Річки Лондона

Розділ 3 Фоллі

Інспектор Найтінґейл наказав нам з Леслі зачекати в садку й пішов назад до будинку, щоб переконатися, що там нікого не немає. Леслі залишила свою куртку на дитині, тож тепер тремтіла від холоду. Я хотів був зняти свою куртку, щоб запропонувати їй, але вона зупинила мене.

— Вона в крові, — сказала дівчина.

І точно: рукави були вимазані кров'ю. А ще кров була на колінах моїх штанів. Я відчував мокрість у тих місцях, де вона просочилася крізь тканину. Кров була й на обличчі Леслі: залишилася навколо губ після спроб зробити штучне дихання. Вона помітила, що я дивлюся.

— Я знаю, — сказала вона. — Я досі смак у роті відчуваю.

Ми обоє тремтіли, і мені хотілося кричати, але я був переконаний, що заради Леслі мушу бути сильним. Я намагався відволіктися, але червоні залишки обличчя Брендона Купертауна постійно поверталися до моїх думок.

— Гей! — сказала Леслі. — Тримайся.

У неї був стурбований погляд, який став ще більш стривоженим, коли я захихотів — я не зміг утриматися.

— Пітере?

— Вибач, — сказав я. — Але ти намагаєшся бути сильною заради мене, а я намагаюся бути сильним заради тебе, а… Ти не розумієш? Саме так людям вдається витримати цю роботу.

Я опанував своє хихотіння, і Леслі криво посміхнулася.

— Добре, — сказала вона. — У мене не буде істерики, якщо її не буде в тебе, — вона взяла мою руку, потиснула її і відпустила.

— Як ти думаєш, наша підмога може йти з Гемпстеду пішки? — спитав я.

Першою приїхала карета швидкої медичної допомоги. Медики помчали в садок і двадцять хвилин марно намагалися реанімувати дитину. Медики з дітьми завжди так діють, і їм байдуже, що це порушує місце злочину. Краще їм не заважати, бо зупинити їх усе одно неможливо.

Коли медики лише починали, прибув повний фургон полісменів, які почали снувати туди-сюди. До нас обережно наблизився сержант: він подумав, що ми — перемазані кров'ю цивільні, тобто потенційні свідки.

— З вами все гаразд? — спитав він.

Я не зміг нічого сказати — питання здавалося надто дурним.

Сержант подивився на медиків, які досі намагалися врятувати немовля.

— Ви можете сказати мені, що трапилося? — спитав він.

— Відбувся серйозний нещасливий випадок, — сказав, виходячи з будинку, Найтінґейл. — Ви, — сказав він, указуючи на першого-ліпшого констебля, — візьміть ще одну людину, обійдіть будинок і стежте, щоб ніхто не зайшов і не вийшов.

Констебль схопив одного з товаришів і помчав виконувати наказ. Сержант хотів був спитати в Найтінґейла документи, але той не дав йому й рота розкрити.

— Перекрийте вулицю через десять метрів від будинку в обох напрямках, — сказав він. — Преса може з'явитися будь-якої хвилини, тож зберіть достатньо людей, щоб стримати їх.

Сержант не віддав йому честь, бо ми ж поліція, ми не віддаємо честь, але коли він розвернувся й покрокував геть, здавалося, що він на параді. Найтінґейл подивився на мене та Леслі. Співчутливо кивнувши, він розвернувся до одного з констеблів, що залишилися, й почав давати накази.

Незабаром після цього з'явилися ковдри, для нас знайшли місце у фургоні, в руки сунули гарячий чай з цукром. Ми пили чай і мовчки чекали на наступну сцену.

Старший детектив-інспектор Сівол доїхав до Даунширу менше, ніж за сорок хвилин. Зважаючи на суботні затори, це означало, що він мав їхати з сиренами та проблисковими маячками від самої Белгравії. З'явившись у бічних дверях фургона, він насуплено подивився на мене та Леслі.

— Ви нормально почуваєтеся? — спитав він.

Ми обоє кивнули.

— Нікуди, трясця, не йдіть звідси! — сказав він.

Про те, щоб піти, годі було й мріяти. Коли починається велике розслідування, це так само захопливо, як дивитися в повторі реаліті-шоу, тільки сексу та насилля менше. Злочинців ловлять не геніальною дедукцією, а завдяки тому, що якийсь бідолаха цілий тиждень вишукує всі магазини, де продається певна модель взуття, а потім перевіряє в кожному з них записи камер відеоспостереження. Хороший старший детектив-інспектор робить так, що його команда розставляє всі крапки над «і», не в останню чергу для того, щоб якийсь спритник в адвокатській перуці не зміг знайти у звинуваченні якусь шпаринку, встромити туди кредитну картку звинуваченого й усе зіпсувати.

Сівол був одним з найкращих, тож спочатку нас відвели по черзі до намету, який криміналісти напнули біля головної брами. Там ми зняли з себе весь одяг, крім спідньої білизни, а замість нього вдяглися в стильні комбінезони. Дивлячись, як мою улюблену куртку пхають у пакет для доказів, я збагнув, що ніколи не цікавився тим, чи повертають колись такі речі. А якщо навіть їх мені й повернуть, то чи відправлять їх перед цим до хімчистки? З наших облич і рук зняли зразки крові, а потім люб'язно дали нам серветки, щоб ми змогли витерти з себе решту.

Потім ми знову повернулися до фургона, де на нас чекав обід з магазинних бутербродів, які виявились досить смачними, бо це ж був Гемпстед. Виявилося, що я зголоднів, і саме коли я збирався був попросити добавку, у фургон до нас заліз старший інспектор Сівол. Через його вагу фургон покосився на один бік, а ми з Леслі несвідомо зіщулилися, притиснувшись до спинок сидінь.

— Як ви двоє почуваєтеся? — спитав він.

Ми сказали йому, що з нами все гаразд і ми готові знову сідати на коней і братися до роботи.

— Це, звісно, брехня, — сказав він, — але вона, принаймні, переконлива. Зараз вас відвезуть до відділку в Гемпстеді, де мила пані зі Скотланд-Ярду вислухає ваші свідчення — кожного окремо. І хоча я прихильник правдивості в усьому, я не хочу, щоб у ваших клятих свідченнях була хоч крихта клятого лайна про вуду та «секретні матеріали». Зрозуміло?

Ми підтвердили, що він виклав свої погляди дуже ясно.

— З точки зору всіх, окрім нас, до цієї халепи ми потрапили шляхом звичайних, бля, поліцейських процедур, і цим же шляхом ми, бля, з неї виберемося!

Скрипнувши ресорами фургона, він пішов.

— Я правильно зрозумів: він щойно попросив нас брехати старшому офіцерові? — спитав я.

— Ага, — сказала Леслі.

— Я думав був, що мені почулося, — сказав я.

Тож решту цього дня ми провели в різних кімнатах для допиту, даючи лжесвідчення. Ми подбали про те, щоб наші розповіді загалом збігалися, але було й багацько правдоподібних розбіжностей. Ніхто не вміє давати лжесвідчення так добре, як полісмени.

Закінчивши брехати, ми знайшли собі в казармі уніформу (що вже була у вжитку) та поїхали назад, до Даунширу. Серйозний злочин у такому районі, як Гемпстед, завжди стає хітом новин, і ЗМІ з'являються в повному складі; не останню роль у цьому відіграє те, що половина репортерів можуть прийти сюди з дому пішки.

Ми випустили підозріло тихого Тóбі з «Хонди», а потім впродовж години чистили після нього заднє сидіння, і лише тоді поїхали, не зачиняючи вікна, назад до відділку. Сильно сварити собаку ми не могли, бо це ж через нас він був весь день замкнений у машині. Ми купили йому в Мак-Дональдсі «Happy Meal», тож, напевно, він нас вибачив.

Повернувшись до моєї кімнати, ми допили залишки пива. Потім Леслі роздягнулася й лягла в моє ліжко. Я ліг позаду неї й обійняв її. Вона зітхнула й пригорнулася до мене. У мене встав, але вона була надто вихована, щоб прокоментувати це. Тóбі зручно влаштувався в кінці ліжка, скориставшись нашими ногами як подушкою, і ось так ми всі троє і заснули.

Коли я наступного ранку прокинувся, Леслі вже не було, а мій телефон дзвонив. Я взяв слухавку — телефонував Найтінґейл.

— Ви готові повернутися на роботу? — спитав він.

Я сказав, що готовий.

Знову на роботу. Знову до Криміналістичної М'ясарні Іена Веста, де нам з інспектором Найтінґейлом було призначено екскурсію по жахливих пораненнях Брендона Купертауна. Мене було представлено Абдулу Хакк Валіду — жвавому рудуватому чоловікові п'ятдесяти з гаком років, який говорив зі слабким шотландським акцентом.

— Доктор Валід займається усіма нашими особливими випадками, — сказав Найтінґейл.

— Я займаюся криптопатологією, — сказав доктор Валід.

— Салям, — сказав я.

— Ас-Саляму алейка, — сказав доктор Валід і потиснув мені руку.

Я сподівався, що цього разу ми скористаємося приладами дистанційного спостереження, але Найтінґейлові на цій стадії розтину відео не було потрібне. Знову надягнувши фартухи, маски та захисні окуляри, ми зайшли до лабораторії. Брендон Купертаун — принаймні, ми вважали, що це він — лежав на спині голий. Доктор Валід уже розітнув його тулуб стандартним Y-подібним розрізом, понишпорив усередині в пошуках того, що там зазвичай шукають патологоанатоми, і знову зашив його. Особистість жертви ми встановили завдяки біометричному паспорту.

— Нижче шиї, — казав доктор Валід, — він чоловік сорока з чимось років у добрій фізичній формі. Але нас понад усе цікавить його обличчя.

А радше те, що залишилося від його обличчя. Доктор Валід за допомогою затискачів розправив розірвані клапті шкіри, і через це обличчя Брендона Купертауна було схоже на жахливу червоно-рожеву квітку.

— Почнімо з черепа, — сказав доктор Валід і нахилився вперед з указкою.

Найтінґейл теж нахилився, але я обмежився визиранням з-за його плеча.

— Як ви бачите, відбулося значне пошкодження кісток: нижня та верхня щелепи разом із виличними кістками повністю розтрощені, а зуби, які залишаються цілі майже завжди, у цьому випадку розколоті.

— Сильний удар по обличчю? — спитав Найтінґейл.

— Це було б моєю головною версією, — сказав доктор Валід, — якби не ось це.

Він взяв щипцями складку шкіри — я припустив, що вона колись була щокою — і потягнув її на обличчя. Шкіра перекрила весь череп і закрила вухо на протилежному боці.

— Шкіру було розтягнуто так сильно, що вона не змогла повернутися до початкової форми, і хоча від м’язових тканин залишків мало, вони теж зазнали латеральної деградації. Судячи з ліній напруження, я припускаю, що щось виштовхувалося з його обличчя в районі підборіддя та носа, розтягуючи при цьому шкіру та м'язи, трощачи кістки, а потім обличчя було зафіксовано. Згодом те, що тримало все на місці, зникло, а оскільки кістки та м'які тканини втратили свою цільність… просто кажучи, обличчя відпало.

— Ти вважаєш, що це dissimulo? — спитав Найтінґейл.

— Або дуже схожий на нього метод, — сказав доктор Валід.

Найтінґейл пояснив мені, що dissimulo — магічне закляття, яке може змінювати зовнішність. Тобто, слово «закляття» він не сказав, але суть сказаного була саме така.

— На жаль, — сказав доктор Валід, — dissimulo по суті переміщає м'язи та шкіру в нове розташування, і ця зміна може стати необоротною.

— Цей метод ніколи не був популярним, — сказав Найтінґейл.

— А причину непопулярності ви бачите на власні очі, — сказав доктор Валід, указуючи на залишки обличчя Брендона Купертауна.

— Є якісь ознаки того, що він практикував магію? — спитав Найтінґейл.

Доктор Валід взяв у руки закритий металевий лоток.

— Я знав, що ти питатимеш про це, — сказав він, — тому вийняв його заздалегідь.

Він підняв кришку, а під нею був людський мозок. Я, звісно, не експерт, але на мене мозок справив враження нездорового; він здавався зморщеним і вкритим дірочками, неначе його залишили сохнути на сонці.

— Як ви можете бачити, — сказав доктор Валід, — відбулася значна деградація кори головного мозку та наявні сліди внутрішньочерепної кровотечі, яку теж можна було б пов'язати з якоюсь деградацією, якби ми з інспектором Найтінґейлом не знали справжню причину.

Він розрізав мозок навпіл, щоб показати нам те, що всередині. Орган був схожий на померлу цвітну капусту.

— Ось це, — сказав доктор Валід, — мозок після магії.

— Таким мозок стає через магію? — спитав я. — Не дивно, що нею більше ніхто не займається.

— Таке трапляється з тими, хто не знає міри, — сказав Найтінґейл. Він обернувся до доктора Валіда: — У його будинку не було жодної ознаки застосування магії. Ні книжок, ні причандалля, ні vestigium.

— А чи не міг хтось украсти його магію? — спитав я. — Висмоктати її з його мозку?

— Це дуже малоймовірно, — сказав Найтінґейл. — Украсти магію іншої людини майже неможливо.

— Хіба що на порозі смерті, — сказав доктор Валід.

— Набагато ймовірніше, що пан Купертаун сам собі це заподіяв, — сказав Найтінґейл.

— То ви хочете сказати, що під час першого нападу він був не в масці? — спитав я.

— Цілком можливо, — сказав Найтінґейл.

— У такому разі його обличчя було спотворене у вівторок, — сказав я. — Це пояснює, чому на відео з автобуса в нього були плями на обличчі. Потім він летить в Америку, три ночі проводить там, а згодом повертається. І весь цей час його обличчя по суті знищене.

Доктор Валід задумався над цим:

— Ця версія узгоджується з усіма ушкодженнями та з ознаками початку відновлення навколо деяких уламків кістки.

— Йому мало бути дуже боляче, — сказав я.

— Не обов'язково, — сказав Найтінґейл. — Однією з небезпек dissimulo є те, що воно приховує біль. Той, хто ним користується, може не відчувати, що травмує себе.

— Але коли його обличчя мало нормальний вигляд — це було лише через те, що його тримала таким магія?

Доктор Валід подивився на Найтінґейла.

— Так, — сказав Найтінґейл.

— А коли засинаєш, що відбувається з закляттям? — спитав я.

— Напевно, воно припиняється, — відповів Найтінґейл.

— Але він зазнав таких ушкоджень, що після припинення закляття його обличчя мало розвалитися. Йому треба було підтримувати закляття весь той час, поки він був у Америці, — сказав я. — Невже він не спав упродовж чотирьох днів?

— Це здається дещо неправдоподібним, — сказав доктор Валід.

— А закляття працює як програмне забезпечення? — спитав я.

Для Найтінґейла це була незрозуміла тарабарщина. Доктор Валід вирішив допомогти йому.

— В якому сенсі? — спитав він.

— Чи можливо переконати чийсь непритомний мозок підтримувати закляття? — спитав я. — У такому разі закляття працювало б навіть коли людина спить.

— Теоретично це можливо, але навіть якщо забути про моральний бік справи, я не зміг би таке зробити, — сказав Найтінґейл. — Думаю, жоден чародій-людина не зміг би.

«Жоден чародій-людина» — зрозуміло. Доктор Валід і Найтінґейл дивилися на мене, і я збагнув, що вони зробили заради мене паузу.

— Коли я спитав вас про привидів, вампірів і вовкулаків, а ви сказали, що я й половини не назвав — це був не жарт?

Найтінґейл похитав головою.

— На жаль, ні, — сказав він.

— Курва, — сказав я.

Доктор Валід посміхнувся.

— Тридцять років тому я сказав те саме, — сказав він.

— Отже, бідолашний пан Купертаун скоріше за все став жертвою не людини? — спитав я.

— Я не хочу давати гарантії, — сказав доктор Валід. — Але ця версія найбільш імовірна.

Ми з Найтінґейлом зробили те, що роблять усі копи, які посеред дня натрапили на вільну хвилину — пішли шукати паб. Відразу за рогом ми знайшли нещадно дорогий «Маркіз Квінзбері», який під полуденною мжичкою здавався дещо забрьоханим. Найтінґейл пригостив мене пивом і ми сіли за кутовий столик, під вікторіанською гравюрою, на якій було зображено двобій боксерів без рукавичок.

— Як ви стали чародієм? — спитав я.

Найтінґейл похитав головою.

— На вступ до управління карного розшуку це не схоже, — сказав він.

— Оце так несподіванка, — сказав я. — А на що це схоже?

— Це учнівство, — сказав він. — Взяття на себе обов'язків перед ремеслом, переді мною та перед батьківщиною.

— Я муситиму звати вас «сенсеєм»?

Нарешті він усміхнувся.

— Ні, — сказав Найтінґейл, — ви муситиме звати мене Майстром.

— Майстром?

— Така традиція, — сказав Найтінґейл.

Я кілька разів подумки промовив це слово, і в мене завжди виходило «Маса».

— А можна мені натомість звати вас інспектором?

— А чому ви вирішили, що я пропоную вам посаду?

Я надпив своє пиво і чекав. Найтінґейл знову посміхнувся й надпив своє.

— Якщо ви перетнете цей Рубікон, дороги назад не буде, — сказав він. — Так, можете звати мене інспектором.

— Я сьогодні побачив, як чоловік убив свою дружину та дитину, — сказав я. — Якщо за цим є якась рація, я хочу її знати. Якщо є шанс, що він не винний у своїх діях, я хочу про це знати. Тому що це означатиме, що ми матимемо шанс завадити цьому в майбутньому.

— Це погана причина братися за цю роботу, — сказав Найтінґейл.

— А є якась хороша? — спитав я. — Я хочу цього, сер, бо мені треба знати.

Найтінґейл підняв бокал, імітуючи цокання.

— А ось це краща причина.

— То що буде далі? — спитав я.

— Нічого не буде, — сказав Найтінґейл. — Бо сьогодні неділя. Але завтра вранці підемо на побачення з комісаром.

— Добре, сер, — сказав я.

— Нічого доброго, — сказав Найтінґейл. — Він єдина особа, яка має право ухвалити це.

Новий Скотленд-Ярд колись був звичайною офісною будівлею, яку поліція орендувала в 1960-их. Відтоді інтер'єр головних кабінетів змінювався кілька разів, востаннє це трапилося в 1990-их — у найгіршому з точки зору декору державних установ десятилітті, яке поступається хіба що 1970-им. Саме тому, напевно, приймальня кабінету комісара була похмурою пустелею з ламінату та пластикових стільців. Щоб відвідувачі могли розслабитися, зі стін на них дивилися світлини шести попередніх комісарів.

Погляд Сера Роберта Марка (1972–1977 рр.) був особливо осудливим. Навряд чи він назвав би мій внесок важливим.

— Ще не пізно скасувати твою заяву, — сказав Найтінґейл.

Так, було ще не пізно, але це не означало, що я не бажав, щоб було вже запізно. Зазвичай простий констебль сидить у приймальні комісара лише якщо він дуже сміливий або дуже дурний, і я не знав, до якої з цих категорій віднести себе.

Комісар змусив нас чекати лише десять хвилин, після чого нас запросили всередину. Кабінет був великий, а декор демонстрував такий самий брак смаку, як і решта Скотланд-Ярду, і відрізнявся лише псевдо-дубовими панелями. На одній зі стін висів портрет Королеви, а на іншій — першого комісара, Сера Чарльза Ровена. Я став настільки «струнко», наскільки це взагалі можливо для лондонського копа, і мало на здригнувся, коли комісар простягнув до мене руку для рукопотискання.

— Констеблю Ґрант! — привітав він. — Ваш батько — Річард Ґрант, я не помиляюсь? У мене є кілька його дисків з тих часів, коли він грав із Таббі Гейесом. Вінілових, звісно.

Не чекаючи на мою відповідь, він потиснув руку Найтінґейлові й запросив нас сісти. Комісар був одним з народжених на Півночі, хто просувався по кар'єрних сходинках важким способом, послуживши в Північній Ірландії; таке враження, що для тих, хто має стати комісаром столичної поліції, служба там є обов'язковою, бо вважається, що войовниче сектантство гартує характер. Він служив чесно й серед підлеглих вважався не повним бовдуром, вигідно відрізняючись цим від багатьох своїх попередників.

— Це дуже несподівано, інспекторе, — сказав комісар. — Дехто вважатиме цей крок непотрібним.

— Комісаре, — обережно сказав Найтінґейл, — я вважаю, що обставини виправдовують зміну Угоди.

— Коли мене вперше ознайомили з призначенням вашого підрозділу, мене переконали в тому, що він є рудиментарним і що… — Комісарові довелося докласти зусиль, щоб вимовити це слово. — Що магія зазнає занепаду й становить лише слабку загрозу спокою Королеви. Я абсолютно точно пам'ятаю, що в міністерстві внутрішніх справ користалися словом «згасає». Ще однією часто вживаною фразою була «затьмарена наукою та технологіями».

— Міністерство внутрішніх справ ніколи не розуміло, що наука та магія не виключають одна одну, сер. Засновник моєї спільноти надав достатні докази цього. Я вважаю, що відбувається повільне, але невпинне зростання магічної активності.

— Магія повертається? — спитав комісар.

— Від середини шістдесятих, — сказав Найтінґейл.

— Шістдесяті… — пробурмотів комісар. — Чому мене це не дивує? Це до біса незручно. У вас є припущення щодо причин цього зростання?

— Ні, сер, — сказав Найтінґейл. — Але консенсусу щодо причин її попереднього занепаду теж не було.

— Я чув, як у цьому контексті згадували слово «Еттерсбург», — сказав комісар.

На мить по обличчю Найтінґейла промайнув біль.

— Еттерсбург, безумовно, відіграв свою роль.

Комісар надув щоки й шумно зітхнув.

— Убивства на Ковент-Ґарден і в Гемпстеді — вони пов'язані? — спитав він.

— Так, сер.

— Ви вважаєте, що надалі ситуація погіршуватиметься?

— Так, сер.

— Настільки, що це виправдовує порушення Угоди?

— Навчання триває десять років, сер, — сказав Найтінґейл. — Краще мати заміну на випадок, якщо зі мною щось станеться.

Комісар гірко розсміявся.

— Він розуміє, у що вплутується?

— А хіба це розуміє хоч один з тих, хто долучається до поліції? — відповів зустрічним питанням Найтінґейл.

— Ну, гаразд, — сказав комісар. — Встаньте, синку.

Ми підвелися. Найтінґейл сказав мені підняти руку й прочитати клятву:

— Кляніться, Пітере Ґрант із Кентіш-Таун, бути вірним своїй Королеві та її спадкоємцям. А також добре й віддано служити впродовж учнівства своєму Майстрові. Ви мусите слухатися старших і вдягатися відповідно до вимог свого братства. Шануючи секрети зазначеного братства, ви зберігатимете й не розголошуватимете інформацію нікому, окрім зазначеного братства. І в усьому цьому ви будете вірним і таємно триматимете дане слово, і нехай вам у цьому допоможе Бог, ваша Королева та сила, що рушить Всесвіт.

Я повторив клятву, хоча на словах про одяг мало не запнувся.

— Нехай вам допоможе Бог, — сказав комісар.

Найтінґейл сказав мені, що як його підмайстер я маю оселитися в його лондонському помешканні на площі Рассел. Він дав мені адресу й відвіз мене назад до казарми відділку Черінг-Крос.

Леслі допомагала мені збирати речі.

— А хіба ти не маєш зараз бути в Белгравії та працювати над розслідуванням убивств? — спитав я.

— Мені сказали взяти вихідний, — сказала Леслі. — Май співчуття… Не потрапляй на очі репортерів… Не приходь.

Це я міг зрозуміти. Винищення харизматичної багатої родини — це просто мрія будь-якого редактора новин. Обговоривши всі жахливі деталі, вони зможуть продовжити доїти цю тему, поставивши питання: що сказала нам смерть сім'ї Купертаунів про наше суспільство, чи не є ця трагедія виною сучасної культури (секулярного гуманізму, політичної коректності, ситуації в Палестині — підкресліть обране). Єдине, чим можна покращити цю історію — залучити гарну білявку-констебля, яка виконувала небезпечне завдання; до того ж без нагляду більш досвідчених офіцерів. Будуть поставлені певні питання, відповіді на які ігноруватимуться.

— Хто поїде в Лос-Анджелес? — спитав я.

Хтось мав дізнатися про те, чим Брендон займався в Штатах.

— Двоє сержантів, з якими я ще не знайома, — відповіла вона. — Я лише два дні встигла там попрацювати до того, як ти мене в халепу вплутав.

— Ти його улюблениця, — сказав я. — Сівол не злитиметься на тебе.

— Я все одно вважаю, що ти мені винний, — сказала вона, швидко й акуратно складаючи мій рушник кубиком.

— Чого ти хочеш? — спитав я.

Леслі спитала, чи не зможу я ввечері звільнитися раніше, і я сказав, що можу спробувати.

— Я не хочу весь час стирчати тут, — сказала вона. — Я хочу піти куди-небудь.

— Куди саме? — спитав я, дивлячись, як вона розгортає рушник, а потім складає його трикутником.

— Куди завгодно, тільки не в паб, — сказала вона й простягнула мені рушник. Мені вдалося втиснути його в рюкзак лише після того, як я його розгорнув.

— Як щодо кіно? — спитав я.

— Чудово, — сказала вона, — але воно має бути смішним.

Площа Рассел розташована на кілометр північніше Ковент-Ґарден, по інший бік від Британського Музею. За словами Найтінґейла, на початку минулого століття вона була в самому серці літературних і філософських рухів, але я про це пам'ятав лише завдяки старому фільму жахів про канібалів, що жили в тунелях метро.

Адреса на папірці вказувала на південний бік площі, де вижив рядок терасових будинків часів короля Георга. Вони були п'ятиповерхові, якщо враховувати житлові кімнати на горищах; до цокольних поверхів ішли вниз круті сходи з кованими залізними поручнями. Потрібна мені будівля виділялася серед сусідніх більш величним ґанком і подвійними дверима з червоного дерева та з латунним оздобленням. Над дверима був напис: «SCIENTIA POTESTAS EST»[3].

Я підняв на ґанок свій рюкзак і дві валізи. Потім натиснув на латунну кнопку дзвоника, але звуку крізь товсті двері не почув. Через секунду вони відчинилися самі. Можливо, мені завадив шум від автомобілів, але я не почув ні моторів, ні будь-яких механізмів. Тóбі заскавчав і сховався за моїми ногами.

— Нічого страшного, — сказав я. — Анічогісінько.

Я затягнув у двері валізу.

У коридорі була мозаїчна підлога в римському стилі та дерев'яна будка зі скляним віконцем, яка хоча й не мала нічого спільного з квитковою касою, все-таки натякала на те, що є межа, за якою потрапиш усередину будівлі, і що без дозволу цього краще не робити. Чим би не була ця будівля, це точно не приватне житло Найтінґейла.

За будкою поміж двома неокласичними колонами стояла мармурова статуя чоловіка, вдягненого в академічну мантію та короткі штанці. В одній руці він тримав величезну книжку, а в другій — секстант. На обличчі з широкими вилицями завмер вираз невблаганної цікавості, і я зрозумів, хто цей чоловік, ще до того, як побачив напис на постаменті:

Темрява ховала природу та її закони;

Бог сказав «Нехай буде Ньютон», і з'явилося світло.

Біля статуї на мене чекав Найтінґейл.

— Ласкаво прошу до Фоллі, — сказав він, — офіційної резиденції англійської магії від 1775 року.

— А вашим святим покровителем є Сер Ісак Ньютон? — спитав я.

Найтінґейл посміхнувся:

— Він був нашим засновником і першим, хто систематизував застосування магії.

— А мене вчили, що він започаткував сучасну науку, — сказав я.

— Він започаткував і те, і інше, — відповів Найтінґейл. — Така вже природа геніїв.

Найтінґейл провів мене крізь двері до прямокутного атріуму, що домінував у центрі будівлі. Наді мною були два поверхи галерей, замість даху був вікторіанський скляний купол із залізним каркасом. Кігті Тóбі цокали по підлозі з полірованого мармуру кремового кольору. Було дуже тихо, і в мене, попри бездоганну чистоту, виникло сильне відчуття покинутості.

— Он там — велика їдальня, якою ми більше не користуємося; салон і кімната для куріння, якими ми теж не користуємося, — Найтінґейл указав на двері на протилежному боці атріуму. — Спільна бібліотека, лекційна зала. Нижче розташовані кухня, посудомийня та винний погріб. Задні сходи, які насправді спереду, он там. Каретня та колишні стайні — за задніми дверима.

— Скільки людей тут живуть? — спитав я.

— Лише ми двоє. І Моллі, — сказав Найтінґейл.

Тóбі раптом припав до землі біля моїх ніг і загарчав — не вислужувався, а насправжки. Підвівши очі, я побачив жінку, яка плавно сковзила до нас по полірованому мармуру. Вона була струнка й одягнена як служниця часів короля Едварда: накрохмалений білий фартух, чорна спідниця, біла бавовняна блуза. Її обличчя не пасувало до її вбрання, воно було занадто довге й кістляве, з чорними мигдалеподібними очима. Попри чепець, її волосся було розпущене й схоже на чорну завісу, яка спадала до талії. Від цієї жінки я відразу відчув мороз поза шкірою, і не тільки тому, що дивився забагато японських фільмів жахів.

— Це Моллі, — сказав Найтінґейл. — Вона робить для нас.

— Що робить?

— Те, що треба зробити, — сказав Найтінґейл.

Моллі втупила очі в підлогу й незграбно чи то вклонилася, чи то реверанс зробила. Коли Тóбі знову загарчав, Моллі теж заричала на нього, вищиривши дивовижно гострі зуби.

— Моллі! — різко сказав Найтінґейл.

Моллі сором'язливо прикрила рот долонею, розвернулася й плавно повернулася туди, звідки перед цим з'явилася. Тóбі задоволено пирхнув, чим зміг обманути лише самого себе.

— А вона?.. — поцікавився я.

— Незамінна, — сказав Найтінґейл.

Перш ніж іти нагору, Найтінґейл підвів мене до алькова в північній стіні. Там стояла на п'єдесталі, наче бог домівки, скляна музейна вітрина, в якій зберігалася книга зі шкіряною обкладинкою. Вона була розкрита на титульній сторінці. Я нахилився й прочитав: «Philosophiae Naturalis Principia Artes Magicis, Autore: I. S. Newton».

— Отже, не задовольнившись започаткуванням наукової революції, наш Ісак винайшов ще й магію? — спитав я.

— Не винайшов, — сказав Найтінґейл, — а описав її базові принципи, зробив її більш передбачуваною.

— Магія та наука, — сказав я. — А що він виконав на біс?

— Реформував Королівський Монетний двір і врятував країну від банкрутства, — сказав Найтінґейл.

Головних сходів виявилося двоє; ми пішли східними й піднялися на першу галерею з колонами та дерев'яним панелюванням, подекуди закритим проти пилу білою тканиною. Ще два марші сходів, і ми потрапили до коридору третього поверху, де було багато великих дерев'яних дверей. Найтінґейл розкрив одні з них, неначе перші-ліпші, і запросив мене всередину.

— Це твоя кімната, — сказав він.

Вона була вдвічі більша за мою кімнату в казармі, з гарними пропорціями та високою стелею. В одному куті стояло латунне подвійне ліжко, в іншому — схожа на портал до Нарнії шафа, а між ними стояв письмовий стіл, на який падало світло з двох підйомних вікон. Дві стіни були повністю вкриті книжковими полицями, майже пустими. Згодом я подивився, які саме книжки були там: повне зібрання одинадцятого видання «Encyclopaedia Britannica» 1913 року, пошарпаний примірник першого видання «Нового чудового світу» та Біблія. Там, де колись, безумовно, був відкритий камін, тепер була кахельна газова груба. Настільна лампа мала абажур з псевдо-японськими малюнками, а біля неї стояв телефон, який, напевно, був старіший за мого батька. Пахнуло пилом і нещодавно використаним засобом для чищення меблів, і я припустив, що впродовж останніх п'ятдесяти років ця кімната була законсервована.

— Коли будеш готовий, зустрінемося внизу, — сказав Найтінґейл. — І вдягнися пристойно.

Я знав, що нас чекає, тому не поспішав, але розпаковування речей тривало недовго.

Строго кажучи, зустрічати в аеропорті батьків загиблих не входило в число наших обов'язків. Навіть якщо забути про те, що справою Купертаунів офіційно займався Вестмінстерський відділок, було надзвичайно малоймовірно, що батьки Августи Купертаун володіли якоюсь інформацію стосовно вбивства. Вам це може здатися жорстоким, але детективи мають важливіші справи, ніж утішати родичів; для цього є офіцери зв'язку з родинами. Але Найтінґейл був іншої думки, і тому ми з ним стояли в аеропорту Хітроу, чекаючи, поки пан і пані Фішер пройдуть митний контроль. Тримати в руках картонку з їхнім прізвищем випало мені.

Вони були не такі, якими я їх уявляв. Батько був низенький і лисуватий, а мати огрядна та сива. Найтінґейл представився на незнайомій мені мові (напевно, данській) і сказав мені віднести валізи до «Ягуара», що я зробив залюбки.

Спитайте будь-кого з поліції, що в їхній професії найгірше, і вам скажуть: повідомляти родичам погані новини. Але це неправда. Найгірше — це залишатися з родичами в одній кімнаті після того, як уже все їм розповів, коли змушений бути свідком того, як навколо людини розвалюється її світ. Деякі полісмени кажуть, що їх це не турбує — не вірте їм.

Напевно, Фішери ґуґлили найближчий до будинку їхньої доньки готель і таким чином отримали номер у цегляній будівлі, що була схожа чи то на тюрму, чи то на автозаправку. У фойє все було вицвіле, там було людно, а гостинність була як у центрі працевлаштування. Фішери це навряд чи помітили, але я бачив, що на думку Найтінґейла це помешкання було недостатньо хороше, на мить мені навіть здалося, що він хоче запропонувати їм переїхати до Фоллі.

Але він лише зітхнув і сказав мені залишити багаж біля конторки адміністратора.

— Далі я сам впораюся, — сказав він і відправив мене додому.

Я попрощався з Фішерами й пішов з їхнього життя якомога швидше.

Після цього мені вже не хотілося нікуди йти, але Леслі наполягала.

— Не можна щось скасовувати лише тому, що трапилося щось неприємне, — сказала вона. — До того ж, ти мені винний.

Я не став сперечатися, а зрештою… хорошою рисою Вест-Енду є те, що там завжди знайдеться, де подивитися кіно. Ми почали з «Принца Чарльза», але там на першому поверсі показували «Дванадцять мавп», а на другому — Куросаву за подвійну ціну, тож ми пішли за ріг, до «Вояжу» на площі Лестер. «Вояж» — це мініатюрна, сільська версія кінотеатру з вісьмома кінозалами, у двох з яких екрани були більші за пересічний плазмовий телевізор. Зазвичай мені подобається, коли у фільмі присутня певна кількість безпричинного насилля, але Леслі наполягла на тому, що цьогомісячна романтична комедія з Елісон Тайк і Деннісом Кратером — саме те, що нам треба. Цілком можливо, що цей фільм дійсно покращив би нам настрій, якби ми мали шанс подивитися його.

Уздовж усього фойє простягнулися каси. Усього було вісім віконець, кожне з яких було обладнане не тільки касовим апаратом, але й апаратами для насипання попкорну, приготування хотдогів і рекламою дитячих іграшок за мотивами останніх блокбастерів. Над кожним з віконець був великий екран, на якому був список кінофільмів, вікові обмеження, скільки часу залишилося до початку сеансу та скільки місць залишилося в кожному з кінозалів. Зображення на екрані регулярно змінювалося, щоб показати трейлер або рекламу, або ж просто нагадати вам, як чудово ви відпочиваєте у кінотеатрах мережі «Вояж». Цього вечора була відкрита лише одна каса, до якої була черга з кільканадцяти людей. Ми стали в чергу за добре вдягненою жінкою середнього віку, з якою були чотири дівчинки віком від дев'яти до одинадцяти років. Мене та Леслі це не турбувало, бо якщо чомусь у поліції навчишся, то це чекати.

Згодом під час розслідування було виявлено, що на касі працював лише один з чотирьох працівників тієї зміни — двадцятитрирічний біженець зі Шрі-Ланки на ім'я Садун Ранатунга. Під час пригоди двоє працівників прибиралися в кінозалах 1 і 3, готуючи їх до наступного сеансу, один продавав квитки, а останній давав ради огидній калюжі в чоловічому туалеті.

Оскільки пан Ранатунга продавав і квитки, і попкорн, йому знадобилося цілих п'ятнадцять хвилин, щоб скоротити чергу настільки, щоб у жінки, що стояла перед нами, з'явилася надія. Діти, з якими вона була, і які до цієї миті розважалися деінде, повернулися до черги, щоб не пропустити замовлення смаколиків. Жінка була дивовижно непохитна, вона чітко дала зрозуміти, що кожній дівчинці дістанеться один напій і одна порція попкорну або один пакет цукерок, а на більше годі й чекати, і мені байдуже, що вам дозволяє мати Прісцилли, коли ви гуляєте з нею. Ні, нáчос вам не можна, та й що це таке, ці ваші нáчос? Поводьтеся гарно, бо інакше нічого не отримаєте.

За висновками відділу карного розшуку Черінг-Крос, ключовою була та мить, коли одна парочка, дочекавшись своєї черги, попросила знижку. Цю парочку було ідентифіковано як Ніколя Фаброні та Євгеніо Турко — двоє наркоманів-героїністів з Неаполя, які приїхали в Лондон, щоб позбутися залежності. Вони мали брошури розташованої на Пікаділлі школи англійської мови та стверджували, що це означає, що вони студенти. Ще минулого тижня пан Ранатунга міг би це проковтнути, але саме цього дня його начальник сказав йому, що в головному офісі наголосили, що їхній філіал продає забагато квитків за знижкою, і що в майбутньому персонал мусить відмовляти тим, чиї підстави видаються підозрілими. Згідно з цим наказом пан Ранатунга з жалем повідомив Турко та Фаброні, що їм доведеться заплатити повну ціну. Парочку це дуже засмутило, бо вони спланували бюджет цього вечора виходячи з припущення про знижку. Вони протестували, пан Ранатунга був непохитний, але оскільки кожна зі сторін конфлікту розмовляла нерідною мовою, багато цінного часу було змарновано. Зрештою Турко та Фаброні дуже незадоволено заплатили повну ціну: дві брудні п'ятифунтові банкноти та жменю десятипенсових монет.

Як виявилося, Леслі професійним оком поглядала на італійців від самого початку, а я в цей час (як ви пам'ятаєте, я легко відволікаюся) думав про те, чи вдасться мені потайки провести Леслі до своєї нової кімнати у Фоллі. Тож для мене було певним сюрпризом, коли поважна, вдягнута в гарне пальто представниця середнього класу, що стояла перед нами, кинулася до віконця каси й спробувала задушити пана Ранатунга.

Її звали Сесілія Манро, вона жила у Фінчлі й привела до кінотеатру двох своїх доньок, Жоржину та Антонію, та двох їхніх подружок, Дженніфер і Алекс. Суперечка почалася, коли пані Манро простягнула як оплату за квитки купони «Кіно-забавки у Вояжі». Пан Ранатунга з жалем повідомив, що в цьому конкретному кінотеатрі ці купони не діють. Пані Манро поцікавилася причиною цього, але пан Ранатунга не зміг нічого пояснити, бо його начальство ніколи не завдавало собі клопоту пояснити це йому. Пані Манро висловила своє незадоволення, виявивши рішучість, яка здивувала пана Ранатунга, Леслі, мене, ба й навіть саму пані Манро, як вона потім казала на допиті.

Цієї миті ми з Леслі вирішили втрутитися, але пані Манро зробила свій хід раніше, ніж ми встигли підійти й спитати, в чому полягає проблема. Це відбулося дуже швидко, і як це часто буває під час несподіваних подій, нам знадобилося кілька секунд для того, щоб зрозуміти, що взагалі відбувається. На щастя, ми обоє мали достатній досвід роботи на вулиці, щоб не прикипіти до місця; ми схопили пані Манро за плечі й спробували відтягнути жінку від бідолашного пана Ранатунга. Вона тримала його за шию так міцно, що разом із нею ми перетягнули через конторку і пана Ранатунга. На той час в однієї з дівчат уже була істерика, а найстарша, Антонія, почала бити мене кулаками по спині, хоча я тоді цього не відчував. Обличчя пані Манро перекосилося від гніву, сухожилля на її шиї та руках були сильно напружені. Обличчя пана Ранатунга темнішало, губи ставали сині.

Леслі натиснула пальцем на больову точку на зап'ясті пані Манро, і та відпустила хватку так швидко, що ми обоє впали спиною на підлогу. Вона впала на мене, я спробував схопити її за руки, але отримав жорстокий удар ліктем по ребрах. Скориставшись своєю перевагою у вазі й силі, я перевернув її та ткнув обличчям у пропахлий попкорном килим. Наручників я при собі, звісно, не мав, тож довелося тримати її обома руками. З точки зору закону, якщо вже доторкнувся до підозрілого, то мусиш його заарештувати. Я оголосив їй про це, і вона обм'якла. Я пошукав поглядом Леслі: вона не тільки надала першу допомогу пораненому, а ще й зібрала дітей та повідомила про пригоду відділок Черінг-Крос.

— Якщо я відпущу вас, ви будете добре поводитися? — спитав я.

Пані Манро кивнула. Я дозволив їй перевернутися й сісти.

— Я хотіла просто піти в кіно, — сказала вона. — Коли я була дитиною, треба було просто піти до місцевого «Одеону», дати їм гроші, а вони давали тобі квиток. Відколи це стало так важко? Коли з'явилися ці огидні нáчос? Що це, курва, за «нáчос»?

Почувши лихослів'я, одна з дівчат нервово хихикнула.

Леслі все записувала у своєму службовому записнику. Ви коли-небудь чули про попередження «все, що ви скажете, може бути використано як доказ проти вас»? Ось, що мається в ньому на увазі.

— Тому хлопцеві боляче? — жінка дивилася на мене, чекаючи на заспокоєння. — Я не знаю, що сталося. Мені просто хотілося поговорити з тим, хто вміє розмовляти англійською як слід. Минулого літа я їздила у відпустку до Баварії, і всі там розмовляли англійською дуже добре. А коли привела дітей до Вест-Енду, то тут самі лише іноземці. Я не можу жодного їхнього слова зрозуміти!

Гадаю, який-небудь покидьок з прокуратури зміг би на підставі цих слів відкрити справу про злочин расової ненависті. Я перетнувся поглядом із Леслі; вона зітхнула й припинила записувати.

— Я просто хотіла сходити в кіно, — повторила пані Манро.

Порятунок прибув у вигляді інспектора Неблета, який подивився на нас і сказав:

— Вас двох хоч на хвилину можна самих залишити?

Мене йому обманути не вдалося. Я знаю, що він репетирував цю фразу всю дорогу до кінотеатру.

Тим не менш ми всі разом поїхали до відділку, щоб завершити арешт і оформити всі документи. А це три години мого життя, які мені ніхто не поверне. Як і всі копи, що працювали понаднормово, ми зрештою опинилися в їдальні, де пили чай і заповнювали бланки.

— І де цей процесуальний відділ, коли він потрібний? — сказала Леслі.

— Я ж казав тобі, що треба на «Сім самураїв» іти, — сказав я.

— Тобі не здалося, що в цій пригоді було дещо дивне? — спитала Леслі.

— Дивне? Що саме?

— Ну, знаєш… Жінка середнього віку раптом сходить у кінотеатрі з котушок і на очах у власних дітей кидається на людину. Ти певний, що не відчув ніякого?.. — вона помахала пальцями в повітрі.

— Я був неуважний, — сказав я.

При згадуванні тих подій мені здавалося, що щось там було, якийсь спалах насилля та сміху, але це відчуття було підозріло ретроспективним, схожим на спогад, якого від початку не було.

Приблизно о дев'ятій з'явилися пан Манро та батьки інших дітей, і менше, ніж через годину, пані Манро було звільнено до суду. І це було значно раніше, ніж ми з Леслі закінчили оформляти документи. На той час я був надто стомленим, тож попрощався й попросив один з патрулів підвезти мене до площі Рассел.

У мене була нова в'язка ключів і один з них був від заднього входу. Я не хотів іти там, де на мене міг осудливо подивитися Сер Ісак. У головному атріумі було майже темно, але коли я підіймався сходами, мені здалося, що я побачив світлу фігуру, яка плавно промайнула внизу.

Ночувати в аристократичному будинку — це коли на сніданок тебе запрошують до зовсім іншої кімнати, а не просто змінюють чайний сервіз у тій самій, де була вечеря. Вікна цієї кімнати виходили на південний схід, щоб не пропустити слабке січневе світло, а вид з неї був на колишні каретню та стайні. Попри те, що снідали тільки ми з Найтінґейлом, усі столи були накриті білосніжними скатертинами. За ними можна було розмістити близько п'ятдесяти людей. А сервірувальний столик був прикрашений лінійкою посріблених таць із копченою рибою, яйцями, беконом, кров'яною ковбасою та великою мискою рису з горошком і шматочками риби — Найтінґейл назвав це «кеджері». Схоже, він був збентежений кількістю їжі не менше, ніж я.

— Здається, Моллі трохи переборщила, — сказав він і поклав собі в тарілку рис.

Я взяв собі всього по трохи, а Тóбі отримав сосисок, кров'яної ковбаси та миску води.

— Ми не зможемо стільки з'їсти, — сказав я. — Що вона робитиме з тим, що залишиться?

— Я навчився не питати про таке, — сказав Найтінґейл.

— Чому?

— Бо я не певний, що хочу почути відповідь, — сказав він.

Мій перший справжній урок магії відбувся в одній з лабораторій у задній частині другого поверху. Інші лабораторії раніше використовувалися для досліджень, але ця була для навчання й була дуже схожа на шкільну хімічну лабораторію. Там були столи з газовими кранами для пальників Бунсена та білі порцелянові раковини, заглиблені в лаковані дерев'яні стільниці. На стіні навіть висіла періодична система елементів, на якій, як я помітив, були відсутні всі елементи, які було відкрито після Другої світової.

— Спершу треба наповнити раковину, — сказав Найтінґейл.

Він підійшов до однієї з них і відкрив кран з довгим, наче лебедина шия, носиком. Десь вдалечині щось грюкнуло, чорна лебедина шия затремтіла, булькнула, а потім кашлянула коричневою водою.

Ми обоє відсахнулися від крана.

— Коли ви востаннє тут щось робили? — спитав я.

Стукіт ставав гучнішим, сильнішим, а потім з крана полилася вода, спочатку брудна, а потім прозора. Стукотіння припинилося. Найтінґейл заткнув злив, наповнив раковину на три чверті й закрив кран.

— Коли тренуватимеш це закляття, — сказав він, — завжди май про всяк випадок воду напоготові.

— Ми створюватимемо вогонь?

— Лише тоді, коли ти помилятимешся, — сказав Найтінґейл. — Я зараз продемонструю, а ти слідкуй дуже уважно — так само, як тоді, коли ми шукали vestigia. Зрозуміло?

— Vestigia, — сказав я. — Добре.

Найтінґейл простягнув праву руку долонею догори, а потім стиснув кулак.

— Дивись на долоню, — сказав він і розкрив пальці.

Раптом у кількох сантиметрах над його долонею з'явилася куля зі світла. Яскрава, але не настільки, щоб я не міг дивитися на неї.

Найтінґейл стиснув кулак, і сфера зникла.

— Ще раз, — попросив я.

Думаю, до цієї миті якась частина мене чекала на раціональне пояснення, але коли я побачив, як легко Найтінґейл створює цей вогник, я збагнув, що єдине раціональне пояснення — магія існує. Наступним питанням, звісно, було: як вона діє?

— Ще раз, — сказав я.

Він розкрив руку і з'явилося світло. Джерело світла здавалося сферою розміром з кульку для гольфу та з гладенькою, схожою на перламутр поверхнею. Я нахилився ближче, але не міг зрозуміти, звідки виходить світло: зсередини чи з поверхні.

Найтінґейл стиснув кулак.

— Будь обережний, — сказав він. — Так можна очі ушкодити.

Заплющивши очі, я побачив пурпурові плями. Його правда — я обманувся м'якістю світла й дивився на нього занадто довго. Я намочив очі холодною водою.

— Готовий до повторення? — спитав Найтінґейл. — Коли я це робитиму, спробуй зосередитися на відчуттях — ти маєш щось відчути.

— Щось? — спитав я.

— Магія — як музика, — сказав Найтінґейл. — Кожний чує її інакше. Формальний термін, яким ми користуємося — «forma», але хіба це набагато зрозуміліше, ніж «щось»?

— А можна мені заплющити очі? — спитав я.

— Авжеж, — відповів Найтінґейл.

Я дійсно відчував «щось»; неначе тиша гикала в мить створення сфери. Ми повторили цю вправу кілька разів, доки я не переконався, що це не вигадка моєї уяви. Найтінґейл спитав, чи все мені зрозуміло. Я спитав його, як зветься це закляття.

— Поміж собою ми звемо це «світоч», — сказав він.

— А ви можете зробити його під водою? — спитав я.

Найтінґейл сунув руку в раковину й попри незручний ракурс без помітних ускладнень продемонстрував утворення світоча.

— Отже, річ не в тому, що щось окислюється, — сказав я.

— Зосередься, — сказав Найтінґейл. — Спершу магія, а наука потім.

Я спробував зосередитися, але на чому?

— Через хвилину, — сказав Найтінґейл, — я попрошу тебе розкрити долоню так само, як я показував. Коли ти розкриватимеш її, уявляй собі форму, що відповідає тому, що ти відчував, коли світоч створював я. Вважай, що це ключ, що відпирає двері. Зрозуміло?

— Долоня, — сказав я. — Форма, ключ, замок, двері.

— Чудово, — сказав Найтінґейл. — Починай.

Я глибоко вдихнув, простягнув руку й розкрив кулак — нічого не сталося. Найтінґейл не розсміявся, але якби розсміявся, мені б стало легше. Я ще раз вдихнув, подумки зосередився на «формі», що б це не означало, і знову розкрив кулак.

— Я покажу ще раз, — сказав Найтінґейл. — А потім повториш ти.

Він створив світоч, я відчув його форму й спробував відтворити її. Власного вогника в мене все одно не вийшло, але цього разу мені здалося, що я відчув у своїх думках відлуння форми, неначе уривок музики з вікна авто, що проїхало повз тебе.

Ми повторили цю вправу кілька разів, і зрештою я вже був певний, яку форму має ця «forma», але подумки знайти цю форму не міг. Найтінґейлу, напевно, цей процес був знайомий, бо він розумів, на якій я стадії.

— Тренуй це впродовж іще двох годин, — сказав він. — Потім пауза на обід, а потім ще дві години тренування. А ввечері будеш вільний.

— Робити це й усе? — спитав я. — Ніякого навчання стародавніх мов, ніякої магічної теорії?

— Це перший крок, — відповів Найтінґейл. — Якщо ти з ним не впораєшся, решта не матиме сенсу.

— То це перевірка?

— Це учнівство, — сказав Найтінґейл. — Після того, як засвоїш цю форму, обіцяю тобі багацько навчання. Латинь, звісно, грецька, арабська, технічна німецька. Не кажучи вже про те, що ти візьмеш на себе більшу частину біганини, пов'язаної з моїми розслідуваннями.

— Добре, — сказав я. — Ви вмієте заохочувати.

Найтінґейл засміявся й залишив мене тренуватися самого.