Рекурсія

Баррі 4 листопада 2018 року

Кав’ярня стоїть у мальовничому місці на березі Гудзону, в тіні Вест-Сайдського шосе. Баррі та Джулія легенько обіймаються.

— У тебе все нормально? — питає вона.

— Так.

— Як добре, що ти прийшов.

Офіціант приймає в них замовлення на напої, і вони розмовляють, чекаючи кави.

Сьогодні неділя, людей на бранчі чимраз більшає, і поки між ними панує ніякова тиша, Баррі звіряє свої спогади.

Дочки не стало одинадцять років тому.

Невдовзі по тому від нього пішла Джулія.

Він у житті не бачив ані Маркуса Слейда, ані Енн Восс Пітерс.

Не повертався у спогад, щоб урятувати Меґан.

Світ не знав і не знає, що таке синдром хибної пам’яті.

Ніколи реальність і час не розсипались у свідомості мільярдів людей.

Він ніколи не бачив Гелени Сміт.

Їхні численні спільні життя, під час яких вони намагалися врятувати світ від дії крісла, витіснено в пустку хибної пам’яті.

Жодних сумнівів — він відчуває це кістковим мозком.

Це перша, початкова часолінія.

Баррі дивиться на Джулію навпроти за столом і каже:

— Я дуже радий тебе бачити.

Вони говорять про Меґан, про те, як кожен уявляв собі її майбутнє, і Баррі ледве стримується, щоб не сказати Джулії, що він знає це напевне.

Що він бачив це на власні очі в далекому, недосяжному спогаді.

Що їхня дочка була б енергійнішою, допитливішою та добрішою, ніж вони уявляють, віддаючи належне пам’яті про Меґан.

Коли приносять їжу, Баррі пригадує, як з ними за столом сиділа Меґан. І може присягнутися, що майже відчуває її присутність, як фантомний біль. Йому боляче, так, але це не зламає його, як колись.

Спогад про дочку болючий, бо в житті було дещо прекрасне, хоч його вже й немає.

Те саме стосується й Джулії. І всіх втрат, яких йому доводилося зазнавати.

Коли він попередній раз переживав цю мить із Джулією, вони згадували родинну подорож в Адірондакські гори, на озеро Сльоза Хмар, де бере свій початок Гудзон.

І метелик, що пурхав над Баррі, теж навіював думки про Меґан.

— У тебе кращий вигляд, — каже Джулія.

— Справді?

— Так.

У місті пізня осінь, Баррі здається, ця реальність щосекунди твердішає. І жодних тобі зсувів, що загрожують перевернути все.

І він уже не впевнений, що існували інші часолінії. Навіть Гелена більше сприймається як фантазія, що загасає, ніж як жінка, якої він закохано торкався.

Реальністю в цю мить є не фантомний спогад, як ударна хвиля на його очах випаровує Верхній Вест-Сайд. Реальність — звуки міста, люди за столиками навкруг нього, його колишня, дихання, що входить і виходить із легенів.

Для всіх, крім Баррі, минуле — єдине.

Позбавлене нестикувань.

Позбавлене хибних спогадів.

Хибні часолінії хаосу та руйнувань — це лише його спогади.

Коли приносять чек, Джулія поривається заплатити, але він забирає його й дає свою картку.

— Дякую, Баррі.

Він простягає над столом руку, бере її руку та відзначає, що Джулія здивована таким інтимним жестом.

— Я маю щось тобі сказати, Джуліє.

Баррі переводить погляд на Гудзон.

Легіт від річки освіжає, сонце пригріває плечі. Човни з туристами курсують угору та вниз річкою. Вище невтомно шумить автострада. Небо густо покреслене інверсійними смугами тисяч літаків.

— Я довго сердився на тебе.

— Я в курсі, — каже Джулія.

— Я думав, ти пішла від мене через Меґан.

— Можливо. Не знаю. Дихати одним повітрям з тобою в ті похмурі дні було просто нестерпно.

Баррі хитає головою.

— Я думаю, що якби ми могли повернутися в часи, коли вона була жива, і якось запобігти її смерті, то все одно наші дороги розійшлися б. Я думаю, що нам просто судилося прожити разом певний час. Може, втрата Меґан його скоротила, але навіть якби вона не загинула, ми все одно розійшлися б.

— Ти справді так думаєш?

— Так, і шкодую, що сердився. Шкодую, що зрозумів це тільки тепер. У нас було стільки чудових моментів, а я так довго їх не цінував. Я міг лише озиратися та сумувати. І от що я тобі скажу: я не став би нічого міняти. Я радий, що ти прийшла в моє життя. Радий за спільно проведений час. Радий за Меґан і за те, що це ми її народили. Що вона не могла народитися в іншої пари. Я не міняв би жодної секунди із цього.

Джулія витирає сльозу.

— Усі ці роки я думала, що ти шкодуєш про знайомство зі мною. І винуватиш мене в тому, що твоє життя пішло шкереберть.

— Просто мені було боляче.

Джулія стискає йому руку.

— Мені так шкода, Баррі, що ми не були створені одне для одного. У цьому ти правий, і пробач мені за все.

Баррі 5 листопада 2018 року

Лофт розмістився на третьому поверсі переобладнаного складу в районі Догпатч: колись тут будували кораблі.

Баррі паркує орендовану машину за три квартали від нього й далі йде пішки.

Туман такий щільний, що розмиває міські контури. Усі будівлі наче покриті сірим грунтованням, а вуличні ліхтарі геть розчинилися, перетворились на ефірні світні кулі. Чимось ця палітра нагадує хибні спогади, але Баррі подобається анонімність, яку вона забезпечує.

Двері під’їзду відчиняє жінка у вечірньому вбранні.

Баррі прослизає повз неї до вестибюля, долає два прогони сходів, тоді йде довгим коридором до помешкання з номером 7.

Стукає в двері, чекає.

Ніхто не озивається.

Він стукає сильніше, і за мить по той бік дверей лунає ґречний чоловічий голос:

— Хто там?

— Детектив Саттон. — Баррі відступає на крок і підносить до вічка поліційний значок. — Можна поставити вам кілька запитань?

— Про що?

— Будь ласка, відчиніть двері.

Минає п’ять секунд.

Баррі вже думає: «Не пустить він мене».

Він ховає значок і відступає ще на крок, збираючись ударити ногою, коли за дверима брязкає ланцюжок і чути клацання замка.

На порозі стоїть Маркус Слейд.

— Чим можу допомогти? — питає Слейд.

Баррі проходить повз нього в тісний неохайний лофт із великими вікнами, що виходять на стару корабельню, і бухту, і вогні Окленда вдалині.

— Гарне місце, — зауважує Баррі, поки Слейд замикає вхідні двері.

Він підходить до кухонного столика, де лежить спортивний альманах за 1990-ті, а біля нього — грубезний фоліант, на якому написано: «Діаграми курсів акцій за останні 35 років».

— Розважальне читво? — цікавиться Баррі.

Слейд невдоволений, нервує. Руки в кишенях зеленого кардигана, очі бігають туди-сюди, кліпають то повільно, то часто.

— Чим ви займаєтеся, містере Слейд?

— Я працюю в «Іон індастріз».

— У якому відділі?

— Дослідження та розробка. Я асистент в однієї з їхніх провідних науковиць.

— І що ж ви там таке досліджуєте? — доправляється Баррі, гортаючи стос свіжонадрукованих інтернетних сторінок. — «Історичний розподіл по штатах виграшних лотерейних номерів».

Слейд підходить до Баррі та висмикує папери в нього з рук.

— Робота в нас специфічна, усі ми давали підписку про нерозголошення. А що, власне, вас цікавить, детективе Саттоне?

— Я розслідую вбивство.

Слейд випростується:

— Кого вбили?

— Ну, це доволі дивне вбивство. — Баррі зазирає Слейдові в очі. — Воно ще не сталося.

— Я вас не розумію.

— Я тут із приводу вбивства, яке має статися сьогодні ввечері, пізніше.

Слейд ковтає слину, кліпає.

— А до мене це яким боком?

— Воно станеться у вас на роботі, потерпілу звуть Гелена Сміт. Це ж ваша начальниця, так?

— Так.

— А ще вона жінка, яку я кохаю.

Слейд стоїть навпроти Баррі, вирячивши очі, їх розділяє кухонний стіл.

Баррі показує на книжки.

— Зазубрюєте все це? Ну, зрозуміло, це із собою не візьмеш.

Слейд роззявляє рота, знову стуляє.

Потім каже:

— Я хочу, щоб ви пішли звідси.

— До речі, він спрацює.

— Не розумію, про що ви говорите…

— Ваш план. Спрацює так, що мало не здасться. Ви станете багатим, знаменитим. На превеликий жаль, ваш сьогоднішній вчинок стане причиною страждань мільярдів людей і кінця реальності та часу в нашому розумінні.

— Хто ви такий?

— Просто коп із Нью-Йорка. — Баррі пронизує Слейда поглядом десять довгих секунд.

— Геть звідси!

Баррі не рухається. Єдиний звук у помешканні — швидке хрипке дихання Слейда. На столі починає дзижчати Слейдів телефон. Баррі опускає очі: нове повідомлення від абонента «Гелена Сміт».

Нарешті Баррі прямує до дверей.

Пройшовши три кроки, він чує за спиною сухе клац! І ще. І ще.

Баррі повільно розвертається та в протилежному кутку квартири бачить Слейда, який отетеріло дивиться на револьвер у своїй руці, з якого за кілька годин мав би вбити Гелену. Дивиться на Баррі, який мав би лежати, стікаючи кров’ю. І знову Слейд наводить револьвер на Баррі, тисне на курок — осічка.

— Я вже заходив сьогодні, поки ти був на роботі, — пояснює Баррі. — Зарядив револьвер порожніми гільзами. Хотів на власні очі пересвідчитись, на що ти здатний.

Слейд зиркає очима в бік спальні.

— У домі немає жодного бойового патрона, Маркусе. Хоча… не те щоб жодного. — Баррі витягує з наплічної кобури «глок». — У мене в пістолеті є.

Бар в Місії[55] — в затишному, обшитому дерев’яними панелями шинку під назвою «Чернечий казанок».

Вечір холодний і туманний, і вікна закладу запотіли зсередини. Гелена розповідала про цей бар щонайменше у трьох часолініях.

Баррі виходить з туману та запускає пальці у чуприну, злиплу від вогкості.

Вечір понеділка, пізня пора, тут майже ні душі.

Її він помічає в дальньому кутку біля барної стійки — невеличку самотню постать, згорблену за ноутбуком. Баррі прямує до неї — і нерви в нього не витримують. Усе значно гірше, ніж він побоювався.

У роті пересихає, долоні пітніють.

Це зовсім не та енергійна жінка, з якою він прожив шість життів. На ній сірий светр, із якого чи то кіт, чи то собака надер вовни так, що сотні ниточок стирчать з нього на всі боки, замацані окуляри, навіть волосся не таке — довге та стягнуте в повсякденний кінський хвіст.

З її вигляду зрозуміло, що Гелена цілком поглинута ідеєю створити крісло пам’яті, і Баррі страшенно її шкода.

Він займає стілець коло неї, та вона на нього навіть не зважає.

Баррі вловлює в її подиху запах пива, однак крізь цей запах пробивається інший, тонший і простіший аромат дихання його дружини, який він упізнав би з мільйона. Він намагається не дивитись на неї, але спричинені її близькістю почуття неможливо приборкати. Її обличчя він востаннє бачив, забиваючи соснове віко домовини. І ось вона пише комусь електронний лист, а він тихенько сидить коло неї та перебирає в пам’яті всі їхні спільні життя.

Чудові миті.

І не дуже — теж.

Прощання, смерті.

І зустрічі — такі, як ця.

Ця зустріч схожа на ті шість, коли вона підходила до нього, двадцятиоднорічного, у портлендській третьорозрядній забігайлівці, сідала поряд — молода, ясноока, прекрасна й безстрашна.

«Бачу по очах, що ви хочете пригостити мене».

Баррі подумки всміхається, бо в цю мить вона навіть віддалено не нагадує даму, готову пригостити випивкою незнайомця.

Вигляд у неї… який і має бути в Гелени: вся в роботі, геть не зважає на довколишній світ.

З’являється бармен. Баррі робить замовлення, а потім сидить з пивом і ставить собі запитання, продиктоване ситуацією: що сказати найвідважнішій із жінок, з якою прожито пів дюжини фантастичних життів, з якою разом рятували світ, яка рятувала тебе всіма можливими способами і яка навіть гадки не має про твоє існування.

Баррі відпиває пива й ставить кухоль на стійку. Повітря наелектризоване, як перед грозою. У мозку лавиною проносяться запитання…

Ви зможете зі мною познайомитись?

Ви зможете повірити мені?

Ви зможете покохати мене?

Наляканий, піднесений — всі почуття загострені, серце калатає — Баррі нарешті повертається до Гелени, яка, відчувши його увагу, дивиться на нього смарагдово-зеленими очима.

І він каже…