Річки Лондона

Розділ 2 Мисливський собака на привида

Наступного ранку Леслі спитала мене про успіхи в полюванні на привида. Ми тоді гаяли час перед дверима кабінету Неблета — місця, з якого я мав отримати фатальний удар долі. Наша присутність там не була потрібна, але ми обоє хотіли скоротити свою агонію.

— Бувають варіанти гірші за процесуальний відділ, — сказав я.

Ми обоє задумалися над цим.

— Дорожня поліція, — сказала Леслі. — Це гірше за процесуальний відділ.

— Але машини там дають непогані, — сказав я. — п'ятірка BMW, Mercedes M-класу.

— Знаєш, Пітере, ти такий верхогляд, — сказала Леслі.

Я хотів був обуритися, але саме цієї миті з кабінету вийшов Неблет. Побачивши нас, він не здивувався. Він вручив Леслі конверт, який вона чомусь не наважувалася розкрити.

— На вас чекають у Белгравії, — сказав Неблет. — Можете їхати.

У Белгравії базувалася штаб-квартира відділу розслідування вбивств. Леслі нервово помахала мені рукою, розвернулася й поскакала коридором геть.

— Оце справжній ловець злодюг, — сказав Неблет. Подивившись на мене, він нахмурився. — А стосовно вас я не знаю, що думати.

— Я активно роблю неоціненний внесок, сер, — сказав я.

— Хитрий лис — ось ви хто, — сказав Неблет. Мені він замість конверта вручив папірець. — Ви працюватимете зі старшим інспектором Томасом Найтінґейлом.

На папірці були написані ім'я інспектора та адреса японського ресторану на Нью-Роу.

— А який це відділ? — спитав я.

— Економічні та незвичайні злочини, наскільки мені відомо, — відповів Неблет. — Там від вас вимагається цивільний одяг, тож не баріться.

«Економічні та незвичайні злочини» — за цією спільною назвою було багато дуже різних вузькоспеціалізованих підрозділів, починаючи від мистецтв і антикваріату й закінчуючи імміграцією та комп'ютерними злочинами. Найголовнішим було те, що процесуального відділу серед цих підрозділів не було. Я пішов від Неблета якнайшвидше, поки він не змінив свою думку, але хочу наголосити на тому, що я в жодному разі не поскакав.

Нью-Роу була вузенькою пішохідною вуличкою між Ковент-Ґарден і провулком Святого Мартіна; на одному з її кінців розташувався супермаркет «Теско», а на другому — театри провулка Святого Мартіна. «Tokyo A Go Go» виявився бенто-рестораном посередині цієї вулиці; він був затиснутий між приватною галереєю мистецтв і магазином спортивних товарів для жінок. Всередині він був довгий, ширини ледь вистачало на два ряди столиків, панував мінімалістський японський стиль: полірована дерев'яна підлога, дерев'яні лаковані столи та стільці, багато прямих кутів і рисового паперу.

Найтінґейл сидів за останнім столиком і їв з чорної лакованої дерев'яної коробочки-бенто. Побачивши мене, він підвівся й потиснув мені руку. Коли я всівся навпроти нього, він спитав, чи голодний я. Я сказав «ні, дякую». Я нервував, а тому дотримався правила: не класти рис у схвильований шлунок. Інспектор замовив чай і спитав, чи не проти я, якщо він продовжить їсти. Я сказав, що я не заперечую, і він продовжив швидкими рухами паличок виймати з бенто їжу.

— То він повернувся? — спитав Найтінґейл.

— Хто?

— Ваш привид, — сказав Найтінґейл. — Ніколас Волпенні: удавав жебрака, грабував п'яниць, за нагоди крав. Належав до парафії Сент-Джайлс. Здогадуєтеся, де його поховано?

— На цвинтарі Акторської церкви?

— Дуже добре, — сказав Найтінґейл і спритно схопив паличками шматок качки. — То він повернувся?

— Ні, не повернувся, — сказав я.

— Привиди вередливі, — сказав він. — Свідки з них дуже ненадійні.

— Ви хочете сказати, що привиди існують?

Найтінґейл акуратно витер губи серветкою.

— Ви з ним розмовляли, — сказав він. — Який ваш висновок?

— Я чекаю на підтвердження свого старшого офіцера, — сказав я.

Він відклав серветку й взяв чашку.

— Привиди існують, — сказав він і надпив чай.

Я витріщився на нього. Я не вірив ні в привидів, ні у фей, ні в богів, і впродовж двох минулих днів почувався глядачем на виставі ілюзіоніста, неначе будь-якої миті з-за завіси вийде фокусник і попросить мене загадати будь-яку карту. Вірити у привидів я не був готовий, але емпіричні результати заперечувати не міг.

А якщо привиди справжні?..

— Чи не хочете ви мені сказати, що в лондонській поліції є секретний філіал, який займається привидами, вовкулаками, феями, демонами, відьмами, чаклунами, ельфами, гоблінами?.. — спитав я. — Я сподівався, що ви мене зупините раніше, ніж я вичерпаю всі відомі мені слова.

— Названі вами — лише мала частка, — сказав Найтінґейл.

— Інопланетяни? — не зміг не спитати я.

— Поки що не було.

— А секретний філіал поліції?

— Боюсь, що до його складу належу лише я, — відповів він.

— І ви хочете, щоб я… долучився?

— Щоб ви допомогли мені з цим розслідуванням, — сказав Найтінґейл.

— Ви вважаєте, що в цьому вбивстві було щось надприродне? — спитав я.

— Розкажіть-но мені, що вам повідомив ваш свідок, — сказав він, — а тоді побачимо, до чого це веде.

Тож я розповів йому про Ніколаса та про те, як убивця змінив одяг. Про записи камери спостережень і про те, що відділ убивств вважає, що то двоє різних людей. Коли я закінчив, він попросив у офіціантки рахунок.

— Шкода, що я не знав цього вчора, — сказав він. — Але є шанс, що ми все одно зможемо знайти слід.

— Слід чого, сер? — спитав я.

— Потойбічного, — сказав Найтінґейл. — Воно завжди залишає слід.

Їздив Найтінґейл на «Ягуарі», на справжнісінькому Mark 2 з 3.8-літровим двигуном XK6. Мій татко міг би свою трубу продати за можливість володіти такою тачкою, і це ще в 1960-х, коли труба досі для нього щось значила. «Ягуар» не був як новий: на кузові подекуди були вм'ятини, на дверцятах водія була огидна подряпина, шкіра сидінь починала тріскатися, але коли Найтінґейл повернув ключ запалювання і рядний шестициліндровий двигун загуркотів, ця машина була ідеальна.

— На державних випускних іспитах ви здавали природничі науки, — сказав Найтінґейл, коли ми поїхали. — Чому ви не пішли до університету?

— Я відволікся, сер, — відповів я. — Мої оцінки були невисокі, тому я не зміг вступити туди, куди хотів.

— Серйозно? І що вас відволікало? — спитав він. — Може, музика? Ви організували власний гурт?

— Ні, сер, — сказав я. — Нічого настільки цікавого.

Ми поїхали через Трафальгарську площу й скористалися поліцейським проблисковим маячком, щоб проїхати навпростець через Мелл, повз Букінгемський палац до пам'ятника королеві Вікторії. Я розумів, що цією дорогою ми могли їхати лише до одного з двох місць: або до Белгравського відділку, де був штаб відділу вбивств, або до Вестмінстерського моргу, де знаходився труп. Я сподівався на штаб, але їхали ми, звісно, до моргу.

— Але ви розумієте науковий метод? — спитав Найтінґейл.

— Так, сер, — сказав я і подумав: Бекон, Декарт, Ньютон — пам'ятаю. Спостереження, гіпотеза, експеримент і ще щось, що я зможу пригадати, коли повернусь до свого ноутбука.

— Добре, — сказав Найтінґейл. — Бо мені потрібна людина, здатна до об'єктивності.

«Точно в морг», — подумав я.

Офіційно він зветься «Криміналістичний комплекс Іена Веста» і являє собою найкращу спробу МВС надати одному зі своїх моргів такий само крутий вигляд, як в американських серіалах. З метою завадити бридким полісменам забруднювати залишки доказів на тілі померлого, тут є спеціальна аудиторія, звідки можна стежити за розтином наживо на телеекрані. Ця технологія навіть найстрашніший розтин тіла опускала до рівня телевізійної документалістики. Я не збирався вимагати більшого, але Найтінґейл сказав, що нам потрібно наблизитися до тіла.

— Навіщо? — спитав я.

— Зір — не єдине чуття, — сказав Найтінґейл.

— Ви на екстрасенсорне сприйняття натякаєте?

— Просто не зачиняй свій розум для незрозумілого, — сказав Найтінґейл.

Місцевий персонал, перш ніж дозволити нам підійти до столу, змусив нас одягнути чисті захисні костюми та маски. Оскільки ми не були родичами або знайомими, вони не стали накривати тканиною проміжок між плечима та головою. Як же я радів, що відмовився в ресторані їсти!

Напевно, Вільям Скірміш за життя був досить непримітною людиною. Середнього віку, трохи вищий за пересічного чоловіка, мускули в'ялі, але жирним він не був. Дивитися на відокремлену голову, в якої замість шиї нерівні краї розірваних шкіри та м'язів, виявилося напрочуд легко. Більшість людей вважають, що перший труп, якого бачить поліцейський офіцер — жертва вбивства, але насправді це зазвичай жертва дорожньо-транспортної пригоди. Для мене перший раз трапився на другий день служби, коли велокур'єрові відбила голову велика вантажівка. Після того я не те що б звик до цього, але принаймні знав, що буває набагато гірше. Дивитися на безголового пана Скірміша не було приємно, але я мушу визнати, що це виявилося не так страшно, як я уявляв.

Найтінґейл нахилився над тілом і наблизив обличчя майже впритул до розірваної шиї. Потім похитав головою та обернувся до мене.

— Допоможіть мені перевернути його, — сказав він.

Навіть із хірургічними рукавичками на руках я не хотів торкатися тіла, але відмовлятися було вже пізно. Тіло виявилося важчим, ніж я очікував. Холодне та інертне, воно ляпнулося на живіт. Я швидко відійшов, але Найтінґейл покликав мене назад.

— Нахиліть своє обличчя якомога ближче до його шиї, заплющіть очі та скажіть мені, що ви відчуєте, — сказав Найтінґейл.

Я вагався.

— Обіцяю, що потім вам буде зрозуміліше, — сказав він.

Добре, що на мені були маска та захисні окуляри: не було жодного шансу, що я випадково поцілую мертвого. Я зробив так, як він мене попросив, і заплющив очі. Спочатку був лише запах дезінфікційного засобу, неіржавкої сталі та вимитої шкіри, але через кілька секунд я відчув ще щось: відчуття дряпання, шерсті, висунутого язика, мокрого носа, хвоста.

— Ну що? — спитав Найтінґейл.

— Собака, — сказав я. — Маленький собака, що забагато дзявкає.

Ричання, гавкіт, крики, спалахи бруківки, палиць, сміху — маніакального, верескливого сміху.

Я різко відсахнувся.

— Насилля та сміх? — спитав Найтінґейл.

Я кивнув.

— Що це було? — спитав я.

— Потойбічне, — сказав Найтінґейл. — Схоже на те залишкове зображення, що залишається від яскравого світла, коли заплющиш очі. Ми звемо це «vestigium».

— Звідки мені знати, що це не уява? — спитав я.

— З досвіду, — сказав Найтінґейл. — Щоб відрізняти це від уяви, потрібен досвід.

На щастя, ми відвернулися від тіла й пішли.

— Я ледве-ледве відчув щось, — сказав я, коли ми перевдягалися. — Воно завжди таке слабке?

— Це тіло вже два дні лежить у холодильнику, — сказав Найт, — а мертві тіла погано зберігають vestigia.

— Отже, те, що його залишило, мало бути дуже сильним? — спитав я.

— Так, — сказав Найтінґейл. — А тому ми маємо припустити, що цей собака дуже важливий, і нам треба дізнатися чому.

— Може, у пана Скірміша був собака? — припустив я.

— Добре, — погодився Найтінґейл. — Почнімо з цього.

Ми перевдягнулися й уже пішли до виходу з моргу, аж раптом нас спіткала доля.

— Люди скаржаться, що в цій будівлі почало смердіти, — сказав за нашими спинами голос. — Трясця мені, якщо це неправда!

Ми зупинилися й озирнулися.

Старший детектив-інспектор Сівол — великий чоловік: майже два метри заввишки, груди як бочка, пивне черевце, а голос такий, що іноді вікна тремтіти. Він був чи то з Йоркширу, чи звідкись поблизу, і так само, як багато інших жителів півночі, що мали проблеми з психікою, він замість витрачати гроші на психотерапевта переїхав до Лондона. Я багато чув про нього, і ці чутки зводилися до одного: за будь-яких обставин займати його неможна. Він ішов до нас уздовж коридору, схожий на бика на стероїдах, і мені ледь вдавалося стримувати бажання сховатися за спину Найтінґейла.

— Це, бля, моє розслідування, Найтінґейле! — сказав Сівол. — Мені байдуже, кого ти зараз трахаєш, мені не треба твого секретноматеріальського лайна, яке заважає справжній поліцейській роботі!

— Запевняю вас, інспекторе, — сказав Найтінґейл, — я не маю наміру заважати вам.

Сівол подивився на мене.

— А це що за дідько?

— Це констебль Пітер Ґрант, — сказав Найтінґейл. — Він працює на мене.

Сівол був вочевидь шокований цим. Він уважно подивився на мене, а потім знову повернувся до Найтінґейла.

— То в тебе тепер підмайстер є? — спитав він.

— Це поки що не вирішено, — сказав Найтінґейл.

— Ми ще подивимося, — сказав Сівол. — Була угода.

— Так, була угода, — сказав Найтінґейл. — Але обставини змінюються.

— Дідька лисого вони змінюються! — сказав Сівол, але мені здалося, що вже не так переконано. Він знову подивився на мене. — Ось тобі моя порада, синку, — тихо сказав він. — Тікай від нього геть, поки ще не запізно.

— Ви вже все сказали? — спитав Найтінґейл.

— Тримайтеся далі від мого розслідування! — сказав Сівол.

— Я йду туди, де я потрібний, — сказав Найтінґейл. — Така була угода.

— Обставини, бля, можуть змінитися! — сказав Сівол. — А тепер перепрошую, джентльмени, але я спізнююсь на очищення товстої кишки.

Він пішов коридором назад, грюкнув подвійними дверима й зник.

— Що за угода? — спитав я.

— Це не важливо, — сказав Найтінґейл. — Ходімо, спробуймо знайти того собаку.

На північному краї лондонського району Кемден домінують два пагорби: на заході Гемпстед, а на сході Хайґейт; а Гіт, один з найбільших парків Лондона, висить поміж ними наче зелене сідло. Від цих верхів схили спускаються до річки Темзи та її заплави, що прихована забудовою центрального Лондона.

Район Дартмут-Парк, де мешкав Вільям Скірміш, був на нижній частині схилу пагорба Хайґейт, до Гіту звідти можна було дійти пішки. Померлий чоловік володів квартирою на нижньому поверху перебудованого вікторіанського терасового будинку, що стояв на розі вулиці, обабіч якої росли дерева, а автомобільний рух там був зменшений майже до скону.

Нижче звідти були Кентіш-Таун, Лейтон-Роуд і район, у якому виріс я. Деякі з моїх шкільних приятелів жили за рогом від квартири Скірміша, тож я непогано знав це місце.

Коли ми показували констеблю, що чатував біля дверей, свої документи, я помітив у вікні другого поверху чиєсь обличчя. Як і в багатьох перебудованих терасових будинках, у тутешньому вестибюлі встановили стіну з гіпсокартону, від чого стало тісно й темно. У кінці були зроблені двоє вхідних дверей. Двері, що вели праворуч, були прочинені, але символічно перекриті поліцейською стрічкою. А другі двері, напевно, вели до квартири нагорі, з якої на нас хтось виглядав.

Квартира Скірміша була акуратна, мебльована тією типовою сумішшю стилів, яку обирають для своїх домівок звичайні, не одержимі демонами люди. Книжкових полиць було менше, ніж я очікував побачити у працівника ЗМІ; було багато фотографій, але ті з них, на яких були діти, були або чорно-білі, або мали вицвілі кольори старих фотоплівок.

— Життя, сповнене тихим відчаєм, — сказав Найтінґейл.

Я зрозумів, що це цитата, але вирішив, що не буду тішити його питанням про автора.

Про старшого інспектора Сівола можна було багато чого сказати, але дурнем він не був. Було видно, що його підлеглі з відділу розслідування вбивств попрацювали ретельно: залишки порошку для зняття відбитків пальців були на телефоні, на ручках дверей, на рамах, книжки було вийнято з полиць, а потім поставлено назад догори дриґом. Остання деталь, як на мене, роздратувала Найтінґейла надто сильно.

— Це просто недбалість, — сказав він.

Шухляди відкривали, обшукували, а потім залишали не повністю засунутими, щоб позначити їхній статус. Усе, що було варте реєстрації, було зареєстровано та введено в ГОЛМС, напевно, бідолахами на кшталт Леслі, але у відділі розслідування убивств не знали ні про мої екстрасенсорні здібності, ні про vestigium дзявкітливого пса.

І собака мав тут бути. Бо інакше доведеться припустити, що панові Скірмішу були до вподоби «М'ясні шматочки в підливі для улюбленців», а я сумніваюсь, що тихий відчай, яким було сповнене його життя, був настільки сильний.

Я зателефонував Леслі.

— Ти далеко від термінала ГОЛМСа? — спитав я.

— Я відколи сюди прийшла, ще жодного разу від цього бісового термінала не відходила, — відповіла Леслі. — Мені наказали вводити дані та перевіряти кляті свідчення.

— Серйозно? — сказав я, намагаючись не зловтішатися. — А вгадай-но, де зараз я?

— Ти в кімнаті Скірміша, що в клятому Дартмут-Парку, — сказала вона.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я чую, як про це репетує інспектор Сівол, навіть крізь стіну його кабінету, — відповіла вона. — А хто такий інспектор Найтінґейл?

Я кинув погляд на Найтінґейла, який нетерпляче позирав на мене.

— Потім розповім, — сказав я. — Ти можеш для нас дещо перевірити?

— Авжеж, — сказала Леслі. — Що саме?

— Коли квартиру обшукували, собаку не знаходили?

Я почув, як клацала клавіатура, коли вона вводила запит на відповідні файли.

— У рапорті про собаку нічого не згадується.

— Дякую, — сказав я. — Ти зробила неоціненний внесок.

— А за це ти сьогодні оплатиш моє пиво! — сказала вона й поклала слухавку.

Я розповів Найтінґейлові про відсутність собаки.

— Ходімо знайдемо допитливого сусіда, — сказав Найтінґейл.

Отже, він теж побачив обличчя у вікні.

Біля вхідних дверей над дзвоником причепили домофон. Щойно Найтінґейл натиснув на кнопку, аж замок задзижчав, відчиняючись, і голос з динаміка сказав:

— Заходьте, любі.

Знову щось задзижчало, і відчинилися внутрішні двері, що були нагорі запилених, але в інших відношеннях чистих сходів, а коли ми пішли цими сходами вверх, звідти почувся гавкіт маленького собаки. Волосся в пані, що зустріла нас нагорі, не було вибілене з синькою. Взагалі-то, я навіть не знаю, як має виглядати вибілене з синькою волосся та чому вибілювати так волосся взагалі здавалося комусь гарною ідеєю. Також у неї не було рукавичок без пальців і багатьох котів теж не було, але щось у її вигляді казало, що в майбутньому вона може серйозно розглянути можливість і першого, і другого. Як для старої бабці вона була досить висока, жвава й анітрохи не повільна розумом. Вона сказала, що її звати пані Ширлі Палмаррон.

Швидко провівши нас до вітальні, меблювання якої востаннє зазнало суттєвих змін у сімдесятих, вона запропонувала нам чай і печиво. Поки вона поралася на кухні, собака — короткошерстий біло-коричневий тер'єр-напівкровка — махав хвостом і безперервно гавкав. Собака не знав, кого з нас двох вважати більшою загрозою, тому крутив головою туди-сюди, ні на мить не перестаючи гавкати, аж доки Найтінґейл не вказав на нього пальцем і не пробурмотів щось. Собака миттєво завалився на бік, заплющив очі й заснув.

Я подивився на Найтінґейла, але той лише вигнув брову.

— Тóбі заснув? — спитала пані Палмаррон, коли повернулася з чаєм на таці.

Найтінґейл схопився на ноги й допоміг їй поставити тацю на маленький столик. Перш ніж знову сісти, він зачекав, доки сяде господиня.

Тóбі уві сні гарчав і дриґав лапами. Змусити такого замовкнути могла хіба що смерть.

— Який же він галасливий! — прокоментувала пані Палмаррон, наливаючи чай.

Тепер, коли Тóбі був відносно тихий, я отримав можливість звернути увагу на відсутність у квартирі пані Палмаррон «собачості». На камінній полиці стояли фотографії — напевно, пані Палмаррон і її дітей — але не було ніяких декоративних серветочок. Не було спеціального місця для собаки, не було шерсті на кутах канапи. Я вийняв свій записник і ручку:

— Він ваш? — спитав я.

— Що ви, ні, — сказала пані Палмаррон. — Він належав панові Скірмішу, а тепер я за ним доглядаю. Він не такий вже й поганий, якщо звикнути.

— Він потрапив до вас до смерті пана Скірміша? — спитав Найтінґейл.

— Так, — полегшено зітхнула пані Палмаррон. — Розумієте, Тóбі ховається від закону, він «заліг на дно».

— А який злочин він скоїв? — спитав Найтінґейл.

— Його розшукують за напад, — сказала пані Палмаррон. — Він укусив чоловіка. За ніс. Навіть поліцію викликали, — вона подивилася на Тóбі, який наразі ганявся уві сні за пацюками. — Якщо б я тебе не приховала, чекала б на тебе, хлопче, буцегарня, — сказала вона. — А потім довічний сон.

Я зателефонував до відділку в Кентіш-Таун, ті з'єднали мене з Гемпстедом, а ті сказали мені, що так, був перед Різдвом виклик через напад собаки у Гемпстед-Гіт. Жертва не стала висувати звинувачення, а більше в рапорті нічого не було. Вони дали мені ім'я та адресу жертви: Брендон Купертаун, Дауншир-Хілл, Гемпстед.

— Ви наклали на собаку закляття, — сказав я інспекторові, коли ми вийшли.

— Лише маленьке, — сказав Найтінґейл.

— Отже, магія існує, — сказав я. — А ви, таким чином… як це зветься?

— Чародій.

— Як Гаррі Поттер?

Найтінґейл зітхнув.

— Ні, — сказав він, — не як Гаррі Поттер.

— І в чому полягає різниця?

— Я не з казки, — сказав Найтінґейл.

Ми знову сіли в «Ягуар» і попрямували на захід, огинаючи південний край Гемпстед-Гіт, а потім повернули на північ, щоб піднятися на власне Гемпстед. Тут, на пагорбі, був лабіринт вузьких вулиць, геть захаращених усілякими «BMW» та великими джипами. Ціни за тутешні будинки були семизначні, тож якщо десь тут і водився тихий відчай, його причиною мало бути щось таке, що за гроші не купиш.

Найтінґейл залишив «Ягуар» на стоянці для місцевих жителів і далі ми пішли на Дауншир-Хілл пішки. Потрібний нам будинок виявився одним з ряду величних вікторіанських особняків, що стояли осторонь від північного краю дороги. Будинок був нівроку: готичні прикраси на двосхилому даху, еркери; за газоном перед будинком доглядали професіонали, а судячи з відсутності домофону, будинок належав Купертаунам повністю.

Підходячи до вхідних дверей, ми почули плач немовляти — слабкий, неквапливий плач дитини, яка готувалася до добрячого голосіння й була готова робити це весь день, якщо буде така потреба. Зважаючи на заможність будинку, я очікував зустріти тут няню або служницю, але жінка, що відчинила нам двері, була занадто змучена, щоб бути найнятою.

Августі Купертаун було трохи менше ніж тридцять років, вона була високою білявою данкою. Про її громадянство ми дізналися тому, що вона сама вмудрилася згадати про нього майже відразу. До народження дитини в неї була худа фігура, майже як у хлопчика, але материнство розширило її стегна й додало жиру. Про це вона теж згадала майже на початку розмови. З точки зору Августи, в цьому були винні англійці, які не вміли жити відповідно до високих стандартів, на які розраховували скандинавські жінки з хороших родин. Я не знаю, що вона мала на увазі; можливо, у данських лікарнях є спортивні зали для породілей.

Вона приймала нас у великій внаслідок прибраних стін вітальні/їдальні з підлогою зі світлої деревини; нефарбованих соснових дощок тут було набагато більше, ніж я волів би бачити за межами сауни. Попри всі старання пані Купертаун, дитина вже почала долати безжалісну чистоту будинку. Пляшка для годування закотилася під сервант, а зняті повзунки лежали зібгані на дорогій стереосистемі. Я відчув запах молока та блювотини.

Дитинча лежало в колисці вартістю чотириста фунтів стерлінгів і плакало.

Над мінімалістським гранітним каміном зі смаком були розвішані родинні портрети. Брендон Купертаун був чоловіком сорока років із приємною зовнішністю, з чорним волоссям і вузькими рисами обличчя. Поки пані Купертаун метушилася, я нишком фотографував телефоном.

— Я завжди забуваю про таку можливість, — пробурмотів Найтінґейл.

— Ласкаво прошу до двадцять першого століття, сер, — сказав я.

Коли пані Купертаун прибігла до нас, Найтінґейл ввічливо підвівся. Цього разу я вже був до цього готовий і зробив те саме.

— Дозвольте поцікавитися, чим заробляє ваш чоловік? — спитав Найтінґейл.

Пан Купертаун був телевізійним продюсером, досить успішним, з кількома преміями BAFTA й продажем телепрограм у США (що пояснювало будинок за семизначну ціну). Він міг би досягти навіть більшого, але зліт на вищі щаблі міжнародного шоу-бізнесу був обмежений парафіяльним характером британського телебачення. Якби ж то британці припинили знімати телепрограми, що орієнтуються лише на місцевого глядача, або навіть почали знімати акторів, які хоч трохи привабливі.

Хоч якими цікавими не були думки пані Купертаун щодо провінційності британського телебачення, ми вважали за потрібне спитати її все-таки про інцидент із собакою.

— Це теж дуже типово, — сказала пані Купертаун. — Авжеж, Брендон не хотів наполягати на звинуваченні. Адже він англієць. Він не хотів здіймати галас. Але полісмен все одно мав покарати власника того собаки. Та тварина вочевидь становить небезпеку для громадян — вкусила бідолаху Брендона за ніс.

Малюк замовкнув, і ми всі затамували подих, але він лише ригнув, а тоді знову продовжив плакати. Я подивився на Найтінґейла й закотив очі, вказуючи на дитину. Може, він застосує те саме закляття, яким скористався проти Тóбі? Інспектор у відповідь нахмурився. Напевно, щодо дітей існують етичні обмеження.

За словами пані Купертаун, до пригоди з тим собакою дитина поводилася дуже добре. А тепер… ну, тепер, на думку пані Купертаун, у нього чи то зуби ріжуться, чи то живіт болить. Їхній районний лікар, схоже, нічого не розумів і взагалі майже нічого їй не розповідав. Вона вважала, що краще буде звернутися до приватного лікаря.

— А як тому собаці вдалося вкусити вашого чоловіка за ніс? — спитав я.

— В якому сенсі? — спитала пані Купертаун.

— Ви сказали, що вашого чоловіка собака вкусив за ніс, — пояснював я. — Той собака дуже малий. Як він дістав до носа?

— Мій дурний чоловік нахилився, — сказала пані Купертаун. — Ми були на прогулянці в парку, всі троє, аж раптом до нас підбіг цей собака. Мій чоловік нахилився, щоб погладити його, а той раптом хап його за ніс, не сіло не впало! Спочатку мені здалося, що це дуже смішно, але Брендон почав кричати, а потім підбіг той бридкий чоловічок і почав репетувати: «Що ви робите з моїм песиком?! Не займайте його!»

— Під «бридким чоловічком» ви маєте на увазі власника собаки? — спитав Найтінґейл.

— І цуцик бридкий, і хазяїн такий самий, — сказала пані Купертаун.

— Вашого чоловіка це засмутило?

— Хіба з англійцем це зрозумієш? — відповіла пані Купертаун. — Я пішла шукати, чим зупинити кровотечу, а коли повернулася, Брендон уже сміявся — для вас тут усе є жартом. Мені довелося самій поліцію викликати. Вони приїхали, Брендон показав їм свій ніс, вони почали сміятися. Усі були задоволені, навіть той бридкий цуцик.

— А ви не були задоволені? — спитав я.

— Річ не в задоволенні, — сказала пані Купертаун. — Якщо собака вкусив чоловіка, що йому завадить укусити дитину або малюка?

— Дозвольте спитати, де ви були вночі у вівторок? — спитав Найтінґейл.

— Там, де й будь-якої іншої ночі, — відповіла вона. — Вдома, доглядала за своїм сином.

— А де був ваш чоловік?

Августа Купертаун була неприємна, вона була білявка, але не дурна; вона спитала:

— А навіщо вам це знати?

— Це не важливо, — сказав Найтінґейл.

— Ви ж начебто з приводу собаки прийшли? — спитала вона.

— Саме так, — сказав Найтінґейл. — Але ми хотіли би перевірити кілька фактів про вашого чоловіка.

— Ви вважаєте, що я все це вигадала? — спитала пані Купертаун.

У неї був вигляд переляканого кролика — той самий, якого набувають усі цивільні після п'яти хвилин відповідання на питання поліції. Якщо свідки залишаються спокійними довше, ніж кілька хвилин, це ознака того, що вони або професійні злодії, або іноземці, або просто дурні. Якщо не бути обережним, через одну з цих трьох причин можна потрапити до буцегарні. Якщо вам трапиться розмовляти з поліцією, моя вам порада: поводьтеся спокійно, але майте винуватий вигляд; так буде найбезпечніше.

— Авжеж ні, — сказав Найтінґейл. — Але оскільки він головний свідок, ми мусимо мати його свідчення.

— Він у Лос-Анджелесі, — сказала вона. — Сьогодні ввечері має повернутися.

Найтінґейл залишив пані Купертаун свою візитну картку й пообіцяв, що він, як і всі добропорядні полісмени, ставиться до нападів маленьких гавкітливих цуциків дуже серйозно і ще обов’язково зв'яжеться з нею.

— Що ти там відчував? — спитав Найтінґейл, коли ми поверталися до його «Ягуара».

— Ви про vestigium?

— Vestigium — однина, а множина — vestigia, — сказав Найтінґейл. — Ти відчув vestigia?

— Якщо чесно, то ні, — сказав я. — Жодного vestigium-у.

— Верескливе дитя, розпачлива мати та відсутній батько. Не кажучи вже про такий старовинний будинок, — сказав Найтінґейл. — Щось мало бути.

— Вона мені здалася дещо збоченою щодо чистоти, — сказав я. — Може, вона всю магію пилососом прибрала?

— Щось її безумовно прибрало, — сказав Найтінґейл. — Поговорімо завтра з батьком. А зараз повернімося на Ковент-Ґарден і спробуймо знайти слід там.

— Уже три дні минуло, — сказав я. — Хіба vestigia не звітрилося?

— Камінь зберігає vestigia дуже добре. Саме тому старі будівлі мають такий сильний характер, — відповів Найтінґейл. — Але через велику кількість перехожих і місцеві надприродні компоненти їх буде нелегко знайти.

Ми дійшли до «Ягуара».

— А тварини відчувають vestigia?

— Це залежить від тварини, — сказав Найтінґейл.

— Як щодо тварини, яка на нашу думку вже пов'язана з цим розслідуванням? — спитав я.

— Чому ми п'ємо у твоїй кімнаті? — спитала Леслі.

— Бо в паб мене з собакою не пустять, — відповів я.

Леслі, яка наразі сиділа на моєму ліжку, нахилилася й почухала Тóбі за вухом. Собака заскавчав від задоволення й притулився головою до її коліна.

— То ти сказав би їм, що це мисливський собака на привидів, — сказала вона.

— Ми не полюємо на привидів, — сказав я. — Ми шукаємо ознаки надприродної енергії.

— Він серйозно сказав, що він чародій?

Я вже починав шкодувати, що розповів про все Леслі.

— Так, — сказав я. — Я бачив, як він наклав закляття.

Ми пили пиво з ящика, який Леслі поцупила під час різдвяної вечірки у відділку, заховавши його за листом гіпсокартону, що був погано прикріплений до стіни кухні.

— Ти пам'ятаєш того хлопця, якого ми заарештували минулого тижня?

— Ще б пак! Під час боротьби з ним я вдарився об стіну.

— Я думаю, ти вдарився тоді головою сильніше, ніж вважав, — сказала вона.

— Це все насправді, — сказав я. — Привиди, магія — все.

— Тоді чому все не здається іншим? — спитала вона.

— Тому що все це було перед тобою завжди, — сказав я. — Нічого не змінилося, то чому ти маєш щось помічати? — я допив свою пляшку.

— Я думала, що ти скептик, — сказала Леслі. — Вважала, що тобі властиві наукові погляди.

Вона простягнула мені ще одну пляшку.

— Гаразд, — сказав я. — Ти же знаєш, що мій татусь колись грав джаз?

— Авжеж, — сказала Леслі. — Ти нас колись познайомив. Забув? Він мені сподобався.

Я спробував не скривитися від цих слів і продовжив:

— І ти знаєш, що суть джазу в імпровізації?

— Ні, — сказала вона. — Я думала, що його суть — співати про сир і про те, як зав'язуєш комусь гетри.

— Смішно, — сказав я. — Я колись спитав у тата — коли він тверезий був — звідки він знає, що грати. А він сказав, що коли знаходиш правильний мотив, то розумієш це, бо він ідеальний. Знайшов мотив — просто йди слідом.

— І яким бісом це стосується магії?

— Те, що робить Найтінґейл, не суперечить тому, яким я бачу світ. Це правильна мелодія.

Леслі засміялася.

— Ти хочеш бути чародієм, — сказала вона.

— Не знаю.

— Брешеш, — сказала вона. — Ти хочеш стати його учнем, навчитися магії й літати на мітлі.

— Навряд чи справжнім чародіям подобаються мітли, — сказав я.

— Ти взагалі розумієш, що ти кажеш? — спитала Леслі. — Та й узагалі, звідки тобі знати? Може він саме зараз ганяє на ній верхи.

— Той, хто має такий «Ягуар», як у нього, не стане вештатися навколо верхи на мітлищі.

— Слушний аргумент, — сказала Леслі, і ми цокнулися пляшками.

Ковент-Ґарден, знову ніч. Цього разу з собакою.

А ще це ніч п'ятниці, а це означає ватаги молодих людей, які понапивалися й галасують на двадцяти різних мовах. Довелося нести Тóбі на руках, бо інакше я загубив би його в натовпі разом із повідцем. Їхати верхи йому подобалося: він то гарчав на туристів, то лизав мені обличчя, то намагався встромити свій ніс у пахви перехожих.

Я запропонував Леслі попрацювати трохи безоплатно, але вона, як не дивно, відмовилася. Але я дав їй фото Брендона Купертауна, і вона пообіцяла ввести інформацію про нього в ГОЛМС замість мене. Приблизно об одинадцятій ми з Тóбі дійшли до площі й знайшли там «Ягуар» Найтінґейла; інспектор припаркував своє авто біля Акторської церкви — ще б трохи ближче, і його забрав би евакуатор.

Коли я підійшов, Найтінґейл вийшов. У нього була з собою та сама тростина зі срібною голівкою, яку я бачив під час нашої з ним першої зустрічі. Я подумав, чи не має вона якесь інше призначення, окрім як бути холодною зброєю?

— Як ви збираєтеся це робити? — спитав Найтінґейл.

— Експерт тут ви, сер, — сказав я.

— Я звернувся щодо цього до літератури, — сказав Найтінґейл, — але нічого корисного не знайшов.

— То про це є навіть література?

— Про що тільки не буває літератури, констеблю.

— У нас є дві альтернативи, — сказав я. — Або один з нас водить його по місцю злочину, або ми відпускаємо його й дивимося, куди він піде.

— Гаразд, саме в такому порядку ми це й зробимо, — сказав Найтінґейл.

— Ви думаєте, що якщо спочатку провести його керовано, подальші результати будуть кращими? — спитав я.

— Ні, — сказав Найтінґейл, — просто якщо після того, як ми його відпустимо, він втече, то більше ми нічого не вдіємо. Я погуляю з ним. А ви стійте біля церкви та пильнуйте.

Він не сказав, що саме я маю пильнувати, але я й сам здогадувався. І дійсно — щойно Найтінґейл і Тóбі зникли за рогом критого ринку, я почув, як хтось намагається привернути мою увагу. Обернувшись, я побачив, що з-за однієї з колон мене кличе Ніколас Волпенні.

— Сюди, пане офіцере, — шипів Ніколас. — Поки він не повернувся.

Він затягнув мене за колону; там, у тіні, Ніколас здавався менш прозорим і моторошним.

— Ви знаєте, з якого сорту людиною маєте справу?

— Ви привид, — сказав я.

— Я не себе мав на увазі, — сказав Ніколас. — А того, в гарному костюмі й зі срібною палицею.

— Інспектора Найтінґейла? — спитав я. — Він мій керівник.

— Що ж, не хочу я лізти не у своє діло, — сказав Ніколас. — Але я б на вашому місці знайшов би собі іншого керівника. Когось більш нормального.

— В якому сенсі? — спитав я.

— Просто спитайте в нього, в якому році він народився, — сказав Ніколас.

Я почув, як гавкнув Тóбі, і раптом Ніколаса біля мене не стало.

— Ви не надто чемні, Ніколасе, — сказав я.

Найтінґейл і Тóбі повернулися, розповісти їм було нічого. Я не розповів інспектору ні про привида, ні про те, що той сказав про нього. Я вважаю, що старшого офіцера не слід обтяжувати більшою кількістю інформації, ніж йому потрібно.

Я взяв Тóбі на руки й підняв так, щоб його дурна морда була навпроти мого обличчя. Запах м'ясних шматочків з підливою я намагався ігнорувати.

— Слухай мене, Тóбі! — сказав я. — Твій хазяїн загинув, я собак не люблю, а мій начальник може самим лише поглядом зробити з тебе рукавички. На тебе чекає квиток в один кінець до собачого притулку в Беттерсі, а потім великий сон. Твоя єдина можливість не потрапити до великої псарні на небесах — скористатися всіма своїми надприродними чуттями, якщо вони в тебе є, і знайти… те, що вбило твого хазяїна. Зрозуміло?

Тóбі дихав, роззявивши рот, а потім гавкнув.

— Вважатимемо, що це «так», — сказав я й опустив його на землю.

Він одразу підійшов до колони й задер лапу.

— Рукавички я з нього не став би робити, — сказав Найтінґейл.

— Чому?

— Він короткошерстої породи — рукавички були б жахливі, — сказав Найтінґейл. — Але шапка непогана вийде.

Тóбі понюхав навколо того місця, де знайшли тіло його хазяїна. Потім підняв морду, гавкнув і дременув у напрямку Кінг-Стріт.

— Дідько! — сказав я. — Це було несподівано.

— Біжіть за ним! — сказав Найтінґейл.

Я вже біг. Старші детективи-інспектори не бігають — для цього існують констеблі. Я помчав за Тóбі, який подібно до всіх схожих на пацюків собак умів чкурнути, коли хотів. Він пробіг повз «Теско», потім вулицею Нью-Роу — його маленькі лапи миготіли, наче в дешевому мультфільмі. Після двох років біганини за п'яницями я мав і швидкість, і витривалість, і вже наздоганяв його, коли він перетнув вулицю Сент-Мартін, а там помчав у провулок Сент-Мартін. Я втратив свою перевагу, коли був вимушений оббігати процесію голландських туристів, що виходила з театру Ноеля Коварда.

— Поліція! — волав я. — Дорогу!

«Зупиніть цього собаку!» я не кричав, бо маю гордість.

Тóбі промчав повз бар, потім повз магазин на розі й чкурнув через Черінг-Крос-Роуд — одну з найбільш перевантажених автомобілями вулиць центрального Лондона. Мені довелося подивитися в обидва боки, перш ніж перетнути дорогу, але, на щастя, Тóбі зупинився на автобусній зупинці й задрав лапу на автомат для продажу квитків.

Тóбі глянув на мене тим самовдоволеним поглядом, який мають усі маленькі собаки, коли їм вдається зруйнувати ваші плани або залишити купку на клумбі. Я подивився, які автобуси користалися цією зупинкою. Одним з них був № 24: Кемден-Таун, Чок-Фарм і Гемпстед.

Прийшов Найтінґейл; разом із ним ми порахували відеокамери спостереження. Щонайменше п'ять із них мали добрий вид на автобусну зупинку, не кажучи вже про камери, які встановлені в лондонських автобусах. Я надіслав Леслі смс із пропозицією перевірити перш за все записи камер з зупинкою 24-го автобуса. Я певний, що вона невимовно зраділа цій смсці.

Помстилася вона мені наступного дня телефонним дзвінком о восьмій ранку.

Я ненавиджу зиму; ненавиджу прокидатися в темряві.

— Ти коли-небудь спиш? — спитав я.

— Хто рано встає, тому бог дає, — сказала Леслі. — Пам'ятаєш те фото, що ти мені надіслав, з Брендоном Купертауном? Я думаю, що він сів на 24 автобус на площі Лестер менш ніж через десять хвилин після вбивства.

— Ти сказала про це Сіволу?

— Авжеж, — відповіла Леслі. — Ми з тобою друзі, але кар'єру я собі через тебе не псуватиму.

— Що саме ти йому сказала?

— Що мала версію щодо СВІДКА А; одну з кількох сотень за минулі два дні, до речі.

— А він що сказав?

— Наказав перевірити, — сказала Леслі.

— За словами пані Купертаун, її чоловік має сьогодні повернутися.

— Тим краще.

— Підвезеш мене? — спитав я.

— Авжеж, — сказала Леслі. — А як же твій Волдеморт?

— Він знає номер мого телефону.

Перед тим, як зустрітися з Леслі на вулиці, я встиг прийняти душ і випити кави. Вона приїхала на десятилітній «Хонді Аккорд», що мала такий вигляд, ніби брала участь у занадто багатьох облавах на наркоторговців. Побачивши, як на заднє сидіння залізає Тóбі, Леслі незадоволено зиркнула на мене.

— Навіщо ти його взяв? — спитала вона.

— Самого я його в кімнаті не залишу, — сказав я, а Тóбі тим часом почав винюхувати бозна-що в проміжку між сидіннями. — Ти певна, що то був Купертаун?

Леслі показала мені кілька роздруків. Камера безпеки в автобусі була спрямована так, щоб було добре видно кожного, хто заходив усередину, і помилитися було неможливо — то був він.

— Це синці? — спитав я.

На щоках і на шиї Купертауна були наче плями. Леслі сказала, що не знає, але ніч була холодна, тож це могло бути через випивку.

Оскільки була неділя, транспортний рух був не такий вже й жахливий, і ми доїхали до Гемпстеду менше, ніж за півтори години. На жаль, коли ми підіймалися на пагорб Дауншир, я помітив там знайомий сріблястий «Ягуар», що знайшов собі місце поміж «Рейнж-Роверами» та «БМВ». Тóбі почав гавкати.

— А він коли-небудь спить? — спитала Леслі.

— Напевно, всю ніч зовнішнім спостереженням займався, — сказав я.

— Мені він не начальник, — сказала Леслі, — тож я маю намір виконувати свою роботу. Ти йдеш?

Ми залишили Тóбі в машині й попрямували до будинку. Інспектор Найтінґейл вийшов зі свого «Ягуара» й наздогнав нас перед вхідною брамою. Я звернув увагу, що на ньому був той самий костюм, в якому він був минулого вечора.

— Пітере! — привітався він, а потім кивнув Леслі: — Констеблю Мей! Наскільки я можу зрозуміти, ваші пошуки були вдалими?

Навіть зарозуміла Леслі не збиралася відкрито кидати виклик старшому за званням, тож розповіла йому про відеозапис з автобуса та про те, що ми на дев'яносто відсотків певні (особливо зважаючи на свідчення собаки для полювання на привида), що Брендон Купертаун був щонайменше СВІДКОМ А, а може навіть і вбивцею.

— Ви вже перевірили, чи перетинав він кордон? — спитав Найтінґейл.

Я подивився на Леслі, вона знизала плечима.

— Ні, сер, — сказав я.

— Отже, під час скоєння вбивства він міг бути в Лос-Анджелесі.

— Ми вирішили просто спитати його, сер, — сказав я.

Тóбі почав гавкати; не звичайним своїм дзявкотінням, а люто, по-справжньому. На мить мені здалося, що я щось відчув: хвилю емоцій, неначе знаходишся серед уболівальників футбольного матчу, коли забили гол.

Найтінґейл різко повернув голову й подивився на будинок Купертаунів.

Ми почули дзенькіт розбитого вікна і жіночий крик.

— Констеблю, заждіть! — крикнув Найтінґейл, але Леслі була вже за брамою й бігла в садок.

А потім вона зупинилася так раптово, що ми з Найтінґейлом мало не наткнулися на її спину. Вона дивилася на щось, що лежало на газоні.

— Божечко, ні… — прошепотіла вона.

Я подивився. Мій мозок намагався відхилитися від думки про те, що хтось викинув з вікна другого поверху немовля. Він намагався переконати мене, що я бачу всього лише купу ганчір'я та ляльку. Але це була неправда.

— Викличте «швидку»! — сказав Найтінґейл і побіг сходами вгору.

Я схопився за телефон, а Леслі побрела до малюка й впала перед ним навколішки. Я бачив, як вона перевертала тіло й мацала пульс. Код події та адресу я диктував автоматично. Леслі нахилилася й почала робити штучне дихання, її рот прикривав належним чином рот і ніс дитинчати.

— Ґранте, сюди! — покликав Найтінґейл.

Його голос був рівний, діловий. Я швидко збіг сходами на ґанок. Найтінґейл, напевно, вибив ногою двері з петель, бо до вестибюля я вбіг по них. Там нам довелося зупинитися, щоб визначити, звідки лунає звук.

Знову закричала жінка — нагорі. Чулося якесь гупання, ніби хтось вибивав килим. Голос, який здався мені чоловічим, але дуже високим, верещав:

— А тепер у тебе болить голова?

Я не пам'ятаю, як здіймався сходами. Я просто опинився на сходовому майданчику, переді мною біг Найтінґейл. Я побачив Августу Купертаун: вона лежала долілиць у дальньому кінці сходового майданчика, просунувши одну руку в проміжок у поруччях. Її волосся було мокре від крові, під щокою зростала калюжа. Над нею стояв чоловік, який тримав у руці дерев'яну палицю завдовжки щонайменше півтора метра. Він важко дихав ротом.

Найтінґейл не вагався. Він кинувся вперед, нахиляючись, вочевидь маючи намір завалити чоловіка. Я теж кинувся, розраховуючи притиснути до землі руки чоловіка після того, як той упаде. Але чоловік різко розвернувся й недбалим ударом тильною стороною руки відкинув Найтінґейла так, що той ударився об поруччя.

Я дивився прямо на його обличчя. Я припустив, що це Брендон Купертаун, але бути впевненим у цьому було неможливо. Одне з його очей я бачив, але великий клапоть шкіри навколо носа відірвався й прикривав друге око. Замість рота в нього була кривава паща, в якій були білі цяточки розтрощених зубів і кісток. Я був настільки шокований, що перечепився й упав, і це врятувало мені життя, бо палиця, якою змахнув Купертаун, пройшла вище моєї голови.

Я вдарився об підлогу, і той покидьок пробіг наді мною, наступивши ногою мені на спину, від чого мені перехопило подих. Почувши, що його ноги гупають по сходах, я перевернувся й зміг стати навкарачки. Під руками в мене було щось мокре та липке, і я збагнув, що через сходовий майданчик і далі сходами вниз іде рясний кривавий слід.

Внизу, в передпокої, щось гепнулось.

— Вставайте, констеблю, — сказав Найтінґейл.

— Що це, трясця, було?! — спитав я, коли він допомагав мені підвестися.

Я дивився вниз, у передпокій, куди Купертаун, чи хто це в біса був, упав — на щастя долілиць.

— Не маю жодної гадки, — сказав Найтінґейл. — Тримайтеся далі від крові.

Я спустився сходами. Свіжа кров була яскраво-червона, артеріальна. Напевно, вона лилася з дірки на обличчі Купертауна. Я нахилився й боязко торкнувся його шиї, намагаючись намацати пульс — нічого.

— Що трапилося? — спитав я.

— Пітере, — сказав інспектор Найтінґейл. — Відійдіть від тіла й обережно вийдіть надвір. Ми вже й так забагато слідів на місці злочину залишили.

Ось навіщо потрібні всі ці процедури, тренування, муштра — щоб можна було на автоматі робити те, про що твій мозок думати не в змозі — спитайте будь-якого солдата.

Я вийшов надвір, на денне світло.

В далечині чулися сирени.