано справді завдала його. Непогано! Моя відповідь була в два рази швидше, але вона парирувала. Я почав повільно відступати, виманюючи її на себе. Вона засміялася й кинулася в атаку. Фехтувати вона просто прекрасно і, знаючи це, намагалася показати все, на що була здатна. Мені зовсім не сподобалося, коли їй двічі трохи не вдалося пробити мій захист одним і тим же ударом, але коли на третій раз я зустрів її рапіру Батмане знизу, вона не по-жіночому (хоч і не грубо) вилаялася, як би визнаючи мою перевагу, і тут же знову атакувала. Я ніколи не любив фехтувати з жінками, незалежно від їх майстерності, але зараз зрозумів, що отримую величезне задоволення. Її витонченість, граціозність і агресивний стиль бою сказали мені багато про характер цієї дівчини. Спочатку я думав, що мені вдасться швидко вимотати її, змусити визнати себе переможеною, а потім як слід розпитати. Зараз же я зрозумів, що не хочу закінчувати поєдинку.

Мабуть, вона не знала, що таке втома, і це теж наводило на роздуми. Я втратив відлік часу, пересуваючись взад і вперед по березі струмка. Сталь дзвеніла.

Врешті-решт вона опустила рапіру, зробила крок назад, стукнула каблучками чобіт, з'єднавши ноги, і відсалютувала непохитною рукою.

— Спасибі. — Дихала вони таки важко.

Я відсалютував у відповідь, зняв маску, розстебнув застібки жилета і зовсім не помітив, як вона підійшла до мене і несподівано цмокнула в щоку. Їй навіть не довелося ставати навшпиньки. Не даючи мені отямитися, дівчина взяла мене за руку і повела за собою.

— Я принесла кошик для пікніка, — повідомила вона.

— Чудово. Я голодний, як вовк. І цікавий, як…

— Я відповім на будь-яке твоє запитання, — весело заявила вона.

— У такому разі, як тебе звати?

— Дара. Мені дали це ім'я на честь моєї бабусі. — Вона кинула на мене багатозначний погляд, немов я повинен був розуміти, про що йде мова, і не бажаючи її розчаровувати, я кивнув.

— Дара, — повторив я. — Скажи, чому ти вирішила, що я — Корвін?

— Але ж ти — Корвін! Я тебе одразу впізнала!

— Звідки?

— Ось він де! — Дівчина відпустила мою руку, нахилилася і підняла кошик, що стояв на виступаючому з землі корінні дерев. — Сподіваюся, мурашки туди ще не забралися. — Вона підійшла ближче до берега, вибрала місце в тіні і розстелила на землі рушник.

Я повісив фехтувальний костюм на найближчий кущ.

— Як ти примудрилася притягти на собі стільки речей? — Запитав я.

— Мій кінь прив'язана за поворотом струмка. — Вона хитнула головою і прийнялася розпаковувати кошик.

— Чому?

— Я хотіла підійти до тебе непомітно. Якщо б ти почув стукіт копит, відразу б прокинувся.

— Логічно.

Вона зробила вигляд, що глибоко задумалася, але не витримала і захихотіла.

— А в перший раз ти мене не помітив. Я…

— У перший раз? — Перепитав я. Адже їй дуже хотілося, щоб я поставив це питання.

— Так. Я мало на тебе не наїхала. Ти так солодко спав! Я тебе одразу впізнала і повернулася додому за кошиком для пікніка та фехтувальними костюмами.

— Зрозуміло.

— А тепер сідай до скатерті. І відкрий пляшку з вином, якщо не важко.

Вона поставила пляшку поруч зі мною, розгорнула велику серветку і дістала два кришталевих келихи.

— Це — улюблені келихи Бенедикта, — зауважив я, сідаючи і відкорковуючи пляшку.

— Так. Наливай обережніше. Цокатися не будемо.

— Згоден.

Я наповнив келихи, і вона тут же вимовила тост:

— За зустріч друзів!

— Яких друзів?

— Нас з тобою.

— Ми ніколи не зустрічалися.

— Не будь занудою, — сказала вона і випила.

— Що ж, за зустріч друзів!

Потім ми дружно взялися за їжу. Вона так захоплено грала роль загадкової жінки, що мені мимоволі захотілося їй підіграти.

— Де ж ми все-таки зустрічалися? — Задумливо запитав я. — При дворі великого царя? Або в гаремі…

— Або в Амбері, — відповіла вона. — Ти…

— В Амбері?! — Я вчасно згадав, що тримаю улюблений келих Бенедикта, і висловив охоплююче мене почуття голосом. — Скажи мені, хто ти?

— Ти був таким гарним, впевненим у собі, тобою захоплювалися всі дівчата. А я стояла в сторонці, така сіренька, маленька мишка, і вклонилася тобі здалеку. Сіренька, маленька, непоказна Дара, бридке каченя — поспішу відмітити, що перетворилася на білого лебедя, — закохана по вуха, з розбитим серцем…

— І з… — Я сказав непристойність, а дівчина розсміялася.

— Хіба ми не там познайомилися? — Невинно спитала вона.

— Ні. — Я взяв бутерброд з яловичиною. — Здається, вперше я побачив тебе в публічному домі. У мене боліла спина, я був в устілку п'яний…

— Ти не забув, коханий! — Скрикнула вона. — Але там я тільки підробляла. Вдень доводилося об'їжджати диких коней, щоб не померти з голоду.

— Здаюсь, — сказав я і налив собі повний келих вина.

Найбільше мене дратувало, що ця дівчина дійсно здавалася мені знайомою. Але і по поведінці, і по зовнішньому вигляду їй не можна було дати більше сімнадцяти. Ми не могли зустрічатися.

— Фехтувати тебе навчив Бенедикт? — Запитав я.

— Так.

— Хто він тобі?

— Звичайно, коханець. Він обдарував мене хутрами, обсипав діамантами і між справою навчив фехтувати. — Вона знову засміялася.

Я продовжував вивчати її обличчя.

Так, це було можливо…

— Сумно мені, — сказав я.

— Чому?

— Бенедикт не дав мені пиріжок.

— Пиріжок?

— За кмітливість. А зараз — пізно. Адже ти його донька, вірно?

Вона почервоніла.

— Ні. Але ти майже вгадав.

— Внучка?

— Е-е-е… Не зовсім.

— Пробач, не розумію.

— Він любить, коли я називаю його дідусем. Насправді Бенедикт мій прадід, батько моєї бабусі.

— Ось воно що. А з ким ти живеш в маєтку, коли Бенедикт їде?

— Одна.

— Де ж твої мати і бабуся?

— Вони загинули.

— Тобто як?

— Померли насильницькою смертю. Їх вбили, коли Бенедикт знаходився в Амбері, і з тих пір він жодного разу там не був. Я думаю, він не хоче залишати мене без нагляду, хоч і розуміє, що в образу я себе не дам. Ти теж міг у цьому переконатися.

Я кивнув. Тепер мені було ясно, чому Бенедикт вирішив стати протектором Авалона. Він не міг жити з Дарою в Амбері. Більше того, він не мав права говорити про її існування нікому з нас, включаючи мене, — занадто велика була ймовірність, що його почнуть шантажувати. А отже…

— Я думаю, Бенедикт, їдучи, заборонив тобі з'являтися в маєтку, — сказав я. — Він буде незадоволений, що ти не послухалася.

— Ти такий же, як він! Я вже не дитина!

— Хіба я сказав, що ти дитина? Але ж Бенедикт впевнений, що ти живеш там, куди він тебе відвіз. Вірно?

Вона нічого не відповіла, і наша трапеза тривала в незручному мовчанні. Я вирішив змінити тему розмови.

— І все-таки, звідки ти мене знаєш?

Вона дожувала бутерброд, випила ковток вина і усміхнулася.

— Я бачила твій портрет.

— Який портрет?

— На Гадальних картах. Коли я була маленькою, ми з дідом часто грали в карти. Я знаю всіх своїх родичів — тебе, Еріка, чоловіків зі шпагами, жінок у гарних сукнях. Поетом у…

— У тебе є своя колода?

— Ні. — Вона важко зітхнула. — Дід не дозволяє мені чіпати карти, хоча у нього багато колод.

— Он як? А де вони лежать?

Вона подивилася на мене, примружившись. Чорт забирай! Невже я розучився блефувати?

— Одну колоду він завжди носить із собою. Де решта, я не знаю. Навіщо тобі? Якщо ти захочеш побачити портрети своїх братів і сестер, хіба він тобі відмовить?

— Навряд чи звернуся до нього з таким проханням, — сказав я. — Ти хоч розумієш справжнє значення карт?

— Мені ніколи не дозволяли довго на них дивитися. Я здогадуюся, що карти намалювали з певною метою, але не знаю з якою. Скажи, вони дійсно мають особливе значення?

— Так.

— Так я і думала. Дід над ними прямо трясеться. А в тебе є своя колода?

— Так. Але я дав її в борг.

— Зрозуміло. А зараз вона тобі потрібна була для справ — зловісних і покритих мороком таємниці.

Я знизав плечима.

— А зараз вона мені знадобилася би для справ буденних і нудних.

— Для яких це?

Я похитав головою.

— Якщо Бенедикт не пояснив тобі, як користуватися картами, не чекай, що я відкрию їх секрет.

Вона надула губи.

— Ти його просто боїшся.

— Я дуже поважаю Бенедикта і люблю, як брата.

Вона засміялася.

— Хіба він володіє шпагою краще, ніж ти?

Я відвернувся. Напевно, Дара щойно повернулася додому і не чула останніх вістей. Всі городяни вже знали, що Бенедикт позбувся руки. Але я не стану тим чоловіком, який перший повідомить їй цю новину.

— Розумій, як знаєш, — відповів я. — До речі, де ти живеш, коли Бенедикт їде у справах?

— У невеликому селі високо в горах. Дід часто залишає мене зі своїми друзями — сім'єю Текісів. Ти не знаєш, хто такі Текіси?

— Ні.

— У цього сільця немає назви, тому я так і називаю його — сільце. І люди в ній живуть якісь дивні. Вони ніби… Моляться на нас. Дивляться на мене як на святу і нічого не говорять, навіть коли я питаю. Шлях до сільця близький, але небо там чуже, гори чужі — все чуже! — А повернутися додому неможливо. Я багато разів намагалася втекти і губилася в горах. А потім мене знаходив дід і відразу йти ставало легко і я впізнавала знайомі місця. Текіси виконують всі його накази, ловлять кожне слово, ніби він господь бог.

— Для них він бог.

— Але ти сказав, що не знаєш Текісів.

— Так, але я знаю Бенедикта.

— Скажи в чому тут справа? Чому дід ніколи і ніде не заблукає, а я вічно не можу знайти дороги?

Я похитав головою.

— Це ти скажи, як тобі вдалося повернутися на цей раз.

Дара допила вино, простягнула мені порожній келих. Вона сиділа не рухаючись, схиливши голову на праве плече, насупивши брови. Її відсутній погляд був спрямований в далечінь.

— Сама не знаю, — вона машинально піднесла келих до губ і зробила ковток. Потім взяла в ліву руку ніж і почала розсіяно вертіти його. — Не зрозумію, як це вийшло. Я була зла. Зла, як чорт. Він знову відправив мене в село, як дівчисько, що нашкодило і провинилося. Я сказала, що піду на війну і буду битися з ним пліч-о-пліч, але він посадив мене на коня і відвіз у гори. Я не знаю, якою дорогою ми їхали, а я ж народилася і виросла в Авалоні і мені тут знайомі тут кожна стежина, кожен кущик. Я об'їздила сотні ліг у всіх напрямках, а тут і озирнутися не встигла, як опинилася у Текісів. В останній раз я була у них кілька років тому і зараз, ставши старше, присягнулася, що повернуся додому самостійно.

Все так само машинально вона стала колупати землю ножем.

— Я дочекалася півночі і спробувала визначити напрямок по зірках. У мене виникло відчуття, що я сплю наяву. Зірки були іншими. Я не побачила жодного знайомого сузір'я. Тоді я повернулася в будинок. Мені було трохи страшно, і я не знала, що робити. Весь наступний день я приставала до Текісів з питаннями, а коли вони перестали відповідати, стала розпитувати сільських жителів. Це було схоже на поганий сон. Або вони були непрохідні дурні, або не хотіли нічого говорити, або навмисно мене обманювали. Вони просто не розуміли, про що йде мова і куди я хочу потрапити. У цю ніч я знову вийшла подивитися на зірки, думаючи, що помилилася. Помилки не було.

Дара розгладила землю ножем, почала креслити якісь лінії. Здавалося, вона не помічає, що робить.

— Протягом декількох днів я намагалася знайти дорогу додому. Спочатку я вирішила, що повернуся по слідах коней. Але сліди зникли. Тоді я зробила єдине, що прийшло мені в голову: щоранку виїжджала в якому-небудь напрямку, а до полудня поверталася в село. Я знову об'їздив сотні ліг, але так і не побачила жодного знайомого місця. Це зводило мене з розуму. Я почала погано спати ночами, але моє рішення повернутися в Авалон залишалося непохитним. Дід мав зрозуміти, що тільки маленькі діти слухняно стоять в кутку і чекають, коли їх пробачать. Я ж вийшла з цього віку.

Минув тиждень. Я стала спати ще гірше, мене замучили кошмари. Тобі коли-небудь снилося, що ти біжиш і нікуди не можеш прибігти? Саме такі відчуття я і відчувала, але тільки снилася мені палаюча павутина. Правда, це була не павутина, без павука, і вона не згоряла. Я все ходила та ходила навколо павутини і всередині неї, але одночасно не рухалася, а стояла на місці. Я розумію, що кажу дурниці, але мені не передати своїх відчуттів словами. І мені хотілося йти по цій павутині, не зупиняючись. Вранці я прокидалася розбитою, ніби всю ніч займалася важкою фізичною працею. Кошмари ці снилися мені багато днів поспіль і з кожним разом ставали все реальнішою.

Сьогодні я прокинулася рано, чітко пам'ятаючи свій сон, і несподівано зрозуміла, що зможу повернутися додому. У якийсь напівдрімоті я осідлала коня і поскакала не зупиняючись і не звертаючи уваги на дорогу. Я думала тільки про Авалон — місцевість ставала все більш знайомої, і несподівано я опинилася там, де хотіла. Селище, Текіси, чужі зірки, гори зникли, як дим. Я б не змогла зараз туди повернутися. Хіба це не дивно? Ти можеш пояснити, що зі мною сталося?

Я піднявся, обійшов рушник із залишками сніданку і сів поруч з Дарою.

— Ти пам'ятаєш, як виглядала палаюча павутина, яка не була павутиною і не горіла? — Запитав я.

— Приблизно пам'ятаю.

— Дай мені ножа.

Вона простягла його руків'ям вперед, і я взявся міняти малюнок, який вона машинально креслила на землі. Одні лінії я стер, інші продовжив і, закінчивши роботу, відклав ножа вбік і подивився на дівчину. Довгий час вона мовчала, потім вимовила тихим голосом:

— Так, це вона. Але звідки ти знаєш? Як ти дізнався про мій сон?

— Все, що ти бачила, — відповів я, — вкладено у твої гени. Як і чому — я не знаю. Але твій сон доводить, що ти — справжня дочка Амбера. Ти повернулася додому, подорожуючи по Відображеннях. Приснився ж тобі Великий Лабіринт Амбера. Користуючись його силою, ті, у кого в жилах тече королівська кров, отримують владу над Відображеннями. Ти розумієш, про що я кажу?

— Дуже смутно. А по правді кажучи, нічого не розумію. Я чула, як дід проклинав якісь Відображення, але ніколи не замислювалася, що він має на увазі.

— Тоді ти не можеш знати, де знаходиться Амбер.

— Так. На це питання дід завжди відповідав ухильно. Він багато розповідав про Велике місто і про нашу сім'ю, але я навіть не знаю, в якому напрямі йти, щоб потрапити в Амбер.

— У будь-якому, — відповів я. — Це не грає ролі. Потрібно тільки…

— Так, звичайно! — Вигукнула вона, не давши мені договорити. — Зовсім забула, але Бранд говорив те ж саме. Я думала, він жартує.

— Бранд! Він тут?

— Був дуже давно. Бранд часто провідував нас, коли я була маленькою. Пам'ятаю, я тоді закохалася в нього без пам'яті і набридала йому самим безсовісним чином. Він знав безліч цікавих історій, вчив мене різних ігор…

— Коли ти бачила його востаннє?

— Років вісім-дев'ять тому.

— Крім Бранда, ти знаєш якихось родичів?

— Звичайно. Зовсім недавно у нас гостювали Джуліан і Жерар.

Мені стало не по собі. Надто вже багато про що промовчав Бенедикт. Краще б він збрехав; тоді, принаймні, було б на що злитися. Але на мою біду, Бенедикт був занадто чесний. Так, доведеться мені попотіти, коли я відправлюся за камінчиками. Потім треба буде провернути ще одне дільце… Часу у мене залишилося менше, ніж я думав. Прокляття!

— А раніше ти була з ними знайома?

— Ні. — Вона важко зітхнула. — Дід заборонив мені говорити, що я його правнучка. І відмовився пояснити чому. Набридло!

— Можеш не сумніватися, у нього були на те вагомі причини.

— Розумію. І все одно прикро, адже я все життя мріяла познайомитися зі своїми родичами. А ти знаєш, чому він не дозволив мені сказати правду?

— Для Амбера настали важкі часи. Обстановка зараз неспокійна і навряд чи покращиться найближчим часом. Якщо про правнучку Бенедикта нічого не будуть знати, її ніхто не зачепить. Він піклується про тебе, і намагається відгородити від великих неприємностей.

Дівчина презирливо пирхнула.

— Я вже не потребую його турботи! Я можу сама про себе подбати!

— Так, фехтуешь ти непогано. На нещастя, життя — штука складна і складається не тільки з дуелей за правилами.

— Не треба мене вчити! Я не маленька! Але…

— Ніяких «Але»! На місці Бенедикта я вчинив би точно так само. Крім тебе, він захищає свої власні інтереси. Дивно, що він відкрився Бранду. Стривай, коли дід дізнається, що ми знайомі, він до стелі підстрибне від люті!

Вона здригнулася і здивовано на мене подивилася.

— Чому? Ти не заподієш нам шкоди. Ми ж… Родичі…

— Звідки ти знаєш, що я думаю, або навіщо прийшов? Якого біса! Можливо і ти, і твій дід зараз перебуваєте в повній моїй владі!

— Ти… Жартуєш… Це ж жарт, правда?

— Ти знаєш. Якщо б я задумав небудь нехороше, навіщо б я став тебе попереджати?

— Так… Звичайно.

— Зараз ти почуєш від мене те, що Бенедикт повинен був сказати тобі давним-давно. Ніколи не довіряй родичам. Вони гірші випадкових знайомих. Принаймні, з першим зустрічним ти можеш відчувати себе в більшій безпеці.

— Ти говориш серйозно?

— Так.

— Але ж ти — мій родич. Значить, тебе я теж повинна боятися?

Я посміхнувся.

— Ну що ти! Я — зразок чесноти; людина чесна, благородна і дуже добра. Вір мені у всьому.

— Я вірю, — простодушно сказала вона, і я засміявся. — Але я дійсно тобі вірю! Я знаю, ти не заподієш нам шкоди!

— Розкажи мені про Джуліана і Жерара. — Я змінив тему розмови, відчуваючи деяку незручність. Втім, я завжди відчуваю себе не в своїй тарілці, коли люди починають занадто сильно мені довіряти. — Навіщо вони приходили до Бенедикта?

Вона допитливо подивилася на мене, немов намагаючись прочитати мої думки, і після нетривалого мовчання сказала:

— Ти правий, я занадто багато базікаю. Зовсім забула про обережність. Тепер твоя черга відповідати на запитання.

— Чудово! Скоро тобі жоден родич не буде страшний! Що ти хочеш дізнатися?

— Де знаходиться те село? І Амбер? Що між ними спільного? Чому в Амбер можна потрапити незалежно від того, в якому напрямку ти йдеш? Про які Відображення ви говорите?

Я піднявся на ноги, подивився на Дару зверху вниз і простягнув їй руку. Дівчина боязко взяла її, встала і злякано на мене подивилася. У цю хвилину вона виглядала зовсім юною.

— Куди ти…

— Ходімо. — Я підвів її до того місця, де спав і повернув обличчям до мірошницького колеса. Вона спробувала щось сказати, але я зупинив її жестом. Дивись. Дивись і ні про що не думай.

Ми дивилися на бурхливу воду, яка пінилася, і я привів свої думки в порядок. Потім узяв дівчину за лікоть і повів у ліс.

Ми йшли серед дерев, і хмари попливли по небу, а тіні подовжилися. Пташині голоси зазвучали голосніше, від землі парило. Листя поміняли форму, листя стало густішим. З'явилося жовте сонце, за поворотом дороги росли виноградні лози. Пташині голоси остаточно похрипли. Стежка, посипана галькою, піднімалася в гору. Десь далеко позаду чувся гул, від якого тремтіла земля. Ми вийшли на відкрите місце під бірюзовим небом і сполохали буру ящірку, гріли на великому камені.

— Куди це ми потрапили? — Запитала Дара. — Ніколи не була тут раніше.

Я нічого не відповів — занадто був зайнятий тим, що міняв Відображення.

Ми знову опинилися в лісі, на сей раз тропічному, що стояв на високому пагорбі. Всюди росли гігантські папороті, пташиний гамір змінився дзижчанням, шипінням, тявканням. Гул посилився, земля задвигтіла сильніше. Дара схопила мене за руку. Вона більше не задавала питань і буквально пожирала очима навколишній пейзаж, намагаючись нічого не упустити з виду. Великі жовті квіти кивали голівками, гублячи краплі роси з пелюстків. Спека стояла така, що ми змокли від поту.

Гул перейшов у потужний рев, ми вийшли з лісу і зупинилися на краю прірви. Рев перетворився на гуркіт, подібний перекатам грому.

Він падав з висоти в тисячу футів — водоспад, що бив по річці, як молот по ковадлу. Внизу кружляли вири, здіймалися бризки, летіла піна. На іншому березі, за півмилі, оповите туманним серпанком і розцвічене веселкою, схоже на острів, сплюснутий ударом титана, повільно оберталося, виблискуючи і переливаючись, гігантське колесо млина. Величезні птахи з розпростертими крилами планували високо в небі, нагадуючи хрести.

Ми стояли досить довго, дивлячись на величну картину, яка відкрилася нашому погляду. Розмовляти було неможливо, і мене це цілком влаштовувало. Потім Дара відірвала погляд від млинового колеса і запитливо на мене подивилася. Я кивнув, повернувся і пішов у бік лісу. Ми досить швидко повернулися туди, звідки прийшли.

Поверталися ми тією ж дорогою, і поки йшли Дара не вимовила ні слова. Ймовірно, вона зрозуміла, що я — винуватець змін, що відбуваються навколо, і не хотіла мені заважати.

Заговорила вона, коли ми опинилися на березі струмка, навпроти маленького млинового колеса, яке неспішно оберталося.

— Значить, між селом і тим місцем, де ми були, немає різниці?

— Так. І те й інше — Відображення.

— Амбер теж?

— Ні. Амбер відкидає Відображення, яким немає числа. Те місце, де ми були, — Відображення, сільце — Відображення, і зараз ми теж знаходимося у Відображенні. Будь-який світ, який ти можеш собі уявити, існує і називається Відображенням.

— … І ти, і дідусь, і всі інші ходять по цих Відображеннях і вибирають те, яке сподобається?

— Так.

— І мені вдалося втекти з села таким же чином?

— Так.

Вона зрозуміла все, що я сказав, — це у неї на обличчі було написано. Густі чорні брови її зсунулися, тонкі ніздрі роздулися.

— Тоді… І я так можу… Ходити де завгодно, робити що заманеться!

— Це в твоїх силах.

Вона кинулася мені на шию, розцілувала, а потім закрутилася, як дівчисько, розметавши волосся по витонченій шиї.

— Значить, я можу все!

— Можливості наші не безмежні, небезпеки…

— Це життя! Скажи, як мені навчитися управляти Відображеннями?

— Ключ до розуміння — Великий Лабіринт Амбера, викладений вогненним візерунком на підлозі великої кімнати в підземеллях палацу. Ти повинна пройти випробування — дійти до центру Лабіринту не зупиняючись і нікуди не звертаючи, інакше загинеш. Тільки тоді ти отримаєш владу над Відображеннями і зможеш свідомо керувати ними.

Дара підбігла до рушника з залишками сніданку і схилилася над малюнком, який я накреслив на землі.

— Я повинна потрапити в Амбер і пройти Лабіринт! — Вигукнула вона, коли я підійшов і став поряд з нею.

— Безумовно. І рано чи пізно Бенедикт тобі в цьому допоможе.

— Зараз! Негайно! Чому він ніколи нічого мені не говорив?

— Тому що ситуація складна, і ні тобі, ні Бенедикту не можна показуватися в Амбері. Занадто небезпечно. Доведеться почекати.

— Це нечесно! — Вона різко повернулася і подивилася мені в очі.

— Звичайно, нечесно, — погодився я. — Таке життя. Я тут ні при чому.

Остання моя фраза прозвучала не зовсім щиро. Не дивно, якщо врахувати, що в сформованій ситуації винен був саме я.

— Краще б ти нічого мені не говорив, коли вже мені не судилося отримати те, чого я хочу.

— Ну-ну, не треба так похмуро. Положення в Амбері нормалізується, причому найближчим часом.

— А як я про це дізнаюся?

— Тобі скаже Бенедикт.

— Як би не так! Ти, здається, міг переконатися, що він не вважає за потрібне просвіщати мене!

— А навіщо? Щоб ти зайве хвилювалася? Ти тільки що сказала, що краще б я нічого тобі не казав. Повір, Бенедикт тебе любить і піклується про твоє благополуччя. Прийде час, і він займеться твоїм вихованням.

— А якщо ні? Ти мені допоможеш?

— Зроблю все, що в моїх силах.

— А як мені тебе знайти?

Я посміхнувся. Я не шукав собі вигод, починаючи цю розмову. Те, що Дара вирішила мені довіритися, вийшло само собою. І зовсім необов'язково викладати їй все начистоту. Дещо, правда, пояснити доведеться, щоб вона була у мене в боргу. Пізніше Дара може мені знадобитися…

— Портрети на картах, — сказав я, — намальовані аж ніяк не з сентиментальних мотивів. З їх допомогою ми можемо спілкуватися один з одним. Дістань з колоди мою карту, зосередься, постарайся викинути всі думки з голови. Уяви собі, що я стою перед тобою, і починай говорити. Я відповім.

— Коли я грала з картами, дід ніколи не дозволяв мені дивитися на них пильно.

— Природно.

— А чому вони володіють такими властивостями?

— Знаєш що, про це ми поговоримо якось іншим разом. Але послуга за послугу. Ти не забула? Я розповів тобі про Амбер і Відображення, я ти дай відповідь мені на запитання про Жерара і Джуліана.

— Добре, — сказала вона. — Одного ранку, п'ять-шість місяців тому, дідусь підрізав дерева в саду — він завжди робить це сам, — а я йому допомагала. Він стояв на драбині, орудуючи секатором, і раптово завмер, як ніби до чогось прислухаючись. Потім я почула, як він розмовляє — не бурмоче собі під ніс, а саме розмовляє. Спочатку я подумала, що він звернувся до мене з проханням, а я не розчула. Я запитала, у чому справа, але він не звернув на мене уваги. Тепер я розумію, що він розмовляв з людиною, яка зв'язалася з ним по карті, швидше за все Джуліаном. Тоді ж мені було невтямки, чому дід кинув усі справи і сказав, що йому необхідно відлучитися на день-інший. Він попередив мене, що в його відсутність можуть приїхати Джуліан і Жерар, і що я повинна представитися їм, як осиротіла донька старого відданого слуги Бенедикта, яку він взяв на виховання. Дід поїхав, ведучи на поводі двох коней. Він був озброєний до зубів.

— Повернувся він пізно вночі, разом з Жераром і Джуліаном. Жерар знаходився в напівпритомному стані, ліва його нога була зламана, лівий бік — В синцях і подряпинах. Джуліан теж виглядав неабияк пошарпаним. Вони гостювали у нас приблизно місяць — мене вразило, як швидко Жерар одужав, — А потім взяли двох коней і поїхали. Більше я їх не бачила.

— Вони не говорили, що з ними сталося?

— Сказали мимохідь, що потрапили в якусь халепу. Зі мною на цю тему не розмовляли.

— Де це сталося? Не знаєш?

— Не Чорної Дорозі. Я ясно чула, як вони кілька разів згадували Чорну Дорогу.

— Де вона знаходиться?

— Поняття не маю.

— Що вони про неї говорили?

— Нічого особливого. Проклинали на всі лади.

Я глянув на залишки нашого сніданку, побачив, що в пляшці залишилося вино, нахилився і наповнив келихи.

— За зустріч друзів! — Сказав я і посміхнувся.

— За зустріч друзів! — Погодилася Дара.

Ми випили.

Вона почала упаковувати кошик, і я став допомагати їй, згадавши про те, що час не чекає. Мені не терпілося вирушити в дорогу.

— Коли можна з тобою зв'язатися? — Запитала Дара. — Довго мені чекати?

— Не дуже. Дай мені три місяці, і я тобі допоможу.

— Де ти будеш через три місяці?

— Сподіваюся, в Амбері.

— А до нас ти надовго приїхав?

— На кілька днів. Але сьогодні мені треба відправитися по невідкладних справах. Повернуся тільки завтра.

— Шкода, що ти не можеш залишитися.

— Мені теж шкода. Я б із задоволенням залишився, особливо після того, як ми познайомилися.

Вона почервоніла і опустила голову, зробивши вигляд, що корзинка упакована недостатньо ретельно. Я зняв з куща фехтувальні костюми.

— Додому повернемося разом? — Запитала вона.

— Ні. Я — до стайні. Мені вже треба їхати.

— Все одно нам по дорозі. Мій кінь прив'язаний за поворотом струмка. — Я кивнув і пішов слідом за нею по стежині, що огинала берег. — Мені здається, про нашу зустріч ніхто не повинен знати, тим більше дід, — сказала вона. — Як ти думаєш?

— Розумниця.

Дзюрчання і клекіт води в потічку, що впадає в річку, що тече до моря, затихали, затихали і нарешті затихли. Чувся лише все слабіючий скрип млинового колеса.