Річки Лондона

Розділ 8 Скорочена версія

Собака Тóбі кусає Панча, а той забиває до смерті пана Скарамуша, хазяїна Тóбі. Потім Панч іде додому, викидає свою дитину у вікно й забиває до смерті свою дружину Джуді. Він падає зі свого коня і б'є ногою лікаря в око. Лікар кидається на нього з палицею, але Панч відбирає її та забиває доктора до смерті. Він дзеленчить овечим дзвоником біля будинку багатія, а коли слуга багатія виявляє своє невдоволення, Панч забиває його до смерті. На цьому місці моє морозиво розтануло й ляпнулося на туфлі.

«Трагічна Комедія, або Комічна Трагедія про Панча та Джуді, почуту у 1827 році Джоном Пейном Колліером від Джованні Піччіні». Знайти її було не важко, якщо знати, що треба шукати саме її. Після вистави ми з Леслі показали «професорові» наші посвідчення, і він був ласкавий дати нам роздрук сценарію. Ми взяли його й пішли до «Раундхауса», що на розі Нью-Роуд і Ґарік-Сріт, а там усілися читати, замовивши собі подвійні порції горілки.

— Це не може бути збігом, — сказав я.

— Ти серйозно? — спитала Леслі. — Щось користується реальними людьми для виконання дурної лялькової вистави?

— Твоєму начальникові це не сподобається, — сказав я.

— Тому я не стану йому про це розповідати, — сказала Леслі. — Нехай твій начальник розповість моєму начальникові, що на його ділянці забиває людей привид клятого Містера Панча.

— Ти вважаєш, що то привид? — спитав я.

— Звідки мені знати? — сказала вона. — Це ваша справа, чарівні копи.

У Фоллі є три бібліотеки: про першу я тоді ще не знав, друга присвячена магії, в ній зберігаються трактати про закляття, форми та алхімію (всі вони написані латиною, яка для мене була ще тарабарщиною), а третя бібліотека була загальна й знаходилася на другому поверсі, біля читальної кімнати. Розподіл роботи був очевидний від самого початку: Найтінґейл перевіряв магічну бібліотеку, а я взявся за книги, що були написані англійською мовою.

Загальна бібліотека була панельована такою кількістю червоної деревини, що її вистачило б на цілий амазонський ліс. На одній зі стін стелажі сягали стелі, і до найвищих полиць треба було лізти по драбині, яка пересувалася вздовж блискучих латунних рейок. Рядок красивих шаф містив картотеку, яка була найбільшим наближенням до програми пошуку, яку мала ця бібліотека. Відкривши шухляди, я відчув запах старого картону та плісняви, і мене втішило, що Моллі прибиралася не настільки ретельно, щоб і картотеку чистити; а якщо навіть вона і чистила тут, то, принаймні, не регулярно. Картки були вишикувані згідно з темою, а в головному покажчику книжки порядкувалися за назвою. Я почав з пошуку посилань на «Панч і Джуді», але не знайшов жодного. Найтінґейл порадив мені шукати ще один термін: поверненець. Після кількох невдалих спроб я натрапив на «Міркування про Життя та Смерть» Джона Полідарі, які, якщо вірити фронтиспісу, були видані в 1819 році. А ще там елегантними завитками було написано від руки: «Vincit qui se vincit, August 1821». Мені стало цікаво, що це означає?

Згідно з Полідарі, поверненець — це дух, який не знайшов спокою й повертається з того світу, приносячи нещастя живим, зазвичай у відповідь за неповагу або кривду, зазнану померлим за життя.

— Це безумовно відповідає нашому профілю, — сказав я Найтінґейлові під час обіду (Біф Веллінгтон, варена картопля та смажений пастернак). — Усі ці образи, через які хтось біситься і стає на шлях вендети — це узгоджується з ідеєю Леслі про те, що великі події мають маленькі відлуння.

— Ти думаєш, що вони заражаються?

— Я думаю, що це польовий ефект, як радіація або світло від лампочки, — сказав я. — Я думаю, що відлуння знаходяться всередині поля; їхні мозки заряджаються негативними емоціями — ось і маємо.

— А хіба в такому разі не мало б зазнати впливу більше людей? — спитав Найтінґейл. — У фойє кінотеатру було щонайменше десятеро людей, у тому числі ви з констеблем Мей, але впливу зазнала лише та мати.

— Може, воно підсилює гнів, який уже існує? — спитав я. — Або діє як каталізатор? Підтвердити це науковими методами буде непросто.

Найтінґейл посміхнувся.

— Що таке? — спитав я.

— Ти нагадуєш мені чародія, якого я колись знав, його звали Девід Мелленбі, — сказав Найтіґейл. — Він мав схожу одержимість.

— Що трапилося з ним? — спитав я. — Чи залишилися після нього якісь нотатки?

— На жаль, він загинув на війні, — сказав Найтінґейл. — Він не мав можливості зробити й половину тих експериментів, які планував. Він мав деякі припущення щодо того, як діє дух місця; тобі б вони сподобались.

— І якою була його гіпотеза? — спитав я.

— Я розповім тобі про неї, якщо ти навчишся наступної форми, — відповів інспектор. — Я помітив, що між сценарієм і діями пана Панча є відмінності. Я маю на увазі Кралю Поллі.

У «Трагічній Комедії» йдеться, що замордувавши дружину та дитину Містер Панч співає радісну пісеньку про те, як добре вбити дружину, а завершивши співати, робить пропозицію Кралі Поллі. Вона, як персонаж, нічого не каже, але коли наш веселий серійний вбивця починає цілувати її, видається цілком згідною.

— Ми не знаємо, чи діє він саме за цим сценарієм, — сказав я.

— Це правда, — сказав Найтінґейл. — Піччіні переповідав усну традицію, а вони рідко бувають надійні.

Згідно з Піччіні (який, можливо, переповів не зовсім ту версію), наступною жертвою мав стати сліпий жебрак, який кашляє в обличчя Містера Панча й за це вилітає зі сцени. Чи виживає він під час цього інциденту, в сценарії не написано.

— Якщо наш Пульчинелла-поверненець діє за сценарієм, — сказав я, — найімовірнішою наступною жертвою буде бляшко з Королівської Національної Інституції для Сліпих».

— Хто такий «бляшко»?

— Людина з бляшанкою для пожертвувань, — сказав я, зобразивши рукою, ніби трушу кухоль. — В яку люди кидають зайві монети.

— Сліпий, який жебракує, — сказав він. — Більш корисно було б дізнатися, ким був цей поверненець за життя і де його поховано.

— Якщо ми знатимемо, ким він був, то зможемо дати ради його проблемам і дати йому можливість спочити з миром? — спитав я.

— Або викопаємо його кістки, перемелемо їх на порох, змішаємо з кам'яною сіллю, а потім розсіємо все над морем, — відповів Найтінґейл.

— Це спрацює?

— Віктор Бартолом'ю каже, що треба вчинити саме так, — знизав плечима Найтінґейл. — Він написав книгу про те, що треба робити з привидами та поверненцями — у буквальному сенсі.

— Мені здається, що ми впускаємо одне очевидне джерело інформації, — сказав я.

— Невже?

— Ніколас Волпенні, — сказав я. — Усі напади мали свій початок неподалік від Акторської церкви, а це, як на мене, каже нам про те, що поверненець знаходиться десь там. Ніколас може знати його; взагалі-то, вони можуть навіть тусуватися разом.

— Я не певний, що привиди «тусуються» так, як ти це собі уявляєш, — сказав Найтінґейл, потім швидко озирнувся, переконався, що Моллі не побачить, і опустив свою тарілку під стіл. Хвіст Тóбі почав радісно гупати по моїй нозі.

— Нам потрібен більший собака, — сказав я. — Або менші порції.

— Спробуй поговорити з ним сьогодні вночі, — сказав Найтінґейл. — Але не забувай, що наш Ніколас не був надійним свідком навіть за життя, а після кончини його чесність навряд чи покращилася.

— А як він помер? — спитав я. — Ви знаєте?

— Випив забагато, — сказав Найтінґейл. — Дуже приємний спосіб.

Оскільки Тóбі був нашим офіційним мисливським собакою на привидів, а ще тому, що його хода стала тривожно хиткою, я взяв його з собою. Від площі Рассел і Фоллі до Ковент-Ґарден можна неспішно дійти за півгодини. Після того, як минеш магазин «Заборонена планета» й перейдеш проспект Шафтсбері, йдучи завжди прямо, можна прийти до Ніл-Стріт, на якій було вбито велокур'єра. Але я вирішив, що якщо почну цуратися певних вулиць через те, що на них когось убили, мені доведеться поїхати з Лондона.

Був пізній вечір, досить прохолодний, але біля гастропаба досі юрбилися пияки. Ідею кафе, в яких відвідувачі сидять надворі, Лондон сприйняв досить пізно, але тепер не збирався дозволити прохолодній погоді завадити її впровадженню; надто після заборони палити в приміщеннях.

Тóбі зупинився біля того місця, де доктор Фремлайн напав на кур'єра, але лише для того, щоб помочитися на стовпчик.

Навіть о такій пізній годині на Ковент-Ґарден було людно. З Королівської Опери після завершення вистави виходили глядачі, які шукали місця, де можна поїсти та зробити селфі, у той час як групи молоді, що приїхали зі всієї Європи на сплачені їхнім навчальним закладом екскурсії, користалися своїм освяченим часом правом повністю заступати тротуари.

Коли кав'ярні, ресторани та паби в критому ринку зачинилися, Площа швидко спорожніла й невдовзі людей залишилося достатньо мало, щоб я ризикнув пополювати на привида.

Серед авторитетів не було згоди щодо того, якою є справжня природа привида. Полідорі наполягав, що привиди — душі померлих, які причепилися до місцини. Він припускав, що вони живляться власним духом, і якщо цей дух не відновлювати магією, вони зрештою сходять нанівець. Ричард Спрюс у своїй книжці «Витривалість фантасмагоричного», що була видана 1860 року в Йоркширі, загалом погодився з Полідорі, але додав, що привиди можуть вбирати в себе магію свого оточення приблизно так само, як всмоктує поживні речовини зі свого субстрату мох. Пітер Брок, пишучи в 1930-их, припустив, що привиди були не більш як записами на чарівному матеріалі свого оточення, так само як музика записувалася на вінілових дисках. Особисто я прийшов до висновку, що вони схожі на недосконалі копії померлих особистостей, які тепер існують більш примітивним способом у свого роду магічній матриці, в якій від одного магічного вузла до іншого поширюються пакети «інформації».

Оскільки обидві мої зустрічі з Ніколасом почалися в портику Акторської церкви, я розпочав саме там. Копи дивляться на світ не так, як решта людей. Полісмена можна впізнати по тому, як він оглядає кімнату. Цей холодний підозрілий погляд завжди видає його тим, хто знає, на що треба звертати увагу. Дивним є те, як швидко цьому вчишся. Коли я ще був стажистом, і був ним усього лише місяць, я завітав до квартири батьків і збагнув, що навіть якби я не знав, що мій батько наркоман, то дізнався би про це, щойно переступив поріг. Тут треба пояснити, що моя мати — фанатка прибирання, з килима на підлозі її вітальні їсти можна; але ознаки завжди знайдеш, якщо знаєш, де їх шукати.

Те саме сталося й з vestigia. Коли я доторкнувся долонею до вапнякових блоків, з яких складався портик, то відчуття — холодне, нечітке усвідомлення присутності, сильний запах сандалового дерева — були ті самі, але тепер, наче коп, що «читає» вулицю, я мав приблизне уявлення про те, що ці відчуття означають. А ще я очікував, що вони будуть сильніші. Я спробував повернутися подумки в той час, коли востаннє торкався цих каменів. Чи справили вони на мене тоді таке саме враження?

Я подивився навколо, чи не дивиться хтось на мене.

— Ніколасе, — сказав я стіні, — ви тут?

Я відчув долонею щось схоже на вібрацію, неначе десь далеко поїзд метро поїхав. Тóбі заскавчав і позадкував, шкрябаючи кігтями по камінню. Не встиг я й сам позадкувати, аж просто переді мною вигулькнуло біле й прозоре обличчя Ніколаса.

— Допоможіть! — сказав він.

— Що трапилося? — спитав я.

— Він їсть мене! — сказав Ніколас, а потім його обличчя засмоктало назад у стіну.

На мить я відчув щось дивне, ніби хтось тягнув мене за потилицю вперед, тож я швидко позадкував. Тóбі гавкнув, а потім розвернувся й побіг назад, у напрямку площі Рассел. Я важко впав спиною на землю, що було боляче, і перш, ніж зміг підвестися, якийсь час лежав, почуваючись дурнем. Я обережно наблизився до церкви й боязко знов доторкнувся до каменю.

Стіна була холодна й груба, більше нічого не відчувалося. Було таке враження, ніби vestigia було висмоктано з каменів так само, як у будинку з вампірами. Я відсмикнув долоню й відійшов. Площа була темна й тиха. Я розвернувся й пішов у ніч, шукаючи Тóбі.

Він побіг аж до Фоллі. Я знайшов його на кухні — він згорнувся на колінах у Моллі. Заспокоюючи собаку, вона суворо глянула на мене.

— Він має вміти дивитися в обличчя небезпеки, — сказав я. — Якщо він хоче тут залишитися, мусить працювати.

Те, що я займався розслідуванням, не звільняло мене від тренувань. Я вмовив Найтінґейла показати мені закляття вогняної кулі, і воно, звісно, виявилося варіацією на тему Lux із доданням Iactus для руху. Коли Найтінґейл переконався, що я можу виконати першу частину не спаливши собі руку, ми пішли в підвал, тренуватися в тирі. Я тоді, звісно, вперше дізнався, що в нас є тир. У самому низу задніх сходів треба було повернути ліворуч замість праворуч, і крізь кілька броньованих дверей, про які я раніше думав, що то склади вугілля, пройти до приміщення, що було п'ятдесят метрів завдовжки, в одному кінці мало стіну з мішків з піском, а в протилежному — рядок металевих шаф. На вішалках висів рядок військових шоломів, а під ним — рядок протигазів. Там був плакат з білими літерами на криваво-червоному тлі: «Зберігайте спокій і продовжуйте», і я вирішив, що це гарна порада. У дальньому кінці був стос крихких картонних мішеней, в яких досі можна було впізнати силуети німецьких солдатів. За вказівками Найтінґейла я обпер рядок з них на мішки з піском і повернувся до вогневого рубежу. Перш ніж почати, я переконався, що не взяв з собою свій новий мобільник.

— Дивись уважно, — сказав Найтінґейл.

Він змахнув рукою — спалахнуло світло, пролунав звук, ніби простирадло розірвали навпіл, а потім перша зліва мішень розлетілася палаючими шматками.

Почувши захоплені оплески, я обернувся й побачив Моллі, яка наче дитина в цирку шипіла від задоволення, стоячи навшпиньки.

— Ви не сказали латинське слово, — зауважив я.

— Тренуйся поки що мовчки, — сказав він. — Це закляття — зброя. Воно має єдине призначення — вбивати. Опановуючи його, ти береш на себе ті самі обов'язки, як і будь-який інший озброєний констебль, тож я рекомендую тобі ознайомитися з поточними настановами щодо використання вогнепальної зброї.

Моллі позіхнула, прикривши долонею рот, щоб не було видно, як широко він роззявляється. Найтінґейл спокійно глянув на неї.

— Він має жити у світі людей, — сказав він.

Моллі знизала плечима, мовляв, «як скажеш».

Найтінґейл продемонстрував закляття ще раз, цього разу вчетверо повільніше, а я спробував повторити. Вогняну кулю я до цього вже тренував, але коли я спробував докласти Iactus, вона здалася ковзкою, неначе на відміну від яблук її не було за що схопити. Коли ж я належним чином драматично змахнув рукою, моя куля вогню повільно пролетіла дистанцію, пропалила в мішені маленьку дірочку й застрягла в мішку з піском.

— Треба відпускати її, Пітере, — сказав Найтінґейл, — бо інакше вона не вибухне.

Я відпустив вогняну кулю, і з-поза мішені почувся приглушений удар. До стелі здійнялася цівочка диму. Моллі за моєю спиною захихотіла.

Тренування тривало годину, і наприкінці я був уже здатний метати полум'я в мішень із запаморочливою швидкістю джмеля, який вже виконав свою денну норму збору пилку й користався моментом, щоб насолодитися краєвидами.

Ми зробили перерву на ранковий чай і я розповів про свою ідею відновлення Ніколаса — за умови, що після того, як «щось» його «з'їло», від нього залишилося достатньо, щоб було що відновлювати.

— Полідорі згадує закляття, що може викликати привидів, — сказав я. — Воно працює?

— Це радше ритуал, аніж закляття, — сказав Найтінґейл.

Намагаючись не дати Моллі завалити нас їжею, ми зазвичай чаювали на кухні, виходячи з того, що якщо вона не сервіруватиме шість столів у кімнаті для сніданків, то буде лише дві порції. Так і вийшло, але ці порції були великі.

— Яка між ними різниця?

— Ти постійно ставиш такі питання, — сказав Найтінґейл, — яких не маєш ставити ще щонайменше рік.

— Лише основи — скорочену версію.

— Заклинання — це послідовність форм, які зв'язані одна з іншою з метою досягнення певного ефекту, а ритуал є саме ритуалом із супровідними атрибутами, що допомагають його виконанню, — сказав Найтінґейл. — Це зазвичай старіші заклинання, з початку вісімнадцятого століття.

— А ритуальні частини важливі? — спитав я.

— Чесно кажучи, я не знаю, — сказав Найтінґейл. — Це заклинання, що рідко використовуються. Якщо б вони були потрібні часто, їх би на початку двадцятого століття модернізували.

— Можете показати мені, як це робиться? — спитав я.

Тóбі помітив, що я намащую маслом булочку, й усівся переді мною. Я відламав шматочок і дав йому.

— Є ще одна проблема, — сказав Найтінґейл. — Цей ритуал вимагає приношення в жертву тварини.

— Що ж, — сказав я. — Тóбі добре вгодований і має гарний вигляд.

— Сучасне суспільство не схвалює такі дії, а надто їх не схвалить сучасна церква, на території якої, до речі, цей ритуал треба здійснити.

— А навіщо потрібне жертвопринесення?

— За словами Бартолом'ю, під час помирання внутрішня магія тварини стає доступною для «споживання» привидом і допомагає йому потрапити в матеріальний світ, — сказав Найтінґейл.

— Отже, сутність життя тварини використовується як магічне пальне? — спитав я.

— Так.

— А людей можна приносити в жертву? — спитав я. — Забирати таким чином їхню магію?

— Так, — сказав він. — Але є одна каверза.

— Яка каверза?

— Потім зазнаєш переслідування хоч до кінця віків, і зрештою тебе буде страчено.

Я не спитав, кому саме доведеться займатися переслідуванням і стратою.

Тóбі гавкнув — вимагав сосиску.

— Якщо нам потрібне просто джерело магії, — сказав я, — думаю, я знайду прийнятну заміну.

За словами Бартолом'ю, чим ближче знаходишся до місця поховання привида, тим краще, тому я кілька годин вивчав парафіяльні записи, а Найтінґейл тим часом переконував пастора, що ми хочемо спіймати церковних вандалів. Це дуже дивна церква; вона схожа на велику прямокутну кам'яну клуню, а спроектував її Ініґо Джонс. Східний портик, біля якого я вперше зустрівся з Ніколасом Волпенні, був декоративний; справжній вхід був з західного боку церкви й вів до цвинтаря, з якого зробили садок. Брама з кованого заліза вела з саду до Бедфор-Стріт. Найтінґейл спромігся випросити в пастора ключі.

— Якщо ви плануєте засідку, — сказав пастор. — чи не треба про всяк випадок і мені залишитися?

— Ми боїмося, що вони можуть стежити за вами, — сказав Найтінґейл. — Ми хочемо, щоб вони подумали, що тут нікого немає, щоб спіймати їх на гарячому.

— Для мене це небезпечно? — спитав пастор.

Найтінґейл подивився йому в очі:

— Лише якщо ви залишитеся цього вечора в церкві.

З трьох боків садок був обмежений цегляними стінами та закритими вікнами терасових будинків, що стояли тут від тих самих часів, що й решта Площі. Відрізаний від шуму автотранспорту, він був зеленим острівком спокою, над яким височів портик церкви. Уздовж доріжки росли вишні, рожеві від освітленого травневим сонцем квіту. За словами Найтінґейла, це одне з найгарніших місць у Лондоні. Шкода, що повернутися сюди я мав опівночі, для виконання некроманського ритуалу.

Парафіяльні похоронні архіви були неповні, тому про розташування могили Волпенні я зміг дізнатися лише те, що вона мала бути на північному боці садків, ближче до середини. Оскільки Ніколас за присутності Найтінґейла не з’являвся, інспектор мав стояти біля брами до Бедфорд-Стріт, звідки можливо почути мої крики по допомогу.

Коли я прийшов туди після півночі, час від часу досі лунав пташиний спів. Ніч була ясна, але зірок не було видно через імлу. Залізна брама була холодна на дотик; зачинивши її, я попрямував до могили. Я мав канадський ліхтарик, який комплектувався ремінцем для носіння на голові; він був потрібен мені, щоб читати шпаргалки, записані в стандартному поліцейському нотатникові.

Накреслити пентаграму на м'якому, пружному дерені можна було хіба що мотикою, але я не збирався псувати такий чудовий газон. Натомість я накреслив зірку та коло вугільним пилом, який розсипав з мішка з надрізаним куточком. Я висипав його акуратно, не жаліючи. Полідорі дуже багато написав про небезпеку порушення пентаграми під час виклику духа. Коли твою душу витягнуть з тіла й вона з криком рине в пекло, це буде лише початок.

У кожній з вершин пентаграми я поклав по калькулятору. Я пропонував взяти з собою Тóбі — на випадок, якщо заміна не спрацює — але, коли настав час іти з Фоллі, собака десь сховався. У місцевій крамниці для відпочивальників на природі я взяв оберемок хімічних паличок, що світяться; їх я надламав і поклав там, де шпаргалка вимагала свічки. Той, хто викликає духів (у даному випадку це був я) мав поділитися з колом навколо пентаграми частиною своєї сутності (на чародійному жаргоні кінця вісімнадцятого сторіччя це означало «вкласти в щось магію»). Була спеціальна forma, створена саме для такого застосування, але я не мав часу вивчати її; натомість Найтінґейл запропонував мені створити в центрі світоч.

Я глибоко вдихнув, створив світоч і спрямував його до центра пентаграми. Налаштувавши ліхтарик, я почав читати зі свого записника заклинання. Оригінальна версія являла собою чотири рукописні сторінки, але за допомогою Найтінґейла мені вдалося трохи скоротити її.

— Ніколасе Волпенні, — сказав я. — Почуй мій голос, прийми мої дарунки, піднімись і заговори.

І раптом він з'явився, такий самий підозрілий, як і завжди.

— Я знав, що ви не такий, як усі, щойно побачив вас, — сказав він. — А ваш начальник теж поруч?

— Він там, — сказав я, — за брамою.

— І нехай собі там залишається, — сказав Ніколас. — Я був правий щодо пана-вбивці, так?

— Ми вважаємо, що це дух Пульчинелли, — сказав я.

— Що?! — здивувався Ніколас. — Містер Панч? Здається, ви хильнули зайвої. Мчіть до витверезника.

— Минулої ночі ви просили мене про допомогу, — сказав я.

— Я? — спитав Ніколас. — Якби я так вчинив, це зробило б мене свистуном і потаскухою, а ніхто ще ніколи не казав, що Ніколас Волпенні коли-небудь когось видав, якщо тільки до нього не завітали каральники, — він багатозначно подивився на мене.

«Свистун» на старому лондонському сленгу означало «донощик», а «каральниками» на тому самому сленгу називали чоловіків, найнятих для того, щоб побити когось — певно, за «свист».

— Приємно чути, — сказав я. — Як ваше… буття мертвим?

— Досить непогано, — сказав Ніколас. — Нема на що скаржитися. Зараз уже не так людно, як було колись. Оскільки це Акторська церква, вечірніх розваг нам ніколи не бракує. Іноді нас відвідують інші артисти, щоб нам було в кого вчитися. Приїжджав той знаменитий Генрі Пайк. О, це людина дуже незвичайна. Через свій довгий ніс він дуже популярний серед жінок.

Мені не подобався вигляд Ніколаса — напружений, нервовий; мав би він тіло — спітнів би. Я вагався, чи слід на нього тиснути, але жорстока правда полягає в тому, що інформатори — хоч живі, хоч мертві — існують лише для того, щоб ними користуватися за потреби.

— А цей… Генрі Пайк, він довго гастролюватиме тут? — спитав я.

— Щоб вам було зрозуміло: він купив увесь театр, — сказав Ніколас.

— Це добре, — сказав я. — Чи є в мене можливість побачити виставу?

— Знаєте, констеблю, я б на вашому місці на неї не поспішав, — сказав Ніколас. — Містер Пайк іноді буває дуже жорстокий до своїх товаришів по сцені; я маю підозру, що для вас він має особливу роль.

— Тим не менш, я був би не проти зустрітися… — казав я, але Ніколас раптом зник.

Пентаграма була пуста, лише мій світоч горів усередині. Не встиг я його погасити, як щось схопило мене за голову й спробувало грубо потягти до пентаграми. Я запанікував і почав шалено вертітися, намагатися звільнитися. Найтінґейл дуже сильно наполягав на тому, що в пентаграму ставати неможна, і я не хотів перевіряти, чим це мені загрожує. Я відкинув голову назад, але відчув, що підбори туфель скребуть дерен, бо мене тягло вперед, до пентаграми. А потім я побачив. Під моїм світочем у центрі пентаграми була темна тінь, неначе вирита в землі яма. Я бачив у темряві коріння трави, черв'яків, що несамовито намагалися заритися назад у землю, шари дерну та лондонської глини.

Коли я був уже на краю, я раптом збагнув, що те, що тягне мене, користується для цього моїм власним закляттям. Я спробував погасити світоч, але той не корився, продовжував світити тьмяним жовтавим сяйвом. Я щосили відхилився назад і розправив плечі, я вже майже лежав вертикально, але мої підбори все одно рухалися вперед.

Почувши крик Найтінґейла, я озирнувся й побачив, що він чимдуж мчить до мене. У мене було жахливе передчуття, що він не встигне. У відчаї я вирішив спробувати дещо. Коли тебе тягнуть у безодню, важко зосередитися, але я змусив себе глибоко вдихнути й створити правильну форму. Світоч раптом спалахнув демонічно-червоним. Я створив цю форму, сподіваючись, що вона додасть магії, але не міг зрозуміти, чи спрацювало це. Мої підбори перетнули край пентаграми, і я відчув раптове збудження, спрагу до насилля та цілий океан сорому, приниження, жадоби до помсти.

Я опустив вогняну кулю на півметра й відпустив її.

Почувся невтішно тихий грюк, неначе важкий словник упав на підлогу. А потім земля під моїми ногами підвелася й кинула мене спиною вперед. Я вдарився об гілля вишень, що росли позаду й мигцем побачив колону землі, що порснула вгору, наче товарний потяг з тунелю, а потім я впав з дерева і ґрунт наздогнав мене.

Найтінґейл схопив мене за комір і потягнув геть, а навколо нас сипалися грудки землі та вишневий цвіт. Велика грудка гепнулася мені на голову й розсипалася землею мені за комір.

А потім настала тиша; лише далекий гуркіт транспорту та сигналізація на машині десь неподалік спрацювала. Півхвилини ми відпочивали й чекали, чи не трапиться ще що-небудь.

— Знаєте, що? — сказав я. — Я отримав ім'я.

— Тобі, в біса, поталанило, що ти досі живий! — сказав Найтінґейл. — Яке ім'я?

— Генрі Пайк, — сказав я.

— Вперше чую, — сказав Найтінґейл.

Мій налобний ліхтарик, звісно, згорів, тому Найтінґейл ризикнув зробити світоч. Там, де щойно була яма, тепер було мілке заглиблення діаметром три метри. Дерен було повністю знищено, перемелено на суміш мертвої трави та роздрібненого ґрунту. Біля моєї ноги лежало щось кругле, біле та брудне. Це був череп. Я підняв його.

— Це ти, Ніколасе? — спитав я.

— Поклади його, Пітере, — сказав Найтінґейл. — Ти не знаєш, що на ньому може бути.

Інспектор оглянув, що ми зробили з садком.

— Пасторові це не сподобається, — сказав він.

Я поклав череп і помітив, що з землі стирчить ще дещо. Це був олов'яний значок у вигляді скелета, що танцював. Я впізнав у ньому той, який «носив» Ніколас Волпенні. Напевно, його поховали разом із ним.

— Ми ж попередили отця, що полюємо на вандалів, — сказав я.

Піднявши значок, я відчув слабкий спалах тютюнового диму, пива та коней.

— Можливо, — сказав Найтінґейл. — Але я не думаю, що його задовольнить таке пояснення.

— Може, витік газу? — запропонував я.

— Під цією церквою немає газопроводу, — сказав Найтінґейл. — Він може не повірити.

— Повірить, якщо ми скажемо, що витік газу — це легенда-прикриття для викопування бомби, що не вибухнула під час війни.

— Бомби? — спитав Найтінґейл. — Навіщо все так ускладнювати?

— Бо таким чином ми зможемо пригнати екскаватор і добряче тут понишпорити, — сказав я. — Можливо, зможемо ексгумувати цього Генрі Пайка й перемолоти його на порох.

— У тебе диявольський розум, Пітере, — сказав Найтіґейл.

— Дякую, сер, — сказав я. — Я стараюсь.

Окрім хитрого розуму я був також володарем синця на спині розміром з тарілку та ще кількох менших на грудях і на ногах. Лікарю я сказав, що посварився з деревом. Він дивно подивився на мене й відмовився виписувати мені знеболювальні, що сильніші за Nurofen.

Отже, ми отримали ім'я — Генрі Пайк. Ніколас натякнув, що Пайк не був одним з похованих біля Акторської церкви, але ми про всяк випадок перевірили архіви. Найтінґейл зателефонував до регістратури в Саутпорті, а я тим часом шукав Пайків на вебресурсах, присвячених генеалогії. Жоден з нас не досягнув великих успіхів, окрім того, що тепер ми знали, що це досить поширене ім'я, напрочуд популярне в Каліфорнії, Мічигані та в Нью-Йорку. Ми зібралися в каретні, де я мав можливість продовжувати користатися інтернетом, а Найтінґейл — дивитися регбі.

— Ніколас сказав, що той був артистом, — сказав я. — Він міг бути навіть виконавцем «Панч і Джуді», професором. Сценарій Піччіні було видано 1827 року, але Ніколас сказав, що Пайк старіший за нього; я припустив, що той жив наприкінці вісімнадцятого або на початку дев'ятнадцятого століття. Але від архівів тих часів жодної користі.

Найтінґейл дивився, як збірна Нової Зеландії долала оборону «Лайонс», щоб здобути очко; судячи з його похмурого обличчя, імовірність перемоги була досить високою.

— Було б непогано, якби ти побалакав із затятим театралом того часу, — сказав він.

— Хочете викликати ще привидів? — спитав я.

— Я мав на увазі декого з тих, хто досі живий, — сказав він. — У певній мірі.

— Ви натякаєте на Окслі? — спитав я.

— І на його дорогоцінну неофіційну дружину Айсіс, яка відома також як Анна Марія де Бург Коппінгер, коханка Джона Монтаґю, четвертого графа Сендвіча й співмешканка Генрі Айрленда, знаменитого дослідника творчості Шекспіра. Залишила цей тлінний світ у 1802-му, вочевидь, заради зеленіших пасовищ Чертсі.

— Чертсі?

— Саме там тече річка Окслі, — сказав він.

Якщо я мусив знову побачитися з Окслі, чому б не вбити одним каменем двох птахів? Я зателефонував Беверлі на її водостійкий мобільник і спитав, чи не погодиться вона на екскурсію. На випадок, якщо заборона її мами досі в силі, я збирався сказати, що екскурсія матиме за мету «дати ради» справі з Батьком Темзою, але шансу сказати це не отримав.

— Ми поїдемо в «Ягуарі»? — спитала вона. — Не ображайся, але інша твоя машина смердить.

Я погодився, і за п'ятнадцять хвилин вона вже дзвонила у вхідні двері. Мабуть, вона ще до мого дзвінка вешталась по Вест-Енду.

— Мама відправила мене порознюхувати, — сказала вона, сідаючи в «Ягуар». — Шукати твого поверненця.

На ній були чорні леґінси та чорна гаптована курточка поверх червоного светра з високим коміром.

— Ти б упізнала поверненця, якщо б зустріла його? — спитав я.

— Не знаю, — сказала вона. — На все буває перший раз.

Мені кортіло подивитися, як вона засовуватиме свої довгі ноги під приладову дошку, але температура була вже й без того висока. Мій тато колись сказав мені, що секрет щасливого життя — ніколи не заводити нічого з дівчиною, якщо не маєш бажання приймати всі можливі наслідки. Це була найкраща з усіх порад, які він мені дав, а також, можливо, це була причина мого народження. Я зосередився на виїзді з гаража та на прокладанні маршруту на південний захід — знов на інший бік річки.

У 671 році нашої ери на південь від Темзи, на пагорбі, що в наші часи відомий як Чертсі, було засновано абатство. Це був класичний англосаксонський заклад, наполовину центр освіти, наполовину — економічний центр, а також притулок для тих синів знаті, які вважали, що в житті є щось інше, окрім як рубати людей мечами. Двісті років по тому вікінги, яким ніколи не набридало рубати людей мечами, пограбували абатство й спалили його. Його було збудовано наново, але мешканці, певно, чимось дошкулили королю Едгару Мирному, бо в 964 році він їх прогнав і поселив там бенедиктинців. Цей чернечий орден вірив у життя, присвячене міркуванню, молитві та дуже великим стравам, а через свою любов до їжі вони прагнули покращити будь-яку ділянку орної землі, що потрапляла їм на очі. У рамках одного з таких покращень, приблизно в одинадцятому столітті, вони прокопали для Темзи канал від Пентон Гук до Чертсі Вейр, щоб забезпечити енергією води свої млини. Хоч я й кажу «ченці прокопали», вони, звісно, мобілізовували для важкої праці селян. Цю штучну притоку Темзи позначено на картах як Еббі-Ривер[11], але колись вона була відома як потік Окслі Міллз.

Я не сказав Беверлі, куди ми прямуємо, але вона зметикувала це сама, щойно ми звернули з кругової розв'язки й поїхали по Лондон-Роуд до славетного Стейнза.

— Мені сюди неможна, — сказала вона. — Це не моя територія.

— Розслабся, — сказав я. — Це санкціоновано.

Дивна річ, але попри те, що я народився й виріс у Лондоні, існують великі райони міста, які я ніколи не бачив. Стейнз, хоч він формально і не є частиною Лондона, був одним з таких місць; мені він видався малоповерховим і сільським, як на вигляд. Переїхавши в Стейнзі через міст, ми опинилися на безіменному відтинку шосе з великими живоплотами та парканами, що заважали дивитися навколо. Наближаючись до розв'язки, я сповільнився, шкодуючи, що не купив навігатор.

— Повертай ліворуч, — сказала Беверлі.

— Чому?

— Ти шукаєш одного з синів Старого Чоловіка? — спитала вона.

— Окслі, — відповів я.

— То повертай ліворуч, — сказала вона з абсолютною впевненістю.

З тим дивним відчуттям спантеличеності, яке маєш завжди, коли їдеш за вказівками іншої людини, я за першої ж нагоди з'їхав з кільцевої розв'язки. Ліворуч я побачив пристань: на хвилях колихалися рядки білих і блакитних суден, монотонність яких подекуди розбивали баржі.

— То воно? — спитав я.

— Не кажи дурниць, — відповіла вона. — То Темза. Їдь прямо.

Ми проїхали коротким сучасним мостом над тим, що Беверлі впевнено назвала річкою Окслі, й доїхали до невеличкої дивної кільцевої дороги. Було враження, що ми в'їжджаємо в країну манчкінів; район складався з маленьких вуличок, вздовж яких стояли рожеві вапновані одноповерхові будинки. Ми повернули праворуч, паралельно до річки. Я їхав повільно, боячись, що зараз якийсь малий розбишака вискочить посеред дороги та заспіває.

— Приїхали, — сказала Беверлі, і я зупинив машину.

Я вийшов, але вона залишилася сидіти.

— Як на мене, це погана ідея, — сказала вона.

— Насправді вони досить люб'язні люди, — сказав я.

— Я певна, що вони дуже виховані й усе таке інше, — сказала вона. — Але Тай це не сподобається.

— Беверлі, — сказав я. — Твоя мама сказала мені розібратися, і зараз я саме цим і займаюся. А ти маєш допомагати мені в цьому. А для цього ти маєш вийти з машини.

Беверлі зітхнула, відстібнула пасок безпеки й вийшла. Вона потягнулася й вигнула спину, від чого її груди сильно натягнули светр. Перехопивши мій погляд, вона підморгнула мені.

— Просто розминаю спину, — сказала вона.

Найтінґейл сказав, що пригощатися пирогом в Айсіс було поганою ідеєю, тож навряд чи він схвалить, якщо я зближатимусь із німфами місцевих вод. Тому, не зводячи очей з округлих сідниць Беверлі, я намагався думати на професійні теми. До того ж, була ще Леслі, або ж, якщо бути точнішим, слабка надія на Леслі колись у майбутньому.

Я подзвонив і ввічливо відступив.

Зсередини почувся голос Айсіс:

— Хто там?

— Пітер Ґрант, — сказав я.

Айсіс відчинила двері, зустрівши мене широкою усмішкою.

— Пітере! — сказала вона. — Який приємний сюрприз.

Вона помітила за моєю спиною Беверлі, і хоча усмішка з її обличчя не зникла, в очах з'явилася стурбованість.

— А це хто? — спитала вона.

— Це Беверлі Брук, — сказав я. — Я подумав, що настав уже час повноцінного знайомства. Беверлі, це Айсіс.

Беверлі обережно простягнула руку, Айсіс її потиснула.

— Приємно познайомитися, Беверлі. Ми на задньому дворі — проходьте.

Айсіс, звісно, не побігла — це було б недостойно — але, тим не менш, пішла швидкою ходою дружини, яка рішуче налаштована повідомити чоловікові приголомшливу новину раніше за гостей. Я мигцем зауважив чисті маленькі кімнати зі шпалерами з рослинним візерунком, а потім ми пройшли крізь двері кухні надвір.

Задня стіна будинку була біля самої річки, і Окслі збудував собі дерев'яний причал, що стирчав над водою. Від зовнішнього світу цей свого роду басейн був відгороджений з обох кінців двома плакучими вербами. Тут панували прохолода та позачасовість, як у сільському храмі. Окслі стояв голий у воді, коричнева вода хлюпала по його стегнах. Він широко всміхався Айсіс, яка шалено намагалася показати йому жестами, що треба поводитися пристойно. Виходячи з води, він побачив мене та Беверлі.

— Що це таке? — спитав він. Його плечі напружилися, і чесне слово, сонце тієї миті зайшло за хмару; хоча це міг бути просто збіг.

— Це, — сказав я, — Беверлі Брук. Привітайся, Беверлі.

— Привіт! — сказала Беверлі.

— Я подумав, що настав уже час вам познайомитися з іншим світом.

Окслі переніс вагу з ноги на ногу, і я відчув, що Беверлі позаду мене зробила крок назад.

— Як мило, — привітно сказала Айсіс. — Сідайте за стіл, вип'ємо чаю.

Окслі розкрив рот, ніби хотів нам щось сказати, але передумав і звернувся до дружини:

— Чай — чудова ідея.

Я полегшено видихнув, Беверлі нервово захихотіла, з-за хмари знову вийшло сонце. Я взяв Беверлі за руку й повів її вперед. Окслі мав статуру роботяги: стрункий, весь у пружних, жилавих м'язах — Айсіс вочевидь була небайдужа до нижчого класу. Але Беверлі, як не дивно, більше зацікавила вода.

— Тут гарно, — сказала вона.

— Хочете зайти? — спитав Окслі.

— Так, дякую, — сказала Беверлі й несподівано для мене одним вправним рухом скинула з себе светр із курточкою, потім зняла леґінси й незабутньо змахнувши коричневими кінцівками пірнула у воду. Ми з Айсіс були змушені спритно відійти, щоб нас не забризкало.

Окслі підморгнув мені й подивився на свою дружину.

— А ти йдеш, кохана?

— У нас є ще один гість, — стримано сказала Айсіс. — Дехто з нас ще не забув манери.

Беверлі виринула й стала посеред ріки по пояс у воді, з грайливою усмішкою та голими грудьми. Я не зміг не звернути увагу, що її соски були великі й жорсткі. Вона спокусливо подивилася на мене з-під важких повік. Якщо її мати була схожа на придонну морську протитечію, то Беверлі була нестримна, наче швидка чиста річка, що мчить під палким полуденним сонцем.

Я вже почав був розстібувати сорочку, але Айсіс поклала взяла мене за руку.

— Настільки легковірних молодих чоловіків я ще не бачила, — сказала вона. — І що нам з вами робити?

Окслі пірнув під воду. Беверлі схилила голову набік, хитро посміхнулася, а потім теж пірнула.

Айсіс запросила мене сісти за пластиковий садовий стіл, а сама, щось тихо бурмочучи, зібрала розкиданий одяг Беверлі, склала його акуратно й повісила біля задніх дверей. Окслі та Беверлі не з’являлися вже понад хвилину. Я подивився на Айсіс; її це, схоже, не турбувало.

— Їх не буде щонайменше півгодини, — сказала вона, заварюючи чай.

Поки вона поралася, я поглядав на воду, але не було навіть бульбашок. Я намагався переконати себе, що вони, певно, випливли з затоки й виринули десь за деревами, але сам собі не вірив. Наливаючи чай, Айсіс дала мені вже стандартну обіцянку й запропонувала скибочку пирога — я подякував і відмовився. Я спитав її, чи не пам'ятає вона Генрі Пайка. Їй це ім'я здалося знайомим.

— Я певна, що був колись актор, якого так звали, — сказала вона. — Але ж акторів було так багато, стільки красивих чоловіків. Моя подруга Анна Сеймур мала лакея-мулата, він був схожий на вас як брат. Він був загрозою для всіх кухарок, — вона нахилилася вперед і зазирнула мені в очі. — А ви — загроза для кухарок, Пітере?

Я подумав про Моллі.

— Навряд чи, — сказав я.

— Ні, я й сама бачу, — сказала вона й відкинулася на спинку стільця. — Його вбили, — раптом сказала вона.

— Лакея? — спитав я.

— Генрі Пайка. Або ж це були лише чутки. Одна з жертв знаменитого Чарльза Макліна.

— А він хто?

— Жахливий ірландець, — сказала Айсіс. — Але прекрасний актор. Він ще до того вбив чоловіка в театрі «Рояль» під час суперечки про перуку — встромив йому свою тростину в око.

— Як мило, — сказав я.

— У нього ж був ірландський темперамент, — сказала Айсіс.

Виявилося, що за молодих років Маклін був успішним актором, але на піку кар'єри покинув ремесло й почав керувати питним закладом, який незабаром збанкрутував. Змушений повернутися на сцену, він став постійним актором у театрі «Рояль».

— Його там обожнювали, — казала Айсіс. — Він завжди сидів у своєму улюбленому кріслі, що було відразу за оркестром. Пам'ятаю, що Ганна любила вказувати на нього.

— І він убив Генрі Пайка?

— Так, якщо вірити чуткам. Втім, було кілька свідків, які стверджували, що він невинний, — сказала вона.

— Ці свідки були друзями Макліна?

— І шанувальниками, — сказала Айсіс.

— Ви знаєте, де похований Генрі Пайк? — спитав я.

— Вибачте, але ні, — сказала вона. — Тоді це був досить гучний скандал. Але, як на мою думку, то біля Святого Павла, бо то його парафія.

Вона, звісно, мала на увазі того Павла, що на Ковент-Ґарден — Акторську церкву. Усе знову поверталося до того самого клятого місця.

Хлюпнула вода, і Беверлі збігла на причал так, ніби під водою були приховані сходи. Її шкіра була темна й гладенька, як у тюленя, і цієї миті я б не відвернувся, навіть якби біля мого вуха з пістолета вистрілили. Вона розвернулася до річки й почала стрибати, як дитина.

— Я виграла! — гукнула вона.

Окслі вийшов з річки настільки велично, наскільки це взагалі можливо для голого чоловіка середнього віку.

— Новакам щастить, — сказав він.

Беверлі плюхнулася на стілець, що стояв біля мого. Очі в неї палали, краплі води виблискували на руках, на гладкій шкірі плечей, на схилах грудей. Вона усміхалася мені, а я намагався не відводити очі від її обличчя. Хлюпаючи мокрими ногами, Окслі сів навпроти й без усіляких преамбул, ігноруючи суворий погляд Айсіс, взяв собі скибку пирога.

— Сподобалося плавати? — спитав я.

— Там унизу є таке… Ти просто не повіриш, Пітере, — сказала вона.

— У тебе волосся намокло, — сказав я.

Беверлі торкнулася свого спрямленого волосся, яке починало звиватися. Я дивився на неї, аж раптом вона згадала, що абсолютно гола.

— Ох, дідько! — сказала вона й перелякано подивилася на Айсіс. — Пробачте, — сказала вона.

— Рушники у ванні, люба, — сказала Айсіс.

— Я повернуся, — сказала Беверлі й побігла в будинок.

Окслі розсміявся й потягнувся взяти ще скибку пирога. Айсіс ляснула його по руці.

— Піди вдягнися, — сказала вона. — Жахливий стариган.

Окслі зітхнув і пішов у будинок, а Айсіс проводила його ніжним поглядом.

— Після плавання вони завжди такі, — сказала вона.

— А ви теж плаваєте? — спитав я.

— О, так, — сказала Айсіс і злегка зашарілася. — Але я досі надаю перевагу берегу. Їм властивий баланс між водою та сушею; чим більше часу вони проводять із нами, тим більше схожими на нас стають.

— А чим більше часу ми проводимо з ними?..

— Не поспішай іти у воду, — сказала Айсіс. — З цим рішенням краще не квапитися.

Усю дорогу назад Беверлі сиділа тихо. Я спитав, чи не хоче вона, щоб я її куди-небудь підвіз.

— Можеш відвезти мене додому? — спитала вона. — Думаю, мені треба поговорити з мамою.

Тож мені довелося їхати через усе місто до чудового Воппінга, а Беверлі всю дорогу мовчала, що само по собі було моторошно. Коли я зупинився біля її будинку, вона зупинилася, вилізаючи з машини, і сказала, щоб я був обережний. Коли я спитав її, чого саме я маю стерегтися, вона знизала плечима й швидше, ніж я встиг їй завадити, поцілувала мене в щоку. Я дивився, як вона йде від мене, на край светра, що прилипнув до її спини, і думав: що то в біса було?

Не зрозумійте мене неправильно, Беверлі Брук мені подобалася, але я був дуже підозрілий, і не в останню чергу тому, що і вона, і її мати, схоже, могли б добитися ерекції навіть у моху, якби їм це було потрібно. А пересторога Айсіс не лізти в воду разом із тим, хто не є стовідсотковою людиною, була лише глазур'ю на торті.

Коли я їхав назад до Фоллі, починався час пік. На небі зібралися хмари, по вітровому склу починали ляпати дощові краплі. Було цілком очевидно, що між Беверлі та Окслі утворився зв'язок. Коли я дивився, як вони стоять поруч у річці, вони виглядали… комфортно — ось слушне слово; а може знайомими, як кузени. Бартолом'ю — найбільший зануда, коли йдеться про духів місць — твердо наполягав на тому, що «природні духи», як він їх називав, завжди набирали деяких рис місцин, які вони уособлювали. Батько та Мама Темза були духами однієї річки; якщо мені вдасться зіткнути їх, їхня справжня природа візьме своє.

І якщо заради цього треба кілька днів дивитися на Беверлі у річці, то я був готовий на таку жертву.

Я думав був зателефонувати Леслі, але натомість замкнув гараж і пішов через парк до станції метро «Площа Рассел». В кіоску біля станції я купив квіти й без очевидної для того причини пішов у метро, щоб кудись поїхати.