Річки Лондона

Розділ 9 Козел-провокатор

Я доїхав на метро до станції «Свіс Котедж» і встиг пройти від неї чверть Авеню Фіцджона, перш ніж почав питати себе, що я роблю. Я не просто відмовився від власної машини на користь громадського транспорту, а ще й пішов пішки вгору на один з найвищих пагорбів Лондона замість того, щоб сісти в поїзд, доїхати до Гемпстеду, а тоді пройти пішки вниз. Ще не смеркалося, передвечірнє сонце пробивалося поміж деревами, що росли вздовж алеї. Квіти в моїй руці були трояндами, одним з тих темно-пурпурових різновидів, що здаються майже чорними. Мені було цікаво, для кого вони?

Було так тепло, що я зняв краватку й засунув її в кишеню піджака. Я не хотів з'явитися спітнілим, а тому не поспішав, а неквапливо йшов у тіні платанів, що росли вздовж тротуару. Це був один з тих днів, коли якийсь мотив не виженеш з думок, і тому не можеш не наспівувати його вголос; у цьому випадку це був хіт з мого минулого — «Digging Your Scene» у виконанні Blow Monkeys. Дивно було, що я знав слова, які побачили цей світ ще тоді, коли я носив підгузок. Коли я проспівав «Я просто хочу бути собою» в третьому приспіві, я дійшов до місця призначення. Цей будинок був готичною конструкцією з псевдо-баштами по кутах і з білими підйомними вікнами. Мармурові сходинки вели до величних вхідних дверей, але я їх проігнорував і пішов до бічної фіртки — я знав, куди йти. Я поправив на собі піджак, потер носки туфель об гомілки; задовольнившись, штовхнув брамку й зайшов.

Уздовж бічної стіни будинку росла жимолость; вона створила ароматний коридор, який вів до широкого сонячного садка. Навколо акуратно підстриженого газону були клумби з петуніями, чорнобривцями та тюльпанами. Два величезні, повні весняних квітів теракотові горщики стояли обабіч сходів, що вели вниз, до внутрішнього дворика, в центрі якого під полуденним сонцем стояв фонтан. Навіть мені було зрозуміло, що він не з тих, які можна придбати в садовому магазині чи в гіпермаркеті. Це була вишукана мармурова ванна для пташок, у центрі якої стояла оголена фігура, що несла воду; італійський ренесанс, напевно — історію мистецтва я вивчав замало, щоб знати напевне. Статуя була стародавня, мармур подекуди лущився, а на німфі цівочка води, що сочилася з її сулії, залишила тьмяний слід від плеча до паху.

Вода пахнула солодко й спокусливо, вона була саме тим, що було мені потрібно після довгої повільної прогулянки вгору. Біля фонтана на мене чекала приваблива жінка середнього віку. На ній були жовтий бавовняний сарафан, солом'яний капелюх і сандалі. Наблизившись, я побачив, що очі в неї такі самі котячі, чорні й розкосі, як у її матері, але вона була світліша за Беверлі й мала гарний, прямий, фотогенічний ніс.

Недалеко від того місця, де зараз стоїть Мармурова Арка, колись була шибениця, на якій вішали злодіїв старого міста Лондона. Шибеницю було названо на честь села, жителі якого отримували від цих жахливих видовищ такий зиск, що збудували трибуни, щоб клієнтам було краще видно, а само село було назване на честь річки, що текла через нього. Ця річка звалася Тайберн. Саме там повісили й бідолашну Елізабет Бартон, і Джентльмена Бартона (попри його чотири попередні втечі), і преподобного Джеймса Гекмана за вбивство красуні Марти Рей. Все це я знав тому, що після того, як Беверлі згадала під час розмови ім'я своєї сестри, сказавши, що та знає важливих людей, я зробив невелику розвідку.

— Мені здалося, що настав час нам з тобою поговорити, — сказала Тайберн.

Я простягнув їй квіти, і вона взяла їх, задоволено засміявшись. Потім вона нахилила мою голову до себе й поцілувала мене в щоку. Від неї пахнуло сигарами та новими автомобільними сидіннями, кіньми та засобом для догляду за меблями, Стілтоном, бельгійським шоколадом, а за всім цим можна було відчути марихуану, натовп і останнє падіння в забуття.

Я знайшов (наскільки це було можливо) витоки всіх річок Лондона. Деякі з них, як-от Беверлі Брук, Лі або Фліт було легко знайти, але розташування Тайберн, легендарного Джерела Вівчаря, загубилося під час божевільного вікторіанського пародвигунного розширення Лондона в другій половині дев'ятнадцятого століття. Цей фонтан вочевидь і був тим джерелом, хоча власне фонтан, на мою думку, був украдений якимось кмітливим посадовцем в останні дні Імперії.

Мене мучила спрага — я із задоволенням попив би.

— Про що ви хочете поговорити? — спитав я.

— Спочатку я хотіла б дізнатися про твої наміри щодо моєї сестри, — сказала Тайберн.

— Мої наміри? — спитав я. В роті було дуже сухо. — Мої наміри є виключно чесними.

— Невже? — сказала вона й присіла, щоб підняти вазу, яка стояла за фонтаном. — І саме тому ти повіз її рагулів показати?

Добре вихований молодий полісмен слово «рагуль» не вживає.

— То було просто попереднє, пробне розслідування, — сказав я. — До того ж, Окслі та Айсіс не рагулі.

Тайберн провела зовнішньою стороною долоні вздовж мармурової посудини, і цівочка з сулії набрякла, стала сильним потоком, яким жінка наповнила вазу.

— Тим не менш, — сказала вона, розгортаючи троянди, — це не ті люди, з ким приємно бачити свою сестру.

— Родину ми не обираємо, — весело сказав я. — Але, на щастя, можна обирати друзів.

Тайберн різко глянула на мене й почала розставляти троянди. Ваза була непримітна, з пласким дном, як у мірної колби, а зроблена була з зеленого лакованого склопластику — одна з тих речей, які можна придбати за п'ятдесят пенсів на придорожньому розпродажі.

— Я не маю нічого проти Старого та його людей, але ми живемо у двадцять першому столітті і це моє місто, і я не для того надривалася тридцять років, щоб якийсь «джентльмен доріг» зміг повернутися й забрати те, що належить мені.

— А що, на вашу думку, належить вам? — спитав я.

Вона проігнорувала моє питання; встромивши останню троянду, жінка поставила вазу на стінку, що обмежувала внутрішній дворик. Коли я купляв їх, ці троянди були останніми, що досі не були продані, вони вже починали в'янути на вітрині. Але коли Тайберн поставила їх у вазу, вони ожили, розправилися та навіть потемнішали.

— Пітере, — сказала вона, — ви бачили як організовано — а радше навіть не організовано — Фоллі. Ви знаєте, що офіційно його для уряду не існує, а його відносини зі столичною поліцією базуються виключно на усталених звичках і, прости Господи, традиціях. Воно тримається виключно на чесному слові та на старих зв'язках. Це типово британська мішанина, і першого ж разу, коли до вас звернулися по допомогу, ви зазнали жахливого фіаско. Я маю доступ до документів, про існування яких ви, Пітере, навіть не знаєте, про місце в Німеччині, що зветься Еттерсбург — можливо, вам буде цікаво спитати про нього свого вихователя.

— Формально він мій Майстер, — сказав я. — Як його учень, я дав цехову клятву, — мій язик був пересохлий і ледь рухався, неначе я цілу ніч спав з відкритим ротом.

— Яка різниця, — сказала вона. — Я розумію, що це суперечить національному характеру, але хіба тобі не хотілося б, щоб ми були в цій справі більш організовані, хоча б дещицю більш дорослі? Ну хіба це так важко — мати офіційний підрозділ уряду, який займається надприродним?

— Міністерство Магії? — спитав я.

— Ха, трясця, ха! — сказала Тайберн.

Мені хотілося знати, чому вона не запропонувала мені чай. Я прийшов до неї з квітами і вважав, що якнайменше можу очікувати на чашку чаю або на пиво, або хоча б води попити. Я спробував прочистити горло, в ньому щось хрипіло. Я глянув на фонтан і на воду, що струменіла в басейн.

— Подобається? — спитала вона. — Цей басейн — досить груба, зроблена в сімнадцятому сторіччі копія італійського витвору, але центральну фігуру було знайдено під землею під час будівництва станції «Свіс Котедж», — вона притулила долоню до обличчя статуї. — Мармур з Бельгії, але археологи запевняють мене, що сницар був місцевий.

Я не міг зрозуміти, чому мені не хотілося пити цю воду. Я ж бо вже пив до цього воду, навіть пиво, і каву або дієтичну колу, коли мав нагоду. Я пив її з пляшок, іноді з-під крана. Коли я був дитиною, я постійно пив з-під крана. Я забігав у квартиру розпечений і спітнілий після гри й не витрачав часу навіть на склянку, а просто відкривав кран і підставляв рот під струмінь. Якщо мати помічала, вона сварила мене за це, але тато лише казав, щоб я був обережний. «А що як звідти риба вистрибне? — казав він. — Проковтнеш її, навіть не помітиш». Тато завжди казав такі речі, і лише коли мені виповнилося сімнадцять, я зрозумів, що він так говорив тому, що завжди був під кайфом.

— Припиніть, — пробурмотів я.

Вона мені гарно посміхнулася:

— Що припинити?

Іноді я не проти того, щоби сп'яніти, але рано чи пізно завжди настає момент, коли розумієш, що вже натикаєшся на предмети, і тоді думаєш: «Мені це вже набридло; поверніть, будь ласка, моєму мозкові повний контроль». Так само мене дратувало і це раптове бажання доставити до Гемпстеду квіти й пити воду з дивних фонтанів. Я спробував позадкувати, але спромігся лише трохи зсунутися.

Посмішка на обличчі Тайберн зникла.

— Чому б тобі не напитися? — спитала вона.

Вона зайшла надто далеко і розуміла це; і те, що я розумію, що вона це розуміє, вона теж розуміла. Чим би не був її вплив на мене, він був надто витончений, щоб я міг впоратися з такою відвертою пропозицією. До того ж, мені завжди було цікаво дізнатися про ту рибу.

— Чудова ідея, — сказав я. — На цій вулиці є паб. Ходімо туди.

— Хитрий, падлюко! — сказала вона, і в мене склалося враження, що вона говорить не про мене. Вона нахилилася ближче й подивилася мені в очі. — Я знаю, що тебе мучить спрага, — сказала вона. — Випий води.

Я відчув, як моє тіло ринулося до фонтана. Цей рух був проти моєї волі, так само, як судома в нозі, або як гикавка, але цього разу все моє тіло корилося не мені, і від цього мене охопив жах. Тоді я зрозумів, що Старий і Мама Темза навіть не намагалися керувати мною; якщо б вони цього захотіли, я б колесом перекидався навколо них. Навряд чи ця сила безмежна, бо інакше що заважає Мамі Темзі або Старому зайти до уряду й диктувати свої умови? Гадаю, якби таке сталося, люди б це помітили; щонайменше, Темза стала б набагато чистішою.

Річ має бути в Найтінґейлі, збагнув я. Противага, людська противага надприродному, і це означало, що вони не могли керувати ним. Єдиною річчю, що відрізняла Найтінґейла від пересічної людини, була магія, а отже саме магія мала бути джерелом захисту. Це було лише припущення, але ж непросто про щось думати, коли твою свідомість намагається підкорити собі втілення історичної лондонської річки.

Щоб виграти час, я спробував відкинути себе назад. Це не спрацювало, але зупинило мій наступний ривок до фонтана. Найтінґейл ще не навчив мене захищатися від магії, тож я натомість вирішив використати Impello. Утворити в думках потрібну форму було набагато легше, ніж я очікував (пізніше я припустив, що Тайберн впливала на інстинктивну частину мого мозку, а не на «вищі» функції), і через цю легкість я переборщив.

— Impello, — сказав я й спробував підняти статую над п'єдесталом.

Почувши тріск мармуру, Тайберн із широко розкритими очима розвернулася до фонтану, і коли вона звела з мене погляд, я похитнувся, раптово звільнившись. Я відчув, як форма вислизнула з-під контролю мого розуму, і голова статуї розлетілася дощем мармурових осколків. Щось вдарило мене по плечу й порізало мені обличчя, а шматок мармуру завбільшки як маленький собака гепнувся на плитки дворика біля моїх ніг.

Басейн для птахів теж тріснув, і вода витекла з нього й розповзалася по внутрішньому дворику, наче пляма крові. Тайберн знов повернулася до мене. На лобі в неї був поріз, сарафан трохи вище стегна розірвався.

Вона мовчала, і це не віщувало нічого хорошого. Я вже бачив таке мовчання; іноді це бувало з мамою; те саме було з жінкою, брата якої щойно збив п'яний водій. Більшість людей вірить стереотипові, буцімто чорні жінки — це крики, хитання головою, подружки та «не може бути!», що якщо вони не зухвалі, то гордовиті, або зневажені, або стійкі та «Не розумію, чому деякі не можуть бути такими, як усі». Але якщо побачите, як чорна жінка замовкла, як це зробила Тайберн — очі палають, губи стиснуті, лице наче посмертна маска — ви щойно створили собі ворога на все життя.

Не залишайтеся поруч, не намагайтеся поговорити з нею про це — повірте, це погано скінчиться. Я послухався власної поради й позадкував звідти. Чорні очі Тайберн проводжали мене, і щойно я повернув за ріг, я розвернувся й дав драла звідти. Вниз до станції «Свіс Котедж» я не те щоб біг, але хода моя була швидкою. Внизу був телефон-автомат, і він був мені потрібний, бо коли я руйнував статую, батарейка була в мобільнику. Я зателефонував оператору, сказав йому свій ідентифікаційний номер, і мене з'єднали з Леслі. Вона забажала знати, де я був, бо поки я був відсутній, усе пішло коту під хвіст.

— Сліпого ми врятували, — сказала вона, — але твоєї заслуги в цьому немає.

Подробиці вона повідомляти відмовилася, бо «твій бос хоче, щоб ти був тут ще вчора». Я спитав її, де знаходиться «тут», а вона сказала мені, що у Вестмінстерському морзі, і це мене розлютило, бо сліпого, можливо, врятували, але якийсь бідолаха все одно залишився без обличчя. Я сказав, що буду там якнайшвидше.

Місцеві патрульні підвезли мене до станції «Свіс Котедж», і там я сів на поїзд до міста. Я сумнівався, що Леді Тай мала намір і достатньо людей, щоб шукати мене по всіх станціях, а однією з небагатьох переваг поламки телефону було те, що його тепер неможливо було хакнути й, відповідно, причепити до мене якісь жучки. Знаєте, я не параноїк. Такі речі можна через інтернет купити.

Коли я сів у поїзд, була година пік, і людей у вагоні було вже досить, щоб доводилося поступатися особистим простором, але ще рано було сказати, що ми напхані, як сардини. Коли я зайняв місце в кінці вагона, спиною до дверей, що вели в наступний, я помітив, що пасажири позирають на мене. Мій вигляд був незрозумілий: костюм і обнадійливо впевнене обличчя казали одне, а те, що я вочевидь нещодавно з кимось бився й до того ж був змішаного расового походження, казали про протилежне. Те, що лондонці байдужі одне одному в метро — міф; ми гіперчутливі один до одного й постійно проробляємо в голові можливі сценарії на стратегії контрзаходів. А що як цей охайний, але етнічний молодий чоловік попросить у мене гроші? Дати чи відмовити? Якщо він пожартує, чи треба мені реагувати? Як саме — стриманою посмішкою чи реготом? Якщо його поранили в бійці, чи потребує він допомоги? Якщо я допоможу йому, чи не чекатиме на мене небезпечна ситуація, або пригода, або шалений міжрасовий роман? Чи встигну я на вечерю? Якщо він розкриє свою куртку й заволає «Бог — великий!», чи встигну я вчасно втекти в інший кінець вагона?

Більшість із нас постійно розробляє безконфліктні стратегії, щоб зберегти мир у нашому часі, в нашому вагоні, будь ласка, Боже, хоча б поки я додому доїду! Люди, кому за шістдесят, називають це загальною ввічливістю; її призначення — не дати нам повбивати одне одного. Ввічливість схожа на vestigia: її не завжди усвідомлюєш, лише інстинктивно змінюєш свою поведінку у відповідь на накопичення магії навколо. Я збагнув, що саме завдяки цьому існують привиди; вони живляться vestigia, наче світлодіоди від довготривкої батарейки, час від часу вимикаючись, щоб не витрачати енергію марно. Я згадав мертвий будинок у Перлі, де жили вампіри. За словами Найтінґейла, вампіри були звичайними людьми, які «заразилися» — ніхто не знав, чим і як — і починали поглинати магічний потенціал, у тому числі vestigia свого оточення.

«Але для живлення живої істоти цього недостатньо, — сказав Найтінґейл. — Тому вони полюють на додаткову магію. Найкращим її джерелом, за словами Ісака Ньютона, були люди, але неможливо поцупити магію в живої особи, навіть у будь-якої форми життя, що складніша за плісняву, окрім як на порозі смерті, і навіть тоді це важко». Я спитав очевидне: навіщо вони п'ють кров? Він сказав, що достеменно ніхто не знає. Я спитав його, чому ніхто не зробив жодного експерименту, а він дивно подивився на мене.

«Було зроблено кілька експериментів, — сказав він після тривалої паузи. — Під час війни. Але результати вважалися неетичними, і ті документи було опечатано».

«Ми збиралися використати вампірів під час війни?» — спитав я й був здивований щирими болем і гнівом, що з'явилися на обличчі Найтінґейла. «Ні, — різко сказав він; потім, трохи опанувавши себе, додав: — Не ми. Німці».

Іноді, коли вам кажуть не йти кудись, краще не ходити.

Духи місця на кшталт Беверлі, Окслі та решти членів проблемної родини Темзи теж були на одному рівні живими істотами, а також отримували силу від свого оточення. Бартолом'ю та Полідорі обоє припускали, що ці істоти отримували живлення від усього різноманіття життя та магії, що було в їхніх царинах. Я ставився до цього скептично, але був готовий погодитися, що вони жили в симбіозі зі своїми «царинами», у той час як вампіри були просто паразитами. А що як те саме трапляється і з привидами? Якщо Ніколас Волпенні був якимось чином частиною vestigia, в яких він жив і якими живився, свого роду симбіонтом, то поверненець міг бути паразитом, привидом-вампіром. Це пояснило б зморщені, схожі на цвітну капусту мозки жертв — з них висмоктали магію.

А це означало, що ритуал, який я виконав за допомогою калькуляторів, не мав ніяких наслідків окрім того, що нагодував Генрі Пайка магією. Але мені також стало цікаво, чи не можна заманити поверненця, розкидаючи навколо магію, наче принаду для риби. На той час, як потяг почав гальмувати перед Бейкер-Стріт, я вже починав формулювати план.

Метро — гарне місце для такого роду концептуальних проривів, бо, якщо не взяв з собою щось почитати, більше тут зайнятися нічим.

Цього разу для того, щоб зайти в Вестмінстерський морг, мені не довелося навіть посвідчення показувати. Вартові біля брами просто махнули рукою, щоб я проходив. Найтінґейл чекав на мене в роздягальні. Перевдягаючись, я коротко розповів йому про свою зустріч із Тайберн.

— Проблеми завжди в дітях, — сказав Найтінґейл. — Їх ніколи не задовольняє статус-кво.

— Як ви врятували сліпого? — спитав я.

— Виявляється, вони не сліпі, — сказав Найтінґейл. — Вони «люди з вадами зору». Дуже енергійна молода жінка довго пояснювала мені це, поки ми чекали в лікарні.

— То як ви врятували чоловіка з вадами зору?

— Було б добре, якби його дійсно врятував я, — сказав Найтінґейл. — Але справжнім героєм був його собака-поводир. Щойно почався секвестр…

— Секвестр? — спитав я.

Виявилося, що це був вигаданий доктором Валідом термін для опису того, що траплялося, коли наш поверненець захоплював звичайну людину. Це юридичний термін, що означає арешт власності особи з метою виплати її боргів, або якщо ця власність вважається злочинним доходом. У нашому випадку секвестрованою власністю було людське тіло.

— Щойно почався секвестр, — сказав Найтінґейл, — собака-поводир — здається, його звати Малькольм — зійшов з котушок і відтягнув потенційну жертву геть. Інспектор Сівол розставив своїх людей біля місць збору грошей на добродійність, і один з них втрутився раніше, ніж бідолашний секвестрований Панч зміг погнатися за сліпим.

— Ще одна перемога розумної правоохорони, — сказав я.

— Так, — сказав Найтіґейл. — Першою на місці подій з'явилася твоя подруга констебль Мей.

— Леслі? Б'юсь об заклад, вона цьому не зраділа, — сказав я.

— Її власні слова: «Чому це кляте лайно завжди саме зі мною трапляється?» — сказав Найтінґейл.

— То ким був постраждалий від секвестру, коли був живий? — спитав я.

— А хто сказав, що він мертвий? — сказав Найтінґейл.

Він провів мене коридором до кімнати, що була обладнана для термінової реанімації; якщо задуматися, досить моторошно, що в морзі є таке місце. Леслі понуро сиділа на стільці в куті кімнати. Коли ми зайшли, вона привіталася змахом руки. Навколо ліжка стояли машини, що пихкали, пищали або мовчки спалахували вогниками. На ліжку лежав Теренс Потслі, двадцять сім років, з Седжефілда, що в графстві Дарем, менеджер з супермаркету, чиїх найближчих родичів ще не було повідомлено. На його обличчі були хащі з неіржавкої сталі — це називають медичним риштуванням. Доктор Валід сподівався, що воно забезпечить успішне хірургічне відновлення після того, як буде дано ладу секвестру Потслі.

— А я ще скаржилася, коли скоби на зубах носила, — сказала Леслі.

— Він притомний? — спитав я.

— Вони звуть цей стан «медична кома», — сказав Найтінґейл. — Окслі знає, з ким ми маємо справу?

— Айсіс знає, — сказав я. — Вона пам'ятає Генрі Пайка як актора-невдаху, який, можливо, був убитий Чарльзом Макліном — більш успішним актором.

— Якщо це так, це пояснює його обурення, — сказав Найтінґейл.

— Його заарештували? — спитала Леслі.

— Архіви неповні, — сказав я. — Можливо, Пайка заарештовували…

— Не Пайка, — сказала Леслі. — Макліна. Не бути спійманим за вбивство — це везіння, але якщо йдеться про два вбивства, це вже в біса малоймовірно. Не кажучи вже про несправедливість.

— Маклін дожив до похилого віку, — сказав Найтінґейл. — Він був невіддільною частиною життя на Ковент-Ґарден. Я знав про перше вбивство, але про Генрі Пайка ніколи не чув.

— Ми можемо поговорити деінде? — спитала Леслі. — Від нього в мене мороз поза шкірою.

Оскільки більшість з нас були копами, іншим місцем могли бути або паб, або їдальня — їдальня була ближче. Дочекавшись, коли до нас підійшов доктор Валід, я розповів про свій план.

— Я маю ідею, — сказав я.

— Сподіваюсь, що не «дуже хитрий план»[12], — сказала Леслі.

Найтінґейл ніяк не зреагував, але доктор Валід злегка хихикнув.

— Взагалі-то, — сказав я, — це хитрий план.

Найтінґейл мав при собі роздрук сценарію Піччіні. Я розкрив його й привернув увагу всіх до сцени, що була після того, як Панч порішив сліпого жебрака. У ній з'являється констебль, який хоче заарештувати Панча за вбивство жінки та дитини.

— Я виконаю в цій сцені роль констебля.

— Ти добровільно підставиш голову під його палицю? — спитав доктор Валід.

— Якщо ви прочитаєте сценарій, то побачите, що констебль виживає, — сказав я. — Так само, як і офіцер, який незабаром прибуває.

— Якщо я правильно розумію, ним маю бути я, — сказав Найтінґейл.

— Хто завгодно, тільки не я, — сказала Леслі.

— Я не певний, що розумію, як це має відбутися, — сказав Найтінґейл. — Генрі Пайк не має причин влаштовувати зустріч із нами, хоч як би добре ми не підходили для його п'єси.

Доктор Валід тикнув пальцем у сценарій і сказав:

— Панч питає «Хіба я вас звав?», а констебль на це відповідає «Мене до вас прислали». Панч не має вибору; це вибір долі. «Мені не треба констебля», каже він.

— Мені здається, що ви неправильно уявляєте собі Панча, — сказала Леслі. — Ви припускаєте, що він є чимось на кшталт надприродного вбивці, який змушений брати участь у виставі «Панч і Джуді». Але ж це може бути щось інше.

— Наприклад? — спитав я.

— Приміром, він може бути втіленням соціального тренду, злочину та заворушень. Дух бунтарства й непокори лондонського натовпу.

Ми всі здивовано подивилися на неї.

— Знаєте, я в школі теж училася, — сказала Леслі.

— Ти маєш інший план? — спитав я.

— Ні, — сказала Леслі. — Просто я хочу, щоб ти був обережний. Якщо тобі здається, що ти знаєш, що робиш, це не гарантує, що ти дійсно знаєш, що робиш.

— Добре, що ми з цим розібралися, — сказав я.

— Можеш не дякувати, — сказала вона. — Але навіть якщо ти зустрінешся з Генрі, що тоді?

Це було слушне питання; я подивився на Найтінґейла.

— Я можу відстежити його дух, — сказав Найтінґейл. — Якщо я буду достатньо близько, я зможу знайти його кістки.

— І що тоді?

Я подивився на Найтінґейла.

— Ми їх викопаємо, перемелемо на порох, змішаємо з кам'яною сіллю й розвіємо над морем, — сказав я.

— І це спрацює? — спитала вона.

— Раніше спрацьовувало, — сказав доктор Валід.

— Вам потрібен ордер, — сказала Леслі.

— Для привида ордер не потрібен, — сказав я.

Леслі широко всміхнулася та штовхнула до мене сценарій. Вона вказала ложкою на сторінку, і я прочитав там: «Констебль: Мовчіть! Ви скоїли убивство, я маю ордер на арешт».

— Якщо хочеш зіграти цю роль, тобі потрібен реквізит.

— Ордер на арешт привида, — сказав я.

— Ну, з цим проблем не буде, — сказав Найтінґейл. — Втім, це означає, що арешт доведеться відкласти до пізньої ночі.

— Ти справді зробиш це? — спитала Леслі.

Вона дивилася на мене занепокоєно. Я спробував удати безтурботність, але, напевно, це було більш схоже на безпідставний оптимізм.

— Як на мій погляд, констеблю, іншого вибору ми не маємо, — сказав Найтінґейл. — Буду дуже вдячний, якщо ви поставите до відома інспектора Сівола й попросите його бути готовим на Ковент-Ґарден об одинадцятій.

— Так пізно? — спитав я. — Генрі Пайк, можливо, не стане чекати так довго.

— Ордер ми отримаємо не раніше одинадцятої, — сказав Найтінґейл.

— А якщо наш план не спрацює?

— Тоді наступний план вигадуватиме Леслі, — відповів Найтінґейл.

Ми поїхали назад до Фоллі, а там Найтінґейл зник у чарівній бібліотеці (напевно, щоб вивчати закляття вистежування духів), а я пішов нагору, до своєї кімнати, де вийняв з шафи уніформу. Шолом довелося пошукати; він знайшовся під ліжком, а всередині нього був срібний свисток — абсурдним чином він досі є частиною сучасної уніформи. Оскільки мій останній телефон загинув водночас із фонтаном Тайберн, я взяв зі столу поліцейський еїрвейв і вставив у нього батарейки. Кладучи його в торбу разом із кітелем, я збагнув, що моя кімната досі мала вигляд запасної спальні; місця, де я залишався тимчасово, доки не знайду щось краще.

Я повісив торбу на плече, розвернувся й побачив, що у дверях стоїть і дивиться на мене Моллі. Вона схилила голову набік.

— Не знаю, — сказав я. — Але їстимемо ми не тут.

Вона нахмурилася.

— На передньому краю буду я, а не він, — сказав я, але її це, схоже, не вразило. — З ним усе буде добре.

Кинувши на мене останній скептичний погляд, вона посковзила геть. Коли я вийшов з кімнати, її вже не було поруч. Я спустився сходами й зачекав на Найтінґейла в читальні. Він з'явився через півгодини, вдягнутий у свій «робочий» костюм, у руці він тримав тростину. Він спитав, чи готовий я, і я сказав, що готовий.

Був чудовий теплий весняний вечір, тож замість того, щоб їхати в «Ягуарі», ми пройшли пішки повз Британський Музей, а потім навпростець через Музейну вулицю до Друрі-Лейн. Попри те, що ми не поспішали, у нас досі залишалося кілька годин, тому ми пішли повечеряти до ресторанчика біля театру «Рояль» з багатообіцяльною назвою «Бенгальський дім».

Дивлячись у меню, в якому, на щастя, не було ні картоплі, ні здобного тіста, ні підливи, я зрозумів, чому Найтінґейлові так подобалося їсти за межами Фоллі.

Найтінґейл вибрав ягнятину з диким лимоном, а я задовольнився куркою по-мадраськи, настільки гострою, що в Найтінґейла сльози текли. А для мене вона була трохи пріснувата. Хлопця, який виріс на курятині та рисі по-африканськи, індійською кухнею не налякати. Девіз західноафриканської кухні — якщо скатертина від їжі не займається, кухар пожалів перцю. Насправді, звісно, ніякого девізу немає, просто з точки зору моєї мами немислимо, щоб хтось із власної волі став їсти страву, від якої з роту не йде дим.

Чекаючи, ми замовили пиво, і Найтінґейл спитав мене про успіхи на дипломатичному фронті.

— Окрім твого невеличкого непорозуміння з Тайберн.

Я розповів йому про візит до річки Окслі та про реакцію Беверлі. Про своє бажання стрибнути у воду я промовчав. Я сказав, що на мою думку все добре, і що між двома сторонами був взаємний зв'язок.

— Ми можемо відштовхнутися від нього, — сказав я.

— Розв'язання конфліктів, — сказав Найтінґейл. — То саме цьому зараз навчають у Гендоні?

— Так, сер, — сказав я. — Але не бійтеся, як бити людей телефонним довідником і десятьом способам підкинути докази нас теж учили.

— Приємно чути, що старому ремеслу не дають померти, — сказав Найтінґейл.

Я надпив пиво.

— Тайберн не фанатіє від традицій, — сказав я.

— Ех, Пітере, — сказав він. — З усіх дітей Мами Темзи ти посварився саме з леді Тай, — він помахав виделкою. — Саме тому ми не чаклуємо на всі боки, поки не навчимося.

— А що я мав робити?

— Ти міг вийти з тієї халепи вдалою розмовою, — сказав він. — За кого ти маєш Тай, за гангстерку? Гадаєш, вона б сірники тобі під нігті встромляла? Вона тиснула на тебе, щоб подивитися, на скільки ти прогнешся, а ти вибухнув.

Якийсь час ми їли мовчки. Він мав рацію — я запанікував.

— Але не схоже, що ви сильно стурбовані цим, сер, — сказав я. — Випадком з леді Тай.

Дожувавши шматок ягнятини, Найтінґейл сказав:

— Пітере, ми зібралися грати роль козла-провокатора перед могутнім духом-поверненцем, який уже вбив щонайменше десятьох людей, — він взявся за рис. — Доки ми це не переживемо, я через леді Тай не перейматимусь.

— Якщо я правильно пам'ятаю, — сказав я, — козел-провокатор у даному випадку я, бо саме я граю роль «констебля» в сценарії. Зважаючи на те, що саме мій зад зависнув над прірвою, сер, дозвольте спитати: ви певні, що зможете його знайти?

— Певним бути неможливо, Пітере, — сказав він. — Але я зроблю все, що можу.

— А якщо ми не зможемо повернути його в могилу? — спитав я. — У нас є запасний план?

— Моллі може зробити гемомантію, — сказав Найтінґейл. — Це дуже ефектно.

Я понишпорив у своїх бідних запасах грецької.

— Ворожіння за допомогою крові?

Найтінґейл задумливо дожував і ковтнув.

— Можливо, це не дуже вдалий термін, — сказав він. — Моллі може допомогти тобі дещо поширити твоє чуття до vestigia.

— Наскільки поширити?

— На дві або три милі, — сказав Найтінґейл. — Я робив це лише один раз, тож мені важко сказати.

— І на що це було схоже?

— Я неначе увійшов у світ привидів, — сказав Найтінґейл. — Втім, можливо, це дійсно був світ привидів. Є ймовірність, що таким чином можна знайти Генрі Пайка.

— А чому ми не можемо скористатися цим способом відразу? — спитав я.

— Бо шанси п'ять проти одного, що ти при цьому не виживеш — сказав Найтінґейл.

— Добре, — сказав я. — У такому разі краще цього не робити.

Якщо про мій фах — я маю на увазі полювання на злодіїв, а не магію — можна сказати, що він мав десь у Лондоні початок, цей початок мав знаходитися на Бау-Стріт. Усе почалося з Генрі Філдінга, який був мировим суддею, сатиричним письменником і засновником того, що стало відомим як «Бігуни з Бау-Стріт». Його будинок стояв відразу біля будівлі Королівської Опери, тоді це був ще театр «Рояль», а Маклін тоді урізноманітнював свою торгівлю джином виступами на сцені. Я знаю про це завдяки тому, що «Channel 4» зняли на цю тему телевізійну драму, в якій знявся чувак, що грав Імператора в «Зоряних Війнах». Коли Генрі Філдінг помер, посаду судді після нього обійняв його сліпий молодший брат Джон, який зробив «Бігунів з Бау-Стріт» ще сильнішими, але, вочевидь, не настільки сильними, щоб завадити Маклінові забити Генрі Пайка на смерть практично в них на порозі. Не дивно, що Генрі розлютився. Я б на його місці відчув те саме.

То був перший у Лондоні справжній поліцейський відділок, і в дев'ятнадцятому столітті він переїхав на інший бік вулиці й став «Мировим Судом Бау-Стріт» — напевно, найвідомішим судом Британії після «Олд Бейлі». Туди відправили за порушення громадського порядку Оскара Вайлда, і Вільям Джойс, сам Лорд Хо-Хо, почав свою коротку прогулянку до шибениці саме на Бау-Стріт. Близнюки Крей були затримані там за вбивство Джека «Капелюха» Мак-Вайті. У 2006 році цю будівлю було продано магнату, який перетворив її на готель, бо хоча історія та традиція в Лондоні важать, гроші мають свою спокусливу пісню.

Оригінальну будівлю було замінено критим квітковим ринком з арковим залізно-скляним дахом. Еліза Дулітл у виконані Одрі Гепберн у «Моїй чарівній леді» мала би купувати свої фіалки саме тут, коли демонструвала найгірший акцент кокні за винятком Діка Ван Дайка. У 1990-их, під час перебудови Королівської Опери, нова будівля поглинула більшість навколишнього кварталу, включаючи і квітковий ринок. Ось чому ми з інспектором опинилися біля заднього входу до Опери, в якій Найтінґейл, як виявилося, знав чоловіка, який міг нас впустити.

Це був не стільки службовий вхід, скільки вхід для вантажів. Я бачив склади, в яких брами були менші, а тут був навіть вантажний ліфт, яким величезні декорації переміщали між поверхами. Террі (лисуватий чоловічок у бежевому светрі — Найтінґейлів контакт усередині) сказав, що вага декорацій починалася від п'ятнадцяти тонн, а коли вони не були потрібні, їх зберігали на складі в Уельсі; чому саме там, він не пояснив.

— Ми прийшли до мирового судді, — сказав Найтінґейл.

Террі поважно кивнув і повів нас вузькими побіленими коридорами крізь кілька пожежних дверей, що моторошно нагадували мені Вестмінстерський морг. Зрештою ми прийшли до сховища з низькою стелею, де Найтінґейл запевнив нас, що це перший поверх квіткового ринку.

— Саме тут колись був салон Номер Чотири, — сказав він і повернувся до провідника. — Не турбуйтеся, Террі, ми зможемо вийти самі.

Террі помахав нам рукою та пішов. Уздовж стін стояли бридкі стелажі зі сталі та ДВП, на яких стояли короби та пакунки з серветками, коктейльними трубочками та тацями. У центрі приміщення було пусто й лише кілька подряпин вказували, де раніше стояв стелаж. Я спробував відчути vestigia, але спочатку не було нічого, крім пилу та рваного поліетилену. А потім вони з'явилися, ледь відчутні: пергамент, старий піт, шкіра та пролитий портвейн.

— Привид мирового судді, — сказав я. — Щоб отримати примарний ордер на арешт?

— Символи мають владу над привидами, — сказав Найтінґейл. — Часто від них більше користі, ніж від будь-чого, що ми можемо взяти з фізичного світу.

— Чому?

— Якщо чесно, Пітере, — сказав Найтінґейл, — я пам'ятаю урок, на якому нам про це розповідали, і я певний, що прочитав у Бартолом'ю відповідний параграф, можливо навіть твір на цю тему написав, але чорт мене забери, якщо я пам'ятаю.

— Як ви збираєтеся вчити мене цьому, якщо самі нічого не знаєте?

Найтінґейл злегка постукав тростиною по своїх грудях.

— Я збирався освіжити свою пам'ять перед тим, як ми дійдемо до тієї частини твоєї освіти, — сказав він. — Я знаю щонайменше двох зі своїх Майстрів, які робили так само, а для них учителювання було фахом.

Я раптом збагнув, що Найтінґейл шукав підтримки, і мене це неабияк стурбувало.

— Просто не давайте мені наздогнати вас, — сказав я. — Як нам знайти цього суддю?

Найтінґейл посміхнувся.

— Нам достатньо привернути його увагу, — сказав він, потім розвернувся й промовив до центра кімнати: — Капітан Найтінґейл прийшов до Полковника!

Запах поту та пролитого алкоголю став сильнішим, і перед нами з'явилася фігура. Цей привид здавався більш прозорим, ніж мій старий друг Волпенні, худішим і більш примарним, але його очі, що дивилися на нас, блищали. Сер Джон Філдінг носив на своїх сліпих очах чорну пов'язку, а Найтінґейл покликав «Полковника», тому я припустив, що це полковник Сер Томас де Вейл — чоловік настільки корумпований, що шокував цим суспільство Лондона сімнадцятого століття, яке вважається істориками найбільш продажним за всю історію Британських островів.

— Чого вам треба, капітане? — спитав де Вейл.

Його голос був слабкий і далекий, а навколо нього я скоріше відчував, ніж бачив нечіткі контури меблів: письмовий стіл, стілець, книжкова шафа. Була легенда, ніби Де Вейл мав особливий приватний кабінет, в якому проводив «судовий розгляд» жінок, що були свідками або підозрюваними.

— Мені потрібен ордер, — сказав Найтінґейл.

— На звичайних умовах? — спитав де Вейл.

— Авжеж, — сказав Найтінґейл.

Він вийняв з кишені свого піджака сувій з цупкого паперу й простягнув його де Вейлові. Привид простягнув прозору руку й взяв папір з пальців Найтінґейла. Попри недбалість цього руху я був певний, що переміщення фізичного предмета чогось коштувало Де Вейлові. Закони термодинаміки щодо цього абсолютно чіткі — за всі борги треба сплатити повністю.

— І якого лиходія ми прагнемо затримати? — спитав Де Вейл, кладучи папір на прозорий стіл.

— Генрі Пайка, ваша честь, — сказав Найтінґейл. — Якого знають за ім'ям Панч, а також за ім'ям Пульчинела.

Очі Де Вейла заблищали, губи смикнулися.

— Ми що, заарештовуємо маріонеток, капітане?

— Скажімо так, ми заарештовуємо ляльковика, ваша честь, — сказав Найтінґейл.

— За яким звинуваченням?

— Вбивство власних дружини та дитини, — відповів Найтінґейл.

Де Вейл зацікавлено нахилив голову.

— Вона була гадюка? — спитав він.

— Перепрошую, ваша честь? — сказав Найтінґейл.

— Ну ж бо, капітане, — сказав Де Вейл. — Жодний чоловік не битиме свою жінку без провокації. Отже, вона була гадюкою?

Найтінґейл вагався.

— Жахлива гадюка, — сказав я. — Прошу пана вибачити. Але малюк був невинний.

— Жіночий язик може довести чоловіка до жахливих вчинків, — сказав Де Вейл. — Це я і сам можу засвідчити, — він підморгнув мені, і я подумав: «Чудово, тепер я це обличчя не зможу забути». — Але малюк був невинний, а тому винного треба заарештувати та поставити перед судом.

У примарній руці Де Вейла з'явилося перо, і він вправно нашкрябав ордер.

— Сподіваюсь, ви не забули про належне, — сказав Де Вейл.

— Формальності влагодить мій констебль, — сказав Найтінґейл.

А це для мене було несподіванкою. Я подивився на Найтінґейла, а той зробив рукою жест, наче робив Lux. Я кивнув, мовляв, зрозуміло.

Де Вейл демонстративно подув на чорнила, потім згорнув аркуш трубочкою й повернув його Найтінґейлові.

— Дякую, ваша честь, — сказав той, а потім звернувся до мене: — Щойно будете готові, констеблю.

Я створив світоч і спрямував його до Де Вейла, а той обережно взяв його правою рукою. Хоча я продовжував підтримувати закляття, світло потьмяніло — я припустив, що Де Вейл всмоктує магію. Я утримував його ще хвилину, а потім Найтінґейл змахнув долонею, наче рубав, і я припинив. Світло згасло, де Вейл зітхнув і вдячно кивнув мені.

— Так мало, — з жалем сказав він і зник.

Найтінґейл простягнув мені згорнутий папір.

— Тепер ти маєш належний ордер, — сказав він.

Я розгорнув ордер; як я й очікував, аркуш залишився пустим.

— Ходімо, заарештуймо Генрі Пайка, — сказав Найтінґейл.

Коли ми вийшли зі сховища, я повернув у еїрвейв батарейку та викликав Леслі.

— Про нас не турбуйся, — сказала вона. — Ми тут залюбки чекаємо, доки ви нагуляєтеся.

Окрім неї, я чув інші голоси, дзенькання келихів і останній популярний хіт. Я не став їй співчувати — вона була в пабі. Я висловив припущення, що настав уже час їй та решті команди підтримки приготуватися.

Поліцейська робота базується на системності, на процедурах і плануванні — навіть якщо полюєш на надприродну істоту. Коли ми — я, Найтінґейл, Сівол, Стефанопулос і Леслі — розробляли деталі операції, на це пішло менш як п'ятнадцять хвилин, бо те, що ми робили, було стандартним «ідентифікувати, заблокувати, вистежити, заарештувати». Ідентифікувати останню жертву Генрі Пайка доведеться мені. Щойно я це закінчу, Найтінґейл виконає свій магічний фокус і відстежить дух Генрі до його могили. Підлеглі Сівола заблокують вулиці, якщо почнеться справжнє лайно, а доктор Валід стоятиме напоготові разом із бригадою невідкладної допомоги на випадок, якщо якомусь бідоласі не пощастить і його обличчя відвалиться. Тим часом Стефанопулос була напоготові з фургоном будівельників, яким платили півтори ставки, та, як я дізнався згодом, з маленьким екскаватором, щоб розкопати знайдену могилу. Вона мала ще один фургон — констеблі в уніформі на випадок, якщо Генрі Пайк виявиться похованим під населеною спорудою, на кшталт паба або кінотеатру. Формальним керівником операції був Сівол; це, безумовно, забезпечило йому чудовий настрій.

На той час, коли ми з Найтінґейлом вийшли з задніх дверей Королівської Опери на Бау-Стріт, усі вже мали бути на місцях. Зваживши, що Генрі Пайка було забито Чарльзом Макліном на смерть менш, ніж у десяти метрах звідси, ми обоє вирішили, що кращого місця, щоб розпочати пошуки, ми не знайдемо. Я знехотя дістав з торби й надів свій кітель і чортів дурний шолом. Щоб ви знали, ми всі ненавидимо цей клятий шолом, який анітрохи не допомагає під час бійки, а до того ж робить тебе схожим на синю ручку, з якої не зняли ковпачок. Єдина причина, чому ми досі їх носимо, полягає в тому, що всі альтернативні проекти були ще гіршими. Але якщо я мав зіграти роль констебля, краще бути схожим на нього.

Наближалася північ, і останні шанувальники опери виходили з Театру й прямували до станції метро або до стоянки таксі. Бау-Стріт була настільки тиха та пуста, наскільки це взагалі можливо для вулиці в центрі Лондона.

— Ви певні, що зможете його відстежити? — спитав я інспектора.

— Ти роби свою справу, — сказав він, — а я — свою.

Я поправив ремінець на шоломі й звернувся до рації. Цього разу обізвався Сівол, який сказав мені припинити тягти Сірка за хвіст і братися до діла. Я обернувся спитати Найтінґейла, чи добрий я маю вигляд, і лише завдяки цьому побачив чоловіка в гарному костюмі, який вийшов з тіні біля службового виходу з театру й вистрелив чародієві в спину.