Рекурсія

Баррі 2 листопада 2018 року

Баррі Саттон зупиняє машину на пожежній стоянці біля центрального входу до По-білдингу — висотки у стилі арт-деко, підсвіченої білим світлом фасадних ліхтарів. Він вискакує з поліційного «форда», перебігає тротуар і через обертові двері опиняється у фоє.

Нічний охоронець притримує для нього двері ліфта. Лунко цокаючи підборами по мармуру, Баррі біжить до кабіни і влітає в неї.

— Який поверх?

— Сорок перший. З ліфта праворуч і коридором до кінця.

— Тут за хвилину будуть інші копи. Скажіть їм, щоб не рипалися, поки я не дам сигналу.

Швидкість ліфта не відповідає вікові будівлі, він підіймається так стрімко, що закладає вуха. Двері розсуваються, Баррі вибігає в коридор, проноситься повз вивіску якоїсь юрфірми. На поверсі панує напівтемрява, лише де-не-де горить світло. Баррі мчить по килиму, минаючи мовчазні кабінети, конференц-зал, кімнату відпочинку, бібліотеку. Нарешті коридор впирається у стійку реєстрації, поєднану з найпросторішим кабінетом на поверсі.

У тьмяному світлі все безбарвне, сіре. Неоковирний письмовий стіл із червоного дерева, закладений теками та стосами паперу. Круглий кавовий столик, закиданий нотатниками й заставлений чашками з давно вичахлою кавою. Алкогольний бар вгинається від пляшок елітного віскі «Макаллан». Під протилежною стіною гуде підсвічений акваріум із невеличкою акулою та зграйкою тропічних рибок.

Біля скляних дверей Баррі вимикає свій мобільний і роззувається. Тоді тихо відчиняє двері і тінню вислизає на терасу.

Оповиті сяйливим туманом сусідні хмарочоси Верхнього Вест-Сайду мають химерний вигляд. Добре чути шум міста: дудіння клаксонів, що відлунює від будівель, завивання далеких швидких, які мчать комусь на допомогу. До вершини По-білдингу — корони з готичного мурування, сталі та скла — менш ніж пів сотні футів[1].

До жінки п’ятнадцять футів. Вона сидить біля пошарпаної негодою гаргульї, спиною до Баррі. Ноги звисають у порожнечу.

Баррі на кілька дюймів[2] просувається до жінки. Шкарпетки на вологих плитах одразу промокають наскрізь. Якщо вдасться, залишаючись непоміченим, підійти досить близько, він зможе відтягнути її від краю до того, як вона…

— Я чую ваш одеколон, — не озираючись, говорить жінка.

Баррі завмирає.

Жінка тим часом обертається до нього та попереджає:

— Зробите ще крок — і я стрибаю.

Важко сказати точно за непевного освітлення, але на вигляд жінці років сорок. Одягнута в темний жакет і таку саму спідницю. Мабуть, сидить тут довгенько: волосся, вологе від туману, злиплося.

— Ви хто? — запитує вона.

— Баррі Саттон. Детектив, Центральний відділ пограбувань Нью-Йорка.

— Пограбувань?..

— Просто я був до вас найближче. Як вас звати?

— Енн Восс Пітерс.

— Я можу називати вас Енн?

— Звичайно.

— Може, ви хочете, щоб я до когось подзвонив?

Жінка заперечно хитає головою.

— Я перейду сюди, щоб ви не дуже повертали шию, коли дивитесь на мене.

І Баррі робить кілька кроків уперед, до парапету, й трохи вбік, ніби від неї, хоча відстань між ними скорочується до восьми футів. Він зазирає за край — і в нього всередині все холоне.

— Ну що, шкварте, я вас слухаю, — каже Енн.

— Вибачте, що?

— А хіба ви прийшли не відраджувати мене? Показуйте, що вмієте.

Ще в ліфті Баррі намагався пригадати все, що чув на тренінгах про самогубства й самогубців. І навіть дібрав слова до цієї нагоди.

Однак зараз він не знає, чи вони доречні. От що він точно знає, то це те, що в нього задубіли ноги.

— Я розумію, вам зараз життя немиле, але це мить, а мить минає, будуть інші миті…

Втискаючи долоні в камінь, роз’їдений десятиліттями кислотних дощів, Енн спрямовує погляд на вулицю, до якої чотириста футів. Просто відштовхнись — і все. Баррі підозрює, що саме це вона й робить подумки, крок за кроком підходячи до розв’язки. Збирається на силі.

Баррі відзначає, що вона тремтить.

— Може, я дам вам куртку? — запитує він.

— Детективе, я зовсім не впевнена, що ви захочете до мене підійти.

— Чому?

— Бо в мене СХП.

Баррі придушує в собі бажання розвернутися та кинутися навтіки. Авжеж, йому доводилося чути про синдром хибної пам’яті, але людину з ним він бачить вперше. Цього синдрому не мав жоден з його знайомців. Він ще не дихав одним повітрям з такими людьми. І Баррі не знає, чи варто йому намагатися її зупинити. Йому хочеться віддалитись від неї. Та пішло воно все до біса! Якщо Енн схоче стрибнути, Баррі спробує врятувати її, а як підчепить СХП, то так і буде. Бути копом — це постійний ризик.

— І давно він у вас? — запитує Баррі.

— Одного ранку, десь із місяць тому, я раптом опинилася не в себе вдома, у Міддлбері, штат Вермонт, а тут, у Нью-Йорку, у квартирі. Голова розколюється, з носа юшить кров… Спершу й гадки не мала, де я. Потім стала пригадувати… й це життя теж. Живу сама, маю інвестиційну фірму. Але в мене… — було видно, що жінка ледве стримує почуття. — … Я маю спогади і про інше життя, у Вермонті. У мене був дев’ятирічний син, Сем. Мого чоловіка звали Джо Берман, ми займалися ландшафтним дизайном. Я звалася Енн Берман. І ми були цілком щасливою родиною.

— На що вони схожі? — питає Баррі, непомітно присуваючись іще ближче.

— Хто — вони?

— Ваші хибні спогади про те життя, що у Вермонті.

— Розумієте, я не просто пригадую, як ішла до шлюбу. Я пам’ятаю нашу суперечку через те, яким мав бути весільний торт. До найменших подробиць пам’ятаю наш будинок. Нашого сина. Його народження — все до останньої миті. Його сміх. Його родимку на лівій щоці. Його перший день у школі. Як він не хотів, щоб я йшла додому. А от коли намагаюсь уявити його самого, він якийсь чорно-білий. Очі безбарвні. Я переконую себе в тому, що вони були блакитні. А бачу їх чорними. Всі спогади з того життя — вони як старе чорно-біле кіно. Ніби щось справжнє, а копнути глибше — якісь фантоми, спогади-примари… — Енн раптом осікається, та згодом додає: — Всі гадають, що СХП стосується тільки важливих, ключових моментів у житті, але подробиці — вони такі болючі. Я не просто пам’ятаю свого чоловіка. Я пам’ятаю запах його дихання, коли вранці, ще в ліжку, він обертався до мене. Як він раненько вставав, чистив зуби й вертався назад, сподіваючись на секс. От що найболючіше. Чіткі подробиці, які показують, що все було насправді.

— А це життя? — питає Баррі. — Воно ж чогось варте для вас?

— Можливо, хтось, підчепивши СХП, й далі намагається триматися за реальні, а не хибні спогади, але з мене вже досить! Я й так трималася довгі чотири тижні. Більше не можу прикидатися. — Сльози течуть з її очей, розмиваючи туш. — Мого сина взагалі не існувало. Розумієте? Він — лише приємний глюк у мене в голові.

Баррі наважується ступити ще один крок до неї, але цього разу вона помічає.

— Не наближайтеся.

— Ви не самотні.

— Гори воно синім полум’ям! Я дуже самотня.

— Я знаю вас лише кілька хвилин, і повірте, мені буде дуже сумно, якщо ви це зробите. Подумайте про тих, хто вас любить у цьому житті. Уявіть, що вони відчуватимуть.

— Я відшукала Джо, — говорить Енн.

— Це хто?

— Мій чоловік. Він живе у власному будинку на Лонг-Айленді. Так дивився на мене, ніби вперше бачить, але ж видно було, що впізнав. У нього зовсім інше життя. Він одружений — не знаю, з ким саме. Не знаю, чи є в них діти. А на мене дивився, ніби я — божевільна.

— Співчуваю вам, Енн.

— Це так боляче…

— Послухайте, я також через це пройшов. Хотів вкоротити собі віку. А тепер от стою перед вами й кажу: як добре, що нічого із собою не зробив. Як добре, що мені вистачило сил пережити це. Ця чорна смуга — не вся книга вашого життя. Лише розділ.

— А що з вами сталося?

— Я втратив дочку. Життя пройшлося по мені котком.

Енн переводить погляд на пломінкий небокрай.

— У вас лишилися її фотографії? Ви досі розмовляєте про неї з іншими?

— Так.

— То вона хоч насправді була.

Баррі не знає, що на це сказати.

Енн знову дивиться собі під ноги. Скидає одну туфлю.

Дивиться, як вона падає.

Тоді скидає другу.

— Енн, будь ласка…

— У моєму попередньому, несправжньому житті, п’ятнадцять років тому, Френні — так звали першу дружину мого Джо — справді стрибнула з цієї тераси. В неї була клінічна депресія. І я знаю, він картав себе. Перш ніж піти з дому Джо на Лонг-Айленді, я сказала йому, що сьогодні ввечері стрибну з По-білдингу, як Френні. Це так тупо й наївно, але я сподівалася, що він прийде сюди сьогодні, врятує мене. Зробить те, чого для неї не зробив. Я спершу гадала, що ви — це він, але Джо не користується одеколоном. — Енн замріяно усміхається, а тоді додає: — Пити хочеться.

Баррі крізь засклені французькі двері зиркає в темний кабінет і бачить біля стійки реєстрації двоє патрульних. Тоді він озирається на Енн.

— Ну, може, ви підведетеся, ми зайдемо всередину, я наллю вам води.

— А може, краще принесіть сюди?

— Я не можу залишити вас саму.

Руки в неї тремтять, в її очах він читає раптову рішучість.

Енн дивиться Баррі у вічі.

— Це не ваша провина, — говорить вона. — Це не могло закінчитись інакше.

— Енн, ні…

— Мого сина не стало.

І вона з невимушеною грацією відривається від карниза.

Гелена 22 жовтня 2007 року

О шостій ранку Гелена вже стоїть під душем, змиваючи сон струменями гарячої води, і тут її пронизує потужне відчуття: в її житті уже була ця мить! А втім, нічого особливого. Дежавю в неї постійно, від двадцяти років з гаком. І в цьому моменті під душем нічого особливого. Як там «Маунтінсайд капітал»? Уже тиждень минув, як Гелена послала свою пропозицію. Могли б і відповісти. Призначити зустріч, якби їх зацікавила тема.

Гелена запарює в кавнику ароматну каву та готує свій улюблений сніданок: чорні боби, просмажена яєчня з трьох яєць із кетчупом. Вона снідає за столиком біля вікна й роздивляється, як ранкове небо над околицями Сан-Хосе наливається світлом.

Вона вже понад місяць нічого не прала, і підлога в спальні встелена брудною одіжжю, як килимом. Гелена довго риється в купі речей, поки нарешті знаходить футболку й джинси, в яких ще можна вийти з дому.

Коли Гелена чистить зуби, дзвонить телефон.

Вона спльовує пасту, прополіскує рот, вертається до спальні та, коли телефон дзеленькоче вчетверте, приймає-таки дзвінок.

— Як поживає моя дівчинка?

Батьків голос завжди викликає в неї усмішку.

— Привіт, тату.

— Думав, не застану тебе вдома. А турбувати в лабораторії вже не хотілося.

— Ні, все нормально, як ти?

— Згадав про тебе. Як там твоя пропозиція? Є якісь зрушення?

— Поки що ні.

— Щось мені підказує, що все буде гаразд.

— Не знаю. Місто не любить слабаків. Конкуренція дуже висока. Стільки розумників, яким потрібні гроші…

— Але це не такі розумники, як моя дівчинка.

Батькова віра у «розумну дівчинку» стає нестерпною. Особливо зараз, цього ранку, коли привид фіаско вже висить над Геленою в захаращеній спаленьці з голими глухими стінами — у цій собачій буді, де понад рік не було гостей.

— Як у вас погода? — запитує Гелена, щоб змінити тему.

— Вчора ввечері йшов сніг. Перший сніг.

— І багато насипало?

— Та ні, пару дюймів. А от гори стоять білі.

Вона бачить їх як наяву: Передовий хребет Скелястих гір, гори її дитинства.

— Як мама?

Дуже коротка, майже невловна пауза.

— Та все гаразд.

— Тату…

— Що?

— Як там мама?

І вона чує, як повільно видихає батько.

— Бувало й краще.

— З нею все добре?

— Так. Зараз вона спить нагорі.

— У вас щось сталося?

— Ні.

— А як подумати?

— Вчора після вечері ми грали в джин-рамі[3], як завжди це робили. І вона… вона не могла згадати правила. Сидить за столом, дивиться на карти, а на щоках сльози. Ми тридцять років грали в цю гру!

Чути, як батько затуляє слухавку рукою.

Він плаче, за тисячу миль звідси.

— Тату, я приїду додому.

— Ні, Гелено.

— Тобі потрібна моя допомога.

— У нас тут гарна підтримка. Сьогодні підемо до лікаря. Якщо вже так хочеться допомогти, то знайди фінансування і збудуй своє крісло.

Гелена не хоче йому зізнаватися, але до крісла — як до Місяця пішки. Чи як до Марса. Це марево, міраж.

На очі їй набігли сльози.

— Ти знаєш, я й так це роблю для неї.

— Знаю, серденько.

На мить обоє замовкають, кожен намагається плакати так, щоб співрозмовник не почув, і обом це однаково не вдається. Гелені дуже хочеться сказати, що скоро так буде, але ж це неправда.

— Я наберу тебе ввечері, коли буду вдома, — обіцяє вона.

— Домовились.

— Скажи, будь ласка, мамі, що я її люблю.

— Скажу. Але вона й так це знає.

За чотири години в надрах неврологічного корпусу в Пало-Альто, коли Гелена вивчає ментограму викликаного страхом спогаду в миші — зображення підсвічених флуоресцентним сяйвом нейронів, пов’язаних хитросплетінням синапсів, — на порозі її кабінету з’являється незнайомець.

Відірвавши погляд від монітора, вона бачить чоловіка в бавовняних штанах, білій футболці та з усмішкою на кілька тонів білішою, ніж слід.

— Гелена Сміт? — питає незнайомець.

— Так.

— Чжи Ун Черкавер. Знайдете трохи часу для розмови?

— Лабораторія охороняється. Хто вас сюди впустив?

— Вибачте, що без запрошення, але, здається, я зможу вас зацікавити.

Гелена може попросити його залишити приміщення чи викликати охорону.

Однак чоловік не здається небезпечним.

— Ну добре, — каже вона. Раптом Гелена уявляє, що за картина відкривається очам незнайомця: мрія скнари, жах клаустрофоба, на який перетворився її кабінет, без вікон, захаращений, з пофарбованими стінами зі шлакоблоків. Відчуття клаустрофобії посилювали стоси коробок із тисячами рефератів і статей (три фути заввишки, два фути завширшки), якими був оточений її стіл.

— Вибачте за гармидер. Зараз я звільню місце.

— Не хвилюйтесь, я сам.

Чжи Ун дотягується до складаного крісла та сідає навпроти неї.

Його очі блукають по стінах, майже цілком укритих чіткими, з високою розділовою здатністю картинками мишачих ментограм і нейронних випалин у людей, хворих на деменцію та хворобу Альцгеймера.

— Чим можу вам допомогти? — запитує вона.

— Мій роботодавець у захваті від вашої статті про візуалізацію спогадів, надрукованої в «Нейроні»[4].

— Ваш роботодавець має ім’я?

— Е-е, це залежить…

— Від чого?..

— Від того, як складеться наша бесіда.

— Чому я взагалі маю розмовляти з кимось, не знаючи, кого він представляє?

— Бо гроші, які виділив вам Стенфорд, закінчуються за півтора місяця.

Вона підіймає брову.

— Мій бос щедро платить мені за те, щоб я знав усі таємниці тих, хто його цікавить, — додає Чжи Ун.

— Ви хоч самі зрозуміли, в чому щойно зізналися?

Чжи Ун витягує зі шкіряної сумки темно-синю теку.

Її заявка.

— Точно! — вигукує вона. — Ви з «Маунтінсайд капітал»!

— Ні. І фінансувати вас вони не будуть.

— Тоді звідки у вас це?

— Це не суттєво. Просто ніхто не буде вас фінансувати.

— Звідки ви знаєте?

— Звідси. — Він кидає її заявку на захаращений стіл. — Це курям на сміх. Просто продовження того, що ви робили у Стенфорді останні три роки. Бракує амбіцій. Вам тридцять вісім, а в академічних колах це як дев’яносто. Не за горами той день, коли ви прокинетесь і зрозумієте, що найкращі дні вже позаду. Що ви змарнували…

— Я думаю, вам краще піти.

— Вибачте, коли образив. Якщо дозволите, я скажу, в чому ваша проблема: ви не наважуєтесь попросити того, чого насправді потребуєте.

У Гелени чомусь виникає думка, що незнайомець глузує з неї. Вона розуміє, що не треба танцювати під його дудку, та нічого не може вдіяти.

— Чому це я боюся попросити?

— Бо ваші забаганки обійдуться в круглу суму. І йдеться не про семизначне число. Дев’ять знаків як мінімум. А може, всі десять. Потрібна команда програмувальників, яка напише алгоритми для комплексної каталогізації та проєкціювання пам’яті. Обладнання для експериментів з людьми.

Гелена дивиться на нього через стіл.

— Про експерименти за участі людей у моїй заявці не було жодного слова.

— А якщо я скажу, що ми дамо вам усе, чого ви попросите? Необмежене фінансування. Вас таке зацікавить?

Серце в Гелени б’ється дедалі швидше.

Невже це відбувається ось так?

Гелена думає про крісло вартістю п’ятдесят мільйонів доларів, створити яке мріяла відтоді, як у матері почалися проблеми з пам’яттю. Це дивно, але досі вона не уявляла його як щось реальне — тільки як креслення в заявці на патент, що вона подасть одного дня. Вже була готова назва: «Імерсивна платформа для проєкціювання недискретних спорадичних ремінісценцій».

— Гелено?

— Якщо я скажу так, ви назвете свого боса?

— Так.

— Тоді так.

Він називає.

Коли її щелепа вертається на місце, Чжи Ун видобуває із сумки інший документ і простягає їй поверх коробок з паперами.

— Що це таке? — запитує Гелена.

— Угода про наймання і про конфіденційність. Без права внесення змін. Гадаю, ви погодитеся, що умови напрочуд щедрі.

Баррі 4 листопада 2018 року

Кав’ярня розташована у мальовничому місці на березі Гудзону, нижче Вест-Сайдського шосе. Баррі приходить за п’ять хвилин до призначеного часу, та Джулія вже сидить за столиком під парасолькою. Вони обіймаються, коротко й легенько, ніби зроблені не з плоті, а зі скла.

— Радий тебе бачити, — каже Баррі.

— І я рада, що ти прийшов.

Вони сідають. Підскакує офіціант, приймає замовлення.

— Як Ентоні? — цікавиться Баррі.

— Чудово. Переоблаштовує фоє в Льюїс-білдингу. А ти? Як робота?

Баррі вирішує нічого не казати про невдалу спробу запобігти самогубству, що сталося позавчора. Чекаючи на каву, вони теревенять про те про се. Сьогодні неділя, в кав’ярні повно народу — люди прийшли на бранч[5]. За кожним столиком, куди не кинь оком, киплять розмови, ллється сміх, і лише вони тихенько попивають каву в затінку.

Стільки тем для розмови — і нічого сказати одне одному!

Баррі відмахується від метелика, що пурхає над головою.

Часом ночами він у найменших подробицях уявляє собі розмову із Джулією. Спочатку виливає перед нею душу він — біль, гнів, любов, що назбиралися за весь цей час, — потім те саме робить вона. І врешті настає мить, коли він розуміє її, а вона — його.

Та всі такі бесіди залишаються лише в його уяві. Баррі не може змусити себе сказати, що в нього на серці, яке стиснулося й замкнулося від світу, взявшись рубцями. Його вже не доймає почуття ніяковості, як бувало раніше. Баррі змирився з думкою, що невдачі — невіддільна частина життя, і часом ці невдачі — люди, яких ви любили.

— Цікаво, чим вона займалася б тепер? — питає Джулія.

— Сподіваюся, сиділа б разом з нами.

— Я про роботу.

— А-а… Була б юристкою, ким же ще.

Джулія сміється. Цей сміх — один з найкращих звуків, які були в його житті, Баррі вже й не згадає, коли чув його востаннє. Прекрасний — і водночас руйнівний. Схожий на потаємне віконце в людині, яку ти колись знав.

— Вона сперечалася через що завгодно, — каже Джулія. — І зазвичай перемагала.

— Ми були для неї слабаками.

— Не ми — один із нас.

— Хто? Я? — удавано обурюється Баррі.

— Вона вже в п’ять років розуміла, як і на кого треба тиснути.

— А пам’ятаєш, як вона уламала нас дозволити їй повправлятися здавати задом…

— Не нас, а тебе.

— … і в’їхала моєю машиною в гаражну ворітницю?

Джулія пирскає сміхом.

— Вона тоді так засмутилася.

— Ні, розгубилась.

На пів секунди в уяві Баррі оживає спогад. Чи його фрагмент. Меґан за кермом старенької «тойоти камрі», зад машини зім’яв гаражні двері. Меґан червона як рак, по щоках течуть сльози, руки стискають кермо так, що побіліли кісточки.

— Вона була наполеглива й розумна, така точно чогось досягла б у житті. — Він допиває каву, доливає собі ще з френч-пресу з неіржавної сталі.

— Приємно поговорити про неї, — каже Джулія.

— Я радий, що нарешті можу це зробити.

Підходить офіціант, вони замовляють страви. І повертається метелик, сідає на стіл поруч із досі не розгорненою серветкою Баррі. Розправляє крильця. Чепуриться. Баррі жене від себе думку, що це Меґан прибилася до нього, обравши з усіх днів саме сьогоднішній. Думка, звісно, дурна, проте невідчіпна. Таке вже траплялося з Баррі: то вільшанка летить за ним через Нохо[6] цілих вісім кварталів, то сонечко раз у раз сідає на його зап’ясток, коли він вигулює пса в парку Форт-Вашингтон.

Коли приносять замовлення, Баррі уявляє, що Меґан сидить разом з ними за столиком. Час загладив підліткову незграбність. У неї попереду все життя. Попри всі намагання, Баррі не може роздивитися її обличчя — бачить тільки руки. Меґан говорить і весь час жестикулює, достоту, як мати, коли та впевнена в собі й чимось захоплена.

Баррі не голодний і їсть через силу. Джулія ніби щось хоче сказати, але передумує і мовчки доїдає свою фритату[7]. Баррі робить ковток води, знову відкушує шматок сандвіча й дивиться на річку вдалині.

Гудзон бере свій початок у невеличкому озерці Сльоза Хмар в Адірондакських горах. Одного літа вони їздили туди, Меґан тоді було вісім або дев’ять років. Стали табором у сосновому лісі. Дивились, як падають зорі. Силувались осягнути, як таке мале гірське озерце дає початок повноводому Гудзону. Баррі з головою поринає у спогад.

— Якийсь ти замріяний, — каже Джулія.

— Згадав, як їздили на Сльозу Хмар. Пам’ятаєш?

— Таке забудеш! Дощ періщив як з відра, і ми аж дві години ставили намет.

— Хіба не було сонячно?

Джулія хитає головою.

— Ні, всю ніч тремтіли в наметі, як ті цуцики, ніхто не спав.

— Ти нічого не плутаєш?

— Ні. Після цієї поїздочки в мене зуб на дикий відпочинок.

— Точно.

— І як ти міг таке забути?

— Не знаю.

Відверто кажучи, з ним так весь час.

Баррі постійно озирається назад, живучи більше спогадами, ніж теперішнім, і нерідко прикрашає минуле, збільшуючи його принадність. Роблячи його ідеальним. Ностальгія для нього — таке саме знеболювальне, як алкоголь. Нарешті він каже:

— Мені, мабуть, приємніше згадувати, як я зі своїми дівчатами дивився на падучі зорі.

Джулія кидає серветку на тарілку та відхиляється на спинку стільця.

— Не так давно я проїжджала біля нашого старого дому. Скажу тобі, він так змінився. Ти там буваєш?

— Час від часу.

Та насправді Баррі проїжджає повз колишній будинок щоразу, коли буває в Джерсі в якихось справах. Дім вони втратили за рік по тому, як не стало Меґан, за несплату кредиту, і сьогодні те місце вже майже не впізнати. Дерева стали вищими, пишнішими та зеленішими. Над гаражем з’явилася надбудова. Тепер у будинку живе молода сім’я. Фасад перероблений під камінь, побільшало вікон. Під’їзну доріжку розширено та «перевзуто». Гойдалку на дубі зняли ще багато років тому, але літери Б та М, що вирізали внизу стовбура Баррі та Меґан, досі там. Торік улітку Баррі навіть пробував їх на дотик, коли о другій ночі, після добрячої гульні з Ґвен і хлопцями з відділу пограбувань, йому припекло взяти таксі та рвонути до Джерсі.

Нові власники подзвонили на лінію «911»: мовляв, перед будинком вештається підозрілий тип, і з Джерсі-Сіті прибув поліціянт. Та Баррі він не заарештував, хоч той і добряче набрався. Коп був знайомий і знав, що довелося пережити Баррі. Тому він просто викликав таксі, завантажив Баррі на заднє сидіння, заплатив таксисту за проїзд до Мангеттену, і Баррі доправили додому.

Легіт від річки освіжає, сонце пригріває плечі — приємний контраст. Човни з туристами курсують угору та вниз по річці. Вище невтомно шумить автострада. Небо густо покреслене інверсійними смугами тисяч літаків. Пізня осінь у місті, один із небагатьох погожих днів, відпущених рокові.

Баррі міркує, що скоро зима, а там і кінець року, і наступний рік колись спіткає така сама доля. Час летить чимраз швидше. Не цього він чекав від життя, коли був молодим і жив в ілюзії, що можна чимось керувати. Керувати не можна нічим. Можна тільки терпіти.

Приносять рахунок.

Джулія поривається заплатити, але він забирає чек і кидає свою кредитку.

— Дякую, Баррі.

— Дякую, що запросила.

— Давай наступного разу побачимося швидше, ніж за рік. — І Джулія підіймає келих з водою, де плавають кубики льоду. — За нашу іменинницю.

— За нашу іменинницю.

У грудях Баррі гусне хмара горя, але він видихає її та додає уже майже нормальним голосом:

— За її двадцять шість.

Після бранчу Баррі йде в Центральний парк. Квартирна тиша гнітить його в день народження Меґан, а останні п’ять років йому і без цього не бракує мороки.

Після побачень зі своєю колишньою Баррі ще довго почувається ні в сих ні в тих. Коли їхній шлюб розпався, він довго думав, що сумує за Джулією. Боявся, що жити без неї не зможе. Вона часто снилася Баррі, а після пробуджень біль від того, що вона не поруч, живцем його їв. Сни, напівспогади-напівфантазії, лишали по собі глибокі рани, адже в них була не нинішня, а давня Джулія. Її усмішка. Її впевнений сміх. Її життєва легкість. Вона була людиною, що знову вкрала його серце. І весь наступний ранок він не міг позбутися думок про неї. Загальна важкість утрати дивилась на нього впритул, допоки емоційний дурман сну не розтавав, наче ранковий туман. Якось, саме після такого сну, він випадково зустрів Джулію на вечірці в давнього друга. Вони обмінялися парою стриманих фраз на веранді, і Баррі, на велике своє здивування, нічого не відчув. Живе спілкування з колишньою не йшло ні в яке порівняння з тими снами, в які він провалювався. Це одкровення і спустошувало Баррі, і звільняло його. Звільняло, бо показувало, що він любить не Джулію, а ту людину, якою Джулія була колись. А спустошувало, бо тієї жінки, що являлася йому вві сні, вже не було. Вона стала не більш досяжною, ніж мрець.

Кілька днів тому вдарив сильний нічний приморозок, і останні барви вогнистої осені догоряли на прибитому холодом листі.

Баррі знаходить годяще місце в Ремблі[8], роззувається, знімає шкарпетки та притуляється спиною до похиленого дерева, що росте тут наче навмисно для цього. Виймає телефон і намагається читати біографію, яку мусолить майже рік, але не може зосередитись.

Спогад про Енн Восс Пітерс не дає йому спокою. Про те, як вона падала, мовчазна і пряма.

Падіння тривало п’ять секунд, і Баррі не відводив погляду, аж поки жінка впала на припаркований край дороги «Лінкольн».

У миті, коли він не прокручує в думках їхню уявну бесіду, Баррі намагається придушити страх, що наростає. Прислухається до власних спогадів. Оцінює, наскільки вони справжні. Зважує…

«Як я дізнаюся, якщо котрийсь із них змінився? Як це буде?»

Навколо Баррі в сонячному сяйві опадає з дерев червоне та жовтогаряче листя і стелиться суцільним килимом, помережаним світлотінями. Зі свого прихистку в посадці він стежить за людьми, що гуляють стежками та біля озера. Здебільшого це пари чи компанії, однак трапляються й самітники, як він.

На телефоні вискакує повідомлення від його подруги Ґвендоліни Арчер, яка командує загоном «Геркулес» — антитерористичним спецпідрозділом нью-йоркської служби швидкого реагування.

Баррі строчить у відповідь:

До бару сорок хвилин ходу, це недалеко від помешкання Гвен у Пекельній кухні[9].

Єдина перевага забігайлівки — її сорокап’ятирічна історія, їжакуваті бармени розливають поганеньке пиво тутешнього виробництва, а віскі таке, яке спокійно знайдеш у магазині по тридцятці за пляшку. В туалетах, куди гидко зайти, ще досі стоять автомати з презервативами. Музичний автомат, якщо кинеш монетку, грає виключно рок сімдесятих і вісімдесятих. Іншої музики тут не почуєш.

Гвен сидить у дальньому кутку, у велошортах і вицвілій футболці з логотипом Бруклінського марафону. Коли Баррі заходить, вона зависає на сайті знайомств — видаляє потенційних залицяльників.

— Я думав, ти вже зав’язала, — каже Баррі.

— Було таке, але психоаналітик мені всі вуха прогудів, щоб я знову запала на якогось чоловіка.

Вона сповзає зі стільця й обіймає Баррі. Слабенький запах поту від велосипедної їзди перемішався з ледь відчутними ароматами гелю для душу й дезодоранту, утворивши щось на кшталт запаху солоної карамелі.

— Дякую, що не забуваєш, — каже Баррі.

— Сьогодні тобі краще не лишатися самому.

Їй тридцять з гаком — вона молодша за Баррі на п’ятнадцять років. Шість футів і чотири дюйми — з усіх жінок, яких він знає, Гвен найвища. Коротко підстрижене світле волосся, скандинавський тип обличчя, не сказати, що красуня, але вигляд величний. Часто буває сувора, і це не вдаване. Якось Баррі сказав, що в неї обличчя королеви, яка відійшла від правління.

Вони зустрілись кілька років тому, коли їм довелося їхати на пограбування банку із захопленням заручників. А вже на Різдво, куди Баррі та Ґвен прийшли разом, йому судилося пережити один з найганебніших епізодів у житті.

Їхній відділок, як й усі порядні копи Нью-Йорка, замутив різдвяну вечірку, і вони з Ґвен трохи перебрали.

Коротко кажучи, Баррі раптом прокинувся о третій ночі в неї вдома.

Перед очима все пливло. Навряд чи варто було Баррі намагатися піти, як слід не отямившись. Його знудило на підлогу коло ліжка Ґвен, а коли він спробував прибрати за собою, дівчина прокинулася і закричала: «Я приберу твоє блювотиння вранці, йди вже!» Було щось між ними чи ні, він не міг пригадати, і щиро сподівався, що в пам’яті Ґвен такий самий провал.

Ані він, ані вона жодного разу не згадували про цей випадок.

Бармен приносить Ґвен чергову порцію бурбону і приймає замовлення в Баррі. Якийсь час вони п’ють, теревенять. Коли напруження Баррі трохи спадає, Ґвен питає:

— Кажуть, у п’ятницю ти був на самогубстві через СХП?

— Так.

Він розповідає їй усе, як було.

— Скажи чесно, сильно стреманувся?

— Вчора весь інтернет облазив, тепер я дока в СХП.

— І що?

— Вісім місяців тому на північному сході центрами з контролю над захворюваннями виявлено шістдесят чотири схожих випадки. Всі хворі скаржилися на спогади, що зовсім не ліпилися до дійсності. Причому це були не епізодичні спогади, а цілі реальні альтернативні історії, що охоплювали чималі життєві періоди аж до моменту звернення. Зазвичай ідеться про місяці, роки. У кількох випадках ішлося про десятиліття.

— А реальні життя забувалися?

— Ні, просто в якийсь момент у людини з’являється дві лінії спогадів. Одна — справжня, друга — хибна. В окремих випадках у хворих виникало відчуття, що й спогади їхні, і свідомість перетікали з одного життя в інше. Часом траплялося таке собі «осяяння», коли раптом виникали хибні спогади про життя, яким вони ніколи не жили.

— І чим це можна пояснити?

— А ніхто не знає. У постраждалих не виявлено жодних фізіологічних чи неврологічних патологій. Хибні спогади — це єдиний симптом. Ага, і близько десяти відсотків з тих, у кого виникає цей синдром, вкорочують собі віку.

— О Господи!

— Відсоток може бути й більший. Суттєво. Це дані тільки щодо відомих випадків.

— Цього року в усіх п’яти районах міста зросла кількість самогубств.

Баррі ловить погляд бармена, знаком показує повторити.

— Воно заразне? — запитує Ґвен.

— Точної відповіді я не знайшов. Збудників як таких не виявлено, тому, найпевніше, воно не передається ані через кров, ані повітряно-крапельним. Але! Стаття в «Медичному віснику Нової Англії» стверджує, нібито синдром поширюється через соціальні мережі хворого.

— Типу фейсбуку? Цікаво як…

— Ні-ні, я в тому сенсі, що, коли в людини СХП, то можуть заражатися її знайомі. В її батьків будуть ті самі хибні спогади, але помітно слабші. В її братів, сестер, близьких друзів. Розказують, один чувак прокинувся, а в голові в нього спогади із зовсім іншого життя. Що він одружений з іншою жінкою. І живе зовсім в іншому домі, має інших дітей, ходить на іншу роботу. На основі тих спогадів склали перелік гостей, що були в нього на весіллі, якого насправді не було. Знайшли тринадцятьох зі списку, і кожен мав спогади про весілля, якого не було. Чула коли-небудь про ефект Мандели?

— Не знаю. Може, й чула.

Бармен наливає нові порції. Баррі вихиляє свою чарку із віскі, запиває пивом. За вікном сутеніє.

Він пояснює:

— Тисячі людей переконані, що Нельсон Мандела помер у в’язниці ще у вісімдесяті, хоча насправді він дожив до дві тисячі тринадцятого.

— Про це я чула. Це зовсім так само, як ведмеді Беренштейни.

— Не знаю про таких.

— Ти застарий для цього.

— Та йди ти…

— Були такі дитячі книжечки, ну й багато хто запам’ятав «ведмеді Беренштайни» — через «а», хоча насправді слід писати «Беренштейни» — через «е».

— Дивно.

— Не дивно — страшно, бо й для мене вони Беренштайни.

Ґвен випиває чарку.

— Ага, і ще — ніхто, правда, не впевнений, що це якось пов’язане із СХП, — дедалі частішають гострі випадки дежавю.

— А це як?

— У людини виникає сильне, аж до нервового виснаження, відчуття, що в її житті вже відбувався той чи інший епізод, який відбувається зараз.

— У мене часом так буває.

— І в мене теж, — говорить Ґвен. — Стривай. Твоя стрибуха казала, що перша дружина її чоловіка теж скинулася з По-білдингу?

— Так, а що?

— Не знаю. Просто якесь воно все… нереальне.

Баррі пильно дивиться на подругу. У закладі тим часом стає людно й гамірно.

— До чого ти хилиш?

— Може, не було в неї жодного СХП. Може, цій сучці просто бракувало клепки. А ти дарма так сильно гризешся.

За три години Баррі, п’яний як чіп, уже в іншому місці. Бар — справжня мрія пивомана, стіни обшиті деревом, з оленячими та бізонячими головами, з мільйоном краників над підсвіченими полицями.

Ґвен намагається провести Баррі на вечерю, але власниця, побачивши, що він ледве стоїть на ногах, дає їм відкоша. Коли вони знову опиняються надворі, місто перед Баррі ходить ходором, і він напружує всі сили, щоб будівлі перед ним не крутилися. Ґвен тримає його за праву руку, і вони кудись ідуть.

Раптом Баррі розуміє, що вони стоять на розі вулиці Казна-якої та розмовляють із поліціянтом.

Ґвен показує патрульному свій поліційний значок і пояснює, що вона веде Баррі додому, а таксі не бере, бо його може знудити.

Потім вони плентаються далі, через освітлений футуристичним сяйвом нічний Таймс-сквер, і все крутиться, як на дешевому карнавалі. Краєм ока Баррі фіксує час: 23:22. Йому стає дивно, в яку чорну діру провалилися останні шість годин.

— Я нех… чудодому, — бормоче він у порожнечу.

Наступний кадр: Баррі витріщається на електронний годинник: 4:15. Відчуття таке, ніби хтось уві сні пробив йому череп. Язик сухий, немов старий шкіряний пасок. Квартира не його. Він розвалився на дивані у вітальні Ґвен.

Баррі пригадує вчорашній день і намагається зібрати вечір в одне ціле. Однак замість спогадів — лише черепки. Він пам’ятає Джулію і парк. Першу годину в першому барі в компанії Ґвен. А все, що потім — оповите мороком і присмачене смутком.

Гупання серця відлунює у вухах. Думки скачуть наввипередки.

Ота самотня пора серед ночі, яку він надто добре знає. Місто спить, а ти — ні, і всі печалі твого життя вирують у свідомості з нестерпною силою.

Думки про батька, що помер молодим, і одвічне питання: «Чи знав він, що я його люблю?»

І Меґан. Завжди Меґан.

Коли дочка була маленькою, вона вірила, що в старомодній скрині біля її ліжка живе чудовисько. Вдень вона в це не вірила, та, як сонце сідало за обрій і Баррі підтикав їй ковдру перед сном, Меґан постійно кликала його. І Баррі поспішав до неї, ставав навколішки біля ліжка та нагадував їй, що вночі все здається страшнішим.

Але ж це просто ілюзія. Звичайний трюк, що викидає з нами темрява.

І як дивно було йому тепер, коли минуло двадцять з лишком років і життя його помітно відхилилося від наміченого курсу, прокинутись на дивані у квартирі подруги та намагатися перебороти свої страхи за допомогою тієї самої логіки, якою послуговувався, заспокоюючи Меґан.

Вранці все стане кращим.

З’явиться світло — і повернеться надія.

Відчай — це просто ілюзія, трюк, що викидає з нами темрява.

І Баррі, заплющивши очі, втішається спогадом про їхню поїздку на озеро Сльоза Хмар. Про той ідеальний момент.

У якому світилися зорі.

Якби його воля, залишився б там назавжди.

Гелена 1 листопада 2007 року

Гелена бачить, як меншає узбережжя Північної Каліфорнії, і всередині все стискається. Вона сидить у кріслі за пілотом і під шум пропелерів дивиться на океанську течію під собою, за п’ятсот футів від полозків вертольота.

Погода на морі не найкраща. Небо затягнули низькі хмари, сіра вода взялася білими баранцями. І що далі вони від землі, то похмурішим стає світ.

Крізь покрапане дощем лобове скло Гелена бачить, як за милю-другу вдалині з’являється якась надводна споруда.

— Це воно? — кричить вона у мікрофон.

— Так, мем.

Гелена нахиляється вперед, туго натягуючи паски безпеки, і з напруженою цікавістю спостерігає, як вертоліт поступово скидає швидкість, опускається до металевого колоса — махини зі сталі й бетону, що спирається на три опори серед моря, схожа на велетенську триногу. Пілот відхиляє важіль від себе, вертоліт повертає ліворуч і повільно облітає вежу. Головна платформа зноситься над морем на висоту двадцяти поверхів. З боків ще нависають декілька підіймальних кранів — нагадування про ті дні, коли тут видобували нафту й газ. Інше видобувне обладнання зняли або переробили. На головній платформі влаштовано повноцінний баскетбольний майданчик. Басейн. Теплиця. По периметру — щось схоже на бігову доріжку.

Вони сідають на вертолітний майданчик. Лопаті вертольота сповільнюють оберти, і Гелена крізь своє вікно бачить, що до них біжить чоловік у жовтій шкіряній куртці. Поки він відчиняє дверцята кабіни, вона незграбно намагається відстібнути паски безпеки. Нарешті це їй вдається.

Чоловік допомагає Гелені вийти з вертольота: спершу на полозок, а тоді — на майданчик. Веде її до сходів, що спускаються на головну платформу. Вітер люто рве її худі та футболку. Коли Гелена досягає східців, шум вертольота стихає. Натомість залишається розверста тиша відкритого океану.

Вони сходять з останньої сходинки на розлогу бетонну поверхню. А от і він, іде до них через платформу.

У неї тьохкає серце.

Недоглянута борода та скуйовджена вітром темна чуприна. Сині джинси, вицвілий светр. Жодних сумнівів, це Маркус Слейд — винахідник, філантроп, бізнес-магнат, засновник такої кількості високотехнологічних передових компаній у різних царинах, як-от хмарні розрахунки, перевезення, освоєння космосу та штучний інтелект, що всіх і не згадати. Один із найбільших і найвпливовіших багатіїв світу. Який свого часу навіть не закінчив школу. І якому тепер лише тридцять чотири роки.

Він усміхається їй, каже:

— Попрацюймо!

Його завзяття заспокоює Геленині нерви. Вони йдуть назустріч одне одному, а вона не знає, що робити далі. Потиснути руку? Чи ввічливо обійняти? Він вирішує це за неї: легко обіймає Гелену.

— Ласкаво просимо на станцію «Фокс».

— «Фокс»?

— Ну, як про Ґая Фокса: «Пам’ятайте-но лишень листопада п’ятий день»[10].

— А… Точно. «Пам’ятайте-но лишень…» Тому що пам’ять?

— Тому що змінювати реальність — моя фішка. Замерзли, певно, ходімо всередину.

І Слейд веде її до п’ятиповерхової надбудови на протилежному кінці платформи.

— Не зовсім те, на що я сподівалася, — зізнається Гелена.

— Я придбав цю платформу кілька років тому в «Ексон мобіл», коли тут вичерпалися поклади нафти. Спершу хотів облаштувати тут своє нове житло.

— Така собі цитадель самітника?

— Саме так! А потім зрозумів, що тут можна і жити, і влаштувати ідеальний дослідницький центр.

— А чому ідеальний?

— На це є мільйон причин, але найголовніші — ізоляція та безпека. Я працюю в певних галузях, де процвітає промисловий шпіонаж, а це — найкраще місце, щоб усе тримати під контролем, правильно?

Вони проходять повз басейн, накритий у холодну пору року. Листопадовий вітер люто рве брезент.

— По-перше, я вам дякую, — каже Гелена. — По-друге, чому саме я?

— Тому, що у вашій голові існує технологія, здатна змінити людство.

— І як же?

— Чи маємо ми щось цінніше за спогади? — питає Слейд. — Вони формують нас і нашу особистість.

— А ще ринок ліків від хвороби Альцгеймера в наступному десятилітті сягне п’ятнадцяти мільярдів доларів. — Маркус тільки всміхається. А Гелена додає: — Щоб ви знали, моя мета номер один — допомогти людям. Я хочу знайти спосіб зберігати спогади для зношеного мозку, який більше не може їх утримувати. Таку собі часову капсулу для найважливіших знань.

— Я почув вас. А тепер назвіть мені бодай одну причину, чому це починання не може бути одночасно благодійництвом і чимось комерційним.

Вони минають вхід до величезної теплиці. По стінах усередині стікає конденсат.

— Скільки звідси до берега? — цікавиться Гелена і дивиться в море, звідки суне щільна хмара.

— Сто сімдесят три милі. Як ваші рідні та друзі сприйняли новину, що ви щезаєте невідь-куди, щоб зайнятися супер-секретним дослідженням?

Гелена знічується, не знаючи, як відповісти.

Останнім часом її життя минало під флуоресцентними лабораторними лампами й крутилося довкола обробки отриманих даних.

Їй ще ніколи не вдавалося вийти за межі непереборного тяжіння власної роботи, якою вона займалася заради мами, а якщо бути до кінця відвертою, то й задля себе теж. Тільки в роботі Гелена почувалася справді живою, і в неї вже не раз виникало запитання: чи не означає це все, що в ній щось зламалося?

— Я багато працюю, — відповідає вона, — сказала шести людям, а більше нема кому. Тато заплакав, але він постійно плаче. Ніхто особливо не здивувався. О Господи, скільки пафосу, правда?

— Я думаю, — каже Слейд, подивившись на неї, — здорова рівновага — це для тих, хто не знайшов свого призначення.

Гелена обмірковує почуте. У старших класах і в коледжі їй раз у раз товкмачили, що слід шукати своє справжнє покликання — те, що примушує підводитися з ліжка й дихати. Та як вона пам’ятала, мало кому вдавалося знайти такий raison d’être[11].

Шкільні вчителі та викладачі в коледжі, всі як один, замовчували інший бік проблеми. Що обрана справа поглинає до останку. Рве стосунки та руйнує щасливе життя. І все одно Гелена не погодилася б проміняти її на щось інше. Вона не зможе бути іншою.

Вони наближаються до входу в надбудову.

— Секундочку, — каже Слейд. — Дивіться. — І вказує на стіну туману, що повзе до них платформою.

Повітря стає тихим і холодним.

Гелена не бачить навіть вертолітного майданчика. Вони в самісінькому серці хмари.

Слейд переводить погляд на Гелену.

— То як, змінюймо світ разом?

— Для цього я тут.

— От і добре. А тепер подивимося, що я для вас приготував.

Баррі 5 листопада 2018 року

Усамітнившись у своїй офісній кабінці, хворий через сильне похмілля Баррі втретє перечитує цей документ. Йому вже мозок плавиться, бо все написане — це повна протилежність тому, що казала Енн Восс Пітерс.

Про те, що сталося між її чоловіком і його першою дружиною. Жінка була переконана, що Френні стрибнула з хмарочоса.

Баррі відкладає звіт, вмикає монітор і входить у базу відділу транспортних засобів штату Нью-Йорк. Біль пульсує в голові десь за очима.

Запит на Джо та Френні Берман видає йому останню відому адресу: Монток[12], Пайнвуд-лейн, буд. 6.

Чому він так зациклився на цьому? Марудився б зі своїми паперами і справами, якими завалений його стіл, і дідько з ними, СХП та Енн Восс Пітерс.

Склад злочину відсутній, нема причини марнувати час на те, чого немає. А що ми маємо? Так… незначні розбіжності.

Та якщо чесно, Баррі вже згоряє від цікавості.

Двадцять три роки він служить детективом, бо любить розв’язувати головоломки, а цей ребус, цей суперечливий набір подій ніби дражниться: ти, Баррі, мусиш виправити всі ці розбіжності.

Якщо поїхати на інший край Лонг-Айленду на службовій машині у справах зовсім не службових, легко нарватися на догану. Та й голова після вчорашнього гуде…

Тож Баррі відкриває сайт MTA[13] і вивчає розклад руху потягів.

Так, менш ніж за годину з Пенсільванського вокзалу відходить потяг на Монток.

Гелена 18 січня 2008 року — 29 жовтня 2008 року

Жити на списаній платформі Слейда — це як відпочивати на п’ятизірковому курорті, отримуючи за це гроші, та ще й працювати там.

Щоранку Гелена прокидається на верхньому рівні надбудови, де квартирує вся команда. Їй надали просторе кутове помешкання з вікнами з водовідштовхувального скла від підлоги до стелі. Таке скло розпорошує краплі води, і навіть у найбільшу негоду ніщо не заважає Гелені бачити безкрає море. Прибиральники раз на тиждень прибирають її номер і забирають речі до пральні. Більшість тутешніх страв готує кухар із мішленівською зіркою, нерідко — зі свіжоспійманої риби та фруктів-овочів з їхньої теплиці.

За наполяганням Маркуса, п’ять днів на тиждень Гелена займається спортом — для підтримки розумових і душевних сил. У негоду вона відвідує тренажерний зал на першому рівні, а в погожі дні — які взимку бувають рідко — бігає доріжкою, що оперізує платформу. Ці пробіжки подобаються їй найбільше — вона неначе нарізає кола на вершині світу.

Її дослідницька лабораторія займає десять тисяч квадратних футів — увесь третій поверх надбудови на станції «Фокс», і за останні десять тижнів Гелена досягла більшого, аніж за все своє п’ятирічне перебування у Стенфорді. Вона отримує все, чого потребує. І ні тобі рахунків до сплати, ні стосунків, які треба підтримувати. Займаєшся своїм дослідженням, з головою поринувши в роботу, і геть ні на що не відволікаєшся.

Дотепер вона просто маніпулювала мишачими спогадами, впливаючи на конкретні групи клітин, які після генетичної модифікації ставали світлочутливими. Скупчення мітили, асоціювали зі збереженим спогадом, — скажімо, про удар електрострумом, — і тоді Гелена змушувала мишу знову пережити цей страх, коли спеціальний оптогенетичний лазер посилав через оптичне волокно, імплантоване в мишачий череп, світловий імпульс.

Її теперішня робота на платформі — зовсім інша.

Гелена керує групою, що займається головною проблемою (яка є також її спеціалізацією): розмічення і каталогізація нейронних груп, пов’язаних з конкретним спогадом, та створення на базі цих даних цифрової моделі мозку, яка дозволить відстежувати й розмінувати спогади.

У принципі, ця робота нічим не відрізняється від того, що їй доводилося робити з мозком миші, але вона на порядок складніша.

Технології, над якими працюють три інші команди, багатообіцяльні, хоча й далекі від прориву — авжеж, передові та все таке, але за наявності необхідних спеців і бездонних можливостей Маркуса з цим не повинно виникнути жодних труднощів.

Загалом під її керівництвом працюють двадцять осіб, розбитих на чотири групи. Сама Гелена очолює групу картографії. Група візуалізації отримала завдання розробити спосіб відображення нейронної активності без введення лазера під черепні кістки та в мозок людини. Вирішили конструювати прилад з використанням принципу магнітоенцефалографії — або скорочено МЕГ. Комплекс СКІП (суперпровідний квантовий інтерферентний пристрій) мав фіксувати нескінченно слабкі магнітні коливання, породжені нейронними імпульсами, і точно визначати, де саме міститься той чи інший нейрон. І навіть назву для цього пристрою вже придумали: МЕГ-мікроскоп.

Група реактивації працює над створенням спеціального шолома-апарата, який, по суті, буде величезною мережею електромагнітних стимуляторів. Апарат утворюватиме тривимірну оболонку і з надвисокою точністю діятиме на сотні мільйонів нейронів, реактивуючи забуті спогади.

І врешті, група забезпечення створює крісло для випробувань на людях.

То був гарний день. Може, навіть чудовий.

Гелена зустрілася зі Слейдом, Чжи Уном і керівниками груп та пересвідчилася, що всі працюють із випереджанням графіку.

Четверта година дня, кінець січня — один із тих скороминущих днів зими, наповнених теплом і синню. Сонце пірнає в океан, забарвлюючи хмари й море в ще не бачені Геленою відтінки сірого й рожевого.

Вона сидить на краю платформи обличчям на захід, звісивши над водою ноги.

А за двісті футів нижче набухають хвилі, б’ються об масивні ноги цієї морської фортеці.

Гелені не віриться, що вона тут.

Їй не віриться, що це — її життя.

МЕГ-мікроскоп майже закінчено, апарат реактивації розроблено настільки, наскільки можливо, і всі чекають розв’язання проблеми картографії, щоб перейти до наступного етапу — каталогізації.

Гелену дратує затримка. За вечерею зі Слейдом у його розкішних апартаментах вона заявляє йому навпростець: у групи нічого не клеїться, бо завдання неможливо розв’язати «в лоб». Мозок миші — це одне, мозок людини набагато складніший, і їхніх технічних можливостей замало для моделювання людської пам’яті.

Якщо не оптимізувати алгоритм обчислень, то їм просто не вистачить потужності комп’ютерів, щоб провести необхідні розрахунки.

— Вам доводилося чути про «Ді-Вейв»[14]? — запитує Слейд, коли Гелена пригублює біле бургундське. Смачнішого вина вона ще не пила.

— На жаль, ще ні.

— Це компанія з Британської Колумбії. Рік тому вони випустили прототип квантового процесора. Його використання дуже обмежене, але він ідеальний для обробки колосального масиву даних у ситуаціях, як-от наша.

— І скільки коштує такий процесор?

— Недешево, але мені цікава їхня технологія, і я ще влітку замовив кілька вдосконалених прототипів для майбутніх проектів.

Слейд усміхається, і через те, як він її вивчає, сидячи навпроти, в Гелени виникає дискомфортне відчуття, що він знає про неї більше, ніж їй хотілося б йому відкрити. Її минуле. Її психологію. Її мотиви.

А втім, чи варто звинувачувати Слейда в намаганні зазирнути трохи глибше?

Він вкладає в її розум час і мільйони.

У вікні за Слейдом Гелена бачить одиноку цятку світла, до якої милі та милі морського безмежжя, і знов, хоч уже не так, як уперше, відчуває, які вони тут самотні.

Літо з довгими сонячними днями у розпалі. Робота завмерла — всі чекають, коли доставлять два квантових процесори.

Гелена дуже сумує за батьками, їхні щотижневі розмови перетворилися на сенс її тутешнього буття.

Відстань дивно вплинула на спілкування з батьком. Він здається ближчим, ніжу ті літа, коли вона була школяркою. Найменші подробиці їхнього побуту в Колорадо раптом стають дуже важливими. Вона тішиться тими дрібничками, і що вони нудніші, то їй приємніше.

Їхні вилазки в передгір’я на вихідні. Розповіді, скільки снігу ще в горах. Концерт, який вони слухали в Ред-Рокс[15]. Мамин похід до невролога в Денвері та його результат. Фільми, які вони дивилися. Прочитані книжки. Сусідські плітки.

Усі новини вона отримує від батька.

Часом і в мами бувають просвітлення, і тоді вони розмовляють, як колись.

Частіше ж вона просто підтримує їхню розмову, не без зусиль.

Гелену не відпускає ірраціональна нудьга за тим, що залишилося в Колорадо. За видом з батьківської тераси на рівнину, що тягнеться аж до Флетайронсу[16], з якого розпочинаються Скелясті гори. За зеленню, бо побачити листя на платформі можна лише у невеличкому садку в теплиці. А найбільше — за мамою. До болю хочеться побути з нею в цю найстрашнішу пору її життя.

Та найбільше Гелену гнітить неможливість поділитися успіхами, яких вони досягли в проектуванні крісла. На всьому — залізна печатка мовчання, накладена угодою про нерозголошення. Гелена підозрює, що Слейд прослуховує всі її розмови. Коли вона його про це запитала, він, звісно, все заперечив, однак підозра залишилася.

Через секретність платформу заборонено відвідувати стороннім особам, а членам команди до закінчення контракту заборонені поїздки на берег, за винятком тих випадків, коли цього потребують сімейні обставини чи виникає необхідність у медичному втручанні.

Щоб тісніше згуртувати команду, щосереди стали влаштовувати вечірки. Серйозний виклик для Гелени, затятої інтровертки, яка до останнього часу вела життя науковиці-відлюдниці. Народ грає на платформі в пейнтбол, волейбол і баскетбол. Біля басейну димить гриль і ваблять розмаїті крани з привезеним пивом. Хтось галасливо тусується під музику, хтось напивається. Часом вони навіть танцюють. Корти й зону барбекю загороджено високими скляними панелями від вітру, який майже ніколи тут не вщухає. Та навіть за панелями часто доводиться кричати, щоб тебе почули.

У негоду всі збираються в загальному приміщенні коло їдальні та грають у настільні ігри або в хованки в надбудові.

Як бос над усіма, крім Слейда, Гелена дуже неохоче йде на зближення з командою. Однак вона у водяній пустелі, якій нема кінця-краю, на висоті двадцяти поверхів над океаном. І розуміє, що відмова від дружби та зближення — пряма дорога до психозу через самотність.

Під час гри в хованки вона перепихнулася в шафі для білизни на горішньому поверсі із Сєрґєєм — геніальним інженером-електриком і просто красенем, який завжди розбиває її в ракетбол. Коли шукачі пробігали повз їхню схованку, вони опинилися надто близько в темряві, і раптом вона поцілувала його, тоді потягнула до себе, а він стягнув з неї шорти і притиснув до стіни.

Маркус знайшов Сергея в Москві. З усієї команди той, мабуть, справжній науковець-теоретик і вже точно найкваліфікованіший фахівець.

Але не на нього запала Гелена. А на Раджеша, інженера-програмувальника, якого Слейд найняв недавно, до прибуття процесорів з «Ді-Вейв». Його очі світяться теплотою і чесністю, і це їй імпонує. Він лагідний і напрочуд розумний. А вчора за сніданком запропонував створити книжковий клуб.

На величезному контейнеровозі прибувають квантові процесори.

Здається, що настав різдвяний ранок — усі, хто на палубі, з побожним жахом дивляться, як кран на буровій на двісті футів підіймає суперкомп’ютер вартістю тридцять мільйонів доларів і опускає на головну платформу.

Знову кипить робота з картографії, нові процесори запущено, і вони вже пишуть програмний код для фіксації спогадів і завантажування нейронних координат до пристрою реактивації.

Відчуття застою залишилося позаду. Справа зрушила з місця, почуття самотності в Гелени змінюється на радісне піднесення.

Вона не втомлюється дивуватися провидчому дару Слейда. Не тільки на макрорівні, коли він зумів передбачити масштаб її ідей, а, — що вражає ще більше, — у деталях, коли він точно зрозумів, яке обладнання їм знадобиться для обробки величезного масиву даних у процесі картографування людських спогадів.

Він навіть передбачив, що одного процесора буде замало. І купив два.

На щотижневій вечері зі Слейдом Гелена каже, що, коли робота й далі просуватиметься такими самими темпами, то вже за місяць вони зможуть взятися до першого досліду над людиною.

Його лице світлішає.

— Серйозно?

— Цілком. І кажу вам одразу: я буду першою людиною, яка це випробує на собі.

— Даруйте. Надто ризиковано.

— Чому ви так вирішили?

— На це є тисяча причин. Крім того, без вас усе піде шкереберть.

— Маркусе, я наполягаю.

— Послухайте, обговорімо це пізніше, а поки що відсвяткуймо.

І він іде до холодильника для вин, видобуває з нього «Шеваль Блан» 1947 року. Хвилину копирсається, витягаючи крихкий корок, спорожнює пляшку, переливаючи вино в кришталеву карафу.

— Цього вина залишилося у світі кілька пляшок, — заявляє він.

Щойно Гелена підносить келих до носа і вдихає солодкопряні пахощі старого винограду, її уявлення про те, яким може бути вино, безповоротно змінюється.

— За вас і за цю мить, — каже Слейд, легенько торкаючись її келиха своїм.

Смак у цього вина такий, який вона могла б побажати кожному вину — оцінки «гарний», «класний», «незрівнянний» на уявній шкалі залишаються далеко внизу.

Він надприродний!

Теплий, насичений, розмаїтий, фантастично свіжий.

Ледь притушковані червоні фрукти, квітки, шоколад і…

— Хотів дещо запитати, — каже Слейд, перебиваючи політ її думок.

Гелена дивиться на нього через стіл.

— Чому саме пам’ять? Ви ж явно зайнялися цим ще до материної хвороби.

Вона легенько збовтує вино в келиху, дивиться у високі, на два поверхи, вікна, бачить там відображення — їхні постаті за столом.

За вікном — море темряви.

— Бо пам’ять… це все. З погляду матеріалізму, пам’ять — це не що інше, як конкретна комбінація нейронів, які вмикаються одночасно, — симфонія нервової діяльності. Але насправді — це фільтр між нами й реальністю. Ви гадаєте, що дегустуєте вино і слухаєте слова, які я вимовляю зараз, але цього немає. Нейронні імпульси від ваших смакових рецепторів і вух передаються у ваш мозок, той обробляє та пересилає їх у короткотривалу пам’ять. Тож, коли ви дізнаєтеся, що щось переживаєте, — це вже історія. Вже спогад. — Гелена нахиляється вперед, клацає пальцями. — Ви не уявляєте, яку складну роботу виконує мозок, щоб просто проінтерпретувати цей елементарний подразник. Візуальна і слухова інформація надходить до очей і вух з різною швидкістю, тоді з різною швидкістю обробляється мозком. Мозок чекає, коли буде оброблений найповільніший з компонентів подразнення, тоді перерозподіляє вхідні сигнали на правильну послідовність, щоб ви могли їх пережити як одну подію — десь за пів секунди після того, як вона відбулася. Ми думаємо, що сприймаємо світ напрямки й одразу, але всі наші відчуття — зміщене в часі та ретельно скориговане відтворення подій.

І поки Слейд засвоює цю інформацію, Гелена з насолодою робить новий ковток вишуканого вина.

— А як же тоді спогади-осяяння? — запитує Слейд. — Суперяскраві спогади, насичені емоціями та напрочуд важливі з особистих причин?

— Так. Перед нами виникає ще одна ілюзія. Парадокс оманливого «зараз». Те, що ми називаємо «зараз», у реальності не вкладається в одну мить. Це відтинок недавнього часу — довільний відтинок. Зазвичай дві-три останні секунди. Але впорсніть у свою нервову систему дозу адреналіну, запустіть мигдалину в мозочку на всю її міць — і створите суперяскравий спогад, де час немовби сповільнюється чи зупиняється взагалі. Змінюючи спосіб, у який наш мозок обробляє подію, ми змінюємо і тривалість «зараз». Ми фактично змінюємо точку, в якій «зараз» стає минулим. Є ще один приклад того, що концепт «зараз» — лише ілюзія, яку викладає зі спогадів наш мозок.

Гелена відхиляється на спинку, сама збентежена своїм запалом. Вино нарешті вдарило їй в голову.

— Ось чому саме пам’ять, — говорить вона. — Ось чому нейробіологія. — Жінка постукує пальцем себе по скроні. — Якщо ви хочете збагнути світ, почніть із розуміння — але справжнього розуміння, — як ми все відчуваємо.

— Це ж очевидний факт, — киває Слейд, — що наш розум пізнає речі не прямо, а тільки опосередковано через ідеї про них.

Гелена здивовано сміється.

— Значить, ви читали Джона Локка.

— Що? — перепитує Слейд. — Невже ви гадаєте, що, позаяк я технар, то й книжок до рук не беру? Отже, за вашим зізнанням, нейробіологія потрібна вам для того, щоб проникнути через завісу сприйняття — побачити реальність такою, якою вона є насправді.

— Це в принципі неможливо. Можна як завгодно глибоко проникнути в таємниці сприйняття, проте нам ніколи не вдасться подолати все те, що нас обмежує.

Слейд лише всміхається.

Гелена прикладає пластикову перепустку до дверей, входить на третій поверх і яскраво освітленим коридором йде до головної апаратної. Нерви напружені, як у перші дні перебування на платформі, шлунок стискає так, що на сніданок вона змогла тільки випити кави та з’їсти кілька шматочків ананаса.

За ніч група забезпечення перенесла сюди з майстерні крісло, над яким вони стільки днів працювали. Гелена завмирає на порозі. Джон і Рейчел шворнями кріплять крісло до підлоги.

Гелена знала, що це буде емоційний момент, але, вперше побачивши крісло, вона переживає бурю почуттів.

Досі плодом її трудів були зображення нейронних скупчень, складні комп’ютерні програми та море невизначеності.

А от крісло — це вже артефакт. Його можна торкнутися.

Це стало матеріальним вираженням мети, до якої вона рухалася довгі десять років, жорстко мотивована материною недугою.

— Ну як вам? — питає Рейчел. — Слейд попросив нас змінити конструкцію, щоб здивувати вас.

Гелена страшно розлютилася б на Слейда за це одноосібне втручання в задум, якби кінцевий витвір не вийшов таким бездоганним. Вона ошелешена. В її уяві крісло завжди було чимось простим, допоміжним, звичайним засобом для досягнення мети. А їй збудували щось вигадливо-елегантне, схоже на крісло Імса[17], тільки суцільне.

Обидва інженери дивляться на неї, уважно стежать за її реакцією: чи оцінить вона їхні зусилля?

— Ви перевершили самих себе, — каже Гелена.

До обіду крісло змонтовано цілком. МЕГ-мікроскоп, так підігнаний до підголівника, що не побачиш жодного стику, нагадує навислий шолом. Жмуток кабелів, які відходять від нього, проходить спинкою до отвору в підлозі, тож, коли дивитися збоку, видно тільки плавні, бездоганні лінії самого пристрою.

Гелена виграла двобій зі Слейдом і стане першою людиною, що сяде в крісло. Вона погрожувала, що в іншому разі не скаже, скільки синапсів потрібно для нормальної реактивації спогаду. Слейд, звичайно, пручався, переконував, що її розум і пам’ять надто цінні, щоб ризикувати ними, але перемогти Гелену не зміг би ні він, ні хтось інший.

І от о 13:07 вона сідає на м’яку шкіру та відкидається назад. Ленора, техспеціалістка з команди візуалізації, обережно опускає мікроскоп. Підкладки щільно облягають голову Гелени. Ленора застібає ремінець в неї на підборідді. Слейд із кутка кімнати стежить і фіксує все на камеру. Він усміхається, мов щасливий татусь, який увічнює на плівці народження первістка.

— Усе нормально? — питає Ленора.

— Так.

— Тоді я вас фіксую.

Вона відчиняє два відділення з боків підголівника, витягує кілька телескопічних титанових стрижнів і прикручує до зовнішньої оболонки мікроскопа для стабілізації пози.

— Спробуйте ворухнути головою, — просить Ленора.

— Не можу.

— І які відчуття в цьому кріслі? — цікавиться Слейд.

— Ніби мене зараз знудить.

Гелена дивиться, як усі вервечкою виходять в апаратний зал, відділений прозорою стіною. За мить у динаміку в узголів’ї лунає голос Слейда:

— Мене чути?

— Так.

— Зараз пригасимо світло.

І незабаром вона бачить лише обличчя за прозорою стіною, підсвічені слабким синюватим сяйвом дюжини моніторів.

— Спробуйте розслабитися, — просить Слейд.

Гелена робить глибокий вдих носом і повільно видихає. Геометрично правильна мережа СКІД-детекторів починає тихенько гудіти над нею, і виникає відчуття, неначе шкіру голови масажують мільярди наномасажерів.

Скільки списів було зламано навколо того, які саме спогади потрібно картографувати в першу чергу! Прості? Складні? Свіжі? Давні? Щасливі? Трагічні?

Вчора Гелена дійшла висновку, що не варто було марнувати на це стільки часу.

Що таке взагалі «простий» спогад? Чи правомірно говорити про якусь простоту, коли йдеться про стан людини? От, скажімо, вранці, коли Гелена була на щоденній пробіжці, на платформу сів альбатрос. Проста флуктуація думки у свідомості Гелени, що через певний час буде відкинута в пустку забуття, де гинуть спомини.

Ще в цьому спогаді присутній запах моря. Біле пташине пір’я, що волого блищало на вранішньому сонці. Калатання її серця від напруженого бігу. Холодний піт, що стікав по чолу і їв очі. І думка, яка промайнула в ту мить: «Що альбатрос вважає своїм домом серед цієї нескінченної однаковості моря?»

Коли кожен спогад — це всесвіт, то про яку простоту ми говоримо?

Лунає голос Слейда:

— Гелено? Готові?

— Готова.

— Обрали спогад?

— Так.

— Тоді я рахую від п’яти до одного, і, коли почуєте сигнал… згадуйте.

Баррі 5 листопада 2018 року

Улітку в потязі Лонг-Айлендської залізниці на цьому маршруті були б тільки стоячі місця, бо теплої пори всі мангеттенці зриваються на Гемптони[18]. Але зараз холодне листопадове надвечір’я, олив’яно-сірі хмари погрожують першим снігом, і Баррі — чи не єдиний пасажир на весь вагон.

Він дивиться крізь брудне скло, як згасають вогні Брукліну. Його повіки важчають.

Коли Баррі прокидається, за вікном уже ніч. Пітьма, цятки світла та його відображення — от і все, що він бачить. Монток — кінцева, уже майже восьма вечора, коли Баррі виходить з потяга. І потрапляє під холодний дощ — суцільну водяну завісу в ліхтарному світлі. Він тугіше затягує пояс пальта і підіймає комір. Від холоду з рота виривається пара. Баррі йде вздовж колій до будівлі станції, вже зачиненої на ніч, і сідає в таксі, яке викликав ще з потяга.

У центрі містечка майже все зачинено — не сезон. Баррі їздив сюди років двадцять тому, на вихідні: він, Джулія та Меґан. Улітку, та ще й у вікенд, у курортному Монтоку що на вулицях, що на пляжах яблуку ніде було впасти від відпочивальників.

Пайнвуд-лейн — окремішня піщана дорога, вся горбкувата й потріскана; коріння дерев, що ростуть на узбіччях, подекуди випинається. Через пів милі світло фар упирається в зачинені ворота. На мурованому стовпчику красується табличка з номером будинку: VI.

— Біля поштової скриньки спиніться, — просить Баррі таксиста.

Машина рухається трохи далі, вікно Баррі з гудінням опускається.

Висунувши руку, Баррі натискає кнопку виклику. Він знає, що господарі вдома. Перед виїздом з Нью-Йорка Баррі телефонував до них нібито від служби «ФедЕкс» із приводу несвоєчасного доставлення.

— Резиденція Берманів, — лунає в динаміку жіночий голос.

— Вас турбує детектив Саттон з поліційного управління Нью-Йорка. Скажіть, мем, ваш чоловік вдома?

— Щось сталося?

— Ні, все нормально. Просто я хотів би з ним поговорити.

Настає пауза, чути приглушені звуки розмови.

Потім у динаміку лунає чоловічий голос:

— Це Джо. В чому річ?

— Я хотів би переговорити з вами особисто. Сам на сам.

— Ми саме зібралися повечеряти.

— Вибачте, що завадив, але я щойно з нью-йоркського потяга.

Під’їзна доріжка до будинку в один автомобіль завширшки петляє поміж деревами, плавно ведучи до будинку на вершині пологого згірка. Здалеку оселя здається скляною, інтер’єр її сяє, немов оаза світла в пустелі ночі.

Баррі розплачується з водієм і двадцять баксів накидає зверху, щоб той почекав.

Він виходить під дощ і по сходах рушає до входу. Двері відчиняються одразу, щойно він ступив на ґанок. Джо Берман здається старшим, ніж на фото з водійського посвідчення: у волоссі пасма сивини, а загорілі щоки обважніли і трохи обвисли.

Із Френні час обійшовся помітно ласкавіше.

Три довгих секунди Баррі не знає, пустять його всередину чи ні. Нарешті Френні робить крок назад, видушує із себе усмішку та запрошує гостя зайти.

Простір із відкритим плануванням — диво ідеального поєднання дизайну та комфорту. Скляні панелі від підлоги до стелі. Баррі уявляє, який тут удень відкривається огляд на море й лісовий заповідник. Будинком лине запах їжі, що печеться на кухні, нагадуючи Баррі ті часи, коли він харчувався домашніми стравами, а не перебивався розігрітим у мікрохвильовій пічці чи доставленим у пластику людьми, яких він не знав.

— Я триматиму все в шафі для підігрівання, — каже Френні, стискаючи чоловікову руку. І до Баррі: — Дозволите ваше пальто?

Джо веде Баррі у свій кабінет із вікном на всю стіну. Решту стін заставлено стелажами з книжками. Чоловіки вмощуються один навпроти одного біля газо-дров’яного каміна, і господар каже:

— Мушу визнати, трохи бентежить, коли до тебе перед самою вечерею приходить поліціянт.

— Вибачайте, якщо нагнав страху. Не хвилюйтесь, усе гаразд.

Джо всміхається.

— Із цього й треба було починати.

— Я одразу до справи. П’ятнадцять років тому ваша дружина зійшла на сорок перший поверх По-білдингу у Верхньому Вест-Сайді, і…

— Зараз їй набагато краще. Зовсім інша людина. — Прикрість чи страх майнули на обличчі Джо, він зблід. — Навіщо ви сюди прийшли? Навіщо ви прийшли в наш дім цього спокійного вечора, який я збирався провести з дружиною, і тривожите наше минуле?

— Три дні тому я їхав додому, і по рації надійшов виклик — код 10–56 А — спроба самогубства. Я прибув першим і застав там жінку, що сиділа на карнизі сорок першого поверху По-білдингу. Вона повідомила, що в неї СХП. Ви, може, знаєте, що це?

— Хибні спогади.

— Вона розповіла мені про своє життя, яким ніколи не жила. Вона мала чоловіка й сина. Жили вони у Вермонті. Спільно займалися ландшафтним бізнесом. І вона розповіла, що її чоловіка звали Джо. Джо Берман.

Джо завмирає, як статуя.

— Її звали Енн Восс Пітерс. І вона була впевнена, що Френні кинулася вниз із того самого місця, де сиділа вона. Ця жінка розповіла мені, що приїздила сюди і розмовляла з вами, але ви її не впізнали. А на карниз вона подерлася не просто так, а сподіваючись, що ви прийдете і врятуєте її, спокутувавши цим свою невдачу з Френні. Та пам’ять Енн десь дала збій, бо насправді ви врятували Френні. Я з’ясував це сьогодні з поліційного звіту.

— А що сталося з Енн?

— Мені не вдалося її врятувати.

Джо заплющує очі, знову розплющує.

— Чого вам треба від мене? — запитує він мало не пошепки.

— Ви знали Енн Восс Пітерс?

— Ні.

— Тоді звідки вона знала вас? Звідки вона знала, що ваша дружина підіймалася на той самий карниз із наміром скоїти самогубство? Чому вона вважала, що ви були одружені з нею? Що у вас був син Сем?

— Не маю жодного уявлення, але дуже хотів би, щоб ви зараз пішли.

— Містере Берман…

— Будь ласка. Я відповів на ваші запитання. Нічого поганого я не зробив. Ідіть собі.

Баррі не знає чому, але був переконаний, що Джо Берман бреше.

Він повільно підводиться зі стільця. Сягає рукою до кишені піджака і дістає візитку, кладе на столик, що стоїть поміж стільцями.

— Якщо раптом передумаєте, наберіть мене.

Джо не відповідає, не підводиться і не дивиться на Баррі. Натомість він тримає руки на колінах, — щоб не тремтіти, розуміє Баррі — і не відводить очей від вогню в каміні.

Дорогою в Монток Баррі заходить у додаток MTA і відкриває розклад. Його потяг на Нью-Йорк о 21:50. Чудово, він встигне навіть поїсти!

Перекусна майже порожня, і Баррі гепається на стілець за стійкою, ще відчуваючи адреналін від розмови з Джо.

Перш ніж йому приносять їжу, заходить чоловік із виголеною головою і сідає в кабінці. Замовляє каву й сидить, читаючи щось у телефоні.

Хоча ні.

Вдаючи, ніби читає щось у телефоні.

У нього надто пильний погляд, а горбок під шкіряною курткою натякає на плечову кобуру. У ньому відчувається поліційна чи військова виправка. Очі не стоять на місці, весь час у русі, щось постійно вивчають, хоча голову він тримає нерухомо. Це звичка, якої вже ніколи не позбудешся.

Але цей чоловік жодного разу не поглянув на Баррі.

«Та ти просто стаєш параноїком».

Баррі вже більш як наполовину з’їв хуевос ранчерос[19] і думає про Джо та Френні Берман, коли в голові, десь за очима, спалахує пронизливий біль.

З носа в Баррі пускається кров, і коли він угамовує її серветкою, в його свідомості рояться зовсім інші спогади про три останніх дні. П’ятничного вечора він їхав додому, але не отримував по рації жодних викликів 10–56 А. Не підіймався ні на який сорок перший поверх По-білдингу. Не бачив ніякої Енн Восс Пітерс. І тим паче не бачив, як вона стрибнула з хмарочоса. Він не читав ніяких поліційних звітів про спробу самогубства якоїсь Френні Берман. Не купував ніякого квитка на потяг до Монтока. Не розмовляв ні з яким Джо Берманом.

Як розібратися, Баррі просто сидів у кріслі у своїй однокімнатній квартирі на Вашингтон-Гейтс і дивився по ящику гру «Нікербокерів»[20], а потім раз — і він уже в перекусній Монтока із заюшеним носом.

Коли він намагається дивитися на ці альтернативні спогади впритул, виявляється, що вони не схожі на жоден інший спомин. Позбавлені життя, статичні, чорно-білі — такі, якими їх описувала Енн Восс Пітерс.

«Невже я заразився від неї?»

Кровотеча припинилася, але затремтіли руки. Баррі кидає гроші на стійку і виходить у ніч. Він намагається триматися спокійно, але його хитає.

У житті небагато такого, на що ми можемо розраховувати, чекаючи від цього якогось відчуття постійності, твердого ґрунту під ногами. Нас підводять люди. Нас підводять наші тіла. Ще ми підводимо самих себе. Все це Баррі уже пережив. На що ж тоді спиратися, якщо можуть змінитися навіть спогади? Що завжди залишатиметься справжнім? І якщо відповідь буде: «Нічого», — то що нам залишається?

Баррі запитує себе, чи не божеволіє він, чи не так почуваються люди, втрачаючи глузд?

До станції чотири квартали. На вулиці жодного автомобіля, місто вимерло, і Баррі, мешканця мегаполіса, що ніколи не спить, нервує міжсезонна сплячка.

Він спирається на ліхтар, чекаючи, поки відчиняться двері вагона. Крім нього, на пероні ще троє людей, і серед них — отой тип з перекусної.

Дощ, який січе по руках, перетворюється на сльоту, пальці коцюбнуть, але саме цього і хочеться Баррі.

Холод — єдина ланка, що сполучає його з дійсністю.

Гелена 31 жовтня 2008 року — 14 березня 2009 року

За два дні після першого пуску крісла Гелена сидить в апаратній, в оточенні групи візуалізації, та дивиться на величезний монітор зі статичним об’ємним зображенням її мозку. Активність синапсів підсвічено відтінками синього кольору.

— Просторова роздільна здатність — це просто фантастика! — мовить вона. — Я про таку навіть не мріяла.

— Чекай-чекай, — каже Раджеш.

Він натискає клавішу «пробіл» — і картинка оживає. Нейрони засвічуються і згасають, неначе трильйон світляків, що освітлюють літній вечір. Неначе мерехтіння.

Запускається спогад, і Раджеш масштабує картинку до зображення одиничних нейронів.

Від синапса до синапса струмують електричні імпульси.

Раджеш уповільнює відтворення, щоб показати активність за мілісекунду, і навіть на цьому відтинку складність процесу залишається неймовірною.

Коли спогад завершується, Раджеш каже:

— Ти обіцяла розповісти нам, що це ми бачили.

Гелена усміхається.

— Мені було шість років. Батько взяв мене тоді на риболовлю, на свою улюблену річку в національному парку Скелястих гір.

— А конкретніше можна? — просить Раджеш. — Тобто, що саме ти згадувала в ті п’ятнадцять секунд? Весь день? Якісь окремі миті?

— Я описала б це як окремі моменти, що разом дають емоційне відтворення спогаду.

— Наприклад?..

— Жебоніння води в кам’янистому річищі. Жовте листя осики, схоже на золоті монети, що пливе за течією. Грубі батькові руки чіпляють наживку. Передчуття моменту, коли ось-ось має клюнути. Ти лежиш у траві на березі та дивишся у воду. Синє-синє небо і сонце, яке пробивається крізь крони дерев плямами світла. Спіймана рибина тремтить у батькових руках, а він пояснює, що от, під нижньою щелепою — червона смуга, і тому ця риба зветься червоногорлим лососем. А ще того дня я пробила палець гачком. — Гелена відгинає великий палець і показує білий шрамик. — Гачок зазублений, і щоб його витягти, батько мусив дістати складаний ніж і надрізати пучку. Пригадую, як я плакала, а він казав стояти і не рухатись, а забравши гачок, тримав мій палець у воді, допоки той затерпнув від холоду. Я дивилась, як вода відносить кров з порізу.

— Який у тебе емоційний зв’язок із цим спогадом? — запитує Раджеш. — Чому ти обрала саме його?

Гелена зазирає у його великі темні очі.

— Біль від рибальського гачка, але головне — це мій улюблений спогад із батьком. У цей момент він, як ніколи, був самим собою.

Гелену знову садовлять у крісло, і вона знову й знову відтворює в пам’яті один і той самий спогад, який Раджешова команда розподіляє на сегменти доти, поки вдається встановити зв’язок між конкретними виявами синаптичної активності та окремо взятими моментами.

Перша спроба реактивації відбувається другого Святвечора, який Гелена зустрічає на списаній установці. Її садовлять у крісло, на голові прилаштовують шолом із цілою мережею електромагнітних стимуляторів. Сєрґєй вводить у пристрій синаптичні координати одного з фрагментів її спогаду. Світло над кріслом гасне, і з динаміка у підголівнику звучить голос Слейда:

— Ви готові?

— Так.

Вони домовилися, що не казатимуть Гелені, коли ввімкнеться апарат і який фрагмент спогаду вибрано для реактивації. Бо якщо вона це знатиме, то може сама несвідомо оживити цей спогад.

Гелена заплющує очі та береться до вправи на очищення розуму, яку регулярно виконує вже тиждень.

Вона уявляє, що заходить у зал.

Посеред залу стоїть лава — така, які бувають у художніх галереях. Гелена сідає на лаву й дивиться на стіну перед собою. Біла при підлозі стіна плавно проходить градації сірого, від найсвітліших до найтемніших відтінків, і під самою стелею стає вугільно-чорною. Геленин погляд повзе стіною знизу вгору, затримуючись на кожному наступному відтінку, ледь-ледь темнішому за попередній…

І раптом укол зазубленого риболовного гачка, який пробив великий палець, скрик болю, велика червона крапля крові на подушечці пальця, до малої Гелени підбігає батько.

— Ваша робота? — питає Гелена. Серце шалено гупає у грудях.

— Відчули щось? — запитує Слейд.

— Так, щойно.

— Опишіть це.

— Яскравий спалах спогаду про те, як гачок пробив палець. Зізнавайтеся, ви це зробили?

В апаратній лунає радісний гамір.

Гелена плаче.

Розпочинається фіксація та каталогізація найяскравіших спогадів з життя кожного, хто працює на платформі.

Ленора ділиться спогадом про ранок 28 січня 1986 року.

Їй вісім років, її приводять до стоматолога. Адміністраторка принесла з дому телевізор і поставила у приймальні. Сидячи в черзі, Ленора з мамою дивляться пряму трансляцію історичного запуску «Челленджера» — і над Атлантикою космічний човник розсипається.

Найяскравіші образи спогаду. Переносний телевізор на рухомій підставці. Білі хмари замість «Челленджера» за мить після вибуху. Вигук мами: «О боже!» Засмучено-насторожене обличчя лікаря Гантера. Медсестра-гігієністка, яка вийшла подивитися трансляцію: сльози біжать по її щоках і зникають під маскою, яка досі на ній.

Раджеш пригадує свою останню зустріч з батьком перед від’їздом до Америки. Тоді вони вдвох ходили в Долину Спіті[21].

Він пригадує запах яків. Насичену, різку яскравість сонця серед гір. Кусючу холоднечу річки. Постійне запаморочення від розрідженого повітря вище за чотири тисячі метрів. Усе навколо неживе та буре, крім озер, схожих на вицвілі блакитні очі, та різнобарвних молитовних прапорців у храмах і білосніжних піків найвищих гір.

Однак найсильніше врізався в пам’ять вечір. Вони сидять біля майже згаслого багаття, і батько ділиться потаємними думками про життя, Раджа та його матір.

У кріслі сидить Сєрґєй і згадує момент, коли в його машину ззаду врізався мотоцикліст. Різкий удар металом об метал. У водійське вікно Сєрґєй бачить, як мотоцикл летить перекидом по проїжджій частині. Страх, жах, у горлі металічний присмак — і відчуття сповільненого часу.

Сєрґєй б’є по гальмах і вискакує з машини в шум московських вулиць, назустріч смороду бензину й оливи, що витікають із потрощеного мотоцикла. Мотоцикліст у перетворених на лахміття шкіряних штанах сидить серед дороги й тупо витріщається на руки, де бракує половини пальців. Побачивши Сєрґєя, він лається, пробує підвестися, щоб зчепитися з ним, та раптом його лайка переходить у дикий лемент: неприродно викручена нога його не слухається.

Один з перших спокійних днів року. Всю зиму бурову шмагали шторм за штормом, і навіть Гелені, якій не звикати до замкнених просторів, це випробовування на клаустрофобію далося непросто.

Проте сьогодні тепло та ясно, а під платформою виблискує принишкле море.

Гелена зі Слейдом неквапно йде по біговій доріжці.

— І що ви скажете про наші успіхи? — питає Слейд.

— Клас! Усе перебігає набагато швидше, ніж я сподівалась. Я думаю, вже щось можна оприлюднити.

— А справді…

— З тим, що ми знаємо, я вже готова змінювати життя людей на краще.

Слейд дивиться на неї. Вони познайомилися півтора року тому, і відтоді він став стрункішим, міцнішим. Змінилася на краще й Гелена. Ще ніколи в житті вона не мала такої доброї фізичної форми, а її робота ще ніколи не була такою цікавою.

Вона не думала, що Слейд аж так зануриться в проект. Але він за весь цей час лише раз відлучився з платформи, і жоден етап не обійшовся без нього. Він і Чжи Ун не пропускали жодної робочої зустрічі. І завжди були присутні під час обговорення важливих рішень. Гелена гадала, що така зайнята людина лише подеколи спускатиметься зі своїх захмарних висот, але Слейд був не менше за неї одержимий справою.

— Ви кажете, — говорить Слейд, — що треба поділитися з громадськістю, а в мене відчуття, ніби ми вперлися в стіну. — Вони доходять до північно-східного кута доріжки й повертають на захід. — Реактивація мене розчарувала.

— Мене шокують ваші слова. Усі, хто пройшов реактивацію, підтверджують, що їхні спогади були яскравішими, інтенсивнішими, ніж звичайні спомини. Під час реактивації всі життєві показники зростають, інколи — аж до сильного стресу. Ви ж бачили їхні медичні карти. І ваші спогади теж піддавалися реактивації. Хіба не так?

— Не заперечую, ці спогади сильніші за звичайні, але я сподівався, що все буде набагато динамічніше.

Гелена відчуває, як барва гніву заливає їй обличчя.

— Ми просуваємося семимильними кроками, і прориви, вже зроблені нами в науці про пам’ять, змінять світ, якщо лиш ви дозволите мені про це написати. Я хочу картографувати спогади піддослідних з Альцгеймером на третій стадії, а потім, коли вони дійдуть до п’ятої чи шостої, реактивувати в них ці збережені спогади. А що як це виявиться шляхом до регенерації синапсів? До зцілення? Або принаймні дозволить зберігати основні спогади людей, чий мозок уже не може їх втримати?

— Гелено, це все через маму?

— А через кого ще! За рік вона буде в такому стані, що записувати не буде чого. Що я, по-вашому, тут роблю? Чому, по-вашому, я вирішила присвятити цьому все життя?

— Я поділяю вашу пристрасть і теж хочу здолати цю хворобу. Але спершу я хотів би отримати імерсивну платформу для проекціювання недискретних спорадичних ремінісценцій.

Точне цитування її заявки на патент, яку Гелена вимріювала не один рік і яку ще не встигла подати!

— Звідки ви знаєте про мій патент?

Та замість відповіді Слейд питає знову:

— Як вам здається, створене вами на сьогодні тягне бодай на якусь імерсивність?

— Я вклала в цей проект усе, що мала.

— Будь ласка, не сприймайте мої слова як агресію. Ви створили бездоганну технологію. Я просто хочу допомогти вам отримати від неї все по максимуму.

Вони доходять до північно-західного закруту й повертають на південь.

Групи візуалізації та картографії грають у волейбол. Раджеш малює аквареллю на пленері біля накритого брезентом басейну. Сєрґєй кидає м’яч у баскетбольний кошик на майданчику.

Слейд припиняє міряти доріжку кроками та переводить погляд на Гелену.

— Доручіть групі забезпечення спорудити деприваційну капсулу. Нехай скооперуються із Сєрґєєм, щоб зробити її водонепроникною і придумати, як закріпити апарат реактивації на піддослідному, який перебуватиме в капсулі, заповненій водою.

— Для чого?

— Щоб ми отримали найдосконаліший варіант реактивації ремінісценцій, чого я, власне, й прагну.

— Але звідки ви могли дізнатися?..

— Коли зробите це, займіться тим, як зупинити серце піддослідного, поміщеного в деприваційну капсулу. — Гелена дивиться на Слейда так, неначе той здурів. Він говорить далі: — Що більший стрес переживає організм під час реактивації, то яскравіше сприймаються спогади. У надрах мозку є маленька, з рисову зернину, залоза — епіфіз. Вона допомагає організму виробляти речовину під назвою диметилтриптамін, або ДМТ. Доводилося чути про таку?

— Один із найсильніших психоделіків, які знає людина.

— Потрапляючи в наш мозок уночі в мікроскопічних кількостях, ДМТ формує наші сни. Але в момент смерті епіфіз вивергає кінську дозу диметилтриптаміну. Фірма закрилася — повний розпродаж. Ось тому люди й бачать перед смертю різні картини: то летять тунелем до світла, то перед ними пролітає все життя. Для отримання імерсивного спогаду, в який можна зануритись, мов у сон, нам знадобиться щось більше, ніж сон. Чи, якщо ваша ласка, набагато більше ДМТ.

— Ніхто не знає, що відбувається з розумом у момент смерті. І ви не можете знати, що це реально вплине на занурення у спогади. Це може просто вбити людей.

— Коли ви встигли стати такою песимісткою?

— І хто, по-вашому, зголоситься піти на смерть задля проекту?

— Ми повернемо їх до життя. Поспитайте в людей із команди. Я щедро заплачу за ризик. Не знайдеться охочих на платформі, я відшукаю їх деінде.

— А ви самі погодилися б лізти в деприваційну капсулу, щоб вам там зупинили серце?

Слейд похмуро посміхається.

— Коли вже процедура йтиме як по маслу? Безперечно! Тоді, і тільки тоді, ви зможете привезти на платформу свою матір і залучити все моє обладнання та всі свої вміння для систематизації та збереження її спогадів.

— Маркусе, будь ласка…

— Тоді, і тільки тоді.

— У неї дедалі менше часу.

— Ну, то працюймо!

Слейд розвертається і йде, Гелена проводжає його поглядом.

Досі ці ідеї крутилися десь на задвірках свідомості, і можна було преспокійно на них не зважати. Тепер вони стоять перед Геленою на повен зріст, і вже так просто не відкрутишся.

Слейд невідь-звідки знає те, чого не мав би і не міг би знати. Повні, до найменших подробиць, уявлення Гелени щодо проекціювання спогадів. Знає навіть, як сформульовано її заявку на патент, яку вона колись подасть. І те, що розв’язати проблему каталогізації спогадів можна за допомогою квантових процесорів. А зараз ще ця божевільна ідея: спинити серце, щоб підсилити ефект занурення.

Ще більше насторожують тонкі натяки Слейда, якими він неначе хоче показати, що знає те, чого знати не мав би. І щоб не виникало жодних сумнівів у його поінформованості й можливостях.

Тут раптом Гелені спадає на думку, що, коли ці суперечки між ними не припиняться, він одного прекрасного дня відмовить їй у доступі до реактиваційного обладнання.

Може, Гелені вдасться ублагати Раджа про всяк випадок створити їй резервний обліковий запис, про який ніхто не знатиме?

Вперше відтоді, як Гелена зійшла на платформу, в неї виникло запитання: чи в безпеці я тут?

Баррі 5–6 листопада 2018 року

— Сер? Вибачте, сер?

Баррі розліплює заспані очі. Якусь мить усе перед ним наче в тумані. Йому потрібно п’ять секунд, щоб зорієнтуватися, де він. Баррі зауважує погойдування потяга. Ліхтарі за вікном, які проносяться один за одним. Обличчя немолодого кондуктора.

— Ваш квиток? — запитує старий з незвичною поштивістю, немов прибулець з іншої епохи. Баррі довго не може знайти телефон, нарешті витягує його з внутрішньої кишені пальта, відкриває залізничний застосунок, дає кондуктору, щоб той відсканував штрих-код.

— Дякую, містере Саттоне. Вибачте, що розбудив.

Кондуктор проходить у наступний вагон, а Баррі помічає на дисплеї телефона чотири повідомлення про пропущені дзвінки, всі з одного й того самого номера: 934.

І одне голосове повідомлення.

Баррі вмикає відтворення, підносить телефон до вуха.

«Привіт, це Джо… Джо Берман. Гм… Чи не могли б ви зв’язатися зі мною якнайшвидше? Мені дуже треба поговорити з вами».

Баррі негайно передзвонює, і Джо відповідає після першого ж гудка.

— Детектив Саттон?

— Так.

— Ви де?

— Вертаюся потягом до Нью-Йорка.

— Ви повинні зрозуміти… Я й подумати не міг, що хтось дізнається… Мені ж обіцяли, що нічого такого не станеться, ніхто не знатиме.

— Ви про що?

— Я був наляканий. — Джо ледь не плаче. — Ви можете повернутися?

— Джо! Я в потязі. Але ви можете розповісти все телефоном.

Якийсь час він просто важко дихає у трубку. Баррі здається, що, крім дихання, чути ще жіночий плач, але до кінця він не впевнений.

— Я не мав так робити, — каже Джо. — Тепер я це знаю. В мене було прекрасне життя, чудовий син, але я був огидний сам собі.

— Чому?

— Бо тоді мене не виявилось поруч, і вона стрибнула. Я не міг собі пробачити…

— Хто стрибнув?

— Френні.

— Що ви таке говорите? Френні нізвідки не стрибала. Я ж тільки-но бачив її у вашому домі.

Крізь потріскування перешкод Баррі чує, як Джо розридався.

— Джо, ви знали Енн Восс Пітерс?

— Так.

— Звідки?

— Ми були одружені.

— Що?

— Енн кинулася з хмарочоса через мене. Я побачив в оголошеннях рекламу: «Хочете все виправити?» І номер телефону. Я й подзвонив. Енн казала, що в неї синдром хибної пам’яті?

— Так.

«І в мене вже теж».

— Схоже, зараз його маєте й ви. Кажуть, передається через спілкування…

Джо сміється, але цей сміх сповнений жалю та ненависті до себе.

— СХП — зовсім не те, що думають про нього люди.

— А ви знаєте, що таке СХП?

— Звичайно.

— То розкажіть.

Джо замовкає, і на мить Баррі здається, що зв’язок урвався.

— Джо, ви як? Мене чуєте?

— Так, чую.

— Ну то що таке СХП?

— То все через мене і людей, які вчинили так само, як я. І далі буде тільки гірше.

— Чому?

— Я… — Довга пауза. — Не можу пояснити. Це звучить як божевілля. Треба самому все побачити.

— Як це зробити?

— Коли я телефонував за оголошенням, мені поставили телефоном кілька запитань, а тоді відвезли в готель на Мангеттені.

— Джо, на Мангеттені повно готелів.

— Тільки не таких, як цей. Туди не можна просто взяти й зайти. Тебе туди запрошують. І єдиний вхід до готелю — через підземний гараж.

— Ви знаєте, яка це вулиця?

— Східна П’ятдесята, між Лексінгтон-авеню і Третьою. В тому кварталі ще нічна перекусна.

— Джо…

— Це всемогутні люди. У Френні був зрив, коли вона все згадала, і вони одразу дізналися. Приїхали, стали мені погрожувати…

— Хто вони?

Без відповіді.

— Джо? Джо?

Той відключається.

Баррі набирає знову, але механічний голос пропонує йому залишити голосове повідомлення.

Він дивиться у вікно, але там тільки темрява. Час від часу її розганяють вогні в будинках і на залізничних станціях, що проносяться мимо.

Баррі вертається думками до альтернативних спогадів, які наринули на нього в перекусній. Вони і досі тут. Вони — не реальні, але такі самі реалістичні, як і решта, і Баррі не в змозі осягнути цей парадокс.

Баррі оглядає вагон: єдиний пасажир у ньому — він.

Єдиний звук — стукіт коліс по рейках.

Рука торкається сидіння, пальці ковзають по оббивці.

Баррі видобуває гаманець і роздивляється своє водійське посвідчення, зареєстроване у штаті Нью-Йорк, і свій жетон нью-йоркського детектива.

Він робить глибокий вдих і каже собі подумки: «Ти — Баррі Саттон. Ти їдеш потягом з Монтока у Нью-Йорк. Твоє минуле — це твоє минуле. Його не змінити. Реальність — вона тут і зараз. Оцей потяг. Холод віконного скла. Дощ по той бік вікна. І ти. Можна логічно пояснити хибні спогади і те, що сталося з Джо, з Енн Восс Пітерс. Усе можна пояснити. Це просто загадка, яку потрібно розгадати. А ти якраз великий спец по загадках».

Але ні, все це лажа.

Бо насправді Баррі наляканий, як ніколи в житті.

Уже запівніч Баррі виходить на Пенсільванському вокзалі. З рожевого неба падає сніг, вулиці вже засипало на добрий дюйм.

Баррі підіймає комір, розкриває парасольку і рушає на північ від 34-ї вулиці.

Дороги і тротуари порожні.

Сніг приглушує шуми Мангеттену, і зараз тут незвично тихо.

П’ятнадцять хвилин швидким кроком — і Баррі вже аж на перехресті Восьмої авеню та Західної 50-ї вулиці, тоді повертає на схід, переходить дорогу. Кусючий вітер зі снігом дме в обличчя, і Баррі затуляється від нього парасолькою, як щитом.

На Лексингтон-авеню він спиняється, щоб пропустити три снігоочисних машини. На протилежному боці дороги червоним неоном виблискує вивіска:

Баррі переходить дорогу, зупиняється під вивіскою та дивиться, як падає підсвічений червоним сніг.

Напевне, це і є та сама забігайлівка, про яку казав телефоном Джо.

Він гуляє майже сорок хвилин і вже починає хапати дрижаки. Черевики промокли від снігу.

Минувши ресторан, Баррі проходить повз нішу, де, обхопивши ноги і гойдаючись туди-сюди, сидить безхатько та бурмоче щось під ніс.

Далі винний підвальчик, алкогольна крамниця, банк і бутик — на ніч усе закрите жалюзі.

Ближче до кінця кварталу Баррі зупиняється перед чорним з’їздом до підземного паркінгу під будівлею в неоготичному стилі, яку втиснули між двома хмарочосами зі сталі та скла.

Опустивши парасольку, Баррі крокує доріжкою в ледь освітлений морок підземелля. За сорок кроків доріжка упирається в гаражні двері з армованої сталі. Поруч панель із клавіатурою для введення коду, вгорі — камера відеоспостереження.

От лайно! Ну, значить, на сьогодні баста! Він повернеться сюди завтра, постежить за виходом, і коли хтось прийде, спробує його зловити, або…

Раптом лунає скрегіт механізму. Від цього звуку в Баррі завмирає серце. Він озирається на гаражні двері — ті повільно підіймаються над землею. На бруківку лягає смуга світла, вона тягнеться, тягнеться, уже дісталася мисків промоклих черевиків Баррі.

Піти?

Лишитися?

Не факт, що йому сюди треба.

Двері піднялися до половини і рухаються далі, по той бік — нікого.

Баррі вагається, тоді переступає поріг і опиняється на невеличкій підземній стоянці з дюжиною запаркованих автомобілів.

Його кроки відлунюють від бетону, над головою світять галогенні лампи.

Він бачить ліфт, а коло ліфта — двері, найімовірніше, до сходового майданчика.

Над ліфтом спалахує світло.

Дзенькає дзвоник ліфта.

Баррі ховається за «Лінкольн» і дивиться через тоноване лобове скло, як відчиняються ліфтові двері.

Ліфт порожній.

Що це, в біса, таке?

Якого чорта він сюди приперся? Все це не має жодного стосунку до тих справ, які Баррі веде, і злочинами тут, як він розуміє, навіть не пахне.

Якщо чисто формально, це він вдирається в приватний простір.

Та ну його!..

Стіни в ліфті гладенькі, безликий метал. Напевне, ним керують ззовні.

Двері зачиняються.

Ліфт їде вгору.

Серце в Баррі калатає.

Баррі двічі глитає, щоб не закладало вуха, і за тридцять секунд ліфт зі здриганням зупиняється.

Перше, що чує Баррі, коли двері розчиняються, — Майлз Девіс[22], одна з його неймовірних медитативних композицій Kind of Blue. Вона самотньою луною розлітається по просторому приміщенню, імовірно, фоє цього готелю.

Баррі ступає з ліфта на мармурову підлогу. Куди не глянь, всюди темне, похмуре дерево. Шкіряні дивани, чорні лаковані стільці. Запах сигарного диму в повітрі.

В усьому цьому є щось позачасове.

Якраз навпроти порожня стійка реєстрації, за нею — старомодний стелаж для поштових відправлень, яким коли й користувалися, то в іншу еру. На цеглі зверху вибито вензель з двох літер: Г. С.

Ніжно дзенькають кубики льоду, вдаряючись об стінки скляної посудини, а потім Баррі чує голоси. Вони долинають від бару, що притулився біля ряду вікон. Двоє чоловіків на табуретах зі шкіряними сидіннями бесідують, а барменка в чорній жилетці протирає склянки.

Баррі рушає до бару, запах сигарного диму сильнішає, у повітрі з’являється димовий серпанок.

Баррі вилазить на один з табуретів, спирається на стійку — добротну, з червоного дерева. Будівлі та вогні, які він бачить за вікном, огорнуті білою млою.

Підходить барменка.

Вона прекрасна — темні очі та волосся з передчасною сивизною, заколоте дерев’яними паличками. На бейджику напис: ТОНЯ.

— Що п’єте? — цікавиться Тоня.

— Віскі маєте?

— Якийсь конкретно?

— На ваш вибір.

Вона відходить, щоб хлюпнути йому віскі, а Баррі зиркає на двох чоловіків, які потягують бурбон за кілька місць від нього. На стійці між ними стоїть вже до половини спорожнена пляшка.

Тому, який ближче до нього, на вигляд сімдесят із гаком. Рідке сиве волосся, страшна худина. Не інакше як смертельно хворий. У руці сигара, від якої спірально здіймається дим. Пахне дощем, що випав у пустелі.

Другий віком ближчий до Баррі: невиразне, чисто виголене обличчя, втомлений погляд. Він запитує старшого:

— Аморе, давно ви тут?

— Та вже із тиждень.

— Дату призначили?

— Ну, на завтра.

— Серйозно? Вітаю.

Вони цокаються.

— Нервуєте? — питає молодий.

— Як сказати… весь час про це думаю. Але можете бути певні, підготують вони вас як слід.

— Це правда, що все без анестезії?

— На жаль, саме так. Коли ви приїхали?

— Вчора.

Амор знову згадує про сигару.

Приходить Тоня, ставить перед Баррі віскі на серветці із золотим написом: «Готель „Спомин“».

— Уже вирішили, що робитимете після повернення? — питає молодший.

Баррі пригублює свій скотч. Нотки хересу, карамелі, сухофруктів.

— Маю кілька ідей. — Амор підіймає сигару. — Покінчу із цим. — Киває на віскі. — Зменшу те. Колись я був архітектором, відмовився від одного проекту, а потім довго шкодував. Він міг би стати моїм magnum opus. А ти?

— Не знаю. Мені якось неспокійно…

— Чому?

— Це ж егоїзм, хіба не так?

— Це наші спогади. І більш нічиї. — Амор вихиляє келих. — Піду я краще похроплю. Завтра великий день.

— Так, і я піду.

Чоловіки підводяться, тиснуть руки та бажають один одному удачі. Баррі дивиться, як вони вирушають до ліфтів.

Коли він обертається до стійки, перед ним стоїть барменка.

— Що це за місце, Тоню? — запитує він, але губи якісь незвичні, і слова вимовляються мляво, незграбно.

— Сер, по-моєму, вам недобре.

Він відчуває, як у голові, десь за очима, щось розслаблюється.

Відпускає його.

Баррі дивиться на свій келих. Тоді на Тоню.

— Вінс проведе вас до номера, — каже вона.

Баррі сповзає з табурета, легенько погойдуючись, обертається і зустрічається з мертвотним поглядом лисого із забігайлівки. На шиї в нього вигадливе татуйовання у формі жіночих рук, що зімкнулися на горлі.

Баррі тягнеться по пістолет, але тепер це однаково, що ворушити рукою в сиропі, а Вінс уже обмацує його під пальтом, спритно знімає наплічну кобуру зі службовим пістолетом і запихає за пояс своїх джинсів.

Потім дістає з внутрішньої кишені телефон і кидає його Тоні.

— Поліція Нью-Йорка, — нерозбірливо белькоче Баррі.

— І я колись там працював.

— Що це за місце?

— Скоро знатимеш.

Баррі відчуває нудоту.

Вінс хапає Баррі попід руку і тягне до ліфтів за стійкою реєстрації.

Він натискає на кнопку і заштовхує Баррі в кабіну.

Потому Баррі клигає готельним коридором, а все немовби розпливається в повітрі.

Ноги плентають по м’якому червоному килиму, повз нього пропливають канделябри на стінах, із допотопних ламп ллється підсліпувате світло минулих епох і падає на дерев’яні панелі.

У світлі з протилежної стіни тінню відбивається на дверях номер — 1414 — і нібито повільно обертається навкруг дверного вічка, описуючи неквапливі вісімки.

Вони ввалюються в номер.

Вінс штовхає Баррі на величезне ліжко з балдахіном, той падає і скручується в позі зародка.

У свідомості, що згасає, майнула думка: «Розвели як останнього лоха!»

Двері в номер з ляском зачиняються.

Баррі один, не в змозі навіть ворухнутися.

Вогні засніженого міста сочаться крізь прозору штору на скляній стіні, і останнє, що бачить Баррі перед тим, як знепритомніти, — блискучі трикутники вікон у хмарочосі Крайслера, що діамантами світяться в завірюсі.

У роті пересохло.

Болить ліва рука.

Довкілля помалу яснішає.

Ремені стягують кісточки та зап’ястки, один ремінь — на поясі, другий — на грудях. У лівому передпліччі катетер — від нього й біль, — поряд металева крапельниця на колесах. Від неї до катетера відходить пластикова трубочка.

Біля стіни навпроти нього — комп’ютерний термінал і різне медичне обладнання, серед іншого тут (і це його дуже занепокоїло) колісна тумбочка з реанімаційним набором. У ніші в дальньому кутку кімнати — схожий на велетенське яйце білий гладенький предмет із під’єднаними трубками і дротами.

На табуреті біля крісла сидить чоловік, якого Баррі бачить вперше в житті. Довга скуйовджена борода, сині очі, що світяться розумом, — і якась незатишна напруженість.

Баррі намагається розтулити рот, але він ще надто млявий, щоб щось вимовити.

— Ще млоїть?

Баррі киває.

Чоловік натискає на кнопку на крапельниці.

Баррі бачить, як по трубці в катетер починає струміти прозора рідина.

Приміщення світлішає. Баррі відчуває приплив бадьорості, ніби зробив ковток еспресо, та разом зі свідомістю з’являється і страх.

— Краще? — запитує чоловік.

Баррі хоче кивнути, але не може ворухнути головою.

— Я поліціянт, — каже він про всяк випадок.

— Знаю. Я взагалі багато чого знаю про вас, детективе Саттоне, зокрема й те, що вам страшенно пощастило.

— Чому ви так кажете?

— З огляду на ваше минуле я вирішив, що не вбиватиму вас.

Чи має Баррі радіти з цього приводу? А чи цей чоловік просто грається з ним?

— Хто ви? — запитує Баррі.

— Це не суттєво. Я хочу зробити вам найбільший подарунок у житті. Найбільший з усіх, про які можна мріяти. І якщо ви не проти, — продовжує ввічливо чоловік, але ця ґречність, хоч як дивно, тільки насторожує, — перш ніж почати, я поставлю вам кілька запитань.

Розум Баррі щохвилини яснішає, у пам’яті спалахує останній спогад: неслухняні ноги клигають по килиму… готельний номер 1414… — і все знову стає на місця.

— Ви їздили до Джо та Френні Берманів як офіційна особа? — запитує чоловік.

— Звідки ви знаєте, що я там був?

— Так чи ні?

— Ні. Я вдовольняв свою цікавість.

— Хтось із ваших колег чи начальства знав про вашу поїздку до Монтока?

— Ніхто.

— Ви з кимось обговорювали свій інтерес до Енн Восс Пітерс і Джо Бермана?

У неділю Баррі згадував про них і СХП у розмові з Ґвен, але він більш ніж певен, що про це ніхто не знає. І Баррі каже:

— Ні.

На смартфоні в Баррі активовано застосунок, що відстежує місцеперебування.

Важко сказати, скільки часу він був непритомний, а якщо припустити, що зараз ще ранок вівторка, то його відсутність на роботі можуть не помічати й до вечора, до якого ще не одна година. Це в теорії. Зустрічей на сьогодні — жодних. Ні посиденьок у барі, ні спільних вечер. Може збігти і день, і два, поки в когось виникне підозра, що він прогулює не просто так.

— Мене шукатимуть, — попереджає Баррі.

— Вас у житті ніхто не знайде.

Він глибоко вдихає, намагаючись приборкати паніку, що наростає. Треба за допомогою самих лише слів і логіки переконати цього типа, щоб звільнив його.

— Я не знаю, хто ви такий, — каже Баррі. — І я гадки не маю, що тут відбувається. Але якщо зараз відпустите мене, то більше жодного слова не почуєте про мене. Можу поклястися!

Тип підводиться з табурета і йде через усю кімнату до комп’ютерного термінала. Спинившись перед величезним монітором, він клацає по клавішах. І за мить Баррі відчуває, як апарат, закріплений у нього на голові — хай би що то було, — починає дзижчати, ледь чутно, мов москіт над вухом.

— Що це? — знову питає Баррі, пульс у нього частішає, а страх паралізує здатність міркувати. — Що ви від мене хочете?

— Я хочу, щоб ви описали день, коли востаннє бачили живою свою дочку.

Сліпуча яра лють поймає Баррі, він усім тілом напружується під шкіряними ременями і щосили намагається підвести закріплену голову. Риплять кріплення. Та голова не зрушується ні на йоту. Намистини солоного поту вкривають обличчя, роз’їдають очі, а він не може навіть їх повитирати.

— Я вб’ю тебе, — погрожує Баррі.

Тип нахиляється до нього. Його обличчя зупиняється за лічені сантиметри від Баррі. В його очах — холодний синюватий вогник. Баррі чує запах дорогого парфуму, дихання віддає кислинкою присмаженої кави.

— Не сприйміть це як знущання, — каже тип. — Я хочу вам допомогти.

— Та пішов ти!

— Це ви прийшли у мій готель.

— Хто б сумнівався! І ще ви намуштрували Джо Бермана, що він має сказати мені, щоб це сталося.

— От що я вам скажу… давайте так, щоб усім було все зрозуміло. Або ви чесно відповідаєте на всі мої запитання, або помрете там, де сидите.

Ув’язненому в кріслі Баррі не лишається нічого іншого, як прийняти правила гри й залишатися живим, поки не трапиться хоча б примарний шанс на звільнення.

— Добро.

Тоді тип підіймає голову до стелі й каже:

— Комп’ютере, починай сеанс.

Комп’ютер озивається жіночим механічним голосом:

— Розпочинається новий сеанс.

Незнайомець зазирає просто в очі Баррі.

— Так, розповідайте про той день, коли востаннє бачили дочку живою, і постарайтеся не пропустити жодної подробиці.

Гелена 29 березня — 20 червня 2009 року

Гелена стоїть у тамбурі західного вантажного майданчика надбудови й застібає на штормівці всі блискавки, подумки порівнює завивання вітру зовні з голосінням привида. Цілий ранок пориви до 80 миль на годину — цілком достатньо, щоб здути з платформи людину її статури.

Із зусиллям відчинивши двері, Гелена вдивляється в сіруватий окіл косого дощу та пристібається страховим карабіном до троса, напнутого над платформою. Вона знала, що вітер сильний, але не думала, що аж такий: він ледь не валить її з ніг. Гелена нахиляється вперед, набирається духу та виходить з тамбура.

Платформа загорнута в сіре, і єдине, що чує Гелена, — це шалене безумство вітру та голки дощу, які сильно молотять по каптуру, наче кульки підшипника.

Десять хвилин іде на те, щоб перейти через платформу. Крок за кроком, весь час ризикуючи втратити рівновагу. Нарешті Гелена доходить до свого улюбленого місця на буровій — це куток на північному заході — сідає, звішуючи ноги через край, і дивиться, як двадцятиметрові хвилі б’ють в опори платформи.

Останні двоє членів групи забезпечення залишили платформу вчора, до початку шторму.

Люди не просто виступили проти нового розпорядження Слейда «класти людей в деприваційну капсулу та зупиняти їм серце».

Всі, крім неї та Сєрґєя, заявили, що припиняють роботу, і зажадали негайного повернення на материк.

Щоразу, відчуваючи докір сумління, що вона залишилася, Гелена починає думати про маму та про інших хворих, однак це мало втішає її.

До того ж вона майже певна, що Слейд не відпустить її просто так.

Чжи Ун теж полетів на материк — шукати медиків для нової бригади й нових інженерів для спорудження капсули. На буровій залишилися Слейд, Гелена і техперсонал.

Тут, просто неба, їй здається, що сам світ волає їй у вуха.

Гелена підіймає обличчя до неба та кричить у відповідь.

Хтось стукає у двері. Вона навпомацки вмикає лампу й вилазить із постелі. На ній піжамні штани та чорна майка. Будильник на столі показує 9:50.

Гелена переходить у вітальню і дорогою до дверей натискає кнопку на стіні, щоб підняти глухі штори.

В коридорі стоїть Слейд у джинсах і худі. Востаннє вони бачилися кілька тижнів тому.

— От чорт, я вас розбудив, — кривиться Слейд.

Гелена дивиться на нього й мружить очі від світла, що ллється з вмонтованих у стелю світлових панелей.

— Ви не проти, якщо я зайду?

— А я маю вибір?

— Ну, Гелено, будь ласка.

Вона ступає крок назад, пропускає його та йде за ним з маленького передпокою, повз ванну до вітальні.

— Що ви хочете? — питає Гелена.

Він опускається на підніжок величезного крісла при вікні. За склом безкрає море.

— Мені казали, ви не ходите ні до їдальні, ні в тренажерний зал. Ні з ким не спілкуєтеся, по кілька днів не буваєте надворі.

— Чому ви не дозволяєте мені говорити з батьками? Чому не відпускаєте?

— Гелено, ви зараз не в найкращому стані. І можете зопалу прохопитися про те, що слід тримати в таємниці.

— Я вже казала, що мені потрібно до батьків. Мама в лікарні. Я навіть не знаю, що з нею. Батько місяць не чув мого голосу. Я впевнена, він хвилюється.

— Я знаю, зараз вам цього не зрозуміти, але я рятую вас від вас самої.

— В одне місце такий порятунок!

— Ви вмили руки, бо не згодні з тим напрямком, у якому я скеровую проект. А я даю вам час на зміну свого рішення.

— Це був мій проект!

— Це мої гроші.

У Гелени трусяться руки. Від страху. Від злості.

— Не хочу більше цим займатися, — каже вона. — Ви розтоптали мою мрію. Ви спаплюжили всі мої намагання допомогти мамі та іншим. Я хочу повернутися додому. Ви й далі триматимете мене тут всупереч моєму бажанню?

— Звісно, ні.

— То я можу поїхати?

— Пригадуєте, про що я запитав вас у день приїзду на платформу?

Гелена хитає головою. В очах з’являється зрадливий блиск.

— Я запитав, чи ви готові змінювати світ разом зі мною. Ми на порозі грандіозного прориву, і все завдяки вам, вашому генію. Я прийшов сьогодні, щоб сказати, що роботу вже майже завершено. Забудьте все, що було в минулому. І разом перетнімо фінішну пряму.

Гелена, стоячи за журнальним столиком, дивиться на Слейда й мовчить. По її щоках котяться сльози.

— Як ви зараз почуваєтесь? — питає він. — Поговоріть зі мною.

— Я почуваюся, ніби мене обікрали.

— А це вже цілковита нісенітниця! Я втрутився тільки тоді, коли вам зрадила інтуїція. Зробив те, що й мав би зробити партнер. Сьогодні головний день у нашому житті. Ми стільки часу йшли до нього. Тому я зараз тут. Деприваційна капсула готова. Реактиватор пристосований до роботи в ній. За десять хвилин ми проводитимемо нове випробування, і це велика віха.

— І хто ж піддослідний?

— Це несуттєво.

— Для мене — суттєво.

— Звичайний хлопець, якому платять двадцять штук на тиждень за готовність віддати науці своє життя.

— Ви його попередили, що це ризикований дослід?

— Він у курсі всіх ризиків. Послухайте, якщо ви хочете додому, то пакуйте валізи й будьте опівдні на вертолітному майданчику.

— А що тоді з моїм контрактом?

— У нас була домовленість на три роки. Ви розриваєте контракт достроково. А отже залишаєтеся без премії, без частини прибутку — без усього. Ви знали, на що йдете. Але якщо ви хочете закінчити почате з нами, ходімо зі мною до лабораторії, от просто зараз. Цей день внесуть в усі книги рекордів.

Баррі 6 листопада 2018 року

Пристебнутий до крісла Баррі почувається так, неначе його дії пробудили жахіття.

— Це було двадцять п’ятого жовтня, — каже він. — Одинадцять років тому.

— Коли ви згадуєте це, що найперше спадає вам на думку? — запитує чоловік. — Якийсь найяскравіший образ чи емоція?

Такого дивного поєднання почуттів у Баррі ще ніколи не було. Його охоплює бажання розірвати цього типа і чорний, невимовний розпач від самого спогаду про той злощасний вечір і про Меґан.

Баррі монотонно відказує:

— Мить, коли я знайшов її тіло.

— Вибачте, якщо я недостатньо чітко висловився. Не після того, як її не стало. А до.

— Наша розмова.

— Так, докладніше.

Баррі дивиться кудись удалечінь, зціпивши зуби.

— Будь ласка, детективе Саттоне, я вас слухаю.

— Я сиджу в кріслі у вітальні, дивлюся Світову серію[23].

— Ви пам’ятаєте, хто грав?

— «Ред Сокс» і «Рокіз»[24]. Друга гра. Першу виграли «Сокс». А взагалі, вони тоді виграли чотири гри поспіль.

— І за кого ви вболівали?

— Взагалі-то, мені було все одно. Напевно, був за те, щоб «Рокіз» показали зуби, щоб серія була цікавою. Навіщо ви це робите зі мною? Яка мета…

— Отже, ви сидите в кріслі…

— І, здається, п’ю пиво.

— Джулія теж дивилася разом з вами?

Господи! Він знає, як її звати.

— Ні. По-моєму, вона дивилася телевізор у спальні. Ми вже повечеряли.

— У родинному колі?

— Не пам’ятаю. Скоріш за все. — Баррі раптом відчуває тиск у грудях, і такий сильний, що здається, все лусне. — Я стільки років не говорив про той вечір.

Чоловік сидить на табуреті, посмикує бороду й пильно дивиться холодними очима на Баррі, чекаючи на продовження.

— Бачу, як із коридору зайшла Меґан. Не пам’ятаю точно, у чому вона була, але мені здається, що на ній були джинси й бірюзовий светр, який вона завжди носила.

— Скільки років вашій дочці?

— Десять днів до шістнадцятиліття. І вона зупиняється перед журнальним столиком між мною й телевізором — це я вже точно пам’ятаю, — бере руки в боки, обличчя насуплене.

Очі Баррі наповнюються сльозами.

— Для вас це надзвичайно чутлива тема, — відзначає бородань. — Добре.

— Будь ласка, — молить Баррі, — не змушуйте мене робити це.

— Продовжуйте.

Баррі робить глибокий вдих, навпомацки шукаючи в собі бодай якусь опору, щоб повернути емоційну рівновагу.

Нарешті каже:

— Тоді я востаннє зазирнув дочці у вічі. Я ж не знав, що має статися, мене більше цікавив телевізор.

Баррі не хоче розплакатися перед цим типом. Ще тільки цього бракувало!

— Продовжуйте.

— Меґан запитує, чи можна їй у «Дейрі квін». Вона бувала там пару разів на тиждень, робила домашку, тусувалася з друзями. Ну, я питаю, як завжди: а мама не проти? Ні, говорить, прийшла запитати в мене. А уроки всі зроблені? Ні, не всі, але саме тому вона йде, щоб зустрітися з Мінді та обговорити лабораторну з біології, яку вони разом виконують. А хто там ще буде? Вона назвала імена, в основному знайомі. Не забуваю позирати на годинник — пів на дев’яту, ще йдуть перші інінги — і кажу їй: добре, йди, але о десятій, щоб як штик. Вона засперечалася, чому, мовляв, не об одинадцятій? Я їй кажу: «Завтра школа, свій режим ти знаєш». Вона прямує до дверей. І ще, пригадую, гукнув наостанок, що люблю її.

Сльози ринули річкою, все тіло Баррі стрясається від напливу почуттів, але ремені міцно притискають його до крісла.

— Якщо чесно, — схлипує Баррі, — то я не пам’ятаю, чи казав їй це. Мабуть, ні, скоріш за все, просто перемкнувся на гру. І навіть не згадував про неї аж до десятої, коли здивувався, що її нема.

— Комп’ютере, зупини сеанс, — командує чоловік. — Дякую, Баррі.

Він нахиляється до Баррі, витирає йому сльози тильним боком долоні.

— Який в усьому цьому сенс? — запитує зламаний Баррі. — Це гірше за будь-які фізичні тортури.

— Зараз я покажу.

Чоловік натискає кнопку на крапельниці.

Баррі переводить погляд на трубку, що відходить до катетера.

Цією трубкою до його вени тече якась прозора рідина.

Гелена 20 червня 2009 року

Він жилавий і високий, на худих руках — сліди від підшкірних ін’єкцій. На лівому плечі тату — ім’я «Міранда». На вигляд зовсім свіже, бо ще набрякле й почервоніле. На голові сріблястий шолом, щільно прилеглий до черепа. На лівому передпліччі — якийсь пристрій, формою та розміром як губка для класної дошки. Чоловік голяка стоїть перед великим, схожим на яйце, об’єктом. Біля реанімаційного столика стоять напоготові двоє медиків — жінка й чоловік.

Гелена сидить за головною консоллю в суміжній апаратній, між Маркусом Слейдом і лікарем Полом Вілсоном, що керує медичною групою, і стежить за процесом крізь скло з однобічною видимістю. Ліворуч від Слейда сидить Сергей — єдиний з попередніх співпрацівників, що залишився у проекті.

Хтось торкає Гелену за плече. Вона обертається — і бачить Чжи Уна, який щойно зайшов і вмостився за нею.

Подавшись до Гелени, Чжи Ун шепоче їй на вухо:

— Я дуже радий, що ви вирішили залишитися. Без вас це вже була б не та лабораторія.

Слейд позирає на Сергея, який вивчає на моніторі дуже чітке зображення черепа піддослідного.

— Як справи з координатами реактивації? — питає Слейд.

— Повна готовність!

Слейд обертається до лікаря.

— Поле, ви як?

— Чекаємо команди.

Слейд натискає кнопку гарнітури, каже:

— Ріде, в нас усе готово. Можеш залазити.

Жилавий реагує не одразу.

Він стоїть і тремтить, зазираючи всередину «яйця» через відкритий люк. У світлі ламп його тіло видається синюшним, на тлі нездорової блідості добре видно червоні сліди від шприца.

— Ріде! Мене чути?

— Так. — Голос піддослідного звучить з чотирьох динаміків у кутках апаратної.

— Ти готовий?

— Я… цей… А що як стане боляче? Звідки я знаю, що там буде?

Він дивиться на скло з однобічною видимістю, худющий, виснажений — шкіра та кістки.

— Буде те, про що ми говорили, — запевняє Слейд. — Поруч зі мною сидить лікар Вілсон. Хочете щось сказати, Поле?

Чоловік із хвилястою срібною чуприною надягає навушники.

— Ріде, переді мною на моніторі всі ваші життєві показники, які я відстежую в реальному часі, і якщо я побачу, що з вами щось не те… Ми маємо запасний план.

— І пам’ятай про премію, яку я виплачу тобі, якщо сьогоднішній експеримент пройде успішно, — нагадує Слейд.

Рід знову переводить порожній погляд на резервуар.

— Добре, — нарешті каже він, бадьорячись. — Тоді до справи.

Він хапається за ручки по боках деприваційної капсули й не дуже зграбно залазить усередину. Через динаміки чути плескіт води.

— Ріде, як умостишся, дай знати, — просить Слейд.

— Я на плаву, — лунає з капсули по деякім часі.

— Якщо з тобою все гаразд, я замикаю люк.

Минає десять напружених секунд.

— Ріде, з тобою все гаразд?

— Так, я в нормі.

Слейд набирає код команди. Люк повільно опускається на місце, зливаючись із капсулою в одне ціле.

— Ріде, ми вже готові вимикати світло й починати. Як почуваєшся?

— Думаю, що я готовий.

— Про що ми говорили вранці, пам’ятаєш?

— Та ніби.

— Так чи ні?

— Так.

— Добре. Все буде нормально. Коли побачимося знову, скажеш, як звати мою матір: Сьюзен. І я все зрозумію.

Слейд приглушує світло. В апаратній спалахує ще один монітор, який досі був вимкнений. Він передає картинку з камери нічного бачення, яка встановлена в стелі капсули і дивиться на Ріда зверху. Той, розпростершись горілиць, плаває в насиченому соляному розчині. На головному моніторі Слейд вмикає таймер, ставить його на п’ять хвилин.

— Ріде, це моє останнє звернення до тебе. Ми дамо тобі кілька хвилин, щоб розслабитись і зосередитися. Скоро почнемо.

— Зрозумів.

— Ну, з богом. Сьогодні ти ввійдеш в історію.

Слейд запускає зворотний відлік і знімає навушники.

— Який спогад ви реактивуєте? — запитує Гелена.

— Бачили татуйовання на лівому плечі?

— Так.

— Ми набили його вчора вранці. А вчора ввечері зафіксували спогад.

— Чому тату?

— Через больові відчуття. Мені було потрібне сильне та свіже переживання.

— А когось кращого за героїнового наркомана для досліду не знайшлося?

Слейд не реагує на її заувагу. Це зовсім не той Слейд, якого вона знала. Він завів проект у такі нетрі, що Гелена тільки дивується. Хто знав, що їй зустрінеться людина, схиблена на цій роботі більше за неї саму?

— А він хоч розуміє, з чим зв’язався? — питає вона.

— Так.

Гелена стежить, як на таймері спливає час. Секунда за секундою, хвилина за хвилиною.

Обертаючись до Слейда, вона каже:

— Це не вкладається в жодні рамки здорового глузду.

— Згоден.

— І вам байдуже?

— Щоб добитися прориву, якого я хочу, треба заплисти за буйки.

Гелена вдивляється в монітор, де на водяній поверхні в капсулі застигла нерухома постать Ріда.

— Значить, ви готові ризикнути життям цього чоловіка?

— Так. І він, до речі, теж. Рід розуміє, в якому він становищі. Я думаю, це героїчно з його боку. А крім того, коли ми закінчимо, він лікуватиметься від наркотичної залежності в розкішній клініці. А ми з вами, якщо все вдасться, вип’ємо у вас шампанського… — Слейд переводить погляд на свій «ролекс». — За якихось десять хвилин.

— Про що ви кажете?

— Ви це побачите.

Останні дві хвилини всі чекають у напруженій тиші. Нарешті звучить сигнал таймера.

Лунає голос Слейда:

— Поле?

— Чекаю.

Слейд дивиться на край консолі, де сидить відповідальний за введення стимуляторів:

— Сєрґєю?

— Завжди готовий.

— Реанімація?

— У повній бойовій.

Слейд дивиться на Пола й киває.

Лікар шумно видихає, натискає кнопку та командує:

— Один міліграм рокуронію внутрішньовенно.

— Що це? — питає Гелена.

— Нервово-м’язовий релаксант, — пояснює Вілсон.

Слейд наставляє:

— Хай там що, не можна дозволити, щоб у Ріда почалися судоми й він розтрощив наш реактиватор.

— Він знає, що його на певний час паралізує?

— Звичайно.

— Як вводиться препарат?

— Через радіокерований катетер на лівому передпліччі. Склад приблизно такий самий, як для летальних ін’єкцій, але мінус снодійне.

— Ввожу два й дві десятих міліграма тіопенталу натрію, — оголошує Вілсон.

Гелена дивиться по черзі то на картинку з камери нічного бачення в капсулі, то на монітор перед лікарем, де відображаються частота серцевих скорочень Ріда, кров’яний тиск, електрокардіограма та ще з добрий десяток показників життєдіяльності.

— Артеріальний тиск падає, — повідомляє Вілсон. — Частота серцевих скорочень зменшилася до п’ятдесяти ударів на хвилину.

— Йому боляче? — запитує Гелена.

— Ні, — заспокоює Слейд.

— Як ви це знаєте?

— Двадцять п’ять ударів на хвилину.

Гелена нахиляється впритул до монітора, вдивляється в забарвлене різними відтінками зеленого обличчя Ріда. Очі в нього заплющені, жодних ознак больових відчуттів. Мир та спокій читаються на обличчі.

— Пульс — десять ударів на хвилину. Тиск — тридцять на п’ять.

Раптом приміщення наповнює високий зумер: крива на моніторі перетворюється на пряму — ниткоподібний пульс. Доктор вимикає звуковий сигнал і констатує:

— Час смерті: десята година тринадцять хвилин.

Рід далі плаває в капсулі, нітрохи не змінившись.

— Коли почнете реанімувати?

Слейд мовчить.

— Чекаю розпоряджень, — доповідає Сєрґєй.

На головному моніторі перед лікарем з’являється нове віконце: «Час зупинки серця: 15 секунд».

— Фіксую викид ДМТ, — повідомляє лікар, коли минає хвилина.

— Сергею! — командує Слейд.

— Запускаю програму реактивації спогаду. Запуск стимуляторів…

Вілсон продовжує зчитувати різні показники життєдіяльності, тепер здебільшого пов’язані з роботою мозку та рівнем кисню в ньому.

Сєрґєй доповідає про хід експерименту кожних десять секунд, але Гелена їхніх голосів уже не чує. Вона не зводить очей з піддослідного в резервуарі та думає про те, що він бачить, що чує?

«Цікаво, — думає Гелена, — чи готова я сама померти, щоб до кінця відчути, зрозуміти свій винахід?»

На позначці «2 хвилини 30 секунд» Сєрґєй звітує:

— Програму реактивації спогаду завершено.

— Запусти її знову, — командує Слейд.

Сєрґєй переводить на нього здивований погляд.

— Маркусе, — подає голос лікар, — після п’яти хвилин шанси повернути його до життя будуть практично нульові. Зараз клітини його мозку масово відмирають.

— Сьогодні ми з Рідом про це говорили. Він готовий.

— Таж витягніть його! — втручається Гелена.

— Мені це теж не подобається, — підтримує її Сєрґєй.

— Прошу вас, покладіться на мене. Перезапуск програми!

Сєрґєй зітхає та швидко щось набирає.

— Запуск програми реактивації спогаду. Запуск стимуляторів.

Гелена втуплює погляд у Слейда.

— Чжи Ун дістав його з кубла в одному з найгірших районів Сан-Франциско, — каже той. — Він був непритомний, просто з руки стирчала голка. Врізав би дуба, якби не…

— Це не виправдання, — каже Гелена.

— Я розумію, що ви зараз відчуваєте. І знову прошу вас, покладіться на мене. Ненадовго. З Рідом усе буде гаразд.

— Маркусе, — подає голос Вілсон, — якщо ви збираєтеся повернути містера Кінга до життя, я б радив дати медикам команду витягувати його вже. Яка з нього користь, якщо ми запустимо серце, а когнітивні функції будуть утрачені?

— Ніхто його нізвідки не витягує.

Сєрґєй підводиться і йде до виходу.

Гелена за ним.

— Двері замкнено зовні, — попереджає Слейд. — А якби вам і вдалося вийти, то в коридорі все одно чергують охоронці. Вибачте, але в мене було передчуття, що в цей момент ви зможете втратити самовладання.

Вілсон командує в мікрофон:

— Дано, Аароне, швидко витягуйте містера Кінга та починайте комплекс реанімаційних заходів.

Гелена дивиться крізь скляну стіну. Лікарі як стояли біля візка, так і далі стоять, не ворушаться.

— Аароне! Дано!

— Вони вас не чують, — пояснює Слейд. — Я відключив зв’язок одразу, як ви стали вводити медпрепарати.

Сєрґєй кидається на металеві двері, намагається вибити їх плечем.

— Хочете змінити світ? — питає Слейд. — Тоді не обійтися без цього. Інакше ніяк. Час сильних і рішучих дій.

Камера нічного бачення показує, що на обличчі Ріда не здригається жоден м’яз.

Рідина, в яку він занурений, цілком нерухома.

Гелена дивиться на лікарський монітор: «Час зупинки серця: 304 секунди».

— Вже п’ять хвилин, — говорить вона Вілсону. — Надія ще є?

— Не знаю.

Гелена хапає порожній стілець, замахується ним.

Слейд і Чжи Ун із півсекундною затримкою усвідомлюють, що відбувається, зриваються з місць і кидаються їй навперейми.

Широко замахнувшись, Гелена кидає стілець у скло з однобічною видимістю.

Однак стілець до скла так і не долітає.

Баррі 6 листопада 2018 року

Очі в Баррі розплющені, але він нічого не бачить.

Відчуття часу зникло.

Могли минути роки.

Або секунди.

Він кліпає, але нічого не змінюється.

Тоді він думає: «Може, я вмер?»

Робить вдих — його груди розширюються — тоді видихає. Коли він підіймає руку, чути плюскіт води, щось ковзає по шкірі.

Він розуміє, що лежить горілиць на поверхні рідини такої самої температури, як і температура тіла. Лежить абсолютно розслаблений.

Якщо не рухатися, рідина не відчувається. Баррі знову завмирає, і в нього виникає дивне відчуття, ніби тіло не має ні кінця, ні початку.

Але ні, щось таки він відчуває. Щось на лівому передпліччі.

Правою рукою він намацує якусь річ, схожу на футляр із твердого пластику. Дюйм завширшки, чотири дюйми завдовжки. Баррі хоче зняти її, але вона чи приклеєна, чи вживлена в нього.

— Баррі! — Це голос того самого чоловіка, який сидів на табуреті і примушував його розповідати про Меґан, коли Баррі був прив’язаний до крісла.

— Де я? Що тут діється?

— Вам треба заспокоїтися. Дихайте.

— Я мертвий?

— Тоді я не просив би вас дихати. Ви живі, а де ви зараз, даної миті, не має значення.

Баррі виймає з рідини руку й торкається пальцями поверхні за кілька футів над обличчям.

Він шукає навпомацки ручку чи кнопку, щоб відчинити штукенцію, в яку його запхали, але рука знаходить лише гладеньку, безшовну стінку.

Він відчуває легеньку вібрацію пристрою на передпліччі, знову тягнеться до нього рукою, але нічого не стається. Права рука йому вже не підвладна.

Він намагається здійняти ліву — марно.

Потім ноги, голова, пальці.

Він навіть кліпнути не може, а коли намагається щось сказати, його губи не розтуляються.

— Те, що ви зараз відчуваєте, — це вплив паралітичного препарату, — повідомляє чоловік звідкись із темряви вгорі. — Вібрація, яку ви щойно відчували, — це пристрій вводив вам наркотик. На жаль, нам треба, щоб ви залишалися при пам’яті. Я не брехатиму вам, Баррі. Наступні кілька митей будуть дуже дискомфортними.

Баррі проймає сильний страх — такого він ще в житті не відчував.

Очі широко розплющені й не заплющуються, він далі намагається порухати рукою, ногою, пальцем — чим завгодно, але його тіло йому непідвладне. З таким самим успіхом він міг би ворушити пасмами волосся. Та що таке найбільший жах, він розуміє трохи згодом: у нього раптом відмовляє діафрагма.

А це означає, що він не зможе вдихнути повітря.

Баррі накриває хвиля паніки, а потім біль.

Усе фокусується в миті відчайдушної жаги повітря, яка дужчає щосекунди.

Та він позбавлений змоги контролювати власне тіло. Баррі не може навіть закричати, скрутитися, попросити пощади — що він зробив би без вагань, якби міг говорити.

— Ви вже, напевне, не можете дихати. Це не садизм, Баррі. Слово честі. Все це скоро закінчиться.

Він може тільки лежати в суцільній пітьмі, слухати волання свого розуму та потік думок, що гарцюють у голові.

Та ще хіба що громовий стукіт свого серця, яке калатає дедалі швидше.

Пристрій на передпліччі знову вібрує.

Тепер розпечений до білого жару біль тече його венами, й гупання серця миттю реагує на субстанцію, котра щойно потрапила в кров.

Сповільнюючись.

Сповільнюючись.

Сповільнюючись.

І раптом він більше не чує та не відчуває свого серця.

Баррі не знає, де він є, але навколо нього абсолютна тиша.

Цієї миті він розуміє, що кров його тілом більше не циркулює.

«Я не можу дихати, моє серце не б’ється. Я мрець. Клінічний мрець. Тоді чому я досі думаю? Чому досі при пам’яті? Як довго це триватиме? Яким сильним буде біль? Невже мені справді кінець?»

— Баррі, я щойно зупинив ваше серце. Будь ласка, слухайте мене уважно. Зосередьтеся і не втрачайте концентрації, інакше ми втратимо вас. Якщо ви там опинитесь, не забувайте того, що я для вас зробив. І не дозвольте, щоб це сталося вдруге. Вам до снаги все змінити.

У мозку, позбавленому свіжої крові та кисню, детонують кольорові вибухи. Ціле світлове шоу для померлого, кожен наступний спалах ближчий і яскравіший за попередній.

Врешті залишається тільки сліпуча білість.

Утім вона одразу Сіріє, темнішає та згодом переходить у суцільну чорноту.

Баррі вже знає, що наприкінці того спектру лежить небуття. І може, край стражданням. Край нестерпному бажанню дихати.

Він готовий до цього. Готовий до всього, що покладе цьому край.

І тут він чує якийсь запах. Це дуже дивно, бо запах викликає емоційну реакцію, яку він ще не може назвати, але в ній — біль ностальгії.

Не одразу, але Баррі пригадує, що так пахло в їхньому домі, коли всі троє — він, Джулія та Меґан — закінчували вечеряти. Особливо після того, як Джулія готувала свій фірмовий м’ясний рулет зі смаженою картоплею та морквою. Потім він відчуває запах дріжджів, солоду та ячменю. Пиво, але не просто пиво. «Роллінг рокс» у тих зелених пляшечках, яке Баррі колись попивав.

Чимраз новіші запахи зливаються в букет, з яким не позмагається у складності жодне вино. Баррі його ні з чим не сплутає: так пах будинок у Джерсі-Сіті, де Баррі жив з колишньою дружиною та ще живою дочкою.

Запах дому.

Раптом він відчуває смак пива та постійний присмак сигарет, які тоді курив.

І враз його мозок генерує зображення, що прорізається крізь мертвотну білість. Зображення розмите й нечітке з країв, але швидко яснішає. Телевізор. На екрані бейсбольний матч. Зображення стає чітким, як наяву. Спочатку чорно-біле. Однак поступово все, що він бачить, наливається барвами.

«Фенвей-парк»[25].

Зелена трава в сяйві стадіонних прожекторів.

Натовп.

Гравці.

Червона глина пітчерської гірки[26]. На ній — Курт Шиллінг[27]. На руці в нього рукавиця, він їсть очима Тодда Гелтона[28], який займає своє місце на домашній базі[29].

Його спогад монтується, наче будинок.

Спершу — основа із запахів і смаків. Тоді — каркас із візуальних образів. Потім іде облицювання з того, що він відчуває на дотик — по-справжньому відчуває: прохолодна м’якість шкіряного крісла, в якому він сидить, закинувши ноги на витягнутий підніжок і повернувши голову, а рука — його рука — тягнеться по пляшку «Роллінг рокс».

Торкаючись пляшки, Баррі відчуває холодну вологу на зеленому склі, а коли прикладається до горлечка, смак і запах напою вражають його своєю справжністю. Це вже не просто спогад — це подія, яка відбувається зараз.

І Баррі гостро усвідомлює не тільки сам спогад, а й те, як він бачить його.

Нічого подібного йому ще не доводилося відчувати: він мовби не збоку, а всередині власної пам’яті, очима себе-молодшого дивиться кіно про своє попереднє життя. Ефект присутності!

Біль помирання став пригаслою далекою зорею, і тепер Баррі починає чути звуки, спершу на межі чутності, приглушені та нечіткі.

Проте помалу вони стають гучнішими й чистішими, неначе хтось повільно крутить ручку гучності.

Коментатори в телевізорі.

Деренчання телефона в домі.

Кроки по дерев’яній долівці в коридорі.

І ось перед Баррі з’являється Меґан. Він дивиться на її обличчя, її губи ворушаться. Чує її голос, надто далекий і слабкий, щоб розібрати фрази чи слова, — самий лише звук, який вивітрюється з його пам’яті вже цілих одинадцять років.

Вона прекрасна. Сповнена життєвих сил. Стоїть між Баррі й телевізором, затуляючи екран, з рюкзаком на плечі, в синіх джинсах, бірюзовому светрі, волосся зібране у хвіст.

Це вже занадто! Гірше, ніж задихатися.

А Баррі нічого не може зробити, бо спогад сплив у пам’яті не через те, що йому так хотілося.

Він був викликаний проти його волі. Мабуть, недарма наші спогади огорнуті серпанком розпливчастості.

Може, їхня абстрактність — це такий собі анестетик, буфер, який захищає нас від муки, неминучої через усвідомлення, що час постійно щось краде в нас і що ми втрачаємо його безповоротно.

Баррі хоче покинути спогад, але це йому не вдається. Його чуття задіяні на повну. Все яскраве й чітке, як у реальному житті. Однак абсолютно йому непідвладне. Баррі лишається тільки дивитися на все очима себе, молодшого на одинадцять років, слухати останню розмову з дочкою та відчувати, як вібрує гортань, як рухаються губи та язик, утворюючи слова.

— Ти казала це мамі?

Його голос звучить анітрохи не дивно. На слух він такий, як завжди, коли Баррі говорить. І відчуття в нього такі самі.

— Ні, я прийшла до тебе.

— Домашка зроблена?

— Ні, тому я і хочу піти.

Тут Баррі відчуває, як він-молодший тягнеться, щоб побачити телевізор за Меґан. Тодд Гелтон невдало відбиває м’яч. Гравець на третій базі взяв очко, а Гелтон залишає поле.

— Тату, ти ж мене навіть не слухаєш.

— Я тебе слухаю.

Баррі знову дивиться на неї.

— Мінді — моя напарниця з лабораторної роботи, і нам треба встигнути все зробити до наступної середи.

— Що за предмет?

— Біологія.

— А хто там буде ще?

— О Господи! Я, Мінді, може, Джейкоб, Кевін точно й Сара.

Баррі споглядає, як він-молодший піднімає ліву руку й дивиться на циферблат годинника, який загубиться під час переїзду за десять місяців після смерті Меґан і бурхливого скону його шлюбу.

Щойно перевалило за пів на дев’яту.

— То я можу піти?

Скажи «ні»!

Баррі-молодший дивиться, як «Рокіз» випускають на позицію бетера іншого бейсболіста.

Скажи «ні»!

— І ти прийдеш не пізніше десятої?

— Об одинадцятій.

— Ти знаєш, одинадцята — це перед вихідними.

— Тоді о пів на одинадцяту.

— Навіть не думай.

— Добре, десята п’ятнадцять.

— Ти смієшся?

— Туди десять хвилин добиратися. Хіба що ти мене підкинеш.

О-о! А його свідомість витіснила цей момент як занадто болючий.

Меґан була не проти, щоб Баррі підвіз її до Мінді, а він відмовився. От якби він тоді погодився, дочка лишилася б живою.

Так! Підвези її. Підвези її, хлопче!

— Сонечко, я дивлюся гру.

— Ну то десята тридцять, так?

Баррі відчуває, як його губи складаються в усмішку, в пам’яті різко оживає давно забуте прикре відчуття, що раунд перемовин не за ним, а за дочкою.

Роздратування і водночас гордість, що вихована ними Меґан живе власним розумом і вміє наполягти на своєму. Виринуло й обнадійливе відчуття, що свій юнацький запал вона не втратить і в дорослому житті.

— Добре. — Меґан рушає до дверей. — Та щоб ані хвилиною пізніше. Обіцяєш?

Зупини її!

Зупини її!

— Так, тату.

Її останні слова. Тепер він пригадав. «Так, тату».

Баррі-молодший знову втуплюється в екран, на якому Бред Гоуп[30] запускає м’яч просто в центр поля. Чути, як віддаляються кроки дочки.

У душі він волає.

Але нічого не стається. Його ніби вселили в тіло, а влади над тілом не дали.

Баррі-молодший навіть не дивиться на Меґан, коли вона йде. Його цікавить тільки гра, він же не знає, що востаннє дивився в очі дочці, що одне його слово — і все це можна зупинити.

Він чує, як відчиняються, а потім ляскають вхідні двері.

І ось вона пішла, геть від дому, від нього — назустріч смерті. А він сидить у кріслі й дивиться бейсбол.

Біль від неможливості вдихнути минув.

У Баррі вже немає відчуття, що він плаває в теплій воді чи що його серце завмерло, як неживе.

Все відступило на задній план — усе, крім цього болісного спогаду, який він змушений чомусь терпіти, і того факту, що дочка покинула будинок назавжди…

Ворухнувся мізинець на лівій руці.

Точніше, Баррі відчуває, що ним ворухнув. Він відчуває, що намір дає результат.

Баррі намагається повторити. Тепер він рухає всією кистю.

Випростує одну руку, тоді другу.

Кліпає. Робить вдих.

Він розкриває рота, і з нього виривається схожий на бурчання звук — гортанний і без жодного змісту, — але його звук.

Що це означає?

Раніше Баррі проживав цей спогад як глядач, котрий промотує відеофайл. Ніби кіно дивився.

Тепер він може рухатися, продукувати звуки та взаємодіяти з оточенням, і з кожною наступною секундою він має більшу владу над цим тілом.

Баррі нахиляється, опускає підніжок у кріслі. Тоді підводиться, оглядає будинок, де жив понад десять років тому. Все таке реальне, що він надивуватися не може.

Перетнувши вітальню, Баррі зупиняється перед дзеркалом біля вхідних дверей та уважно вивчає своє відображення. Волосся густіше, знову пісочного кольору і зовсім без срібла, яке останні кілька років доволі жваво обживає його чуприну, що рідішає.

Чіткі лінії підборіддя.

Жодного натяку на обвислі щоки. Ані мішків під очима, ані червоних алкогольних плям на носі.

І Баррі тільки зараз усвідомлює, на яку руїну перетворився після смерті Меґан.

Він дивиться на двері. Двері, в які щойно вийшла дочка.

Що, чорт забирай, відбувається? В готелі на Мангеттені його вбивали в деприваційному резервуарі, чи як там воно називається?

Невже це насправді?

Невже це відбувається в реальності?

Цього не може бути, але Баррі почувається так, як живий.

Він відчиняє двері та виходить в осінній вечір.

Якщо це не реально, тоді це найбільше з можливих знущань.

А раптом той тип не брехав йому? «Я хочу зробити вам найбільший подарунок у житті. Найбільший з усіх, про які можна мріяти».

Зусиллям волі Баррі повертається в цей момент. Всі питання потерплять. А зараз він стоїть на ґанку свого дому і чує шурхіт листя дуба на дворі, бачить, як вітерець хитає мотузку для білизни.

За всієї абсурдності таких припущень, Баррі повернувся у 25 жовтня 2007 року.

І зараз вечір — вечір загибелі його дочки. Вона так і не дійде до «Дейрі квін», де має зустрітися з друзями, а це означає, що до біди хвилин десять, не більше.

І в Меґан дві хвилини фори.

Баррі босий, але він і так згаяв чимало часу.

Зачинивши двері, Баррі збігає на газон. Опале листя шурхотить під ногами, він притьмом кидається в темряву.

Гелена 20 червня 2009 року

В її двері стукають. Вона навпомацки вмикає лампу й вилазить із постелі. На ній піжамні штани та чорна майка. Будильник на столі показує 9:50.

Коли Гелена переходить у вітальню і дорогою до дверей натискає кнопку на стіні, щоб підняти глухі штори, її охоплює непереборне відчуття дежавю. В коридорі стоїть Слейд у джинсах і худі, з пляшкою шампанського, парою келихів і компакт-диском. Востаннє вони бачилися кілька тижнів тому.

— От чорт, я вас розбудив, — кривиться Слейд.

Гелена дивиться на нього та мружить очі від світла, що ллється з вмонтованих у стелю світлових панелей.

— Ви не проти, якщо я зайду?

— А я маю вибір?

— Ну Гелено, будь ласка.

Вона ступає крок назад, пропускає його та йде за ним з маленького передпокою, повз ванну до вітальні.

— Що ви хочете? — питає Гелена.

Слейд опускається на підніжок величезного крісла при вікні. За вікном безкрає море.

— Мені казали, ви не ходите ні до їдальні, ні в тренажерний зал. Ні з ким не спілкуєтеся, по кілька днів не буваєте надворі.

— Чому ви не дозволяєте мені говорити з батьками? Чому не відпускаєте?

— Гелено, ви зараз не в найкращому стані. І можете зопалу прохопитися про те, що слід тримати в таємниці.

— Я вже казала, що мені треба до батьків. Мама в лікарні. Я навіть не знаю, що з нею. Батько місяць не чув мого голосу. Я впевнена, він хвилюється.

— Я знаю, зараз вам цього не зрозуміти, але я рятую вас від вас самої.

— В одне місце такий порятунок!

— Ви, Гелено, вмили руки, бо не згодні з тим напрямком, у якому я скеровую проект. А я даю вам час на зміну свого рішення.

— Це був мій проект!

— Це мої гроші.

В Гелени трусяться руки. Від страху. Від злості.

— Не хочу більше цим займатися, — каже вона. — Ви розтоптали мою мрію. Ви спаплюжили всі мої намагання допомогти мамі та іншим. Я хочу повернутися додому. Ви й далі триматимете мене тут проти моєї волі?

— Звісно, ні.

— То я можу поїхати?

— Пригадуєте, про що я запитав вас у день приїзду на платформу?

Гелена хитає головою. В очах з’являється зрадливий блиск.

— Я запитав, чи хочете ви разом зі мною змінювати світ. Ми на порозі грандіозного прориву, і все завдяки вам, вашому генію. Я прийшов сюди сказати, що в нас усе вийшло.

Гелена, стоячи за журнальним столиком, дивиться на Слейда. По її щоках котяться сльози.

— Що це ви таке кажете?

— Сьогодні найвидатніший день у вашому і моєму житті. Ми працювали задля цього дня. Тож я прийшов, щоб разом з вами це відзначити.

Слейд розкручує мюзле на пляшці шампанського «Дом Періньйон». Знявши, кидає дріт на кавовий столик. Тоді, стиснувши пляшку між ногами, обережно витягує корок. Гелена дивиться, як він розливає шампанське по келихах, ретельно наливаючи в кожен по вінця.

— Ви збожеволіли, — каже вона.

— Ще не п’ємо. Треба зачекати до… — Він переводить погляд на годинник. — Плюс-мінус до десятої п’ятнадцять. Поки чекаємо, я хочу показати вам, що було вчора.

Слейд бере з кавового столика диск і прямує до домашнього кінотеатру. Вставляє диск у програвач і накручує звук.

На екрані з’являється високий худющий чоловік, якого Гелена бачить вперше. Він лежить у кріслі спогадів. Над ним схилився Чжи Ун Черкавер і татуює літери на лівому плечі: М, І, Р, А, Н.

От здохляка підіймає руку, каже:

— Стоп!

У кадрі з’являється Слейд.

— У чому справа, Ріде?

— Я повернувся. Я тут. Боже мій!

— Ти про що?

— Експеримент спрацював.

— Доведи це.

— Вашу матір звати Сьюзен. Ви назвали ім’я, коли я сідав у яйце, і сказали, щоб я після всього назвав його вам.

Слейдове обличчя на екрані розпливається в широкій усмішці.

— І о котрій годині завтра в нас експеримент?

— О десятій ранку.

Слейд вимикає телевізор і переводить погляд на Гелену.

— І що я маю звідси зрозуміти? — питає вона.

— Я гадаю, за хвилину дізнаємось.

Вони сидять у некомфортній тиші, Гелена дивиться, як рухаються бульбашки в шампанському.

— Я хочу повернутися додому, — каже вона.

— Якщо не передумаєте, можете поїхати сьогодні.

Гелена позирає на годинник на стіні: 10:10. У помешканні така тиша, що чути, як сичить газ у шампанському. Гелена дивиться на море та міркує: хай там що, вона — пас. Платформа, дослідження — всьому «до побачення». Дідько з тими грішми, з часткою від прибутків, бо жодна мрія, жодні амбіції не варті того, що зробив з нею Слейд. Гелена повернеться в Колорадо та разом із батьком доглядатиме матір. Їй не вдалося зберегти для неї згаслі спогади чи зупинити хворобу, тож принаймні буде коло матері стільки, скільки тій відміряно.

Минає десята п’ятнадцять.

Слейд раз за разом зиркає на свій годинник, тепер в його очах легке занепокоєння, і воно наростає.

— Послухайте, — каже Гелена, — не знаю, що це мало бути, але я думаю, вам час іти. Коли буде вертоліт на Каліфорнію?

Зі Слейдового носа витікає цівка крові.

Гелена відчуває в роті іржавий присмак і розуміє, що в неї теж носова кровотеча. Вона підставляє долоню, але кров просочується крізь пальці, капає на футболку. Тоді Гелена кидається до вбиральні, хапає кілька рушників із шухляди — один прикладає до носа, а другий несе Слейдові.

Якраз у той момент, коли вона простягує рушник, в її голові, десь за очима, виникає нестерпний, ні з чим не порівнянний біль. Ніби вона одним махом ковтнула відерце морозива. Слейд, судячи з його обличчя, відчуває щось подібне.

Тепер він усміхається, показавши закривавлені зуби. Підводиться з підніжка, витирає ніс і кидає рушник під ноги.

— Ну як, прийшло? — запитує він.

Спершу Гелена думає, що Слейд запитує про біль, але ні. Вона несподівано усвідомлює, що в неї абсолютно новий спогад про останні пів години. Сірий примарний спогад. І в ньому Слейд не приходив до неї із шампанським. Там він повів її в лабораторію.

Гелена пам’ятає, як сиділа в апаратній і дивилася на героїнового наркомана, який залазив у деприваційну капсулу. Йому реактивували спогад про татуювання, а тоді вмертвили. Гелена намагалася пожбурити стілець у скло між апаратною та дослідницьким відсіком — а тепер вона тут, у своїх апартаментах, із носовою кровотечею та пронизливим болем у голові.

— Нічого не розумію, — каже Гелена. — Що це щойно було? Слейд підіймає келих із шампанським, цокається з нею та робить чималий ковток.

— Гелено, ви не просто створили крісло, яке допомагає людям знову пережити свої спогади. Ваш винахід повертає їх у минуле.

Баррі 25 жовтня 2007 року

У вікнах сусідніх будинків світяться екрани телевізорів. На вулиці — ні душі. Баррі біжить порожньою дорогою, устеленою по узбіччях опалим з дубів листям. Зараз він набагато здоровіший. У нього зовсім не болить ліве коліно: до гри в софтбол у Центральному парку, коли він травмує коліно невдалим підкатом на домашню базу, ще цілих п’ять років. І бігти легше, коли важиш як мінімум на тридцять фунтів менше.

За пів милі світяться ресторани та мотельні вивіски, і десь там, поміж ними — «Дейрі квін». У передній лівій кишені джинсів щось є. Сповільнюючи швидкий крок, Баррі витягує айфон. На заставці фото Меґан: вона перетинає фінішну пряму під час якихось перегонів.

Розблокувати телефон вдається з четвертої спроби, і він гортає контакти, аж поки знаходить Меґан, набирає її, знову пускається бігти.

Перший виклик.

Голосова пошта.

Він знову набирає.

І знову голосова пошта.

І Баррі біжить розбитим тротуаром повз старі будівлі, які в найближче десятиліття реставрують, перетворивши їх на лофт, кав’ярню та броварню. А поки що в них темно й безлюдно.

За кількасот ярдів[31] попереду з пітьми цього занедбаного закуту виринає людська постать, прямуючи до перших освітлених центральних кварталів.

Бірюзовий светр. Кінський хвіст.

Баррі голосно гукає Меґан.

Вона не озирається, і він біжить, біжить так, як не бігав ніколи в житті. У проміжках між вдихами він кричить і кричить, навіть розмірковуючи на бігу, все одно не припиняє кричати…

Невже все відбувається насправді? Скільки разів він намагався уявити цей момент? Мить, коли в нього з’являється шанс врятувати Меґан…

— Меґан!

До неї залишається пів сотні ярдів — і Баррі ясно бачить: дочка теревенить мобілкою, ні на що не зважаючи.

Ззаду чути вищання коліс. Баррі озирається. До нього стрімко наближається яскраве світло фар і скажене ревіння мотора. Кав’яренька, до якої Меґан так і не дійшла, трохи далі на протилежному боці вулиці, і дівчина сходить на проїжджу частину, щоб перейти її…

— Меґан! Меґан! Меґан!

За три фути від краю дороги вона зупиняється, озирається на Баррі, не віднімаючи телефон від вуха. Він бачить сум’яття на її обличчі. Шум машини за спиною наростає.

Чорний «мустанг» на швидкості шістдесят миль розмитою плямою пролітає повз них, весь час петляючи по осьовій.

Кілька секунд — і він зникає.

Меґан досі стоїть біля бордюру.

Задихаючись, Баррі підбігає до неї, ноги горять від півмильного спринту.

Меґан опускає телефон.

— Тату? Що ти тут робиш?

Баррі никає очима по дорозі. У жовтому світлі ліхтаря тільки він і вона, і жодної машини на дорозі. Тиша така, що чути, як шурхотить хідником сухе листя.

Чи не цей «мустанг» збив Меґан одинадцять років тому, чого вдалось уникнути сьогодні? Він справді щойно відвернув біду?

— Ой, а де твоє взуття? — запитує Меґан.

Баррі щосили обіймає її, досі хапаючи ротом повітря, але тепер він задихається не так від бігу, як від ридань, яких уже несила стримати. Це нестерпно. Її запах. Її голос. Сама її присутність.

— Що сталося? — знову питає Меґан. — Чому ти тут? І плачеш?

— Ця машина… ще б трохи, і вона…

— О Боже, тату, зі мною все добре!

Якщо це не насправді, то це найжорстокіша витівка щодо Баррі, бо надто все по-справжньому, зовсім не схоже на занурення в якусь віртуальну реальність, чи що там ще міг утнути з ним той тип. Події — це сама реальність. Вони справжні, живі. Шляху назад уже немає.

Баррі не зводить із дочки очей, торкається її обличчя, живого й бездоганного у світлі ліхтарів.

— Ти справжня? — запитує він.

— Ти що, випив? — дивується Меґан.

— Ні, просто…

— Просто що?

— Переживав за тебе.

— Чому?

— Тому, що всі батьки так роблять. Вони переживають за своїх дочок.

— Ну от я, тут, — Меґан ніяково всміхається, абсолютно резонно вважаючи, що батько трохи сам не свій. — Стою ціла та неушкоджена.

Баррі пригадує ту ніч, коли знайшов її неподалік від цього місця. Спершу він цілу годину видзвонював Меґан, але замість відповіді чув тільки виклики, а потім механічний голос: «Залишіть повідомлення після сигналу». Тоді він пішов дорогою і побачив телефон, який валявся посеред проїжджої частини і світився тріснутим екраном. А невдовзі знайшов і її, поламану, з розкинутими руками, в затінку за тротуаром. Характер ушкоджень і відстань, на яку її відкинуло, не залишали сумнівів: Меґан збив автомобіль, що нісся на шаленій швидкості.

Цей спогад ніколи не зітреться з пам’яті Баррі, але тепер він посірішав і вицвів, як і той псевдоспомин у монтокській перекусній. Невже він якось вплинув на події? Але так не буває!

Меґан довго дивиться на нього. Вона вже не дратується. Подобрішала. Переймається.

Баррі безперестанку тре очі, гамуючи сльози, а дочка і збентежена, і зворушена водночас.

— Сліз не треба боятися, — каже Меґан. — Он Сарин тато на все так емоційно реагує.

— Як я тобою пишаюся.

— Знаю. — І додає: — Тату, мене друзі чекають.

— Окей.

— Але ж пізніше ми побачимося?

— Однозначно.

— На вихідних ми йдемо в кіно, пам’ятаєш? Тільки вдвох.

— Без базару!

Баррі страх як не хоче, щоб Меґан ішла. Він міг би і тиждень тримати її в обіймах, і цього йому було б замало. Але нарешті він говорить:

— Будь ласка, будь сьогодні обережна.

Дочка розвертається і переходить вулицю. Баррі гукає її, вона озирається.

— Я люблю тебе, Меґан.

— І я тебе, тату.

Баррі стоїть на дорозі, тремтить і намагається второпати, що ж таке щойно сталося. Він дивиться, як Меґан переходить вулицю, заходить у «Дейрі квін» і сідає за столик біля вікна, де сидять її друзі.

Ззаду лунають чиїсь кроки.

Баррі обертається і бачить, як до нього наближається чоловік у чорному.

Навіть із відстані перехожий чомусь здається Баррі знайомим.

А коли той підходить, він одразу впізнає в ньому Вінса з монтокської забігайлівки — того самого, що тягнув його потім із бару, підпоєного якоюсь гидотою, до готельного номера.

Тоді у Вінса було татуйовання на горлянці — зараз цього тату немає. Ще немає. І голова в нього зовсім не лиса, і постать його стрункіша. І сам він молодший на десять років.

Баррі інстинктивно задкує, але Вінс підіймає руки: мовляв, я з миром.

Вони зустрічаються сам на сам під ліхтарем на порожньому тротуарі.

— Що зі мною відбувається? — запитує Баррі.

— Я знаю, що ви зараз ошелешені та дезорієнтовані, але це скоро мине. Я тут, щоб виконати останню частину контракту. Ви вже зрозуміли?

— Що зрозумів?

— Те, що зробив для вас мій бос.

— Це все насправді?

— Усе насправді.

— Але як?

— Ви знову разом з дочкою, і вона жива. Це важливо? Ви більше не побачите мене після цієї ночі, але я мушу дещо вам сказати. Є набір базових правил, вони нескладні. Не намагайтеся витиснути більше з факту, що вам відомо про майбутнє те, чого не знають інші. Спробуйте прожити наново своє життя. Проживіть трохи краще, ніж ви жили досі. І нікому нічого не кажіть. Ані своїй дружині. Ані своїй дочці. Нікому.

— А що, коли я хочу повернутися назад?

— Технологію, завдяки якій ви опинилися тут, ще навіть не винайшли.

І Вінс розвертається, щоб іти.

— Як мені йому за це віддячити? — питає Баррі, його очі знову зрадливо блищать.

— Зараз, у дві тисячі вісімнадцятому, він дивиться на вас і на вашу сім’ю. Сподіваюся, він побачить, що ви сповна скористалися своїм шансом. Що ви щасливі. Що з вашою дочкою все гаразд. Але найголовніше, щоб ви тримали язик за зубами і грали за правилами, які я щойно описав. Ось так ви можете йому подякувати.

— Що це значить: «Зараз, у дві тисячі вісімнадцятому»?

Однак Вінс лише знизує плечима.

— Час — просто ілюзія, конструкт, породжений людською уявою. Нема на світі ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього. Усе відбувається зараз.

Баррі намагається зрозуміти почуте, але для нього це заскладно.

— Виходить, що ви також повернулися?

— Так, трохи далі, ніж ви. Я вже три роки наново проживаю своє життя.

— Чому?

— Напартачив, коли служив копом, не з тими пацанами бізнес замутив. Тепер тримаю магазинчик із риболовним причандаллям і на життя не скаржуся. Успіху вам з вашим другим шансом.

Вінс розвертається і йде в ніч.