Рекурсія

Баррі 6 листопада 2018 року

Жінка з вогняним волоссям бере Баррі за руку й тягне його тротуаром подалі від заїзду до підземного паркінгу.

— Тут небезпечно, — каже вона. — Пройдімося до вашої машини. Пенсільванський вокзал, правильно?

Баррі вириває в неї руку й вирушає в протилежному напрямку.

Жінка кричить йому вслід:

— Ви спостерігали повне сонячне затемнення разом з батьком, стоячи на під’їзній алейці вашого дому в Портленді. А літо проводили в бабусі з дідом на їхній фермі у Нью-Гемпширі. Сиділи в яблуневому саду та тішили себе химерними історіями.

Баррі спиняється та озирається на неї. Вона говорить далі:

— Коли померла мама, ви були спустошені та водночас і вдячні, бо знали час, коли це має статися, і встигли з нею попрощатися як слід. І вона точно бачила, що ви її любите. Бо з батьком було геть інакше, він помер несподівано, коли вам було п’ятнадцять років. Ви й досі часом прокидаєтеся серед ночі з думкою, чи знав він, що ви любите його.

Коли вони підходять до його машини, Баррі вже тремтить усім тілом. Гелена опускається навколішки просто на мокру бруківку та проводить руками по автомобільному днищу.

— Що ви робите? — питає Баррі.

— Перевіряю, чи нема маячка.

Вони ховаються в салон від дощу, Баррі вмикає пічку і чекає, коли прогріється від двигуна повітря, що надходить крізь вентиляційні отвори.

За ті сорок хвилин, поки вони їхали від 50-ї вулиці, Гелена встигла розповісти таку божевільну історію, що Баррі не знав, чи їй вірити. Мовляв, вона ще в попередній реальності на списаній нафтовій платформі цілком випадково створила своє крісло.

— Я стільки всього ще маю вам розповісти, — говорить Гелена, пристібаючись ременем.

— Можна поїхати до мене.

— Там небезпечно. Маркус Слейд про вас знає, знає, де ви живете. Якщо колись у майбутньому він зрозуміє, що ми з вами діємо спільно, він через вас дістанеться до мене. Він зможе скористатися кріслом, щоб повернутися в цей вечір і застукати нас у цю мить. Вам слід забути про лінійне мислення. Ви не уявляєте, на що здатна ця людина.

Вгорі пропливають вогні тунелю Бруклін — Беттері, Гелена розповідає Баррі, як їй вдалося втекти з нафтової платформи Слейда у свій спогад і потрапити до Канади.

— Я була готова все життя провести в якомусь закутку. Або вбити себе, якщо Слейд нападе на мій слід. Я залишилася сама як палець: мама померла в одинадцятому році, батько — трохи пізніше. А в дві тисячі шістнадцятому стали з’являтися перші повідомлення про нову таємничу хворобу.

— Синдром хибної пам’яті.

— Про СХП ще тільки починали говорити, але я одразу зрозуміла, що це Слейд. Перші два роки, поки я була в бігах, він не міг пам’ятати про час, коли ми разом працювали на платформі. Він думав, я зникла після того, як Чжи Ун прийшов до мене з його пропозицією. А у дві тисячі дев’ятому, в ту ніч, коли я сіла в крісло і втекла, у Слейда з’явилися спогади про мене. Так, хибні спогади, але — зізнаюсь, тут я помилилася з розрахунками — там було досить інформації, щоб він врешті-решт своїми силами створив і крісло, і все, що потрібно для нього. Я приїхала в Нью-Йорк, бо, схоже, епідемія розпочалася саме тут. Я вважала, що Слейд просто в місті збудував нову лабораторію та випробовував крісло на людях. Але відшукати його не змогла… Ми вже майже на місці.

У самісіньких нетрях району Ред-Гук Баррі повільно проїжджає повз низку складів над водою. Гелена показує свій будинок і просить Баррі зупинити машину в темному провулку за п’ять кварталів від нього, між двома переповненими смітниками.

Дощ закінчився.

Надворі тихо, аж нерви гудуть. У повітрі густий сморід від вологого сміття і застояних калюж. З голови не йде образ Меґан: вона лежить на брудному тротуарі перед домом, і її босі ноги визирають з-під мокрого простирадла.

Баррі придушує батьківське горе, відчиняє багажник, хапає дробовик і коробку патронів до нього.

Чверть милі вони йдуть розбитими тротуарами. Баррі напружено вслухається в тишу: чи не почується звук кроків або автомобіля? Однак чути лише віддалений гуркіт вертольотів, що кружляють над містом, та ще низьке гудіння барж, які курсують по Іст-Ривер.

Гелена веде Баррі до непримітних металевих дверей у боковій стіні будівлі, що стоїть над водою. Будівлю досі прикрашає логотип броварні, якій вона колись належала.

Гелена набирає код на дверях, і, коли вони заходять усередину, вмикає світло.

Тут сильно пахне відпрацьованим зерном, а звуки їхніх кроків відлунюють, як у спорожнілому соборі.

Вони проходять повз ряди бродильних чанів з неіржавної сталі, минають заіржавлений резервуар для сусла та рештки наливної лінії.

Здолавши чотири сходових прогони, вони опиняються на просторому горищі з величезними вікнами від підлоги до стелі. З вікон видно річку, Губернаторський острів й окреслений світлом південний край Мангеттену.

Підлога вкрита кабелями й густо всипана друкованими платами.

Під старою цегляною стіною гуде стійка зібраних на замовлення серверів і, схоже, стоїть ще не закінчене крісло — дерев’яна рама зі жмутками голих дротів, які обплутують підніжок, бильця.

На верстаті закріплено щось, віддалено схоже на шолом, обплутаний мішаниною недопаяних дротів.

— Конструюєте своє крісло? — питає Баррі.

— Дещо з інженерних і програмувальницьких робіт я віддаю на аутсорс, але це вже моя третя спроба, тож рука в мене трохи набита, і ще рятують інвестиції. Інформатика не стоїть на місці, тож тепер це не таке дороге задоволення, як тоді, на платформі. Їсти хочете?

— Ні.

— А я голодна як собака.

За серверами видніється маленька кухня, навпроти, під вікном, стоять комод і ліжко. Без чіткого поділу на робочу й житлову зону горище скидається на лабораторію якогось фрикуватого, щоб не сказати божевільного, професора — і хтозна, може, так воно і є.

Баррі ополіскує лице над раковиною у ванній, і коли він виходить, Гелена вже чаклує біля плитки над двома сковорідками.

— Я люблю яєчню по-мексиканськи, — попереджає її Баррі.

— Знаю. А надто — за моїм рецептом. Точніше кажучи, за рецептом моєї мами. Сідайте.

Баррі сідає за столик «Фарміка», і Гелена подає йому тарілку.

Голодним він не почувається, але чудово розуміє, що треба поїсти. Баррі надрізає одне ледь просмажене яйце, і ріденький жовток стікає на квасолю із зеленою сальсою. Баррі відкушує великий шмат. Гелена мала слушність: такої смакоти він ще в житті не їв.

— Тепер я мушу розповісти вам і про те, що ще не сталося, — каже Гелена.

Баррі сидить напроти неї. Щось ледь відчутне в погляді Гелени говорить про те, що вона от-от зірветься.

— Після Біг-Бенду, — починає Гелена, — спричинений синдромом хибної пам’яті психоз досягне свого апогею. Що найдивніше, синдром і далі розглядатимуть як невідому епідемію без виявленого збудника, хоча деякі фізики-теоретики вже почнуть просувати ідеї про мінітунелі та висловлювати припущення щодо ігор із часопростором. Післязавтра з групою спецпризначенців ви вирушите до готелю Слейда. Він і більшість його людей загинуть у ході рейду. Газети напишуть, що Слейд поширював нейровірус, який атакує ділянки мозку, де зберігаються спогади. В усіх новинах тільки й мови буде, що про це, однак за місяць загальна істерика зійде нанівець. Скидатиметься на те, ніби таємницю розгадано, порядок відновлено, нових випадків СХП не очікується.

Гелена жадібно ковтає кілька шматків, і Баррі зауважує, що сидить за одним столом із жінкою, яка віщує йому майбутнє. Та найдивніше не це. А те, що він починає їй вірити.

Гелена відкладає виделку.

— Але я знаю, що це ще не кінець, — каже вона. — Я припускаю найгірше: після вашого рейду крісло потрапило ще в чиїсь руки. І тому за місяць я знову знайду вас. А щоб ви не мали сумнівів щодо моїх намірів, я розповім вам, що саме ви знайшли в лабораторії Слейда.

— І я вам повірю?

— Не одразу. Ви розповісте мені, що під час рейду Слейд, перед тим, як загинути, намагався знищити й крісло, й процесори, та щось таки вдалося врятувати. Урядові агенти (ви не знали, на кого вони працюють) побували в готелі та повигрібали геть усе. Я напевне не знаю, але припускаю, що вони й гадки не мають про призначення крісла та як воно діє. Там мало що вціліло, але вони працюють день і ніч, щоб відновити все. А тепер уявляєте, що буде, якщо їм це вдасться?

Баррі йде до холодильника, тремтячими руками відчиняє дверцята й дістає пару холодних пляшок пива.

Він сідає назад.

— І все це станеться тому, що ми наїдемо на Слейдову лабораторію?

— Так. Ви на собі відчули, що таке це крісло. Ви знаєте, що воно може. Як я розумію, Слейд із його допомогою повертає тих, кого він сам обрав, у їхні спогади. Чи хтось знає, навіщо він це робить? І подивіться на страх і на паніку, які це спричиняє. Кілька фокусів з реальністю — і людство просто збожеволіє. Ми повинні його зупинити.

— І для цього нам потрібне це крісло?

— Воно запрацює аж за чотири місяці. Що довше ми чекаємо, то більша ймовірність, що хтось знайде лабораторію Слейда раніше, ніж ми туди потрапимо. Ви вже прохопилися про неї Ґвен. Варто людям дізнатися, що крісло існує, як спогад про нього постійно буде повертатися до них, незалежно від того, у скількох часолініях вони побувають. Так само як Джулія і Меґан згадували вчора ввечері загибель Меґан.

— Спогади повернулися до них лише тоді, коли ми досягли моменту, в який я опинився в кріслі в попередній реальності. Це завжди так стається?

— Так, бо саме в цей момент їхня свідомість і пам’ять з попередньої реальності вливаються в ту, яка існує зараз. Я називаю це стикуванням, злиттям двох дат в одну.

— І що, по-вашому, ми маємо робити?

— Завтра беремо під контроль лабораторію Слейда. Знищимо крісло, програмне забезпечення, всю інфраструктуру — щоб не залишилося навіть натяку на нього. У мене вже навіть готовий вірус. Ми запустимо його до автономної мережі Слейда, щойно добудемося всередину. Вірус там геть усе відформатує.

Баррі прикладається до пляшки, і пиво знімає напругу, що тримала живіт.

— А я-майбутній з оцим планом погодився?

Гелена всміхається.

— Ну взагалі-то це наш спільний план.

— Я вважав, що ми маємо шанс?

— Чесно? Ні.

— А ви що думаєте?

Гелена стомлено відкидається на спинку стільця. Вона здається вкрай виснаженою.

— Я думаю, що другого такого шансу в нас уже не буде.

Баррі стоїть коло суцільного вікна біля Гелениного ліжка й дивиться на чорну як ніч річку та місто за нею. Він сподівається, що із Джулією все гаразд, хоч віриться в це не дуже. Коли він подзвонив до неї, вона розплакалась у слухавку, а потім відключилася і більше не відповідала на його дзвінки. Баррі здогадується, що вона якоюсь мірою вважає його винуватцем усього, що сталося.

Над небокраєм підноситься Біг-Бенд, і Баррі думає, чи звикне він колись до нього, чи ця будівля так і залишиться тут символом того, якою ненадійною може бути реальність.

Гелена підходить до нього.

— З вами все гаразд? — питає вона.

— Мені з голови не йде мертва Меґан на хіднику. Я, можна сказати, бачив її лице крізь мокре простирадло, що вони накинули на неї. Повернутися назад на одинадцять років, прожити їх знову — і це нічого не змінило в долі родини.

— Баррі, мені дуже шкода.

Він обертається до неї.

Робить глибокий вдих — видихає.

— З пістолетом доводилось мати справу? — цікавиться детектив.

— Так.

— Давно?

— Баррі-майбутній знав, що йти в будівлю Слейда доведеться лише нам двом, тож ми добряче повправлялися на стрільбищі.

— І ви точно готові до цього?

— Я створила це крісло, бо в моєї мами була хвороба Альцгеймера. Мені хотілося допомогти їй і таким, як вона. Я думала, якщо ми навчимося фіксувати спогади, то з часом навчимося й боротися з їхньою втратою. Я не хотіла, щоб крісло вийшло таким. Тимчасом воно не тільки знищило моє життя, а й знищує тепер життя інших людей. Люди втратили своїх близьких. Втратили свої життя. Навіть дітей втрачають!

— Ну, ви ж точно цього не хотіли.

— А проте… через мої амбіції цей пристрій потрапив до Слейдових рук, а пізніше — до інших. — Вона дивиться в очі Баррі. — Ви тут теж через мене. Через мене весь світ помалу божеволіє. І через мене виросла та чортова будівля, якої вчора не було. Тож мені байдуже, що станеться зі мною завтра, головне — стерти всі сліди існування крісла. Якщо заради цього треба буде вмерти — я готова.

Аж до цієї миті Баррі не підозрював, який тягар її гнітить. Як вона ненавидить себе і як їй шкода, що так сталося. Що має відчувати науковець, чий винахід руйнує спогади і час? Ціною яких зусиль удається Гелені витримати цей тягар провини, жаху, розпачу та безнадії?

— Хай там як, — каже Баррі, — а завдяки вам я бачив, як моя дочка стала дорослою.

— Даруйте за відвертість, але цього ви не мали бачити. Якщо ми не зможемо покладатися на власну пам’ять, людству кінець. Він уже настає.

Гелена дивиться на місто за річкою, і Баррі думає: «Є в цій її вразливості щось дуже-дуже незвичайне».

— Гадаю, нам обом не завадить поспати, — каже вона. — Можете зайняти моє ліжко.

— Я не збираюся лишати вас без ліжка.

— Я однаково майже завжди сплю на дивані — вмикаю телевізор і під нього засинаю.

І вона розвертається, наміряючись піти.

— Гелено…

— Що?

— Розумію, що не знаю вас по-справжньому, але, повірте, ваше життя — не тільки це злощасне крісло.

— Ні. Крісло — це я і є. Першу частину свого життя я намагалася збудувати його. Ну, а решту життя намагатимусь його знищити.

Гелена 7 листопада 2018 року

Вона лежить обличчям до телевізора, світло екрана мерехтить на її заплющених повіках, а гучність накручено так, аби лише відволікти її тривожний розум. Аж раптом щось примушує її спам’ятатися.

Вона ривком сідає на дивані. Але це Баррі: він тихенько плаче у протилежному кутку кімнати. Їй дуже хочеться втішити його, та ще зарано — вони ж майже не знайомі. А крім того, мабуть, йому зараз краще побути сам на сам зі своїм горем.

Гелена знову вмощується на подушках, диван пружинить і рипить. Вона замотується в ковдру. Як же все-таки дивно пам’ятати майбутнє.

Пам’ять про її прощання з Баррі в цій самій кімнаті, яке відбудеться за чотири місяці, ще досі відлунює болем. Вона плавала в капсулі, а Баррі нахилився до неї та поцілував. Коли він зачиняв люк, в очах його стояли сльози. В її також. У майбутньому перед ними відкривались такі перспективи, а вона вбивала їх.

Баррі, якого вона залишила, вже знає, чи вдалася Геленина задумка. Він знатиме це тієї самої миті, коли вона помре у капсулі, його реальність моментально зміниться і стане іншою — реальністю, яку зараз творить Гелена.

У ній виникає непереборне бажання розбудити Баррі-нинішнього і все йому розповісти.

Але жінка приборкує це бажання. Додай справі емоцій — і тільки ускладниш завтрашнє проникнення до лабораторії Слейда.

Та й що вона йому скаже? Що між ними проскочила іскра? Виникла хімія? Ні, нехай усе йде за планом. Головне, щоб завтра все пройшло як слід. Компенсувати шкоду, якої зазнав світ через її розум, вона не в змозі, то, може, вдасться загоїти рану, зупинити кровотечу.

Колись вона плекала грандіозні задуми: здолати наслідки хвороби, що руйнує пам’ять. Тепер, коли немає вже ні матері, ні батька, ні справжніх друзів, крім хіба що чоловіка, якого відділяють від Гелени чотири місяці недосяжного майбутнього, її мрії про глобальні перетворення змінилися глибокими переживаннями.

Як би вона хотіла знову мати змогу спокійно лежати в ліжку і нічим не картатися!

Гелена намагається заснути, розуміючи, що сьогодні їй це потрібно більше, ніж будь-якої іншої ночі в житті.

І зрозуміло, що сон не бере її.

Увечері вони тихесенько вислизають через чорний хід, добру хвилину вивчають прилеглі вулиці й тільки тоді виходять на відкрите місце. Практично весь район — занедбана глуха промзона, де майже зовсім не їздять машини та немає нічого підозрілого.

Ведучи машину через Бруклінські висоти, Баррі кидає погляд на Гелену.

— Вчора, показуючи мені своє крісло, ви обмовилися, що вже двічі його будували. Коли був перший раз?

Гелена відпиває взяту каву — її порятунок після минулої безсонної ночі.

— У початковій реальності я керувала групою з досліджень і розробок, що працювала на компанію «Іон» у Сан-Франциско. Компанію не цікавили медичні аспекти мого крісла. Для неї важили тільки розваги та прибуток від них. Я працювала до сьомого поту, але програма тупцювала на місці.

«Іон» уже був ладен закрити цю тему, як раптом у піддослідного не витримало серце, і він сконав у капсулі. Ми пережили зсув реальності, такий незначний, що ніхто нічого не помітив. Крім мого асистента Маркуса Слейда. Слід віддати йому належне: він оцінив мій винахід раніше, ніж я сама.

— І що сталося потім?

— За кілька днів він попросив, щоб я прийшла в лабораторію. Мовляв, якась там невідкладна справа. Я приходжу, в нього пістолет. Під прицілом я зайшла в систему, завантажила програму реактивування спогаду, який ми зчитували з його пам’яті. І коли я все виконала, він застрелив мене.

— Коли це сталося?

— Два дні тому, п’ятого листопада дві тисячі вісімнадцятого року. І зрозуміло, що відтоді змінилося кілька часоліній.

Баррі в’їжджає на Бруклінський міст.

— Не сприйміть це як закид, — каже він, — але чому ви не обрали інший спогад?

— Де я не народилася б на світ і не створила б крісло?

— Ні, я не це мав на увазі.

— Я не можу повернутися в минуле, що передує моєму народженню. Хтось інший — може, і тоді я стаю хибним спогадом. Але жодні парадокси ані з прадідами, ані з часом неможливі, коли йдеться про крісло. Усе, що відбувалося, навіть якщо його змінити чи не дозволити, живе в хибних спогадах. Проти причинно-наслідкових зв’язків, знаєте, не попреш.

— Окей, а якщо повернутись у спогад на нафтовій вишці? Там ви могли б зіпхнути Слейда в море або щось таке.

— Усе, що відбулося на платформі, перекочувало в хибні спогади. А в них не можна повернутися. Ми намагалися — і наслідки були катастрофічні. Але я згодна з вами. Я мала б убити його, поки була така можливість.

Зараз вони на півдорозі через річку, натягнуті троси пролітають над самою головою. Чи в каві річ, чи в близькості до міста, але Гелена раптом збадьорюється.

— Що таке хибні спогади? — цікавиться Баррі.

— А це якраз і є те, що ви називаєте хибною пам’яттю. Хоча вони зовсім не хибні. Просто події відбувалися на іншій часовій прямій, яку хтось обірвав. Скажімо, та часолінія, де вашу дочку збила машина, — це вже хибні спогади. Ви обірвали одну лінію та розпочали другу в той момент, коли Слейд вмертвив вас у деприваційній капсулі.

Вони в’їжджають у Мідтаун[37], їдуть по Третій авеню на північ, тоді на Східну 49-ту вулицю і нарешті зупиняються на узбіччі біля бутафорського входу до будівлі Слейда — псевдо-фоє з рядом ліфтів, які нікуди не везуть. Єдиний справжній шлях усередину — через підземний паркінг на 50-й вулиці.

Періщить дощ, коли вони виходять із машини. Баррі витягує з багажника чорний наплічник, і Гелена йде за ним хідником трохи вбік від будівлі, ближче до входу в бар, де вже колись — це станеться за чотири місяці — вони були, прикидали, як проникнути у Слейдів готель тунелями, і планували саме ці години.

У смердючій забігайлівці, що зветься «Дипломат», водночас і людно, і тоскно. Тоскність запам’яталася Гелені з попередніх відвідин. Баррі витягує поліційний жетон, щоб привернути увагу мініатюрного бармена. Це той самий тип, з яким вони зустрінуться за чотири місяці в хибному майбутньому — козел із комплексом Наполеона, але готовий навалити у штани від страху перед копами. Це грає їм на руку. Баррі відрекомендовується, а тоді Гелена, на правах його напарниці, пояснює бармену, що їм потрібен доступ у підвал, бо є інформація, ніби минулої ночі там когось зґвалтували.

Минає п’ять секунд, і Гелені починає здаватися, що цей номер не вигорить. Бармен так витріщається на неї, ніби не зовсім розуміє, що вона тут робить. Він може попросити показати ордер. А може перестрахуватися й зателефонувати власнику. Аж ні, натомість він гукає якусь Карлу.

Одна з офіціанток ставить на барну стійку тацю з порожньою тарою і неквапно підходить до них. Бармен каже:

— Це копи. Вони хочуть потрапити в підвал.

Карла знизує плечима, не кажучи ні слова, розвертається і йде через весь бар до холодильного приміщення. Лабіринтом між сріблястих барилець вона веде їх до вузьких дверей у найдальшому закуті холодильної.

Знявши із цвяшка на стіні ключі, Карла відмикає двері.

— Але попереджаю, світла там нема.

Баррі видобуває з наплічника ліхтарик.

— Ви, я бачу, до всього готові, — зауважує Карла. — Ну все, лишаю вас самих.

Баррі чекає, поки Карла зникне, і відчиняє двері до підвалу.

Промінь ліхтарика вихоплює з пітьми тіснючий сходовий колодязь із не надто надійними на вигляд східцями, що збігають донизу. В ніздрі б’є затхле вологе повітря — так пахнуть місця, які давно не бачили людей.

Гелена робить глибокий вдих, намагаючись сповільнити шалене калатання серця.

— Ідемо? — питає Баррі.

— Ідемо.

Гелена йде за ним рипучими східцями й опиняється в підвалі з обваленими стелажами та проржавілою металевою бочкою, набитою згорілим мотлохом.

У протилежному кутку підвалу Баррі з диким рипом відчиняє ще одні двері. Переступивши поріг, вони опиняються в коридорі зі склепінчастою стелею із цегли, що кришиться.

Тут, під міськими вулицями, холодніше, у повітрі — стійкий запах вологості й цвілі. Десь у пітьмі дзюрчить вода і чути шурхіт. Гелена боїться, що це щури.

Вона йде перша.

З-під ніг з хлюпанням розлітаються бризки.

Через кожних пів сотні футів вони входять у напівзруйновані двері, за якими — підвальна частина нової будівлі.

На другому перехресті Гелена повертає у прохід і футів за сто зупиняється та показує Баррі на двері, які нічим не відрізняються від інших.

Щоб провернути дверну ручку, доводиться трохи попітніти, та коли це нарешті вдається, Баррі із силою б’є у двері плечем та відчиняє їх.

З тунелю вони потрапляють до іншого підвалу.

Баррі кидає наплічник на кам’яну долівку та швидко починає його розбирати. Фомка, стяжки, коробка патронів дванадцятого калібру, дробовик і чотири запасних обійми для його «глока».

— Візьміть собі стільки патронів, скільки зможете нести, — каже він Гелені.

Гелена розриває коробку і напихає патронами внутрішні кишені своєї шкірянки. Баррі перевіряє, чи заряджений його «глок», скидає пальто і теж розпихає запасні обойми по кишенях. Тоді він бере фомку і йде через увесь підвал до інших, новіших на вигляд, дверей. Двері замкнено зсередини. Баррі вставляє кінчик фомки якнайглибше в одвірок і щосили налягає на неї.

Спочатку чути лиш його напружене сопіння. Та по деякім часі лунає тріск дерева, із дзеньканням руйнується метал. Двері піддалися, Баррі просовує руку в отвір і скидає поламаний заіржавілий замок. Тоді він обережно відчиняє двері, якраз настільки, щоб вони з Геленою змогли пройти в них.

Вони виходять у стару котельню готелю. Приміщенням, здається, не користувалися добрих пів століття. Маневруючи в лабіринті застарілого устаткування й датчиків, вони доходять до масивного котла. За котлом — інші двері, і Баррі та Гелена опиняються на нижчому рівні службових сходів, що спіраллю зникають у темряві.

— Так, ще раз: на якому поверсі Слейдів пентхаус? — пошепки питає Баррі.

— На двадцять четвертому. Лабораторія — на сімнадцятому, серверна — на шістнадцятому. Ви готові?

— От проїхатися б на ліфті…

Їхній план — знайти Слейда. Тільки б він був у своєму пентхаусі. В іншому разі, зачувши постріли або щось запідозривши, він, найімовірніше, рвоне до крісла, щоб устигнути повернутися в часі назад і зупинити їх до того, як вони ступлять до його готелю.

Баррі починає підійматися сходами, підсвічуючи собі ліхтариком. Гелена йде за ним, намагаючись ступати якомога тихіше, але зношене дерево сходів прогинається і рипить під їхніми ногами.

За кілька хвилин Баррі спиняється біля дверей, поряд із якими на стіні намальовано цифру 8, вимикає світло.

— Що таке? — пошепки питає Гелена.

— Я щось почув.

Вони стоять і прислухаються до темряви. Серце в Гелени гупає, дробовик у руках важчає щосекунди. Вона нічого не бачить і нічого не чує, крім слабенького, тихого завивання, ніби хтось дмухає над порожньою пляшкою.

Угорі спалахує промінь світла, він падає в центр сходової клітки та підбирається до них картатою долівкою.

— Давай, — шепоче Баррі, відчиняючи двері й тягнучи Гелену в коридор.

Вони швидко йдуть червоною доріжкою повз низку дверей. Номери кімнат проектуються на двері лампами з протилежної стіни.

Коли вони вже на середині коридору, двері з номером 825 відчиняються всередину, і з номера виходить жінка середнього віку в синьому халаті з логотипом ГС на лацкані. Вона несе срібне відерце з льодом.

Від них до покоївки футів десять, але вона їх досі не помітила.

— Мем? — озивається Баррі.

Вона обертається, і Баррі наставляє на неї пістолет.

Відерце з льодом падає на долівку.

Баррі притискає палець до губ і разом з Геленою швидко кидається до покоївки.

— Ані слова, — застерігає він.

Вони заштовхують покоївку назад у номер і заходять самі.

Гелена замикає двері на засувку, надягає ланцюжок.

— Я маю гроші та кредитки…

— Нас це не цікавить. Сідайте на долівку і припніть язика, — наказує Баррі.

Жінка, напевне, щойно з душу. Її чорне волосся вологе, на обличчі — жодного натяку на макіяж.

Гелена уникає її погляду.

Кинувши сумку на підлогу, Баррі розстібає її та витягує стяжки.

— Будь ласка! — благає покоївка. — Я не хочу помирати.

— Вам ніхто нічого не заподіє, — заспокоює Гелена.

— Вас прислав мій чоловік?

— Ні, — каже Баррі. Тоді дивиться на Гелену. — Ідіть киньте у ванну декілька подушок.

Гелена бере три подушки з розкішного ліжка з балдахіном і кладе їх у ванну з різьбленими лапами, яка стоїть на невеликому підвищенні з видом на сутінки, що спадають на місто, та будівлі, де спалахують вогні.

Коли вона вертається у спальню, Баррі тримає жінку долілиць і перев’язує їй зап’ястя та щиколотки. Потім він звалює її собі на плечі, заносить до ванної кімнати та обережно опускає у ванну.

— Навіщо ви тут? — питає він.

— А ви знаєте, що це за місце?

— Так.

По обличчю покоївки течуть сльози.

— П’ятнадцять років тому я припустилася помилки.

— Якої? — цікавиться Гелена.

— Не пішла від чоловіка, коли слід було це зробити. І змарнувала найкращі роки свого життя.

— По вас прийдуть, — обіцяє Баррі. І відірвавши шматок скотчу, заліплює їй рот.

Вони зачиняють двері до ванної.

Від газового каміна шириться приємне тепло.

На журнальному столику стоїть пляшка шампанського, яку жінка, напевне, збиралася випити, біля неї — склянка та розгорнутий зошит, обидві сторінки заповнено каліграфічним почерком.

Гелена не може утриматись.

Вона пробігає очима по сторінках і розуміє, що це опис спогаду, можливо, того самого, до якого збиралася повернутися жінка, замкнена у ванній.

Він починається так:

«Уперше він підняв на мене руку на кухні, о десятій вечора, коли я запитала, де він був. Пригадую його розчервонілу пику, запах бурбону в подиху, сльозисті очі…»

Гелена гортає зошит, підходить до вікна та ледь відслоняє штору.

У вікно ллється бліде світло.

Якщо поглянути з восьмого поверху на Східну 49-ту вулицю, то трохи далі по кварталу можна помітити машину Баррі.

Місто мокре, похмуре.

Зв’язана жінка ридає у ванній.

Баррі підходить, каже:

— Не знаю я, підстава це чи ні. Так чи інакше, просто зараз треба йти до Слейда. Я пропоную ризикнути і поїхати на ліфті.

— Ви маєте ножа?

— Так.

— Дасте на хвилинку?

Баррі витягує з кишені складаний ніж, а Гелена знімає шкірянку і засукує рукави сірої сорочки.

Тоді вона бере в Баррі ніж, сідає в одне з крісел і розкриває ніж.

— Що ви робите? — дивується Баррі.

— Створюю точку відновлення.

— Що?

Вона втикає вістря в руку трохи вище ліктя й черкає лезом по шкірі.

Стає боляче, сочиться кров…

Баррі 7 листопада 2018 року

— Що це, в біса, ви робите? — не витримує Баррі.

Очі Гелени заплющені, губи трохи розтулені й геть нерухомі.

Баррі обережно забирає в неї ніж.

Упродовж довгої хвилини — жодних змін.

Аж ось її яскраво-зелені очі різко розплющуються.

У них щось змінилося.

У них світяться свіжий страх і напруженість.

— З вами все гаразд? — питає Баррі.

Гелена водить поглядом по стінах, дивиться на свій годинник, а потім з раптовою люттю обіймає Баррі.

— Ну хоч живий!

— Звісно, живий. А що сталося з вами?

Вона веде його до ліжка.

Вони сідають, і Гелена, знявши наволочку з подушки, відриває від неї смужку тканини та обмотує нею поріз, намагаючись спинити кровотечу.

— Я просто скористалася кріслом, щоб повернутися в цей момент, — пояснює вона. — Я починаю новий відлік часу.

— Яким кріслом — своїм?

— Ні, тим, що на сімнадцятому поверсі. Слейдовим кріслом.

— Нічого не розумію.

— Я вже прожила наступні п’ятнадцять хвилин. Біль від цього порізу був моїм орієнтиром, і завдяки йому я повернулася сюди. Створила собі яскравий свіжий спогад, у який могла повернутися.

— Інакше кажучи, ви знаєте, що зараз має статися?

— Якщо ми підемо до пентхаусу — так. Слейд знає, що ми йдемо по нього. Він чекатиме нас. Ми ще з ліфта не вийдемо, як куля влучить вам в око. Кров б’є фонтаном, я стріляю. Схоже, влучаю у Слейда, бо він раптом повзе підлогою вітальні. Я їду ліфтом на сімнадцятий поверх, знаходжу там лабораторію і розтрощую двері саме в той момент, коли Чжи Ун залазить у деприваційну капсулу. Він кидається мені назустріч, кричить, що я не можу заподіяти йому лиха після всього, що він зробив для мене, він переконаний у цьому. Та от що я скажу: ніколи він не помилявся так, як тої миті. Заходжу в термінал, користуючись резервним паролем. Тоді фіксую спогад, лізу в капсулу і повертаюся в момент, коли я зробила собі цей поріз.

— Не треба було повертатися по мене.

— Правду кажучи, я цього й не робила б. Та я не знала, де перебуває Сєрґєй, а часу знищити всю апаратуру я не мала. Проте я невимовно рада, що ви живі. — Гелена знову позирає на годинник. — Хвилин за дванадцять у вас про це теж будуть неприємні спогади, як і в усіх, хто є в цьому готелі, а це вже проблема.

Баррі підводиться з ліжка, подає руку Гелені.

Вона бере дробовик.

— Значить, Слейд у пентхаусі. За його підрахунками, спочатку ми прийдемо туди. Власне, ми це й зробили першого разу.

— Правильно.

— Чжи Ун вже йде до крісла на сімнадцятому поверсі, найпевніше, чекаючи сигналу про проникнення до готелю сторонніх осіб. Після надходження сигналу він повинен заскочити в деприваційну капсулу та переписати цю часолінію. А Сєрґєй…

— Він невідомо де. Я пропоную йти відразу до лабораторії та передусім розібратися з Чжи Уном. Він у жодному разі не повинен опинитися в капсулі.

Вони виходять з номера в коридор.

Баррі весь час обмацує свої кишені із запасними обоймами.

Дійшовши до ліфтів, він натискає кнопку виклику і, прислухаючись до шуму механізмів, що працюють по той бік дверей, тримає «глок» напоготові.

— Таке ми вже проходили, — каже Гелена. — У ліфтах нікого не буде.

Над одним із ліфтів загоряється лампочка, бринькає дзвоник.

Баррі підіймає пістолет, палець лягає на гачок.

Двері ліфта відчиняються.

Порожньо.

Вони заходять у кабіну, і Гелена натискає кнопку сімнадцятого поверху.

На стінах ліфта дзеркала, темні від тютюнового диму, і, якщо в них дивитися, виникає рекурсивна ілюзія — нескінченна кількість Баррі та Гелен у ліфтових кабінах, що йдуть у простір по дузі.

Ліфт рушає, і Баррі говорить:

— Краще повідсуваймося до стін. Коли двері відчиняться, у нас буде важче влучити. Яка зброя була в Слейда?

— Пістолет. Сріблястий.

— У Чжи Уна?

— Біля термінала лежав пістолет, більше схожий на ваш.

Одна по одній загоряються кнопки, відзначаючи поверхи, повз які вони їдуть.

Дев’ятий.

Десятий.

Хвиля нудоти накриває Баррі — нерви. У роті відчувається присмак страху через дику кількість адреналіну, що викидається у кров.

Одинадцятий.

Дванадцятий.

Тринадцятий.

Його дивує, що Гелена має набагато спокійніший вигляд. Хоча, з іншого боку, якщо дивитися на ситуацію її очима, вона вже переживала цю сутичку.

— Дякую, що повернулися по мене, — каже він.

Чотирнадцятий.

— Знаєте, постарайтеся цього разу не загинути.

П’ятнадцятий.

Шістнадцятий.

— Ось і наш, — каже Гелена.

Ліфт зі скрипом зупиняється на сімнадцятому.

Баррі підіймає «глок».

Гелена приставляє до плеча дробовик.

Двері розсуваються, відкриваючи їхнім очам порожній коридор, який біжить через усю будівлю, розгалужуючись по боках.

Баррі сторожко переступає поріг ліфта.

Тишу порушує лише слабке гудіння світла вгорі.

Гелена йде поруч із ним, і, коли вона відкидає волосся з обличчя, Баррі раптом охоплює дике бажання захистити її. Це бентежить і навіть лякає його. Він із нею знайомий не більше доби.

Вони рушають уперед.

Лабораторія — глянцевий білий простір, де повно скла і світла з вмонтованих у стелю ламп. Вони проходять повз прозорі двері приміщення з десятком МЕГ-мікроскопів, де молода лаборантка паяє щось на платі та не помічає непроханих гостей.

Коли вони доходять до першого коридорного перехрестя, неподалік ляскають двері. Баррі застигає, намагаючись розчути кроки, та чутно лише гудіння ламп.

Гелена повертає в наступний коридор, що впирається в довгу низку вікон, за якими відкривається синій вологий морок мангеттенського вечора. Крізь туман пробиваються вогні навколишніх будівель.

— Лабораторія просто перед нами, — шепоче Гелена.

Долоні в Баррі пітніють. Він витирає їх об штани, щоб міцніше взяти пістолет.

Вони спиняються перед дверима з кодовим замком.

— Він може бути вже всередині, — шепоче Гелена.

— Ви знаєте код?

Гелена заперечно хитає головою та підіймає рушницю.

— Першого разу це спрацювало.

Краєм ока Баррі помічає, як з-за рогу хтось вискакує.

Детектив кидається вперед, прикриваючи Гелену. Вона кричить:

— Чжи Ун, ні!

Постріли розривають тишу, з дула, що дивиться на Баррі, виривається вогонь, водночас Баррі блискавично розряджає «глок».

Чжи Ун зникає.

Усе це сталося впродовж п’яти секунд.

Баррі викидає порожню обійму, з клацанням вставляє нову, великим пальцем відводить замок.

Тоді обертається до Гелени.

— Ви цілі?

— Так. Ви мене затулили… О Боже, вас поранено!

Баррі хилить назад, кров тече по його животу, по нозі під холошею, тоді на черевик, а з нього на підлогу, залишаючи довгу бордову лінію.

Накочується біль, але Баррі ще надто накачаний адреналіном, щоб відчути його вповні. Він відчуває тільки наростання тиску в правому підребер’ї.

— Треба вшиватися з коридору, — хрипить Баррі, а сам думає: «У мене в печінці сидить куля».

Гелена затягує його назад, за ріг.

Баррі опускається на підлогу.

Кров не зупиняється, вона майже чорна.

Баррі підводить очі на Гелену, каже:

— Зробіть так, щоб він… зараз не прийшов.

Гелена швиденько визирає за ріг.

Баррі підіймає з підлоги «глок», що й не помітив, коли впустив його.

— Вони вже можуть бути в лабораторії, — шепоче він.

— Я зупиню їх.

— Я туди не дістануся.

Рух зліва.

Баррі намагається підняти «глок», але Гелена першою вистрілює з дробовика, і від громового пострілу чоловік, якого Баррі ще не бачив, пірнає назад у коридор.

— Давайте! — квапить Баррі. — Не баріться!

Світ темніє, у вухах дзвенить.

Баррі лежить долілиць і відчуває, як життя залишає його.

Знову постріли.

Геленин голос:

— Сєрґєю, не змушуй мене це робити. Ти ж мене добре знаєш!

Два постріли з дробовика.

І після того хтось кричить.

Баррі, лежачи на боку, бачить, як кілька людей — пожильці готелю та члени Слейдової команди — перебігають через перехрестя коридорів і кидаються до ліфтів.

Він хоче підвестися, та ледве може ворухнути рукою. Тіло неначе забетонували в підлогу.

Йому кінець.

Зараз підвестися на ліктях — мабуть, найважче, що доводилося робити Баррі в житті. Якимось неймовірним чином він примудряється повзти, штовхаючи себе туди, до вікон, ближче до входу до лабораторії.

Він знову чує постріли.

В очах у нього то все пливе, то знов прояснюється, скалки скла на підлозі ріжуть руки, всередину задуває струмені холодного дощу. Стіни подірявлені кульовими отворами, а сизий дим від пострілів насичує повітря запахом заліза й сірки.

Баррі повзе по розсипу своїх гільз сорокового калібру, хоче покликати Гелену, але її ім’я злітає з його губ нерозбірливим хрипом.

Він доповзає решту шляху до дверей лабораторії. Цілу хвилину намагається сфокусувати погляд. Гелена стоїть перед терміналом, пальці її літають по кількох клавіатурах і сенсорних панелях. Баррі немов збирає голос у кулак, щоб викрикнути її ім’я.

Гелена мигцем озирається на нього.

— Знаю, вам боляче. Вже недовго, я швидко.

— Що ви робите? — питає Баррі. Кожен наступний подих болючіший за попередній, кисню до мозку надходить чимраз менше.

— Я повертаюся у спогад про поріз, який зробила собі в номері.

— Чжи Ун і Сєрґєй уже мертві. — Баррі харкає кров’ю. — Просто… знищте все зараз.

— Ще є Слейд, — каже Гелена. — Якщо він втече, то зможе збудувати нове крісло. Треба, щоб ви охороняли вхід у лабораторію. Я знаю, вам боляче, ви зможете це зробити? Якщо він прийде, дайте знати.

Вона відходить від термінала, залазить на криволінійне крісло спогадів.

— Постараюся, — каже Баррі.

І він притискається головою до прохолодної підлоги.

— Наступного разу в нас усе вийде, — каже Гелена. Витягуючи руку, вона обережно знімає МЕГ-мікроскоп.

Поки вона застібає ремінь шолома на підборідді, Баррі з останніх сил витріщається на коридор, розуміючи, що, коли прийде Слейд, він не зможе його зупинити. Він навіть пістолет не має сил підняти.

Нарешті у свідомість Баррі просочуються хибні спогади про його смерть в останній реальності.

Двері ліфта тихо відчиняються при вході до пентхауса Слейда.

Слейд у своїй доглянутій вітальні, де повно вікон, стоїть, наставивши револьвер на кабіну ліфта.

Баррі думає: «Ах ти ж сука! Він знав».

Спалах світла без звуку.

І потому — ніщота.

У передсмертному тумані Баррі з останніх сил востаннє зазирає в лабораторію та бачить, як Гелена зриває светр, стягує джинси та залазить у деприваційну капсулу.

Баррі біжить коридором. З носа юшить кров, у голові гуде. Біль від пострілу в попередній реальності зник, і натомість з’явилися спогади з нової часолінії.

Він і Гелена вийшли з номера 825.

Вийшли з ліфта на сімнадцятому поверсі та рушили до лабораторії іншим шляхом, щоб захопити зненацька Чжи Уна та Слейда, коли ті вийдуть з ліфта.

Але замість цього наскочили на Серґея та змарнували цілу купу часу.

Тепер вони несуться до лабораторії.

Баррі витирає кров з носа та кліпає, намагаючись розігнати солону їдь поту.

Обігнувши ріг, вони швидко підходять до лабораторії. Гелена відчиняє двері пострілом із дробовика. Баррі вдирається перший.

Гримлять два постріли — кулі проносяться менш ніж за фут від голови. Баррі з подивом зазначає, що стріляв тип, якого він бачив, коли повернувся у спогад одинадцятирічної давності.

Маркус Слейд стоїть футів за двадцять, біля термінала, — біла майка, сірі шорти, ніби щойно з тренажерного залу. Темне, мокре від поту хвилясте волосся, закинуте назад.

В руках у нього револьвер із полірованої сталі, в очах — стовідсоткове впізнання Баррі.

Детектив всаджує кулю йому в праве плече.

Слейд задкує до панелей, випускає револьвер з рук та осідає на підлогу.

Гелена підлітає до капсули, щосили тягне донизу аварійний важіль.

Коли Баррі добігає до капсули, люк уже відчинено. Чжи Ун бовтається в солоній воді, щодуху намагаючись висмикнути катетер з лівого передпліччя.

Баррі вкладає «глок» у кобуру, витягує Чжи Уна з теплої води та жбурляє якомога далі.

Чжи Ун б’ється об підлогу і, не зводячи очей з Баррі та Гелени, стає навкарачки.

З його голого тіла на кахлі стікає вода. Футів за вісім від нього лежить револьвер Слейда. Чжи Ун кидається до нього, але Баррі готовий до цього.

Він стріляє у Чжи Уна, і майже одночасно з ним Гелена розряджає в того дробовик.

Сила пострілів відкидає чоловіка до стіни, з розпанаханих грудей витікає кров, а разом із нею — життя.

Баррі з пістолетом напоготові обережно рушає до пораненого.

Та, поки він підходить, Чжи Ун вже помирає — в осклілому погляді застигла порожнеча смерті.

Гелена 7 листопада 2018 року

Тримати Слейда на прицілі дробовика — найкраще відчуття Гелени в її розбитому на череп’я житті.

Вона засовує в кишеню руку, витягує флешку.

— Я зітру цей код до останнього рядочка. Тоді я демонтую крісло, мікроскоп…

— Гелено…

— Зараз я говорю! Після них — стимулятори. Все-все обладнання і все програмне забезпечення в цій будівлі. Зроблю так, ніби крісла не було ніколи.

Слейд спирається на підставку термінала, в очах біль.

— …скільки часу, еге ж?

— Для мене — тринадцять років, — каже Гелена. — А для вас?

Слейд неначе замислюється над її запитанням. Тим часом Баррі підходить до нього та ногою відкидає револьвер в інший кінець приміщення.

— Хто його знає? — озивається нарешті Слейд. — Коли ви розчинилися в повітрі, зникнувши з моєї платформи, — першокласна робота, до речі, я так і не зрозумів, як саме це вам вдалося, — у мене пішли роки на те, щоб наново створити крісло. Але відтоді я прожив стільки життів, що ви собі навіть уявити не можете.

— І чим же ви займалися в тих життях? — цікавиться Гелена.

— Здебільшого я просто тихо намагався розібратися, хто я, ким можу стати — в різних місцях і з різними людьми. Щоправда, деякі життя були… не дуже тихі. А в цій, останній часолінії з’ясувалося, що я більше не можу досягнути потрібної кількості синапсів, щоб записати власний спогад. Надто багато мандрів було в мене. Моя свідомість переповнена життями. Переповнена досвідом. І ось вона вже починає розсипатися. Цілих життєвих ліній я вже зовсім не згадаю, від них залишилися тільки уривчасті спогади. Готель — не перше, що я створив. Це лебедина пісня. Я збудував його, щоб інші мали змогу відчути міць того, що є (і назавжди залишиться) твоїм творінням.

Слейд робить натужний вдих і дивиться на Баррі, а Гелена відзначає подумки, що в його очах, навіть крізь явний біль, проступає непроста глибина людини, яка жила дуже довго.

— Гарний спосіб віддячити тому, хто повернув тобі рідну дочку, — докірливо говорить Слейд.

— Вона знову мертва, козел ти недороблений! Шок від спогаду про власну смерть, та ще й учорашня будівля — от вона й зірвалася.

— Мені шкода, що так сталося.

— Своїм кріслом ти тільки все руйнуєш.

— Угу, — киває Слейд, — попервах будь-який прогрес — це руйнування. Індустріальна доба принесла світу дві війни. А Homo sapiens витіснив неандертальця. Невже ти хочеш відмотати час назад і позбутися всього, що приніс нам прогрес? І чи зможеш? Прогрес неминучий. І він несе добро.

Слейд дивиться на вхідний кульовий отвір у плечі, торкається його, болісно морщиться, тоді переводить погляд на Баррі.

— Хочеш поговорити про руйнацію? Тоді що ти скажеш про тих, що замкнені у своїх крихітних акваріумах, у цій пародії на життя, на яку ми приречені через обмеженість наших органів чуття? Життя — біль. Але це зовсім не обов’язково. Чому ти мусиш миритися зі смертю дочки, якщо можеш усе переграти? Чому людина, що помирає, не може повернутися в молодість із багажем життєвих знань, а не конати в нестерпних муках? Навіщо дозволяти розігратися трагедії, коли ти можеш сягнути в минуле і запобігти їй? Не реальність ви тут захищаєте, а темницю, ілюзію. — Слейд переводить погляд на Гелену. — Чи ви цього не розумієте? Ви не можете цього не бачити. Ви відкрили нову еру людства. Еру, де нам більше не доведеться ні страждати, ні вмирати. Де можна стільки всього пережити. Повірте, коли ви проживете незліченну кількість життів, ваші погляди зміняться. Ви дозволили нам вирватися за обмежені рамки наших відчуттів. Ви — рятівниця для всіх нас. І все це перейде до нас як ваш спадок.

— Я знаю, що ви зробили зі мною в Сан-Франциско, — каже Гелена. — У початковій реальності. — Слейд дивиться на неї, не моргаючи. — Розповідаючи мені про випадково виявлений ефект крісла, ви скромно промовчали про те, що вбили мене.

— Але ж ви зараз тут. Смерть більше не владна над вами. Це ваше життя, Гелено. Прийміть його.

— Невже ви справді вважаєте, що людству можна довірити крісло пам’яті? — питає Гелена.

— Ви подумайте, скільки воно може дати. Я знаю, ви хотіли скористатися цією технологією, щоб допомагати людям. Допомогти своїй матері. Ви можете повернутися в часи задовго до її смерті, побути з нею, поки її розум не пошкоджений. Ви можете зберегти її спогади. Ми можемо оживити Чжи Уна та Сєрґєя. Ніби нічого цього не було. — Його усмішка сповнена болем. — Хіба не бачите, яким чудовим став би світ?

Гелена робить крок до Слейда.

— Може, ви й праві. Може, ми прийдемо до світу, де завдяки цьому кріслу всі досягнемо гармонії. Але не в цьому річ. А в тому, що ви теж не застраховані від помилки. У тому, що нам невідомо, як скористаються люди цим знанням. Єдине, що можна сказати напевне: коли про крісло, чи про те, як його збудувати, знає енна кількість людей, то дороги назад уже немає. І нам уже не вирватися з петлі знань про крісло, доступних широкому загалу. Ці знання поставатимуть у кожній наступній реальності. Через нас людство буде приречене. Тож я радше проґавила б якесь колосальне досягнення, ніж ставила б на кін усе.

Слейд розпливається у характерній усмішці «я знаю більше, ніж ти можеш уявити», і Гелена одразу пригадує роки, проведені з ним на платформі.

— Ви дотепер засліплені своїми шорами, — говорить Слейд. — Досі не бачите всієї картини. І не побачите, найімовірніше, ніколи, якщо не пройдете той шлях, який пройшов я…

— Ви про що? — Проте Слейд лише заперечно хитає головою. — Про що ви говорите, Маркусе? Що це за «шлях, який пройшли ви»?

Слейд просто дивиться на неї, стікаючи кров’ю, і тут гудіння квантових процесорів замовкає, в лабораторії настає несподівана тиша.

Один по однім гаснуть монітори термінала, Баррі встигає перевести на Гелену запитальний погляд — і тут згасає все світло.

Баррі 7 листопада 2018 року

Перед очима якийсь час стоять Гелена, Слейд і крісло.

А тоді — порожнеча.

Лабораторія стає чорною-чорною.

Ні звуку, крім гупання власного серця.

З того місця попереду, де кілька секунд тому сидів Слейд, Баррі чує шурхіт: хтось повзе підлогою.

Оглушливий постріл дробовика на мить освітлює кімнату. Цього досить, щоб побачити, як Слейд зникає за дверима.

Баррі ступає навмання вперед, його сітківка ще не відійшла від спалаху дробовика, і темряву забарвлено в помаранчеві відтінки.

Світло навколишніх будівель просочується в коридор, і в мороці окреслюється дверний отвір.

Слух також відновився після пострілу. Баррі чує швидкі кроки коридором, що віддаляються.

Навряд чи Слейд встиг за лічені секунди темряви дістатися до револьвера, але Баррі в цьому не впевнений. Найімовірніше, що той очманіло несеться до найближчих сходів.

З дверного отвору чути шепіт Гелени:

— Ви його бачите?

— Ні. Лишайтеся на місці, поки я розберуся, що коїться.

Він пробігає повз вікна, за якими мокне мангеттенська ніч.

Десь на поверсі чути неголосне стукання, немов легенький барабанний дріб.

Повернувши за ріг, Баррі пірнає в непроникну темряву і, просуваючись до головного коридору, за щось чіпляється ногою.

Він нахиляється, торкається навпомацки — це закривавлена тканина Слейдової майки. Баррі нічого не бачить, але чує характерний сильний хрип, коли пробито легеню, і з неї виходить повітря, а ще приглушене булькання: Слейд захлинається власною кров’ю.

Холодний жах поймає Баррі. Тримаючись за стіну, він досягає перехрестя коридорів.

Якусь мить тишу порушують лише звуки Слейдової агонії.

Щось зі свистом проноситься біля самого носа Баррі та важко б’є в стіну за ним.

У спалахах глухих пострілів Баррі бачить перед ліфтами півтора десятка постатей — усі в повній викладці: у закритих шоломах, бронежилетах і з автоматами напоготів.

Баррі кидається назад за ріг із криком:

— Детектив Саттон, поліція Нью-Йорка! Двадцять четвертий відділок!

— Баррі?

Він упізнає цей голос.

— Ґвен?

— Баррі, що за хрінь тут відбувається? — Потім до тих, хто біля неї: — Я його знаю, спокійно!

— Що ти тут робиш? — запитує Баррі.

— Надійшло повідомлення, що в цій будівлі чути постріли. Якого милого ти тут?

— Послухай, Ґвен, негайно виведи своїх людей з готелю, і дай мені…

— Це не мої люди.

— Чиї ж вони?

— Наш дрон показує наявність теплового відбитку в одному з приміщень за вами, — лунає в коридорі чоловічий голос.

— Цей тип безпечний, — каже Баррі.

— Баррі, потрібно, щоб ти дав цим хлопцям робити свою справу, — гукає Ґвен.

— Хто вони такі? — кричить Баррі.

— Виходь до нас, тоді й побалакаємо. Я вас познайомлю. Бо народ через тебе конкретно нервує.

Баррі сподівається, що Гелена зорієнтувалася в ситуації та встигла втекти.

Йому конче потрібно виграти для неї час. Якщо вона дістанеться до своєї лабораторії в Ред-Гуку, то за чотири місяці закінчить крісло, повернеться в цей день і все виправить.

— Ґвен, ти не чуєш мене. Виведи всіх на паркінг і залиште готель. — Тоді він розвертається у бік лабораторії та щосили кричить: — Гелено, тікайте!

Тихий дзенькіт амуніції заповнив коридор: вони рухаються в його бік.

Баррі вискакує з-за рогу та стріляє у стелю.

У відповідь на поодинокий постріл — град куль, що розривають коридор навколо нього.

Ґвен верещить:

— Баррі, тобі що, жити набридло?

— Гелено, тікайте! Надвір, мерщій!

Щось котиться коридором, зупиняється за три кроки від Баррі. І перш ніж він встигає подумати, що це, сліпуче сяйво з оглушливим хрускотом розпанахує темряву, очі застує нестерпною білиною та димом, і приголомшений Баррі нічого не чує.

Коли в нього влучає перша куля, він не відчуває болю — тільки поштовх.

Потім знову і знову, кулі впинаються в бік, у ногу, в руку, і коли нарешті з’являється біль, він розуміє, що цього разу Гелена його не врятує.