Рушниці Авалона

4

Навскач, навскач, Ганелон і я пробиралися ледь помітними таємничими стежками в Авалон; навскач по алеях снів і кошмарів; навскач, коли палаюче сонце обпікало спини; навскач по жарких білих островах ночі. І палаюче сонце стало золотим, і острова ночі розсипалися осколками діамантів, а місяць поплив по небу, мов лебідь. День приніс зелений подих весни, ми перепливли бурхливу річку, гори покрилися інеєм від морозу. Рівно опівночі випустив я стрілу своєї долі, і вона загорілася в небі і понеслася, як метеор, на північ.

Єдиний дракон, який нам зустрівся, був каліка на обидві ноги. При нашому наближенні він швидко зашкутильгав в сторону, пихкаючи, сопучи й мнучи маргаритки. Птахи з яскравим оперенням летіли подібно до стріл долі, вказуючи нам шлях, а кришталеві голоси озер відгукувалися луною, коли ми проїжджали мимо. Я голосно заспівав, і через деякий час Ганелон став підспівувати. Пішов другий день нашої подорожі, і небо, земля і вітер говорили мені, що Авалон вже близько.

Ми розбили табір біля глухого лісового озера, коли сонце сіло за гору, а день згасав. Ганелон взявся розпаковувати сідельні сумки, а я вирішив викупатися. Вода була холодною, освіжаючою, і я довший час плескався, не бажаючи виходити на берег.

Потім мені здалося, що я чую якісь крики, і хоч мені не було діла до того, що відбувається в цьому загадковому лісі, я швидко вийшов з води, одягнувся і поспішив до табору.

По дорозі я знову почув крик і благання про пощаду. Підійшовши ближче, я зрозумів, що в таборі розмовляли.

Я вийшов на невелику галявину. Сідельні сумки були розібрані, багаття складене, але не розпалене.

Ганелон сидів навпочіпки біля високого дуба. На дубі висів світловолосий худорлявий хлопчина. Я відзначив собі на майбутнє, що дуже важко сказати щось про людину або отримати чітке уявлення про риси його обличчя, коли він висить догори ногами в декількох футах над землею.

Руки його були зв'язані ззаду, і він висів на міцній гілляці, піднятий мотузкою за праву щиколотку.

Він відповідав на запитання Ганелона швидкими короткими фразами, обличчя його було мокрим від поту, а з рота текли слюні. Він розгойдувався то взад, то вперед, на щоці його проступила червона пляма від ляпаса, а на сорочці ще не засохли крапельки крові.

Я вирішив не втручатися і зупинився неподалік. Ганелон ніколи не став би мучити хлопчиська без особливої на те причини, і тому жалість до нього не переповнювала мого серця. Я не схвалював подібних методів допиту, але не сумнівався, що отримана інформація буде представляти інтерес. До того ж мені хотілося зрозуміти, навіщо й чому Ганелон вчинив подібним чином, адже, що не кажи, зараз він став моїм соратником. А кілька зайвих хвилин головою вниз не можуть заподіяти хлопчині особливої шкоди…

Коли тіло перестало розгойдуватися, Ганелон підштовхнув його вістрям шпаги. На грудях з'явилася чергова червона пляма, а хлопчина закричав. Він був дуже молодий. Ганелон витягнув шпагу, тримаючи її в декількох дюймах від горла своєї жертви, відсмикнув клинок в самий останній момент і вишкірився, коли хлопчисько вивернувся, як вуж, і заблагав.

— Будь ласка, не треба!

— Говори! — Суворо наказав Ганелон. — Говори, що було далі!

— Я все сказав! Я більше нічого не знаю!

— Чому?

— Вони промчали мимо!

— І ти не помчав услід?

— У мене не було коня.

— Чому ти не пішов пішки?

— Мене контузило!

— Контузило! Ти просто дезертирував. Ти — боягуз!

— Ні! — Вигукнув хлопчина.

Ганелон знову підніс шпагу до його горла і знову відсмикнув клинок в самий останній момент.

— Так! — Заволав хлопчисько. — Я злякався!

— І втік?

— Так! Я побіг в інший бік і сховався в лісі!

— І ти не знаєш, чим все закінчилося?

— Ні!

— Ти брешеш!

Ганелон підняв шпагу.

— Я клянусь! — Вигукнув хлопчина. — Будь ласка…

Я вирішив втрутитися і зробив крок уперед.

— Ганелон, — сказав я.

Він глянув на мене, посміхнувся і опустив шпагу. Хлопчисько подивився на мене благальними очима.

— Хто він такий? — Запитав я.

— Ха! — Відповів Ганелон і вдарив свою жертву шпагою плазом по вельми інтимному місцю, із задоволенням слухаючи черговий крик. — Злодій, дезертир і бреше прекумедно!

— Що ж, Відв'яжіть його. Я теж хочу послухати.

Ганелон повернувся, змахнув шпагою і одним ударом перерубав мотузку. Хлопчисько впав на землю і почав ридати.

— Я спіймав його, коли він крав їжу з сідельних сумок, і вирішив допитати, щоб довідатися, де ми з вами знаходимося, — сказав Ганелон. — виявляється він прямісінько з Авалона. Втік звідти так, що п'яти виблискували.

— Чому?

— Його взяли в солдати. Два дні тому, під час битви, він злякався і дезертирував.

Хлопчисько спробував було заперечити, і Ганелон пнув його носком чобота.

— Мовчати! Зараз говорю я, і кажу те, що ти сам мені розповів!

Колишній солдат відповз убік, як краб, і дивився на мене розширеними від жаху очима.

— Що за битва? — Запитав я. — Хто з ким бився?

Ганелон понуро посміхнувся.

— Ви почуєте історію, вам знайому. Авалон кинув всі свої сили в бій з армією надприродних істот, які довгі роки розоряли країну.

— Он як? — Я подивився на хлопчика, і він опустив голову, але я встиг помітити, що обличчя його скривилося від страху.

— … Жінки, — говорив Ганелон. — Прекрасні і неприступні фурії. Озброєні до зубів і одягнені в обладунки. З довгим світлим волоссям і крижаним поглядом. Верхи на білих вогнедишних скакунах, які харчуються людською плоттю, вони виїжджають з печер, що утворилися кілька років назад після землетрусу. Здійснюють набіги по ночах, беруть у полон молодих чоловіків і вбивають всіх інших. Аж надто ця картина нагадує мені Чорний Круг та його хранителів.

— Але після смерті рогатого багато хранителів залишилися живими, — заперечив я. — І жоден з них не здався мені позбавленим душі. Швидше я б сказав, що вони частково втратили пам'ять. Мені незрозуміло тільки, чому авалонці не завалили камінням всі виходи з печер.

— Вони намагалися це зробити, але безуспішно. Завали таємничо зникали, а жінок ставало все більше і більше.

Я подивився на хлопчину, і він кивнув на знак згоди. Обличчя його було попелясто-сірим.

— Загони генерала, якого тут називають протектором, — продовжував Ганелон, — все частіше вступали в бій з цими відьмами, а сам він провів ніч з їх предводителькою, Лінтрою, чи то розважаючись, чи намагаючись укласти перемир'я. Однак все залишилося як і раніше. Після їх зустрічі набіги поновилися, і тоді протектор вирішив атакувати всіма силами в надії раз і назавжди позбавити країну від нечисті. А цей, — Ганелон вказав на хлопчину вістрям шпаги, — втік з поля бою, і тепер ми не знаємо, чим закінчився бій.

— Це правда? — Запитав я дезертира, який дивився на шпагу, як зачарований. Здригнувшись, він на мить зустрівся зі мною очима і повільно кивнув.

— Цікаво, — сказав я, звертаючись до Ганелона. — Схоже, перед ними стоїть завдання, яке ми зовсім недавно вирішили. Шкода, звичайно, що результат битви не відомий.

Ганелон зітхнув і стиснув ефес шпаги.

— Нічого не поробиш. А з дезертиром пора кінчати. Він дійсно більше нічого не знає.

— Чекай, чекай. Наскільки я зрозумів, він намагався вкрасти у нас якусь їжу?

— Так.

— Розв'яжи йому руки. Ми його нагодуємо.

— Але ж він — злодій.

— Чи не ти говорив мені колись, що вбив людину за пару черевиків?

— Звичайно! Але тут не можна порівнювати.

— Чому?

— Мені це вдалося.

Я розреготався. Сміх допоміг мені зняти нервову напругу, але я ніяк не міг зупинитися. Спочатку Ганелон насупився, потім на обличчі його з'явився здивований вираз, а в кінці кінців він теж розсміявся.

Хлопчисько дивився на нас як на божевільних.

— Ох ти! — Схлипнув Ганелон, витираючи виступили від сміху сльози. Він схопив хлопця за комір повернув спиною і одним рухом перерізав стягуючі його руки мотузки. — Ходімо, сосунок. Я тебе нагодую.

Ми підійшли до сідельних сумок. Хлопчисько, шкутильгаючи, йшов ззаду. Він з жадністю накинувся на їжу і голосно зачавкав, не відриваючи погляду він Ганелона. Я задумався. У країні, де вирувала війна, мені буде важко домогтися бажаного. До того ж мене здолали колишні страхи і сумніви при думці про те, що Відображенням загрожує смертельна небезпека.

Я допоміг Ганелону розпалити невелике багаття.

— Що будемо робити? — Запитав він.

У мене не було виходу. Битви киплять на всіх Відображеннях, де існує Авалон. На те вони і Відображення. А необхідний мені порошок я міг дістати тільки в Авалоні. Пускаючись у дорогу, я переслідував певну мету, і якщо на моєму шляху мені весь час зустрічалися сили Хаосу, значить, від них залежало, чи зумію я досягти цієї мети. Такі були правила гри, і я не міг скаржитися, тому що сам їх вигадав.

— Підемо в Авалон, — відповів я. — І нехай моє бажання здійсниться!

Хлопчина злякано скрикнув і — можливо, відчуваючи до мене почуття вдячності за те, що я не дозволив Ганелону наробити в ньому дірок, — попередив:

— Не ходіть в Авалон, сер! Ваше бажання не здійсниться! Вас уб'ють!

Я посміхнувся і кивнув, а Ганелон, посміхаючись, недбало вимовив:

— Давайте прихопимо його з собою! Нехай постане перед військовим трибуналом за дезертирство!

Він ще не встиг договорити, а хлопчина вже тікав щодуху. Продовжуючи посміхатися, Ганелон вихопив з-за пояса кинджал і відвів руку для кидка. Я вдарив його по плечу, і кинджал встромився в землю. Хлопчина зник, ніби його вітром здуло, а Ганелон розреготався.

— Даремно ви мені перешкодили, — сказав він, підбираючи кинджал.

— Нехай живе.

— Якщо він повернеться сьогодні вночі і переріже нам горлянки, ви навіть не встигнете пошкодувати про своє рішення.

— Не сперечаюся. Але він не повернеться, і ти це прекрасно знаєш.

Ганелон знизав плечима, відрізав великий шматок м'яса і почав розігрівати його над багаттям.

— Принаймні війна навчила його показувати ворогові п'яти. Ви праві, ми можемо спати спокійно.

Він взявся за їжу, і я наслідував його приклад.

Пізно вночі я прокинувся і довго лежав, дивлячись на зірки крізь завісу листя. Я думав про хлопчиська-дезертира, і в мене виникло таке почуття, що наша з ним зустріч — погана ознака. Я довго не міг заснути.

Ранком ми закидали багаття землею і вирушили в дорогу. До полудня ми опинилися в горах, а на наступний день спустилися з них і поїхали по дорозі, на якій виднілися свіжі сліди кавалеристів і піхотинців. Однак ми нікого не зустріли.

На другий день ми побачили кілька ферм і котеджів, розкиданих в невеликій долині, але вирішили не зупинятися. Я не хотів швидко міняти Відображення, як у тих «демонічних» стрибках, коли вигнав Ганелона з країни. Мені потрібен був час, щоб все обдумати, і наш маршрут цілком мене влаштовував. Але зараз до Авалона било рукою подати. До полудня третього дня над нами розкинулося небо Амбера, і я мовчки милувався ним, проїжджаючи ліс, схожий на Арденський. Правда, в ньому не звучав ріг Джуліана, не було Моргенштерна і гончих, які ганялися за мною і Рендомом кілька років назад. Чулися лише пташині голоси в гілках величезних дуплистих дерев, білячі розмови, тявкання лисиць і дзюрчання води в потічку. Всюди цвіли білі, блакитні і рожеві квіти.

У повітрі віяло прохолодою, і я зовсім було налаштувався на ліричний лад, коли побачив за поворотом дороги свіжовикопані могили. Трохи далі чорніли сліди згарищ, і дорога закінчувалася, поступаючись місцем поламаному чагарнику, через який, мабуть, пройшло велике військо. Я відвернувся, проїжджаючи повз труп коня з виваленими нутрощами. Пахло димом.

Незабаром краєвид знову став мирним, але небо Амбера більше мене не радувало.

До вечора ліс значно порідшав, і Ганелон зауважив далекі вогні багать на південний схід від Авалона. Ми повернули на першу ж бічну стежку, ведучу в потрібному нам напрямку, і пришпорили коней.

— Може, це розташувалася табором армія протектора? — Запитав Ганелон.

— Або того, хто розбив його вщент, — відповів я.

Він похитав головою, і рука його мимоволі потягнулася до меча.

Пізно ввечері ми зробили привал біля тонкого прозорого струмочка, стікаючого з гір. Я викупався, постриг бороду і ретельно почистив одяг. Наша подорож добігала кінця, і мені хотілося добре виглядати. Ганелон довго на мене дивився, а потім теж привів себе в порядок: сполоснув обличчя і голосно висякався.

По небу плив ясний повний місяць, і несподівано я зрозумів, що не бачу перед очима звичної димки, що раніше оточувала все. На секунду в мене перехопило подих, і я почав вдивлятися в ранні зірки, краї білих хмар, вершини далеких гір. Потім знову перевів погляд на місяць. Він залишився таким же ясним і виблискуючим. Зір повернувся до мене повністю!

Почувши мій сміх, Ганелон здригнувся, але не спитав, чому я сміюся.

Насилу стримуючись, щоб не заспівати, я скочив у сідло. Тіні подовжилися, великі зірки одна за одною спалахували на небозводі. Я вдихнув повні груди ночі, затримав дихання, видихнув. Я знову був самим собою.

Ганелон порівнявся зі мною і тихо запитав:

— Як ви думаєте, вони виставили вартових?

— Безумовно.

— І я так думаю. Може, звернемо в ліс?

— Ні. Навіщо викликати зайві підозри? Якщо нас проведуть в табір під конвоєм, мене це не хвилює. Ми — мандрівники.

— Вони захочуть з'ясувати, з якою метою ми подорожуємо.

— Хочемо найнятися на службу. Ми — вільнонаймані солдати, які дізналися, що в цій державі йде війна.

— Правдоподібно. Залишається сподіватися, що їм не прийде в голову відправити нас на той світ, не допитавши.

Я вслухався в стукіт копит наших коней. Стежка, якою ми їхали, була звивистою, ліс порідшав. Подолавши підйом, ми опинилися на вершині невеликого пагорба. Табір було видно як на долоні. Всюди горіли багаття, стояли намети, сиділи і ходили люди, чоловік двісті, наскільки я міг судити. Неподалік пасся табун коней.

Ганелон зітхнув.

— Принаймні вони схожі на звичайних людей.

— Так.

— Значить, за нами спостерігають у цю саму хвилину. Тут занадто хороший спостережний пункт, щоб не виставити вартових.

— Так.

Позаду нас почувся якийсь шум, і різкий голос промовив:

— Не рухайтеся!

Я повільно повернув голову і побачив чотирьох солдатів. Двох — з арбалетами, двох — зі шпагами наголо. Один з них зробив крок вперед.

— Зійдіть з коней! З правого боку! І ніяких різких рухів!

Ми спішилися і встали віддалік один від одного, трохи відвівши руки в боку.

— Хто ви? Звідки? — Запитав він.

— Найманці з Лорена, — відповів я. — Ми чули, що в Авалоні йде війна, і шукаємо людину, яка взяла би нас на службу. Ми їхали в табір… Сподіваюся, це ваш табір?

— А якщо я відповім: «Ні, ми збираємося на нього напасти»?

Я знизав плечима.

— У такому разі я запитаю, чи не хочете ви найняти ще двох солдатів.

Він сплюнув.

— Протектор не потребує таких, як ви. Де знаходиться Лорен?

— На сході.

— Не зустрічалися вам по дорозі… Якісь перешкоди?

— Що ви маєте на увазі?

— Нічого, — трохи повагавшись, відповів він. — Здайте зброю. Я відправлю вас в табір. Вам доведеться розповісти про все незвичайне, що ви бачили на сході.

— Але ми не бачили нічого незвичайного!

— Це неважливо. У будь-якому випадку вас нагодують. Хоча сильно сумніваюся, що протектор захоче скористатися вашими послугами. Війна закінчилася. А зараз — здайте зброю.

Підкоряючись його наказу, з-за дерев вийшли двоє солдатів. Ми віддали їм шпаги, взяли коней за вуздечку й пішли вниз по схилу горба.

— Стійте! — Раптово вигукнув той, хто нас допитував. Я повернувся і запитально подивився на нього. — Як вас звуть?

— Корі.

— Не рухайтеся! — Він підійшов до мене впритул і став вдивлятися в моє обличчя. Секунд через десять я не витримав.

— А в чому, власне, справа?

Замість відповіді він став ритися в гаманці, пристебнутому до пояса, дістав пригорщу монет і підніс їх до очей.

— Чорт! Занадто темно! Шкода, не можна посвітити!

— Навіщо? — Запитав я.

— Ваше обличчя здалося мені знайомим, і я тільки зараз згадав, де я його бачив. На старих монетах. Вони все ще мають ходіння. Він спохмурнів і повернувся до одного з лучників. — Правда, схожий?

— Так, — погодився той. — Схожий, і навіть дуже.

— А ти не пам'ятаєш, ким він був?

— Звідки мені пам'ятати? Одним із колишніх, повинно бути. Мене тоді й на світлі-то не було.

— І я не пам'ятаю. Втім, неважливо. Ідіть, Корі, — знову звернувся він до мене. — Відповідайте на всі питання чесно, і з вами поступлять по справедливості.

Спускаючись з пагорба, я чомусь уявив собі, що він дивиться мені в спину і чеше в потилиці.

Солдати, яких нам виділили в провідники, виявилися не балакучими. Мене це влаштовувало.

Йшли ми досить повільно, і я пригадав розповідь хлопчини про битву, яку невідомо хто виграв. Я досяг мети, потрапив в Авалон, вірніше, аналог Авалона. Тепер, щоб здійснити задумане, мені необхідно було діяти, виходячи з обставин.

У таборі приємно пахло димом, смаженим м'ясом, кінським потом, промасленою упряжжю. Звідусіль доносилися розмови, брязкання зброєю, горіли вогнища. Люди їли, пили, грали, розважалися і дивилися, як ми проходимо мимо, прямуючи до трьох маленьких наметів, що стояли один біля одного.

Ми зупинилися біля першого з них, і супроводжуючий нас солдат про щось запитав вартового, який здійснював обхід. Той заперечливо похитав головою. Вони порозмовляли кілька хвилин, а потім наш солдат повернувся, перекинувся парою фраз з своїм товаришем і підійшов до мене.

— Протектор зібрав усіх офіцерів на військову раду, — сказав він. — Ми зараз стриножимо ваших коней і відведемо їх на пасовище. Заберіть свої речі. Вам доведеться почекати нашого капітана.

Ми зняли сідельні сумки і витерли коней насухо. Кульгавий пастух узяв Чемпіона і Вогняного (коня Ганелона) за вуздечку й повів їх в табун. Ми всілися на сумки. Хтось приніснам гарячого чаю і позичив у мене трохи тютюну. Наші стражники відійшли в сторону і розташувалися на відпочинок.

Я спостерігав за входом в найбільший намет, що стояв в центрі, сьорбав чай і думав про маленьке нічне кафе на Rue de Char et Pain в Брюсселі на Відображенні Земля, де я так довго жив. Діставши необхідний мені ювелірний порошок, я поїду в Брюссель і укладу угоду з торговцями зброєю. Моє замовлення буде досить складним, і здеруть за нього три шкури, бо військовому заводу доведеться будувати нові потокові лінії. З власного досвіду я знав, що замовити зброю міг і ще десь, крім «Інтерармко». На все про все в мене піде три місяці. Я став обдумувати деталі, і час потік непомітно.

Години через півтори у великому наметі заворушилися стіни. Потім полог відчинився, і люди почали виходити на вулицю, озираючись і жваво про щось розмовляючи. Двоє затрималися на порозі. Я почув їхні голоси, але не розібрав, про що йде мова. Ясно було тільки, що командир, який залишився в наметі дає їм останні інструкції. Він навіть підійшов до виходу, щось пояснюючи, і я встиг розгледіти, що він був худий і дуже високий.

Наші солдати все ще сиділи в сторонці; один з них вказав мені на офіцера, який стояв праворуч капітана, який повинен був нас допитати. Я все ще намагався трохи краще розглянути командира, але крізь спини офіцерів, природно, нічого не побачив.

Потім він вийшов з намету.

Спочатку я подумав, що це — гра світла і тіні… Але ні! Він зробив крок вперед, і я здригнувся. У нього не було правої руки від ліктя і нижче. Закривавлені бинти говорили про те, що руку він втратив зовсім недавно.

Ліва його рука несподівано рубонула повітря, і я відчув, як в мені оживають давно забуті спогади. У людини, на яку я дивився було пряме каштанове волосся, сильне вольове підборіддя…

Вітер роздув поли його плаща, і я побачив жовту сорочку і коричневі штани. Неприродно швидким рухом лівої руки людина захопила плащ, прикриваючи обрубок.

Я різко встав, і голова його миттєво повернулася в мою сторону.

Очі наші зустрілися, і обидва ми завмерли, дивлячись один на одного.

Потім він відштовхнув здивованих офіцерів і пішов до мене. Я почув, як Ганелон хмикнув і швидко піднявся на ноги.

Чоловік зупинився за кілька кроків від мене, і його карі очі блиснули. Він рідко посміхався, але на цей раз дозволив собі слабку подобу посмішки.

— Ходімо зі мною, — сказав він і, повернувшись, попрямував до намету. Ми пішли слідом, залишивши сідельні сумки на землі.

Він відпустив поглядом двох офіцерів, зупинився перед входом, пропустив нас уперед і зачинив за собою полог. Я побачив похідну постіль, маленький стіл, лавки, скриньку. На столі горіла масляна лампа, лежали карти місцевості, стояли пляшка вина і кілька кухлів. На скриньці горіла ще одна лампа.

Чоловік стиснув мені руку і знову посміхнувся.

— Корвін, — сказав він. — Все ще живий.

— Бенедикт. — Я посміхнувся у відповідь. — І теж не мертвий. Скільки води утекло!

— Так. Хто твій друг?

— Його звуть Ганелон.

— Ганелон, — повторив Бенедикт, киваючи, а потім підійшов до столу і налив три кухлі вина. — Твоє здоров'я, брат!

— Твоє здоров'я!

Ми випили.

— Сідайте, — сказав він, вказуючи на найближчу лавку. — Вітаю вас у Авалоні.

— Спасибі… Протектор.

Він поморщився.

— Цей титул заслужений. Цікаво, чи міг колишній їх правитель похвалитися тим же самим?

— Повір мені, міг. Але тільки в іншому Авалоні.

Бенедикт знизав плечима.

— Природно. І досить про це! Де ти був? Що робив? Чого прийшов? Розкажи про себе. Ми так давно не бачилися.

Я кивнув.

На моє нещастя фамільний етикет (не кажучи про розстановку сил) вимагав, щоб я першим відповів на всі його питання. Він був старший за мене, і я втрутився — нехай по незнанню — у сферу його діяльності. Не можу сказати, що мені не хотілося бути шанобливим: Бенедикт був одним з небагатьох, хто мені подобався і кого я поважав. Але ми дійсно занадто давно не бачилися, і мені не терпілося розпитати його, щоб вивідати всі цікавлячі мене подробиці.

До того ж я не знав, як вести розмову. Мені було невідомо, кому Бенедикт симпатизує, на чиєму боці знаходиться. Я не розумів, чому він не живе в Амбері, і боявся опинитися в незручному становищі, зморозивши якусь дурницю. Розмовляючи з ним, мені доведеться бути гранично обережним, поки я не з'ясую, що до чого.

— Не знаєш, з чого почати? — Запитав він, уважно вивчаючи моє лице. — Мені байдуже, під яким соусом ти себе подаси.

— Не в цьому справа. Мені важко… А, добре. Почну з самого початку. — Я зробив ковток вина. — Так простіше, хоча все, що зі мною сталося, я згадав порівняно недавно.

— Минуло всього кілька років після битви з Місячними вершниками Генеша, коли ти відбув у невідомому напрямку, а у нас з Еріком вже виникла перша велика сварка, — почав я свою розповідь. — Сам розумієш, суперечка йшла про спадщину. Батько, як завжди, погрожував, що зречеться престолу, але відмовлявся назвати свого наступника. Природно, всі ми тільки й говорили про те, хто з нас є законнонародженим, а хто ні. Звичайно, і ти, і Ерік старший за мене, але в той час, як Файла, наша з Еріком мати, стала дружиною Оберона після смерті Клімнеї, вона…

— Досить! — Вигукнув Бенедикт, вдаривши по столу кулаком з такою силою, що дерев'яна дошка тріснула. Лампа підстрибнула, але якимось дивом не перевернулася. Полог негайно відкинувся, і в намет заглянув на смерть переляканий стражник. Бенедикт кинув на нього один лише погляд, і стражника як вітром здуло. — Я не бажаю слухати, хто з нас негідник. Це непристойно. Вічні сварки в нашій сім'ї стали однією з причин, через які я сховався і живу тут. Будь ласка, продовжуй, але без посилань на родовід.

— Гм-мм… Так, — сказав я, злегка ошелешений. — Отже, як я вже говорив, ми з Еріком крупно посварилися. І справа не обмежилася одними словами.

— Дуель?

— О, ми не стали дотримуватися формальностей. Просто прийшли до висновку, що ми один одному заважаємо, і одночасно вихопили шпаги з піхов. Билися ми довго, і врешті-решт Еріку вдалося взяти верх. Забігаючи вперед, повинен тобі сказати, що все це я згадав не далі як п'ять років тому.

Бенедикт кивнув, ніби знав, про що йде мова.

— Я можу тільки припускати, що сталося після того, як я втратив свідомість, — продовжував я. — Ерік не став мене вбивати. Отямився я на Відображенні Земля в місті Лондоні. Всюди лютувала чума, і я, природно, заразився, а одужавши, втратив уявлення про те, хто я такий і де я знаходжуся. У мене начисто відбило пам'ять. Я жив на Землі багато століть, воював, навчався в університетах, говорив з мудрецями, консультувався з видатними лікарями, але так і не знайшов ключа до свого минулого. Мені було цілком очевидно, що я не схожий на інших людей, і я здійснював героїчні зусилля, щоб цей факт не став загальновідомий. Мене дратувало, що я можу домогтися всього, чого захочу, крім одного — повернути собі пам'ять.

Йшли роки, почуття ностальгії оволодівало мною все сильніше і сильніше. Потім в результаті автомобільної катастрофи я отримав шок, і у мене з'явилися уривчасті спогади про минуле життя. Це сталося приблизно п'ять років тому. Іронія долі: у мене є вагомі підстави припускати, що аварію підстроїв Ерік. І з самого початку мого заслання Флора жила на Землі, не упускаючи мене з виду.

Повернемося до нашого поєдинку. Ерік, напевно, утримав руку в останній момент, не бажаючи, щоб його звинуватили в братовбивстві. Тому він вислав мене на Відображення Земля, не сумніваючись, що я там загину. Таким чином, він завжди міг сказати, що ми посварилися і що в пориві гніву я вирішив піти з Амбера з якихось своїх причин. У той день ми полювали в Арденському лісі і були там одні.

— Мені це здається дивним, — зауважив Бенедикт. — Ваші відносини ні для кого не були таємницею, і раптом ви відправляєтеся на полювання удвох.

Я зробив ковток вина і посміхнувся.

— Може, я спрощую. Напевно, мені теж хотілося залишитися з Еріком наодинці.

— Зрозуміло, значить, не виключено, що ролі ваші могли помінятися.

— Важко сказати. Мені здається, особисто я ніколи не зайшов би так далеко. Але ж я кажу, виходячи зі свого сьогоднішнього досвіду. А як тоді? Можливо, і я вчинив би так само, як він. Стверджувати не можу, але це було можливо.

Бенедикт знову кивнув, і я відчув, що його гнів змінився подивом.

— Як ти розумієш, я не збираюся виправдовуватися або пояснювати мотиви своїх вчинків, — продовжував я. — Якщо мої припущення вірні, Ерік, розчарований тим, що я залишився живий, вирішив не спускати мене з очей. Цю місію він поклав на Флору. Потім, наскільки я зрозумів, батько відрікся він престолу і зник, а питання про наступника так і залишилося відкритим…

— Чорта з два! — Вигукнув Бенедикт. — Ніякого зречення не було. Одного вечора Оберон пішов до себе в спальню, а на ранок його там не виявилося. Записки він не залишив. Постіль була застелена, і судячи з усього, на ній ніхто не спав. Спочатку нас це не турбувало. Всі думали, що він подорожує по Відображеннях, напевно у пошуках чергової нареченої. Минуло багато часу, перш ніж ми запідозрили недобре і вирішили вважати таємниче зникнення батька новою формою зречення від престолу.

— Я цього не знав, — сказав я. — Твої джерела інформації точніші моїх.

Він промовчав, і це мене насторожило. Було очевидно, що Бенедикт підтримує зв'язок з Амбером. Раптом він став прихильником Еріка?

— Ти давно був у Амбері? — Ризикнув запитати я.

— Років двадцять тому. Але я підтримую зв'язок.

Он як? Члени нашої родини, з якими я розмовляв, не знали (або робили вигляд, що не знають) про долю Бенедикта. І він повинен зрозуміти, що його слова я не можу сприймати інакше, як застереження… Або загрозу? Думки мої понеслися вчвал. Рендом стверджував, що нічого не чув про Бенедикта, Бранд зник. Я знав, що він живий, знаходиться в полоні і позбавлений можливості спілкуватися з ким би то не було. Флора не могла бути зв'язковою Бенедикта, тому що до недавнього часу знаходилася на Відображенні Земля. Льювілла жила в Рембо, Дейдра теж, і, наскільки я пам'ятав, в Амбере її не дуже-то шанували. Фіона? Джуліан говорив, що вона десь на півдні, але не знав, де саме.

Залишалися Ерік, Джуліан, Жерар, і Каїн. Виключимо Еріка. Він ніколи не розповів би Бенедикту про зникнення батька в невигідному для себе світлі. Скоріше це міг зробити Джуліан, який, хоч і підтримував Еріка, хотів зайняти куди більш високе положення. Каїн теж не був позбавлений амбіцій. Один тільки Жерар завжди справляв на мене враження людини, яка більше думає про долю Амбера, ніж про владу. Жерар НЕ боявсь стояти прямо перед Еріком і погодився допомогти мені і Блейзу, коли ми зібралися захопити трон. Так, саме Жерар, піклуючись про благополуччя держави, міг інформувати Бенедикта про всі події в Амбері.

Отже, Джуліан, Каїн, Жерар. Джуліан мене ненавидів, Каїнові я був байдужий, а з Жераром нас зв'язували хіба спільні спогади часів нашої юності. Так хто ж? Питання першорядної важливості від якого залежала моя доля, і Бенедикт мені не відповість на нього до тих пір, поки не дізнається моїх планів. Сказавши, що підтримує зв'язок з Амбером, він ясно дав зрозуміти, що, по-перше, може в будь-яку хвилину зі мною розправитися, а по-друге, що йому забезпечений захист у разі небезпеки. І він сказав про це на самому початку розмови, навіть не встигнувши мене вислухати. Можливо, позбувшись руки, Бенедикт став обачнішим, адже я ніколи не давав йому приводів для невдоволення. Значить, мені теж доведеться бути гранично обережним. Шкода, звичайно, адже ми були братами і не бачилися цілу вічність — в буквальному сенсі слова.

— Виходить, усі ми діяли передчасно, — зауважив я, крутячи кухоль з вином у руках.

— Не всі, — сказав він.

Я відчув, що червонію.

— Вибач.

Він коротко кивнув.

— Я тебе слухаю.

— Що ж, мабуть, Ерік порахував, що трон пустує занадто довго, і для початку вирішив позбутися від безпорадного, але небезпечного суперника. Однак я залишився живий, хоч Ерік і підстроїв ту саму автомобільну катастрофу, про яку я тобі казав.

— Звідки ти знаєш? Чи це знову здогади?

— Флора практично зізналася, що він мав безпосереднє відношення до аварії.

— Цікаво. Що було далі?

— Травма черепа допомогла мені куди краще, ніж Зігмунд Фрейд, до якого я колись звертався. Я почав смутно згадувати минуле, в особливості після зустрічі з Флорою. Мені вдалося переконати її, що пам'ять повернулася до мені повністю. І Флора розговорилася… Потім з'явився Рендом, рятуючись від погоні, і я…

— Рятуючись від погоні? Хто за ним гнався? Що трапилося?

— Якісь дивні істоти з одного з Відображень. Я не знаю, в чому там була справа.

— Цікаво, — повторив Бенедикт, і я згідно кивнув.

Будучи в'язнем, я часто згадував громил, що увірвалися в будинок Флори. Мені було незрозуміло, навіщо Рендом тікав від них і чому звернувся за допомогою саме до мене. З моменту нашої зустрічі нам постійно загрожувала якась небезпека. До того ж я був зайнятий своїми думками, а він не пояснив, з якою метою прийшов на Відображення Земля. Тоді це не здалося мені дивним, а потім події розвивалися надто стрімко — аж до того моменту, як мене посадили в камеру. Бенедикт був правий. Цікава історія. І над нею варто було серйозно поміркувати.

— Мені вдалося обдурити і Рендома, — продовжував я, — він повірив, що я хочу захопити трон, в той час як мені потрібно було тільки одне: повернути пам'ять. Ми вирушили в Амбер, але волею долі опинилися в Рембо. По дорозі я розповів Ренді все без приховування і він порадив мені пройти Лабіринт. Як тільки мені випала ця можливість, я нею скористався, а опинившись в центрі Лабіринту і ставши колишнім Корвіном, негайно перемістився в Амбер.

Бенедикт посміхнувся.

— Бідний Рендом, — сказав він.

— Так, несолодко йому довелося. За вироком Мойри, він повинен був одружитися на сліпій дівчині по імені Віала і залишитися в Рембо рівно на рік. Рендом погодився, і пізніше я дізнався, що він дотримав слова. До речі, Дейдра, яка врятувалася втечею з Амбера, теж залишилася в Рембо.

Я допив вино, і Бенедикт, побачивши, що пляшка порожня, дістав з скрині нову. Вино було краще колишнього — напевно, з особистих запасів.

— Опинившись у палаці, я пробрався в бібліотеку, і обзавівся колодою карт. Я домігся того, чого хотів. Потім в кімнату несподівано ввійшов Ерік, і через кілька хвилин ми вже билися на шпагах. Я поранив його і напевно вбив би, якщо б не прибігла варта. Я втік, зв'язався з Блейзом, і він перетягнув мене на своє Відображення. Решту ти напевно знаєш від своєї людини. Ми з Блейзом стали союзниками, оголосили Еріку війну і програли битву. Блейз впав з вершини Колвіра, але я встиг кинути йому колоду карт, і він її піймав. Наскільки я зрозумів, тіло його не було виявлено. Я не знаю, загинув він чи ні.

— І я не знаю, — сказав Бенедикт.

— Таким чином я потрапив у полон, і мене змусили бути присутнім на коронації Еріка. Я коронував себе раніше, ніж цей паскудник, — вибач, я вилаявся без жодної задньої думки. Потім він наказав випалити мені очі і кинути в найпохмуріше підземелля Амбера.

— Так, — сказав Бенедикт. — Це я чув. Як тебе засліпили?

— Розжарити залізний прут і… — Я мимоволі здригнувся і ледве втримався, щоб не закрити очі рукою. — Слава богу, я втратив свідомість і нічого не пам'ятаю.

— Але очні яблука були випалені?

— Так.

— Скільки часу зайняла регенерація?

— Минуло близько чотирьох років, перш ніж я почав бачити, і тільки на днях зір повернувся до мене повністю. У загальній складності виходить п'ять років.

Він полегшено зітхнув і посміхнувся.

— Добре. Ти дав мені надію. Багато хто з нас втрачали частини тіла, але не настільки значні, як руки і очі.

— Що правда, то правда, — погодився я. — Я давно втратив лік пальцям і вушних раковин, які регенерували у членів нашої сім'ї. Думаю, що рука теж відросте, дай термін. Добре ще, що ти однаково володієш обома руками.

Бенедикт посміхнувся. Він то посміхався, то хмурився, сьорбаючи вино маленькими ковточками, і явно не збирався розмовляти на цікаві для мене теми.

Я теж зробив ковток вина і задумався. Мені не хотілося розповідати Бенедикту про Дворкіна. Він був тією козирною картою, яку я приберіг на кінець гри, — мало що може трапитися? Жоден з нас не знав можливостей цієї людини. Він, звичайно, був божевільним, але від нього можна було домогтися чого завгодно — зрозуміло, не силою, а хитрістю. Навіть батько його боявся і посадив у в'язницю після того, як він повідомив, що знайшов спосіб знищити Амбер. Не знаю, чи чи було це просто балаканиною шизофреніка, але якщо Дворкін сказав правду, батько вчинив з ним більш ніж великодушно. Особисто я стратив би його, не замислюючись. Але Оберон прийшов до іншого висновку. Дворкін явно говорив про ворогів, яких він відлякував або знищував, використовуючи свою чарівну силу. Я пам'ятав його з дитячих років як мудрого, доброго дідка, який обожнює батька і всю нашу родину. Важко, звичайно, убити людини, якщо є надія на його зцілення. Тому батько і посадив Дворкіна в підземелля, втекти з якого було неможливо. Тим не менше одного прекрасного дня, коли йому стало нудно, він узяв і вийшов звідти. Ніхто, ну просто ніхто, не міг піти з Амбера у Відображення з тієї простої причини, що Амбер — реальний світ, який не може змінюватися, а Дворкін мимохідь порушив закони всесвіту і опинився в моїй камері. Мені вдалося обдурити його, і, сам того не знаючи, він допоміг мені втекти на Кабре. Я жив там, поки не зміцнів, а потім відправився подорожувати і волею долі потрапив на Лорен. Я думаю, ніхто так і не зрозумів, як мені вдалося втекти. Всі члени нашої родини володіли особливими силами, але тільки Дворкіну вдалося їх проаналізувати та змусити діяти за допомогою Лабіринту і карт.

Він часто намагався викласти нам свої теорії, але всі його міркування були настільки абстрактними, нудними і нарешті, просто нудними, що їх майже ніхто не слухав. Всі ми дуже практичні, чорт забирай! Бранд був єдиний хто цікавився лекціями Дворкіна. І ще Фіона. Трохи було не забув, Фіона як правило слухала Дворкіна дуже уважно. І звичайно, батько. Оберон володів величезними знаннями, але був дуже зайнятий. Він приділяв нам мало часу, і ми майже нічого про нього не знали. Думаю, батько розбирався у всьому не гірше Дворкіна, але завдання перед ними стояли різні. Дворкін був геніальним художником, який створив Лабіринт і карти. Ким був батько, залишалося таємницею. Він не намагався з нами зблизитися, хоча його не можна було назвати недобрим батьком. Коли Оберон згадував, що ми існуємо, він робив нам чудові подарунки. Але наше виховання він довіряв різним придворним, а сам не брав у ньому ніякої участі. Мені здається, що батько просто терпів нас, вважаючи неминучими наслідками своєї пристрасті. Чесно кажучи, мене завжди трохи дивувала нечисленність нашої сім'ї. За півтори тисячі років хтивий монарх обзавівся всього шістнадцятьма нащадками, троє з яких загинули. Правда, жоден з нас теж не міг похвалитися великим потомством. Як тільки ми трохи підросли і навчилися подорожувати по Відображеннях, батько став заохочувати нас, пропонуючи вибрати місце собі до смаку і влаштуватися там. Тому я й опинився в Авалоні, якого більше немає. Де народився Оберон, не знав ніхто. Я не зустрічав людини, яка б пам'ятала ті часи, коли Оберона не було на світі. Вам це здається дивним? Протягом багатьох століть не цікавитися, звідки родом твій батько? Ви праві. Але король Амбера був могутній, небагатослівний і розумний — якості, якими всі його діти володіли тією чи іншою мірою. Він хотів, щоб ми жили щасливо, не представляли загрози його правлінню. Я думаю, батько боявся, що ми дізнаємося про нього або про його минуле якусь таємницю, яку він ретельно приховував, і скористаємося нею в своїх цілях. І я не вірю, що Оберон уявляв собі ті часи, коли він не буде сидіти на троні… Іноді або в жарт, або щоб підбурити нас батько казав про своє зречення. Але я розумів, що розмови ці розраховані тільки на одне: подивитися, як ми на них відреагуємо. Король Амбера НЕ міг не знати, в якому положенні виявляться справи, якщо він зникне. Як не прикро мені було в цьому зізнатися, жоден з нас не був гідний зайняти його місце. Звичайно, в нашій неспроможності можна було дорікнути батька, але знайомство з Фрейдом навчило мене багато чому, і я розумів, що у всьому винні ми самі. До того ж зараз смішно міркувати, хто повинен був стати монархом. Якщо батько не відрікся від престолу і був живий, кожен з нас може сподівається у кращому випадку на регентство. Мені б, наприклад, не хотілося коронувати себе, а потім зустрітися обличчям до обличчя з Обероном, який повернувся в Амбер. Я боявся батька і не соромився в цьому зізнатися. Тільки дурень не боїться тих сил, яких не розуміє. І тим не менш у мене було більше прав на трон, ніж у Еріка (я не надавав значення титулу — яка різниця, король або регент), і я був повний рішучості здійснити свій задум. І саме тому про Дворкіна, який здавався мені мало не всемогутнім, ніхто нічого не повинен знати до тих пір, поки я не захочу вдатися до його послуг.

А якщо він дійсно знайшов спосіб знищити Амбер? Адже тоді зникнуть не тільки Відображення, але і все суще у Всесвіті.

Тим більше я не маю права говорити, що Дворкін живий. Не можна допустити, що б у руки моїх братів і сестер потрапила така грізна зброя.

Як я вже говорив, всі члени нашої родини дуже практичні.

Я допив вино, витягнув люльку, прочистив її і туго набив.

— Ось, власне, і вся моя розповідь, — сказав я, підводячись і прикурюючи від лампи. — Коли зір до мене повернувся, я втік з Амбера. Деякий час я жив на Лорені, де і зустрівся з Ганелоном. Потім прийшов сюди.

— Для чого?

— Це місце нагадує мені Авалон, який я знав.

Я навмисно побіжно згадав про Ганелона, сподіваючись, що Бенедикт не стане мене про нього розпитувати. Мені б не хотілося говорити, що колись ми були знайомі, і я думаю, мій супутник теж зрозумів, що йому належить тримати язик за зубами.

Як я і припускав, Бенедикт не звернув на Ганелона ні найменшого уваги. Мого брата цікавило інше.

— Як тобі вдалося втекти? — Запитав він.

— Мені допомогли вийти з камери, — зізнався я. — А далі… у палаці багато потаємних місць, про які Ерік нічого не знає.

Я посміхнувся і запихкав трубкою.

— Добре мати друзів, — зауважив він як би у відповідь на мою невисловлену думку.

— Думаю, у кожного з нас знайдуться друзі в Амбері.

— Хочеться вірити, — коротко сказав він і, на секунду задумавшись, додав: — наскільки мені відомо, ти частково видовбав двері в камері, намалював на стінах якісь картинки і підпалив постіль. Вірно?

— Так. Мабуть, тривале ув'язнення впливає на психіку. Я і сам розумію, що вів себе більш ніж дивно.

— Я не заздрю тобі, брате. Скажи, що ти збираєшся робити?

— Чесно кажучи, ще не вирішив.

— Може, ти хочеш залишитися тут?

— Сам не знаю. Як йдуть справи в Авалоні?

— Тут командую я. — Судячи з його тону, це був не виклик, а констатація факту. — Думаю, мені вдалося позбавити Авалон від небезпеки, що загрожувала йому. Якщо я правий, зараз настануть спокійні часи. Ціну я, звичайно, заплатив високу, — тут він мимоволі кинув погляд на свою куксу, — Але гра вартувала свічок.

І він почав говорити про те, що я вже чув від хлопчиська-дезертира, а потім розповів про битву. Коли проводирка відьом загинула, її солдати розбіглися в різні боки. Авалонці кинулися навздогін і майже всіх перебили, а печери знову завалили камінням. На всяк випадок Бенедикт залишив поряд з ними кілька патрульних загонів.

Він ні слова не сказав про свою зустріч з Лінтрою.

— А хто вбив проводирку? — Поцікавився я.

— Це зробив я, — відчеканив він, і кукса його мимоволі смикнулася. — Але я завагався, перш ніж нанести перший удар. Не можна було зволікати.

Я відвів очі вбік, і Ганелон наслідував моєму прикладу. Коли я знову подивився на Бенедикта, обличчя його було спокійним.

— Ми шукали тебе. Ти хоч знаєш про це, Корвін? — Запитав він. — І Бранд, і Жерар з ніг збилися, проходячи безліч Відображень. Ти дійсно вгадав те, що сказав Ерік, пояснюючи причину твого зникнення відсутності. Ніхто не повірив йому на слово. Багато разів ми намагалися зв'язатися з тобою, але твоя карта залишалася холодною. Мабуть, пошкоджений мозок блокує контакт. Цікава деталь. Тим не менше ми вирішили, що ти загинув. Потім до пошуків приєдналися Джуліан, Каїн і Рендом.

— Он як? Я зворушений.

Він посміхнувся.

— О! — Вигукнув я, лаючи себе за нерозуміння, і теж посміхнувся.

Вони кинулися шукати не мене, а мій труп, щоб звинуватити Еріка в братовбивстві і або позбавити його влади, або шантажувати цим.

— Особисто я шукав тебе в околицях Авалона, — продовжував Бенедикт, — і мені так тут сподобалося, що я вирішив залишитися. У ті дні держава була в жахливому стані, і я трудився у поті чола, щоб повернути їй минулу славу. Я зробив це в пам'ять про тебе, але мені полюбилася ця країна і її жителі. Вони звикли до думки про те, що я — їхній протектор, і, чесно кажучи, я до них теж звик.

Я був одночасно і зворушений, і стривожений його словами. Чи не хотів він сказати, що йому довелося виправляти помилку невмілого молодшого брата, який так нашкодив тут? Або він не лукавив, а дійсно відчув мою любов до Авалона — правда, іншого Авалона — і вирішив як ніби виконати мою останню волю? Ні, все-таки я став надмірно сентиментальний.

— Приємно чути, що про мене не забули, — сказав я, — а ще приємніше, що ти взяв на себе роль захисника цієї країни. Мені б дуже хотілося побродити по знайомих місцях, які так жваво нагадують мені колишній Авалон. У тебе немає заперечень, якщо я трохи погостюю?

— І це все, чого ти хочеш?

— Це все, чого я хочу.

— Тоді знай, що спогади про твоє Відображення, яке правило тут, аж ніяк не з приємних. Дитину тут ніхто не назве Корвін, і я не брат йому.

— Розумію, — сказав я. — Мене звуть Корі. Адже ми можемо бути старими друзями?

— Всі будуть дуже раді, якщо мій старий друг залишиться у мене погостювати.

Я посміхнувся і кивнув. Він образив мене, ще раз натякнувши, що я винен у жалюгідному стані цього Відображення Відображення; мене, який — нехай на секунду — відчув холодний вогонь корони Амбера на своєму чолі.

Цікаво, як повів би себе Бенедикт, дізнавшись, що я маю пряме відношення до навали жінок-відьом? Зробив би він висновок, причому близький до істини, що втратив руку з моєї вини? Особисто я волів оцінювати ситуацію в цілому: не накажи Ерік випалити мені очі, я не вимовив би прокляття.

І все ж нехай краще Бенедикт нічого не знає.

Мені необхідно було з'ясувати, чи надасть він підтримку Еріку, чи буде на моїй стороні, або просто не стане втручатися, коли я почну діяти. Бенедикт був занадто розумний і напевно зараз думав про те, що я маю намір вжити. Отже…

Хто почне розмову?

Я запалив люльку, хлюпнув у кухоль вина, випустив хмару диму. Я вслухався в звуки, що доносилися з табору, посвист вітру, бурчання в моєму животі…

Бенедикт випив.

— Що ти маєш намір робити? — Недбало запитав він.

Я міг би відповісти, що ще не вирішив, що я щасливий, опинившись на свободі, що мені нічого не треба…

І він тут же зрозумів би, що я брешу і не червонію. Бенедикт знав мене як облупленого.

— Ти знаєш, що я маю намір зробити, — відповів я.

— Якщо ти попросиш мене про допомогу, я відмовлю. Амбер переживає важкі часи, і нічого влаштовувати в ньому гризню за владу.

— Ерік — узурпатор.

— Я волію бачити в ньому регента. Будь-який з нас, спробуй він зараз захопити трон, буде узурпатором.

— Значить, ти віриш, що батько живий?

— Я знаю, що Оберон живий і потрапив у біду. Він кілька разів намагався зі мною зв'язатися.

На моєму обличчі не здригнувся жоден мускул. Значить, я був не єдиним. Розкажи я про нашу з батьком розмову, мене назвали б брехуном і звинуватили б у лицемірстві — п'ять років тому він практично наказав мені зайняти трон.

— Ти не підтримав Еріка, коли він оголосив себе королем. — Я допитливо подивився на Бенедикта. — Скажи, ти надасиш йому допомогу, якщо буде зроблена спроба скинути його з престолу?

— Я вже казав, що вважаю його регентом. І незалежно від мого до нього відношення, я не хочу міжусобиць в Амбері.

— Отже, ти надасиш йому допомогу.

— Я сказав усе, що хотів сказати. Ти вільний залишатися в Авалоні, скільки забажаєш, але я не дозволю використовувати його як плацдарм для нападу на Амбер. Це ясно?

— Цілком.

— От і чудово. А раз ми так добре зрозуміли один одного, відповідай мені, ти все ще має намір тут залишитися?

— Не знаю. Твоє бажання уникнути міжусобиць дає гарантії тільки Еріку?

— Не розумію. Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що в ім'я спокою ти можеш прийняти рішення повернути мене в Амбер силою. Але якщо зі мною спробують зробити те, що вже один раз зробили, я накою таких бід, перед якими будь-які міжусобиці здадуться тобі веселим пікніком.

Бенедикт почервонів і опустив очі.

— Я не хотів сказати, що віддам тебе, Корвін. Невже ти думаєш, у мене немає серця? Я не допущу, щоб з моєї вини ти потрапив до в'язниці або осліп… Якщо не гірше. І я з радістю прийму тебе як гостя, але тільки залиш, будь ласка, і своє марнославство, і свій страх на кордоні моєї держави.

— У такому разі я залишаюся, — сказав я. — У мене немає армії, і я не збираюся набирати її в Авалоні.

— Я радий.

— Спасибі, Бенедикт. Хоч і не очікував тебе тут побачити, я теж радий нашій зустрічі.

Він знову почервонів і кивнув.

— Взаємно. Невже я перший з нас, з ким ти зустрівся після втечі?

— Так. І мене цікавить, як поживають мої брати і сестри. Що новенького?

— Ніхто не помер.

Обидва ми посміхнулися, і я зрозумів, що Бенедикт не збирається бути зі мною відвертим. Він взагалі не любив пліток і чуток і волів більше мовчати. Що ж, його право.

— Я залишуся в районі печер ще на тиждень, — повідомив він після нетривалого мовчання. — Хочу переконатися, що все в порядку.

— Хіба це не очевидно?

— Думаю, так, але я не хочу ризикувати. Тиждень — не термін, а я повинен бути впевнений, що з відьмами покінчено.

— Обачність… — Пробурмотів я.

— … І якщо ти не жадаєш жити похідної життям, вирушай прямо в Авалон. Неподалік від міста в мене є невеликий маєток. Сподіваюся, він тобі сподобається.

— Спасибі, Бенедикт.

— Вранці я накидаю тобі карту місцевості і дам лист керуючому, а коли покінчу із справами приїду і теж як слід відпочину.

— От і чудово.

— Тоді підшукай собі в таборі місце для нічлігу і лягай спати. Дивись, не пропусти сніданок.

— Постараюся. Ти не заперечуєш, якщо ми влаштуємося на ніч там, де залишили сідельні сумки?

— Про що ти говориш! — Вигукнув він, і ми допили вино.

Виходячи з намету, я високо підняв полог і стиснув великий шматок полотна в руці. Бенедикт побажав нам доброї ночі і повернувся до столу, не помітивши утвореного збоку отвору.

Я спорудив постіль праворуч від сідельних сумок і поступово став їх підтягувати, риючись в речах. Ганелон з цікавістю на мене подивився. Я кивнув і вказав очима на намет. Він задумався, кивнув у відповідь і теж постелив правіше.

Я прикинув відстань на око, підійшов до свого супутника і голосно запитав:

— Не заперечуєш, якщо ми поміняємося місцями? Мені тут більше подобається. — Для повної ясності я йому підморгнув.

— Мені байдуже, — так само голосно відповів Ганелон і знизав плечима.

Одні багаття згасли, інші згасали — солдати вляглися спати. Вартові не звертали на нас уваги, в таборі було тихо, на небі — ні хмаринки, лише сліпуча блакить зірок. Запах диму і вологої землі приємно лоскотав мені ніздрі, нагадуючи про інші часи. Я дуже втомився.

Але замість того щоб закрити очі, що злипалися, я поклав під голову жорстку сідельну сумку, набив люльку і закурив.

Мені двічі довелося змінити позу — Бенедикт весь час ходив по наметі і на якийсь час взагалі зник з поля зору. Очевидно, він копався в скриньці, тому що світло далекої лампи заколивалося. Потім Бенедикт підійшов до столу, звільнив його від посуду, відійшов кудись, повернувся і сів на старе місце. Я зігнув шию, щоб не втрачати з уваги його ліву руку.

Він гортав невелику книжку або…

Карти?

Природно.

Дорого б я дав, щоб дізнатися, яку карту він витягнув з колоди і поклав перед собою. Дорого б я дав і за Грейсвандір — на той випадок, якщо в наметі з'явиться людина, яка увійшла не через той полог, в якому я зробив таке зручне отвір. Я відчув свербіж в долонях і підошвах ніг, як буває у мене перед битвою.

Але в наметі ніхто не з'явився.

Бенедикт сидів не рухаючись, хвилин п'ятнадцять, а потім зібрав карти в колоду, замкнув її в скриньку і погасив світло.

Вартові продовжували обхід. Ганелон хропів.

Я вибив люльку, повернувся на бік і влаштувався зручніше.

«Завтра, — сказав я сам собі, — якщо завтра я прокинусь живим і неушкодженим, все буде в порядку».