Рекурсія

Баррі 16 квітня 2019 року

Баррі сидить у кріслі в затінку, спостерігаючи, як світло вранішнього сонця падає на пустелю за кактусовими заростями.

Різкий біль за очима милостиво відступає.

Він лежав на сімнадцятому поверсі будівлі на Мангеттені, кулі свистіли і впивалися в тіло, а він стікав кров’ю, і перед очима стояло обличчя дочки.

Потім куля влучила йому в голову — і ось тепер він тут.

— Баррі.

Він обертається і дивиться на жінку, яка сидить поруч: коротке руде волосся, зелені очі, кельтська блідість. Гелена.

— У тебе кров іде.

Вона простягає йому серветку, і Баррі прикладає її до носа, зупиняючи кровотечу.

— Поговори зі мною, любий, — каже вона. — Це незвідана територія. Тридцять три роки хибних спогадів обвалилися як сніг на голову. Що в тебе на думці?

— Не знаю. Я був… враження таке, ніби я щойно був у тому готелі.

— У Маркуса Слейда?

— Так, у мене стріляли. Я помирав. Я досі відчуваю, як у мене врізаються кулі. Я кричав тобі, щоб ти втікала. І потім раптом опиняюся тут. Ніби не минуло ані миті. А мої спогади про цей готель тепер здаються несправжніми. Чорні та сірі.

— Ти більше почуваєшся Баррі, що з минулої часолінії, чи вже з цієї?

— З минулої. Я взагалі не розумію, де я зараз. З усього, що мені знайоме, — тільки ти.

— Скоро в тебе з’являться спогади із цієї часолінії.

— І багато їх буде?

— Ціле життя. Не знаю, як вони на тебе вплинуть. Це може бути дуже клопітно.

Баррі переводить погляд на пасмо бурих гір. У пустелі все квітне. Співають пташки. Стоїть безвітряна погода, над землею витає нічна прохолода.

— Я ще не бачив цього місця.

— Це наш дім, Баррі.

Минає хвилина, перш ніж до нього щось доходить.

— Який сьогодні день?

— Шістнадцяте квітня, рік — дві тисячі дев’ятнадцятий. У тій реальності, де ти загинув, я скористалася деприваційною капсулою DARPA, щоб повернутися назад на тридцять три роки, в тисяча дев’ятсот вісімдесят шостий. І прожила своє життя відтоді до цієї миті, шукаючи способу зупинити те, що станеться сьогодні.

— А що сьогодні станеться?

— Коли тебе застрелили у Слейдовому готелі, знання про крісло стало загальним надбанням, і світ здурів. Якраз сьогодні він про це згадає. Бо досі ти і я були єдині, хто це знав.

— У мене… якесь дивне відчуття, — каже Баррі.

Він бере зі столу склянку крижаної води, випиває.

У нього починають тремтіти руки.

Гелена помічає це, каже:

— Якщо стане погано, то я маю це.

І бере зі столу зачохлений шприц.

— Що це?

— Заспокійливе. На випадок, якщо в цьому виникне потреба.

Усе починається, наче літня гроза.

Спочатку падають поодинокі крижані краплі.

Удалині гуркоче грім.

Суха тріскуча блискавка перетинає обрій.

У Баррі виникає перший спогад із цієї часолінії.

Вперше він побачив Гелену, коли вона вмостилася на сусідньому з ним табуреті в перекусній Портленда, штат Орегон, і сказала: «Бачу по очах, що ви хочете пригостити мене випивкою».

Було вже пізно, Баррі захмелів, а вона так відрізнялася від його знайомих.

На вигляд їй було трохи за двадцять, але трималася вона так по-дорослому, а розум! Таких тямущих Баррі ще не зустрічав. Він щойно з нею познайомився, а відчуття було таке, ніби не просто знає її віддавна, а тільки-но прокинувся до справжнього життя.

Вони теревенили про те про се, а коли бар зачинився, пішли в мотель, де зупинилася Гелена, і там кохалися так, ніби це був останній день на світі.

І наступний…

Вони були разом уже кілька місяців, і він уже був закоханий в неї, коли вона сказала, що може передбачати майбутнє.

Баррі сказав:

— Туфта це все.

Вона ж відповіла:

— Колись я доведу це.

Вона не подавала це як щось дуже важливе. Сказала так, між іншим, майже жартома, і він забув її слова, згадав їх аж у грудні 1990-го. Якось увечері вони дивилися новини, і Гелена сказала йому, що наступного місяця США витіснять із Кувейту іракських військових, і цю операцію назвуть «Буря в пустелі».

Були й інші випадки.

Дорогою в кінотеатр на «Мовчання ягнят» Гелена заявила, що наступного року цей фільм здобуде купу «Оскарів».

Тієї самої весни вона всадовила Баррі за стіл у квартирці, в якій вони мешкали, вручила йому портативний магнітофон і наспівала приспів із нірванівської Like Teen Spirit — ще за два місяці до виходу самої пісні. Після того Гелена надиктувала на магнітофон, що губернатор штату Арканзас ще до закінчення цього року виставить свою кандидатуру на пост президента США, а наступного року виграє вибори, перемігши і чинного президента, і сильного незалежного кандидата.

Вони жили разом уже майже два роки, коли Баррі зажадав, щоб Гелена розкрила йому таємницю: звідки їй це відомо? Він запитував її не вперше. Вони сиділи в барі у Сіетлі й дивилися по телевізору результати виборів 1992 року.

Вона обрала правильну стратегію: спочатку продемонструвала Баррі свій «віщунський» дар і лише після того повідала божевільну історію про крісло пам’яті та про майбутнє, яке вони вже прожили, — і Баррі повірив їй навіть тоді, коли Гелена сказала йому, що він ще двадцять сім років не згадає жодного зі своїх попередніх життів, а технології, що уможливлять побудову цього крісла, з’являться не раніше, ніж за п’ятнадцять років.

— Ти в нормі? — питає Гелена.

Баррі повертається думками в цю мить, де він сидить у бетонному патіо та дивиться на бджолу, яка дзижчить над залишками сніданку.

— Ніколи ще не почувався так дивно, — зізнається він.

— Можеш описати це словами?

— Це як… двоє різних людей, дві різних свідомості, з дуже різними історіями, досвідом, зливаються в мені в одну особу.

— І хтось над кимось домінує?

— Ні. Спочатку був той я, котрого застрелили в готелі, а тепер я однаково нормально почуваюся і тут, у цій часолінії.

За шістдесят секунд згадати все життя — та це повний капець!

Цунамі спогадів накочується на Баррі, та саме найтихіші з них б’ють найсильніше.

Засніжене Різдво з Геленою та її батьками в їхній фермерській господі в Боулдері.

Дороті забула поставити в духовку індичку, чим насмішила всіх, крім Гелени: вона розуміла, що це перші ознаки страшної хвороби.

Їхнє весілля на Арубі.

Поїздка — тільки вони вдвох — в Антарктиду влітку 2001-го. Вони на власні очі спостерігали міграцію імператорських пінгвінів і обидва згадуватимуть цю подію як найсвітлішу мить у їхньому спільному житті — коротку паузу перед невпинною гонитвою за тим, щоб зупинити невблаганне майбутнє.

Кілька серйозних суперечок про те, чи треба їм народжувати дітей. Гелена каже, що не треба, бо цей світ за два десятиліття може сам себе знищити.

Похорон його матері, її матері та, зовсім недавно, її батька.

Той час, коли вона питала Баррі, чи хотів би він знати щось зі свого колишнього життя, а він відповідав, що не хоче знати жодної реальності, крім цієї.

Вона вперше продемонструвала силу крісла.

Весь час, який вони провели спільно, тепер як на долоні.

Усе своє життя вони потай будували крісло пам’яті і паралельно намагалися відшукати спосіб зробити так, щоб світ не міг згадати, як воно будується.

Крісло не один раз пускали в хід у попередніх часолініях, та саме «найостанніше» його використання Геленою в лабораторії DARPA анулювало всі попередні ювілейні дати хибних спогадів.

Це означало, що ніхто, навіть сам Слейд, абсолютно нічого не знатиме про всі попередні часолінії.

Аж до 16 квітня 2019 року.

Тоді й лише тоді на всіх обваляться хибні спогади про все, що сталося.

Капітал, нажитий ними до 2001 року, дає можливість уже в 2007 році створити дієздатне крісло.

Побудувавши крісло, вони ще десять років експериментували з ним, робили ментаграми одне одному, вивчали, як поводяться нейрони в ту мить, коли відбувається зсув реальності і свідомість наповнюють хибні спогади, шукали нейронні каскади, що відповідали б цій новій інформації.

Вони сподівалися, що їм вдасться знайти спосіб без шкоди для мозку запобігти появі хибних спогадів з попередніх часоліній.

Та все, чого вдалося досягти, — фіксація нейронної активності, що відповідала хибним спогадам. Усі спроби захистити мозок від цих спогадів виявилися марними.

Баррі дивиться на дружину, з якою прожив двадцять чотири роки, і тепер він зовсім інший чоловік, ніж був хвилину тому.

— Нічого в нас не вийшло, — каже він.

— Угу.

Друга половина його здвоєного «я», та, яка пережила кожну мить цієї часолінії, отримує хибні спогади, де є Меґан і Джулія. Служба детективом у Нью-Йорку. Смерть дочки, розлучення, депресія, апатія. Зустріч зі Слейдом і повернення назад на одинадцять років для порятунку Меґан. Повторна смерть дочки. Поява в його житті Гелени. Їхні стосунки. Його загибель у готелі Слейда.

— Ти плачеш, — констатує Гелена.

— Надто багато всього.

Гелена бере його руку в свої.

— Нарешті я згадав і це, — говорить Баррі.

— Що саме?

— Ті кілька місяців у Нью-Йорку, вже з тобою, коли ми з Ґвен провели перший рейд на готель Слейда. Пригадую кінець тієї часолінії: я нахиляюся тебе поцілувати, а ти плаваєш у деприваційній капсулі незадовго перед смертю. Я був закоханий у тебе.

— Так?

— До нестями.

На мить обоє замовкають, задивляючись на пустелю Сонора — їхній улюблений краєвид, такий не схожий ні на пишні тихоокеанські зарості Північного Заходу, де минула юність Баррі, ні на хвойні ліси, поблизу яких виросла Гелена.

Їм обом тут так добре!..

— Треба подивитися новини, — пропонує Гелена.

— Зачекаймо трохи, — каже Баррі.

— Тобі це чекання щось дасть?

— Може, ще трохи поживемо, сподіваючись, що ми єдині, в кого виникли хибні спогади?

— Ну ти ж знаєш, що цього не станеться.

— Ти все життя така реалістка…

Гелена всміхається, але в кутиках її очей таки зблискують сльози.

Баррі підводиться зі стільця і розвертається до задньої частини чималого дому, який вони побудували в цій пустелі. Глиняні стіни, широкі вікна — будівля ідеально вписується в довкілля.

Баррі заходить у будинок через кухню, минає стіл в їдальні та виходить у вітальню. Бере пульт від телевізора, вагається.

Ступаючи босими ногами по прохолодних кахлях, підходить Гелена.

Вона бере в нього пульт і натискає кнопку ввімкнення.

І Баррі зразу бачить на екрані титри:

«СВІТ УРАЗИЛА ЕПІДЕМІЯ САМОГУБСТВ».

Гелена болісно зітхає.

На екрані — зняті на мобільні телефони кадри, де моторошним градом сиплються на тротуар людські тіла.

Як і Баррі, світ щойно пригадав попередню часолінію, коли всі дізналися про існування крісла. Атаки на Нью-Йорк. «Вікілікс». Широке використання крісла по всій планеті.

— Може, все буде добре, — каже Баррі. — Може, правду казав Слейд. Може, людство пристосується, буде готове це прийняти.

Гелена перемикає канал.

Явно ошелешений ведучий намагається зберегти якісь залишки професіоналізму:

«— Щойно Росія та Китай виступили в ООН зі спільною заявою, в якій звинуватили США в підміні реальності з метою зашкодити іншим країнам використовувати крісло пам’яті. Вони заявили, що негайно беруться до відновлення технології, і застерегли, що всі подальші спроби експлуатації крісла будуть розцінені як акти агресії. Відповіді США ще не було…»

Гелена знову перемикає канал.

І ще один ошелешений ведучий:

«— На тлі повідомлень про масові самогубства лікарні всіх великих міст інформують про наплив пацієнтів з ознаками кататонії — ступору, спричиненого…

— Девіде, вибач, що уриваю, — втручається його напарниця. — Федеральна авіаційна агенція повідомляє… боже мій!.. Сорок пасажирських літаків розбилося у США за останні п’ятнадцять…»

Гелена вимикає телевізор, кидає пульт на диван і йде в передпокій. Баррі прямує за нею до виходу. Гелена відчиняє двері.

З ґанку видно гравійну доріжку до дому і пустелю за нею, що положисто тягнеться дванадцять миль до міста Тусон, яке мерехтить вдалині, наче міраж.

— Тут так тихо, — говорить вона. — Аж не віриться, що там усе руйнується.

Останні тридцять три роки життя вкорінюються у свідомості Баррі та стають з кожним подихом реальними. Він уже не той чоловік, що був у готелі Слейда. І не той, що провів останні двадцять чотири роки разом з Геленою, намагаючись урятувати світ від нинішнього дня. Якимось чином він став одночасно і тим, і тим.

— Якась частина мене, — каже Баррі, — не вірила, що цей час настане.

— Угу.

Гелена обертається до нього й несподівано обіймає так сильно, що Баррі мимохіть поточується назад.

— Мені шкода, — шепоче він.

— Я не хочу цього робити.

— Робити чого?

— Оцього! Моє життя! Повертатися в тисяча дев’ятсот вісімдесят шостий рік, шукати тебе, переконувати, що я не здуріла. Накопичувати гроші. Будувати крісло. Намагатися не допустити хибних спогадів. Зазнавати невдачі. Бачити, як світ усе пригадує. І знову все по новій. І всі мої життя, що залишилися, — це просто намагання знайти вихід із петлі, звідки немає виходу, хіба не так?

Баррі бере Геленине обличчя в долоні, зазирає їй у вічі.

— У мене ідея, — каже він. — Забудьмо все.

— Про що це ти?

— Просто побудьмо сьогодні разом. Просто живімо.

— Не можна так. Бачиш, що коїться! Це все по-справжньому.

— Знаю, але ми можемо зачекати до вечора з твоїм поверненням у вісімдесят шостий. Ми знаємо, що буде далі. Що має бути. Нам не потрібно на цьому зациклюватись. Просто проведімо разом час, який у нас залишився.

І вони вирушають у пустелю за своїм улюбленим маршрутом, щоб залишатися подалі від новин.

Стежка, витоптана ними за багато років, починається одразу за будинком і пнеться на порослі кактусами сагуаро пагорки.

Баррі стікає потом, та фізичне навантаження — ось що потрібно йому зараз, щоб випалити сюрреалістичний шок сьогоднішнього ранку.

Опівдні вони видираються на скелю, яка на кілька сотень футів височіє над їхнім будинком, майже не помітним із цієї висоти — так він зливається з пустелею.

Баррі відкриває наплічник і виймає літрову баклажку з водою. Дає Гелені, та, напившись, повертає її Баррі, той п’є, знову дає Гелені.

Вони важко дихають, переводячи дух.

Навколо все завмерло в нерухомості.

У пустелі тиша, наче в соборі.

Баррі здається, що в камінні, у старих кактусах є щось від завмерлої, непідвладної часу незворушності хибних спогадів.

Він переводить погляд на Гелену.

Вона бризкає водою собі на обличчя, віддає йому пляшку.

— Наступного разу я можу спробувати все зробити сама, — каже вона.

— Так от про що ти думаєш ті останні години, які ми проводимо разом?

Вона торкається його щоки.

— Ти не один десяток літ ділив зі мною тягар цього крісла. Ти знав, що наближається цей день, що він напевне означатиме кінець усьому, і мені доведеться повертатися у вісімдесят шостий і починати все знову.

— Гелено…

— Ти хотів, щоб ми мали дітей, а я ні. Ти поступився своїми бажаннями, аби лише допомогти мені.

— Це був мій вибір.

— Наступного разу ти зможеш жити інакше, не знаючи про те, що має статися. От і все, що я хочу сказати. Ти зможеш мати все, що ти…

— Ти все хочеш зробити без мене?

— Ні. Я хочу дихати тим самим повітрям, що й ти, кожну хвилину, кожен день життя, байдуже, скільки часових ліній доведеться змінити. Тому я насамперед і знайшла тебе. Але це крісло — мій особистий хрест.

— Я тобі не потрібен.

— Ти не так мене зрозумів. Звичайно, ти мені потрібен. Мені потрібне твоє кохання, потрібен твій розум, твоя підтримка — все. Але мені потрібно, щоб ти знав…

— Гелено, не треба.

— Таж дай сказати! Досить і того, що я змушена бачити, як крісло руйнує весь світ. Через мій витвір люди стрибають з вікон. А бачити, як руйнується життя людини, яку любиш, — це взагалі за межами.

— Життя з тобою — не зруйноване життя.

— Але ж ти знаєш, чогось іншого вже не буде. Ми застрягли в цій петлі завдовжки тридцять три роки та шукаємо способу спинити цей день. Слухай, що я кажу: якщо ти схочеш просто прожити, трясця, своє життя без цього геморою, коли потрібно рятувати світ, щоб він не навернувся, це нормально.

— Подивися на мене.

Вода, яку Гелена бризкала на обличчя, застигла намистинами на сонцезахисному кремі. Баррі дивиться в її смарагдові очі, чисті, блискучі під сонцем.

— Гелено, я не знаю, як ти це витримуєш. Не знаю, як ти несеш цей тягар. Та поки він лежатиме на твоїх плечах, він лежатиме і на моїх. Ми знайдемо правильне рішення. Як не в наступному житті, то після нього. А як не в тому, то в наступному за ним…

І Гелена цілує його на самій маківці їхнього пагорка.

До дому залишається сто ярдів, коли раптом позаду тишу порушує гудіння вертольота, і незабаром гвинтокрил перетинає пополуднє небо в них над головами.

Баррі спиняється і дивиться, як вертоліт летить у напрямку Тусона.

— «Чорний яструб», — зауважує він. — Цікаво, що сталося в місті?

Тим часом вертоліт нахиляється ліворуч і скидає швидкість, тоді розвертається і прямує до них, знижуючись.

— По наші душі заявилися, — каже Гелена.

Вони щодуху кидаються до будинку. «Чорний яструб» зависає на висоті сімдесят п’ять футів. Ревуть пропелери, здіймаючи хмару піщаної куряви. Баррі досить близько й бачить над полоззям по три пари ніг, що звисають із боків відкритої кабіни.

Миском черевика Гелена чіпляється за припорошений камінь і важко падає на стежку. Баррі підхоплює її під пахви й підводить. Її праве коліно розбите до крові.

— Біжи! — кричить він.

Вони пробігають повз басейн із морською водою та опиняються в патіо, де вранці снідали.

Схожі на мацаки, грубі канати випадають з вертольота, і військові вже ковзають по них до землі.

Баррі відсуває задні двері, і вони мчать через кухню, повертаючи в коридор. У вікна, що виходять на пустелю з іншого боку, він бачить купку озброєних до зубів солдатів у пустельному камуфляжі та бронежилетах. Чітко, як на тренуванні, вони короткими перебіжками просуваються до входу.

Гелена біжить перед Баррі, накульгуючи після падіння.

Вони мчать повз кабінет і гостьову кімнату. В інше вікно Баррі бачить, що вертоліт уже сів на під’їзну доріжку просто за машинами.

Вони зупиняються наприкінці коридору, і Гелена натискає на один з річкових каменів, якими викладено стіни. Стіна повертається, відкриваючи потаємне приміщення.

Гелена та Баррі саме прослизають усередину, коли будинок струшує невеличкий вибух.

І ось вони вже самі, важко відсапуються в чорнильному мороці.

— Уже в домі, — пошепки повідомляє Баррі.

— Можеш знайти вимикач?

Баррі нишпорить рукою по стіні, нарешті натикається на кнопку.

— Ти впевнена, що вони нас не знайдуть?

— Ні, але в темряві я нічого не зроблю.

Баррі натискає вимикач. Угорі засвічується лампа без плафона. Вони стоять у своєрідному передпокої, трохи більшому за кухонну комору.

Перед ними прості на вигляд типові двері — прості, якщо не брати до уваги того факту, що вони важать шістсот фунтів, зварені з грубих сталевих пластин два дюйми завтовшки, а в момент активації десять масивних засувів вистрілюють глибоко в одвірок.

Гелена набирає на клавіатурі код замка, а з коридору долинає гупання як мінімум дюжини ніг.

Баррі уявляє, як вони підбираються до викладеної річковиком стіни, пошепки перемовляються, дзенькають спорядженням і гупають підошвами — щоразу ближче й ближче.

З протилежного кінця будинку, — напевне, зі спальні, — розсипаючись по довгому коридору, лине крик.

— Східний бік — чисто!

— Не може бути. Ми бачили, як вони забігали в будинок. Шафи всі перевірили? Під ліжками дивилися?

Баррі бачить, як Гелена набирає останню цифру на підсвіченому дисплеї.

У передпокої, а може, і далі, чути деренчливе дзижчання поворотних механізмів. Баррі й Гелена переглядаються, засуви відмикаються один по однім зі звуком приглушених пострілів.

З іншого боку від потаємного входу чути жіночий голос:

— Ви чули?

— Це там, за стіною.

І шарудіння рук облицювальним каменем. Гелена відсуває важкі двері. Баррі переступає за нею поріг і потрапляє в інше темне місце саме тоді, коли за ними з тріском розчиняються потаємні двері.

— Там щось є! — кричить невидимий солдат.

Гелена тягне двері на себе, із внутрішнього боку набирає на клавіатурі код, блокуючи двері, і десять потужних засувів із ляском стають на місця.

Коли вона знаходить вимикач, світло вихоплює з пітьми клаустрофобні металеві сходи, які на тридцять футів опускаються під землю.

Вони спускаються сходами, унизу холодніше.

Солдати гамселять у металеві двері.

— Вони зайдуть, це лише питання часу, — каже Баррі.

— Тоді поспішаймо.

На глибині трьох поверхів сходи закінчуються дверним отвором, за яким лабораторія площею дві тисячі квадратних футів.

У ній вони провели більшу частину свого часу за останні півтора десятка років. Це справжній бункер із системою рециркуляції та очищення повітря, автоматичним електропостачанням від сонячних батарей, кухнею, спальнями й запасами продуктів та води на цілий рік.

— Як твоя нога? — запитує Баррі.

— Нічого їй не зробиться!

Вона, кульгаючи, минає крісло Імса, переобладнане на крісло пам’яті, та опиняється у тій частині лабораторії, де вони знімали ментограми та досліджували механізми появи хибних спогадів.

Гелена сідає за термінал і завантажує програму реактивації пам’яті, яка в них завжди напоготові — на випадок таких-от ситуацій. Ментограму зроблено раніше, — перша самостійна поїздка Гелени на автомобілі в день її шістнадцятиліття, — тому вона одразу вирушає до деприваційної капсули.

— Я думав, у нас сьогодні буде більше часу, — каже Баррі.

— Я теж.

Нагорі гримить вибух, від якого труситься підлога та здригаються стіни. Зі стелі, як снігова пороша, сиплеться гіпсовий пил.

Баррі кидається через усю лабораторію до сходів. Тут у повітрі повно куряви, але ні голосів, ні кроків ще не чути.

Коли він повертається до лабораторії, Гелена вже стягнула сорочку, топ і знімає шорти.

Ось вона перед ним, гола-голісінька, застібає шолом. По правій нозі тече кров, на щоках блищать сльози.

Баррі підходить до дружини, обіймає її, аж тут фундамент їхньої підземної лабораторії струшує черговий вибух.

— Не пропусти їх сюди, — просить Гелена.

Вона змахує сльози та цілує його. Баррі допомагає їй залізти в капсулу.

Коли Гелена лягає у воду, він дивиться на неї згори вниз і каже:

— Чекатиму на тебе в тому барі, в Портленді, у жовтні дев’яностого.

— Ти ж мене навіть не впізнаєш.

— Моя душа впізнає твою душу. Будь-коли.

Баррі зачиняє люк, іде до термінала. На мить запановує тиша, яку порушує лише гудіння серверів.

Баррі запускає програму реактивації та відкидається на спинку крісла, намагаючись зосередитися на тому, що відбуватиметься далі.

Знову лунає вибух, такий сильний, що бетонні підлога та стіни вкриваються тріщинами.

«Бомбу вони там з вертольота скинули, чи що?» — міркує Баррі.

З вентиляційних отворів валить дим, світло на стелі починає мерехтіти, але запущена програма реактивації працює без збоїв.

Він повертається до сходів — єдиного входу до лабораторії.

Тепер він чує голоси, що долинають зверху, бачить хиткі промені світла, що пробиваються крізь куряву та дим.

Вони висадили двері бункера, їхні черевики гупають по металевих сходах.

Баррі грюкає дверима до лабораторії та бере на засув. Це звичайні металеві протипожежні двері — такі, напевне, й плечем можна вибити.

Баррі вертається до термінала, вивчає Геленині показники. Її серце не б’ється вже кілька хвилин.

З того боку чимось сильно б’ють у двері.

І знову б’ють.

І ще раз.

Автоматна черга і знову удар по металу — ногою, плечем чи тараном.

Двері, хоч як дивно, витримують.

— Ну, давай, — квапить Баррі.

Він чує голоси на сходах, а потім — оглушливий вибух, від якого аж дзвенить у вухах. Граната або динамітна шашка.

Дверний отвір застеляє стіна диму, з неї з’являється солдат. Він переступає відкинуті вибухом двері та бере на мушку Баррі.

Той підіймає руки та повільно підводиться зі стільця. Нові солдати ввалюються до лабораторії.

На екрані термінала, де висвічується стан стимуляторів, блимає повідомлення: «ЗАФІКСОВАНО ВИКИД ДМТ».

Давай! Ну давай же!

Там, у капсулі, помирає Гелена, її мозок викидає залишки речовини, що перенесе її у спогад, якому тридцять з гаком років.

До Баррі наближається солдат, що першим вдерся до лабораторії. Він щось кричить йому, та через дзвін у вухах Баррі його не…

З носа йде кров, витоплюючи у снігу маленькі бордові дірочки.

Баррі роззирається. Зусібіч він оточений чи то соснами, чи то ялинами. Темні лапи прогнулися під снігом, якого тут насипало в останню заметіль.

Він переводить погляд на Гелену. Її волосся не таке, як тоді, коли вони востаннє бачилися в бункері в пустелі Сонора. Тепер руді пасма посріблені сивиною, довші та на потилиці стягнуті у хвіст. Її обличчя стало жорсткішим.

— Який сьогодні день? — питає Баррі.

— Шістнадцяте квітня дві тисячі дев’ятнадцятого року. Друга ювілейна дата часолінії, де я померла в капсулі DARPA.

На ногах у них снігоступи. Вони застигли на прогалині серед гірського схилу. За десять миль, на рівнині, видніється місто.

— Це Денвер, — пояснює Гелена. — Нашу лабораторію ми обладнали тут, щоб бути ближче до моїх батьків. — Вона дивиться на Баррі. — Ще нічого?

— У мене таке відчуття, ніби ще кілька секунд тому я був у нашому домі в Тусоні.

— Вибач, але тільки-но ти з одного сраного шістнадцятого квітня перебрався в інше сране шістнадцяте квітня.

— Як тебе розуміти?

— А так, що ми знов у прольоті.

Їхня перша зустріч у барі в Портленді. Повторна. Претензії на пророчий дар. Він закохався в неї ще швидше, ніж першого разу, бо, схоже, вона знала його краще, ніж він сам.

Наплив спогадів цього разу сильніший.

Майже болючий.

Баррі валиться у сніг: останні двадцять дев’ять років з Геленою таранять його мозок чередою спогадів.

До появи технологій, що уможливлювали побудову крісла, залишалося ще десять років, і весь цей нас вони вивчали часо-простір, природу матерії, багатовимірність всесвіту і квантову заплутаність.

Проштудіювали все, що змогли знайти про фізику часу, але цього замало. Вочевидь замало.

Потім вони досліджували методи повернення у спогад без використання капсули, шукаючи способу робити це швидше. Але без сенсорної депривації вони вмирали знову і знову — це все, чого їм вдалося досягнути.

А потім наринають спогади, що ледь не розчавили Баррі.

Він знову втратив матір.

Суперечки з Геленою через відсутність дітей — можна собі уявити, що вона відчувала, переживаючи це вдруге.

Секс, кохання — чудове кохання.

Миті захвату від думки, що вони єдині в цьому світі борються за його виживання.

Миті жаху — від цієї самої думки та усвідомлення свого фіаско.

І потім Баррі перетворюється на цілісну істоту. Стає тим Баррі, який пам’ятає про всі часолінії.

Він переводить погляд на Гелену. Та сидить на снігу біля нього і дивиться на місто внизу тим самим відстороненим поглядом, який з’явився в неї за останній рік, коли вона вже остаточно розуміла, що тільки диво може відвернути цей день.

Якщо порівнювати цю часолінію з попередньою, то зміни, що відбулися в Гелені, насторожують. Вона-нинішня — трохи погіршена версія попередньої ітерації, і це дуже помітно у хвилини спокою.

Менш терпляча.

Більш відсторонена.

У ній більше злості.

Та схильності до депресій.

Характер — твердіший.

Можна лише уявити, що вона відчувала, заново переживаючи стосунки з ним, досконально знаючи всі їхні сильні та слабкі сторони ще до того, як вони проявлялися.

Як вона взагалі не побоялася мати з ним справу? З його наївністю.

Мабуть, подеколи це було схоже на розмову з дитиною. Формально це той самий Баррі, що й п’ять хвилин тому, але з поправкою на нові спогади між Баррі тим і Баррі цим лежить бездонна прірва.

Лише тепер він став самим собою.

— Вибач, Гелено, — каже Баррі.

— За що?

— Тебе, мабуть, до сказу доводило, що треба проживати все наново.

Гелена ледь помітно всміхається.

— Ну, час від часу виникало бажання прибити тебе.

— Ти нудилась?

— Якби ж то!

Важке запитання зависає в повітрі.

— Не треба було робити це знову, — каже Баррі.

— Ти про що?

— Зі мною.

Вона дивиться на нього з болем.

— У сенсі, що ти більше не хочеш?

— Я не це мав на увазі. Зовсім не це.

— Ну, не хочеш, і добре.

— Я не «не хочу».

— То ти не проти, щоб ми знову були разом? — уточнює Гелена.

— Я кохаю тебе.

— Це не відповідь.

— Я хочу провести з тобою кожне з життів, — каже Баррі. — І я казав тобі це минулого тижня.

— Коли ти пам’ятаєш усі часолінії, то все інакше. Правда?

— Я з тобою, Гелено. У нас непочатий край роботи з фізикою часу. Ще стільки всього треба з’ясувати…

У кишені його «аляски» дзижчить телефон. Цей їхній спільний останній похід по улюблених місцях вдався на славу, але тепер їм треба їхати. Вертатися в цивілізацію. Побачити, як світ усе пригадує, і вшиватися чимскоріше, поки по їхні душі не прийшли військові, хоча Баррі має сумніви, що цього разу їх знайдуть так швидко. У цій часолінії вони живуть під чужими личинами.

Гелена дістає телефон, розблоковує екран і вигукує:

— Боже мій!

Із зусиллям зіп’явшись на ноги, вона, не скидаючи снігоступів, незграбно кидається бігти по протоптаній ними стежині у зворотному напрямку.

— Що ти робиш? — кричить їй навздогін Баррі.

— Нам треба їхати!

— Якісь проблеми?

— Я не чекатиму! — кричить вона у відповідь.

Баррі зривається за нею.

Чверть милі вниз крізь бір. У нього постійно дзижчить телефон — хтось шле есемески. Хоч і в масивному взутті, він добігає до машини менш ніж за п’ять хвилин, налітає на капот їхнього джипа, важко дихаючи й пітніючи в теплому одязі.

Гелена вже залазить за кермо. Баррі, не знявши снігоступів, плюхається на пасажирське сидіння. Гелена запускає двигун, і машина, пробуксовуючи на обмерзлому асфальті, вилітає з порожньої стоянки.

— Гелено, що за чорт?

— Дістань телефон.

Баррі видобуває з куртки свій смартфон.

Читає з екрана початок екстреного повідомлення

— Нам слід було це передбачити, — каже Гелена. — Пригадуєш їхню заяву в ООН в останній часолінії?

— «Усі подальші спроби експлуатації крісла будуть розцінені як акти агресії».

Гелена надто різко повертає, машина йде юзом по спресованому снігу і спрацьовує автоматичне розблокування гальм.

— Якщо ти намотаєш джип на дерево, то ми ніколи не…

— Бляха, я тут виросла, я знаю, як по снігу їздити!

Машина вилітає на прямий відрізок і жене спуском, густі ряди ялин швидко проносяться повз них.

— Їм доведеться нас атакувати, — каже Гелена.

— Чому ти так думаєш?

— Ціла купа причин — ми про них говорили ще в DARPA. Сценарій, найгірший для всіх: одна з країн засилає агента на півстоліття назад — і мільярдів людей як не було. Їм доведеться вдарити по нас усім, що вони мають, у розрахунку знищити крісло до того, як ми пустимо його в хід.

Гелена вмикає радіо та залишає територію заповідника. Вони вже опустилися на пару тисяч футів.

Снігу тут майже немає, лише де-не-де в тіні біліють нерозталі плями.

«— … перервати нашу передачу. По всій країні оголошено надзвичайний стан. Чекайте на важливе повідомлення. — У салоні моторошно завиває тривожна сирена. — Передаємо звернення Уряду США. Це не навчальна тривога. Об’єднана система аерокосмічної оборони США та Канади зафіксувала запуск російських і китайських міжконтинентальних балістичних ракет. Очікується, що ракетний удар по численних об’єктах на території Північної Америки відбудеться впродовж найближчих десяти-п’ятнадцяти хвилин. У країні оголошено надзвичайний стан. Повторюю. В країні оголошено надзвичайний стан. Оголошення надзвичайного стану означає, що країна зазнала агресії та що ми повинні вжити оборонних заходів. Усі громадяни зобов’язані негайно перейти у сховища. Скористайтеся підвалами чи глухими приміщеннями на найнижчому ярусі міцної будівлі. Не підходьте до вікон. Якщо зараз ви на вулиці чи у транспорті, то, негайно вирушайте до сховища. Якщо це неможливо, то знайдіть у землі підхоже заглиблення та ляжте в нього долілиць».

Гелена розганяється путівцем до ста миль на годину, передгір’я в бічних дзеркалах і у дзеркалі заднього огляду віддаляються з фантастичною швидкістю.

Баррі нахиляється та розстібає ремінці, що кріплять снігоступи до засніжених похідних черевиків.

Коли вони виїжджають на трасу, Гелена витискає з двигуна все, що можна.

Ще миля — й вони на околиці міста.

На узбіччі що далі, то більше покинутих машин із відчиненими навстіж дверцятами. Люди в паніці кинулися шукати сховищ.

Гелена б’є по гальмах — усі смуги дороги забиті. Юрми людей вистрибують з машин, перелазять через бокову загорожу та скочуються вниз по насипу, який спускається до бурхливого потоку бурих талих вод.

— Ти дотягнеш до з’їзду з дороги? — запитує Баррі.

— Не знаю.

І вона їде далі, обминаючи людей і таранячи бампером джипа розчинені двері машин. Інакше тут не проїхати. До потрібного їм з’їзду не пробитися, тому Гелена виїжджає на крутий трав’янистий схил, і, промкнувшись між поштовим фургоном і кабріолетом, нарешті опиняється на естакаді.

На відміну від траси, тут практично безлюдно, і вони несуться розділовою лінією під тривожне завивання сирен.

Їхня лабораторія розташована в Лейквуді — західному передмісті Денвера, у будівлі з червоної цегли, в якій колись була пожежна.

Зараз до неї трохи більше милі. Баррі дивиться у вікно й дивується з того, як навколо майже все спорожніло.

На дорозі немає машин.

Майже немає людей.

За його підрахунками, відколи вони вперше слухали заяву про надзвичайний стан, минуло як мінімум десять хвилин.

Він переводить погляд на Гелену, щоб сказати те, що вже казав раніше: що хоче бути з нею, хай там як.

І тут крізь її вікно він бачить спалах небувалої сили. Квітка розжареного світла виростає на східному обрії біля скупчення хмарочосів у центрі міста — світла такого інтенсивного, що воно обпалює йому рогівки й шириться на цілий світ.

Обличчя Гелени спалахує сяйвом, і все в полі його зору, навіть небо, втрачає колір, заливаючись нестерпно яскравою, палючою білиною.

П’ять секунд він нічого не бачить, коли ж зір повертається, все відбувається нараз.

Усе скло в джипі вибухає…

Сосни в парку хиляться так низько, що вершечками дістають до землі…

Несамовитий вітер розносить над дорогою уламки знищеного придорожнього торговельного центру…

Чоловіка, який котить тротуаром продуктовий візок, жбурляє вгору на півсотні футів…

А їхній джип перевертається, голосно шкребучи металом по асфальту, ударна хвиля кидає автомобіль через дорогу, в обличчя Баррі летять іскри.

Коли джип завмирає біля бордюру, докочується і звук вибуху — гучний, як сурми Армагеддону, і такий потужний, що здається, луснуть ребра. Єдина думка крутиться в голові: звук вибуху досяг їх надто швидко.

За лічені секунди.

У такій близькості до епіцентру довго не протягнеш.

Усе нерухоміє.

У вухах дзвенить.

Одяг Баррі вкрився обвугленими плямами, деякі досі тліють із країв.

Касовий чек в одному з підстаканників згорів на попіл.

Через вентиляційні отвори в салон валить дим.

Джип лежить на правому боці.

Баррі досі пристебнутий паском безпеки.

Увесь світ — точніше те, що залишилося від нього — він бачить перекинутим на дев’яносто градусів. Викрутивши шию, Баррі дивиться вгору на Гелену. Вона так само сидить за кермом, утримувана ременем безпеки, голова її похилена та нерухома.

Баррі кличе її, але не чує звуку свого голосу.

Лиш відчуває, як вібрують голосові зв’язки.

Тоді він відстібається і, пересилюючи біль, обертається до дружини. Очі в Гелени заплющені, обличчя — яскраво-червоне, вкрите з лівого боку друзками скла.

Баррі дотягується до її паска, відстібає.

Гелена падає на нього. Розплющує очі, судомно хапає ротом повітря.

Її губи ворушаться, вона щось намагається сказати, але замовкає, коли розуміє, що ніхто з них нічого не чує.

Гелена підіймає руку, червону і вкриту пухирями, показує на вибите лобове скло.

Баррі киває, вони вилазять назовні й так-сяк спинаються на ноги посеред шляху. Навколо них таке спустошення, що й у кошмарному сні не побачиш.

Неба не стало.

Дерева перетворилися на скелети, і розжарене листя сипле з них вогняним дощем.

Гелена вже клигає по дорозі. Баррі кидається за нею та вперше після вибуху звертає увагу на свої руки. Вони такого самого кольору, як обличчя в Гелени, і вже пішли пухирями, обпечені розжареним спалахом теплового випромінювання.

Він торкається свого обличчя, голови — і в долоні залишається пасмо волосся.

О господи!

Починається паніка.

Баррі наздоганяє Гелену, яка, накульгуючи, біжить хідником, вкритим димучими уламками.

Темно, як пізнього вечора, сонця не видно.

Біль наростає.

Обличчя, руки, очі — все болить.

До нього повертається слух.

Звуки кроків.

Виття автомобільних сигналізацій.

Трохи далі хтось ридає.

Оглушене місто страхітно мовчить.

Вони повертають за ріг, і Баррі прикидає: до колишнього пожежного депо ще приблизно пів милі.

Гелена раптом зупиняється, перегинається, блює просто на вулиці.

Баррі хоче підбадьорливо поплескати її по спині, але щойно торкнувшись долонею куртки, інстинктивно відсмикує руку від болю.

— Я помираю, Баррі. І ти теж.

Вона випростується, витирає рота.

З неї сиплеться волосся, дихання уривчасте, хворобливе.

Таке саме, як у Баррі.

— Думаю, встигнемо, — каже він.

— Мусимо встигнути. Але чому вони по Денверу шандарахнули?

— Якщо вони пустили в хід весь арсенал, то спокійно могли накрити всі великі міста Америки, адже там тисячі боєголовок. Думаю, сподівалися, що їм пощастить знищити крісло.

— Може, і знищили.

Вони просуваються далі, ближче до епіцентру вибуху, судячи з високої хмари попелу та вогню, що досі клубочиться десь віддалік.

Минають перекинутий шкільний автобус, жовта фарба обвуглилася, скло вибито, всередині — багатоголосий плач.

Баррі сповільнює крок і рушає до нього, але Гелена каже:

— Єдиний спосіб їм допомогти — це повернутися додому.

Баррі розуміє, що вона має слушність, але змушений зібрати в кулак усю волю, щоб не спробувати їм допомогти бодай добрим словом.

— Не думав, — каже він, — що доживемо до такого дня.

Вони пробігають повз палаюче дерево. На висоті тридцять футів у його гіллі застрягли мотоцикл і мотоцикліст.

Серед дороги клигає жінка, безволоса та гола. Шкіра спадає з неї клаптями, немов кора з берези, очі незвично великі та білі, ніби вилізли з орбіт від побачених жахів. Хоча насправді вона просто засліпла.

— Відвернися, — ридаючи просить Гелена. — Ми це змінимо.

Баррі відчуває в роті смак крові. Біль заповнює все його єство.

У нього таке відчуття, що він плавиться всередині.

Новий вибух, цього разу набагато далі, струшує землю під ногами.

— Ось, — вимовляє Гелена.

Перед ними нарешті пожежне депо.

Вони вже дійшли, а Баррі ледве це помітив.

Через біль.

Але найбільше — через те, що їхню вулицю вже не впізнати.

Усі дерев’яні будинки зрівняло із землею, електроопори повалено, дерева обвуглилися, стоять без найменшого натяку на зелень.

Хоч куди кинь оком, усюди розкидані машини — перевернуті на дах, на бік, деякі досі горять.

З неба сиплеться радіоактивний попіл. Пробувши в цьому пеклі до ночі, вони гарантовано отримають гостре ураження радіацією.

Усе застигло, крім чорних згустків, що корчаться на землі.

Серед вулиці.

У спопелілих дворах, позбавлених будинків.

На Баррі накочує безпорадна нудота, коли він розуміє, що це люди.

Їхня пожежна на місці.

Шиби вибито, вікна зяють, неначе порожні очниці, а цегла із червоної стала вугільно-чорною.

Вони підіймаються сходами. Обличчя, руки болять так, що Баррі ледве терпить. Вхідні двері валяються в коридорі потрощені.

Навіть фізичний біль не може заглушити шоку від побаченого всередині дому, де вони провели двадцять один рік.

Тьмяне світло струменить крізь вікна, відкриваючи картину повного погрому.

Більшість меблів рознесло на друзки.

На кухні смердить газом, у дальньому кутку будинку крізь порожній дверний отвір їхню спальню заповнює дим. На стінах спальні танцює полум’я.

Вони швидко минають кімнату за кімнатою. Під аркою між вітальнею та їдальнею Баррі втрачає рівновагу, хапається за бортик арки, щоб утриматись на ногах — і страшно скрикує від болю: на стіні в місці дотику лишається кривавий слід і клапоть шкіри.

Вхід до їхньої лабораторії — за металевими дверима, як і того разу, в гардеробній кімнаті, суміжній з домашнім кабінетом.

Двері живляться від тієї самої мережі, що й решта будинку, тому набрати код з клавіатури не вдасться. Гелена вмикає на своєму смартфоні ліхтарик і хоче набрати код у напівтемряві вручну.

Вона вже тягнеться до колеса, та втручається Баррі:

— Ану дай я.

— Я б і сама змогла.

— Тобі ще помирати в капсулі.

— Твоя правда.

Баррі підходить до дверей, береться за колесо з трьома шпицями і, застогнавши від болю, намагається його провернути. Однак ніщо не рухається, тільки шкіра сповзає з долонь, і його пронизує жахлива думка: ану як жар від вибуху оплавив механізм дверей? Він уже бачить подумки останній день: вони з Геленою повільно смажаться від теплового випромінювання в обвугленій шкаралупі їхнього дому. До крісла не дістатися, і вони розуміють, що програли. І під час наступного зсуву часолінії — якщо він коли-небудь відбудеться — вони в одну мить або зникнуть, або перемістяться в реальність, створену вже кимось іншим.

Та ось колесо ворухнулося і нарешті здалося.

Засуви втягуються, двері відчиняються, за ними відкриваються спіральні сходи до лабораторії, яка практично ідентична тій, яку вони створили в пустелі за десять миль від Тусона. Тільки тут вони не заривалися в землю, а обклали мурований підвал старої пожежної сталевими листами.

Світла немає.

Баррі лишає частину долоні на колесі та рушає слідом за Геленою, спускаючись гвинтовими сходами при тьмяному світлі телефонного ліхтарика.

У лабораторії незвична тиша.

Не гудуть вентилятори, охолоджуючи сервери.

Не працює тепловий насос, який підтримує комфортну для людської шкіри температуру води в капсулі.

Світло телефонного ліхтарика біжить по стінах. Вони йдуть до дальнього кінця серверної стійки, де блимає єдиним у лабораторії електричним вогником батарея потужних літій-йонних акумуляторів.

Баррі підходить до закріпленої на стіні панелі з перемикачами, які з’єднують акумулятори з мережею.

І знову відчуває напад ні з чим не порівнянного жаху: а якщо вибух вивів із ладу акумулятори чи пошкодив контакти?

Тоді коту під хвіст усі їхні старання!

— Баррі, ти що там, заснув? — підганяє Гелена.

Баррі клацає перемикачем.

Угорі спалахує світло.

Загуділи сервери.

Гелена опускається на стілець біля термінала, який уже завантажується.

— Акумуляторів нам вистачить лише на пів години, — каже вона.

— У нас є електрогенератори й повно бензину.

— Так то воно так, тільки поки їх увімкнеш, мине купа часу.

Він скидає обгорілу куртку та лижні штани і сідає на стілець біля Гелени, яка вже щось друкує на клавіатурі так швидко, як дозволяють обпалені пучки. З кутиків губ і з очей в неї цебенить кров.

Коли вона починає скидати зимову екіпіровку, Баррі підходить до шафи і бере єдиний шолом, який має повний заряд. Він вмикає його й обережно надягає дружині на голову, що вже береться пухирями.

Біль від сильних опіків обличчя стає просто нестерпним. Баррі знає, що в медичній шафці є морфій, але в нього обмаль часу.

— Я закріплю шолом, — каже Гелена. — Займися інжектором.

Баррі вмикає інжектор, перевіряє бездротове з’єднання з терміналом.

На відміну від обпечених долонь, передпліччя в Гелени світлі та гладенькі. Від спалаху їх захистили куртка й кілька шарів одягу під нею, зокрема й термобілизна. Скаліченими пальцями Баррі робить кілька невдалих спроб ввести катетер Гелені у вену. Нарешті він закріплює його в неї на передпліччі та рушає до деприваційної капсули. Вода — не ідеальні 36,6 °C, а холодніша градусів на півтора, та доведеться з цим миритися.

Він підіймає віко люка та повертається до Гелени, яка шкандибає до нього, схожа на побитого ангела.

Баррі знає, що він має не кращий вигляд.

— Шкода, що не можу тебе замінити, — каже він.

— Ну, трохи довше болітиме, — знизує плечима Гелена. Сльози котяться їй по щоках. — До того ж я це заслужила.

— Неправда.

— Ти не зобов’язаний знову проходити цей шлях зі мною, — каже вона.

— Я пройду його стільки разів, скільки буде потрібно.

— Ти впевнений?

— Цілком.

Вона береться за борт капсули, заносить ногу.

Коли її руки торкаються води, вона голосно скрикує.

— Що не так? — питає Баррі.

— Сіль… О Господи…

— Я зганяю по морфій.

— Ні-ні, він може запороти нам процес реактивації спогаду. Просто роби все скоріше, будь ласка.

— Гаразд. Скоро зустрінемось.

І він замикає люк над дружиною, яка з гримасою болю плаває в солоній воді.

Швидко повернувшись до термінала, він запускає послідовність ін’єкцій. Коли вводиться паралітичний наркотик, Баррі намагається сісти, але в нього так усе болить, що він мусить весь час бути в русі.

Баррі перетинає всю лабораторію, підіймається гвинтовими сходами, проходить через кабінет і вигорілі рештки їхнього з Геленою будинку.

Він виходить на ґанок. Надворі темно, як уночі, з неба сипле вогонь.

Баррі спускається східцями і виходить на середину вулиці.

Тротуаром несе палаючу газету.

На іншому боці дороги в позі зародка притулилася до бордюру почорніла постать. Місце останнього спочинку…

Шелестить гарячий вітер.

Удалині чути крики та стогони.

І більше нічого.

Баррі не віриться, що менш ніж годину тому він сидів на засніженій прогалині, на висоті десять тисяч футів, і позирав звідти на Денвер. І був чудовий весняний день.

«Нам стало надто легко знищити самих себе».

Баррі з останніх сил тримається на ногах.

Коліна в нього підгинаються. Він падає.

Ось він сидить посеред вулиці перед пожежним депо, спостерігає, як палає світ, і намагається не піддатися болю.

Збігло кілька хвилин, відколи він вийшов з лабораторії.

Гелена помирає в капсулі.

Він помирає тут.

Баррі лягає на тротуар і спрямовує погляд угору — на чорне небо, на вогонь, що з нього сиплеться.

Потилицю гострим ножем пронизує яскравий спалах болю, і він відчуває полегшу та розуміє, що кінець не за горами: мозок Гелени заливає ДМТ, вона лине до спогаду, в якому шістнадцятирічна дівчина йде до синьо-білого «шевроле», і попереду — ціле життя.

Вони зроблять все це знову, і хочеться вірити, що наступного разу їм пощастить більше.

Поступово палаючі часточки сповільнюють падіння, поки врешті зависають навкруг Баррі міріадами світних комах.

Йому зимно та волого.

Він відчуває запах моря.

Чути плюскіт хвиль, які б’ються об камені, над водою розносяться крики птахів.

Зір нарешті повертається в норму.

За сто ярдів од нього нерівна берегова лінія, над сіро-синіми водами клубочиться туман, ховаючи ялини, які тягнуться вдалині вздовж берега рядком, що його вивів невидимий каліграф.

Біль в обгорілому обличчі, який мучив Баррі, зник.

Баррі сидить у морському каяку, одягнутий в гідрокостюм. Він тримає на колінах весло, витирає кров з носа і намагається зрозуміти, де він.

І де Гелена?

Чому він ще не має спогадів із цієї часолінії?

Він лежав на дорозі перед їхнім будинком у Денвері якихось кілька секунд тому і, корчачись від болю, спостерігав, як з неба падає вогонь.

Тепер він… та байдуже де він тепер! Його життя — як сон, що перетікає з однієї реальності в іншу, спогади стають реальністю, реальність перетворюється на кошмар. Усе, що відбувається зараз, — справжнє, але швидкоплинне. Пейзажі та емоції постійно змінюються, однак у цьому присутня своя перекручена логіка — сновидіння, що має сенс, поки ти спиш.

Баррі занурює весло у воду та спрямовує каяк уперед.

Перед очима з’являється затишна бухта. Берег, порослий темними смереками з поодинокими мазками беріз, у цьому місці плавно йде вгору впродовж кількох сотень футів.

Біля підніжжя пагорба серед смарагдово-зеленої трави стоїть будинок, оточений кількома меншими будівлями: два гостьових будиночки, альтанка, а біля берега — приплав із човном.

Баррі запливає в бухту, набираючи хід, скеровує каяк до берега по кам’янистій мілині. Коли він незграбно вилазить із човна, з’являється самотній спогад: він сидить за стійкою у тому самому портлендському барі, а Гелена — уже втрете в їхньому повторюваному житті — примощується на табурет біля нього.

«Бачу по очах, що хочете пригостити мене випивкою».

Як дивно мати три відмінних спогади про те, що, по суті, є одним і тим самим моментом у часі.

Баррі босоніж проходить кам’янистим берегом, заходить у траву, готовий до того, що його накриє хвилею спогадів, але сьогодні вони запізнюються.

Будинок має кам’яний фундамент, а дерев’яні стіни посіріли за десятки років — від сонця, солі, вітру та суворих зим.

Через двір до Баррі мчить здоровенний пес. Це шотландський оленячий хорт, у нього така сама блякла масть, як колір дощок, якими обшито будинок. Пес радісно пускає слину, вітаючи Баррі, стає на задні лапи, зазирає господарю в очі, намагається лизнути обличчя.

Баррі підіймається по східцях на терасу, з якої відкривається шикарний вид на бухту й на море за нею.

Відчинивши розсувні скляні двері, він заходить у теплу вітальню, в центрі якої стоїть вимурований з каменю камін, що крізь стелю проходить наскрізь увесь будинок.

У каміні палає невеличке полум’я, наповнюючи вітальню приємним запахом диму.

— Гелено?

У відповідь тиша.

Будинок німує.

Баррі минає кухню, стилізовану під французьку старовину: непідбиті поперечини, величезний стіл із набором м’ясних ножів, поставлений між двома лавами.

Далі — довгим темним коридором, почуваючись незваним гостем у чужому домі.

У глибині будинку Баррі зупиняється на порозі затишного, хоча й захаращеного кабінету. Дров’яна піч, вікно, що виходить на ліс, старий стіл серед кімнати, який просів під завалами книжок. Поруч дошка, списана хитромудрими рівняннями та схемами — часолініями з відгалуженнями, судячи з вигляду.

Миттєво з’являються спогади.

Секунду тому не було нічого.

А тепер Баррі точно знає, де він, знає весь життєвий шлях від того часу, як його знайшла Гелена, і розуміє, що означають рівняння на дошці.

Бо це він їх писав.

Це екстраполяції розв’язку Шварцшильда, де визначається, яким повинен бути радіус об’єкта тієї чи іншої маси для утворення сингулярності. Потім ця сингулярність утворює кротову нору Ейнштейна — Розена, яка, принаймні в теорії, здатна миттєво з’єднати області, віддалені одна від одної у просторі й навіть у часі.

Ідентичності Баррі з попередніх часоліній зливаються з його теперішньою свідомістю, і тому, хоч як парадоксально це звучить, він дивиться на результат своєї з Геленою роботи, якою вони були зайняті останні десять років, одночасно очима зеленого новачка та досвідченого науковця. Його погляд свіжий і геть-чисто позбавлений об’єктивності.

Більшу частину свого життя він присвятив вивченню фізики чорних дір. Спочатку Гелена працювала з ним пліч-о-пліч, та в останні п’ять років, мірою того, як 16 квітня 2019 року дедалі ближчало, а вони безрезультатно тупцяли на місці, вона почала віддалятися.

Знання того факту, що знову доведеться через це проходити, її просто зламало.

На шибі вікна, що виходить на ліс, Баррі багато років тому вивів чорним маркером фундаментальні запитання, на які досі не отримав відповіді. Це гнітить його.

Чому дорівнює радіус Шварцшильда спогаду?

Дика ідея… а раптом, коли ми вмираємо, величезна гравітація наших колапсуючих спогадів утворює мікроскопічну чорну діру?

Ідея ще дикіша: чи не відкриває тоді — у момент помирання — процес реактивації кротову нору, яка з’єднує нашу свідомість із молодшою версією нас самих?

Колись Баррі втратить усі ці знання. Не те щоб це було щось більше, ніж теорія — спроба відсунути завісу й зрозуміти, чому Геленине крісло працює саме так, а не інакше. Усі його знання без експериментального підтвердження нічого не варті.

Тільки в останні кілька років йому спало на думку, що їм варто було б переправити своє обладнання до лабораторії CERN[45] у Женеві та вмертвити там когось у капсулі біля детектора частинок Великого адронного колайдера[46]. Якщо вони зможуть довести, що під час чиєїсь смерті в капсулі справді утворюється вхід до мікроскопічної кротової нори, а також вихід з неї — під час повернення свідомості в тіло в один із моментів минулого, — вони на крок наблизяться до розуміння механізму перенесення у спогади.

Гелені ця ідея дуже не сподобалася. Вона вважала, що задля такого результату не варто йти на ризик. Якщо довірити людям, що обслуговують колайдер, знання про крісло пам’яті, так чи інакше їхня технологія стане надбанням третіх осіб.

Крім того, щоб переконати керівництво дати їм доступ до детектора частинок, знадобляться роки, а потім ще роки й ціла наукова група для написання алгоритмів і програм збору та обробки отриманих фізичних даних. І врешті-решт на вивчення фізики крісла піде значно більше сил і часу, ніж на його створення.

Щоправда, саме часу в них — хоч залийся.

— Баррі…

Він обертається.

Гелена стоїть у дверях, і шок від вигляду дружини в цій часолінії порівняно з двома іншими тривожною сиреною озивається в ньому.

Видається, що його кохана щодня втрачає частину себе: надто худа, очі потемніли та запали, надбрівні дуги стали ледь помітніші, ніж слід.

Зринає спогад: два роки тому Гелена намагалася накласти на себе руки. В неї на передпліччях досі видно білі шрами. Баррі знайшов її у старовинній ванні на лапах, у заскленій ніші з видом на море, і вода у ванні була забарвлена як вино. Він пригадав, як витягнув із ванни майже неживе мокре тіло, як поклав його на кахляну підлогу. Як поквапно бинтував зап’ястки марлею та дуже вчасно спинив кровотечу.

Гелена мало не померла.

Але найважче — вона не мала з ким поговорити. Гелена не могла поділитися наболілим із психоаналітиком. У неї був тільки Баррі, якого вже багато років гризло почуття провини, що їй цього замало.

У мить, коли він бачить її в дверях, його переповняє відданість цій жінці.

— Ти — найвідважніша з усіх людей, яких я коли-небудь знав, — говорить Баррі.

Гелена підіймає телефон.

— Запуск ракет відбувся десять хвилин тому. Ми знову програли. — Вона робить ковток із келиха з червоним вином, який тримає в руці.

— Не пила б ти перед капсулою.

Гелена осушує келих.

— Зовсім трохи, нерви заспокоїти.

Між ними непрості стосунки. Баррі вже й не пригадує, коли вони востаннє спали в одному ліжку. Коли востаннє кохалися. Коли востаннє сміялися з якоїсь дурнички. Та він не ображається на неї.

Для нього їхні стосунки щораз починаються в портлендському барі, де їй двадцять, а йому двадцять один.

Вони проводять разом двадцять дев’ять років, для нього кожен цикл — щось нове (до настання судного дня, коли до нього повертаються спогади з попередніх часоліній), тоді як Гелена живе з одним і тим самим чоловіком уже вісімдесят сім років, знову і знову проживаючи один і той самий відрізок — від двадцяти до сорока дев’яти років.

Ті самі суперечки.

Ті самі страхи.

Та сама метушня.

Те саме… все.

І жодних несподіванок.

Лише тепер, у цю коротку мить, вони стають рівними. Гелена раніше намагалась йому пояснити, але він розуміє її тільки тепер, і це знання нагадує йому сказане Слейдом у лабораторії його готелю перед самою смертю: «Коли ви проживете незліченну кількість життів, ваші погляди зміняться».

Може, Слейд мав слушність. Не зрозумієш себе по-справжньому, не проживши багатьох життів. Може, він і не був повним психом.

Гелена ступає крок до кімнати.

— Ти готова? — запитує Баррі.

— Та, дідько, розслабся хоч на хвильку! Ніхто не посилатиме ракет на узбережжя штату Мен. Нас накриє радіоактивними опадами з Бостона, Нью-Йорка та Середнього Заходу, і то за кілька годин.

Вони не раз сперечалися з приводу саме цієї миті — коли в останні кілька років остаточно зрозуміли, що не знайдуть у цьому циклі потрібного рішення. Баррі пропонував обрізати цю часолінію, а Гелену відправити назад ще до того, як світ пригадає свій жахливий кінець у попередній часолінії та заново переживе його в цій.

Однак Гелена була проти: мовляв, якщо існує бодай найменша вірогідність, що хибні спогади можуть не повернутися, то гра вартує свічок.

Та був ще важливіший момент: їй хотілося побути з тим Баррі, який уже пам’ятав і попередні часолінії, і те, через що вони пройшли разом, хоч би й недовго. І він, по правді кажучи, теж хотів цього.

Це єдиний момент в усьому їхньому спільному існуванні, коли вони можуть бути разом по-справжньому.

Вона підходить до вікна, стає біля нього.

І починає пальцем витирати написане на склі.

— Усе коту під хвіст, еге? — запитує вона.

— Треба було нам їхати в CERN.

— Ну, а якби твоя теорія кротових нір підтвердилася? Що тоді?

— Я схильний вважати, що, якби ми змогли зрозуміти, як і чому крісло здатне повертати нашу свідомість у спогади, нам було б легше докопатися до того, як зупинити хибні спогади.

— А тобі не спадало на думку, що це з галузі непізнаваного?

— Ти втрачаєш надію?

— О, любий мій, вона утрачена давно і незворотно. Навіть якщо відкинути мої страждання, щоразу, повертаючись, я знищую свідомість шістнадцятирічної дівчинки, що йде до машини, назустріч першій миті справжньої свободи. Я вбиваю її знову і знову. Вона не має шансу прожити власне життя. Через Маркуса Слейда. Через мене.

— Тоді давай я буду сподіватися за нас обох. Хоча б якийсь час.

— Ти й так це робиш.

— Давай я візьму це на себе.

Вона уважно дивиться на Баррі.

— Ти досі віриш, що ми знайдемо спосіб усе виправити?

— Так.

— Коли? В наступній часолінії? Чи, може, у тридцятій?

— Так дивно, — каже Баррі.

— Що?

— Я зайшов до цієї кімнати п’ять хвилин тому і не мав уявлення, що означають ці рівняння. Потім раптом у мене з’являється спогад із цієї часолінії, і я бачу, що розуміюся на диференціальних рівняннях із частинними похідними. — У нейронній структурі мозку Баррі раптом спалахує фрагмент розмови в іншій часолінії, і він каже: — Ти пам’ятаєш, що казав нам Маркус Слейд, коли ми тримали його на мушці в тому готелі?

— Ти ж, мабуть, розумієш, що з моєї дзвіниці то було майже сто років і три часолінії тому?

— Ти сказала йому, якщо світ дізнається про існування крісла, то це знання вже неможливо буде знищити. І саме із цим ми зараз боремося. Пригадуєш?

— Дуже туманно.

— А він сказав, що ти зашорена, не бачиш поки всього і не зможеш побачити, не пройшовши тим самим шляхом, що й він.

— Він був психом.

— Я тоді теж так думав. Але відмінність між тобою в тій першій часолінії і тобою теперішньою разюча. Ти опанувала цілі царини науки, прожила не одне таке життя, про які Гелена-перша навіть мріяти не могла. Ти бачиш світ таким, яким вона його в житті не бачила! І те саме зі мною. Хто знає, скільки життів прожив Слейд і що він з них виніс? А що як він і справді знайшов якийсь вихід? Якусь лазівку, що дозволила обминути проблему хибних спогадів? Щось таке, на що в тебе, перш ніж ти все це сама зрозумієш, піде ще казна-скільки циклів? Що як ми постійно випускаємо з уваги щось дуже важливе?

— Що саме?

— Ну, я не знаю, може, краще запитати Слейда?

— І як ти пропонуєш це зробити, пане детективе?

— Не знаю ще, але взяти та все кинути…

— Це я не можу кинути. Ти ж можеш послати все до біса, коли забажаєш, і жити власним життям у блаженному незнанні, що настане цей день.

— Невже я став так мало важити для тебе?

Гелена зітхає:

— Звісно, ні.

На столі в них за спинами деренчить прес-пап’є.

По віконній шибі павутинням розбігається тріщина.

У кістках віддається низький гуркіт далекого вибуху.

— Що за чорт? — похмуро озивається Гелена. — Ну що, коханий, ідемо до лабораторії, прикінчиш мене знову?

Баррі вже не в підземній лабораторії на їхньому з Геленою острові неподалік узбережжя штату Мен, а сидить за знайомим столом у знайомому залі.

Голова болить від відчуття, яке він досить довго не переживав, — це тупий і розпульсований біль за очима, як під час тяжкого похмілля.

Він не зводить очей з монітора з показаннями свідка і, хоч спогадів цієї часолінії ще немає, усвідомлює з дедалі більшим жахом, що перебуває на четвертому поверсі 24-го відділку поліції Нью-Йорка.

Західна 100-та вулиця.

Верхній Вест-Сайд.

Мангеттен.

Раніше він тут працював. Не просто в цій будівлі. А на цьому поверсі. У цьому кабінеті. І не просто за таким столом, як цей. А за цим столом. Він навіть упізнає чорнильну пляму, що лишилася на стільниці, коли в нього протекла кулькова ручка.

Баррі хапає телефон, дивиться на екран. На ньому дата — 16 квітня 2019 року.

Четвертий ювілей часолінії, де Гелена померла в лабораторії DARPA.

Що за чорт?

Він зривається зі стільця — важить значно більше, ніж у Мені, Колорадо й Арізоні — і під піджаком відчуває предмет, який вже сто років не носив, — наплічну кобуру.

Дивна тиша стоїть на четвертому поверсі над кабінками.

Ніхто нічого не друкує.

Ніхто не говорить.

Лише ошелешена тиша.

Баррі дивиться на жінку за столом навпроти. Він пригадує цю поліціянтку — не з цієї часолінії, а з найпершої, ще до того моменту, як крісло Гелени стало кришити час.

Її звуть Шейла Редлінг, вона детективка з відділу вбивств, у їхній поліційній софтбольній лізі грає на позиції шортстопера.

Володіє підступним кидком, а ще вона — найкращий пияк у команді. З носа в Шейли йде кров, заляпуючи білу блузку, а вираз на обличчі не залишає сумнівів у тому, що її пойняв жах.

У чоловіка в сусідній кабінці теж носова кровотеча, а по щоках біжать сльози.

Німу тишу розриває постріл десь у дальньому кінці поверху, лабіринтом кабінок проноситься хвиля переляканих вигуків.

Знову постріл, цього разу вже ближче.

Хтось верещить:

— Що це, сука, коїться? Що це, сука, коїться?

Після третього пострілу Баррі вихоплює з наплічної кобури «глок», міркуючи, хто міг напасти на відділок, але не бачить жодної загрози.

Тільки ошелешені обличчя.

Раптом Шейла Редлінг підводиться, дістає пістолет, приставляє до своєї голови та стріляє.

Коли вона падає, чоловік із сусідньої з нею кабінки зіскакує зі стільця, вихоплює з кривавої калюжі пістолет і запихає дуло собі до рота.

— Ні! — щосили кричить Баррі.

Коли той все-таки вистрілює та падає на Шейлу, Баррі нарешті розуміє весь жахливий сенс події. У спогадах із попередньої часолінії він був із Геленою на острові у штаті Мен, а ці люди — в епіцентрі ядерного вибуху в Нью-Йорку, де загинули — або гинули й досі — страшною смертю одразу після того, як ще одну часолінію тому їх спіткала така сама доля.

На нього велетенською хвилею навалюються спогади з теперішньої часолінії.

Баррі переїхав до Нью-Йорка, коли йому було трохи за двадцять, і став копом.

Одружився із Джулією.

Робив кар’єру в нью-йоркській поліції, аж поки став детективом центрального відділу пограбувань.

Він заново прожив своє найперше життя.

І тут, наче удар по нирках, настає прозріння: Гелена не приходила до нього в портлендський бар.

Він не зустрівся з нею.

Ніколи про неї не чув.

З якихось міркувань вона вирішила прожити цю часолінію без нього.

А він про неї знає тільки з хибних спогадів.

Баррі бере телефон, щоб подзвонити їй, намагається згадати її номер — і розуміє: навряд чи у цій часолінії номер Гелени залишився незмінним. Баррі не може зв’язатися з нею, і спричинена цим знанням безпорадність стає майже нестерпною, а думки роздирають його мозок…

Що це все означає: вона його покинула?

Знайшла когось іншого?

Її дістало раз по раз проживати двадцять дев’ять років з одним і тим самим чоловіком?

Коли знову лунають постріли й люди починають розбігатися по поверху, Баррі пригадує останню бесіду з Геленою, ту, що відбулася в штаті Мен, і свою пропозицію, що треба відшукати Слейда.

Зосередься на цьому. Якщо орієнтуватися на попередні часолінії, у тебе дуже мало часу до того, як над Нью-Йорком розчахнеться пекло.

Він відгороджується від хаосу, що панує навколо, і виводить комп’ютер з режиму сну.

Забиває в гуглі запит: «Маркус Слейд». Пошуковик викидає йому некролог із «Сан-Франциско Кронікл», який повідомляє, що Слейд сконав на Різдво від передозу.

От лайно!

Наступний пошук — «Чжи Ун Черкавер» — і ціла купа результатів. Черкаверу належить інвестиційна компанія під назвою «Апекс венчур» у Верхньому Іст-Сайді. Баррі фотографує на телефон перелік контактів із сайту, хапає ключі та кидається до сходів. Спускаючись, на бігу набирає номер «Апекса».

«Усі лінії зайнято, будь ласка, спробуйте зв’язатися пізніше».

Баррі мчить через вестибюль першого поверху, вискакує під вечірнє сонце та опиняється на тротуарі Західної 100-ї вулиці, уже засапаний, коли на телефонному екрані висвічується нове повідомлення:

Господи!

Хоч його спогади прив’язані до цієї часолінії, особистість Баррі охоплює зараз, нехай і мимохідь, усі прожиті ним життя. На жаль, здатність бачити речі очима людини, що пройшла не одну часолінію, закінчиться з першим ракетним ударом.

Баррі думає: «А раптом це кінець мого життя?»

Чи навіть не його — а всіх?

Півгодини нескінченного, повторюваного жаху.

Просто пекло якесь!

У будівлі через дорогу на висоті п’ятнадцятого поверху розлітається вікно, скалки сиплються на тротуар, слідом за ними летить стілець, а потім — чоловік у смугастому костюмі.

Він пробиває головою дах машини, у тій пронизливо вищить сигналізація.

Люди біжать повз Баррі.

Тротуарами.

Проїжджою частиною.

Усе нові чоловіки й жінки вистрибують із хмарочосів, бо згадують, як то воно — загинути від атомного вибуху.

Тривожно завивають сирени, і люди, неначе щури, вибігають з довкільних будівель і ховаються в підземних паркінгах.

Баррі стрибає у свою машину і заводить мотор. «Апекс» розташовано у Верхньому Іст-Сайді, біля самого парку, за якихось шість кварталів звідси.

Він виїжджає на дорогу, але максимум, що йому вдається, — повзти крізь величезні юрми людей.

Безперервно сигналячи, Баррі нарешті виїжджає на Колумбус-авеню, але там майже так само людно.

Він викермовує на зустрічну, повертає в найперший провулок праворуч і, опинившись у затемненому просторі між хмарочосами, тисне на газ.

Баррі врубає поліційну сирену та проблисковики й пробивається ще через дві вулиці, де повно одурілого, істеричного люду.

Потім він їде просто пішохідною доріжкою Центрального парку і знову набирає номер «Апекса».

Цього разу йде виклик.

Будь ласка, ну будь ласка, ну візьміть хто-небудь слухавку!

Гудки.

Гудки.

Перед ним дуже великий натовп, і Баррі звертає на Північну галявину, плюндруючи бейсбольний майданчик, де колись грав.

— Алло?

Баррі б’є по гальмах, зупиняє машину просто серед галявини і вмикає в телефоні гучний зв’язок.

— Хто це?

— Чжи Ун Черкавер. Це Баррі?

— Як ти дізнався?

— Я саме думав: подзвониш ти чи не подзвониш?

Вони перетиналися востаннє, коли Баррі та Гелена вколошкали Чжи Уна, як той голяка кинувся за пістолетом.

— Де ти зараз? — запитує Баррі.

— У своєму кабінеті на тринадцятому поверсі. Дивлюся на місто. Готуюся померти знову, як усі. Це ви з Геленою все наробили?

— Ми намагаємося зупинити це. Я хотів знайти Слейда…

— Він помер торік.

— Я знаю. Тож мушу запитати тебе: коли ми з Геленою знайшли Слейда в готелі, він натякнув, що знає спосіб блокувати хибні спогади. Що для цього треба якось переміщатися в часі. Інакше використовувати крісло.

На тому кінці запала довга пауза.

— Тобто тоді, коли ви мене вбили?

— Так.

— Що сталося потім…

— Послухай, у нас мало часу. Мені потрібна інформація, якщо ти її маєш. Ми з Геленою прожили кілька тридцятитрирічних циклів, намагаючись віднайти спосіб стерти знання про крісло, яке має світ. Але нічого в нас не клеїться. Ось чому ми знову і знову доживаємо до цього апокаліптичного моменту. І так триватиме доти, аж доки…

— От що я можу тобі сказати — і це все, що я знаю. Маркус справді був переконаний, що можна перезапустити часолінію так, що не буде жодних хибних спогадів. І він навіть робив це.

— І як?

— Я не в курсі нюансів. Слухай, я мушу подзвонити батькам. Якщо можеш, постарайся все виправити, прошу тебе. Ми всі в якомусь пеклі.

Чжи Ун відключається.

Баррі кидає телефон на пасажирське сидіння та виходить із машини.

Він сідає на траву, кладе руки на коліна.

Долоні трусяться.

Усе його тіло — теж.

У наступній часолінії він не згадає цієї розмови з Чжи Уном аж до 16 квітня 2019 року.

Якщо наступна часолінія взагалі настане.

Пташка сідає коло Баррі й, завмерши, пильно дивиться на нього.

Будівлі Верхнього Іст-Сайду злітають угору по периметру парку, а гамір міста набагато дужчий аніж мав би бути: постріли, зойки, виття сирен оповіщення, пожежних, поліційних, швидкої — усе злилося в дику какофонію.

І тут у нього виникає думка.

Погана думка.

А що як Гелена не пережила чотирирічного відрізку між 1986-м і 1990-м, коли вона мала знайти його в Портленді? Чи може доля всієї реальності по-справжньому залежати від того, що одна людина потрапить випадково під автобус?

Чи, може, вона вирішила більше не рипатися? А просто прожити своє життя, не винаходити жодного крісла та дати світу себе знищити? Важко її звинувачувати через це, але тоді наступний зсув реальності станеться з волі когось іншого. Чи не буде ніякого зсуву, якщо самознищення світу відбудеться успішно.

Будівлі навколо Баррі, галявина й дерева спалахують до неймовірного яскравою білиною — яскравішою навіть, ніж у Денвері.

Ані звуку.

Сліпуче сяйво вже спадає, натомість від Верхнього Іст-Сайду до Баррі суне пекло. Жар від нього нестерпний — він триває лише пів секунди, але за цей час на обличчі в Баррі вигоряють нервові закінчення.

Баррі бачить, як віддалік люди несуться по галявині, намагаючись утекти від кінця. І вже готується прийняти смерть від лавини вогню, що котиться через Центральний парк, але ударна хвиля випереджає її. Вона жбурляє Баррі над галявиною з неймовірною швидкістю, що раптом повільнішає.

Повільнішає…

Повільнішає…

Сповільнюється не тільки рух Баррі.

А все.

Баррі ще при пам’яті, коли в цій часолінії все завмирає, а він сам зависає за тридцять футів від землі, оточений усім, що підняло ударною хвилею: друзками скла та уламками металу, людьми з оплавленими, наче віск, обличчями, неподалік висить у повітрі поліційна машина. Стіна вогню спинилася за чверть милі від нього, накривши Північну галявину до середини.

Завмерли прилеглі будівлі, не випарувавшись до кінця: скло, меблі, інший скарб, люди — все-все, окрім напіврозплавлених каркасів, розлітається геть, неначе від чийогось чиху.

А велетенська смертоносна хмара, що росла над Нью-Йорком з епіцентру вибуху, встигла піднятися на милю — і застигла.

Світ починає втрачати барви, і коли Баррі бачить застиглу картину, ніби з усього витікає час, у нього в голові спалахують запитання…

Якщо матерію не можна ні створити, ні знищити, куди вона дівається в момент, коли часолінія припиняє своє існування?

Що сталося з матерією всіх хибних часоліній, крізь які вони пройшли?

Може, їх витиснуло з часу, і тепер вони існують у вищих, недоступних вимірах?

І якщо так, то що таке вимір без часу? Матерія, що йде в небуття? Якою вона може бути?

Перш ніж його свідомість викидає з майже померлої дійсності, він встигає усвідомити одну, останню, річ: сповільнення часу означає, що, напевне, Гелена жива, точніше помирає саме зараз в капсулі, щоб знищити цю часолінію та розпочати іншу.

І в ньому спалахує радість: виходить, Гелена дожила до цього дня, а отже, є надія, що в наступній дійсності він, нехай хоч і на мить, знову буде з нею.

Баррі лежить у ліжку в напівмороку прохолодної кімнати. Крізь відчинене вікно він чує м’яке накрапання дощу. Він дивиться на годинник на руці: пів на десяту вечора за західноєвропейським часом. На Мангеттені це мінус п’ять годин.

Він переводить погляд на дружину, з якою разом уже двадцять чотири роки — вона читає в ліжку поруч із ним.

— Пів на десяту, — каже Баррі.

В останньому житті вона залізла в деприваційну капсулу близько 16:35 за східноамериканським часом, а це означає, що до п’ятого ювілею 16 квітня 2019 року вже рукою сягнути.

Тепер, у цей момент, Баррі дивиться на світ очима людини, що прожила єдине життя. Це життя.

Гелена вторглася у нього в портлендському барі, коли Баррі був двадцять один рік, і відтоді вони не розлучалися.

Звичайно, Баррі знає все про чотири попередніх життя, які вони прожили спільно. Про їхню роботу. Їхнє кохання.

Про те, як щоразу все закінчується смертю Гелени в деприваційній капсулі 16 квітня 2019 року, коли світ згадує про існування крісла пам’яті та про спричинений ним жах.

У попередній часолінії вони жили порізно: Гелена — ближче до батьків у Боулдері.

Вона сама побудувала крісло та користувалася ним, щоб полегшити життя матері, коли та опинилася в чіпких лапах хвороби Альцгеймера. Проте ані на дюйм не просунулась у скасуванні появи хибних спогадів, які — вона ручається за це! — мають от-от наринути на Баррі.

Гелена не відає, що робив Баррі в тому житті без неї, та він і сам цього не знає.

Поки що.

А в цій часолінії вони далі намагалися зрозуміти, як мозок обробляє хибні спогади, і ще більше заглибились у фізику елементарних частинок, у ті її моменти, які стосуються крісла. Вони навіть завели контакти в CERN і сподіваються, що зможуть скористатися ними в наступній часолінії.

Коли ж дійшло до діла, то їм, так само, як і в попередніх ітераціях, не вдалося досягти чогось серйозного та запобігти катастрофі. Їх тільки двоє, а проблема, що стоїть перед ними, — колосальної складності. Може статися, що й понадсильна.

Гелена гортає книжку й дивиться на Баррі.

Шум дощу, який тарабанить по черепиці їхнього будинку XVII століття, для нього, мабуть, найулюбленіший звук на світі.

— Боюся, — починає Гелена, — що, коли в тебе з’являться спогади про попередню часолінію, ти почуватимешся так, ніби я тебе покинула. Ніби я тебе зрадила. У тій часолінії мене не було поряд з тобою, але не через те, що я не кохаю чи не потребую тебе. Я сподіваюся, що ти правильно зрозумієш мене. Мені просто хотілося, щоб ти прожив життя, не знаючи про навислу загрозу Армагеддону, і сподіваюся, воно в тебе склалося. Сподіваюсь, ти знайшов своє кохання. Я не знайшла. Щодень я сумувала за тобою. В усіх інших життях я не була така самотня, як у тій часолінії.

— Я впевнений, що ти чинила, як слід було чинити. І знаю, що тобі непорівнянно важче, ніж мені.

Баррі дивиться на свій годинник: дев’ята тридцять чотири саме змінилась на дев’яту тридцять п’ять.

Гелена розказала йому все, що станеться.

Головний біль, тимчасова втрата притомності й самоконтролю.

Як одразу почне руйнуватися світ.

І все ж таки якась частка свідомості Баррі відмовляється вірити, що все це може статися. Ні-ні, він не вважає, що Гелена йому бреше. Просто важко уявити собі, що клопоти цього світу знайдуть їх навіть тут.

Баррі відчуває за очима проблиск болю.

Різкого і сліпучого.

Він переводить погляд на дружину:

— По-моєму, почалося.

Уже до опівночі він — Баррі, в якого багато життів за плечима, хоч попереднє, прожите в Нью-Йорку, якимось дивним чином з’являється останнім.

Можливо, через те, що їх багато, спогади з’являються повільніше, аніж у попередні ювілеї.

Баррі плаче від радості, що він знову з Геленою, і там само, за кухонним столиком, вона сідає йому на коліна та цілує в обличчя, гладить пальцями по волоссю і каже, що їй дуже шкода, й обіцяє, що більше ніколи його не покине.

— Щоб я здох! — кричить Баррі. — Нарешті згадалося!

— Що?

Він переводить очі на Гелену:

— Я таки мав слушність. Із цього апокаліптичного циклу є вихід. Слейд знав, як зупинити хибні спогади.

— Про що ти говориш?

— В останні хвилини попередньої часолінії я шукав Слейда. Він врізав дуба на Різдво, але я додзвонився до Чжи Уна. І він сказав, що Слейд уже повертався в часі та починав нову часолінію так, що в ювілейну дату хибні спогади не з’являлися.

— Боже ж ти мій, але як?

— Цього Чжи Ун не знає. Він закінчив розмову, а потім настав кінець світу.

Свистить чайник.

Гелена відходить до плити і знімає чайник з вогню, тоді заливає окропом насипаний у чашки чай.

— У наступній часолінії, — каже Баррі, — поки ми не досягнемо ювілейної точки, я не пам’ятатиму нічого з цього. Тож доведеться те знання приберегти тобі.

— Прибережу.

Ту ніч вони так і не спали, а ввімкнути новини наважилися, вже коли займався день. Вони ще жодній часолінії не давали тягтися за момент ювілейної дати так довго, як цій. Скидалося на те, що людство витратило весь свій ядерний арсенал, і під удар потрапили всі великі міста США, Росії та Китаю. Дісталося навіть агломераціям союзників Америки, зокрема Лондону, Парижу, Берліну та Мадриду. Найближчим до них містом, на яке припав удар, було Глазго — сто вісімдесят миль на південь.

Та поки що вони в безпеці. Атмосферні потоки несуть радіоактивні опади на схід, до Скандинавії.

На світанні Баррі та Гелена йдуть через задвірок до деприваційної капсули. Вони придбали цей будинок п’ятнадцять років тому і відновили його до останньої цеглини. Будівлі понад триста років, з ланів, які її оточують, відкривається вид на Північне море, що омиває півострів у районі Кромарті-Ферту[47], а з протилежного боку здіймаються вершини Північно-Шотландського нагір’я.

Цілу ніч лив дощ, і геть усе просочене вологою.

Сонце ще не зійшло над морем, але небо наливається світлом. Попри жахи в новинах, усе здається напрочуд нормальним. Вівці, що стежать за ними з пасовищ. Прохолодна тиша. Запах вологої землі. Мох на кам’яних стінах. Шурхіт їхніх кроків по гравійній доріжці.

Вони спиняються при вході в гостьовий будинок, що перетворили на лабораторію, обертаються до свого дому, в який вклали душу та якого більше ніколи не побачать. З усіх місць, де їм доводилося заводитися спільним домом, Баррі найбільше любив саме це.

— У нас є план, так? — озивається він.

— Є.

— Я йду з тобою, — каже він.

— А ти не хочеш лишитися тут, помилуватися полями, поки все це станеться? Ти ж так любиш ці краєвиди.

— Ти впевнена?

— Цілком. Та я й хотіла б тебе залишити в цьому житті.

І вона його цілує.

Він витирає їй сльози.

У наступному житті Баррі та Гелена йдуть до стайні. Нічне повітря п’янить, а пагорби, що обступили їхній дім, сяють під зорями.

— Ще нічого? — питає вона.

— Ні.

Вони доходять до дверей дерев’яної будівлі, заходять усередину, проминають комору для упряжі, потім ідуть проходом уздовж стійл, де вже понад десять років не було коней.

Вхід заховано за розсувними дверима. Гелена набирає код, і гвинтовими сходами вони спускаються у звукоізольований підвал.

Дві стіни камери вимурувано з каменю, дві інших — зроблено з надміцного скла, в якому просвердлено вентиляційні отвори. У камері є туалет, душ, невеличкий столик і ліжко, на якому лежить Маркус Слейд.

Він згортає книжку, яку читав, і сідає, дивлячись на своїх ув’язнювачів.

У цій часолінії вони збудували свій дім у глушині, в окрузі Марін — за тридцять хвилин їзди на північ від Сан-Франциско, щоб бути ближче до Слейда та підготуватися до цієї миті. Його викрали до різдвяного передозу та привезли на це ранчо.

Слейд отямився в цій камері під стайнею і досі тут сидить.

Баррі підсовує стілець до скла, сідає. Гелена ходить периметром камери. Слейд дивиться на них.

Вони нічого не казали йому про причини ув’язнення. Ані про попередні часолінії, ані про крісло пам’яті. Нічого.

Слейд підводиться з ліжка, підходить до скла. Дивиться на Баррі. Він одягнений у спортивні штани, без сорочки. Борода в нього скуйовджена, немите волосся злиплося, в очах страх і злість.

Баррі дивиться на нього крізь скло, і йому стає шкода цього чоловіка, попри всі його витівки в попередніх часолініях. Адже Слейд і гадки не має, за які такі гріхи він тут сидить.

І Баррі, і Гелена при кожній нагоді запевняли свого бранця, що не збираються шкодити йому, але Слейд не дуже вірив їхнім завірянням.

По щирості, Баррі страх як соромно від того, що вони роблять зі Слейдом. Але Гелена знає майбутнє та створила крісло пам’яті з неймовірними можливостями, і він беззаперечно вірить їй.

Навіть коли вона сказала, що вони повинні викрасти чоловіка, такого собі Маркуса Слейда, поки той не помер від передозу у своєму лофті[48] в Догпатчі[49].

— Що? — запитує Слейд. — Нарешті прийшли розповісти мені, чому ви це робите?

— За кілька хвилин, — каже Гелена, — сам усе зрозумієш.

— Та що це, в біса, дієть…

Слейдові з носа пускається цівочка крові. Він одсахується, схопившись за скроні, обличчя скорчене від болю. Колючий розпульсований біль вистрілює в голові Баррі, за очима, і він аж згинається у кріслі навпіл.

Настала ювілейна дата часолінії, обидва чоловіки стогнуть від навали попередніх часоліній.

Слейд сидить на краєчку ліжка. Страху в очах як не було.

Поза, жести — все змінилося та свідчить про внутрішню впевненість і душевний спокій, яких досі не було.

Він усміхається, киває головою, каже:

— Баррі! Гелено, радий знову тебе бачити.

Баррі голова йде обертом.

Одна річ, коли чуєш від когось про те, що сталося за всіх тих часоліній, зовсім інша — самому згадати загиблу дочку та бачити, як раз по раз руйнується світ.

Свою смерть у Центральному парку від ударної хвилі.

Спогадів із найостаннішої часолінії він ще не має. Гелена казала, що це було в Шотландії. І там у нього зародилася ця ідея, але спогади вливаються в нього повільно, немов через крапельницю.

Баррі обертається до Слейда.

— Згадав свій готель у Мангеттені?

— Ще б пак!

— А вечір того дня, коли тебе там грохнули? Що ти сказав Гелені перед смертю?

— Буду вдячний, якщо нагадаєш.

— Ти їй сказав, що хибних спогадів минулих часоліній можна позбутися, якщо знати, як пересуваєшся в часі.

— Ага, — Слейд знову розпливається в усмішці. — Удвох ви збудували своє крісло.

До розмови долучається Гелена.

— Коли тебе застрелили в твоєму готелі, прийшли люди з DARPA і вигребли все. Спочатку все було нормально, але шістнадцятого квітня дві тисячі дев’ятнадцятого року, цього дня шість часоліній тому, знання про технологію пішло гуляти світом. Крісла пам’яті стали використовувати всі, кому не ліньки. Його креслення з’явилися на «Вікілікс». Реальність раз у раз мінялася. Я повернулася назад на тридцять три роки, щоб почати нову часолінію, бо ж має бути якийсь спосіб зупинити хибні спогади! Вони з’являються щоразу. Хай би що ми робили, світ завжди згадує це крісло.

— І ви шукаєте вихід із цієї петлі? Хочете все перезавантажити?

— Саме так!

— А навіщо?

— Бо сталося те, що я казала. Скринька Пандори відімкнулася. І я не знаю, як її замкнути.

Слейд відходить до раковини, споліскує лице водою.

Тоді вертається до скла.

— Як блокувати хибні спогади? — запитує Гелена.

— В одній часолінії ви мене вбили. В іншій викрали. Тому дозвольте поцікавитися: з якого доброго дива я маю вам допомагати?

— З такого, що, може, в тобі залишилася хоч дещиця порядності?

— Людство заслужило свій шанс розвиватися далі, не бувши обмеженим темницею часу. Заслужило шанс на істинний прогрес. Справою всього твого життя було крісло. Мого — подарувати його людству.

Баррі це починає бісити.

Він каже:

— Маркусе, слухай. Який прогрес? Зараз світ згадає про існування крісла пам’яті, і ці хибні спогади спричинять ядерний апокаліпсис.

— Чому?

— Тому що наші вороги вважають, ніби США переписують історію.

— Цікавить моя думка з цього приводу? — питає Слейд. — Лайно собаче.

Баррі підводиться та підходить до скла.

— Я бачив стільки жахів, що їх вистачить на тисячу життів. Ми з Геленою ледь не загинули в Денвері від ракетного удару. Я спостерігав, як википав Нью-Йорк. Мільйони людей раптом згадували, як вони чотири рази помирали в ядерній бійні.

Гелена дивиться на телефон, тоді на Баррі.

— Щойно прийшло сповіщення про атаку. Мені час до лабораторії.

— Зачекай ще трохи, — просить Баррі.

— До Сан-Франциско надто близько. Ми вже говорили про це.

Баррі свердлить Слейда поглядом крізь скло.

— Що це за особливий спосіб переміщень?

Слейд відступає на крок назад і сідає на краєчок ліжка.

— Я майже сімдесят років прожив, щоб поставити тобі це запитання, а ти будеш просто витріщатися на підлогу? — не відступає Баррі.

Він відчуває, як Гелена торкається його плеча.

— Я мушу йти.

— Зажди.

— Не можу. Ти сам знаєш. Я кохаю тебе. Побачимося в іншому житті. Будемо шукати мікроскопічні кротові нори. Однаково нам не залишилося нічого іншого, так?

Баррі обертається і цілує її. Гелена швидко йде гвинтовими сходами, цокаючи підборами по залізних східцях.

У підвалі лишаються тільки Баррі та Слейд.

Баррі витягує свій телефон, показує Слейду текст оповіщення про можливий ракетний удар по численних цілях в Америці.

Слейд усміхається.

— Я вже казав. Ви мене вбивали, викрадали, а тепер, мабуть, бре…

— Присягаюся, я кажу тобі правду.

— Доведи. От доведи мені, що це не фальшиве повідомлення, яке може прислати будь-хто. Або я пересвідчуюсь на власні очі, або котися ти куди подалі.

— Ми не маємо часу.

— Зате я маю його аж задосить.

Баррі ступає до скляних дверей, виймає ключ і відмикає камеру.

— І що? — питає Слейд. — Думаєш, виб’єш з мене силою?

Баррі справді аж кортить ухопити того та гамселити головою об стіну доти, доки від Слейдової голови нічого не залишиться.

Натомість він каже:

— Ходімо.

— Куди?

— Ми разом спостерігатимемо кінець світу.

Вони підіймаються нагору, минають стійла, комору для збруї, виходять надвір. Ідуть по зарослому високою травою косогору, аж поки залишають ранчо далеко внизу.

У небі сріблиться місяць, освітлюючи довкілля. На заході, за кілька миль, блищить Тихий океан.

На півдні мерехтять вогні прибережних районів Сан-Франциско.

Якусь часину сидять мовчки. Потім Баррі запитує:

— Навіщо ти вбив Гелену в першій часолінії?

— Я був ніхто, — зітхає Слейд. — Порожнє місце. Брів по життю, як той сновида. А потім життя підігнало мені цей… подарунок долі. Можливість прожити все заново. Думай про мене що завгодно, але я не зажав те крісло.

Біля мосту «Золоті ворота» спалахує куля біло-гарячого світла, освітлюючи небо й море дужче за найяскравіший полудень. Світить так, що Баррі мимоволі відвертається. Коли він обертається знову, ударна хвиля котиться затокою, накриває Пресідіо[50] та респектабельний Фінансовий район[51].

Коли друга боєголовка вибухає над Пало-Альто, Баррі дивиться на Слейда.

— Як думаєш, скільки народу загинуло, поки тривав цей спалах? І скільки ще помре страшною смертю від радіації за кілька наступних годин, якщо Гелена не обірве цю часолінію? Те, що зараз коїться у Сан-Франциско, відбувається по всій Америці. У найбільших містах наших союзників. Ми бахнули всім арсеналом по Росії та Китаю. Ось куди завела нас твоя велика мрія. І це вже п’ятий раз. То що, будеш сидіти далі, знаючи, що кров усіх цих людей на твоїх руках? Не дав ти людству жодного прогресу, Маркусе. Ти став нашим катом. Після такого в нас немає майбутнього.

Обличчя Слейда не виказує жодних почуттів.

Він дивиться, як два стовпи вогню здіймаються в небо, наче смолоскипи.

Електричне сяйво Сан-Франциско, Окленда та Сан-Хосе згасло, але самі міста жевріють, наче жар недогорілого багаття.

До них докочується ударна хвиля від першого вибуху, з цієї відстані вона звучить, немов гарматний постріл, який луною віддається межи схилами пагорбів. Земля під ногами здригається.

Слейд потирає голі плечі.

— Вам треба повернутися в самий початок.

— Ми намагалися. Багато разів. Гелена поверталась у вісімдесят шостий…

— Спробуйте мислити не лінійно. Не на початок цієї часолінії. І не останніх п’яти чи шести. Вам треба повернутися до тієї події, з якої все почалося, в оригінальній часолінії.

— Оригінальна часолінія існує тільки в хибних спогадах.

— Правильно. Вам потрібно повернутися назад і запустити її заново. Тільки так ви звільните людей від хибних спогадів.

— Але ж хибні спогади не піддаються фіксації.

— А ви намагалися їх записати?

— Ні.

— Це складніше за все, що ви досі робили. Може так статися, у вас не вийде, і тоді це означатиме кінець. Але в принципі це можливо.

— Звідки ти знаєш?

— Гелена вигадала, як це робити, в мене на платформі.

— Брехня. Якби вигадала, то ми…

Слейд сміється.

— Баррі, не тупи. Звідки, по-твоєму, я знаю, що воно працює? Бо щойно ми знайшли цей спосіб, як я сам ним скористався. Я повернувся в хибний спогад і перезапустив часолінію якраз перед тією миттю, як вона це зрозуміла. — Він клацає пальцями. — Раз — і стер всі її спогади про це відкриття! Її та всіх решти.

— Навіщо?

— Бо кожен, хто знав би, міг би вчинити так само, як зараз пропонуєш ти. Забрати крісло в мене, зробити так, щоб воно взагалі не з’явилося. — Слейд дивиться Баррі в очі, в його зіницях відбиваються міста, охоплені вогнем. — Я був ніким. Наркоманом. Моє життя пішло за вітром. А з кріслом я ставав кимсь особливим. У мене з’явився шанс зробити щось таке, що змінить хід історії. Не міг же я ризикувати всім оцим. — Він хитає головою, усміхається. — І це рішення не позбавлене елегантності, правда? Скористатись відкриттям, щоб його ж стерти.

— Із якої події все це почалося?

— У початковій часолінії я вбив Гелену п’ятого листопада дві тисячі вісімнадцятого року. Поверніться якнайближче до цієї дати… і спиніть мене.

— А як ми…

Наступний спалах світла за сто миль південніше заливає все море.

— Іди, — каже Слейд. — Якщо не доберешся до Гелени раніше, ніж вона помре в капсулі, ти не згадаєш те, що я казав, аж до наступного…

Баррі зривається на рівні й кидається бігти, щодуху мчить пагорбом до будинку, на бігу вихоплює з кишені телефон, зашпортується, падає, знову спинається на ноги та врешті-решт набирає Гелену.

Він біжить до будинку, що сяє вогнями, тримаючи телефон біля вуха.

Гудок.

Гудок.

До нього долітає звук ще одного вибуху.

У телефоні далі йдуть гудки.

Вмикається голосова пошта.

Схил пагорба закінчується, Баррі жбурляє телефон на землю, піт роз’їдає очі.

Будинок уже просто перед ним.

— Гелено! Зачекай! — волає Баррі.

Будинок — масивна заміська резиденція, збудована над річкою, що звивається долом.

Баррі злітає по східцях на ґанок і забігає в дім через передні двері, на ходу гукаючи Гелену. Він ракетою проноситься через вітальню, перекинувши журнальний столик і скинувши склянку з водою, що розбивається на кахляній підлозі.

Тоді коридором у східне крило, повз головну спальню, аж до кінця коридору — де розчинено сейфові двері до лабораторії.

— Гелено, спинися!

Він мчить по сходах до підземної лабораторії, де стоять крісло та деприваційна капсула. Вони мають відповідь. Або принаймні щось, чим можна спробувати скористатися, не чекаючи наступні тридцять три роки. Слейдів погляд у спалахах далеких ядерних пожеж був поглядом не брехуна, а людини, яка раптово усвідомила, що накоїла. Скільки страждань заподіяла.

Баррі перестрибує через останні східці до лабораторії. Гелени не видно ніде, а це означає, що вона вже залізла до деприваційної капсули. Те саме кажуть і екрани терміналів, один із них підморгує червоним написом: «ЗАФІКСОВАНО ВИКИД ДМТ».

Баррі підбігає до деприваційної капсули, хапається за люк, хоче підняти…

Світ зупиняється.

Лабораторія втрачає барви.

Усе його нутро кричить, він мусить зупинити це, вони мають відповідь.

Та він не може ані ворухнутися, ані крикнути.

Гелена померла, а разом із нею — й ця реальність.

Баррі повертається до тями в цілковитій темряві. Він лежить на боці.

Коли Баррі сідає, від цього руху в стелі загоряється світло — спершу тьмяно, потім дедалі яскравіше, проявляючи невеличку кімнатку без вікон, із ліжком, комодом і тумбочкою.

Баррі відкидає ковдри, підводиться з ліжка, непевно тримаючись на ногах.

Переступивши поріг, він потрапляє до стерильного коридору, що футів за п’ятдесят виходить у центральний прохід. Туди виходять ще три коридори. З протилежного боку, але поверхом нижче йдуть житлові приміщення.

Баррі бачить простору кухню.

Столи для пінг-понгу й більярду.

І великий увімкнений телевізор, де на екрані застигло жіноче обличчя.

У Баррі виникає невиразне відчуття, ніби він знає цю жінку, але імені не може згадати. Усе його життя зарилося в землю та не дає себе схопити.

— Є хто живий?

Голос луною розлітається по будівлі.

У відповідь — тиша.

Він прямує центральним проходом, минаючи вивіску на стіні перед наступним відгалуженням:

І ще одна вивіска:

Він спускається сходами та потрапляє на головний рівень.

Просто попереду — вестибюль із пологим нахилом, де з кожним кроком стає холодніше. Закінчується вестибюль дверима, такими з вигляду мудрованими, ніби їх зняли з космічного корабля.

На стіні біля дверей панель, де в реальному часі відображаються погодні дані:

Його ноги в самих шкарпетках мерзнуть, а з того боку тоскно, мов примара, завиває вітер. Баррі береться за важіль на дверях і, діючи, як показано на графічний інструкції, із силою прокручує його донизу та проти годинникової стрілки.

Клацають невидимі засуви, відпущені двері вібрують на завісах.

Баррі штовхає двері — і обличчя обпікає люта, нечувана холоднеча, підсилена вітром. Ніби чиїсь пазурі вп’ялись у шкіру. Він відчуває, як у носі моментально задубіли волосинки, а коли робить вдих, то задихається від болю, який прослизає всередину стравоходом.

Через відчинені двері він бачить стежку, що спускається від станції до крижаної шапки, довкільну темряву, в якій кружляють голки снігу, жалячи обличчя, мов шрапнель.

Видимість не перевищує чверті милі, але при світлі місяця Баррі розрізняє розташовані поблизу інші споруди. Ряд великих циліндричних резервуарів — напевне, станція водоочищення. Вежа, яку хитає вітер, — підіймальний кран чи свердловий агрегат. Телескоп, складений на час бурі. Кілька різних всюдиходів на гусеничному ходу.

Терпіти далі нема сил. Баррі хапається за двері пальцями, які ледве чує, і зачиняє їх. Знову клацають замки. Ревіння знову переходить у примарне виття.

Він іде вестибюлем назад, усередину, освітленими коридорами, відзначаючи ідеальну стерильність і цілковиту безлюдність. Обличчя трохи обморозилось і тепер, у теплі, шкіра починає пашіти.

У цю мить він — людина без пам’яті, і почуття загубленості в часі переповнює його руйнівним екзистенційним жахом. Неначе хтось порушив його сон, і він в тому стані, коли сновидіння переплетені з явою, і ти ще намагаєшся розмовляти з примарами.

Усе, що має Баррі, — його ім’я та розпливчасте відчуття свого «я».

У відпочинковій зоні перед телевізором Баррі бачить порожній футляр від DVD-диску і пульт. Він сідає на один із диванів і натискає кнопку «Відтворити».

Жінка, що з’являється на екрані, сидить на тому самому місці, де сидить зараз Баррі.

Її плечі накриті ковдрою, перед нею на столику парує чашка чаю.

Вона всміхається в камеру, відкидає з обличчя сиве пасмо — і від її вигляду в Баррі здригається серце.

«— Як дивно, — знервовано сміється жінка. — Ти маєш побачити цей запис шістнадцятого квітня дві тисячі дев’ятнадцятого року — наш „улюблений“ день в історії. Твоя свідомість і спогади з попередньої часолінії щойно повернулися. Принаймні мали повернутися. З кожною новою ітерацією твоя пам’ять повертається чимраз повільніше і менш передбачувано. Іноді у тебе випадають цілі часолінії. Тому я й записала це відео — по-перше, щоб сказати тобі, аби ти не лякався, бо ж ти, мабуть, здивований, що опинився на дослідницькій станції в Антарктиді. А по-друге, тому, що я хотіла б дещо розповісти тому Баррі, який пам’ятає всі часолінії та зовсім не нагадує того Баррі, з яким я тепер живу. Тому будь ласкавий, постав це відео на паузу, поки до тебе не повернуться твої спогади».

Баррі ставить відео на паузу.

Навколо повна тиша.

Тільки вітер назовні реве.

Баррі вирушає на кухню, і коли він заварює каву, у нього раптом стискається в грудях.

Схоже, наближається емоційна буря.

Тупий ниючий біль з’являється в основі черепа, з носа пускається кров.

Бар у Портленді.

Гелена.

І як вона помалу розкривається перед ним.

Купівля цієї старої дослідницької станції на зламі тисячоліть.

Вони її переобладнали, тоді привезли сюди крісло та все необхідне для нього обладнання на орендованому «Боїнгу-737», який ледве приземлився на полярну злітну смугу.

З ними прибула група фахівців із фізики частинок вочевидь набраних ще в попередніх часолініях, оскільки фізики ні сном ні духом не відали про справжню мету досліджень. У крижаній шапці була пробурена свердловина діаметром півтора фута і завглибшки 8000 футів, під кригу на глибину понад милю опустили світлочутливі детектори. Вони мали фіксувати нейтрино — одні з найзагадковіших елементарних частинок. Нейтрино не мають заряду, напрочуд рідко взаємодіють зі звичайною речовиною та найчастіше походять із таких космічних об’єктів, як наднові, ядра галактик, чорні діри (допомагаючи їх виявити). Під час зіткнення нейтрино з атомом земної речовини утворюється мюон — частинка, що рухається швидше за світло в середовищі та примушує кригу світитися.

От вони й шукали світлові хвилі, спричинені проходженням мюонів крізь кригу.

Теорія Баррі, розроблена ним ще в попередніх часолініях, стверджувала: якщо в момент переходу чиєїсь свідомості до більш раннього спогаду виникають і одразу зникають мікроскопічні чорні діри та кротові нори, то детектори світла зможуть зафіксувати світлові хвилі, спричинені мюонами, породженими під час зіткнення атомів земної речовини з нейтрино, що виникли в чорних дірах.

Але з того нічого не вийшло.

Вони нічого не знайшли.

І фізики роз’їхалися по домівках.

Шість життів вони намагалися глибше проникнути в механізм дії крісла пам’яті, а все, чого вдалося досягти, — це ненадовго відтермінувати неминуче.

Баррі дивиться на екран, де серед руху застигла Гелена.

З’являються хибні спогади з попередніх часоліній. Як вони жили в Аризоні, в Денвері, на дощовому узбережжі Мену. Його життя без Гелени в Нью-Йорку, життя з нею в Шотландії.

Однак у пам’яті утворилися прогалини. Баррі пригадує, що востаннє вони жили в Сан-Франциско, але пригадує не до кінця: у пам’яті зовсім не залишилося спогадів про останні дні, коли світ усе знову згадав.

Він натискає кнопку «Відтворити».

— Ну що, згадав? Чудово. Єдина причина, чому ти бачиш цей запис, — те, що мене вже немає.

Баррі зронює сльозу. Таких дивних почуттів йому ще не доводилося переживати. Баррі із цієї часолінії знає, що Гелена мертва, і одночасно всі Баррі з попередніх часоліній зараз уперше відчувають біль втрати.

— Мені так шкода, любий.

Він згадує той день, коли вона померла, вісім тижнів тому. До того часу вона зовсім здитиніла — розум залишив її. І Баррі мусив годувати, одягати, купати її.

Але тоді було вже набагато легше, аніж коли вона розуміла, в яку прірву котиться. У хвилини прояснення Гелена порівнювала власні відчуття з блуканням у лісі, схожому на сон: не зрозуміти, хто ти, де ти, в якому часі. Подеколи ж натомість вона щиро вважала, що їй п’ятнадцять років, що живе вона в Боулдері разом із батьками, і намагалася накласти чужі обставини на свої відчуття місця й часу та на свою самосвідомість. Вона часто питала себе, чи не так само почувалась її мати в останній рік свого життя.

«— Ця часолінія — поки мій розум не почав розсипатися — була найкращою з усіх. За моє дуже довге життя. Пам’ятаєш ту нашу поїздку — по-моєму, це було наше перше життя разом, — коли ми дивились, як мігрують імператорські пінгвіни? Пам’ятаєш, як ми закохалися в той континент? Як нам тоді здавалося, що ми самі в цілому світі? Як у воду дивилися, скажи? — Гелена відводить погляд від камери, каже: — Що? Не будь такий ревнивий. Колись ти це подивишся. Коли ти до секунди пам’ятатимеш той час, що ми прожили разом, — усі сорок чотири роки».

Вона знову дивиться в камеру.

«— Мушу сказати тобі, Баррі, що без тебе я не протягнула б стільки. Я не змогла б раз по раз намагатися спинити неминуче. Але сьогодні ми це зупиняємо. Як ти вже знаєш, я втратила здатність фіксувати спогади. Як і Слейд, я надто часто користувалася кріслом. Тож я вже не повернуся в минуле. А якби ти навіть зміг вернутися в ту точку часолінії, де моя свідомість молода й не змарнована переміщеннями, немає жодної гарантії, що ти зумієш переконати мене створити крісло. Та й навіщо? Ми перепробували все. Фізику, фармакологію, нейрологію. Навіть зі Слейдом домовлялися. Час визнати, що в нас нічого не вийшло, і нехай вже те людство саме себе знищує, якщо йому так хочеться».

Баррі бачить себе — він входить у кадр і сідає поруч із Геленою. Обіймає її. Гелена горнеться до нього, кладе голову йому на груди.

Геть нереальне відчуття: він пригадав день, коли Гелена вирішила записати повідомлення для того Баррі, до якого колись повернеться вся пам’ять.

«— До судного дня нам залишилося чотири роки».

«— Чотири роки, п’ять місяців і вісім днів, — каже Баррі-на-екрані. — Та кого це хвилює?»

«— Ми проведемо цей час разом. Тепер у тебе вже з’явилися ті спогади. Сподіваюся, вони чудові».

І це правда.

Поки Гелена зовсім не деградувала розумово, в них було два чудових роки, які вони прожили, не обтяжені спробами завадити світу пригадати свою смерть. Вони прожили просто і спокійно. Виходили на льодовик помилуватися південним сяйвом. Ігри, фільми, куховарство — тут, на першому рівні. Часом вибирались на Південний острів Нової Зеландії чи в Патагонію. Просто були разом. Тисяча коротких митей, але заради них варто жити.

Гелена була права. Це були найкращі роки з усіх його життів.

«— Якось дивно, — каже вона. — Ти зараз дивишся все це, найвірогідніше, за чотири роки від цієї миті, хоча я впевнена, що ти дивитимешся і раніше, щоб побачити моє лице і почути мій голос, коли я буду мертвою».

Щира правда. Він так і робив.

«— Але мені ця мить здається такою самою реальною, як і тобі — твоя. Вони обидві реальні? Чи це лише ігри нашої свідомості? Я можу уявити, як ти сидиш отут за чотири роки, хоча ти біля мене в цей момент, у мій момент, і в мене таке відчуття, що простягни я руку через камеру — і торкнуся тебе. Шкода, що це неможливо. Я прожила більше двох сотень літ і думаю, Слейд казав правду. Наше сприйняття дійсності й часу, від миті до миті — це просто результат нашої еволюції. І виокремлення минулого, теперішнього та майбутнього. Та ми досить розумні, щоб бачити всю ілюзорність цього, навіть коли живемо нею, тож у такі моменти — коли я можу уявити, як ти сидиш там, де тепер сиджу я, як слухаєш мене, як кохаєш мене, як сумуєш за мною — це суща мука для мене. Бо я замкнена у своєму моменті, а ти — у своєму».

Баррі змахує з очей сльози, уся емоційна вага двох останніх років, проведених із нею, і двох місяців, прожитих самотою, — все навалилося на нього.

Він дочекався цієї, уже сьомої, ювілейної точки лише для того, щоб побачити, як воно — бути людиною, в якої за плечима не одне життя. Зрозуміти себе від і до.

Одна річ — почути від когось, що в тебе є дочка. І зовсім інша — самому пам’ятати звук її сміху. Згадати, як уперше ти береш її на руки. Всі ці моменти, зібрані докупи, — заважка для нього ноша.

«— Баррі, ти не вертайся по мене».

Він уже повернувся. Того ранку, коли Баррі прокинувся і побачив її біля себе померлою, він скористався кріслом, щоб повернутися назад на місяць і ще трохи побути з Геленою. Коли вона знову померла, він повернувся ще раз. А потім ще раз. Десять разів він вбивав себе в капсулі, щоб відтягнути настання безмовності та самотнього існування без неї в цьому місці.

«— „Тепер він пішов із цього дивного світу, трохи раніше за мене, — цитує Гелена. — Це нічого не означає. Люди нашого штабу, які вірять у фізику, знають, що відмінність між минулим, теперішнім і майбутнім — просто стійка, нав’язлива ілюзія“. Ейнштейн казав це про свого друга Мікеле Бессо. Чудові слова, правда? Гадаю, він казав правду».

Баррі-екранний плаче.

Баррі-теперішній плаче.

«— Я могла б сказати, що варто було випадково збудувати крісло, фатальне для світу, бо через нього я знайшла тебе, але боюсь, це прозвучить надто жорстоко. Якщо ти прокинешся шістнадцятого квітня дві тисячі дев’ятнадцятого року, і світ раптом нічого не згадає і не провалиться в пекло, я сподіваюся, ти зможеш і без мене жити далі і проживеш дивовижне життя. Шукай свого щастя, Баррі. Ти знайшов його зі мною, а це означає, що щастя досяжне. Якщо світ усе згадає — ми зробили те, що було в наших силах. А якщо тобі врешті-решт буде самотньо, то знай, що я з тобою, Баррі. Можливо, не у твоєму часі. Але в моєму — точно. І в моєму серці».

Вона цілує Баррі коло себе та шле поцілунок на камеру.

Екран чорніє.

Баррі вмикає новини, п’ять секунд дивиться на ошалілого ведучого з BBC, який повідомляє, що по континентальній частині США було завдано удару кількома тисячами ядерних боєголовок, після чого вимикає телевізор.

Баррі йде вестибюлем до дверей, які захищають його від убивчого холоду.

Він іде з давнім спогадом про Джулію. Там вона молода, і він теж.

З ними Меґан, і вони стали табором на озері Сльоза Хмар, високо в Адірондакських горах.

Момент такий близький, що видається, можна дотягнутися рукою. Пахощі глиці. Звучання доччиного голосу. Однак біль пам’яті чорною хмарою зависає у грудях.

Останнім часом Баррі читає великих філософів і фізиків. Від Платона до Арістотеля. Від ньютонівського абсолютного часу до відносного часу Ейнштейна. Єдина істина, що викристалізовується з какофонії теорій та філософських учень: ніхто й гадки не має про предмет суперечки. Святий Августин чудово висловив це ще в IV столітті: «Що ж таке час? Коли ніхто не питає мене про це, я знаю, але як тільки йдеться про пояснення, я вже не знаю»[52].

Трапляються дні, коли час тече повз нього, наче річка. Подеколи здається, що він ковзає його поверхнею. А іноді в Баррі виникає відчуття, що все це вже відбулося, і знання про це просочується в нього дрібка по дрібці, момент за моментом, а його свідомість — як патефонна голка в канавках платівки, на якій все записано — початок, середина, кінець.

Ніби всі наші рішення, всі наші долі незмінні вже після першого подиху.

Баррі вивчає інформацію на дверях:

Але в таку ніч, повну тривожних роздумів і мрій про привидів, час відчувається як щось вторинне стосовно первинного, справжнього рушія — пам’яті. Можливо, пам’ять є чимось фундаментальним, основою, а час — це її похідна.

Біль спогадів ущух, але Баррі на нього не ремствує. Він прожив досить довго, щоб знати: біль від спогадів — це тому, що колись давно, у хибній часолінії, у нього все було чудово.

Котра зараз година, байдуже. Однаково наступні пів року стоятиме ніч. Вітер ущух, але температура різко впала до мінус вісімдесяти — холод, за якого замерзають вії. До дослідницької станції пів милі — єдина плямка рукотворного світла в неозорій полярній пустелі. Око не має за що зачепитися. Від місця, де сидить Баррі, на всі боки, скільки сягає око, тільки біла рівнина вивітреної криги.

У цілковитій тиші цілковитого безлюддя зовсім не віриться, що решта світу розпадається на шматки. І ще менше віриться, що причиною цього стало крісло, випадково створене твоєю коханою. Вона похована в кризі поряд, на глибині чотирьох футів, у труні, яку Баррі збив із соснових обрізків, знайдених у столярній майстерні. Він виготовив намогильний знак із найкращого шматка дуба, який зміг знайти, і вирізав на ньому невеличку епітафію — це було головне його заняття двох останніх місяців.

Він озирає крижану шапку.

Немає навіть натяку на вітер.

Ніщо не ворухнеться.

Цілком промерзлий світ.

Ніби десь поза часом.

Метеори прокреслюють небо, і південне сяйво щойно почало свій танок над обрієм — тремка стрічка зеленої й жовтої барв.

Баррі зазирає в яму біля Гелениної могили.

Вдихає крижане повітря, опускає ногу в яму та опиняється нижче від поверхні рівнини.

Плечі торкаються країв. Між його могилою та могилою Гелени видовбано отвір, через який він може дотягнутися рукою до її труни.

Приємно бути знову біля неї. Чи того, що було колись нею.

Периметр його могили облямовує нічне небо.

Дивитися в космос із Антарктиди — як дивитися з космосу в космос. Такої ночі — ані вітру, ані снігу, ані місяця — мазок Чумацького Шляху більше схожий на небесний вогонь, насичений барвами, яких не побачиш ніде на Землі.

Космос — одне з небагатьох місць на світі, де час наповнений реальним змістом. Розумом Баррі усвідомлює, що, дивлячись на будь-який предмет, він заглядає в минуле. Коли він дивиться на власну руку, потрібна одна наносекунда — мільярдна частинка секунди — щоб її зображення дійшло до його очей.

Коли він дивиться на дослідницьку станцію, до якої пів милі, то бачить її такою, якою вона була 2640 наносекунд тому.

З практичного погляду — в обох випадках усе відбулося миттєво.

Та коли Баррі дивиться в нічне небо, то бачить зорі, світлу яких знадобилися роки, століття і мільйони літ, щоб досягти Землі. Телескопи, здатні зазирнути в глибини космосу, бачать і світло, якому десять мільярдів років, від зір, що засяяли одразу після народження Всесвіту.

Він роззирається — не тільки в просторі, а й у часі.

Зараз Баррі холодніше, ніж коли він виходив на могилу, але недосить холодно. Доведеться розстібнути куртку і трохи роздягнутися.

Він сідає, стягує верхню праву рукавицю та лізе в кишеню.

Дістає фляжку з віскі, трохи зігріту теплом тіла і повітрям між шарами одягу.

На відкритому повітрі холоднеча, віскі тут замерзло б за хвилину.

Потім Баррі витягує пляшечку з оксикодоном[53]. П’ять пігулок по двадцять міліграмів, і якщо він не помре від передозування, то просто замерзне, зморений міцним сном.

Баррі відкорковує пляшечку, висипає пігулки в рот, запиває кількома ковтками крижаного віскі, яке однаково теплішає, опиняючись у шлунку.

Відколи не стало Гелени, він постійно уявляв собі цю мить.

Без неї самотність просто нестерпна, у довкільному світі, навіть якби Баррі залишився жити далі, його ніщо вже не цікавить.

Що буде далі, він не знає і знати не хоче.

Баррі лягає в могилу й думає, що розстібнути куртку краще не тепер, а коли снодійне почне діяти, аж раптом у нього з’являється спогад.

Він думав, що згадав усе, що міг згадати, але тепер у мозку спалахують останні миті попередньої часолінії.

Слейд говорить йому:

— Вам треба повернутися в самий початок. Треба повернутися до тієї події, з якої все почалося.

— Ми намагалися. Багато разів. Гелена поверталась у вісімдесят шостий…

— Спробуйте мислити нелінійно. Не на початок цієї часолінії. І не останніх п’яти чи шести. Вам треба повернутися до тієї події, з якої все почалося, в оригінальній часолінії.

— Оригінальна часолінія існує тільки в хибних спогадах.

— Правильно. Вам потрібно повернутися назад і запустити її заново. Тільки так ви звільните людей від хибних спогадів. У початковій часолінії я вбив Гелену п’ятого листопада дві тисячі вісімнадцятого року. Поверніться якнайближче до цієї дати… і спиніть мене.

Ах ти ж сука!

Баррі пригадує, як нісся з пагорба, вигукуючи на бігу її ім’я. Свої руки, завмерлі на закривці деприваційної капсули, коли закінчилася часолінія.

А що як Слейд мав слушність? Що як старі часолінії ще продовжують існувати? Потрібно взяти спогад про озеро Сльоза Хмар.

Баррі ясно бачив обличчя Джулїї та Меґан. Їхні голоси досі бринять в пам’яті. А що як можна перезапустити хибний спогад, вдихнувши полум’я в сіризну життя лише зусиллям власної свідомості?

Може, це шанс звільнити всіх і кожного в цілому світі від спогадів про хибні часолінії?

Так, і якщо він зможе повернутися не тільки в попередню часолінію, а й у початкову, тоді не буде спогадів ані з наступних часоліній, ані з попередніх.

Бо перед початковою часолінією немає часоліній.

І все буде так, ніби нічого цього взагалі не було.

Баррі випив таблетки. Мине десь пів години, може, трохи більше, перш ніж почнеться їхня дія.

Він різко сідає в могилі, сонливості як не було.

Думки переганяють одна одну.

Може, Слейд і збрехав, але залишатися тут, чекати на смерть поруч із тілом Гелени, тонути в спогадах про неї — хіба це не той самий фетишизм із ностальгійним присмаком, що й з Меґан?

Чи це не просто черговий напад туги за недосяжним минулим?

Повернувшись на станцію, Баррі хапає шолом і планшет для дистанційного керування терміналом. Сідає в крісло, опускає на шолом ментоскоп, який починає тихенько гудіти.

Пів милі від могили до станції він біг. Отже, хвилин десять-п’ятнадцять до початку дії пігулок має.

Баррі вже кілька разів переживав події початкової часолінії: Джулія, Меґан, смерть дочки, розлучення, служба копом у Нью-Йорку.

Хибні спогади в його свідомості накладаються один на одного, кожне життя — як сірий примарний екран. Однак що старіша часолінія, то вона стає темнішою, як віскі, настояний у барильці. Нарешті Баррі виділяє найстарішу часолінію — вона найконтрастніша, і в ній відчувається важкість оригіналу.

Він запускає планшет і створює новий файл для фіксації спогаду. Час уже вичерпався.

Він нічого не пам’ятає про 5 листопада 2018 року. Просто дата в його голові, повідомлена Слейдом, хіба що підкріплена розмовою, яку він вів з Геленою багато-пребагато життів тому.

Але четвертого листопада в Меґан був день народження. Баррі точно знає, де його святкували.

Він натискає кнопку «Запис» і починає пригадувати.

Скінчивши, чекає, поки програма обчислить синаптичний індекс спогаду.

Йому раптом спадає на думку, що коли індекс виявиться занизьким, Баррі буде змушений заритися в програмне забезпечення та вимкнути брандмауер, і це забере більше часу, ніж у нього є.

На планшеті моргає число.

121.

На межі безпечної зони.

Баррі прикріплює інжектор собі на ліве передпліччя та заправляє механізм коктейлем із медикаментів.

Коли Баррі програмує на терміналі порядок реактивації спогаду, йому весь час здається, що пігулки вже діють. Однак він встигає роздягнутися та залізти в капсулу.

Лежачи на спині у воді, він замикає люк над головою.

Його свідомість розлітається в тисячі різних напрямків.

Нічого не вийде, і ти просто сконаєш у капсулі.

До біса світ, рятуй Меґан.

Вернися та помри біля дружини, як збирався зробити останні два місяці.

Не можна опускати руки, Гелені хотілося б саме цього.

У лівому передпліччі чути легеньку вібрацію. Баррі заплющує очі, робить глибокий вдих — хтозна, чи не останній?

Баррі

Світ, як намальований: ні руху, ні життя, ні барв. Але він усвідомлює, що існує.

Дивитися він може лише туди, куди повернуте його обличчя, — на захід, поверх столиків, на річку з майже чорнильною водою.

Усе застигло.

Усе в сірих барвах.

Просто перед Баррі — темний силует офіціанта, несе глек із крижаною водою.

Люди за столиками у тіні парасолів застигли, хто як був: одні сміялися, другі жували, треті пили, четверті протирали рот серветкою.

Усі, як один, нерухомі. Немов барельєфи, вирізьблені на саркофазі.

Просто перед собою Баррі бачить Джулію, яка вже зайняла їхній столик. Вона чекає на Баррі, застигнувши в тривожній задумі, і його жахає пронизлива думка, що це чекання буде вічним.

Геть не схоже на повернення у спогад на живій часолінії.

Там поступово втілюєшся в самого себе, в міру повернення спогадів.

Ти вживаєшся в дію, в енергію.

Тут нічого такого немає.

Раптом Баррі осяює: «Я нарешті в моменті тепер».

Незалежно від того, ким він є чи ким став, неймовірна свобода руху — ось що відчуває Баррі. Він уже не обмежений трьома вимірами, і Баррі думає: «Чи не про це торочив Слейд, коли казав про особливий спосіб переміщення в часі? Цікаво, Всесвіт він теж так сприймав?»

Якимось незбагненним чином Баррі розвертається всередині себе самого і дивиться назад крізь…

Він не знає, крізь що.

Принаймні не одразу розуміє.

Він застиг на передньому краї чогось схожого на розмазаний по небу рух зорі, з тією лиш різницею, що те щось — частка його самого, як рука чи розум.

І те щось віддаляється та блищить, загортаючись у нескінченну спіраль.

І це — найпрекрасніше, найзагадковіше з усього, що він бачив.

На рівні, якого Баррі сам собі не може пояснити, він усвідомлює, що це його первинна світолінія, і вона ввібрала все його існування, оформлене у спогади.

Усі, які він коли-небудь мав.

Усі, які зробили його тим, ким він є.

Проте це не єдина світолінія. Від неї відгалужуються інші, звиваючись у часопросторі.

Баррі має спогади з тієї часолінії, де він рятує Меґан від машини.

Три коротших часолінії — у кожній із них він наприкінці гине в готелі Слейда.

Наступні життя, упродовж яких вони з Геленою намагалися відвернути кінець реальності.

І навіть ті відгалуження, які Баррі створив під час останнього життя в Антарктиді, — схожі на шпиці десять радіальних спогадів, утворені його смертями в капсулі, коли він помирав навмисно, аби ще трохи побути з Геленою.

Більше вони вже нічого не означають.

Баррі тепер у початковій часолінії.

Він, прискорюючись, рухається проти течії річки свого життя.

Він пробивається крізь забуті моменти та усвідомлює врешті-решт, що пам’ять — це єдине, з чого він складається.

Не тільки він — усе на світі.

Коли голка свідомості торкається спогаду, життя Баррі починає крутитися, і він потрапляє в застиглий момент…

Запах опалого листя і холодний дотик осені у великому місті, Баррі плаче на Ремблі в Центральному парку — він і Джулія щойно підписали документи про розлучення.

І знову рух…

Уже швидше…

Крізь незліченні спогади.

Численні, неначе зірки, — Баррі ніби дивиться у Всесвіт, яким є він сам.

Похорон матері.

Він дивиться згори в її відкриту труну, його руки на її руках, їхня холодна твердість, він вдивляється в її обличчя і думає: «Це не ти…»

Тіло Меґан на тротуарі, її деформована грудна клітка — суцільний синець.

Ось він знаходить її на узбіччі неподалік від дому.

«Чому саме ці моменти?» — думає Баррі.

Ось він веде машину через передмістя в холодну темну ніч десь між Днем подяки та Різдвом, Джулія на пасажирському сидінні спереду, Меґан — на задньому, всі мовчать і уважно роздивляються крізь вікна різдвяні гірлянди. Короткий перепочинок посеред життя, між бурями, — нетривала гармонія, коли все на місцях.

Зірвався знову, несеться крізь тунель, чіпляючись за стінки-спогади.

Меґан за кермом його «камрі», багажник, зім’ятий об двері гаража, лице червоне, у сльозах, а руки так стиснулися на кермі, що побіліли кісточки.

Зелені від трави коліна шестирічної Меґан, яка грала у футбол, обличчя рум’яне, щасливе.

Перші кроки маленької Меґан у їхній бруклінській малометражці.

Що реальне в цьому моменті?

Перший доторк до дочки в лікарняній палаті — долоня торкається малесенької щічки.

Джулія бере його за руку, веде до спальні першої квартири, яку вони зняли разом, садовить його на ліжко й каже, що вона вагітна.

«Невже я доживаю останні секунди в тій капсулі в Антарктиді, а моє життя проноситься переді мною?» — думає Баррі.

Їзда додому після першого побачення з Джулією та сильне, аж до невагомості, піднесення від того, що він знайшов своє кохання.

«А що як це просто останні електричні спалахи загасання мого мозку?

Шалена активність нейронів, що викривляє моє сприйняття реальності та спричиняє хаотичні спогади?

Невже це те, що відчувають люди перед смертю?

Тунель і сяйво?

Оцей хибний рай?

Чи означає це, що я не зміг наново запустити початкову часолінію, і світу кінець?

А чи я поза межами часу, мене засмоктує всепоглинуща чорна діра моїх спогадів?»

Його руки на батьковій труні, суворе розуміння, що життя — це біль, і так буде вічно.

Йому п’ятнадцять, його кличуть до директора, на дивані заплакана мама, і ще до того, як йому щось кажуть, він розуміє: щось сталося з батьком.

Сухі губи і тремтливі руки першої поцілованої ним дівчини, Баррі навчається в середній школі.

Мама штовхає візок для покупок між стелажами з кавою в супермаркеті, а він плететься позаду, стискаючи в кишені шматок украденої цукерки.

Ранок, він стоїть із батьком на під’їзній доріжці перед їхнім будинком у Портленді, штат Орегон.

Пташки замовкли, все завмерло, у повітрі — нічна прохолода.

Обличчя батька, що спостерігає за затемненням, вражає сильніше, ніж саме затемнення. Чи часто ми бачимо батьків такими приголомшеними?

Він у ліжку на другому поверсі фермерського дому XIX століття в Нью-Гемпширі в бабусі з дідом, з Білих гір сходить літня гроза, заливаючи поля та яблуні, брязкаючи по бляшаному даху.

Мить, коли в шість років він розбив велосипед і зламав руку.

Світло, що вливається у вікно, тіні від листя, які танцюють на стіні над колискою. Надвечір’я — Баррі не знає, звідки йому це відомо — і материнський спів, що звучить у дитячій кімнаті.

«Мій найперший спогад».

Баррі не може пояснити чому, але в нього таке відчуття, ніби спогад, який він намагався знайти все життя, і спокусливість ностальгії всмоктують його свідомість.

Бо це не просто рафінований спогад про дім — це безпечний та бездоганний момент, до того, як він дізнався, що таке справжній біль.

До того, як зазнав фіаско.

До того, як втратив дорогих йому людей.

До того, як у ньому прокинувся страх, що його найкращі дні вже позаду.

Баррі підозрює, що він міг би вкласти свою свідомість у цей спогад, як стару людину — в тепле м’яке ліжко.

І вічно проживати цю чудову мить.

Можливі гірші долі.

А от кращі — навряд.

Ти цього хочеш?

Зануритись у натюрморт, створений пам’яттю, бо твоє серце розбите життям?

Стільки життів він жив у стані неминущого жалю, нав’язливо та згубно повертаючись до кращих часів, до моментів, які хотів би змінити.

Більшу частину тих життів Баррі провів, не відриваючись від дзеркала заднього огляду.

Аж до Гелени.

Неначе молитва, виринає думка: «Не хочу більше озиратися назад. Я ладен визнати, що моє існування подеколи буде болісним. Надалі жодних спроб до втечі, ані через ностальгію, ані через крісло пам’яті. Що перше, що друге — один чорт.

Життя з чит-кодом[54] — не життя. Наше існування — це не те, що слід спроектувати або оптимізувати для уникнення болю.

От що значить бути людиною: краса і біль — перше без другого не має сенсу».

І він знову в кав’ярні.

Води Гудзону синішають і починають текти. Барви наповнюють небо, обличчя клієнтів, будівлі та кожну поверхню. Баррі відчуває дотик вранішньої прохолоди, що струменить із річки й потрапляє на лице. Відчуває запах їжі. Світ несподівано починає бриніти, вібрувати голосами людей, які сміються та розмовляють навкруг нього.

Баррі робить глибокий вдих.

Кліпає очима.

Він усміхається й плаче.

І нарешті рушає до Джулії.