Рушниці Авалона

1

Зійшовши на берег, я сказав:

— Прощавай, «Метелик».

Вітрильник повільно розвернувся і поплив в глибину вод. Я знав, що він повернеться в бухточку Кабре, тому що маяк знаходився недалеко від відображення, на якому я висадився.

Обернувшись, я подивився на темну лінію дерев, розуміючи, що мене чекає довгий шлях. Я пішов вперед, творячи потрібні зміни. В мовчазному лісі панував передсвітанковий холодок, і це було здорово.

Я ще не добрав у вазі фунтів п'ятдесят, зрідка у мене рябіло в очах, але поступово я входив у колишню форму. Божевільний Дворкін допоміг мені втекти з темниці Амбера, п'яничка Жупен остаточно поставив мене на ноги, і тепер я хотів знайти близьку копію Відображення, якого більше не існувало. Обравши стежку, я продовжував йти вперед.

Через деякий час я зупинився біля високого дерева, яке і повинно було стояти на цьому самому місці, засунув руку в велике дупло, витягнув свою срібну шпагу і пристебнув її до пояса. Те, що вона залишилася в Амбері, не мало зовсім ніякого значення. Зараз вона була тут, бо ліс знаходився у всіх Відображеннях.

Я йшов на протязі декількох годин, залишаючи невидиме сонце за лівим плечем, потім трохи перепочив і знову вирушив у дорогу. Мені було приємно дивитися на опале листя, камінці, пеньки, зеленіючі дерева, траву, темну землю. Я з насолодою вбирав у себе ці маленькі кольори і запахи життя, прислухався до дзижчання, трелей і цвірінькання навколо. Боже! Як я захоплювався своїми очима! Почуття, які я відчував після чотирьох років повної темряви, неможливо було передати словами. А відчувати свободу…

Поли мого старенького рваного плаща роздувалися і плескали під поривами вітру. Напевно, я виглядав зараз років на п'ятдесят: худий, якщо не худий і з зморшкуватим обличчям. Хіба хто-небудь зможе мене впізнати?

Я йшов, міняючи відображення за відображенням, але так і не потрапив куди хотів. Напевно я став надмірно сентиментальний. Ось що сталося…

На узбіччі дороги я побачив сім чоловік: одного живого і шістьох мертвих. Трупи лежали в найрізноманітніших позах, і з численних відсічених кінцівок кров давно перестала текти. Той, хто залишився живим знаходився у напівсидячому положенні і спирався на покритий мохом стовбур гігантського дуба, тримаючи шпагу поперек колін. Його сірі очі були відкриті і затягнуті поволокою, кістляві пальці судомно стиснуті, глибока рвана рана в боці сильно кровоточила. Обладунків на ньому, на відміну від деяких мерців, не було. Дихав він повільно і, насупивши волохаті брови, не відривав погляду від ворон, які викльовуються очі трупах. Мене він, здавалося, не помітив.

Я підняв каптур плаща і опустив голову, ховаючи обличчя. Потім зробив кілька кроків вперед. Колись я знав цю людину, а може, такого-ж, як він, хоча з тих пір минуло багато років.

Коли я наблизився, він трохи підняв шпагу, направивши вістря мені в груди.

— Я — друг, — сказав я. — Хочете ковток води?

Якусь мить він вагався, потім кивнув.

— Так.

Я простягнув йому відкриту фляжку; він випив, закашлявся і знову приклався до шийки.

— Дякую, сер, — промовив він, віддихавшись. — Шкода, у вас немає нічого міцнішого. Чорт би забрав цю подряпину!

— Є і міцніше. А вам можна?

Замість відповіді він простягнув руку і я дав йому іншу фляжку. Після першого ковтка горілки, яку п'є Жупен, він закашлявся секунд на двадцять, не менше, а потім посміхнувся лівою стороною рота і довірчо мені підморгнув.

— Відразу полегшало. Не заперечуєте, якщо я змочу цією штукою свій бік? Шкода, звичайно, гарного напою, але…

— Забирайте все, якщо треба. Але ж у вас трусяться руки. Хочете, допоможу?

Він кивнув, і я розстебнув його шкіряну куртку, не звертаючи уваги на численні подряпини на руках, грудях і плечах, а потім зрізав кинджалом сорочку, прилиплу до рани. Рана виглядала досить неприємно і тяглася по всьому животу, доходячи до верхньої частини стегна. Стягнувши її краї руками, я витер кров шийною хусткою.

— Почали, — сказав я. — Стисніть зуби і відверніться.

Коли я почав лити горілку на відкриту рану, тіло його судорожно сіпнулося, потім затремтіло дрібним тремтінням. Але він так і не скрикнув. Я був впевнений, що він змовчить. Склавши хустку в кілька разів, я поклав його на рану і туго перев'язав смугою, яку відірвав від підлоги плаща.

— Хочете ще випити? — Запитав я.

— Води. І мені необхідно хоч трохи поспати.

Він зробив кілька ковтків і голова його схилилася на груди. Я спорудив йому деяку подобу подушки, накрив плащами мерців, сів поруч і став спостерігати за красивими чорними пташками.

Він мене не впізнав. Не дивно. Якби я йому відкрився, він, можливо згадав би мене — адже ми були знайомі, хоча ніколи не зустрічалися.

Я вирушив у далеку подорож на пошуки Відображення, яке колись добре знав. Правда, воно було знищене, але я міг відтворити його, оскільки Амбер відкидає нескінченну кількість Відображень і будь-яка людина королівської крові може керувати ними, як йому заманеться. У моїх жилах же текла королівська кров. Якщо вам більше подобається, можете називати Відображення паралельними світами, альтернативними всесвітами або плодом уяви розстроєного мозку. Особисто я — втім, як і всі мої брати і сестри — називаю їх Відображеннями. Таким чином, можна сказати, що кожен з нас вибирає потрібну йому ймовірність і може потрапити в потрібне йому Відображення або створити власне. І досить про це.

На вітрильнику, а потім пішки я відправився в Авалон.

Я жив там багато століть тому. Це довга, складна, дивовижна і хворобливо-болісна історія, і, може, я розповім її колись, якщо залишуся в живих і встигну закінчити свою розповідь.

Я підходив усе ближче і ближче до Авалона, коли побачив пораненого лицаря і шість трупів. Я, звичайно, міг пройти мимо і на іншій ділянці дороги зустрітися з лицарем, які вбили шістьох бандитів і не отримали ні подряпини, або, навпаки, з шістьма цілими і неушкодженими бандитами, які весело сміялися б, стоячи над трупом лицаря. Втім, багато хто скаже, що це не має значення, так як я перераховую лише ймовірності, кожна з яких існує лише в моїй уяві на одному з Відображень.

Будь на моєму місці будь-який з членів нашої родини — хіба, мабуть, за винятком Жерара чи Бенедикта, — він пройшов би мимо, не зупиняючись, ні на секунду не задумавшись. А я останнім часом став справжнім пацифістом. Раніше я таким не був. Можливо, перебування на Відображенні Земля пом'якшило мій характер, а можливо, тривале ув'язнення в темниці Амбера змусило по-іншому ставиться до людських страждань. Не знаю. Знаю тільки, що не зміг залишитися байдужим, зустрівшись з важко пораненою людиною, двійник якого був колись моїм другом. Але якби я прошепотів йому на вухо своє ім'я, то швидше за все почув би у відповідь прокляття і напевно придбав би смертельного ворога.

Що ж, борги треба віддавати. Я допоможу йому, чим зможу, а потім піду своєю дорогою. Навряд чи я затримаюся тут надовго, і мені буде приємно залишити про себе добру пам'ять.

Через кілька годин він прокинувся.

— Привіт, — сказав я, виймаючи пробку з фляжки з водою. — Хочете пити?

Він простягнув руку і, напившись, полегшено зітхнув.

— Спасибі. А тепер прошу пробачити мене за погані манери, адже я не встиг представитися. Але…

— Я вас знаю, — перебив я. — Мене звуть Корі.

Він запитливо підняв брову, немов на язиці в нього крутився питання: «Корі, хто?», Але промовчав, розуміюче кивнувши.

— Дуже радий, сер Корі, — звернувся він до мене, як до рівного. — Прийміть мою глибоку вдячність за все, що ви зробили.

— Кращої вдячністю для мене є те, що вам стало легше, — не вдарив я в бруд обличчям. — Хочете перекусити?

— Так, якщо можна.

— Можу запропонувати в'ялене м'ясо і хліб, щоправда трохи черствий. І більшу частину з кругу сиру. Їжте на здоров'я.

Він не змусив себе довго просити.

— А ви не складете мені компанію, сер Корі?

— Я пообідав, поки ви спали. — Я багатозначно подивився на мертвих бандитів. Він посміхнувся. — … Невже ви впоралися з ними один? — Запитав я. — Він кивнув. — Чудово! Так що ж мені з вами робити?

Він спробував зазирнути мені в очі, але в нього нічого не вийшло.

— Не розумію, що ви хочете цим сказати.

— Куди ви йдете?

— Мої друзі живуть приблизно в п'яти лігах на північ. Зустріч з бандитами позбавила мене можливості дістатися до них. Сильно сумніваюся, що знайдеться на світі людина, яка змогла б звалити мене на спину і пронести п'ять ліг. Це і дияволу не під силу! Якби я випростався на весь зріст, ви б зрозуміли, що я маю на увазі, сер Корі.

Я мовчки встав, витягнув шпагу і одним ударом звалив молоде деревце приблизно двох дюймів товщини. Потім я зрубав у нього гілки і вкоротив до потрібної довжини. Зробивши те ж саме з другим деревцем, я спорудив якусь подобу носилок, використовуючи ремені і плащі мерців.

— Удари вашої шпаги смертельні, сер Корі. До того ж вона, здається, срібна.

— Ви в змозі зробити невелику подорож? — Запитав я.

Грубо кажучи, п'ять ліг — приблизно п'ятнадцять миль.

— А що буде з небіжчиками?

— Може, ви хочете зрадити їх землі згідно християнським звичаєм? Чорт з ними! Природа подбає про те, що їй належить. Нам пора йти. Трупи вже почали смердіти.

— Добре б їх чим-небудь прикрити. Вони чесно билися і заслуговують поваги.

Я зітхнув:

— Будь по-вашому, якщо це допоможе вам спокійно спати. Лопати в мене немає, так що доведеться завалити їх камінням. Не осудіть, але могила буде загальною.

— Звичайно, — сказав він. — І спасибі вам велике.

Я уклав шість тіл поруч, одне біля іншого. Поранений лицар щось забурмотів собі під ніс — схоже молитву.

Каменів всюди валялося безліч, тому я працював швидко, вибираючи самі великі, щоб довго не панькається. У цьому й полягала моя помилка. Один з каменів важив фунтів чотириста, і я не став котити його, а просто підняв і поставив на місце.

Я почув здивований вигук, який говорив про те, що лицар прекрасно зрозумів, скільки важив цей камінь.

Я вилаявся про себе. Потім — вголос!

— От чорт, мало не надірвався!

Я став вибирати камені поменше і, заваливши тіла, випростався.

— Все. Тепер ви готові?

— Так.

Я підняв його на руки і поклав на носилки. Коли я укладав його, він щосили зціпив зуби.

— У який бік треба йти? — Запитав я.

— У зворотній. Звернете наліво і дойдете до розвилки. Потім повернете направо. А як же ви мене…

Не кажучи жодного слова я взяв носилки, як мати бере перепеленану дитину, і пішов по дорозі.

— Корі? — Сказав він.

— Що?

— Ви один з найсильніших людей, яких я коли-небудь зустрічав, і мені здається, я повинен вас знати.

Трохи повагавшись, я недбало зауважив:

— Намагаюся весь час підтримувати форму. Живу на свіжому повітрі, займаюся фізичною працею…

— І голос ваш здається мені знайомим…

Він підвівся, намагаючись розглянути моє обличчя, і я вирішив якомога швидше змінити тему розмови.

— Куди ми йдемо?

— У фортецю, яка належить Ганелону.

— Цьому сутязі! — Вигукнув я, ледве не упустивши носилки.

— Хоч я і не розумію значення вимовленого вами слова, — заявив він, — ваш тон говорить про те, що воно образливе. Якщо це дійсно так, я змушений вимагати сатисфакції…

— Хвилиночку, — перебив я. — У мене таке відчуття, що ми говоримо про двох різних людей з однаковим ім'ям. Приношу свої вибачення.

Крізь тканину носилок я відчув, як напружене тіло розслабилося і обм'якло.

— Безсумнівно, так воно і є.

Я продовжував йти по дорозі і незабаром звернув ліворуч. Він заснув, навіть захропів, і тоді я прискорив крок, а потім перейшов на біг. У голову мені прийшла думка про те, що у шістьох бандитів, які мало не відправили лицаря на той світ, є товариші, які можуть влаштувати засідку і напасти на мене, вискочивши з-за якого-небудь куща.

Коли мій підопічний заворушився і зітхнув, я знову перейшов з бігу на звичайний крок. До цього часу я вже пройшов розвилку дороги, на якій повернув направо.

— Здається, я спав, — заявив лицар.

— … І хропів, — додав я.

— Скільки ми пройшли?

— Близько двох ліг.

— І ви не втомилися?

— Трохи втомився, — зізнався я. — Але відпочинку поки не потрібно.

— О боже! — Вигукнув він. — Зізнатися, я радий, що ми з вами не вороги. Послухайте, а ви впевнені, що ви не диявол?

— Звичайно, диявол, — відповів я. — Хіба ви не відчуваєте запах сірки? І моє ліве копито зараз відвалиться від втоми.

Він і справді кілька разів потягнув носом повітря, перш ніж усміхнутися жартові, що мене зачепило.

Взагалі, за моїми підрахунками, ми пройшли вже більше чотирьох ліг, і я сподівався, що він знову засне, і всі відстані у нього в голові переплутаються. Руки мої налилися свинцевою вагою.

— Чому бандити на вас напали? — Запитав я.

— Вони були хранителями Круга. Одержимими. І давно перестали бути схожим на людей. Нам треба молитися богу, сер Корі, щоб душі їх знайшли спокій.

— Охоронцями Круга? Якого Круга?

— Чорного Круга, місця беззаконня, в якому мешкають мерзенні тварюки. — Він глибоко зітхнув. — Джерела всіх нещасть на нашій землі.

— Ця земля не здається особливо нещасною, — зауважив я.

— У Ганелона сильне князівство, і він може дати відсіч будь-якому ворогові. Але Круг розширюється, і я відчуваю, що скоро день рішучої битви.

— Ваша розповідь зацікавила мене.

— Сер Корі, якщо ви досі нічого не знали, постарайтеся забути те, що я розповів. Обійдіть Чорний Круг стороною і йдіть своєю дорогою. І хоча я дорого дав би, щоб ви билися в наших рядах, я не смію ні про що вас просити, тому що ніхто не може передбачити, чим закінчиться битва.

Дорога стала підніматися в гору, і раптово крізь просвіт дерев я побачив знайому мені до болю картину. Від несподіванки я застиг на місці.

— У чому справа? — Запитав лицар, повернувши голову. Потім, придивившись, він полегшено зітхнув. — Виявляється, ми йшли набагато швидше, ніж я думав. Це — замок Ганелона.

Мимоволі я став думати про Ганелона, хоча це не доставило мені задоволення. Він був зрадником і вбивцею, якого я виставив з Авалона і покинув на іншому Відображенні і в іншому часі — приблизно так вчинив зі мною мій брат Ерік. Шкода, якщо Ганелон виявиться саме тут. Це було неймовірно, але можливо. Він був звичайним смертним, а я відправив його в вигнання понад шість століть тому, але за часом цього Відображення могло пройти всього кілька років. Час — одна з перемінних у Відображенях, і навіть Дворкін не знав усіх його особливостей. Або можливо, він-то якраз і знав, і знання це звело його з розуму. Як би то не було, я не вірив, що мова йшла про мого колишнього помічника, товариша і старого недруга, тому що він ніколи не став би пручатися беззаконню, навпаки, творив би його, керуючи самими мерзенними зі всіх творінь.

Я подумав про людину, яку ніс на руках і яка теж жила в Авалоні більше шестисот років тому. Час збігався.

Мені зовсім не хотілося зустрічатися з Ганелоном і бути впізнаним. Він нічого не знав про Відображення і вважав мене чорним магом, який пощадив його життя, але прирік на жалюгідне існування. І хто знає: запропонуй я йому вибір, він міг би віддати перевагу смерті перед вигнанням.

Тим не менш поранений лицар потребував догляду і даху над головою, і тому я продовжував йти вперед.

Все ж цікаво…

Він мене згадав, хоча, звичайно не впізнав. Можливо, йому довелося мати справу з моїм двійником, який правив в цій країні, так схожій на Авалон? А як мене приймуть, коли зрозуміють, хто я такий?

Сонце почало заходити. Подув прохолодний вітерець. Мій підопічний хропів щосили, і я знову перейшов на біг. Мені зовсім не посміхалося зустрітися вночі в лісі з невідомими тваринами з якогось Круга. Я біг, наступаючи на зростаючі в довжину наші тіні, і намагався не думати про гонитву, засідки і інші непотрібні зараз речі. Думки в моїй голові остаточно переплуталися, у мене з'явилося дивне передчуття, і раптово я почув за своєю спиною м'який тупіт: «Топ, топ, топ».

Я поклав ноші на землю, повернувся і витяг шпагу з піхов.

Дві кішки.

За зовнішнім виглядом — сіамські, але кожна — завбільшки з тигра. Твердий погляд яскраво жовтих очей без зіниць.

Коли я встав до них обличчям, вони сіли і втупилися в мене, не мигаючи. Нас розділяло кроків тридцять. Кішка, яка сиділа зліва, відкрила пащу, і я підняв шпагу. «Цікаво, заричить вона чи замуркає?» — Чомусь подумав я.

Але кішка заговорила:

— Людина. Смертний.

— І все ще живий, — сказала другий кішка голосом таким же, як у першої.

— Вб'ємо його, — заявила перша.

— А що робити з тим, хто його охороняє? Вид цієї шпаги мені не подобається.

— Він смертний?

— Підійдіть і дізнаєтеся, — спокійно відповів я.

— Він худий і старий.

— Але він ніс важку ношу швидко і не відпочиваючи. Давай зайдемо з двох сторін.

Як тільки вони встали, я кинувся вперед, і права кішка тут же стрибнула на мене. Моя шпага розколола їй череп і пройшла до лопаток. Я швидко обернувся, і в цей час друга кішка прослизнула до носилок. Я рубонув з плеча.

Удар прийшовся по спині, і клинок увійшов у тіло, як у масло, розрубавши кішку навпіл. Пролунав дикий вереск, що нагадував багаторазово посилений скрип крейди по дошці. Волохате тіло спалахнуло яскравим полум'ям. Перша кішка вже теж горіла.

Але та, яку я розрубав, ще була жива. Вона подивилася на мене, зустрілася зі мною поглядом і не опустила блискучих очей.

— Я вмираю останньою смертю, — сказала вона, — а значить, я знаю тебе, відкривач шляху. Чому ти вбиваєш нас?

А потім голова її загорілася.

Я відвернувся, витер клинок об траву і вклав шпагу в піхви. Потім підняв носилки і, не звертаючи уваги на град питань, що посипалися, пішов вперед.

Здається, ситуація стала прояснятися.

До цих пір коли я бачу уві сні охоплену полум'ям голову кішки — я прокидаюся в тремтінні і в поту, а ніч здається мені темною і повною видінь, які я ніяк не можу перебороти.

Замок Ганелона оточував глибокий рів. Підйомний міст з чотирма башточками по кутах був піднятий і прикріплений до товстої кріпосної стіни, за якої височіли інші вежі. Здавалося, вони досягали до неба і лоскотали животи низьким огрядним хмарам, які затьмарювали ранні зірки і відкидали тіні далеко за високий пагорб, на якому стояв замок. Вітер доніс до мене неясний шум голосів.

Я зупинився навпроти моста, опустив носилки, склав долоні рупором і крикнув:

— Е-гей! Ганелон! Два подорожні заплутали в ночі!

Почулося брязкання металу об камінь, і я відчув, що мене розглядають. Я теж підняв голову і примружився, намагаючись хоч що-небудь розгледіти, але нічого не побачив. Таки зір ще не повернувся до мене повністю.

— Хто там? — Запитав гучний гучний голос.

— Ланс, важко поранений, якого я, Корі з Кабре, приніс в замок.

Я почув, як вартовий передав мої слова по ланцюжку. Через деякий час прийшла відповідь:

— Відійдіть в сторону! Зараз ми опустимо міст! Ви можете увійти!

Почувся важкий скрип, і дерев'яна конструкція лягла на землю поруч зі мною. Я підняв носилки і перетнув рів.

От і вся розповідь про те, як я приніс сера Ланселота дю Лака в замок Ганелона, якому я вірив, як братові Еріку. Іншими словами не вірив зовсім.

Я опинився в юрбі і, придивившись, зрозумів, що оточений солдатами. Ворожості вони, однак, не виявляли, скоріше навпаки — на обличчях у багатьох був співчутливий вираз. Мене провели в великий двір, освітлений безліччю смолоскипів. Всюди лежали спальні мішки. Пахло потом, димом, кіньми і готуванням їжі. Схоже, тут розташувалася на нічліг невелика діюча армія.

Люди підходили до нас, про щось питали, але я не встиг нічого відповісти, тому що крізь натовп протиснувся двоє стражників, озброєних до зубів, і один з них звернувся до мене, злегка доторкнувшись до плеча:

— Ходімо з нами.

Вони встали в мене з боків, і солдати розступилися, даючи нам дорогу. Ззаду почувся скрип підйомного моста. Ми увійшли в замок, складений з чорного каменю.

Минувши великий зал і кімнату, схожу на приймальню, ми стали підніматися по сходах і на другому поверсі зупинилися перед важкими дубовими дверима. Стражник постукав.

— Заходьте, — вимовив голос, який, на превеликий мій жаль, був мені знайомий. Ми увійшли.

Ганелон сидів за великим столом спиною до широкого вікна, що виходило у двір. На ньому були чорні штани поверх чорних же чобіт, чорна сорочка і чорна шкіряна куртка. На широкому поясі висів кинджал з руків'ям у формі копита. Коротка шпага лежала на столі. У Ганелона було руде з сивиною волосся і борода. Його чорні, як ебенове дерево, очі блищали.

Він подивився на мене, потім перевів погляд на двох стражників, які внесли в кімнату носилки.

— Покладіть його на моє ліжко, — сказав він і додав, не повертаючи голови: — Родрік, займися ним.

Родрік, його лікар, був дідком, який, як мені здалося, не міг заподіяти пацієнтові особливої шкоди. Це мене втішило. Зрештою, я не для того тягнув Ланса п'ятнадцять миль, щоб він сплив кров'ю.

Потім Ганелон звернувся до мене:

— Де ви його знайшли?

— У п'яти лігах на південь. — Хто ви такий?

— Мене звуть Корі, — відповів я.

Він пильно подивився на мене й ледве посміхнувся у густі вуса. Губи в нього були тонкими і нагадували черв'яків, що звивалися в такт словам.

— На чиєму ви боці? — Запитав він.

— Не розумію, що ви маєте на увазі.

Я злегка нахилився, щоб спина моя виглядала згорбленою. Говорив я повільно, тихо і злегка заїкаючись. Моя борода була довшою, ніж у Ганелона, а залетілий в неї дорожній пил створював враження сивини. Я не сумнівався, що виглядав як літня людина.

— Я питаю, чому ви йому допомогли?

— Людина людині — брат.

— Ви іноземець?

Я кивнув.

— Що ж, ви — мій гість. Залишайтеся в моєму замку скільки забажаєте.

— Спасибі. Але, напевно я завтра піду.

— Як вам буде завгодно. А зараз давайте вип'ємо по чарочці вина, і ви розповісте, за яких обставин знайшли Ланса.

Ганелон слухав, не перебиваючи, не відриваючи від мене погляду. Я завжди вважав, що вираз «Свердлити очима» — дурня, але в цей вечір змінив свою думку. Він не просто свердлив, він пронизував мене очима, немов кинджалами. Цікаво, які висновки він зробив, про що здогадався?

Раптово я відчув, як на мене навалюється втома. Язик мій став заплітатися. Нервове напруження, стакан вина, тепла кімната позначилися на мені не найкращим чином, і несподівано в мене склалося враження, що я стою в кутку і спостерігаю за самим собою. Мабуть, такі тривалі навантаження були мені поки що не під силу. Я помітив, що руки мої тремтять.

— Пробачте, — почув я власний голос. — Мені необхідно трохи відпочити…

— Ну звичайно! — Сказав Ганелон. — Поговоримо завтра. А зараз ідіть спати і спіть спокійно.

Він покликав охоронця й наказав відвести мене у вільну кімнату. Напевно я весь час спотикався, тому що ясно пам'ятаю, як мене підтримували за лікоть.

У ту ніч я спав як убитий. Сон мій був без сновидінь, і проспав я чотирнадцять годин поспіль.

Коли я прокинувся, у мене ломило все тіло. Я ретельно помився. На високому столику стояла балія з водою, а поруч лежали мило і рушник, завбачливо залишені в кімнаті. Мені ніяк не вдавалося позбутися від відчуття, що горло моє забито пилом, а очі піском.

Я сів у крісло і задумався. У колишні часи я міг пронести Ланса п'ять ліг і оком не моргнути. У колишні часи я бився цілий день на горі Колвір, а потім увійшов до Амбер.

Але колишні часи пройшли. Раптово я зрозумів, що виглядаю з боку справжнісінькою руїною. З цим не можна було миритися. Сили поверталися до мене занадто повільно, я повинен набрати вагу, причому як можна скоріше.

Тиждень — і життя на свіжому повітрі, фізичні навантаження допоможуть мені відновити колишню форму. Схоже, Ганелон мене не впізнав. Ось і чудово. Скористаюся його гостинністю.

Прийнявши це рішення, я вийшов з кімнати і відправився на пошуки кухні, де з'їв рясний сніданок. Правда, вже настав час ленчу, але я волію називати речі своїми іменами. Мені сильно хотілося курити, і я зловтішно подумав про те, що мої запаси тютюну вичерпалися. Доля була за те, щоб я встав на ноги якомога швидше.

Стояв прохолодний ясний день. Я вийшов із замку і довгий час спостерігав за солдатами, які проводили військові навчання.

У дальньому кінці двору стояли мішені, прикріплені до мішків соломи. Лучники, надівши кільця на великі пальці рук, вправлялися в стрільбі, пускаючи стріли в східному стилі, тримаючись за тятиву не трьома (до чого я звик), а двома пальцями. Я став думати про це Відображення, на якому опинився випадково. Шпажисти використовували обидві сторони і вістря зброї, демонструючи різноманітні прийоми ведення бою. Всього у дворі вправлялося людей з вісімсот, а решта, мабуть, розташовувалися в замку. Вони відрізнялися один від іншого статурою, кольором волосся та очей і говорили на різних мовах, серед яких переважала авалонська, вона ж — амберська.

Поки я стояв, роздумуючи, один з навчальних боїв закінчився. Солдат підняв руку, опустив шпагу, обтер піт з чола і зробив крок назад. Його противник, здавалося, взагалі не втомився. Мені випав шанс зайнятися фізичними вправами, які я сам собі прописав.

Я підійшов до солдата, посміхнувся і сказав:

— Я — Корі з Кабріо. Мені сподобалося, як ви фехтуєте. — Обернувшись, я звернувся до переможця, темноволосого гіганта, який, посміхаючись, дивився на свого відпочиваючого товариша. — Не заперечуєте, якщо я повправлятися з вами, поки ваш друг відпочиває?

Продовжуючи посміхатися, він похитав головою і вказав пальцем на свої рот і вухо. Я спробував заговорити з ним на декількох інших мовах, але безуспішно. Тоді я вдався до мови жестів, і він швидко зрозумів, чого я хочу.

Переможений солдат простягнув мені шпагу, і по його очах я зрозумів, що він дуже нею пишається. Шпага була короткою і значно важчою, ніж Грейсвандір. (Так називається моя шпага, імені якої я досі не згадував. Втім, це зовсім інша історія, і, може, я розповім її, а можливо й ні, перш ніж ви дізнаєтеся, чому я опинився зараз в царстві Хаосу. Але якщо я ще раз згадаю Грейсвандір, ви принаймні зрозумієте, про що йде мова.) ((Грейсвандір — жіночого роду. — Прим. перекл.))

Я кілька разів змахнув шпагою, щоб звикнути до неї, відкинув плащ в сторону і встав в позицію.

Атака послідувала миттєво. Я відпарирував і перейшов у наступ. Він відхилив корпус у бік і зробив прямий випад. Я відбив. Через п'ять хвилин я зрозумів, що він був прекрасним фехтувальником. Природно, не таким хорошим, як я. Двічі він просив мене перервати поєдинок і повторити невідомі йому прийоми. Схоплював він на льоту. Хвилин через п'ятнадцять він почав посміхатися, напевно вважаючи, що довго я не протримаюся. Мабуть, чверті години йому цілком вистачало, щоб зламати будь-якого супротивника, якщо той, звичайно, не здавався раніше. Через двадцять хвилин на його обличчі з'явився здивований вираз. Я не був схожий на людину, яка може так довго вистояти. Але ж жоден смертний не підозрює про справжню силу принца Амбера.

Через двадцять хвилин він змок від поту, але продовжував нападати. Мій брат Рендом іноді виглядає, як п'ятнадцятирічний задохлик, і діє, як астматик, але якось ми з ним влаштували двобій на шпагах і билися протягом двадцяти шести годин, щоб з'ясувати, хто здасться першим. (Якщо вам цікаво, першим здався я. На наступний день у мене було призначено побачення, і я не хотів приходити на нього вичавленим, як лимон.) Хоча для такої вистави зараз силоньок у мене було обмаль, я знав, що спокійно можу вимотати свого супротивника. Зрештою, він був звичайною людиною.

Через півгодини дихання у нього почастішало, атаки сповільнилися. Ще трохи, і він зрозумів би, що я валяв дурня, і тому я підняв руку, опустив шпагу і зробив крок назад. Він тут же кинувся мене обіймати. Я не зрозумів, що він сказав, але його задоволення було очевидним. Я теж був задоволений.

Правда, я сильно засмутився, відчувши, що втомився. До того ж у мене закрутилася голова. Тим не менш тренування було мені необхідне. Я заприсягся, що заганяю себе до напівсмерті, наїмся до відказу, висплюсь і наступного дня почну все спочатку. Тому я підійшов до стрільців, позичив лук і випустив з сотню стріл в «Трипалий» стилі. Відсоток попадання в мене був не найнижчим. Деякий час я спостерігав за битвою вершників, озброєних списами, булавами та щитами, потім підійшов до групи людей, що відпрацьовували прийоми ведення бою без зброї.

Я увійшов в коло, переміг трьох солдатів, одного за іншим і відчув, що більше ні на що не здатний. Я важко дихав, з мене струмком лився піт. Присівши на лавку, що стояла в тіні, я став думати про Лансі, про Ганелона і про вечерю. Хвилин через десять я насилу підвівся, пішов у свою кімнату і прийняв ванну. До цього часу я був голодний, як вовк, і тому вирушив на пошуки обіду і останніх новин.

Я не встиг зробити і двох кроків по коридору, як стражник — той самий, який вчора ввечері підтримував мене за лікоть, — підійшов до мене і сказав:

— Мілорд Ганелон просить вас пообідати з ним в його покоях після того, як задзвонить дзвін.

Я подякував йому, запевнив, що прийду, повернувся до себе і розтягнувся на ліжку. Дзвін задзвонив через кілька хвилин. Я встав і вийшов з кімнати.

М'язи у мене розболілися на на жарт, я був весь у синцях і подряпинах. Що ж, тим важче буде мене впізнати. На мій стукіт двері відкрив хлопчик, який тут же підбіг до іншого хлопчини і став допомагати йому накривати на стіл, що стояв біля каміна.

На Ганелоні були зелена сорочка, зелені штани, зелені чоботи і зелений пояс, і сидів господар замку на стільці з високою спинкою.

— Сер Корі, мені доповіли про те, як ви провели сьогоднішній день, — сказав він, міцно потиснувши мені руку. — Тепер я перестав дивуватися, що ви пронесли Ланса п'ять ліг. Дивлячись на вас, не скажеш, що ви справжній чоловік… Тільки зрозумійте мене правильно, не ображайтеся, будь ласка.

Я посміхнувся.

— Я не ображаюся.

Він посадив мене за стіл і простягнув склянку білого вина, занадто солодкого, як на мій смак.

— Ви здавалися мені таким немічним, хоча несли Ланса на руках, не відпочиваючи, вбили двох мерзенних тварюк і склали надгробок з великих каменів. Ланс мені розповідав…

— Як він себе почуває? — Запитав я.

— Довелося приставити до нього охорону, щоб лежав смирно. Уявіть собі, ця гора м'язів вирішила піти прогулятися! Присягаюся богом, він не встане з ліжка раніше ніж через тиждень!

— Значить йому краще.

Ганелон кивнув.

— За його здоров'я.

— За це я вип'ю з задоволенням.

Ми випили.

Помовчавши він сказав:

— Якби в моїй армії було більше таких людей, як ви і Ланс, справа прийняло б інший оборот.

— Про що ви говорите?

— Про Чорний Круг. Невже ви нічого не знаєте?

— Ні. Ланс лише згадав про його існування.

Один з хлопчиків підсмажував величезний шматок яловичини на малому вогні. Повертаючи рожен, він поливав м'ясо вином, і коли до мене доходив смачний запах, у моєму животі починало бурчати, а Ганелон посміхався у вуса. Другий хлопчик відправився на кухню за хлібом.

Довгий час Ганелон мовчав. Він пив вже другий келих вина, а я ніяк не міг впоратися з першим.

— Ви коли-небудь чули про Авалон? — Несподівано запитав він.

— Так, — відповів я. — Давним-давно читав мені вірш один мандрівний бард, і я його запам'ятав: «На березі річки благословенної сиділи ми, і, згадавши Авалон, заплакали. В руках залишилися зламані шпаги, щити розвісили ми на деревах. Зруйновано срібні башти, потоплені в потоках крові. Так скільки миль до Авалона? І всі, і жодної. Зруйновано срібні башти.»

— Авалон зруйнований? — Запитав він.

— Особисто я вважаю, що бард був божевільним. Сам я не знаю ніякого Авалона.

Запала мовчанка. Ганелон відвернувся й заговорив лише через кілька хвилин. Голос його невловимо змінився.

— Авалон існує. Я жив там багато років тому. Важко повірити, що він зруйнований.

— А чому ви зараз живете тут? — Запитав я.

— Мене вигнав з Авалона злий чаклун, повелитель Амбера — Корвін. Він відправив мене в цю країну крізь темряву й божевілля, прирік на болісні страждання і вірну смерть. Боже, як я страждав! Скільки разів був близький до смерті! Я весь час намагався знайти дорогу додому, але ніхто не знав, як потрапити в Авалон. Я говорив з чарівниками і навіть з однією полоненою тварюкою з Круга, перш ніж ми її вбили. Безуспішно. Як сказав бард, «Авалон і поблизу, і вдалині», — перефразував він мої вірші. — Ви не пам'ятаєте ім'я цього барда?

— На жаль, ні.

— А де знаходиться Кабра?

— Далеко на сході. Це — острівне королівство.

— Чи можна навербувати там солдатів? Я добре заплачу.

Я похитав головою.

— Кабра — маленький острів з невеликим загоном міліції, яка підтримує порядок. Я вже не кажу про те, що подорож в обидва кінці — по суші та по морю — займе декілька місяців. У нас немає ні війська, ні найманців, і наш народ не відрізняється войовничістю.

— Дивлячись на вас цього на скажеш. — Він кинув на мене швидкий погляд.

Я зробив ковток вина.

— Я працював військовим інструктором і навчав королівську варту.

— Не відмовитеся попрацювати у мене в тій же посаді?

— Я залишуся на кілька тижнів і допоможу, чим можу.

Ганелон кивнув, трохи розсунувши губи в скороминущій посмішці.

— Ви принесли мені сумну звістку. Але якщо чудесний Авалон зруйнований, значить, той, хто відправив мене у вигнання, загинув. — Він залпом випив келих вина. — Виявляється, демони теж смертні. Це мене втішає. Значить, і у нас є шанс перемогти.

— Прошу вибачення, — сказав я, — вирішивши зіграти ва-банк, аби відвести від себе підозри. — Якщо ви говорите про Корвіна з Амбера, то він загинув.

Келих випав у нього з рук і розбився.

— Ви знали Корвіна? — Вигукнув він.

— Ні, але я чув про нього. Кілька років тому я зустрів одного з його братів, чоловіка на ім'я Бранд. Він розповів мені про Амбер і про битву, в якій Корвін і Блейз билися на чолі величезного війська проти узурпатора Еріка, який захопив владу. Блейз впав з гори Колвір, а Корвіна взяли в полон. Після коронації Еріка Корвіну випекли очі, а потім кинули в найпохмурішу темницю Амбера, де він зараз і сидить, якщо, звичайно, не помер.

Обличчя Ганелона стало білим, як крейда.

— Імена, які ви назвали… Бранд, Блейз, Ерік, — повторив він. — У ті дні, які ніколи вже не повернуться, Корвін розповідав мені про цих людей. Скажіть, ви давно розмовляли з Брандом?

— Років чотири тому.

— Корвін заслужив кращої долі.

— Незважаючи на те, що він вчинив з вами так безжалісно?

— Що мені вам відповісти? — Ганелон зітхнув. — Я багато розмірковував і не можу сказати, що у нього не було причин відправити мене у вигнання. Він був людиною веселою і сильною, сильнішою, ніж ви або Ланс. Я не люблю Корвіна, але моя ненависть до нього згасла. Краще б Ерік його вбив.

Другий хлопчик повернувся з кошиком хліба. Кухарчук, який готував м'ясо, зняв його з рожна і поклав на таріль в центрі столу.

Ганелон кивнув.

— Приступимо, — сказав він, присуваючись до столу.

Я не змусив себе просити. Під час їжі ми майже не розмовляли.

Наївшись досхочу, я запив багату трапезу келихом все того ж солодкого вина і почав позіхати. Після третього позіхання Ганелон не витримав.

— Чорт забирайі, Корі! Припиніть! Це заразливо! — Насилу втримавшись від позіхання, він встав із стільця. — Ходімо, подихаємо свіжим повітрям.

Ми піднялися не фортечний мур і стали неквапливо прогулюватися. При вигляді нас вартові витягувалися, віддаючи честь, і Ганелон відповідав кожному. Біля невисокої зубчастої башточки ми вирішили відпочити і всілися прямо на кам'яну підлогу, вдихаючи нічне повітря і дивлячись, як зірки одна за одною з'являються на швидко темніючому небі. Сидіти на кам'яній стіні було холодно. Мені здалося, що десь далеко-далеко шумить морський прибій. Знизу до нас донісся крик нічного птаха. Ганелон витягнув з-за пояса кисет, дістав люльку, набив її тютюном і закурив. Його обличчя, на мить освітлене світлом сірники, можна було назвати сатанинським, якби не опущені кути губ і печаль на очах. Вважається, що у диявола злісна посмішка, у Ганелона ж вона була похмурою.

Запахло тютюновим димом. Минуло кілька хвилин, перш ніж мій супутник порушив мовчанку.

— Я пам'ятаю Авалон. — Голос у нього був тихий, невиразний. — Я там народився і виріс в самій звичайній родині, але особливою чеснотою ніколи не відрізнявся. Я отримав спадок, промотав його і сам не помітив, як став звичайним розбійником з великої дороги. Спочатку я грабував подорожніх наодинці, потім вступив в зграю, а коли зрозумів, що я розумніший і сильніший інших бандитів, став їх ватажком. За голову кожного з нас була призначена ціна. За мою — найбільша.

Згадуючи своє минуле, він заговорив швидше, карбуючи кожне слово:

— Так, я пам'ятаю Авалон. Пам'ятаю його срібні башти, що відкидають довгі тіні, і прохолодні води, в яких зірки сяяли ночами, як багаття. Я пам'ятаю траву і дерева, вічно зелені, немов весною. Молодість, любов, краса… Все це я пізнав в Авалоні. Горді іноходці, благородний метал, м'які губи, темний ель. Честь…

Він похитав головою.

— Коли почалася війна, правитель пообіцяв повне прощення всім розбійникам, які виступлять разом з ним проти інсургентів. Цим правителем був Корвін. Я приєднався до нього, став офіцером, а пізніше — членом його штабу. Ми виграли багато битв, придушили повстання. Потім Корвін повернувся до палацу, а я став його генералом. Хороші були роки. Правда, зрідка відбувалися зіткнення на кордоні, але ми завжди виходили переможцями. Корвін довіряв мені, знаючи, що я не підведу. Але одного разу він завітав у герцогство дрібнопомісного дворянчика, на дочці якого вирішив одружитися. Цього герцогства домагався я, і Корвін неодноразово натякав, що коли-небудь воно буде моїм. Я був в сказі, і коли мене відправили на південний кордон, де завжди були якісь негаразди, я його зрадив. Армія моя була розбита і ворог увійшов в державу. Тоді Корвін сам взявся за зброю. Загарбники увірвалися великими силами, і я сподівався, що вони здобудуть перемогу, але Корвін, завдяки своїй лисячій хитрості, розбив їх наголову. Я втік, але був схоплений і приведений до палацу. Я прокляв Корвіна, плюнув йому в обличчя. Я відмовився схилити перед ним коліна. Я ненавидів землю, по якій він ходив. Втім, перед обличчям неминучої смерті будь-який засуджений повинен вести себе як чоловік. Корвін сказав, що помилує мене за минулі заслуги, а я крикнув, що він може засунути своє помилування псу під хвіст. Несподівано я зрозумів, що наді мною знущаються. Корвін наказав звільнити мене і підійшов до мене майже впритул. Я знав, що він надзвичайно сильний, але все одно спробував чинити опір. Безуспішно. Він вдарив мене всього один раз, і я впав без свідомості. Отямився я, міцно прив'язаний до луки сідла. Корвін про щось питав, але я не став відповідати на жодне з його запитань. Ми скакали крізь дивні, невідомі землі — деякі з них не привидяться навіть в кошмарному сні, — і тоді я зрозумів, що Корвін володіє чарівною силою. Коли ми зупинилися, він оголосив, що ця країна — місце мого заслання, а потім повернув коня і поскакав геть.

Ганелон замовк, запихкав згаслою трубкою, розпалив її і продовжив свою розповідь:

— Я часто опинявся на краю загибелі, терпів побої, рятувався від диких звірів, отримував безліч синців та подряпин. Корвін кинув мене в самій жахливій частині держави. Але одного разу мені пощастило. Озброєний лицар в обладунках наказав мені забратися з дороги. Мені було все одно: продовжувати жити, як я жив, або померти, тому я обізвав його висловухим сином повії і послав до диявола. Він кинувся на мене, але я підняв його за спис, вибив із сідла і зробив посмішку під підборіддям його ж власним кинджалом. Таким чином я добув собі коня і зброю. Потім я вирішив помститися своїм кривдникам і взявся за старе ремесло: став розбійником з великої дороги. Я знову набрав зграю, яка зростала не по днях, а по годинах, і незабаром налічувала кілька сотень людей. Як правило, ми займали яке-небудь невелике містечко і грабували його. Місцева міліція тряслася від страху при одному згадуванні мого імені. Хороше було життя, але, звичайно, його не можна порівняти з тим, що я вів в Авалоні. Ми були грозою придорожніх готелів, а мандрівники накладали повні штани, зачувши стукіт копит наших коней. Проти нас висилали великі загони солдатів, але ми або уникали зіткнень, або нападали на них із засідки і знищували їх повністю. Потім невідомо звідки з'явився Чорний Круг.

Ганелон ще завзятіше запихкав трубкою і втупився вдалину незрячими очима.

— Воно з'явився далеко на заході. Мені казали, що спочатку на землі виникла велика, немов жаб'яча, лисина, в центрі якої лежала мертва дитина. Нещасну дівчинку виявив батько, який помер через кілька днів у страшних муках. Це місце негайно було оголошено проклятим. Минуло всього кілька місяців, і воно сильно розрослося, утворивши коло діаметром пів-ліги. Трава в колі не загинула, але почорніла і виблискувала, як металева, а дерева покривилися і листя їх теж почорніли. Стовбури скрипіли і розгойдувалися навіть у безвітряну погоду, а в гілках танцювали і стрибали кажани. У сутінках всередині Круга починали рухатися дивні тіні і спалахували вогники невеликих багать. Круг продовжував розширюватися, і жителі навколишніх сіл поспішили покинути давно обжиті місця. Але деякі з них все ж вирішили залишитися. Кажуть, вони уклали договір з темними силами. А Круг продовжував зростати і людей в ньому ставало все більше і більше. Я розмовляв з ними, вбивав їх, і в мене склалося враження, що вони омертвіли. В їх голосах не чулося інтонацій, обличчя були схожими на маски. Ці нелюди виходили з Круга групами, нещадно вбиваючи всіх, безчестячи храми, спалюючи все на своєму шляху, займаючись мерзенними непристойностями. Але вони ніколи не крали предметів зі срібла. Через кілька місяців до них приєдналися інші тварюки, на зразок тих кішок, яких ви вбили. Потім Круг уповільнив ріст, майже припинив рости, неначе досягло якоїсь межі. Але зате з нього полізла всяка нечисть, яка нищила околиці. Коли країна була спустошена, Круг збільшився до її розмірів. І знову почався його зростання. Старий король Утер, який довго за мною ганявся, забув про мою зграю і всі сили кинув на охорону і патрулювання Круга. Чесно кажучи, мені теж не посміхалося в один прекрасний день прокинутися в обіймах якогось вампіра, і я вирішив відправитися на розвідку. Зі мною захотіли піти п'ятдесят п'ять добровольців — малодушним мені наказувати не хотілося. Ми перетнули кордон Круга, заглибилися в нього і незабаром побачили нелюдів, які спалювали живцем козла на кам'яному вівтарі. Ми перебили всіх, крім одного, а цього останнього прив'язали до вівтаря і допитали на місці. Він сказав, що Круг буде розширюватися, поки не поглине всю землю до океану, а потім зіллється з Кругом на іншій стороні планети. Він запропонував нам об'єднати зусилля, якщо ми хочемо зберегти наші шкури. Потім один з моїх людей не витримав і заколов його. Він помер, у цьому я можу заприсягтися — досить мерців я бачив на своєму віку. Його тепла кров ще стікала на кам'яний вівтар, коли він несподівано розсміявся. Голосніше цього сміху я ще не чув. Мертве, яке вже не дихало, тіло всілося на землю, спалахнуло яскравим полум'ям і стало змінюватися, перетворюючись на козлине, тільки дуже великих розмірів, а з вуст козла пролунав голос: «Біжіть, смертні! Але вам ніколи не вдасться покинути Коло!». І можеш мені повірити, ми побігли. Небо почорніло від кажанів і іншої нечисті, яку я навіть не беруся описати. Ззаду чувся стукіт копит. Ми мчали що було сили, відбиваючи напад кішок — з ними ви вже познайомилися, — летючих змій і різних скачучих і стрибаючих звірів. Біля самої границі Круга один з патрулів Утера побачив нас і кинувся на допомогу. З п'ятдесяти людей, що поїхали зі мною, назад повернулося шістнадцять. А патруль втратив тридцять солдатів. Коли вони побачили, хто я, мене тут же відвели до палацу. Того самого, в якому ми зараз знаходимося — колись тут жив Утер. Я розповів йому все, нічого не приховуючи, і він вчинив так само, як у свій час Корвін: запропонував мені і моїм людям повне прощення, якщо ми допоможемо йому вборотьбі з хранителями Круга. Я звичайно, погодився, адже мені було ясно, що Круг необхідно знищити. У ту ніч я захворів і три дні лежав без свідомості в гарячковому маренні. Я ослаб, як хлопчисько, і мої товариші почували себе не краще. Троє померли. Потім я повернувся до своїх людей і передав їм пропозицію короля Утера. Ніхто не відмовився. Патрулі були посилені, але ми нічого не добилися. Всі наступні роки Круг продовжував збільшуватися в розмірах, а сутички з його хранителями відбувалися повсюдно. Утер довіряв мені і зробив своїм генералом, зовсім як Корвін. Поступово сутички переросли в бої, і ми програли кілька битв. Частина наших патрулів була захоплена в полон. Одного разу вночі на нас напала величезна орда нечисті. Ніколи ще не доводилося нам битися з таким великим військом. Утер, всупереч моїй раді, — адже він був старий і немічний, — вирішив взяти участь у битві і загинув. Країна позбулася свого короля. Я хотів, щоб трон посів Ланселот, мій помічник, людина смілива і благородна… Дивно… Я знавав в Авалоні одного Ланселота, як дві краплі води схожого на цього, але, коли ми зустрілися, він сказав, що бачить мене вперше… Дуже дивно. Як би там не було, Ланселот відмовився зайняти місце короля Утера, і тоді мене зробили правителем. Мені ненависне становище, в яке я потрапив, але у мене немає виходу. Ось уже три роки, як я стримую натиск Круга. Внутрішній голос твердить мені, що я повинен тікати звідси якомога далі. Зрештою, що я винен цим проклятим людцям? Яке мені діло, буде Круг розширюватися чи ні? Я можу переплисти море, оселитися в тихому, спокійному місці, куди Круг не дійде, поки я живий, і забути про всі ці жахи. Чорт забирай! Я не бажаю брати на себе відповідальність за долю світу! Не мені доведеться зробити це!

— Чому? — Запитав я, і голос мій пролунав незвично для мене самого.

Відповіді не було.

Він вибив люльку. Набив її. Запалив. Попихтів.

Мовчання затягнулося.

— Важко сказати, — задумливо мовив він через кілька хвилин. — Я б убив людину ударом ножа в спину за пару чобіт, щоб не відморозити собі ноги. Одного разу я так і зробив, так що знаю, про що говорю. Але зараз… Небезпека загрожує всім нам, і я єдиний, хто може з нею впоратися! Прокляття! В один прекрасний день всі ми загинемо! Але я не можу втекти! Я буду боротися, поки вистачить сил!

Тіло моє заніміло від холоду, але свіжий нічний вітерець прогнав сон, і думка працювала ясно.

— Хіба Ланс не може вас замінити?

— Звісно, може. Він прекрасний воїн. Але є й інша причина, по якій я повинен тут залишитися. Мені здається, що козел-перевертень, ким би він не був, трохи мене боїться. Він сказав, що я ніколи не вийду живим з Круа, а я залишився живий. Я тяжко хворів, але видужав. І він знає, що я борюся із хранителями та іншою нечистю. Ми виграли ту битву, в якій загинув Утер, і я зустрівся з перевертнем ще раз, правда в іншому вигляді. Він впізнав мене. І, може, завдяки тому, що я залишаюся, Круг не розширюється так швидко, як раніше.

— У якому обличчі?

Він був схожий на людину, але у нього були козлячі роги й маленькі червоні очі. Він сидів на рябому коні. Деякий час ми билися один з одним, але, на моє щастя, хвиля битви нас роз'єднала. Він здорово мене притиснув. Коли ми схрестили шпаги, я знову почув його голос, який я ніколи не забуду. Він сказав, що я дурень і що мені нічого навіть сподіватися на перемогу. Але на ранок поле битви залишилося за нами, і ми вбили безліч тварюк, а решту забралися назад в Круг. Вершник на рябому коні зник, і більше я ні разу його не бачив. З тих пір на нас не нападали великими силами, але якщо я зникну, інша армія тварюк — а вона існує, — кинеться з Круга на наші землі, знищуючи все на своєму шляху. Перевертень миттєво дізнається, що я поїхав, так само як він дізнався, що Ланс везе мені дані про розташування військ в Крузі. А тепер він напевно знає про вас і замислюється, хто ви такий? При вашій силі не можна не задуматися. Ні, я залишуся і буду битися до останнього. Це мій обов'язок. І не питайте чому. Я тільки сподіваюся, що коли прийде мій час, я зрозумію, звідки і навіщо з'явився цей Чорний Круг.

Раптово над моєю головою пролунав якийсь шум. Я швидко відхилив корпус убік, щоб уникнути сам не знаю якої небезпеки. Зайвий рух. Це було всього лише птах. Білий птах. Він опустився на моє ліве плече й завмер, видаючи тихі звуки. До ноги птиці була прив'язана записка. Я відв'язав її, прочитав, зім'яв у руці. Потім почав вивчати горизонти, невидимі моєму співрозмовнику.

— У чому справа, сер Корі? — Вигукнув Ганелон.

Записка, яку я послав сам собі, написана моєю рукою і принесена птахом моєї долі, могла потрапити тільки в те місце, де я повинен був залишитися надовго. Я ніколи не думав, що мені доведеться тут залишитися. Але я не міг сперечатися зі своєю долею.

— У чому справа? — Повторив Ганелон. — Що у вас в руці? Лист?

Я кивнув і простягнув йому записку. У мене просто не було виходу, адже Ганелон бачив, що я прочитав її.

У записці було сказано:

І стояв мій підпис.

Ганелон запалив люльку і при її світлі прочитав написані мною дві стрічки.

— Він живий?! І прийде сюди?! — Вигукнув він.

— Мабуть, так.

— Дивно… — Пробурмотів він. — Не розумію.

— Схоже, він обіцяє вам допомогу, — сказав я, непомітно відпускаючи птицю, яка два рази скрикнула, зробила коло над вежею і зникла.

Ганелон похитав головою.

— І все ж таки не розумію.

— Навіщо дивитися дарованому коневі в зуби? — Запитав я. — Якщо він прийде, ви тільки виграєте.

— Вірно, — погодився він. — Може, йому вдасться знищити Круг.

— А може це жарт, причому жорстокий.

Він знову похитав головою.

— Навряд чи. Це не в його дусі. Цікаво, чого він хоче?

— Може, завтра все з'ясується, — сказав я. — Ранок вечора мудріший.

— Мені тільки й залишається, що лягти спати. — Ганелон придушив позіхання.

Ми встали, спустилися з кріпосної стіни і побажали один одному спокійної ночі. Я пішов до себе в кімнату, ліг у ліжко і заснув, ледь торкнувшись головою подушки.