Рекурсія

Гелена 20 червня 2009 року

Гелена сидить у себе на дивані та намагається осягнути масштабність подій, що сталися в її житті за останні тридцять хвилин. Перша її реакція: це не може бути правдою, це просто фокус чи ілюзія. Але як бути із завершеним тату «Міранда» на плечі наркозалежного? І з цим самим татуйованням, тільки ще незакінченим, на відео, яке показував їй Слейд? Попри щедрий на різні подробиці спогад про вранішній експеримент — аж до стільця, який вона жбурнула у скляну перетинку, — Гелена знає, що якимось незбагненним чином нічого такого не відбувалося.

Цей спогад — глухий кут у нейронній структурі її мозку. Єдина аналогія, що спадає на думку, — спогад про насичений деталями сон.

— Скажіть, про що ви зараз думаєте? — цікавиться Слейд.

Гелена переводить погляд на нього.

— Невже ця процедура — помирання в деприваційній капсулі під час реактивації спогаду — справді здатна змінювати минуле?

— Минулого не існує.

— Маячня!

— Чому? Вам можна висувати свої теорії, а мені — ні?

— Поясніть.

— Ви ж самі казали так про теперішнє. Мовляв, це просто ілюзія, яку ліпить наш мозок на базі реальності.

— Та ні, це вже… філософська маячня першокурсника.

— Наші пращури мешкали в океані. Через те, що світло у воді поширюється не так, як у повітрі, їхній сенсорний простір — об’єм середовища, де можна було виявити здобич, — збігався з простором моторним. Інакше кажучи, до чого дотягнувся, те і знайшов. І як, по-вашому, до чого це призвело врешті-решт?

Якийсь час Гелена міркує над його запитанням.

— Вони могли реагувати тільки на прямі подразники.

— Чудово. І що, по-вашому, відбулося, коли чотириста мільйонів років тому ці риби врешті виповзли на суходіл?

— У них збільшився сенсорний простір, бо в повітрі світло поширюється далі, аніж у воді.

— Деякі біологи-еволюціоністи вважають, що саме сухопутний дисбаланс між сенсорним і моторним просторами створив передумови для зародження свідомості. Якщо ми можемо бачити щось далеко попереду, то зможемо й думати наперед. Зможемо планувати. І тоді зможемо уявляти майбутнє, навіть якщо його не існує.

— У чому тут суть?

— У тому, що появу свідомості зумовлено оточенням. Наша пізнавальна діяльність — уявлення про дійсність — формується під впливом нашої рецепції, але водночас і обмежена можливостями наших рецептивних органів. Ми переконані, що бачимо світ таким, яким він є, але кому, як не вам знати, що це лише тіні на стіні печери. Ми такі самі зашорені, як наші водоплавні предки, а межі нашого розуму залежать від того, куди вивезе крива еволюції. І подібно до них, апріорі, ми не можемо бачити того, чого в нас немає. Чи то пак, не могли. Дотепер.

Гелена пригадує таємничий Слейдів усміх за вечерею кілька місяців тому.

— Пробити завісу перцепції, — каже вона.

— Саме так. Для істоти двовимірної рух через третій вимір є не просто неможливим — він немислимий. І ось точно так само тут нас підводить наш мозок. Уявіть собі, що ви стали бачити світ очима істот вищого порядку — в чотирьох вимірах. Це дало б вам змогу проживати події свого життя в будь-якій послідовності. Переживати наново який завгодно свій спогад.

— Але… але… це смішно. І це порушує причинно-наслідковий зв’язок.

Знову Слейд розпливається в переможній усмішці. Він і далі залишається на крок попереду.

— Боюся, квантова фізика тут буде на моєму боці. Ми вже знаємо, що на рівні елементарних частинок часолінія — річ не така проста, як заведено вважати.

— Ви справді вважаєте, що час — це ілюзія?

— Радше його сприйняття нами таке недосконале, що для нас він рівнозначний ілюзії. Кожна мить однаково реальна і відбувається зараз, але природа нашої свідомості така, що за один раз ми отримуємо доступ до одного зрізу, не більше. Уявіть собі, що життя людини — це книжка. Кожна сторінка — це певний момент. І от як під час читання книжки ми бачимо лише ту сторінку, що перед нашими очима, так і недосконалість нашої перцепції відсікає нам доступ до всіх інших моментів життя. Так було досі.

— А тепер?

— Якось ви сказали, що пам’ять — єдиний наш справжній зв’язок із реальністю. І думаю, ви мали слушність. Будь-яка інша мить, будь-який спогад існує, як і фраза, яку я зараз кажу. І перенестися туди — однаково, що перейти з кімнати до кімнати. Нам тільки залишалося переконати в цьому мозок. Обійти еволюційні обмеження та дозволити нашій свідомості зазирнути за межі нашого сенсорного простору.

Гелені голова йде обертом.

— Ви знали? — питає вона.

— Знав що?

— В якому напрямку ми працювали від початку? Що це щось набагато більше, ніж занурення у спогад?

Слейд відводить очі, тоді знову дивиться на неї.

— Я надто поважаю вас, щоб брехати.

— Значить… так.

— Перш ніж перейти до мого доробку, може, знайдемо хвилинку й насолодимося тим, чого досягли ви? Ви тепер найвидатніша науковиця і винахідниця за всю історію людства. Ви — авторка найграндіознішого наукового прориву нашого часу. Всіх часів.

— І найнебезпечнішого.

— У лихих руках — безперечно.

— Боже мій, який ви самовпевнений! Та в будь-яких руках! Як ви дізналися про цю можливість крісла?

Слейд ставить своє шампанське на кавовий столик, підводиться, відходить до вікна. За кілька миль від них над морем збираються грозові хмари і пливуть сюди.

— Коли ми зустрілися вперше, ви очолювали науково-дослідницьку групу компанії «Іон» у Сан-Франциско.

— Як це — «вперше»? Я в житті не працювала на…

— Дайте я закінчу. Ви взяли мене до себе науковим асистентом. Ви диктували свої звіти, а я друкував їх, шукав статті, які ви хотіли прочитати. Організовував ваш розклад і відрядження. Стежив, щоб у вас завжди була гаряча кава й лад в кабінеті. Ну, щоб хоча б пройти було можна. — Слейд усміхається, і легка тінь смутку пробігає його обличчям. — Старший куди пошлють, можна сказати. Але ви були дуже добрі до мене. Завдяки вам я почувався причетним до дослідів, ніби справді був членом команди. До нашого знайомства я мав проблеми з наркотиками. Ви ж, по суті, мене врятували. Ви створили першокласний МЕГ-мікроскоп і дуже непогану мережу для електромагнітної стимуляції. Ви мали квантові процесори, набагато потужніші, аніж ті, які маємо ми: кубітові системи тоді серйозно рвонули вперед. Ви придумали деприваційну капсулу, примудрилися помістити в неї апарат реактивації та примусили його там працювати. Проте ви не задовольнялися досягнутим. Ви постійно трималися думки, що капсула створює навколо піддослідного сенсорний вакуум, і що, коли простимулювати конкретні групи нейронів, викликаючи спогад, переживання цього спогаду спричинить такий потужний ефект повного занурення, який нам і не снився.

— Стривайте, коли все це було?

— У початковій часолінії.

Кілька секунд Гелена перетравлює почуте. Масштабність почутого приголомшила її.

— Чим я тоді займалася? Альцгеймер, втрачені спогади, капсула часу? — питає вона.

— Не думаю. «Іон» цікавила комерція: як використати ваше крісло з розважальною метою. Над цим ми й працювали. Але, як і в цьому дослідженні, максимум, чого вам вдалося досягнути, це зробити спогад трохи яскравішим без свідомого видобування його з пам’яті самим піддослідним. — Слейд відвертається від вікна та переводить погляд на Гелену. — До другого листопада дві тисячі вісімнадцятого року.

— Дві тисячі вісімнадцятого?

— Так.

— Тобто за дев’ять років?

— Саме так. Того ранку сталося дещо трагічне, непередбачене й неймовірне. Ви проводили реактивацію спогаду новому піддослідному, такому собі Джону Джордану. Видобували спогад про аварію, в якій загинула його дружина. Все йшло, як по писаному, і тут він відключився просто в капсулі. Інфаркт міокарда. А коли медики кинулися його витягувати, сталося щось надзвичайне. Перш ніж вони відчинили люк, усі, хто був у лабораторії, несподівано опинилися в іншому місці. З носів текла кров, у декого від болю лускала голова, а замість піддослідного Джона Джордана в капсулі лежав якийсь Майкл Діллман, зовсім інший чоловік. І все відбулося за мить, неначе хтось натиснув перемикач. Ніхто не розумів, що сталося. У нас не знайшлося жодного запису, що якийсь Джордан коли-небудь переступав поріг лабораторії. Всі були ошелешені, але намагалися розібратися. Назвіть це недоречною цікавістю, але я не міг кинути це просто так. Узявся до пошуків Джордана, щоб дізнатися, що з ним сталося, куди він зник, і з’ясував предивну штуку. Ми реактивували спогад про аварію, так? А насправді він загинув у ній разом з дружиною п’ятнадцять років тому.

По шибі ледь чутно починає тарабанити дощ.

Слейд знову сідає на підніжок.

— Мабуть, я першим зрозумів, що сталося: свідомість Джона Джордана завдяки вам якимось дивовижним чином була відкинута в той спогад. Що там сталося точно, ми ніколи не дізнаємося, але припускаю, що він був дезорієнтований перенесенням у часі, і це ускладнило аварію. Відтак загинули і дружина, і він.

Гелена відриває погляд від килимового покриття, на яке безперервно дивилася, готуючись прийняти всю жахливість цього одкровення.

— І що ви, Маркусе, зробили?

— Мені було сорок шість. Наркозалежний. Життя змарновано. Я боявся, що ви знищите свій винахід, коли зрозумієте, на що він здатний.

— Що ж ви зробили?

— За три дні, у ніч на п’яте листопада дві тисячі вісімнадцятого року, я пробрався до лабораторії та завантажив у стимуляційний пристрій свій спогад. Потім заліз до капсули та ввів собі смертельну дозу хлористого калію. Боже, мені по венах як вогонь пустили! Такого болю я в житті не відчував. Серце зупинилось, і, коли відбувся викид ДМТ, моя свідомість повернулася у спогад, де мені було двадцять років. Ось так у 1992 році від початкової часолінії відгалузилася нова часолінія.

— Для всього світу?

— Мабуть, так.

— І зараз ми в цій часолінії живемо?

— Так.

— А початкова тоді що?

— Не знаю. Мої спогади про неї сірі, примарні.

— Отже, ви досі пам’ятаєте початкову часолінію, де вам сорок шість років і ви мій асистент?

— Так. Ті спогади перенеслися разом зі мною.

— А чому в мене їх нема?

— Візьмімо нинішній експеримент. Ні ви, ні я не маємо про нього жодних спогадів аж до моменту, коли Рід помер у капсулі та повернувся у спогад, де йому роблять тату. Лише тоді ваша пам’ять і свідомість із початкової часолінії, де ви намагалися стільцем розбити скло, прослизнули сюди.

— Ага, то за дев’ять років, п’ятого листопада дві тисячі вісімнадцятого року, я зненацька згадаю своє інше життя?

— Думаю, так. Початкова часолінія увіллється в цю, і у вас з’являться два набори спогадів: один живий, другий мертвий.

Дощ суцільним потоком стікає по склу, розмиваючи світ за вікном.

— Ви потребували мене, щоб наново створити крісло, — каже Гелена.

— Це правда.

— І завдяки знанню майбутнього ви в цій часолінії створили свою бізнес-імперію, а мене заманили обіцянками необмеженого фінансування, щойно я досягла перших успіхів у Стенфорді.

Слейд киває.

— Таким чином, і створення крісла, і його використання — все під вашим повним контролем.

У відповідь Слейд мовчить.

— Простіше кажучи, я від самого початку була у вас під ковпаком, відколи ви запустили цю другу часолінію.

— Гадаю, «під ковпаком» — це явне перебільшення…

— Пардон, але хіба ми не на списаній нафтовидобувній платформі серед Тихого океану, яку ви облаштували виключно для мене, чи, може, я чогось іще не знаю?

Слейд піднімає свій келих і допиває шампанське.

— Ви вкрали в мене те, інше життя.

— Гелено…

— Чи була я одружена? Чи мала дітей?

— Ви справді хочете це знати? Яке це зараз має значення? Ні, не були, не мали.

— Ви чудовисько!

Гелена підводиться, підходить до вікна й дивиться крізь скло на тисячу відтінків сірого: океан, близький і далекий, шари хмар і пелена дощу, яку раз за разом жене шквальний вітер.

Останній рік вона дедалі більше почувалася тут бранкою, але сьогодні це відчуття особливо сильне. Пекучі злі сльози котяться по щоках, коли Гелена раптом усвідомлює, що це її самогубні амбіції призвели до такого становища, в якому вона перебуває зараз.

І було все це, найімовірніше, 2018 року…

Що ж, тепер зрозуміло, чому Слейд так поводився, й особливо зрозумілим стає його безапеляційне твердження, що піддослідний мусить пройти через смерть для гострішого сприйняття реактивованого спогаду. Тоді Гелена просто все списала на його авантюризм.

Це скінчилося тим, що платформу покинув майже весь персонал. Тепер вона бачить, що за всім стоїть ретельний розрахунок. Слейд розумів, що вони вже на фінішній прямій, й не хотів, щоб про справжнє значення крісла знав ще хтось, окрім ключових, найвідданіших членів команди. Тепер, прокручуючи це в пам’яті, Гелена не впевнена навіть у тому, що її вчорашні колеги долетіли до берега.

Досі Гелена лише підозрювала, що її життя під загрозою.

Тепер вона в цьому впевнена.

— Поговорімо, Гелено. Не ховайтеся в мушлю.

Найвірогідніше, від її реакції на одкровення Слейда й залежатиме, що він вирішить з нею зробити.

— Я зла, — каже Гелена.

— Є чого. Я теж розізлився б.

Досі вона вважала, що Слейд напрочуд розумний і віртуозно маніпулює людьми, чим зазвичай не гребують усі великі бізнесмени. Може, так воно і є, проте левову частку його успіху та статків можна банально пояснити його знанням майбутнього. Та її інтелектом.

Створюючи своє крісло, Слейд думав не тільки про гроші. У нього вже сьогодні стільки грошей, слави та влади, що він — майже бог.

— Тепер, коли крісло вже створено, — каже Гелена, — що ви збираєтеся з ним робити?

— Ще не знаю. Я думав, що ми разом поміркуємо над цим.

«Так я й повірила. Все ти прекрасно знаєш. Мав двадцять шість років, аби щось придумати».

— Допоможіть мені його вдосконалити, — каже Слейд. — Випробувати, примусити нормально працювати. Я ще не розумів, що маю на думці, коли ставив вам це запитання вперше і навіть удруге, але тепер ви знаєте правду, і тому я запитую втретє й сподіваюся, що ви скажете «так».

— Яке запитання?

Слейд підходить до Гелени, бере її руки в свої. Він так близько до неї, що чути запах шампанського в його подиху.

— Гелено, ви хочете змінювати світ разом зі мною?

Баррі 25–26 жовтня 2007 року

Баррі заходить до свого будинку й зачиняє двері, знову стає напроти дзеркала біля вішалки й вивчає відображення себе-молодшого.

Це неправда.

Це не може бути правдою.

Зі спальні його кличе Джулія. Баррі минає телевізор, де досі йде трансляція, та повертає в коридор. Він чує знайоме рипіння підлоги під босими ногами. Повз кімнату Меґан, тоді гостьову, що служить і домашнім кабінетом, — і ось він на порозі їхньої спальні.

Його колишня сидить у ліжку з розгорнутою книжкою. На приліжковій тумбочці парує чашка чаю.

— Я чула, ти ходив надвір?

Джулія зовсім не схожа на себе теперішню.

— Угу.

— Де Меґан?

— Пішла в «Дейрі квін».

— Завтра ж до школи.

— Повернеться до пів на одинадцяту.

— Знала, кого питати, еге?

Джулія всміхається, поплескує по ковдрі біля себе, і Баррі заходить у спальню.

Його погляд ковзає по весільних фотографіях, по чорно-білому фото, де Джулія тримає щойно народжену Меґан, і насамкінець — по репродукції «Зоряної ночі» Ван Гога над ліжком, яку вони купили в мистецькому музеї, коли побачили оригінал.

Баррі сідає в узголів’ї коло Джулії.

Зблизька він помічає, що по Джулії немов пройшлися пензлем реставратора: шкіра гладенька, аж надто, а зморшки, які він бачив два дні тому за сніданком, тільки-тільки намітились.

— Чому не дивишся свою гру? — питає вона. Востаннє вони сиділи вдвох на цьому ліжку тієї ночі, коли вона пішла від нього. Подивилася йому в очі, сказала: «Вибач, але я не можу відокремити тебе від того болю». — Любий, що сталося? У тебе такий вигляд, ніби хтось помер.

Вона зверталася до Баррі «любий» цілу вічність тому, і він справді почувається людиною, яка когось втратила. Він почувається… його неначе викопали з коренем і перенесли в інше місце, в яке він ще не вріс. Ніби його свідомість перенесли в інше тіло, і він до нього ще звикає.

— Ні, все гаразд.

— А ти не хочеш повторити це знову, але якось переконливіше?

Невже біль втрати, який вселився в Баррі після смерті Меґан, сочиться через погляд із його душі, отруюючи, знищуючи цю мить?

Невже Джулія якимось незбагненним чином відчуває це? Бо, за відсутності трагедії, в її очах він бачить прямо протилежне власним почуттям. Вони вражають його: ясні, чисті, притомні. Очі жінки, яку він покохав. І знову Баррі накриває нищівна сила горя.

Джулія проводить пальцями йому по шиї, від чого спину пробиває дрож, а шкірою пробігають мурашки. Баррі вже майже десять років не знав дотиків дружини.

— Що сталося? Проблеми на роботі?

Формально робочий день для Баррі закінчився тим, що його вбили в деприваційній капсулі та відправили сюди, хай би де це було, й тому він…

— Ну, так.

Найбільше вбивають сенсорні відчуття. Запах їхньої спальні. М’який дотик Джулії. Усе те, що він уже забув. Усе, що він утратив.

— Хочеш про це поговорити? — питає вона.

— Ти не проти, якщо я просто полежу тут, поки ти читаєш?

— Ну звісно ж, ні.

І Баррі кладе голову їй на коліна. Він уявляв це тисячу разів, зазвичай о третій ночі, лежачи в ліжку в своїй квартирі на Вашингтон-Гейтс, у виснажливих паузах між сп’янінням і похміллям, та подовгу міркуючи…

А що, якби дочка лишилася живою? А що, якби вдалося врятувати шлюб? А що, якби все не пішло під укіс? А що?..

Це неправда.

Це не може бути правдою.

Єдиний звук у кімнаті — тихий шерех, коли Джулія раз на хвилину перегортає сторінку. Очі в Баррі заплющені, він зараз просто дихає, і коли вона проводить пальцями йому по волоссю, як робила колись, він повертається на бік, приховуючи сльози, що стоять в очах.

Всередині Баррі — тремка протоплазма, і лиш ціною неймовірних зусиль він зберігає душевний спокій. Емоції душать, але Джулія ніби не помічає, як його спина судомно здіймається від ледве стримуваних ридань.

Баррі щойно повернув собі свою мертву дочку.

Він бачив її, чув її голос, торкався її.

Тепер він якось опинився у своїй колишній спальні, біля Джулії, і це вже занадто.

У голові заворушилася страхітна думка: а раптом це психічний розлад?

І що, коли все раптом щезне?

І що, коли я знову втрачу Меґан?

Йому перехоплює подих…

І що, коли…

— Баррі, з тобою все гаразд?

Досить думати.

Дихай.

— Так.

Просто дихай.

— Точно?

— Так.

Лягай спати.

І щоб без снів.

А вранці подивись, чи все на місці.

Вранці Баррі прокидається від світла, що просочується в кімнату крізь завіси. Він лежить біля Джулії, на ньому той самий одяг, що й учора ввечері. Тихо, щоб не розбудити дружину, він вилазить з ліжка та навшпиньки йде коридором до кімнати Меґан. Двері туди зачинено. Баррі легенько прочиняє їх і зазирає у шпарину. Дочка спить, закидавшись купою ковдр. О цій годині в домі така тиша, що навіть чути, як Меґан дихає.

Вона жива. У безпеці. І вона тут, у будинку.

Зараз Баррі та Джулія, вбиті, розчавлені горем, мали тільки приїхати з моргу, провівши в ньому всю ніч.

Образ Меґан на столі (потрощене тіло, вкрите суцільним чорним синцем) ніколи не полишить Баррі, хоча спогад про нього тепер став таким самим примарним, як усі хибні спогади.

Але ось вона, і ось він сам.

З кожною наступною секундою Баррі почувається в цьому тілі дедалі природніше. Уривчаста вервечка спогадів з іншого життя віддаляється, ніби він щойно прокинувся після найдовшого й найстрашнішого кошмару, що тягнувся одинадцять років.

«Бо це кошмар, як не крути», — міркує Баррі.

А те, що зараз, він дедалі більше відчуває як свою реальність.

Баррі тихенько, наче миша, прослизає в кімнату дочки, стає коло ліжка й дивиться на сонну Меґан. Навіть якби він бачив, як зароджується Всесвіт, то й тоді не відчув би глибшого зачудування, радості і всеохопної вдячності, ніж відчуває тепер перед тією незбагненною силою, що наново створила світ для Меґан і для нього.

Проте й холодний жах теж дихає йому в потилицю — від думки, що все може виявитися маною.

Що ця реальність нез’ясовного походження може розсипатися від чийогось дотику.

Баррі блукає оселею, наче привид із минулого життя, наново відкриває місця та речі, які вже майже стерлися з пам’яті.

Ніша у вітальні, де вони ставили ялинку на Різдво. Столик при вході, де Баррі тримав свої речі.

Його улюблене горня для кави.

Стіл з відкидною кришкою в гостьовій, де він сплачував рахунки.

Крісло у вітальні, в якому сидів щонеділі із «Вашингтон Пост» і «Нью-Йорк Таймс» і вставав, лише прочитавши всі газети до останньої шпальти.

Музей спогадів.

Його серце калатає швидше, ніж зазвичай, в одному ритмі з головним болем, що ниє й пульсує десь за очима. Хочеться закурити. Його не тягне, ні — курити він нарешті кинув ще п’ять років тому, після численних безуспішних спроб. Просто, напевне, організм — якому зараз тридцять дев’ять років — фізично потребує дози нікотину.

Баррі заходить на кухню й наливає з крана склянку води. Він стоїть біля раковини та дивиться, як перші барви ранку оживляють задній двір.

Відчинивши шафу праворуч від мийки, Баррі дістає з неї каву, яку тоді пив. Ставить кавник, закидає до посудомийної машини вчорашній посуд, а що не влізло, миє в мийці під краном. Мити посуд вручну було в цьому шлюбі його штатним обов’язком.

Баррі закінчує. Бажання закурити не зникає. Тоді він повертається до столика при вході, видобуває звідти пачку «Кемелу», виходить надвір і кидає цигарки в бак для сміття. Зробивши це, вмощується на ґанку й попиває каву. Може, хоч на ранковому холоді голова проясніє? Цікаво, чи стежить за ним зараз тип, що повернув його сюди? Мабуть, сидить десь на вищому щаблі буття і пасе його, Баррі? Або з якогось позачасся.

У ньому знову оживає страх.

Ану як вирвуть із цієї миті та закинуть назад, у колишнє життя?

Чи дадуть-таки залишитися тут назавжди?

Баррі придушує паніку, що наростає. І каже собі, що не міг він придумати СХП і майбутнє. Надто ювелірна робота, такої навіть його розум детектива не потягне.

Це відбувається насправді.

Це відбувається тепер.

Це існує.

Меґан жива, і вже ніщо не забере її в нього.

Баррі починає говорити вголос, і з усього сказаного ним за все життя ці слова найбільше схожі на молитву:

— Якщо ти зараз чуєш, то, будь ласка, не забирай мене звідси. Я зроблю все, що скажеш.

Однак замість відповіді — світанкова тиша.

Баррі знову відсьорбує каву й дивиться, як сонце ллється між дубовими гілками на прибиту інеєм траву, і трава починає парувати.

Гелена 5 липня 2009 року

Спускаючись сходами на третій рівень надбудови, Гелена думає про своїх батьків — особливо про матір.

Уночі вві сні їй чувся мамин голос.

Лагідна західна вимова.

Милозвучна м’якість.

Вони сиділи в полі біля старої ферми, де минуло Геленине дитинство.

Осінній день. Дзвінке повітря, підсвічене золотом надвечірніх годин, коли сонце пірнає за гори.

Дороті була молода, її волосся, ще каштанове, маяло на вітрі. Губи її не ворушилися, але голос був чистий і сильний. Гелена не згадає жодного промовленого матір’ю слова — тільки звук її голосу, що дотепер лунає в ній, неначе заклинання. Чиста самовіддана любов із присмаком щемкої ностальгії, від якої скніє серце.

Страшенно хочеться поговорити з батьками, але відколи два тижні тому з’ясувалося, що вони зі Слейдом випадково створили не пристрій для занурення у спогади, а щось значно серйозніше, вона не надто хоче торкатися теми спілкування з матір’ю та батьком. Іншим разом, пізніше, коли все вляжеться та перемелеться.

Їй непросто, адже треба усвідомити, що то за винахід вийшов у неї, змиритися з думкою, що Слейд відверто використав її, і зрозуміти, на що сподіватися далі.

А поки що вона повернулася до роботи в лабораторії.

Ходить у тренажерний зал.

До всіх усміхається.

І намагається бути корисною.

Вже перед дверима до лабораторії Гелена відчуває сильний викид адреналіну.

Сьогодні в них новий експеримент над Рідом Кінгом, дев’ятий. Знову реальність тремтить під ногами. І ніде правди діти, це хвилює.

Коли Гелена підходить до дослідного боксу, з-за рогу виринає Слейд.

— Доброго ранку, — вітається вона.

— Ходімо зі мною.

— Що сталося?

— Наші плани змінилися.

Напружений і заклопотаний, Слейд заводить Гелену до конференц-залу, заходить сам і зачиняє двері. Рід уже там, за столом, у подертих джинсах і плетеному светрі, міцно стискає в руках чашку гарячої кави. За час, проведений на платформі, він трохи додав у вазі, з очей вже зникла наркоманська порожнеча.

— Експеримент скасовується, — повідомляє Слейд, вмощуючись на чільному місці.

— Але ж я мав отримати за нього п’ятдесят тисяч, — нагадує Рід.

— Гроші тобі заплатять. Фактично ми його вже провели.

— Про що це ви? — запитує Гелена.

Слейд дивиться на годинник.

— Експеримент відбувся п’ять хвилин тому, — переводить погляд на Ріда, — ти помер.

— А хіба мало статися щось інше?

— Ти помер у капсулі, але в реальності нічого не змінилося, — каже Слейд. — Ти помер, от і все.

— Чому ви так гадаєте? — питає Гелена.

— Коли Рід помер, я сів у крісло й записав більш ранній спогад про те, як я порізався станком сьогодні вранці. — Слейд підіймає голову, тицяє пальцем у бридкий поріз на горлі. — Ми витягнули Ріда з капсули, я сів, помер і повернувся в ту мить, коли голився, щоб потім повернутися сюди та припинити хід експерименту.

— І в чому ж тут прокол? — запитує Гелена. — Задіяли замало синапсів?

— Ні, кількість синапсів була цілком достатня.

— Який був спогад?

— П’ятнадцять днів тому. Двадцяте червня. Рід вперше сів до капсули із закінченим тату «Міранда».

Гелені в голові неначе бомба розірвалася.

— Ще б йому не померти! — вигукує вона. — Це ж вам не справжній спогад.

— Що ти хочеш сказати?

— Тієї версії подій ніколи не було. Татуювання Ріду так і не закінчили. Він змінив отой спогад, коли помер у капсулі вперше. — Гелена дивиться на Ріда та крок за кроком формує цілісну картину. — А це означає, що ви не мали куди повертатися.

— Але ж у мене залишився спогад, — заперечує Рід.

— І який він? Темний? Статичний? Чорно-білий?

— У ньому ніби зупинили час.

— Так значить, це не справжній спогад. Він… не знаю, як сказати. Несправжній. Фальшивий.

— Хибний, — говорить Слейд і знову позирає на годинник.

— Тобто це не була випадковість? — Гелена свердлить Слейда лютим поглядом. — Ви все знали.

— Хибні спогади мене чарують.

— Чому?

— Вони подають… новий напрямок руху. Абсолютно інший вимір.

— Не знаю, що це в біса означає, але ж ми вчора домовлялися, що жодних карт…

— Щоразу, помираючи в капсулі, Рід обриває низку спогадів. І після зміщення реальності вони мертвіють у свідомості. Та що насправді відбувається з отими часолініями? Чи вони припиняють своє існування, а чи залишаються десь там, недосяжні для нас? — Слейд знову зиркає на свій годинник. — Про нинішній експеримент я пам’ятаю все в подробицях, у вас теж з’являться ці хибні спогади, найближчим часом. Вони мовчки сидять за столом, і Гелену огортає холод.

«Ми заграємо з тим, з чим не слід загравати».

Вона відчуває, як за очима з’являється біль. Тоді хапає з коробки на столі кілька серветок і намагається спинити ними кров з носа.

В її пам’ять вривається хибний спогад про невдалий експеримент.

Рід відключається в капсулі.

П’ять хвилин мертвий.

Десять хвилин.

П’ятнадцять.

Вона кричить Слейду, щоб той щось робив.

Кидається в бокс для досліджень, різко тягне люк на себе.

Рід спокійно плаває в капсулі.

Нерухомий, як труп.

Разом зі Слейдом вони витягають його й мокрого кладуть на підлогу.

Роблять йому штучне дихання, а доктор Вілсон каже через інтерком: «Гелено, не марнуйте сил. Минуло забагато часу».

Вона однаково не спиняється, піт заливає очі, Слейд переходить через зал і зникає в кімнаті з кріслом.

Коли він повертається, Гелена вже розуміє марність намагань і більше не рятує Ріда.

Вона забилася в куток і перетравлює той факт, що вони щойно вбили людину, вбили по-справжньому.

Не просто вбили.

Це сталося через неї.

Він опинився тут через її винахід.

Слейд починає роздягатися.

— Що ви робите? — дивується Гелена.

— Хочу все виправити. — Він переводить погляд на скляну панель з однобічною видимістю, що розділяє бокс і апаратну. — Хто-небудь, виведіть її, будь ласка, звідси.

Слейд голий лізе в капсулу, і в цю мить вдираються його підручні.

— Будь ласка, докторко Сміт, ходімо з нами.

Гелена спроквола підводиться і неохоче плентається в апаратну.

Там вона сідає за Сєрґєєм і лікарем Вілсоном, які саме реактивують Слейдів спогад про гоління та поріз.

У голові в неї постійно крутиться одна й та сама думка: «Це неправильно, це неправильно, це неправильно…»

Аж поки раптом…

Вона сидить тут, у конференц-залі, зупиняючи кров з носа серветкою.

Гелена дивиться на Слейда.

Той дивиться на Ріда.

А Рід із зачарованою усмішкою витріщається кудись у порожнечу.

— Ріде? — подає голос Слейд.

Ніякої реакції.

— Ріде, ти мене чуєш?

Той повільно повертає голову до Слейда, кров стікає по губах і крапає на стіл.

— Я помер, — каже він.

— Я знаю. І повернувся в спогад, щоб урятувати…

— І це було найпрекрасніше, що я коли-небудь бачив у житті.

— Що ж ти бачив? — доправляється Слейд.

— Я бачив… — Рід намагається добрати слів. — Все-все. Бачив геть усе.

— Не розумію, що ти маєш на увазі, Ріде.

— Кожну мить свого життя. Я нісся тунелем, який був наповнений ними, і це було просто шикарно. І я побачив там один спогад, який зовсім забув. Дуже вишуканий. Я думаю, це мій найперший спогад.

— Про що він? — питає Гелена.

— Мені було два роки, може, три. Я сидів у когось на колінах, на пляжі. Я не міг обернутися, щоб побачити обличчя, але знав, що це мій батько. Ми на Кейп-Мей, на узбережжі в Джерсі, куди раніше їздили на відпочинок. І ще я знав, що за спиною мама, хоч і не бачив її, а трохи далі, у прибійних хвилях, стоїть мій брат Вілл. Пахло океаном, кремом від сонця й кексами, які продавали на набережній. — По його щоках течуть сльози. — Скільки живу, я ще не відчував такої любові. Тиша та спокій. Ти в цілковитій безпеці. Це була ідеальна мить, поки я не…

— Поки що? — питає Слейд.

— Поки я не став тим, ким став. — Рід утирає сльози й дивиться на Слейда. — Не треба було мене рятувати. Не варто було повертати сюди.

— Що ти верзеш?

— Я міг би залишитися навічно в тому спогаді.

Баррі Листопад 2007 року

Кожен день — одкровення, кожна мить — подарунок.

Просто сидіти за одним столом з дочкою, слухати її розповідь про прожитий день здається Баррі щедрою винагородою.

Як він раніше міг сприймати такі миті як щось самоочевидне?

Він насолоджується кожною миттю: як Меґан пускає очі під лоба у відповідь на його запитання про хлопців чи як загоряється, коли мова заходить про коледжі, куди вона хотіла б вступити.

Часом Баррі пускає сльозу в присутності доньки, але йому неважко пояснити цю сентиментальність: по-перше, Баррі кинув курити, а по-друге, Меґан дорослішала, і йому, як батькові, до цього не байдуже.

Джулію це трохи насторожує. В такі моменти Баррі ловить на собі її уважний погляд. Так дивляться на перекошену картину на стіні.

Щоранку, коли після нічного сну до нього повертається свідомість, Баррі лежить у ліжку та страхається розплющити очі: ану як він знову побачить себе у своєму самотинному барлозі, а цей другий шанс розвіється мов дим.

Але щоразу коло нього Джулія, щоразу він бачить, як крізь фіранки ллється світло, і єдиним, що пов’язує Баррі з іншим життям, залишаються хибні спогади, яких він позбувся б з превеликою радістю.

Гелена 5 липня 2009 року

Після вечері Гелена, вмиваючись перед сном, чує стукіт у двері, і, коли відчиняє, бачить на порозі Слейда. Вигляд у нього явно заклопотаний.

— Що сталося? — запитує Гелена.

— Рід повісився у своїй кімнаті.

— О Боже мій! Через хибний спогад?

— Обійдемося без припущень. Мозок у наркомана влаштовано трохи інакше, ніж у мене чи у вас. Хтозна, що він там насправді бачив, коли помирав? Просто я вирішив, що ви маєте бути в курсі. Але не бійтеся. Завтра я його поверну.

— Повернете Ріда?

— Скористаюся кріслом. Але скажу вам чесно, я не горю бажанням помирати вдруге. Як ви, напевне, розумієте, у цьому мало приємного.

— Рід наклав на себе руки, це був його вибір, — каже Гелена, стримуючи почуття. — Я думаю, ми повинні його поважати.

— Тільки не тепер, коли він працює на мене.

Гелена безсонно крутиться в ліжку, але ніяк не може заснути. Думки рояться в голові, жінці не вдається їх приборкати. Слейд брехав їй.

Крутив нею, як хотів.

Не давав їй спілкуватися з батьками.

Вкрав у неї життя.

Жодна інтелектуальна головоломка не інтригує Гелену більше, ніж таємнича сила крісла. Вона не хоче довіряти його Слейдові. Вони вже змінювали спогади. Міняли реальність. Оживляли померлу людину. Проте він з маніакальною рішучістю продовжує розсувати ці межі, і в неї резонно виникає питання: яка його справжня мета?

Гелена підводиться з ліжка, йде до вікна, розсуває завіси.

Високо в небі повня кидає блискучу доріжку на море, наче вкрите синьо-чорним лаком, — сяюче, нерухоме, як застигла мить.

Ніколи не настане той день, коли вона привезе сюди свою матір, посадить її в крісло і скопіює рештки її розуму.

Цього ніколи не станеться. Прийшла пора поховати свою мрію і валити звідси.

Але вона не може. Навіть якби їй вдалося проникнути на один із кораблів, які привозять на платформу всяку всячину, Слейд, зрозумівши, що вона втекла, просто повернувся б в один зі спогадів, які передуватимуть втечі, та зупинив би її.

Він спинить вас іще до того, як ви спробуєте втекти. До того, як вам це спаде на думку. І навіть до цієї миті.

І все це означає, що існує тільки один спосіб утекти з платформи.

Баррі Грудень 2007 року

На роботі все краще, ніж перше, почасти через те, що Баррі пам’ятає деякі справи та знає, де треба копнути, але здебільшого тому, що йому вже до лампочки перспектива кар’єрного зростання. Начальство йому пропонує підвищення, дає кабінетну роботу й більшу зарплатню, але він відмовляється. Він хоче бути першокласним детективом, от і все.

До сигарет він вже не повертається, випиває тільки у вихідні, тричі на тиждень бігає підтюпцем, а щоп’ятниці вони з Джулією кудись ходять.

Однак не все безхмарно між ними. На Джулії нема відбитка смерті Меґан і зруйнованого шлюбу, а Баррі не може забути, як трагедія, немов іржа, роз’їла зв’язок між ними. В колишньому житті минуло чимало часу, перш ніж він припинив кохати Джулію. І тепер, хоч він повернувся ще до того, як все пішло шкереберть, не можна просто взяти й клацнути вимикачем.

Щоранку Баррі дивиться новини, в неділю читає газети, та хоч у голові відклались якісь ключові моменти майбутнього — хто з кандидатів стане президентом, які ознаки світової рецесії, — переважно пам’ять зберегла якийсь дріб’язок, і більшість інформації сприймається ним як цілком нова.

Тепер він щотижня буває в матері. Їй шістдесят шість, за п’ять років у неї з’являться перші ознаки гліобластоми мозку, яка й зведе її в могилу.

Через шість років вона перестане його впізнавати і втратить здатність до зв’язного мовлення, а незабаром по тому помре в госпісі, перетворившись на висохлу порожню оболонку. Баррі триматиме її кощаву руку в ті останні миті, не знаючи навіть, чи фіксує цей дотик її практично знищений мозок.

Дивно, та, знаючи, як і коли закінчиться її життя, Баррі не відчуває ані горя, ані відчаю. Тепер, коли він у маминій квартирі в Квінсі, за тиждень до Різдва, її останні дні здаються йому невимовно далекими. Баррі навіть вдячний долі за таке знання. Його батько помер від аневризми аорти, коли Баррі було п’ятнадцять років, помер раптово, несподівано. Зате тепер у нього є кілька років на прощання з мамою. І він покаже їй, що любить її, поділиться всім, що в нього на серці. Від усвідомлення цього факту Баррі напрочуд комфортно. Нещодавно йому навіть спало на думку, що насправді все життя — таке собі розтягнуте в часі прощання з рідними та близькими.

Сьогодні Баррі взяв із собою Меґан, і дочка тепер грає з бабусею в шахи. А він сидить біля вікна, мати наспівує щось фальцетом, який завжди глибоко хвилював Баррі. Він слухає та одночасно стежить за грою й позирає на перехожих за вікном.

Попри старі технології, що оточують зусібіч, та деколи знайомі заголовки в газетах, у Баррі зовсім нема відчуття, що він живе в минулому.

Цю реальність він відчуває саме як тепер. Пережите дуже вплинуло на Баррі, він дивиться на час уже не так, як дивився колись. Можливо, Вінс мав слушність. Може, все так і відбувається, як він казав: одночасно.

— Баррі?

— Так, мамо?

— Відколи це ти став такий задумливий?

Баррі всміхається:

— Не знаю. Це, напевне, на мене впливає четвертий десяток.

Мати уважно дивиться на сина й повертається до гри лише тоді, коли Меґан робить хід.

Вдень Баррі живе, по ночах спить.

Він ходить на вечірки, на яких уже бував, дивиться матчі, котрі вже бачив, та розкриває справи, давно здані в архів.

Час від часу Баррі згадує відчуття дежавю, що виникало в нього в попередньому житті. Тоді йому вічно здавалося, що він робив раніше те, що робить, бачив раніше те, що бачить.

І він запитує себе: а може, ті дежавю — це примари фальшивої дійсності, її тінь на реальному тлі?

Гелена 22 жовтня 2007 року

Гелена знову сидить за стареньким письмовим столом у затхлих нетрях неврологічного корпусу в Пало-Альто, захоплена в самісіньку мить переходу зі спогаду до реальності.

Біль від смерті в капсулі ще свіжий: у легенях пече від кисневого голоду, нестерпна вага паралізованого серця, паніка та страх, що план не спрацює. І ні з чим непорівнянні радість та полегша, коли нарешті запустилася програма реактивування спогаду і спрацювали стимулятори.

Слейд казав правду. Без ДМТ це те саме, що дивитися фільм, який вже бачив тисячу разів. Цього разу вона проживає свій спогад.

Навпроти за столом сидить Чжи Ун. Його лице стає дедалі чіткішим. «Тільки б не зрозумів, що до чого», — думає Гелена. Вона ще не опанувала свого тіла. До неї долинають уривки фраз — фрагменти знайомої розмови.

— …у захваті від вашої статті про унаочнення пам’яті, яку надрукував «Нейрон».

Повертається контроль над м’язами. Кінчики пальців, тоді руки, ноги… Ще трохи — і можна буде кліпати очима та ковтати. Врешті тіло стає цілком підконтрольне Гелені, вона відчуває його, усім своїм єством повертається в себе-молодшу.

Гелена ковзає очима по стінах. На них зображення мишачих спогадів, зроблені з високою розділовою здатністю.

Ще мить тому вона була за сто сімдесят три милі від узбережжя Північної Каліфорнії, в майбутньому, від якого її відділяють неповні два роки.

Помирала в деприваційній капсулі на третьому поверсі Слейдової платформи.

— Все добре? — питає Чжи Ун.

Їй вдалося! Боже ж ти мій, її план спрацював!

— Так. Перепрошую, що ви казали?

— Мій роботодавець у захваті від вашої роботи.

— Ваш роботодавець має ім’я?

— Е-е, це залежить…

— Від чого?..

— Від того, як складеться наша бесіда.

Знов брати участь у тій самій розмові здається і цілком нормальним, і водночас — дико сюрреалістичним. Це, безперечно, найдивніша мить її життя. Гелені насилу вдається зосередитись.

Вона дивиться Чжи Уну в очі й каже:

— Чому я взагалі маю розмовляти з кимось, не знаючи, кого він представляє?

— Бо гроші, які дав вам Стенфорд, закінчуються за півтора місяця.

Він витягує зі шкіряної сумки темно-синю теку — її грантову заявку.

І поки Чжи Ун зваблює Гелену перспективами співпраці з його босом та обіцяє золоті гори, вона їсть поглядом теку й думає: «Я зробила це! Створила крісло, і воно набагато потужніше, ніж я могла уявити».

— Потрібна команда програмістів, що допоможе скласти алгоритм для комплексної каталогізації та проєкціювання пам’яті. Обладнання для дослідів на людях.

Імерсивна платформа для проєкціювання недискретних спорадичних ремінісценцій.

Гелена створила платформу. І вона функціонує.

— Гелено?

Зараз Чжи Ун дивиться на неї через її стіл, який нагадує зону стихійного лиха.

— Слухаю!

— Ви хочете працювати з Маркусом Слейдом?

Тієї ночі, коли Рід повісився, вона прокралася в лабораторію, зайшла в систему, скориставшись кодом, який створив їй Радж перед від’їздом, — і про який ніхто не знав, — та записала спогад про цей епізод: як у стенфордську лабораторію до неї заявляється Чжи Ун.

Цей візит залишив у мозку Гелени достатньо сильний слід, щоб повернутися по ньому. Після цього вона запустила програму реактивації, приготувала суміш препаратів і о пів на четверту ночі залізла в капсулу.

— Гелено? Ваше слово? — озивається Чжи Ун.

— Я залюбки працюватиму з містером Слейдом.

Чжи Ун видобуває з сумки ще один документ і простягає їй.

— Що це? — питає Гелена, хоча й без того знає. Вона вже підписувала його — у тій реальності, яка перетворилася на хибний спогад.

— Угода про наймання і про конфіденційність. Без перегляду умов. Гадаю, ви погодитеся, що умови напрочуд щедрі.

Баррі Січень 2008 року — травень 2010 року

І знову життя схоже на життя. Минають дні, залишаючи відчуття однаковості та стрімкості подій, і що далі, то менше Баррі думає про те, що він проживає їх наново.

Гелена 22 жовтня 2007 року — серпень 2010 року

У ліфті ще витає аромат одеколону Чжи Уна. Гелена підіймається на перший поверх неврологічного корпусу.

Востаннє вона була в стенфордському кампусі майже два роки тому. Тоді ж востаннє відчувала під ногами твердий ґрунт.

Тепер її до сліз зворушує зелень трави і дерев. Снопи сонячного світла, які пронизують тремтливі крони. Квіткові запахи. Співи пташок, яких ніколи не почуєш у морі.

Погідний осінній день. Гелена раз у раз зиркає на екранчик розкладаного телефона. Вона досі не може остаточно повірити, що повернулася в 22 жовтня 2007 року.

Її джип чекає на неї на факультетській стоянці. Гелена сідає на нагріте сонцем сидіння, видобуває ключ із надр наплічника.

Незабаром вона летить по шосе, і лиш вітер свистить за кабіною. Нафтова платформа вже сприймається як сірий призабутий сон. Ще швидше за платформу йдуть у забуття крісло, капсула, Слейд і останні два роки, які, завдяки її винаходу, ще тільки мають настати.

Вдома у Сан-Хосе Гелена складає у валізу одяг, фотографію батьків у рамці та шість найважливіших для неї книжок: «Про будову людського тіла» Андреаса Везалія[32], «Фізику» Арістотеля, «Математичні начала натуральної філософії» Ісаака Ньютона, «Про походження видів» Дарвіна і два романи — «Незнайомця» Альбера Камю та «Сто років самотності» Габріеля Гарсіа Маркеса.

У банку Гелена знімає всі свої заощадження. Неповних п’ятдесят тисяч доларів. Десять тисяч вона забирає готівкою, решту кладе на брокерський рахунок і виходить під полуденне сонце з білим конвертом, на вигляд занадто тонким.

При виїзді на «одиничку»[33] Гелена зупиняється заправитись. Розплатившись, кидає кредитку до смітника, підіймає тент і вмощується за кермом. Вона не знає, куди їхати. У плані, що складався серед ночі на платформі, такого пункту не було. Розум охоплює то збудження, то жах.

У тримачі для чашок завалялися десять центів. Гелена підкидає монетку й ловить затиллям лівої долоні.

Орел — вона їде на південь.

Решка — на північ.

Дорога звивається вздовж скелястого берега, кількома сотнями футів нижче траси в сірій імлі шумить море.

Вона летить крізь кедрівники.

Повз прибережні миси.

Через відкриті всім вітрам голі вершини.

Минає закинуті на край світу містечка, такі маленькі, що язик не повертається назвати їх містами.

Першої ночі Гелена зупиняється в придорожньому мотелі «Тімбер коув» — це в кількох годинах їзди на північ від Сан-Франциско. Мотель, недавно підрихтований, стоїть на стрімчаку, нижче якого — море.

Вона сидить одна коло ями для вогнища з келихом вина, виготовленого за якихось двадцять миль звідси, милується заходом сонця і міркує, на що перетворилося її життя.

Дістає телефон подзвонити батькам, проте не наважується.

У ці хвилини Маркус Слейд саме очікує, що вона от-от прибуде на його стару платформу для початку роботи над кріслом. Можна не сумніватися: Слейд свято вірить, що він один в цілому світі знає про фантастичні можливості крісла. Не дочекавшись прибуття Гелени, він не просто запідозрить, що вона зробила, — він весь світ перериє, щоб відшукати її. Адже без Гелени він може забути про створення крісла чи, в певному сенсі, його реконструкцію.

Він може навіть скористатися її батьками, щоб дістатися до неї.

Гелена кладе телефон на землю і трощить його підбором.

Вона їде далі «одиничкою» на північ, лише робить невеличкий гак, щоб побачити чорний піщаний пляж на дикому Загубленому узбережжі, де вже давно хотіла побувати.

І далі понад Тихим океаном на північний захід, через ліси секвої та повз приморські містечка.

За кілька днів Гелена — в канадському Ванкувері. Подальший шлях біжить береговою лінією Британської Колумбії, через міста й села, і далі — одним з найпрекрасніших диких закутків з усіх, що вона колись бачила.

За три тижні, мандруючи просторами Північної Канади, Гелена проти ночі потрапляє в бурю.

Вона зупиняється в придорожній таверні на околиці маленького міста, яке виникло тут завдяки золотій лихоманці, вмощується на стільці в барі з дерев’яними панелями, п’є пиво й точить ляси з тутешніми аборигенами. Палає вогонь у масивному кам’яному каміні, в шибку шкрябається перший сніг.

У певному сенсі поселення Гейнс-Джанкшн, що в окрузі Юкон, справляє враження такої самої віддаленості від цивілізації, як і морська платформа Слейда. Селище в канадській глушині, посеред вічнозеленого лісу, біля підніжжя закутого в льодовиковий панцир хребта.

Тут вона для всіх Марі Ідей[34]: ім’я позичила в першої серед жінок лауреатки Нобелівської премії, яка відкрила явище радіації, а прізвище — в улюбленої авторки гостросюжетних трилерів.

Гелена знімає кімнатку на горішньому поверсі, щовихідних працює в барі — неофіційно, за готівку.

Грошей вона не потребує. Вона знає майбутнє, її інвестиції вже в найближчі роки принесуть їй мільйонні прибутки.

Але корисно бути чимось зайнятою, а крім того, ні в кого не виникатимуть запитання, звідки в неї гроші.

Геленина кімната — сама простота: ліжко, комод і вікно, за яким — найпорожніше у світі шосе. Та її це влаштовує. У неї з’являються знайомці (не друзі) — через бар і містечко проходить чимало проїжджого люду, і час від часу вона прикрашає свою самотність невеличкою любовною пригодою тривалістю в двадцять чотири години.

Так, Гелена самотня, та, схоже, тут цей стан вважають нормою.

Вона швидко розуміє, що Гейнс-Джанкшн — це особливе місце для особливих людей.

Людей, які шукають спокою.

Людей, які шукають, де сховатися.

І, звісно, для людей, які шукають перше й друге.

Гелені бракує роботи, яка триматиме в напрузі її розум.

Бракує лабораторії.

Бракує мети.

Не дає спокою думка: як сприйняли батьки її зникнення?

Щодня, щогодини вона картає себе за те, що не працює над створенням крісла, яке допомогло б зберегти хоча б найголовніші спогади й навички таким самим хворим, як її мама.

Гелені вже спадало на думку, що розрубати цей вузол проблем можна було б, скажімо, убивши Слейда. Дотягтися до нього — раз плюнути: просто телефонуєш Чжи Уну, так і так, мовляв, передумала, пристаю на вашу пропозицію. Але в неї рука не підійметься. Може, це й погано, але вона не з того тіста.

І Гелена втішає себе тим, що кожен день, прожитий нею в цьому ізольованому закутку, ще не відомому Слейдові, захищає світ від загрози, яку може принести її винахід.

За два роки Гелена дістає через даркнет фальшиві документи й посвідчення особи, переїжджає на Аляску, в Анкоридж, і починає працювати асистентом в одного університетського нейробіолога, добросердого чоловіка, який ні сном ні духом, що його помічниця — одна з найперших величин у цій галузі. Вона цілими днями опитує хворих, що страждають від хвороби Альцгеймера, тиждень за тижнем і місяць за місяцем фіксує погіршення їхньої пам’яті, коли недуга, прогресуючи, просто вбиває особистість. Вона не сподівається, що ця її робота призведе до кардинальних зрушень, але вона займається улюбленою справою, та й розум не простоює без діла. Якби Гелена залишилася в Юконі, то нудьга й безцільність тамтешнього існування точно довели б її до депресії.

Бувають дні, коли їй аж свербить узятися до створення МЕГ-мікроскопа й апарата для реактивації, які могли б урятувати тих, кого вона опитує, зберегти їхню пам’ять і спогади, що визначають їхню суть. Та це надто ризиковано. По-перше, Слейд може пронюхати. А по-друге, ще хтось, бува, як вона свого часу, випадково замість відновлення спогадів отримає змогу переміщуватися в часі. Таку потужну технологію не можна довіряти людям. Чим закінчилось розщеплення атома? З’явилася атомна бомба. Можливість змінювати спогади, а разом із ними й реальність, буде не менш небезпечною, почасти й тому, що це дуже спокусливо. Хіба сама Гелена не кинулася виправляти минуле, щойно отримала таку нагоду?

Та крісло так і не з’явилося, Гелена зникла, і єдина загроза для пам’яті й часу — знання в її голові, які вона забере із собою в могилу.

Вона вже не раз думала про самогубство. Це була б найпевніша гарантія того, що Слейд не знайде її та не змусить працювати.

На випадок, якщо цей день таки настане, Гелена виготовила кілька таблеток хлористого калію.

Вона весь час тримає ці таблетки при собі, у срібному медальйоні на шиї.

Гелена припарковується на гостьовій стоянці біля входу, виходить з машини та потрапляє в задушливу серпневу спеку. Місце вражає своєю доглянутістю. Альтанки, фонтанчики, галявина для пікніків. «Цікаво, — думає Гелена, — на що батько утримує цю красу?»

Біля стійки адміністратора вона реєструється та вписує своє ім’я у бланк, який дають заповнювати пожильцям. Поки адміністраторка знімає копію з її водійського посвідчення, Гелена нервово роззирається.

Вона вже три роки прожила в цьому новому часовому відрізку. Хибні спогади про спільну працю на платформі мали б з’явитися у Слейда рано-вранці 6 липня 2009 року, тієї миті — на попередній часолінії, — коли вона померла в деприваційній капсулі, щоб повернутися у спогад, як в її стенфордську лабораторію заявився Чжи Ун.

Якщо Слейд не шукав її доти, то зараз точно шукає. Найімовірніше, він заплатив тут кому треба, щоб його сповістили про появу Гелени.

І ось вона з’явилася.

Однак вона прийшла сюди, чудово усвідомлюючи ризик.

Якщо Слейд чи хтось із його людей її вистежить, вона буде готова до зустрічі.

І Гелена стискає в кулаку медальйон, що висить у неї на шиї.

— Візьміть, голубонько. — Адміністраторка дає Гелені гостьовий значок. — Дороті в кімнаті сто сімнадцять, це в самому кінці коридору. Я вас пропущу.

Двері повільно відчиняються. Гелена входить до крила «Проблеми з пам’яттю».

Запахи побутової хімії, сечі та їжі в їдальні воскрешають у пам’яті спогад про останній візит до притулку для літніх людей. Це було двадцять років тому, коли її дід доживав останні місяці.

Гелена проминає хол, де мляві від постійного накачування ліками мешканці закладу дивляться по телевізору якусь передачу про дику природу.

Двері до кімнати 117 лише прихилені, і Гелена легко відчиняє їх.

За її підрахунками, востаннє вона бачилася з матір’ю п’ять років тому.

Дороті сидить у колісному кріслі, з ковдрою на ногах, і дивиться у вікно на підніжжя Скелястих гір. Напевно, вона помітила Гелену бічним зором, бо повільно повертає голову до дверей.

Гелена усміхається:

— Привіт.

Мати дивиться на неї нерухомим поглядом.

Жодного натяку на те, що вона впізнала дочку.

— Нічого, якщо я зайду?

Мати схиляє голову, і Гелена тлумачить цей порух як згоду. Вона заходить і зачиняє за собою двері.

— Класна в тебе кімнатка, — зауважує Гелена.

У телевізорі з приглушеним звуком увімкнуто канал новин. Фотографії — всюди. Її батьки, молоді та щасливі. Гелена — то немовля, то в день шістнадцятиліття, то за кермом їхнього сімейного «шевроле сільверадо» в день, коли вона отримала права.

Якщо вірити сторінці, що створив на сайті «Керінг бридж»[35] її батько, Дороті привезли в притулок після минулого Різдва, коли вона не вимкнула плиту й мало не спалила кухню.

Гелена сідає біля матері до привіконного круглого столика. На ньому ваза із зів’ялим букетом, стільницю всипано сухими пелюстками й листям.

Мати тендітна, мов та пташка, в передполудневому світлі шкіра на її обличчі видається тоненькою, наче папір. Їй лише шістдесят п’ять, а жінка видається значно старшою. Її сиве волосся стало рідким. Її руки, дотепер напрочуд жіночні та витончені, вкриті пігментними плямами.

— Я — Гелена. Твоя дочка.

Мати дивиться на неї з недовірою.

— У тебе шикарний вид на гори.

— Ти бачила Ненсі? — запитує мати. Голос її зовсім не нагадує колишню Дороті: слова звучать повільно, через силу. Ненсі — старша сестра Дороті. Вона померла під час пологів понад сорок років тому, Гелени ще на світі не було.

— Ні, не бачила, — каже Гелена. — Її давненько вже немає з нами.

Мама обертається до вікна.

Над рівнинами та передгір’ями ясно, а далі, над гірськими вершинами, купчаться чорні хмари.

В Гелени промайнула думка: ця хвороба — якась садистська, з присмаком шизофренії, подорож пам’яттю.

Хворий розум стрибає життєвими спогадами, свято вірячи, що живе в минулому. Він втрачає зв’язок із реальністю і дрейфує в часі.

— Вибач, що мене не було поруч, — каже Гелена. — Але ти не подумай, що це через небажання, я згадую про тебе і про тата щодня. Просто останні кілька років… вони були по-справжньому важкими. Ти єдина людина на світі, якій я можу це відкрити, але в мене був шанс побудувати власне крісло пам’яті. Здається, я колись тобі про це казала. Я збудувала б його для тебе. Мені хотілося зберегти твої спогади. Я думала, що зміню світ. Думала, в мене буде все, про що я мріяла. А вийшов пшик. Я підвела тебе. І багатьох таких, як ти, кого моє крісло могло хоча б частково врятувати від цієї… довбаної хвороби. — Гелена витирає очі. Вона не знає, чи слухає її мати. Можливо, це вже не має значення. — Мамо, я принесла в цей світ велике зло. Я не хотіла, так сталося, і ось тепер я змушена решту свого життя ховатися. Не треба було приїжджати сюди, але… Я мусила побачити тебе востаннє. Мусила сказати тобі все це…

— Сьогодні в горах буде буря, — мовить Дороті, не зводячи очей із чорних хмар.

Гелена робить глибокий тремтливий вдих.

— Еге, схоже, що так.

— Я ходила в ті гори з родиною, на Загублене озеро.

— Я пам’ятаю це. Я була тоді з тобою, мамо.

— Ми купалися в холодній воді, а потім грілися на теплих брилах. А небо було синє-синє, майже фіолетове. На луках цвіли польові квіти. Здається, що зовсім недавно.

Вони замовкають.

Блискавка б’є у пік Лонгс.

Надто далеко, грім до них не долинає.

«Як часто тут буває тато? — думає Гелена. — Мабуть, йому дуже важко».

Вона готова віддати все, щоб побачити його знову.

Гелена збирає всі фотографії та неквапно, одну по одній, показує матері. Водить пальцем по обличчях, називає імена, розповідає різні епізоди з власних спогадів. Спочатку обирає ті, що мали б бути, на її переконання, найважливішими й найціннішими для матері. Але якоїсь миті розуміє, що в кожної людини свій, особистий підхід. Вона може поділитися лише своїм.

І тут стається найдивніше.

Дороті дивиться на неї, і на мить її погляд прояснюється, оживає та стає осмисленим, ніби та жінка, яку завжди знала Гелена, якось пробилася крізь лабіринти деменції та зруйновані міжнейронні зв’язки, щоб хоч на швидкоплинну мить побачити свою дочку.

— Я завжди пишалася тобою, — каже мати.

— Чесно?

— Ти — найкраще, чого я досягла в житті.

Гелена, заливаючись сльозами, обіймає матір.

— Мамо, вибач, що я не змогла врятувати тебе!

Та коли вона розтискає обійми, мить просвітління вже минула.

Гелена дивиться в очі чужої людини.

Баррі Червень 2010 року — 6 листопада 2018 року

Одного ранку Баррі прокидається й усвідомлює: сьогодні в Меґан випускний.

Його дочка — відмінниця і виступає з першокласною промовою.

Баррі плаче.

А потім настає осінь, і в будинку, де залишилися тільки він і Джулія, стає дуже тихо.

А якось серед ночі, в ліжку, дружина обертається до нього й запитує:

— Значить, так ти хотів би провести решту свого життя?

Він не знає, що їй сказати. Хоча ні. Все він знає. Баррі завжди був переконаний, що їхній шлюб розпався через смерть дочки.

Втрьох вони були сім’єю — і це об’єднувало Джулію та Баррі. Після загибелі Меґан їхні стосунки не протрималися й року.

Тільки тепер він готовий визнати, що розлучення було питанням часу. Його друга спроба пройти через шлюб робила цей процес повільнішим і не таким трагічним, та запустила його Меґан, яка виросла і стала торувати свій життєвий шлях.

Так що все Баррі розуміє. Просто не хоче казати цього.

Їхні стосунки проіснували стільки, скільки їм було відміряно, і жодною хвилиною більше.

Мати Баррі помирає точно так само, як він це пам’ятає.

Коли Баррі приходить до бару, Меґан уже сидить там, тягне мартіні й комусь есемесить. Якийсь час він її не бачить, вона для нього — лише одна з ефектних відвідувачок шикарного мангеттенського бару, що прийшли сюди на вечірній коктейль.

— Привіт, Меґс.

Вона кладе телефон екраном вниз, зісковзує зі стільця й обіймає батька дужче, ніж зазвичай, притягує до себе та не поспішає відпускати.

— Як справи? — питає вона.

— Дякую, все чудово.

— Точно?

— Авжеж.

Поки вона із сумнівом вивчає батька, той сідає і робить замовлення: мінералку «Сан-Пеллегріно» й порцію лайма.

— Як робота? — цікавиться Баррі.

Меґан перший рік служить соціальним працівником у громадській організації.

— Шалено клопітно й так само цікаво, але не хочу зараз про роботу.

— Я пишаюся тобою, ти це знаєш?

— Так, ти кажеш мені це щоразу, як бачиш мене. Послухай, мені треба в тебе дещо запитати.

— Ну давай. — Баррі відсьорбує своєї лаймової мінералки.

— У вас уже давно розладналося?

— Навіть не знаю. Трохи є. Можливо, вже не перший рік.

— Ви з мамою не розлучалися через мене?

— Ні.

— Можеш поклястися?

— Клянуся. Я хотів, щоб усе налагодилося. І мама, знаю, теж хотіла. Просто інколи потрібен час, щоб остаточно все побачити. Можливо, саме завдяки тобі ми не бачили, які нещасні, але ніколи не залишалися разом саме через тебе.

— Ти що, плакав?

— Ні.

— Кого ти хочеш надурити?

Меґан — молодчина. Годину тому Баррі у свого адвоката підписав угоду про розлучення, і впродовж місяця, якщо не станеться чогось непередбаченого, суддя підпише ці документи.

Баррі добирався сюди довго і, так, більшу частину шляху справді плакав. Один з величезних плюсів Нью-Йорка — усім до лампочки твій емоційний стан, головне, щоб без крові. Лити сльози привселюдно серед білого дня — тут те саме, що вночі у спальні плакати в подушку.

Можливо, тому, що це нікого не хвилює.

А можливо, і тому, що це місто жорстоке, і кожен його мешканець проходив через щось подібне.

— Як там Макс? — питає Баррі.

— Уже ніяк.

— Що сталося?

— Макс прочитав знамення на стіні.

— Що за знамення?

— «Меґан, Меґан — трудоголічка».

Баррі замовляє собі ще мінералки.

— Ти маєш дуже класний вигляд, — зазначає Меґан.

— Думаєш?

— Ага. Вже з нетерпінням чекаю жалісних історій про твої нові знайомства.

— А я з нетерпінням чекаю, коли вони врешті почнуться.

Меґан сміється, і в мимобіжних рухах її губ Баррі на хвильку знову бачить свою дівчинку. Він нагадує:

— У неділю в тебе день народження.

— Ще пам’ятаю.

— Ми з мамою за старим звичаєм хотіли б десь посидіти з тобою.

— А це не буде дивно з вашого боку?

— Ще й як буде, але ми тільки за, якщо ти нас підтримаєш. Навіщо псувати стосунки?

— Тоді я з вами, — каже Меґан.

— Так?

— Так. Я хочу, щоб усе в нас було добре.

Після посиденьок із Меґан Баррі йде перекусити у свою улюблену піцерію — не бозна-який респектабельний заклад Верхнього Вест-Сайду, неподалік від місця його служби. Забігайлівка — так собі: поганеньке освітлення, місця лише стоячі, барна стійка по всьому периметру, і відвідувачі туляться коло неї, тримаючи в руках масні паперові тарілки з чималими кавалками піци та велетенські келихи з пересолодженими напоями.

П’ятничний вечір, гамірно — чого ще треба?!

Баррі міркує, чи не випити чогось міцного, тоді вирішує, що пиячити одинцем після оформлення розлучення — справа ница, і йде до машини.

Щасливий і схвильований, він їде вулицями свого міста, велике таїнство буття захоплює його. Він сподівається, що в Джулії так само все гаразд. Підписавши документи, він послав їй повідомлення. Написав, що радий їхньому рішенню залишитися друзями і що в разі чого вона завжди зможе звернутися до нього.

І зараз, стоячи в заторі, він перевіряє телефон: чи відповіла Джулія?

Є повідомлення від неї:

Серце в Баррі повне, як ніколи в житті.

Він дивиться вгору крізь лобове скло. Транспорт не рухається, хоча на світлофорі горить зелене світло. Копи завертають машини, не пропускаючи їх уперед.

Баррі опускає вікно і кричить до найближчого копа:

— Що там коїться?

Той лише махає рукою: їдь, мовляв.

Баррі вмикає ліхтарі на радіаторі та сирену. Реакція не забарилася: до нього підбігає молодий патрульний, винувато каже:

— Вибачте, але нам наказали перекрити вулицю попереду. Повний дурдом.

— Що там сталося?

— У сусідньому кварталі жінка скочила з висотки.

— З якої?

— Он того хмарочоса, бачите?

Баррі дивиться на білу вежу в стилі артдеко, з короною зі сталі й скла, і його шлунок стискається в тугий вузол.

— Який поверх? — запитує він.

— Що, вибачте?

— З якого поверху вона стрибнула?

Повз них, виблискуючи маячками й завиваючи сиреною, проноситься швидка. Минає перехрестя й несеться далі.

— Із сорок першого. Схоже, чергове самогубство через СХП.

Баррі паркується на узбіччі та виходить з машини. Він зривається на біг і на ходу тицяє патрульним, що стоять в оточенні, поліційний значок.

Ближче до копів, медиків швидкої та пожежників, що колом обступили чорний «ЛІНКОЛЬН» із по-кіношному зім’ятим дахом, він стишує крок.

Баррі готовий до страхітних наслідків падіння тіла з висоти чотирьохсот футів, але зовнішність Енн Восс Пітерс майже не постраждала від удару. Лише тоненька цівка крові з вух і рота.

Вона лежить горілиць на зім’ятому даху, як у колисці. Ноги схрещені в щиколотках, ліва рука лежить на грудях, підперши долонею підборіддя.

Жінка ніби просто заснула.

Ангел, що впав з небес.

Не сказати, що Баррі забув. Спогади про готель, про власну смерть у капсулі та про повернення у вечір, коли загинула Меґан, завжди були десь на периферії його свідомості — скупчення посірілих спогадів.

Проте було в цих одинадцяти роках щось від сну. Його захопили побутові дрібниці, і без відчутного зв’язку з життям, з якого він був вирваний, було надто просто перенести все, що сталося, в глибини свідомості й пам’яті.

Однак сьогодні вранці, сидячи в кав’ярні на березі Гудзону разом із Джулією та Меґан, у двадцять шостий день її народження, Баррі зі сліпучою ясністю відчуває, що вдруге проживає цей момент.

Усе повертається до нього спалахом кришталево прозорої пам’яті. Він і Джулія сиділи за столиком неподалік від цього місця і фантазували, ким стала б Меґан, якби не загинула. Баррі переконував, що юристкою.

Вони трохи над цим посміялися, згадали, як дочка протаранила машиною гаражні двері, та розійшлися, обмінявшись парою спогадів про сімейний відпочинок у верхів’ях Гудзону.

Тепер дочка сидить навпроти нього, і вперше за тривалий час він ошелешений її присутністю. Самим тим фактом, що вона існує. Відчуття таке саме сильне, як і в перші дні після його повернення до спогаду, коли кожна мить виблискувала, наче Божий дар.

О третій ночі Баррі прокидається від стуку в двері.

Він викочується з ліжка, помалу викараскуючись із укривала сну, хитаючись виходить із кімнати. Його чотирилапий друг Джим-Боб, узятий з притулку для собак, скаженіє під дверима.

Баррі визирає у вічко — і сон наче вітром здуває. У тьмяному коридорному світлі стоїть Джулія. Він одсуває засув, знімає ланцюжок і відчиняє двері. Очі Джулії запухли від плачу, волосся скуйовджене, пальто вдягнуте поверх піжами та припорошене снігом.

— Я дзвонила тобі, — каже Джулія. — Але ти вимкнув телефон.

— Що сталося?

— Можна зайти?

Баррі відступає, і вона заходить у квартиру. Погляд — напружено-несамовитий. Баррі легенько бере Джулію за руку та підводить до дивана.

— Джул, ти мене лякаєш. Щось сталося?

Вона дивиться на нього і тремтить.

— Ти чув про синдром хибної пам’яті?

— Так, чув, а в чому річ?

— Схоже, в мене саме він.

У Баррі всередині все стискається.

— Чому ти так думаєш?

— Прокинулася годину тому. Голова тріщить, перед очима якісь спогади, неначе з іншого життя. Сірі, хаотичні… — Її очі наповнюються слізьми. — І Меґан там мертва — машина збила, коли вона ще вчилася у школі. А ми з тобою розійшлися через рік після аварії. Я вийшла заміж за якогось Ентоні. Все так реально. Ніби я справді через це пройшла. Вчора ми з тобою сиділи в тій самій кав’ярні на річці, але тільки без Меґан. Вона вже одинадцять років як загинула. А зараз прокидаюся — в ліжку я сама, поруч ніякого Ентоні — і розумію, що насправді ми вчора обідали втрьох. І Меґан жива. — Руки Джулії ходором ходять. — Баррі, де тут правда? Які спогади справжні? — Вона от-от зірветься. — Наша дочка жива?

— Так.

— Але ж я пам’ятаю, як ми їздили до моргу. Я бачила її понівечене тіло. Вона загинула. Я все так пам’ятаю, ніби це було вчора. Мене довелося виводити. Я кричала не своїм голосом. А ти це пам’ятаєш чи ні? Це було насправді? Ти пам’ятаєш, як її не стало?

Баррі сидить у трусах на дивані й раптом прозріває, що все це разом складається в якусь кошмарну картину.

Три доби тому Енн Восс Пітерс викинулася з даху По-білдингу. Вчора він обідав з Меґан і Джулією. А звідси витікає, що сьогодні ввечері він був повернений у спогад, коли востаннє бачив дочку живою. Друге настання цієї миті, напевне, й породило всі спогади Джулії про примарну реальність, де загинула Меґан.

— Баррі, я що, втрачаю розум?

І тут його прошибає: якщо є спогади у Джулії, то й у Меґан вони також є.

Він обертається до жінки.

— Нам треба йти.

— Чому?

Баррі підводиться.

— Негайно. Вже.

— Баррі…

— Слухай мене: ти не втрачаєш розуму. Це не божевілля.

— Ти теж пам’ятаєш, що вона загинула?

— Так.

— Як таке може бути?

— Присягаюся, я все поясню, але зараз нам треба їхати до Меґан.

— Чому?

— Тому що вона відчуває те саме, що й ти. Вона згадує свою смерть.

Баррі крізь снігову хугу виїжджає на порожнє о цій порі Вест-Сайдське шосе. Шлях лежить на південь від Вашингтон-Гейтс і Північного Мангеттену.

Джулія говорить у телефон, який тримає біля вуха:

— Меґан, будь ласка, задзвони мені, коли почуєш це. Я хвилююся. Ми з татом їдемо до тебе. — Обертаючись до Баррі, вона каже: — Напевне, просто спить. Ніч все ж таки.

Вони їдуть порожніми вулицями Нижнього Мангеттену, що прорізають район Нохо. Шини ковзають по слизькій бруківці.

Баррі зупиняється перед будинком Меґан, вони виходять під густий сніг.

П’ять разів він натискає кнопку домофона, але Меґан мовчить. Він повертається до Джулії.

— Ти маєш ключ?

— Ні.

Баррі починає дзвонити в інші квартири, і нарешті їм хтось відчиняє.

Меґан живе в непоказному будинку без ліфта, який звели ще до війни.

Баррі та Джулія проносяться шістьма прогонами похмурих сходів, вибігають на останній поверх і біжать далі тьмяно освітленим коридором. Квартира Меґан — у самому кінці. Велосипед дочки стоїть біля вікна, що виходить на пожежну драбину.

Баррі гамселить у двері кулаком. У відповідь — тиша. Тоді він відступає і з розгону б’є в двері ногою. Біль гострим списом пронизує ногу, але двері тільки здригаються.

Він б’є знову, цього разу сильніше.

Двері нарешті розчиняються, і вони вдираються в нутряну темряву.

— Меґан! — Баррі навпомацки знаходить вимикач, лампа освітлює маленьку студію. Праворуч ніша з ліжком — порожньо. Мінікухня ліворуч — також. Наприкінці куцого коридорчика — ванна кімната.

Баррі кидається туди, але його випереджає Джулія, голосно вигукуючи доньчине ім’я.

Перед дверима вона падає навколішки.

— Боже мій, Меґан, кохана, я тут! — голосить.

Баррі досягає кінця коридору — і йому серце падає. Меґан лежить на лінолеумі, Джулія схилилася над нею, гладить її по голові. Очі в Меґан розплющені, і на одну нестерпну мить Баррі здається, що вона померла.

Меґан кліпає.

Баррі обережно підіймає її праву руку, шукає на зап’ястку пульс. Сильний, може, навіть занадто, і дуже прискорений. У голові спалахує запитання: що саме пригадала Меґан? Мить зіткнення з двотонною машиною, що мчить зі швидкістю шістдесят миль на годину? Відключення свідомості? Чи те, що було потім? Як це воно — згадати власну смерть? На що схожі спогади про небуття? На чорноту? Ніщоту? «Неможливо, — вирішує Баррі, — це все одно, що уявити ділення на нуль».

— Меґан, — тихенько кличе він, — ти мене чуєш?

Меґан ворушиться, її очі зупиняються на Баррі, погляд стає осмисленим — вона ніби впізнала його.

— Та?

— Тут я і мама, дорогенька.

— Де я?

— У своїй квартирі, на підлозі у ванній.

— Я мертва?

— Ні, звісно, ні.

— Тут щось таке згадалося. Раніше цього не було. Мені було п’ятнадцять років, я йшла в «Дейрі квін», до друзів. Ішла, тринділа телефоном, не роззираючись, стала переходити дорогу. Пригадую ревіння двигуна. Я обернулася і бачу: фари! Пригадую удар машиною, а потім я лежу на спині й думаю: «Яка я дурна!» Сильного болю не було, але я не могла ворухнутись, і все потемніло. Я нічого не бачила та зрозуміла, що далі. Я зрозуміла, що це все, кінець. Я точно не мертва?

— Ти тут, зі мною і мамою, — переконує Баррі. — І ти цілком жива.

Очі в Меґан бігають туди-сюди, вона немов комп’ютер, що обробляє дані.

— Я вже не знаю, що тут справжнє, а що ні, — каже вона.

— Ти справжня. Я справжній. Ця мить теж справжня.

Та навіть кажучи це, Баррі не впевнений, що все так і є. Він переводить погляд на Джулію, відзначає її схожість із колишньою Джулією, тільки в її очах з’являється чорний тягар доччиної смерті.

— Які спогади здаються тобі реальнішими? — питає він у Джулії.

— Усі вони однаково реальні, — каже Джулія. — Просто я існую в тій реальності, де Меґан жива. І слава Богу, що це так! Але в мене таке відчуття, ніби я жила і там, і тут. Що ж це з нами коїться?

Баррі робить довгий видих і спирається на двері ванної кімнати.

— Там… навіть не знаю, як назвати це… там, у минулому житті, де Меґан загинула, мені дісталася справа, пов’язана із синдромом хибної пам’яті. В ній були розбіжності. І от одного вечора — якраз сьогодні — я знайшов дивний готель. Мене там чимось накачали. Коли я отямився, то вже був прив’язаний до крісла, і якийсь тип пригрозив, що вб’є мене, якщо я не розповім йому в подробицях про той вечір, коли загинула Меґан.

— Навіщо?

— Якби я знав… Я ж навіть імені його не знаю. А потім мене помістили в камеру, що повністю ізолювала від світу. Дали якийсь конячий релаксант, зупинили серце. Коли я помирав, то ніби наново переживав ті спогади, які описав, яскраві, виразні. Не знаю, як це пояснити, але свідомість мене-п’ятдесятирічного… переселилася в мене-тодішнього, де мені було тридцять дев’ять років.

Очі в Джулії стають як блюдця. Меґан сідає. А Баррі розповідає далі:

— Знаю, що це прозвучить як маячня, але я несподівано повернувся в той вечір, коли загинула Меґан. — Він переводить погляд на дочку. — Ти щойно вийшла з дому. Я побіг за тобою і наздогнав за кілька секунд до того, як ти мала переходити дорогу і потрапити під «мустанг», що летів, не скидаючи газу. Пригадуєш?

— Щось таке пам’ятаю. Ти ще був тоді якийсь надто збуджений.

— Ти врятував її, — каже Джулія.

— Тоді мені весь час здавалося, що це сон або якийсь химерний експеримент, і все от-от закінчиться. Але минали дні. Тоді місяці. Тоді роки. І я… ну, я втягнувся в життєву колію. Життя йшло своїм звичаєм, і по деякім часі я вже навіть не згадував про те, що пережив. А три дні тому знову…

— А що було три дні тому? — цікавиться Меґан.

— У Верхньому Вест-Сайді жінка стрибнула з хмарочоса. Власне, з того я й почав розплутувати клубок хибних спогадів. Я неначе прокинувся після довгого сну. Сну завдовжки із життя. Якраз сьогодні був той вечір, коли я повернувся в ту, іншу реальність.

Баррі дивиться Джулії в очі й не може сказати, чого в них більше: недовіри чи шоку?

Погляд у Меґан посклянів.

— Я маю бути мертвою, — каже вона.

Баррі заправляє волосся їй за вуха, як частенько робив, коли дочка була маленькою.

— Ні, ти маєш бути там, де ти є. Ти жива. І це все по-справжньому.

Того ранку Баррі не йде на роботу, і не лише тому, що повернувся додому тільки о сьомій ранку.

Він серйозно побоюється, що вчора ввечері так само і в його колег могли з’явитися спогади про загибель Меґан — хибні спогади про одинадцять років, де його дочки вже не було серед живих.

Коли він прокидається, його телефон аж розривається від повідомлень, які надіслала добра частина контактів: пропущені дзвінки, голосова пошта, скорботні СМС із приводу втрати дочки. Баррі не відповідає на жодне з них. Спершу він мусить переговорити із Джулією і Меґан. Треба домовитись, що всі вони казатимуть одне й те саме. Але що? Баррі цього не знає.

У Нохо він заходить до бару за рогом будинку Меґан. Дочка та Джулія вже там, чекають на Баррі в кутовій кабінці. Поряд відчинені двері до кухні, звідки струмує жар від печі, чутно стукіт каструль та шкварчання пателень.

Баррі кидає пальто на лавку, сідає біля Меґан.

Вигляд у неї прибитий, вираз розгубленості й шоку досі видніється на обличчі.

У Джулії вигляд не набагато кращий.

— Як ти, Меґс? — питає Баррі, але дочка отетеріло дивиться на нього, її погляд порожній.

Він обертається до Джулії.

— Ти розмовляла з Ентоні?

— Я не змогла до нього додзвонитися.

— З тобою все гаразд?

Вона хитає головою, очі в неї блищать.

— Сьогодні не про мене треба думати.

Вони замовляють їжу та напої.

— Що будемо казати людям? — запитує Джулія. — У мене сьогодні більше дюжини дзвінків.

— Те саме, — каже Баррі. — Думаю, поки що треба стояти на тому, що це СХП. Принаймні про нього вони щось можуть знати.

— Баррі, а може, просто розповісти людям, що з тобою сталося? — питає Джулія. — Про той дивний готель, і про крісло, і ще про те, що ти живеш ці одинадцять років уже вдруге?

Баррі пригадує застереження, дане йому в той вечір, коли він повертався у спогад про загибель Меґан.

«Нікому нічого не кажіть. Ані своїй дружині. Ані своїй дочці. Нікому».

— Те, що ми знаємо, це справжня бомба, — каже він. — Нікому нічого не треба казати. Просто спробуйте жити так, ніби нічого не сталося.

— Як? — запитує Меґан. Її ледве чути. — Я не знаю, що мені взагалі тепер думати про своє життя.

— На початках буде непросто, — каже Баррі, — але поступово ми всі втягнемося. Уже що-що, а пристосовуватися людина вміє, так?

Раптом офіціант поблизу випускає з рук тацю з напоями.

У Меґан з носа йде кров.

У Баррі в голові, десь за очима, спалахує біль. Джулія за столом навпроти явно відчуває щось подібне.

Бар замовкає, розмови вщухають — усі сидять принишклі за столами.

Тишу порушують лише музика з колонок і бубоніння телевізора.

У Меґан тремтять руки.

У Джулії теж.

І в Баррі.

На екрані телевізора над барною стійкою диктор із закривавленим обличчям дивиться в камеру і намагається добрати слів:

— Е, гм… якщо чесно, я не знаю, що сталося. Але щось точно сталося…

Далі з’являються кадри прямої трансляції, на екрані — південна околиця Центрального парку.

На Західній 59-й вулиці стоїть будівля, якої ще хвилину тому там не було.

Понад дві тисячі футів — однозначно найвища споруда в місті. Складається вона з двох башт, одна з яких стоїть на Шостій авеню, а друга — на Сьомій. Вгорі вони з’єднані, нагадуючи видовжену перевернену літеру U.

Меґан видає щось схоже на собаче скиглення.

Баррі хапає пальто і виходить з кабінки.

— Куди це ти? — питає Джулія.

— Ходімо всі разом.

Вони проходять крізь принишклий ресторан, виходять надвір і сідають у поліційну машину Баррі. Він вмикає сирену і спрямовує автівку на північ, до Бродвею, тоді на Сьому авеню. Доїхавши до Західної 53-ї, вони застрягають у безнадійному заторі.

Люди виходять з машин.

Вони теж виходять і вливаються в натовп.

Через кілька кварталів вони нарешті зупиняються посеред вулиці, щоб узріти це навіч. Тисячі ньюйорківців стоять навколо них, позадиравши голови, багато хто фотографує та знімає на відео це свіже поповнення архітектурного мангеттенського фонду — U-подібний хмарочос на південній околиці Центрального парку.

— Але ж недавно його тут не було, правда? — каже Меґан.

— Ага, — киває Баррі, — не було. Але водночас…

— Він тут уже багато років, — підсумовує Джулія.

Вони стоять і дивляться на це архітектурне диво з назвою Біг-Бенд[36], і несподівано Баррі спадає на думку, що досі мало хто зважав на СХП, поки ішлося про поодинокі випадки зіпсованих життів чужих людей.

Але така подія вплине на всіх мешканців Нью-Йорка та на багатьох за межами міста.

Така подія змінить геть усе.

Скло і сталь західної башти будівлі відбивають прощальні промені вечірнього сонця, і Баррі наповнюють спогади про життя в місті з цією будівлею.

— Я була там нагорі, — каже Меґан, і по щоках її біжать сльози.

Це правда.

— З тобою, та’. То була найсмачніша вечеря в моєму житті.

Коли вона здобула ступінь бакалавра в соціальній галузі, Баррі повів її на вечерю в «Дугу» — ресторан на вершечку хмарочоса, з якого відкривався фантастичний краєвид на парк. Та вабив їх не тільки краєвид: Меґан обожнювала страви Джозефа Гарта — шеф-кухаря цього ресторану. Баррі чудово пам’ятає, як вони підіймалися ліфтом: той рухався спочатку прямовисно, дійшовши до згину — під кутом сорок п’ять градусів, поступово вирівнюючись, а у верхній точці вже горизонтально.

Що довше Баррі дивиться на хмарочос, то більше той здається йому частиною цієї дійсності.

Його дійсності.

Незалежно від того, який сенс вкладати в це слово.

— Та’?

— Що? — Серце Баррі шалено калатає, йому стає зле.

— Ця мить — вона по-справжньому?

Баррі переводить погляд на дочку.

— Не знаю.

За дві години Баррі заходить до дешевого бару в Пекельній Кухні, неподалік від дому Ґвен, і видирається на табурет поруч із нею.

— Ти в нормі? — цікавиться Ґвен.

— А хто зараз у нормі?

— Сьогодні вранці не могла до тебе додзвонитися. Я прокидаюся, а в голові в мене — альтернативна історія нашої дружби. В якій п’ятнадцятирічну Меґан збила машина. Вона жива-здорова, так?

— Я щойно з нею бачився.

— І як вона?

— Чесно? Не знаю. Вночі вона згадала власну смерть.

— Як таке може бути?

Він дожидає, коли їм принесуть випивку, тоді розповідає Ґвен усе, включно з тими неймовірними подіями, які він пережив у кріслі.

— Ти повернувся у спогад? — шепоче Ґвен, впритул нахиляючись до нього.

Хай би яким шампунем Ґвен користувалася, від неї пахне бурбоном «Дика індичка» та порохом. «Невже вона прийшла сюди зі стрільбища», — дивується Баррі. О, коли Ґвен на стрільбищі, там є на що глянути. Ніхто не стріляє так, як вона.

— Так, і тоді я став у ньому жити, але цього разу Меґан жива. Аж донині.

— Ти думаєш, що звідси ростуть ноги в СХП? — запитує Ґвен. — Зміна спогадів заради зміни реальності?

— Я це знаю напевне.

У приглушеному телевізорі над стійкою Баррі бачить фото людини, яку звідкись знає. Попервах він не може пригадати, хто це.

Тоді Баррі читає екранні субтитри.

«ЗНАНИЙ АРХІТЕКТОР АМОР ТОУЛЗ, АВТОР БІГ-БЕНДУ, БУВ ЗНАЙДЕНИЙ МЕРТВИМ У СЕБЕ ВДОМА ГОДИНУ ТОМУ, КОЛИ…»

— Цей Біг-Бенд — він також виник через крісло? — запитує Ґвен.

— Так. Коли я опинився в тому дивному готелі, там сидів один літній добродій. Гадаю, то були його останні години. Я чув, як той чоловік казав, що він архітектор і що, коли повернеться назад у спогад, то займеться створенням будівлі, від якої колись відмовився, а потім гірко шкодував. Він був записаний у крісло на сьогодні, і ось тоді реальність помінялася для нас усіх. Маю підозру, його впорали за порушення правил.

— Яких правил?

— Мене, наприклад, попередили, що я можу тільки краще прожити своє життя. І щоб ніяких ігор із системою. Жодних серйозних змін.

— А ти знаєш, навіщо він дозволяє людям підправити свої життя? Той тип, який створив крісло.

Баррі одним махом допиває своє пиво.

— Не уявляю.

Ґвен цмулить віскі. Музичний автомат замовкнув, і тепер бармен вмикає звук у телевізорі та перемикає канали. Від моменту появи в місті будівлі всюди те саме. На CNN якась «експертка» із СХП розумує про «збій пам’яті», що нібито накрив Мангеттен.

Вона каже: «Якщо спогади ненадійні, якщо минуле і теперішнє можуть просто змінитися без попередження, тоді самі поняття факту й правди зникають. І як нам жити в такому світі? Ось чому ми бачимо таку епідемію самогубств».

— Ти знаєш, де той готель? — доправляється Ґвен.

— Минуло одинадцять років, принаймні у моєму розумінні, але я думаю, що можна спробувати пошукати. Пригадую, він був у центрі міста, то, може, й досі там стоїть.

— Наш розум не створений для існування у світі, де спогади постійно змінюються і впливають на реальність, — каже Ґвен. — А раптом це тільки початок?

У Баррі в кишені штанів вібрує телефон.

— Перепрошую.

Він дістає його, читає есемеску від Меґан:

Він зіскакує зі стільця.

— Що скоїлось? — непокоїться Ґвен.

Баррі кидається до дверей.

Телефон Меґан уперто переадресовує Баррі на голосову пошту, а через появу Біг-Бенду міські вулиці досі забиті.

Дорогою до Нохо він хапає рацію та просить диспетчера прислати найближчий поліційний наряд до Меґан, подивитися, що там.

— Сто п’ятдесят восьмий, ви говорите про дев’ятсот чотири бі на Бонд-стріт? Туди вже виїхали кілька патрулів, пожежних команд і «швидких».

— Що? Який номер будинку?

— Бонд-стріт, дванадцять.

— Це будинок моєї дочки!

В ефірі стає тихо.

Баррі відкидає мікрофон, вмикає проблискові маячки, сирену та маневрує в потоці, огинаючи машини й автобуси, проскакуючи перехрестя на червоне світло.

За кілька хвилин він повертає на Бонд-стріт, кидає автомобіль перед поліційним кордоном і біжить до пожежних машин, які гатять водяними струменями по фасаду будинку, де мешкає Меґан. З вікон на шостому поверсі рвуться на волю язики вогню. Хаос повний: ройовище аварійних вогнів, поліціянти розтягують жовту стрічку, щоб люди із сусідніх помешкань залишалися на безпечній відстані. Мешканці охопленого пожежею дому вибігають надвір через парадний вхід.

Якийсь коп намагається зупинити його, але Баррі відводить його руку, тицяє свій значок і проштовхується до пожежних машин біля під’їзду. Від жару полум’я його лице вкривають намистинки поту.

У дверному отворі, де двері зірвано із завіс, з’являється, хитаючись, пожежник. Він несе літнього чоловіка. Обидва чорні від кіптяви й диму.

Навперейми Баррі виходить пожежний лейтенант, бородатий здоровань.

— Поверніться за стрічку, — наказує він.

— Я детектив, у цьому будинку живе моя дочка! — І Баррі показує пальцем на останнє вікно на останньому поверсі. — Пожежа саме в її квартирі!

Лейтенант похмурніє. Він бере Баррі за руку та відводить набік, щоб той не заважав пожежникам, які саме протягують шланг до гідранта.

— Що? — доправляється Баррі. — Просто скажи мені, що з нею?

— Пожежа почалася в тій квартирі, з кухні. Зараз вона поширилась на п’ятий і шостий поверхи.

— Де моя дочка?

Лейтенант робить глибокий вдих, озирається через плече.

— Де, курва, моя дочка?!

— Послухайте, — каже пожежник.

— Вона надворі?

— Так. Мені дуже шкода, але вона загинула.

Баррі відсахується.

— Як?

— На її ліжку була пляшка горілки та якісь таблетки. Ми думаємо, що вона їх випила, а потім почала робити чай і швидко знепритомніла. Щось на столі стояло надто близько до вогню. Це був нещасний випадок, але…

— Де вона?

— Присядьмо, і тоді…

— Де вона?

— На тротуарі, он за тією машиною.

Баррі рушає до неї, однак лейтенант несподівано стискає його у ведмежих обіймах.

— Друже, ти впевнений, що хочеш її бачити?

— Відвали!

Пожежник ослаблює хватку.

Баррі переступає шланги, і спереду, там, де вирує полум’я, обходить пожежну машину.

Метушня затихає.

Єдине, що він зараз бачить, — босі ноги Меґан. Ноги стирчать з-під накинутого поверх її тіла білого простирадла, мокрого, майже прозорого від бризок із пожежних рукавів.

У Баррі підкошуються ноги.

Він безвольно опускається на бордюр. Вода дощем періщить по його спині.

Люди заговорюють до Баррі, намагаються підвести його, кудись перевести, але він їх не чує. Він дивиться просто крізь них.

У порожнечу.

«Я втратив її уже двічі», — думає Баррі.

Відколи загинула Меґан, минуло вже дві години, а одяг на ньому досі мокрий.

Баррі паркується на Пенсільванському вокзалі та йде на північ від 34-ї вулиці, достоту як тієї ночі, коли прибув із Монтока опівнічним потягом і опинився в готелі «Спомин».

Тільки тоді йшов сніг.

А зараз дощить. Висотки вище п’ятдесятих поверхів ховаються в тумані. Досить зимно, під час видиху з рота йде пара.

Місто незвично принишкле.

Мало машин на вулицях.

Мало людей на тротуарах.

Сльози холонуть на обличчі.

Баррі розкладає парасольку тільки за три квартали. Для нього збігло одинадцять років від тієї ночі, коли він опинився в готелі «Спомин». Якщо ж підходити хронологічно, то сталося це якраз сьогодні, але у хибному спогаді.

Коли Баррі досягає Західної 50-ї вулиці, дощ посилюється, хмарна завіса опускається нижче. Детектив певен, що готель був на 50-й вулиці і що тоді він ішов на схід.

Башти Біг-Бенду не зникають з поля зору, вони світяться крізь запону дощу. Дуга на висоті двох тисяч футів губиться за хмарами.

У ці хвилини Баррі намагається не думати про Меґан, бо щойно він її згадає, як одразу «попливе», а зараз треба бути сильним, зібраним і кмітливим.

Замерзлий, змучений до краю, він починає вже думати, що йшов тоді на захід, а не на схід, аж раптом його увагу привертає червона неонова вивіска вдалині.

Баррі доходить до вивіски й стоїть під нею, спостерігаючи, як краплі дощу падають крізь червоні відблиски.

Внутрішньо зібравшись, він рушає далі.

Проминає винарню, яку запам’ятав, бутик і банк — скрізь опущені жалюзі. Пройшовши майже весь квартал, він зупиняється біля темного з’їзду до підземного паркінгу під будівлею в неоготичному стилі. Будівля стоїть між двома хмарочосами.

Якщо він спуститься цим з’їздом донизу, то впреться в гаражні ворота з армованої сталі.

Так він потрапив до готелю «Спомин» одинадцять років тому.

Баррі впевнений у цьому на всі сто.

Якась його частина хоче рвонути туди, вломитися в готель і розстріляти на хрін кожного, хто трапиться, а типа, який посадив його в те крісло, вбити найостаннішим. Це через нього в Меґан закипів мозок. Це через нього вона тепер мертва. Пора кінчати з тим готелем «Спомин».

Утім, набагато ймовірніше, що Баррі впорають ще до того, як він сам когось підстрелить.

Ні, він краще подзвонить до Ґвен, попросить, щоб вона взяла кількох своїх людей, і вони проведуть операцію, як то кажуть, неофіційно. Якщо ж вона наполягатиме на формальностях, що ж, він готовий письмово підтвердити, що є всі підстави для проведення операції. Вони знеструмлять будівлю, з ноктовізорами проникнуть досередини і зачистять поверх за поверхом.

Зрозуміло, що не кожен розум — от узяти ту ж таки Меґан — у змозі осягнути зміну реальності, в якій він існує, а смерть дочки, ставши причиною пожежі, позбавила життя ще трьох людей. Дорогою до Пенсільванського вокзалу Баррі слухав по радіо повідомлення про людей, які сіяли хаос у місті, втративши самовладання через появу Біг-Бенду.

Тут і здорова психіка затьмариться, а нестабільну остаточно перемкне.

Баррі дістає телефон, відкриває контакти, шукає номер Ґвен.

Знайшовши, він готовий натиснути виклик, як раптом хтось вигукує його ім’я.

Він озирається на голос, бачить, що до нього хтось біжить.

— Не дзвоніть! — кричить йому жіночий голос.

Баррі вже запускає руку під куртку, відкидаючи застібку наплічної кобури та міцно стискаючи компактний «глок». Чорт! Напевне вона працює на типа, який створив крісло, а це означає, що вони його бачать.

— Баррі, не стріляйте, ну будь ласка!

Вона сповільнює крок, підіймає руки вгору.

Відкриті долоні порожні.

Вона сторожко наближається. Зросту в ній ледве п’ять футів, на ногах черевики, вдягнута в чорну шкіряну куртку, всіяну краплями дощу.

Густе руде волосся майже доходить до плечей, й воно мокре. Вона чекала на нього під дощем. Доброта, якою світяться її зелені очі, знезброює Баррі, і не тільки це. Дивно, але йому здається, що він знає цю жінку.

— Я знаю, вас відправили в найгірший спогад вашого життя, — каже вона. — Чоловіка, що зробив це, звуть Маркус Слейд. Ця будівля належить йому. І я знаю, що сталося з Меґан недавно. Я дуже співчуваю, Баррі. Я знаю, ви хочете з цим щось зробити…

— Ви працюєте на них?

— Ні.

— Ви телепат?

— Та ні.

— То звідки вам відомо, що зі мною сталося?

— Ви самі розказали.

— Я вас ніколи не бачив.

— Ви сказали це в майбутньому, за чотири місяці.

Баррі опускає пістолет, мозок його закипає.

— Ви користувалися тим кріслом?

Вона дивиться йому в очі, і в її погляді є щось таке, від чого Баррі по спині мурашки пробігають.

— Я створила це крісло.

— Хто ви?

— Гелена Сміт. Якщо ви разом із Ґвен проникнете у Слейдів будинок, це означатиме кінець усьому.