Рекурсія

Гелена 15 листопада 2018 року — 16 квітня 2019 року

Полон — дивнішого і не придумаєш.

Однокімнатна квартира неподалік від Саттон-плейс, простора, з високими стелями. З вікна розкішний вид на 59-ту вулицю та Іст-Ривер. Удалині видно Бруклін і Квінс.

Гелена не має доступу до телефону, інтернету чи іншого зв’язку з довкільним світом.

Чотири камери на стінах тримають під наглядом кожен квадратний дюйм квартири, їхні червоні індикатори горять над нею, навіть коли Гелена спить.

Її охоронці (подружня пара, він — Алонсо, вона — Джессіка) поводяться спокійно та статечно. Попервах це допомагало їй не дуже нервувати.

Першого дня вони сіли коло неї у вітальні й заявили:

— Ми розуміємо, у вас є запитання, але ставити їх потрібно не нам.

Однак Гелена все одно їх поставила:

— Що сталося з Баррі? Хто штурмував готель Слейда? Хто мене тут тримає?

Джессіка нахилилася до Гелени і вкрадливо пояснила:

— Ми просто охоронці, хоч і дорогі, домовились? От і все. Ми не знаємо, чому ви тут. І знати не хочемо, чому ви тут. Але якщо ви будете чемні, то й ми, й інші люди, які працюють з нами та яких ви ніколи не побачите, також будуть чемні.

Вони забезпечують Гелену їжею.

Ходять через день у супермаркет і приносять усе, що вона записує на аркушику.

Зовні обоє цілком доброзичливі, але в їхніх очах відчувається непохитність чи навіть відчуженість, і в Гелени жодних сумнівів, що тільки-но отримають наказ побити чи навіть убити її, вони виконають його не вагаючись.

Вранці Гелена передусім дивиться новини, і з кожним випуском синдром хибної пам’яті займає чимраз менше місця в нескінченному параді катастроф, скандалів і пліток про життя знаменитостей.

У день, коли чергова шкільна стрілянина забирає життя дев’ятнадцяти осіб, у заголовках топ-новин вперше обходиться без згадок про Біг-Бенд і СХП.

Восьмий день у квартирі. Гелена сидить за кухонною стійкою, їсть на сніданок мексиканську яєчню і дивиться у вікно на річку.

Сьогодні вранці перед дзеркалом у ванній вона вивчала шви на своєму чолі та поблідлі чорно-жовті синці від ударів спецпризначенця, що оглушив її на сходах Слейдового готелю за спроби втекти.

Біль з кожним днем відступає, а страх і невпевненість наростають.

Їсть Гелена повільно, ретельно пережовуючи їжу, і намагається не думати про Баррі. Варто їй уявити його, як страшна безпорадність її становища стає просто нестерпною, а від незнання, що діється, хочеться заволати.

На дверях клацає засувка, Гелена озирається на передпокій.

Двері квартири відчиняються, і на порозі вона бачить чоловіка, що досі існував лише в її хибних спогадах.

Раджеш Ананд говорить:

— Замкни двері, вимкни камери.

Кому він це каже, Гелена не бачить.

— Радже, щоб ти здох! — Її наче вітром здуває з табурета, і вона зустрічає його на порозі кімнати. — Яким вітром ти тут?

— Зайшов до тебе.

На Гелену він дивиться з упевненістю, якої не спостерігалося тоді, коли вони обидва працювали на платформі. З віком він, як не дивно, покращав, його поголене обличчя тепер м’якше та вродливіше. На ньому костюм, у лівій руці — портфель. У кутиках карих очей — зморшки від щирої усмішки.

Вони проходять у вітальню і вмощуються одне навпроти одного на шкіряних диванах.

— І зручно тобі тут? — питає Радж.

— Радже, поясни, що коїться.

— У цьому будинку тобі нічого не загрожує.

— Хто мене тут тримає?

— Агенція передових оборонних дослідницьких проектів.

Їй зводить шлунок.

— DARPA[38]?

— Гелено, може, тобі щось потрібно?

— Потрібні відповіді. Я під арештом?

— Ні.

— Значить, просто затримана?

Радж ствердно киває.

— Мені потрібен адвокат.

— Це неможливо.

— Як неможливо? Я громадянка США. Хіба це щось протизаконне?

— Імовірно.

Радж ставить на стіл портфель. Чорна шкіра подекуди стерта, мідні елементи в темних плямах.

— Я знаю, вигляд у нього не дуже, — каже Радж. — Це портфель мого батька. Він дав його мені, коли я переїжджав до Америки.

Поки він колупається в замках, Гелена каже:

— На сімнадцятому поверсі тієї будівлі зі мною був чоловік…

— Баррі Саттон?

— Мені не кажуть, що з ним сталося.

— Не кажуть, бо не знають. Він загинув.

Так вона й думала!

Нутром відчувала, сидячи цілий тиждень у цій позолоченій клітці.

Та все одно Гелену це підкошує.

Вона плаче, і її обличчя перекошене від горя. Гелена відчуває, як натягуються шви на чолі.

— Співчуваю, — каже Радж. — Але він стріляв у спецпризначенців.

Гелена витирає очі, відриває погляд від стільниці.

— А ти як вляпався в цю історію?

— Я втнув найбільшу дурницю в житті, коли відмовився від нашого проекту на платформі Слейда. Я думав, він божевільний. Ми всі так думали. І от одного вечора за шістнадцять місяців у мене з носа пускається кров. Я не знав, що до чого, але весь час, проведений на платформі, перейшов у розряд хибних спогадів. І ось тоді я зрозумів, що ти здійснила неймовірне відкриття.

— Значить, ти вже тоді знав про крісло?

— Ні. Я просто запідозрив, що ви навчилися міняти спогади. Страшно хотілося стати причетним до цього. Я похопився шукати Слейда і тебе, та ви немов крізь землю провалилися. Коли синдром хибної пам’яті став масовим явищем, я вирішив піти до тих людей, яких точно мала зацікавити моя історія.

— DARPA? Ти справді думаєш, що це був хороший вибір?

— У всіх державних конторах був суцільний бедлам. Центр контролю над хворобами шукав уявного збудника. Якийсь фізик із RAND[39] виступив з меморандумом, де переконував на базі теоретичних викладок, що СХП може бути спричинений мікрозмінами в часопросторі. Але в DARPA мені повірили. Ми почали вишукувати жертв синдрому, опитували їх. У минулому місяці я знайшов чоловіка, який стверджував, що його всадовили в крісло та повернули в конкретний спогад. Він знав лише, що це відбулося в готелі на Мангеттені. Я зрозумів, що за цим або ти, або Слейд, або ви обоє…

— Чому ж ти із цим пішов у DARPA?

— Усе просто — гроші та ресурси. Тож ми з командою приїхали до Нью-Йорка. Стали шукати цей готель, але в нас нічого не виходило. Потім, коли вже з’явився Біг-Бенд, до нас дійшли чутки, що нью-йоркський спецзагін готує рейд на будівлю в центрі міста. Мовляв, вона якось пов’язана із СХП. Наша команда взяла операцію під свій контроль.

Гелена дивиться на річку за вікном, сонце освітлює її обличчя.

— Ти працювала зі Слейдом? — запитує Радж.

— Я намагалася зупинити його.

— Чому?

— Бо крісло не таке безпечне. Ти вже користувався ним?

— Поки що кілька пробних запусків. Здебільшого, щоб розібратися з його функціоналом. — Радж нарешті відмикає замок на портфелі. — Слухай, я відчуваю твоє занепокоєння, але ти дуже сильно нам допомогла б. Нам стільки всього ще потрібно зрозуміти.

Він дістає з портфеля стос паперів і кидає на журнальний столик.

— Це що? — цікавиться Гелена.

— Контракт про наймання.

Гелена дивиться на Раджа.

— Ти не чув, що я щойно сказала?

— Вони знають, що крісло здатне повертати у спогади. І ти справді вважаєш, що вони від нього відмовляться? Джина вже не заженеш назад у пляшку.

— Із цього ще не випливає, що я мушу їм допомагати.

— Але, якщо погодишся, тебе шануватимуть як генія, що винайшов цю технологію. Твій голос матиме вагу. Ти ввійдеш в історію. Ось моя пропозиція. Я можу розраховувати на тебе?

Гелена демонструє гостру, наче лезо, посмішку:

— Можеш трахнути себе в зад.

Надворі сніг, на підвіконні вже пухка подушка з дюйм завтовшки. Машини черепахами долають міст на 59-й вулиці, який то пропадає, коли снігопад сильнішає, то виринає знову, коли біла круговерть ущухає. Після сніданку Джессіка відмикає засув і наказує Гелені одягатися.

— Навіщо? — дивується та.

— Швидко, — відповідає Джессіка, і вперше за весь час, поки вони всі тут, Гелена чує в її голосі щось схоже на погрозу.

Вони спускаються вантажним ліфтом у підземний паркінг, до ряду нових чорних «субурбанів».

Вони їдуть тунелем, який сполучає Мідтаун і Квінс, у напрямку аеропорту «Ла-Ґардія».

Гелена думає, чи не збираються вони кудись летіти, але питати не наважується. Аеропорт вони минають і в’їжджають у Флашинг[40], їдуть повз різноколірні вітрини Чайна-тауну[41], тоді нарешті опиняються серед приземкуватих непримітних офісних будівель.

Коли вони виходять з машини, Алонсо бере Гелену за руку та веде до центрального входу однієї з будівель із подвійними дверима. Біля ресепшену на них уже чекає височенний — шість із половиною футів, не менше — чоловік.

— Я тобі есемесну, — каже він басом до Алонсо, даючи зрозуміти, що наразі той вільний, і переводить увагу на Гелену.

— Так, значить, ви той геній? — запитує він. У нього гарна доглянута борода й густі темні брови, які сходяться над переніссям, мов жива огорожа. Він простягає руку. — Джон Шоу. Ласкаво просимо в DARPA.

— Яка ваша посада, містере Шоу?

— Вважайте, що я командир. Ходімо зі мною. — І Шоу рушає до пропускного пункту, але Гелена наче приросла до місця. Шоу проходить п’ять кроків, тоді оглядається. — Докторко Сміт, це було не прохання.

Він показує перепустку, і їх пропускають через розсувні скляні двері. Шоу веде її по коридору з килимовим покриттям.

На перший погляд, будівля схожа на нічим не примітний офісний центр: той самий інтер’єр, те саме приглушене світло, невибаглива обстановка — словом, такий собі розсадник бюрократії.

— Ми випатрали Слейдову лабораторію, — говорить Шоу, — перевезли все сюди, щоб встановити тут.

— А Радж вам не казав, як я горю бажанням працювати з вами?

— Казав.

— Тоді чому я тут?

— Я хочу показати вам, що ми тут робимо.

— Якщо йдеться про використання крісла, то я пас.

Вони підходять до обертових дверей з куленепробивного — принаймні на вигляд — скла та із системою біометричного контролю.

Шоу, вищий за Гелену більше ніж на фут, дивиться на неї згори вниз.

На обличчі, що за інших обставин могло видатися приємним, читається страшне роздратування.

Він розтуляє рота, і Гелена чує запах м’ятних льодяників із корицею.

— Я хочу, щоб ви знали: в цілому світі немає місця, безпечнішого, ніж приміщення по той бік скла. Може, з вигляду так не скажеш, але ця будівля — справжня фортеця, і DARPA вміє зберігати таємниці.

— Жодне скло не збереже в таємниці крісло. І взагалі ніщо не здатне зберегти його в таємниці. Та й навіщо воно вам?

Правий кутик його рота піднімається, і у сталево-сірих очах Шоу проскакує бісик.

— Зробіть ласку, докторко Сміт, — каже він.

— Яку ласку?

— Впродовж наступної години намагайтеся зберігати ясність думки.

Крісло й деприваційна капсула стоять разом на почесному місці, під яскравим освітленням, у найрозкішнішій з усіх лабораторій, які доводилося бачити Гелені.

Коли вони заходять, за терміналом уже сидить Радж, а за ним стоїть жінка років двадцяти з татуйованнями на руках, у чорній військовій формі та армійських черевиках із високими халявами. Її чорне волосся зібране у хвіст.

Шоу підводить Гелену до термінала.

— Це Тімоні Родрігес.

Військова киває Гелені.

— Хто це?

— Гелена Сміт. Творець усього цього. Як тут справи, Радже?

— Рухаємось повним ходом. — Він розвертається на кріслі в бік Тімоні. — Ти готова?

— Думаю, так.

Гелена обертається до Шоу.

— Що тут відбувається?

— Ми відправляємо Тімоні в її спогад.

— З якою метою?

— Зараз побачите самі.

Гелена обертається до Тімоні.

— Ви розумієте, що в цій капсулі вони збираються вас вмертвити?

— Джон і Радж розповіли мені про все, коли брали в команду.

— Ви будете паралізовані, і вам зупинять серце. Я через це проходила чотири рази, і повірте мені, відчуття не з приємних, а знеболювання тут неможливе.

— Ну й кльово…

— Зміни, які ви спричините, вдарять по інших. Їм теж буде боляче. Фактично, ні за що. Ви вважаєте, що маєте на це право?

Її запитання повисає в тиші.

Радж підводиться, йде до крісла.

— Сідай, Тімоні.

Він дістає з найближчої шафки сріблястий шолом і підходить до крісла. Надягає шолом Тімоні на голову, починає затягувати ремінці.

— Це апарат реактивації? — уточнює Тімоні.

— Саме він. За допомогою МЕГ-мікроскопа він записує спогад. Потім, коли ви переходите в капсулу, він через стимулятори реактивує спогад. — Радж надягає мікроскоп на шолом. — Ви вирішили, який спогад хочете зафіксувати?

— Джон сказав, що дасть мені вказівки.

— Єдина моя вимога — щоб це був спогад триденної давності, — каже Шоу.

Радж відкриває відсіки в підголівнику, витягує телескопічні титанові стрижні та з’єднує їх з мікроскопом.

— Спогад не повинен бути всеохопним. А от яскравим і виразним — так. Гарні маркери — біль, задоволення. Сильні емоції також годяться. Так, Гелено?

Гелена нічого не каже. Вона спостерігає, як реалізується найгірший з усіх її кошмарів: крісло використовують в урядовій лабораторії.

Радж підходить до термінала, створює порожній файл для фіксації результатів і бере планшет, з якого віддаватимуться команди.

Сідаючи на табурет поруч із Тімоні, він каже:

— Найкращий спосіб записати спогад, особливо попервах, це описати його на словах. Не обмежуйся тим, що ти бачила й відчувала. Згадуй звуки, смаки, запахи — це критично важливо для яскравого спогаду. Коли будеш готова…

Тімоні заплющує очі, робить глибокий вдих.

Вона розповідає, як стояла біля мідної барної стійки улюбленої забігайлівки в Ґринвіч-Віллідж і чекала на замовлений бурбон. Поруч із нею якась жінка намагалася добитися до бармена і, протискаючись до стійки, ненавмисне зачепила Тімоні. Вона була так близько, що Тімоні відчула запах її парфумів. Жінка обернулася, щоб вибачитися, і їхні погляди зустрілися на кілька секунд. Тімоні знала, що котрогось дня їй доведеться лізти в деприваційну капсулу й там померти. Ця перспектива її водночас хвилювала та лякала. І в бар вона пішла тому, що відчувала: треба з кимось відтягнутися.

— Вона мала шкіру кольору кави з вершками, а губи просто вбили мене наповал. Страх як хотілося її торкнутися. О боже, я була на все готова заради неї, та я просто всміхнулася і сказала: «Усе нормально, нічого страшного!» Життя складається з тисяч таких дрібниць, про які потім гірко шкодуєш, скажіть?

Тімоні розплющує очі.

— Ну як?

Радж підносить угору планшет і показує всім: число синапсів — 156.

— Цього досить? — запитує Шоу.

— Усе, що перевищує сто двадцять, міститься в безпечній зоні.

Він втикає катетер у ліве передпліччя Тімоні, під’єднує інжектор.

Вона підводиться, скидає форму, іде до капсули.

Радж піднімає віко люка, Шоу допомагає їй залізти всередину.

Коли Тімоні поринає в солону воду, він дивиться на неї та питає:

— Про що ми говорили, не забула?

— Аж ніяк. Хоч не знаю, чого сподіватися.

— Якщо чесно, ніхто з нас не знає. Ну все, побачимось на тому боці.

Радж замикає люк і повертається до термінала. Шоу сідає біля нього. Гелена теж підходить, дивиться на монітори. Протокол реактивації вже запущено, Радж ще раз перевіряє дози рокуронію та тіопенталу натрію.

— Містере Шоу? — говорить Гелена. Той обертається до неї. — У цей момент ми єдині на світі, кому підконтрольне це крісло.

— Сподіваюся, так.

— Благаю вас, будьте з ним обережні. Досі його використання не приносило нічого, крім хаосу та болю.

— То, може, просто не в ті руки потрапляло?

— Людство ще не досить мудре, щоб розпоряджатися такою силою.

— От я й хочу довести, що ви помиляєтесь.

Гелена мусить зупинити це, але біля входу двоє озброєних охоронців. Якщо вона бодай рипнеться, вони будуть тут за мить.

Радж бере гарнітуру й говорить у мікрофон:

— Тімоні, починаємо за десять секунд!

У динаміках чути прискорене дихання жінки.

— Я готова.

Радж активує інжектор. Порівняно з тим, що було на платформі, устаткування Слейда значно краще. Тоді ще був потрібен лікар, який стежив за станом піддослідного й визначав момент, коли вмикати стимулятори. Тепер нове програмне забезпечення автоматично подає препарати, виходячи з показників на датчиках, що відстежують життєві функції, та вмикає електромагнітні стимулятори тільки тоді, коли відбувається викид диметилтриптаміну.

— Скільки часу до зсуву? — цікавиться Шоу.

— Це залежить від того, як організм відреагує на медикаменти.

Пішов рокуроній. За пів хвилини — тіопентал натрію.

Шоу схиляється до монітора, де на лівій половині відображено показники життєвих функцій Тімоні, а на правій — картинка з камери нічного бачення, встановленої у резервуарі.

— Серцебиття нижче від норми, але вигляд спокійний.

— Ви теж так виглядали б, зупини вам серце і не дай дихнути, — каже Гелена.

Усі стежать, як кардіограма Тімоні з хвилястої стає прямою.

Минають хвилини.

Цівка поту тече в Шоу по скроні.

— Це так довго? — запитує він.

— Так, — каже Гелена. — Ось скільки часу потрібно на те, щоб померти після зупинки серця. І будьте певні, їй цей час здається набагато довшим.

На моніторі, що відстежує стан стимуляторів, моргає напис: «ЗАФІКСОВАНО ВИДІЛЕННЯ ДМТ». Досі темна картинка мозку Тімоні вибухає світловим шоу, показуючи сплеск активності.

— Стимулятори вмикаються, — коментує Радж.

За десять секунд замість повідомлення про викид ДМТ з’являється нове: «РЕАКТИВАЦІЮ СПОГАДУ ЗАВЕРШЕНО».

Радж обертається до Шоу:

— Будь-якої миті…

Гелена раптом опиняється не біля термінала, а за столом для конференцій в іншому кутку лабораторії. З носа йде кров, у голові пульсує біль.

Шоу, Радж і Тімоні так само сидять за столом. Носи в усіх, крім Тімоні, в крові.

— Ну й ну! — сміється Шоу. Обертається до Раджа: — Вийшло! Все, сука, вийшло!

— Що ви зробили? — питає Гелена, досі намагаючись відсіяти хибні спогади від нових, справжніх.

— Ану згадуй позавчорашню стрілянину в школі! — каже Радж.

Гелена намагається пригадати ранкові новини, які дивилася останні кілька днів удома: натовпи школярів, евакуйованих зі школи, страшні відеоролики зі сценами трагедії, що розігралась у шкільній їдальні (зняті учнями на смартфони), вбиті горем батьки, що благають політиків вжити заходів, аби цього не повторилося, брифінги правоохоронців і стихійні мітинги, і…

Та нічого такого не було.

Тепер це просто хибні спогади.

Тепер усе було інакше.

Коли стрілець ступив на сходи, що вели до школи, з автоматичною рушницею AR-15 на плечі та чорною сумкою із самопальними бомбами, пістолетами та п’ятьма десятками обойм підвищеної місткості, куля натівського калібру 7.62, випущена з гвинтівки M40 з відстані близько трьох сотень ярдів, увійшла йому в потилицю та вийшла, пробивши ліве крило носа.

Ім’я людини, що спинила невдатного шкільного вбивцю, залишається невідомим навіть за добу, та весь світ прославляє небайдужого пильного громадянина.

Шоу переводить погляд на Гелену.

— Ваше крісло врятувало дев’ятнадцять життів.

Гелена не знає, що сказати.

— Послухайте, — говорить Шоу, — я розумію ваші аргументи, чому це крісло треба знищити й забути як кошмарний сон. Воно порушує природний хід речей. Але воно просто бере та рятує від смерті дев’ятнадцять дітей, а їхніх рідних — від страшних страждань.

— Але це…

— Гра в Бога?

— Саме так.

— А мати таку силу й не втрутитися — хіба це не те саме вдавання Бога?

— Ми не повинні мати такої сили.

— Але ж вона в нас є. Завдяки вашому винаходу.

Гелена здригається.

— Схоже, ви бачите в кріслі лише зло, якого воно може завдати, — каже Шоу. — Коли ви тільки починали це дослідження та проводили досліди на мишах, чим ви тоді керувалися?

— Мене завжди цікавила пам’ять. Коли мама захворіла на хворобу Альцгеймера, я хотіла збудувати пристрій, що зберігав би найважливіші спогади.

— Хотіли одного, а досягнули набагато більшого, — резюмує Тімоні. — Ви не просто зберегли комусь спогади. Ви врятували людям життя.

— Ви питали в мене, навіщо нам крісло, — подає голос Шоу. — Сподіваюся, цей день вам трохи показав, хто я такий і чим займаюся. Ідіть додому, насолоджуйтеся моментом. Ці діти залишилися живими завдяки вам.

Повернувшись до квартири, Гелена цілий день сидить у ліжку та стежить за останніми новинами про шкільну стрілянину, яка «не відбулася».

Учні, яких було вбито, стоять перед камерами й переповідають хибні спогади про бійню.

Чийсь заплаканий батько каже, що їде в морг на упізнання сина.

Вбита горем мати розповідає, що готувалася до похорону дочки, аж раптом опинилася в машині за кермом: вона везла дочку до школи.

Гелена розмірковує: це тільки їй здається, що в очах одного учня вона бачить іскорку божевілля?

Спостерігаючи, як світ намагається прийняти неможливе, вона запитує себе: що роблять прості люди, щоб зрозуміти це?

Богослови розводяться про давнину, коли часто траплялися різні дива. Звучать припущення, що ці часи повернулися, що це, можливо, передвістя Другого пришестя.

Люди йдуть до церкви, а всі пояснення найкращих інтелектуалів зводяться до того, що світ спіткав черговий напад хибної пам’яті. І хоч вони розмірковують про паралельні реальності та фрагментацію часопростору, вигляд у них ще тривожніший і розгубленіший, ніж у божих слуг.

Гелена постійно згадує слова, які сказав Шоу в лабораторії: «Схоже, ви бачите в кріслі тільки лихо, якого воно може завдати». І це щира правда. Весь час вона враховувала тільки потенційну загрозу, і саме страхом перед загрозою продиктовані всі її кроки ще відтоді, коли вона перебувала на платформі Слейда.

Коли на Мангеттен опускається ніч, вона стає біля вітражного вікна й дивиться на міст на 59-й вулиці, на підсвічені ферми, які ефектно віддзеркалюються у збриженій поверхні річки.

І намагається вжитися в роль людини, здатної змінювати світ.

Вранці Гелену вдруге доправляють до будівлі DARPA в Квінсі. Шоу знову чекає на неї біля поста охорони.

— Ви вчора дивилися вечірні новини? — питає він, коли вони прямують до лабораторії.

— Трохи.

— І як, приємно вам було?

За столом для конференцій у лабораторії сидять Тімоні, Радж і ще двоє чоловіків, яких Гелена бачить вперше. Шоу знайомить її з новачками: молодим морським котиком Стівом, якого відрекомендовує як партнера Тімоні, та бездоганного вигляду жевжиком у чорному костюмі вочевидь пошитому на замовлення. Звати жевжика Альберт Кінні.

— Альберт перейшов сюди з RAND, — пояснює Шоу.

— Це ви створили крісло? — запитує Альберт, потискаючи Гелені руку.

— На жаль, — відповідає вона.

— Це дивовижно!

Гелена сідає на один з вільних стільців, а Шоу переходить до чільного місця та обводить поглядом усіх присутніх.

— Вітаю вас, — каже він. — Упродовж останнього тижня я розмовляв з вами (з кожним окремо) про крісло пам’яті, яке моїй команді вдалося відновити. А вчора ми цілком успішно скористалися цим кріслом, щоб запобігти масовому вбивству в одній зі шкіл у штаті Меріленд. Однак існує думка (і я гадаю, ми не можемо нею нехтувати), згідно з якою ми не можемо дозволити собі користуватися пристроєм такої сили. Даруйте, докторко Сміт, що говорю це за вас, але я знаю, що навіть ви, творець крісла, теж так вважаєте.

— Саме так.

— Я маю протилежну думку, й успіх вчорашньої акції ще більше утверджує мене в ній. Я вважаю, що поява нових технологій зобов’язує нас ставити ці технології на службу процвітанню та вдосконаленню людського роду. Я особисто переконаний, що крісло має неабиякий потенціал, і треба використати його на благо всього світу. Окрім докторки Сміт, за цим столом також присутні Тімоні Родрігес та Стів Краудер — без жодних перебільшень найвправніші та найвідважніші бійці в історії Збройних сил США. А ще Радж Ананд — людина, що знайшла це крісло, й Альберт Кінні — системний аналітик з корпорації RAND із блискучим, наче діамант, розумом. І я. Як заступник директора DARPA, я маю всі повноваження й можливості для започаткування нової, абсолютно таємної програми, до виконання якої ми сьогодні беремося.

— Ви збираєтеся й надалі використовувати крісло? — питає Гелена.

— Звісно.

— З якою метою?

— Місію нашої групи ми ще повинні спільними зусиллями сформулювати.

— Інакше кажучи, ми маємо створити таку собі подобу мозкового центру? — приєднується до розмови Альберт.

— Саме так! І умови використання ми також сформулюємо всі разом.

Гелена підводиться, відсуває стілець.

— Я не братиму участі в цьому.

Шоу здивовано дивиться на неї з-за столу, його щелепа напружується.

— Група потребуватиме вашого голосу. Вашого скептицизму.

— Це не скептицизм. Так, учора ми врятували людей, але тим самим породили хибні спогади й сум’яття в душах мільйонів. Щоразу, пускаючи в хід крісло, ви будете впливати на людей, на їхнє сприйняття реальності. Ми зеленої гадки не маємо, якими будуть наслідки в довгостроковій перспективі.

— Можна дещо у вас запитати? — звертається до неї Шоу. — Як, по-вашому, скільки зараз нормальних, порядних людей побивається через те, що дев’ятнадцять учнів не загинули, а залишилися живими? Тут не йдеться про заміну гарних спогадів на кепські чи про зміну реальності навмання. Ми маємо на меті єдине: покласти край людським нещастям.

Гелена нахиляється вперед.

— Це нічим не відрізнятиметься від того, як використовував крісло Маркус Слейд. Він бажав змінити наше сприйняття реальності, але на практиці вийшло ось що: він відправляв людей у минуле, щоб вони внесли зміни у своє життя, і одні від цього вигравали, а для інших це закінчувалося катастрофою.

— Занепокоєння Гелени абсолютно зрозуміле, — озивається Альберт. — Уже написано чимало праць про вплив СХП на мозок, проблему перевантаження пам’яті хибними спогадами в людей із психічними розладами. Я радив би нашій групі проаналізувати кожну серйозну статтю на цю тему, щоб ми з’ясували, куди варто рухатися. Теоретично, обмеживши давність спогадів, у які повертатимемо наших агентів, ми послабимо і когнітивний дисонанс між реальними та хибними часолініями.

— Теоретично? — перепитує Гелена. — А чи не слід вам відштовхуватись від чогось суттєвішого, ніж теоретичні розрахунки, коли йдеться про зміну природи реальності?

— Альберте, ви пропонуєте зняти з порядку денного переміщення в далеке минуле? — запитує Шоу. — Бо тут у мене, — він торкається рукою записника в чорній шкіряній палітурці, — цілий перелік трагедій і катастроф двадцятого і двадцять першого століть. Припустимо — тільки припустимо, — що ми знаходимо дев’яностоп’ятирічного дідугана, який в минулому пройшов снайперську підготовку. При здоровому глузді та з доброю пам’яттю. Як ви гадаєте, Гелено, в який вік можна повернути людину, не піддаючи її якомусь ризику?

— Послухайте, мені в голові не вкладається, що ми обговорюємо такі питання.

— Припустимо теоретично, не більше. За цим столом усі думки дозволені.

— До двадцять одного року мозок жінки цілком сформований, — каже Гелена. — Мозок чоловіка формується на кілька років довше. Шість, думаю, плюс-мінус, хоча потрібно розбиратися, щоб зняти всі питання. Існує певна ймовірність, що повернення людини в часи, коли вона була ще надто молода, може спричинити збої когнітивних функцій. Якщо пересадити свідомість дорослого у ще не сформований мозок, наслідки можуть бути катастрофічними.

— Джоне, я правильно розумію те, що ви пропонуєте? — запитує Альберт. — Ми відправляємо агентів на сорок, п’ятдесят, на шістдесят років назад, щоб убити тирана, поки він не знищив мільйони?

— Або щоб не дозволити вбивств, які ставали каталізаторами масштабних трагедій, як-от убивство Франца Фердинанда боснійським сербом Гаврилом Принципом, що запустило цілу низку подій, з яких почалася Перша світова війна. Я просто відзначаю саму можливість такої дискусії. Ми сидимо в одній кімнаті з пристроєм неймовірної сили.

Над групою нависає протверезлива тиша.

Гелена осідає на стілець. Серце несамовито калатає, у роті сухо.

— Єдина причина, чому я досі залишаюся за цим столом, — каже вона, — це те, що хтось мусить урезонювати інших.

— Цілком з вами згодний, — озивається Шоу.

— Одна річ — змінити події кількох останніх днів. Зрозумійте мене правильно, це також небезпечно, і я не радила б вам робити це знову. І зовсім інша річ — урятувати мільйони життів, відмотавши в часі пів століття. От уявімо собі, що ми знайшли, як зупинити Другу світову війну, і що? Що станеться, коли в результаті наших дій буде врятовано тридцять мільйонів людей, які в іншому разі загинули б? Мабуть, ви скажете, що це чудово. Але проаналізуймо! Як ви збираєтеся визначати потенціал добра і зла, закладений у загиблих людях? А раптом саме дії монстра на кшталт Гітлера, Сталіна чи Пол Пота запобігли появі чудовиська, страшнішого за них? Зміни такого масштабу трансформують наше теперішнє так, що ми цього навіть не уявляємо, і то ще м’яко сказано. Мільйони шлюбів не відбудуться, мільйони людей — не народяться. Без Гітлера Америка втратила б ціле покоління іммігрантів. Чи візьмімо доступніший приклад: шкільний коханчик вашої прабабки не загинув на війні, вона побралася з ним, а не з вашим прадідом. Замість ваших бабусі й діда народились інші люди, ваші батьки не народилися, а отже, та це ж, дідько, очевидно, і ви теж. — Гелена переводить погляд на Альберта, що сидить навпроти. — Ви хто, системний аналітик? Ви можете запропонувати математичну модель, яка бодай приблизно опише зміни в глобальній демографії?

— Так, можна розробити декілька моделей, але я погоджуся з вами: відстежити причинно-наслідкові зв’язки за такого неохопного набору даних просто нереально. І, ваша правда, ми небезпечно близько підійшли до того, що називається законом непередбачуваних наслідків. Пропоную змоделювати таку, скажімо, ситуацію. Якби в результаті нашої діяльності Англія не вступила у війну з Німеччиною, Алан Тьюрінг, батько сучасної інформатики й теорії штучного інтелекту, не займався б розгадуванням німецьких шифрів. Можливо, він однаково заклав би підвалини сучасного світу, начиненого мікросхемами. А можливо, і ні. Чи його внесок був би не такий вагомий. Скільки життів було врятовано коштом цих технологій, які нас захищають? Більше, ніж було втрачено у Другій світовій? Снігова куля з нескінченних «а що, якби…» зростає до астрономічних величин.

— Ваша позиція зрозуміла, — каже Шоу. — Саме такі дискусії ми й повинні вести. — Він переводить погляд на Гелену. — Ось чому я хочу, щоб ви були з нами. Завадити використовувати крісло ви мені не зможете, але сподіваюся, що ви допоможете нам підійти до цього з головою.

Перший тиждень у них іде на те, щоб вивести базові принципи:

Користуватися кріслом можуть лише підготовлені агенти, як-от Тімоні та Стів.

Крісло за жодних обставин не використовується для зміни особистого минулого членів команди, їхніх друзів і родичів.

Крісло використовується для відряджання агентів у минуле максимум п’ятиденної давності.

Крісло використовується лише для запобігання непередбачуваних трагедій і катастроф, якщо один агент у змозі легко й анонімно це зробити.

Усі рішення щодо використання крісла приймаються голосуванням.

І таке інше.

Альберт пропонує для їхньої групи назву: «Відділ запобігання особливо страшному лайну». І, як це часто буває з поганими жартами, яким не знаходять заміни одразу, назва відділу залишається.

Коли минає тиждень, Шоу представляє групі об’єкт наступної місії, а для більшої переконливості додає фотографії.

Двадцять чотири години тому в місті Дендер, штат Вайомінг, у власній спальні знайшли вбитою одинадцятирічну дівчинку. Почерк злочину до найменших подробиць нагадував п’ять убивств, скоєних впродовж восьми тижнів у віддалених містечках кількох західних штатів.

Зловмисник пробрався у спальню орієнтовно між одинадцятою ночі та четвертою ранку, вирізавши шибку у вікні склорізом. Він заткнув рот жертві та зґвалтував її. У цей час батьки дівчинки спали в кімнаті навпроти, нічого не підозрюючи.

— На відміну від попередніх злочинів, — каже Шоу, — жертви яких були знайдені лише за кілька днів або й тижнів, убивця лишив дівчинку в ліжку, накривши її ковдрою, де вранці батьки і знайшли її. Це означає, що ми знаємо проміжок часу, упродовж якого було скоєно вбивство, і точне місце вбивства. Я думаю, ні в кого не виникає сумнівів, що саме робитиме далі цей вилупок. Тому ставлю на голосування: хто за те, щоб скористатися кріслом? Я особисто за.

Тімоні та Стів одразу голосують за.

Альберт уточнює:

— Як ви запропонували б Стіву покарати вбивцю?

— Що ви маєте на увазі?

— Спосіб перший: усе зробити тихо. Стів бере чувака на гарячому, відвозить подалі та прикопує так, що ніхто ніколи не знайде. І спосіб другий: максимально шумний. Маніяка знаходять з перетятою горлянкою в кущах під тим вікном, куди він намірявся залізти, склоріз і ніж — усе при ньому. Шумним способом ми фактично засвітимо наш «Відділ запобігання особливо страшному лайну». Може, ми цього й домагаємося. А може, й ні. Зараз я просто запитую.

Гелена дивиться на фотографію — наймоторошнішу з усіх, які їй траплялися в житті, — і втрачає здатність мислити раціонально. У цей момент вона бажає лише одного: щоб мерзотник, який це вчинив, не відбувся простим покаранням.

А вголос каже:

— Я — за повний демонтаж лабораторії та знищення всієї інформації, що зберігається на серверах. Та якщо ви проголосуєте за місію (а я усвідомлюю, що мені вас не спинити), то я за те, щоб убити мерзотника й залишити його під вікном разом з усіма доказами його намірів.

— Чому, Гелено? — дивується Шоу.

— Бо коли люди бачитимуть, що за змінами реальності є хтось, якась група, таке осмислення нашої діяльності переведе її в розряд сучасних міфів.

— Такий собі Бетмен? — посміхається Альберт.

Гелена пускає очі під лоба й каже:

— Якщо ваша мета — відвертати зло у світі, то буде краще, щоб злочинці вас боялися. Крім того, якщо цього покидька знайдуть під вікном з явними доказами його намірів, поліція пов’яже його з іншими убивствами, і, сподіваюся, сім’ям загиблих трохи полегшає, коли вони дізнаються, що злочинця покарано.

— Хочете сказати, що ми перетворюємося на такого собі бабая? — озивається Тімоні.

— Якщо хтось не піде на злочин через страх перед таємничою групою, владною над пам’яттю і часом, то не буде і злочину, який нам доведеться відвертати, і хибні спогади плодити не буде потреби. Тому так. Стаємо бабаєм.

Стів застає вбивцю дівчинки о 1:35, коли той починає вирізати отвір у шибі, щоб потрапити до Дейзі Робінсон.

Він заліплює йому скотчем рот і зап’ястки та непоспіхом перерізає горло від вуха до вуха, спостерігаючи, як нелюд, стікаючи кров’ю, корчиться в пилюці під будинком.

Наступного тижня вони приймають рішення не протидіяти інциденту, під час якого в Техасі, на гірській ділянці залізниці зійшов з колії потяг. Дев’ять осіб тоді загинули, було також багато поранених.

Коли над лісами південніше Сіетла зазнає аварії літак, що виконував внутрішній авіарейс, група знову вирішує не використовувати крісла. Мотивація: як і у випадку із залізничною катастрофою, до з’ясування причин аварії мине багато часу, і посилати в минуле Стіва чи Тімоні буде запізно.

З дня на день стає дедалі зрозуміліше, які трагедії вони у змозі відвертати, і, якщо виникають бодай найменші сумніви в успіху місії, група вирішує не втручатися. На велику полегшу Гелени.

Вона далі живе під наглядом у квартирі неподалік від Саттон-плейс.

Тепер Алонсо та Джессіка випускають її на вечірні прогулянки. І коли вона гуляє, хтось із них тримається на пів кварталу спереду, а другий — теж на пів кварталу — ззаду.

Надворі перший тиждень січня, крижаний подих вітру, який ширяє між хмарочосами, обпікає обличчя. Проте Гелені тепло від ілюзії свободи. Вона походжає вечірнім Нью-Йорком і уявляє, що сама.

Час від часу Гелена заглиблюється в думки, згадує батьків і Баррі.

Її не полишає згадка про те, як вона бачила детектива востаннє: ось він стоїть у Слейдовій лабораторії за мить до того, як згасне світло. А невдовзі вже кричить, щоб Гелена тікала.

Сльози, холонучи, збігають по щоках.

Трьох людей, які найбільше важили в її житті, вже немає. Вона вже ніколи їх не побачить. Нестерпна самотність, якою віє від цього знання, проймає до кісток.

Їй сорок дев’ять, і вона замислюється: що таке старість? Не в сенсі фізичної деградації, а в сенсі стосунків. Тиша, яка стає дедалі непроникнішою, коли світ залишають найдорожчі вам люди, які сформували вас як особистість, які стали частиною вашого світу. Вона не бачить виходу, не бачить сенсу в існуванні. Усі, кого вона любила, зійшли з дистанції, а на скільки вистачить її, Гелена не знає.

Тімоні повертається в минуле й зупиняє схибленого страхового агента — віком п’ятдесят два роки, — який на політичній демонстрації в Берклі розстріляв з автомата двадцять вісім студентів.

Стів пробирається у квартиру в Лідсі, мешканець якої майструє пояс смертника, втикає тому лезо бойового ножа в основу черепа, перерізаючи довгастий мозок, і залишає його обличчям на столі в купі цвяхів, гайок і болтів, що мали розлетітись у вагоні Лондонського метрополітену завтра вранці та вбити дванадцятьох людей.

Коли від початку діяльності групи минає три місяці, в газеті «Нью-Йорк Таймс» з’являється стаття з описом восьми місій і припущенням, що смерть невдатних убивць, шкільних стрільців і терориста-смертника — це результат роботи загадкової організації, якій доступні невідомі людству технології.

Гелена лягла та вже майже заснула, коли хтось несамовито загупав у двері. Від цього стуку її серце мало не вистрибує з грудей.

Була б це її квартира, Гелена вдала б, що її немає вдома, і почекала б, поки невідомий візитер піде.

На жаль, вона живе під пильним наглядом, і замок у дверях уже відмикається.

Гелена підводиться з ліжка, накидає махровий халат і йде у вітальню. Вхідні двері відчиняються, і на порозі вона бачить Джона Шоу.

— Заходьте, не соромтеся, — припрошує Гелена.

— Перепрошую, що потурбував так пізно. — Шоу простує коридором і заходить у вітальню. — Симпатична квартирка.

Від Шоу сильно тхне бурбоном упереміш із корично-м’ятними льодяниками, які не можуть перебити запах алкоголю.

— Головне, що недорого, ну і так, усі вигоди.

Можна було б запропонувати йому пива чи ще чогось, та Гелена не робить цього.

Шоу сідає на один із м’яких табуретів за кухонною стійкою.

Гелена стоїть навпроти нього, відзначаючи подумки, що таким заклопотаним і засмученим його ще не бачила.

— Джоне, я чимось можу вам зарадити?

— Я знаю, ви завжди скептично ставилися до того, чим ми займаємося.

— Так і є.

— Але я радий, що ви не уникаєте контакту. Завдяки вам ми стаємо кращими. Ви мало мене знаєте, але я не завжди… послухайте, ви знайдете мені щось випити?

Гелена йде до холодильника, видобуває з нього пару пляшок з Бруклінської пивоварні, відкорковує.

Шоу надовго припадає до пляшки, тоді врешті каже:

— Я розробляю для військових різну хрінь, щоб вони убивали людей. Стояв біля витоків кількох по-справжньому паскудних технологій. Але останні місяці були найкращими за все моє життя. Щоночі, засинаючи, я думаю про нещастя, яким ми запобігли. Бачу обличчя врятованих та їхніх родичів. Згадую Дейзі Робінсон. Усіх їх згадую.

— Я знаю, ви намагаєтесь робити те, що, по-вашому, правильно.

— Я — точно. Можливо, вперше в житті. — Шоу знову припадає до пляшки. — Я нічого не казав команді, але на мене тиснуть люди, які сидять дуже високо.

— Як тиснуть?

— За колишні заслуги я гуляю на довгому повідку та з мінімальним наглядом. Але господарі нікуди не поділися. Не знаю, чи вони щось запідозрили, але я мушу звітувати перед ними.

— І чим будете крити? — питає Гелена.

— Є кілька різних способів. Можна створити програму в гарній обгортці, підсунути їм щось блискуче, але не пов’язане з нашим проектом. Так ми виграли б трохи часу. Найкращий спосіб — просто все їм розповісти.

— Ви не зможете цього зробити.

— Основна мета DARPA — проривні технології, що дозволять посилити національну безпеку. Звісно, на основі військових програм. Вони про все дізнаються, Гелено, це лише питання часу. Я не зможу вічно приховувати це від них.

— Що військові робитимуть із кріслом?

— Що робитимуть? Учора в Кандагарі потрапив у засідку взвод сто першої роти. Загинуло вісім морських піхотинців. Інформація про цей інцидент ще не розголошувалася. Минулого місяця під час нічних тренувальних польотів на Гаваях розбився «Блекхоук». П’ятеро трупів. Знаєте, скільки місій провалилося тому, що ми на кілька годин чи днів розминулися з ворогом? Правильне місце, неправильний час? Вони будуть дивитися на крісло як на інструмент, який дозволить командирам редагувати хід війни.

— А як ви не зійдетеся в поглядах на використання крісла?

— Так і станеться. — Шоу прикінчує пляшку. Він розстібає комір, розпускає краватку. — Не хочу вас лякати, але не тільки Міністерство оборони хотіло б використовувати крісло. ЦРУ, АНБ, ФБР — усі ці контори вишикуються в чергу, щойно дізнаються про його існування. Ми — агенція при Міністерстві оборони, і це певною мірою захищає нас, однак усі захочуть посидіти в кріслі.

— Господи! Про нього дізнаються?

— Важко сказати, але уявіть собі, що така технологія з’явилася в Міністерстві юстиції. Вони перетворять країну на фантастичний бойовик.

— Знищте це крісло!

— Гелено…

— Що?! Невже це так складно? Знищте, бо таке почнеться…

— У крісла дуже високий потенціал для добрих справ. І ми це вже довели. Не можна знищувати його через острах перед тим, що може статися.

У квартирі западає тиша. Гелена стискає пальцями шийку холодної запітнілої пляшки пива.

— І який у вас план? — цікавиться вона.

— Ніякого. Поки що. Просто я хотів, щоб ви знали, що буде далі.

Усе починається раніше, ніж вони могли уявити.

Двадцять другого березня Шоу звично заходить до лабораторії, де всі зібралися для обговорення всього найгіршого, що сталося у світі за останню добу, і каже:

— Маємо перше доручення.

— Від кого? — запитує Радж.

— Із самого верху.

— То вони в курсі? — озивається Гелена.

— Так.

Він розгортає теку з червоним штемпелем «Цілком таємно».

— У новинах цього не було. П’ятого січня, сімдесят п’ять днів тому, в районі українсько-білоруського кордону вийшов з ладу та впав винищувач шостого покоління. Вважають, що літак не був цілковито знищений під час падіння, а пілот із високою ймовірністю опинився в полоні. Йдеться про надсекретний «Боїнг» F/A-XX, над яким ще тривають роботи і в якому купа різних наворотів. Ми не хотіли б, щоб ці навороти опинилися в руках у росіян. Мені було доручено відіслати агента в четверте січня, щоб він сповістив мене про аварію. Тоді я звернуся з доповіддю до заступника міністра оборони, і той в робочому порядку віддасть розпорядження про перевірку літака перед вильотом і таку корекцію його маршруту, щоб тримався подалі від російських територій.

— Сімдесят шість днів? — перепитує Гелена.

— Саме так.

— А ви казали їм, — запитує Альберт, — що ми не користуємося кріслом для таких далеких переміщень?

— Не в безапеляційній формі, але так.

— І?

— Відповідь була така: «Виконуйте наказ, курва-мати!»

Двадцять другого березня, о десятій годині ранку, Тімоні відправляють назад у часі.

Об одинадцятій годині шоковані Гелена та решта команди сидять перед телевізором і невідступно стежать за новинами на CNN.

Вони вперше скористалися кріслом, щоб заслати агента аж так далеко в минуле, і, якщо вірити телесюжетам, наслідки були надзвичайними.

Досі феномен хибних спогадів не виходив за відведені рамки, з’являючись тоді, коли мав з’явитися. Інакше кажучи, коли агент змінює часолінію, хибні спогади про хибну часолінію завжди з’являються в момент смерті агента в капсулі.

Проте цього разу, схоже, відбулося зміщення «точок переходу»: вони не стерлися, а посунулися на десяту годину цього ранку — мить останнього використання крісла, коли Тімоні повернулася в часі, щоб попередити Шоу про зниклий винищувач.

Тож, замість згадувати кожну хибну часолінію в момент, коли вона з’являлася, широкий загал сьогодні, о десятій ранку, залпом ковтнув усі ексцеси, відвернуті після четвертого січня, включно з Берклі та смертником у Лондонському метрополітені.

Якщо людина пропускає через себе хибні спогади один по одному впродовж кількох місяців, — навіть тоді це має досить згубні наслідки.

Якщо ж спогади разом атакують усіх, ефект від них зростає в геометричній прогресії.

Наразі медіа мовчать про смерті чи психічні розлади через навалу хибних спогадів.

Однак для Гелени це суворе попередження: її машина надто небезпечна, а наслідки її використання — непрогнозовані, тож краще, щоб ніхто не знав про неї.

Шоу ще має повне право втручатися в цивільні трагедії, проте їхня робота дедалі більше набуває мілітарного відтінку.

За допомогою крісла вони запобігають удару безпілотника в Афганістані, який замість бойовиків атакував весілля, через що загинули переважно жінки та діти.

Вони корегують удар з бомбардувальника B-1 «Лансер» у провінції Забул, який помилково замість групи талібів знищив спецзагін.

Коли Тімоні помирає в капсулі, щоб передати Шоу подробиці майбутньої засідки, це повертає до життя чотирьох солдатів, загиблих від рук ісламських бойовиків під час патрулювання в пустелі Нігер.

Тепер вони використовують крісло так часто — не менше разу на тиждень, — що Шоу вводить у команду нового агента, розвантажуючи Стіва й Тімоні, яким уже даються взнаки стреси від пережитих смертей.

Гелена разом з Алонсо та Джессікою спускається на ліфті в підземний паркінг і йде до чорного «субурбана».

Вона ніколи ще не відчувала такої безнадії, як тепер.

Вона так більше не може.

Військові на повну експлуатують її крісло, а вона не має змоги покласти цьому край. Крісло ретельно охороняють, а доступу до системи в Гелени немає. Навіть якщо їй удасться вислизнути від Алонсо з Джессікою, влада постійно полюватиме на неї — через її знання. Крім того, Шоу просто відправить агента в потрібний спогад — і буде по втечі.

Знову її обсідають похмурі думки.

Вони викермовують на вулицю Франкліна Рузвельта і прямують на південь, коли в кишені у Гелени починає вібрувати телефон. Дзвонить Шоу.

Вона бере слухавку:

— Алло, ми в дорозі.

— Ви перша, кому я це кажу.

— Слухаю.

— Сьогодні вранці нам підкинули нове завдання.

— Яке?

Небо зникає за вікном: вони в’їжджають у Мангеттенський портал тунелю між Мідтауном і Квінсом.

— Вони хочуть заслати агента майже на рік назад.

— Чому? Навіщо?

Джессіка сильно натискає на гальмо, Гелену кидає вперед, пасок безпеки напинається. Низка червоних стоп-сигналів за лобовим склом прокреслює тунель попереду. Світлове шоу супроводжує какофонія автомобільних гудків.

— Гучне вбивство, — починає розповідати Шоу.

У надрах тунелю спалахує світло та лунає звук, схожий на гуркіт грому.

Деренчать вікна, машина здригається під Геленою, на секунду зловісно гасне горішнє освітлення тунелю, потім знову спалахує.

— Що за чорт? — дивується Алонсо.

— Джоне, я вас наберу, — Гелена вимикає телефон. — Що там коїться?

— Мабуть, аварія десь попереду.

Люди починають виходити з машин.

Алонсо також відчиняє двері та виходить у тунель.

Джессіка йде за ним.

Запах диму, що просочується крізь вентиляційні отвори, повертає Гелену до реальності.

Вона озирається і бачить крізь заднє скло тунель, ущерть забитий машинами.

Якийсь чоловік пробігає повз неї назад, до виходу з тунелю, і перша хвиля страху наринає на Гелену.

Людей дедалі більше, вигляд у всіх наляканий, вони біжать поміж машинами назад, у бік Мангеттену, явно від чогось тікаючи.

Гелена відчиняє двері та виходить з машини.

Шум відчайдушної метушні переляканого люду відбивається від стін тунелю і заглушає торохтіння тисяч двигунів, що працюють на холостому ходу.

— Алонсо?

— Не знаю, що там сталося, — відповідає він, — але точно щось недобре.

Дивні запахи витають у повітрі. Тхне не тільки викидними газами, а й бензином і горілим пластиком.

З тунелю спереду викочується дим. Шоковані обличчя людей, що рухаються повз Гелену, чорні від сажі й червоні від крові.

Швидко починає бракувати кисню, очі Гелені ріже від диму, вона тепер заледве розрізняє, що діється попереду.

— Валимо звідси, Алонсо, — озивається Джессіка. — І що швидше, то краще.

І коли вони розвертаються, щоб іти, з диму, накульгуючи і тримаючись за бік, виходить чоловік. Видно, йому боляче.

Кашляючи, Гелена кидається до нього і бачить, що в його боці стирчить уламок скла.

Руки в пораненого закривавлені, обличчя корчить гримаса болю.

— Гелено! — кричить Джессіка. — Тікаймо звідси!

— Йому потрібна допомога.

І тут чоловік, важко дихаючи, падає на Гелену. Алонсо кидається до них, вони з Геленою беруть пораненого попід пахви і тягнуть. Дебелий дядько, фунтів із двісті п’ятдесят ваги, на ньому напівспалена сорочка з логотипом кур’єрської служби.

Вони вирушають до виходу з тунелю, і всім одразу легшає. При кожному кроці в туфлі чоловіка хлюпає кров, що натікає туди з рани.

— Ви бачили, що там сталося? — запитує в пораненого Гелена.

— Дві фури раптом зупинилися. Зайняли обидві смуги недалеко переді мною і стоять собі. Народ почав сигналити. Минуло трохи часу, люди стали виходити з машин і йти до фур розбиратися. І тільки-но перша людина зійшла на підніжку, як бац! Яскравий спалах, гуркіт, що аж вуха заклало. Дивлюся: на мене над машинами котиться хвиля вогню. Я встиг упасти мордою в землю за секунду до того, як вогонь докотився до мого фургона. Вітрове скло розірвало на друзки, усередині все горить. Думав, мені кінець, але якось…

Чоловік замовкає.

Гелена втуплюється очима в дорожнє полотно, яке вібрує в неї під ногами, тоді всі повертаються в бік Квінсу.

Попервах через дим важко щось розібрати, але скоро на віддалі видно рух: назустріч їм несуться люди, їхні крики гучнішають, багаторазовою луною відбиваючись від стін тунелю. Гелена підводить голову: за кілька метрів угорі, просто над нею, у стелі з’являється тріщина.

Від неї під прямим кутом відходять інші тріщини, шматки бетону падають на машини й людей. В обличчя дме прохолодний вітер, а крики нажаханого люду тепер перекриваються невиразним гудінням і розкотистим гуркотом, які дужчають щосекунди.

Кур’єр жалісно схлипує.

— Бля! — не витримує Алонсо.

Гелена відчуває на обличчі бризки, а тоді стіна води виривається з диму, несучи машини та людей.

У Гелену неначе вдаряє стіна з крижаної цегли, збиває її з ніг, вона перекидається в несамовитій круговерті, б’ється об стіни, стелю, об жінку в діловому костюмі, їхні погляди зустрічаються на якусь сюрреалістичну частку секунди — і після цього Гелена з розмаху врізається в лобове скло фургона «ФедЕкс».

Гелена стоїть біля вікна у вітальні своєї квартири, з її носа тече кров, у голові пульсує біль, а вона намагається зрозуміти, що це щойно сталося.

Вона й досі відчуває страх від того, що її несе через трубу у водяному потоці, де змішалися люди, машини та ще казна-що, однак там, у тунелі, смерть не знайшла її.

Усе це — хибний спогад.

Гелена прокинулася, поснідала, вдягнулася та вже йшла до дверей, коли пролунали два вибухи — так гучно й так близько, що затрусилася підлога і задзеленчало скло. Гелена кинулася у вітальню і в німому здивуванні витріщилась у вікно, за яким палав міст на 59-й вулиці. За п’ять хвилин з’явилися хибні спогади про смерть у тунелі.

На очах у Гелени палають вежі мосту на 59-й вулиці, які спираються на острів Рузвельта. Стовпи вогню здіймаються на кілька сотень футів, а жар від них іде такий, що вона відчуває його й за тисячу футів через шибу вікна.

Дідько, що ж це коїться?

Прогін мосту між Мангеттеном і островом Рузвельта звисає над Іст-Ривер, як надірваний сухожилок.

Ферми, що кріплять його до Мангеттенської вежі, досі тримаються. Машини падають зі здибленого полотна в річку, люди хапаються за поруччя, а течія повільно вивертає проліт із кріплення з таким огидним скреготом, що він віддається Гелені в зубах.

Кров з носа заливає губи, і коли Гелена витирає їх, їй раптом блискає думка: «Я пережила зсув реальності. Загинула в тунелі. А тепер я тут. Хтось користується кріслом».

Прогін, який з’єднував острів Рузвельта й Квінс, відривається, і Гелена бачить, як нижче за течією тисячофутова секція охопленого вогнем полотна дороги врізається в контейнеровоз, пробиваючи його корпус гострими уламками покручених ферм.

Повітря навіть у квартирі тхне горілими матеріалами, які в принципі не повинні горіти, а від виття сирен сотень автомобілів рятувальних служб можна оглухнути.

Позаду на кухонній стійці починає вібрувати телефон, і в цей момент останні металеві жили вириваються з Мангеттенської вежі, ляскаючи, наче батоги.

Звільнившись з оглушливим стогоном, дворівневий прогін моста летить із висоти сто тридцять футів, пробиваючи бетон на трасі Рузвельта, розмітаючи автомобілі та зрізаючи дерева над річкою.

Міст повільно прошкрябує східну крайку 59-ї та 58-ї вулиць, здирає фасад хмарочоса, який виходить на північний схід, і, ледве розминувшись із будинком, де живе Гелена, сповзає в Іст-Ривер.

Гелена кидається в кухню, хапає телефон:

— Хто запустив крісло?

— Точно не ми, — відповідає Джон.

— Що за бридня! Я щойно пережила смерть у тунелі до Мідтауну, а тепер стою у квартирі, дивлюся, як палає міст.

— Просто приїздіть сюди, мерщій.

— Навіщо?

— Гелено, ми в лайні. По самі вуха.

Двері квартири відчиняються. Всередину влітають Алонсо і Джессіка, їм з носів юшить кров, вигляд в обох очманілий від страху.

Гелена відчуває уповільнення всіх рухів.

Невже починається новий зсув?

Джессіка розтуляє рота:

— Що за чорт…

Гелена сидить на задньому сидінні й дивиться крізь тоноване вікно на північ. Погляд ковзає по Іст-Ривер і далі — до Гарлему, Бронксу.

Не було ніякої смерті в тунелі.

І міст на 59-й вулиці не руйнувався.

Власне кажучи, зараз вони якраз на середині верхнього ярусу того самого мосту 59-ї вулиці, який стоїть цілий-цілісінький.

Принаймні в цей момент.

Джессіка за кермом вигукує:

— О боже!

«Субурбан» різко веде вбік, він виїжджає на сусідню смугу. Алонсо з пасажирського сидіння нахиляється, хапається за кермо та повертає джип на свою смугу.

На їхню смугу просто перед ними виїжджає автобус і змітає три машини, чавить їх об високий роздільний бордюр. Снопи іскор, дощ із битого скла…

Джессіка різко вивертає кермо, джип на хвильку стає на два колеса, і вони ледве розминаються з горою зім’ятого металу.

— Подивіться назад! — кричить Джессіка.

Гелена обертається і бачить, як із гущі міста зносяться масивні стовпи диму.

— Це ж якісь хибні спогади, так? — доправляється Джессіка.

Гелена набирає Шоу, підносить телефон до вуха й думає: «Хтось користується кріслом для зсуву реальності від аварії до аварії».

«Усі лінії перевантажено, будь ласка, спробуйте ще раз».

Алонсо вмикає радіо.

«— …надходить інформація про те, що біля Центрального вокзалу стався вибух двох фур. Дуже багато суперечливих повідомлень. Раніше надійшла інформація про аварію в тунелі, що з’єднує Квінс і Мідтаун, і я чудово пам’ятаю, що сам бачив руйнування мосту 59-ї, однак… Не розумію, як це може бути: на одній з наших камер, які ведуть пряму трансляцію, цей міст цілий і неушкоджений…»

…і вони спинилися на Східній 57-й вулиці. Повітря сперте від диму, у вухах дзвенить.

І знову напад головного болю.

І знову носом іде кров.

Черговий зсув.

Катастрофи в тунелі як не було.

На мості — так само нічого.

Теракт біля Центрального вокзалу теж пішов у небуття.

Залишилися тільки хибні спогади про ті події, що відклалися в її свідомості, як спомини про сни.

Гелена підвелася, поснідала, одягнулася і, як щоранку, разом з Алонсо й Джессікою поїхала на ліфті в підземний паркінг.

Вони повернули на захід, щоб по Східній 57-й вулиці об’їхати міст, і раптом небо розірвалося від сліпучого спалаху, супроводжуваного неймовірним гуркотом, неначе водночас вистрелила тисяча гармат, і звук той зрикошетив від навколишніх будівель.

Одразу виникають затори, і вони зупиняються. Люди стоять на тротуарі та із жахом дивляться на Вежу Трампа, охоплену вогнем і димом.

Нижні десять поверхів просідають, фасад ніби тане, оголюються інтер’єри номерів, схожих на нірки. Верхні поверхи не поруйнувалися, люди з них, наче з кручі, визирають на кратер, який виник на перетині 57-ї вулиці та П’ятої авеню.

Місто завиває сиренами машин, які з’їжджаються до місця катастрофи, Джессіка верещить не своїм голосом:

— Що коїться? Що коїться?

Просто перед ними з неба падає людина та врізається в дах таксі.

Ще одна людина пробиває лобове скло машини перед їхнім «субурбаном».

Третя людина пробиває дашок над входом до приватного спортклубу.

«Невже люди вистрибують з вікон, — гарячково міркує Гелена, — бо їхня психіка не може витримати навантаження?»

Її це зовсім не дивує. Якби вона не знала про крісло, як могла б зрозуміти, що коїться з цим містом, часом і самою дійсністю?

Джессіка плаче.

— Таке враження, ніби всьому кінець, — каже Алонсо.

Гелена дивиться з вікна машини на будівлю і бачить, як із офісу, в якому вибухом повибивало вікна, стрибає блондинка. Вона волаючи летить сторч головою, і Гелена хоче відвернутися, не дожидаючись моменту зіткнення, але не може.

Рухи навколо знову сповільнюються.

Клекітний дим.

Полум’я.

Жінка вже не летить, а повільно, дюйм по дюймі, як у слоумо, зближується з тротуаром.

Усе зупиняється.

Ця часолінія вмирає.

Руки Джессіки навічно вчепилися в кермо.

Гелена вже ніколи не відвернеться від жінки, а та ніколи не вдариться об землю, бо завмерла в повітрі, маківка голови — за фут від тротуару, світло-жовте волосся розсипане, очі заплющені, на обличчі довічна гримаса жаху в очікуванні удару…

І Гелена проходить через подвійні двері будівлі DARPA, де біля стійки охорони вже стоїть Шоу.

Вони дивляться одне на одного, переосмислюючи нову реальність, і свіжі спогади стають на місце тих, що переходять у розряд хибних.

Нічого того не було.

Тунель, міст, Центральний вокзал, Вежа Трампа — нічого. Гелена прокинулась, зібралася і без пригод, як кожного наступного ранку, була доставлена сюди.

Вона вже розтуляє рота, щоб щось сказати, але Шоу попереджає:

— Не тут.

Радж і Альберт сидять у лабораторії за столом для нарад і дивляться новини по вмонтованому в стіну телевізору. Екран поділений на чотири картинки, і на них у режимі реального часу подаються зображення: міст 57-ї вулиці, Центральний вокзал, Вежа Трампа і тунель між Квінсом і Мідтауном. Усе ціле та неушкоджене, а під картинками красується напис: «МАСОВИЙ ЗБІЙ ПАМ’ЯТІ НА МАНГЕТТЕНІ».

— Що за лайно тут закрутилося? — запитує Гелена.

Її всю трусить, у прямому сенсі, бо хоч цього й не сталося, вона ще досі відчуває, як у неї вдаряє стіна води. Чує, як на машини падають людські тіла. Чує пронизливе вищання, з яким рвався міст.

— Сідайте, — запрошує Шоу.

Гелена сідає навпроти Раджа. Вигляд у нього геть ошелешений. Шоу лишається стояти і говорить:

— Стався витік інформації. Креслення крісла, капсули, програмного забезпечення, протоколу.

Гелена показує на екран:

— То все це виробляє хтось інший?

— Так.

— Але хто?

— Я не знаю.

— Навіть маючи під рукою всі креслення, ви не створите крісло менше ніж за кілька місяців, — каже Гелена.

— Витік стався понад рік тому.

— Як таке може бути? Рік тому ви й крісла не мали…

— Маркус працював у своєму готелі понад рік. Хтось зацікавився, чим він займається, і хакнув його сервери. Радж щойно виявив сліди злому.

— Попрацювали нівроку, — киває Радж. — Діяли непомітно й викачали все, що там було.

Шоу переводить погляд на Альберта.

— Розкажіть їй, що ви там знайшли.

— Нові випадки зсуву реальності.

— Де?

— Гонконг, Сеул, Токіо, Москва, чотири випадки в Парижі, два у Глазго, один в Осло. Дуже схожі на перші вияви СХП в Америці торік.

— Тобто людство на повну насолоджується кріслом, і ви це достеменно знаєте.

— Так. Я навіть знайшов одну компанію в Сан-Паулу, що влаштовує за його допомогою туристичні мандрівки.

— Боже правий! І як давно це відбувається?

— Почалося майже три місяці тому.

— Пекін і Москва через дипломатичні канали вже повідомили, що володіють цією технологією, — каже схвильовано Шоу.

— Я так дивлюся, кожна наступна ваша фраза страшніша за попередню.

— Ну тоді, щоб не випадати з тренду… — Шоу відкриває ноутбук, що стоїть на столі, вводить у браузері вебадресу. — Виклали п’ять хвилин тому. Преса ще не в курсі.

Гелена посувається до екрана.

Бачить домашню сторінку «Вікілікс».

Під рубрикою «Війна та Збройні сили» бачить зображення солдата в кріслі, ідентичному до того, що стоїть посеред лабораторії, а знизу текст:

Гелені стискає в грудях.

Чорні зірочки спалахують перед очима.

— Що це за «Вікілікс», який прив’язує це крісло до уряду США?

— Невідомо.

— Що маємо в сухому залишку… — каже Альберт. — Хтось хакнув сервери Слейда. Очевидно, знайшлося чимало клієнтів, готових заплатити за те, що там було. Потім інформація пішла гуляти далі — від клієнта, кількох клієнтів чи самих хакерів. З високою ймовірністю в різних країнах світу вже існує та функціонує енна кількість крісел. Воно вже в розпорядженні Китаю та Росії, а тепер, коли «Вікілікс» виклала у відкритий доступ його креслення, свою персональну машину пам’яті може створити будь-яка корпорація, царьок чи навіть просто багатій, який не пошкодує двадцяти п’яти мільйонів баксів.

— І не забудьте, — каже Радж, — як мінімум одне з цих крісел перебуває в руках якихось терористів, і вони користуються ним, щоб нищити визначні місця одного з найбільших міст світу.

Гелена переводить погляд на крісло.

Тоді на капсулу.

На термінал.

Повітря сповнене слабким гудінням.

Новий сюжет з’являється в теленовинах.

Цього разу місцем атаки стає Сан-Франциско, де від мосту «Золоті ворота» в небо здіймаються стовпи чорного диму.

Розум Гелени намагається осягнути масштаби трагедії, але все складно, заплутано, і вона сама не в найкращій формі.

— Який сценарій найгірший, Альберте? — цікавиться Шоу.

— Я думаю, це він і є.

— Ні, я про те, що може бути далі.

Альберт завжди був незворушний, ніби могутній інтелект і захищав, і підіймав його над усіма. Але не сьогодні. Вигляд в Альберта наляканий.

Він каже:

— Ми ще не знаємо, що є в Росії та Китаю — тільки креслення чи вже випробна модель. Якщо немає, то можете бути певні, що її монтування йде повним ходом. Як, зрештою, і в інших країнах світу.

— Але чому? — дивується Гелена.

— Тому що це зброя. Бездоганна зброя. Пригадуєте нашу першу нараду за цим столом, коли ми обговорювали гіпотетичну відправку в минуле дев’яностоп’ятирічного снайпера, щоб змінити підсумки війни? Хто з ворогів чи навіть із союзників може використати проти нас це крісло?

— Та хто завгодно, — гмикає Шоу.

— Як в епоху ядерного протистояння? — озивається Радж.

— Так, тільки навпаки. Правителі остерігаються хапатися за ядерний кийок, бо щойно ти натиснеш на кнопку, як твій противник зробить те саме. Імовірність отримати удар у відповідь надто велика, і це стримує.

А в разі з кріслом перспективи удару у відповідь чи гарантованого взаємного знищення немає. Уряд, корпорація чи індивід, які першими успішно скористаються кріслом зі стратегічною метою (чи то ревізія підсумків війни, чи то ліквідація давно померлого тирана, чи що там іще) залишаються у виграші.

— Тобто, — каже Гелена, — кожен, хто отримає крісло, знайде дуже вагомі причини скористатися ним.

— Саме так. І кожен намагатиметься це зробити якнайшвидше. Виграє той, хто першим перепише історію на свою користь. Надто високі ставки, щоб це зробив не хтось, а саме ти.

Гелена знову кидає погляд на телевізор.

Зараз палає піраміда «Трансамерика» у фінансовому районі Сан-Франциско.

— Мабуть, за цими атаками стоїть уряд якоїсь країни, — каже вона.

— Ні, — озивається Альберт, вичитуючи щось у телефоні. — Якась анонімна група у твіттері щойно взяла відповідальність на себе.

— Чого вони хочуть?

— Хтозна? Часто мета терористів — саме створення хаосу.

На екрані — студія із шокованою ведучою, яка говорить щось у камеру.

— Альберте, збільшіть, будь ласка, гучність, — просить Шоу.

«— Після низки суперечливих повідомлень про теракти в Нью-Йорку та Сан-Франциско в „Гардіан“ щойно вийшла стаття Глена Ґрінвальда, яка стверджує, що влада США як мінімум пів року володіє новою технологією під назвою „Крісло пам’яті“, яку вона вкрала у приватної компанії. Містер Ґрінвальд стверджує, що за допомогою крісла пам’яті свідомість того, хто ним користується, повертається в минуле. І, якщо вірити його джерелам, які він не називає, саме це крісло і є істинною причиною таємничого синдрому хибних спогадів…»

Альберт скручує звук.

— Треба негайно щось робити, — каже він. — Кожної миті може статися зсув, і ми опинимося в іншому світі або взагалі перестанемо існувати.

Шоу, що досі неспокійно міряв кроками лабораторію, важко опускається на стілець і питально дивиться на Гелену.

— Треба було вас тоді послухати.

— Зараз не найкращий момент…

— Я ж думав, ми із цим кріслом зробимо багато добрих справ. Я був готовий присвятити залишок свого життя…

— То все пусте. Якби ви тоді мене послухали і знищили крісло, то тепер ми були б безпорадні.

Шоу зиркає на телефон.

— Сюди їдуть мої боси.

— Скільки ми маємо часу?

— Вони вилітають із Вашингтона, тож хвилин тридцять маємо. Хочуть усе взяти під свій контроль.

— Нас звідси кишнуть на раз-два, — каже Альберт.

— А давайте відправимо Тімоні в минуле, — пропонує Шоу.

— В який момент? — уточнює Альберт.

— До того, як хакнули сервери Слейда. Тепер, знаючи, де стоїть будівля, ми можемо провести рейд раніше. Хакери не дістануться до комп’ютерів, і ми залишимось єдиними у світі власниками крісла.

— Допоки не настане цей момент, — виправляє Альберт, — і світ не згадає весь хаос, що розігрався цього ранку.

Гелена додає:

— А ті, хто зараз володіє кріслом, збудують його наново, відштовхуючись від своїх хибних спогадів. Як зробив Слейд. Без креслень буде важче, але не сказати, що це неможливо. Ну й знадобиться більше часу.

Гелена підводиться і йде до термінала, надягає шолом і сідає в крісло.

— Що ви робите? — питає Шоу.

— А на що це, по-вашому, схоже? Радже? Ти мені допоможеш? Потрібно картографувати спогад.

Радж, Шоу та Альберт переглядаються, сидячи за столом.

— Гелено, що ви робите? — знову питає Шоу.

— Витягаю нас із халепи.

— Як?

— Джоне, трясця, — скипає Гелена. — Можна просто послухатися? У нас часу кіт наплакав! Я була біля вас, давала поради, грала за вашими правилами. Тепер ваша черга грати за моїми.

Шоу зітхає, здуваючись. Вона чудово розуміє, як це боляче — відмовитися від перспективного крісла! Річ не просто в розчаруванні від утрати наукових і гуманітарних можливостей, які воно могло б принести в ідеальному світі. А в розумінні порочності людства, через яку ми ніколи не дозріємо до володіння такою міццю.

— Гаразд, — киває він нарешті. — Радже, запускай те крісло.

Це перший непідробний смак свободи, який відчула дівчина.

Вона виходить у передвечірню годину з двоповерхового фермерського будинку і залазить у синьо-білий «шевроле сільверадо» 1978 року випуску — єдину машину в їхній родині.

Вона не дуже й сподівалася, що на шістнадцять років — які їй виповнилися два дні тому — батьки подарують їй автомобіль. Вона планує, що наступного літа працюватиме дитячою доглядачкою та рятувальницею на пляжі та заробить грошей на власну машину.

Батьки стоять на ґанку, що трохи просідає, і з гордістю спостерігають, як вона вставляє ключ у замок запалювання.

Мама увічнює цю мить на поляроїді.

Мотор з ревінням оживає, а її дивує порожнеча в салоні.

Ані батька на пасажирському сидінні.

Ані матері між ними.

Тільки вона одна.

Можна слухати музику, що подобається їй, і на такій гучності, яка їй подобається. Вона може поїхати куди завгодно і як завгодно швидко.

Але вона нічого того не робитиме.

Її зухвалий план на перший виїзд: здійснити відчайдушний рейд у сповнені пригод далекі нетрі магазину на заправці, за півтори милі від дому.

Відчуваючи приплив енергії, вона врубає передачу й неквапно розганяє пікап по під’їзній доріжці, вистромивши у вікно ліву руку, щоб помахати батькам.

Путівець перед їхнім будинком порожній.

Вона виїжджає на нього та вмикає радіо. Університетська радіостанція в Боулдері ганяє нову пісню Джорджа Майкла, і вона на повен голос підспівує, пролітаючи повз поля, назустріч майбутньому, що здається близьким, як ніколи. Хтозна, може, воно вже настало.

Удалині з’являються вогні заправки, вона знімає ногу з акселератора і в цю мить відчуває пронизливий біль у голові за очима.

Перед очима все пливе, серце в грудях оглушливо бухкає, і вона ледве не врізається в одну з бензоколонок.

На стоянці перед крамничкою вона глушить двигун і великими пальцями розтирає скроні, щоб заспокоїти пекучий біль, але біль дужчає та дужчає, і вона вже боїться, що її от-от знудить.

А потім стається щось геть неймовірне.

Її права рука тягнеться до кермової колонки та береться за ключ.

— Що за чорт? — промовляє вона.

Бо рука залишилась на місці.

А потім вона бачить, як її рука повертає ключ і заводить мотор, лягає на важіль коробки передач, вмикає задню передачу.

Проти волі Гелена озирається і дивиться в заднє скло, здає назад, залишає стоянку та витискає задню передачу.

Вона думає: «Це не я кермую, я нічого такого не роблю». А пікап набирає хід і прямує додому.

Периферію її поля зору затягує темрява, Передовий хребет і вогні Боулдера тьмяніють, меншають, ніби вона повільно поринає у глибокий колодязь. Їй хочеться кричати, зупинити це божевілля, але вона лише пасажирка у власному тілі, не здатна говорити, відчувати запахи та й взагалі щось відчувати.

Звуки радіо — просто шепітне загасання, і тонкий промінчик світла, на який перетворилася її свідомість, раптово зблискує та гасне.

Гелена 15 жовтня 1986 року

Гелена повертає з путівця на під’їзну доріжку до двоповерхового фермерського будинку, де вона виросла, з кожною наступною секундою дедалі більше вживаючись у цю молодшу версію себе самої.

Будинок здається меншим і зовсім не таким міцним, яким вона його пам’ятала, навпаки, особливо тендітним на тлі синього пасма гір, що видніється миль за десять звідси.

Гелена гальмує, вимикає двигун і бачить у дзеркалі заднього огляду себе шістнадцятирічну.

Жодної зморшки на обличчі.

Густі веснянки.

Зелені очі ясні та блискучі.

Суща дитина.

Гелена впирається плечем у дверцята, ті з рипінням відчиняються — і вона ступає на траву.

Легенький вітерець густо відгонить солодкавим і вологим духом близької молочної ферми.

І саме він, цей аромат, найбільше асоціюється в неї з домівкою.

Вона ступає стертими ґанковими сходинками, а в ногах така легкість!..

Найперше, що чує Гелена, відчинивши двері та заходячи всередину, — приглушене бубоніння телевізора.

Коридором, який тягнеться повз сходи, линуть інші звуки: помішування, дзенькання каструль, дзюркіт води.

На весь будинок розносяться пахощі курки, яка печеться в духовці.

Гелена заглядає у вітальню.

Батько сидить у своєму кріслі.

Поклавши ноги на стілець, він займається тим, що завжди робив будніми вечорами, скільки вона пам’ятає з дитинства: дивиться випуск «Останніх світових новин». Пітер Дженнінгс, ведучий, розказує, що Елі Візель[42] отримав Нобелівську премію миру.

— Як покаталася? — питає батько.

Гелена розуміє, що діти — істоти надто незрілі та занурені в себе, щоб належним чином цінувати батьків, коли ті ще в розквіті сил. І зараз вона бачить батька таким, яким ще ніколи не бачила.

Він такий молодий і вродливий.

Йому немає навіть сорока.

Гелена не може відвести від нього очей.

— Усе було дуже класно! — Власний голос здається їй дивним: високий, м’який.

Батько обертається назад до телевізора й не помічає, як Гелена витирає сльози.

— Пікап мені завтра не потрібен. Спитай у мами, якщо їй він теж не треба, можеш їхати на ньому до школи.

Реальність з кожною секундою міцнішає.

Гелена підходить до крісла, нахиляється та обіймає батька.

Той дивується:

— Ти чого?

Запах «Олд спайсу» і легкий колючий дотик одноденної щетини — Гелена знову ледве стримується, щоб не розревітися.

— Ти мій тато, — шепоче вона.

Тоді виходить у їдальню, прямує на кухню і бачить маму, яка, спершись на кухонну стійку, смалить цигарку і читає любовний роман.

Гелена бачила її востаннє в притулку для старих людей неподалік від Боулдера за двадцять чотири роки від цієї миті: тіло хирляве, від свідомості не лишилося й сліду.

Усе це ще тільки має статися, а поки що на мамі сині джинси та блузка на ґудзиках. Завивка й чубчик по моді вісімдесятих — і це найкращий час у її житті.

Гелена рвучко підходить до матері та міцно її обіймає.

Вона знову плаче і не може зупинитися.

— Гелено, що сталося?

— Нічого.

— Щось не так із поїздкою?

Гелена заперечно мотає головою.

— Просто емоції зашкалюють.

— Чому?

— Навіть не знаю.

Вона відчуває, як мамина рука гладить її по голові, крізь амбре тютюнового диму чує запах її парфумів: «Білий льон» від «Есте Лаудер».

— Дорослішання — воно часом таке, — киває мама.

Гелені досі не вкладається в голові, що вона зараз тут. Ще лічені хвилини тому вона конала в деприваційній капсулі за півтори тисячі миль від цього місця і за тридцять три роки від цього моменту.

— Тобі допомогти з вечерею? — питає вона, нарешті відпустивши матір.

— Ні, курка вже майже спеклася. У тебе точно все нормально?

— Так.

— Я гукну, коли буде готово.

Гелена виходить із кухні та йде коридором до сходів. Вони крутіші, ніж вона пам’ятає, та й риплять набагато сильніше.

В її кімнаті чорт ногу зламає.

Як завжди.

Як завжди буде в її квартирах, кабінетах.

Гелена бачить одяг, про який давно забула.

Ведмедя без одної лапи, який загубиться пізніше в коледжі.

Аудіоплеєр із прозорою касетою всередині, на касеті наклейка: INXS-Listen Like Thieves[43].

Гелена сідає до письмового столика і дивиться в чарівно спотворене скло старої віконної шиби. Бачить вогні Денвера за двадцять миль звідси і сизі рівнини на сході, а далі, за ними, — не видний з будинку величезний дикий світ. Вона часто сиділа тут і мріяла, як житиме в майбутньому.

Знала б вона, як складеться її життя!

На столі лежить розгорнутий підручник, біля нього — домашня контрольна робота з клітинної біології, яку сьогодні треба дописати.

У середній шухляді вона знаходить зошит, на чорно-білій обкладинці напис: «Гелена».

Це вона пам’ятає.

Гелена розгортає зошит і переглядає сторінки, списані похилим підлітковим почерком.

Користуючись кріслом, вона ще жодного разу не забувала подій із попередніх реальностей. Але зараз у неї закрадається страх, що таке може статися. Вона в незвіданих водах, їй ще ніколи не доводилося повертатися так далеко в часі, у такий юний вік. Існує ризик, що вона забуде, звідки прибула і навіщо опинилася тут.

Вона бере ручку, знаходить у щоденнику чисту сторінку, ставить сьогоднішнє число і залишає повідомлення для себе, де пояснює все те, що сталося в попередніх життях: