Річки Лондона

Розділ 11 Бунт вершків суспільства

Першою задачею було знайти Леслі. Це я зробив просто: зателефонував їй і спитав, де вона.

— Ми на Ковент-Ґарден, — сказала вона.

«Ми» — це вона, Сівол і приблизно половина решти відділу розслідування вбивств, бо старший інспектор вирішив діяти за перевіреною часом традицією «коли маєш сумнів, залучи якнайбільше людей». Вони збиралися прочесати Площу, а потім швидко перевірити Королівську Оперу.

— Що він сподівається зробити? — спитав я.

— Перш за все обмежити поширення проблеми, — сказала Леслі. — А щодо більшого ми сподіваємося на тебе, чи ти забув?

— Я дещо вигадав, — сказав я. — Але важливо, щоб ти не робила нічого дурного.

— Гей! — сказала вона. — Це ж я!

Якби ж то це була правда!

Далі мені було потрібне авто, тож я подзвонив Беверлі на її водозахисний телефон, сподіваючись, що вона зараз не плаває під Тауерським мостом, чи що там ці німфи річок на дозвіллі роблять. З другої спроби вона взяла слухавку й захотіла знати, що я зробив з її сестрою.

— Вона незадоволена, — сказала Беверлі.

— Забудь про сестру, — сказав я. — Мені потрібна твоя машина.

— Лише якщо я теж поїду, — сказала вона. Я був до цього готовий; тобто, насправді я навіть розраховував на це. — А інакше йди пішки.

— Згода, — сказав я, вдаючи, що мені цього не хочеться.

Вона сказала, що за півгодини під'їде.

Третім пунктом було знайти якісь сильні препарати; зважаючи на те, що я знаходився у великій лікарні, ця задача виявилася напрочуд важкою. Проблема полягала в тому, що мій слухняний лікар мав сумніви щодо етики.

— Ви забагато телевізор дивитеся, — сказав доктор Валід. — Дротиків зі снодійним не буває.

— Бувають, — сказав я. — В Африці ними постійно користуються.

— Я спробую перефразувати й говорити повільніше, — сказав доктор Валід. — Безпечних дротиків зі снодійним не буває.

— Це не обов'язково має бути дротик, — сказав я. — Чим довше ми залишаємо Леслі керованою, тим більша ймовірність того, що Генрі Пайк зруйнує її обличчя. Для того, щоб працювала магія, розум має бути притомним. Вимкніть ту частину мозку, що відповідає за свідомість, і б'юсь об заклад — Генрі не зможе скористатися закляттям, а лице Леслі залишиться таким, яким його Бог створив.

З виразу обличчя доктора Валіда я бачив, що він поділяє мою думку.

— Але що потім? — спитав він. — Ми не можемо тримати її в медичній комі невідомо скільки.

— Ми отримаємо час, — сказав я. — Може, Найтінґейл отямиться, може я встигну повернутися до бібліотеки Фоллі, може Генрі Пайк помре від старості… чи як там називається, коли непомерлі зникають.

Доктор Валід буркнув, пішов геть, і згодом повернувся з наповненими одноразовими шприцами, що були запаковані й мали емблему біологічної небезпеки та надпис «Ховайте від дітей».

— Розчин еторфіну гідрохлориду, — сказав він. — Достатньо для того, щоб приспати жінку вагою шістдесят п'ять кілограмів.

— Швидко діє? — спитав я.

— Це саме те, що колють носорогам, — сказав він і дав мені другий пакунок, в якому були ще два шприци. — А цей препарат для зворотного ефекту, наркан. Якщо вколеш собі еторфін, негайно вколи собі ось це, викликай швидку й зроби так, щоб вони прочитали ось цю картку.

Він дав мені картку, яка ще не охолола після ламінатора. Акуратним почерком доктора Валіда там було написано: «Увага! Мені стало дурості вколоти собі гідрохлорид еторфіну», а далі йшов перелік потрібних лікувальних процедур. Більшість з них стосувалася реанімації та героїчних заходів щодо збереження серцебиття та дихання.

Їдучі ліфтом униз, до вестибюля, я нервово плескав по кишенях куртки й тихо повторював, що транквілізатори — в лівій кишені, а протидія — в правій.

Беверлі чекала на мене там, де паркуватися було заборонено; на ній були штани кольору хакі та коротка чорна футболка з надписом «WINE BACK HERE» на грудях.

— Та-да! — сказала вона й показала мені свою машину.

Це був яскраво-жовтий «BMW Mini» з відкидним верхом, модель «Cooper S». Важко знайти машину, яка впадає в очі сильніше за цю, але поміщається на стандартній парковці. Я залюбки дозволив вести дівчині, бо не хотів, щоб мене побачили за кермом такої автівки.

Було спекотно, як для кінця травня, тож це був чудовий день, щоб їхати з відкинутим верхом, навіть попри вихлопи в годину пік. Вміння Беверлі водити машину було пересічно жахливим, чого й слід було чекати від того, хто отримав права менш ніж два роки тому. Хорошою рисою лондонського транспортного руху є те, що зазвичай водій не має можливості розігнатися до такої швидкості, на якій можна припуститися фатальної помилки. Цілком очікувано ми зрештою застрягли на початку Ґавер-Стріт, і переді мною повстала одвічна лондонська дилема: вийти та піти пішки чи чекати й плекати надію?

Я знову зателефонував Леслі, але її телефон відразу ввімкнув автовідповідач. Я зателефонував до відділку «Белгравія» і попросив з'єднати мене з «еїрвейвом» Стефанопулос. На випадок, якщо хтось прослуховував цей канал, сержант, як їй належало, наказала мені повертатися додому й чекати на накази, а потім повідомила, що востаннє бачила Сівола та Леслі, коли ті прямували до Королівської Опери. Я сказав їй, що негайно їду додому, і мій голос не зміг би переконати ні саму Стефанопулос, ні гіпотетичного слухача, але на друкованій розшифровці, якщо та потрапить до суду, ця фраза виглядатиме добре.

Затор закінчився, коли ми минули Нью-Оксфорд-Стріт, і я сказав Беверлі їхати по Ендел-Стріт.

— Коли ми туди приїдемо, ти маєш триматися від Леслі якнайдалі, — сказав я.

— Думаєш, я з нею не впораюся?

— Я думаю, що вона може висмоктати всю твою магію, — сказав я.

— Серйозно? — спитала Беверлі.

Я не був у цьому певний, але духи місця на кшталт Беверлі мали отримувати звідкись магію, а для поверненця на кшталт Генрі Пайка це робило їх привабливими жертвами. Можливо, духи місця мають проти цього якийсь природний імунітет, і я дарма переймався, але ризикувати не хотів.

— Серйозно, — сказав я.

— От лайно, — сказала вона. — А я вважала, що ми з нею подруги.

Я хотів був сказати щось втішне, але мало не був задушений паском безпеки, бо Беверлі з'їхала з вулиці з одностороннім рухом біля спортивного центру «Оаза» й повернула на Ендел-Стріт, ніяк не попередивши про це інших учасників дорожнього руху, а може, навіть, не усвідомлюючи їхнього існування.

— Леслі дійсно твоя подруга, — сказав я. — Але Генрі Пайк — ні.

Натовп людей, що раділи п'ятниці, виливався з пабів і кав'ярень на тротуари, і на кілька годин Лондон отримав справжню вуличну культуру, до якої повсякчас закликають ті, хто має вілли в Тоскані. Через звуження дороги та перспективу збити пішохода навіть Беверлі була змушена на мить прибрати ногу з педалі газу.

— Зважай на людей, — сказав я.

— Ха! — сказала Беверлі. — Хто їм винний, що вони водночас ходять і випивають?

Ми жорстко вписалися в закрут Лонг-Ейке, сповільнилися через скупчення випивох навпроти «Кемблз Гед» на розі та прискорилися, їдучи далі по Бау-Стріт. Оскільки біля будівлі Опери не було видно ні поліцейських автомобілів, ні пожежних, ні швидкої допомоги, я вирішив, що ми, можливо, встигли. Беверлі зупинилася на паркувальному місці для інвалідів навпроти Опери.

— Не зупиняй двигун, — сказав я, виходячи. Я, звісно, не сподівався, що зроблю все швидко, просто вирішив, що після таких слів вона сидітиме в машині й не потрапить у халепу. — Якщо хтось із поліції вимагатиме, щоб ти поїхала звідси, назви їм моє ім'я та скажи, що я всередині за офіційною справою.

— Можна подумати, що це допоможе! — сказала Беверлі, але залишилася сидіти в машині, а це було найголовніше.

Я перейшов вулицю до головного входу й штовхнув зроблені зі скла та червоного дерева двері. Після сонячного світла в атріумі було темно та прохолодно; у скляних вітринах біля дверей стояли вдягнуті в костюми минулих вистав манекени. Коли я пройшов крізь другі, внутрішні двері до вестибюля, мені назустріч несподівано рушив потік людей. Я швидко подивився на всі боки, шукаючи, що змусило їх схопитися з місць; попри те, що їхній рух був швидкий і цілеспрямований, паніки я не бачив. А потім я втелепав: настав антракт! Це курці, які йшли назовні, щоб насолодитися сигаретою.

І дійсно, великі групи людей виходили з дверей з надписом «партер» і прямували ліворуч; певно, до туалетів і до барів — саме в такому порядку. Я стояв на місці й дозволяв людям іти повз мене — такого великого чоловіка, як Сівол, помітити має бути легко. Модні тенденції мене не вразили: усі були вдягнені дорого, але здебільшого то був гарний повсякденний одяг, і лише подекуди в цю нудьгу вносили різноманіття вечірні сукні; я від вищого класу очікував кращого. Коли натовп став менш щільним, я злився з потоком, дозволив йому понести мене ліворуч, повз гардероб, сходами нагору, до головного бара. Табличка казала, що це «Ресторан Балконів», і наскільки мені було видно, його створили, кинувши кілька тонн соснової деревини всередину вікторіанської теплиці з кованого заліза. Спроектований спеціально для того, щоб обслуговувати антрактовий натовп — тисячу вражених громадян, що мчать сюди з метою спробувати залити почуті співи джином з тоніком — цей ресторан мав великі відкриті простори та звичайні м'які меблі. Вкритий білим склепінням з металу та скла, він виглядав так, ніби IKEA була найнята, щоб переустаткувати вокзал Святого Панкраса. Якби паровозик Томас був шведом, його вітальня мала б саме такий вигляд.

Хоча він, напевно, був би тоді менш життєрадісним.

Уздовж усього приміщення йшов балкон заввишки шість метрів, ширини якого вистачало, щоб поставити сервіровані білим льоном і срібними приладами столики зі стільцями. Тут людей було менше; певно, тому, що більшість людей відразу прямували до бара, щоб встигнути залити в себе якомога більше джину, поки знов не заграла музика. Я пішов до найближчих сходів нагору, сподіваючись, що звідти буде кращий вид. На півдорозі я відчув, що настрій натовпу змінюється. Цього разу це була не сенсація, а наче пізно вночі десь далеко гавкає собака.

— Нехай та курва відчепиться! — пролунав десь піді мною пронизливий жіночий голос.

Це було таке саме відчуття напруження, яке я колись відчув на Ніл-Стріт перед тим, як доктор Фремлайн накинувся на велокур'єра. Хтось випустив тацю — по дорогій підлозі заторохкотів метал, розбилися кілька келихів. Поблизу почувся іронічний сміх.

Я піднявся до балконів, пройшов поміж двома вільними столиками й визирнув, щоб оглянути натовп.

— Мудила! — сказав десь унизу чоловічий голос. — Мудила затраханий!

Я помітив чоловіка віком трохи менш ніж п'ятдесятьох років: волосся трохи сиве, консервативний костюм, виразно кущисті брови. Це був заступник помічника комісара Фолсом — неначе без нього моє життя було не достатньо складним. Я позадкував від балюстради балкону й саме тієї миті побачив Леслі: вона спиралася на поруччя протилежного від мене балкону й дивилася просто на мене. Вигляд у неї був нормальний: активна, задоволена, вдягнута у свої звичайні, як для чергувань, шкіряну куртку та штани. Переконавшись, що я її бачу, вона радісно помахала мені й кивнула вниз, указуючи на головний бар, де Сівол здобував собі випивку.

Офіційний голос повідомив, що вистава продовжиться за три хвилини.

Внизу, у головному барі, хлопець у піджаку зі шкіряними латками дав ляпаса одному зі своїх співрозмовників. Хтось крикнув, Леслі глянула вниз, а я помчав уздовж балкону, розштовхуючи на своєму шляху людей. Я кинув погляд на Леслі: та приголомшено дивилася на мене, як я оббігаю перший ріг і мчу до балкона, що йшов упоперек приміщення. Той, хто цієї миті думав у голові Леслі — вона чи Генрі Пайк — не очікував, що я проштовхуватимусь крізь натовп добре вдягнутих аристократів. І саме на це я й розраховував. Дуже не просто намацувати в кишені шприц із заспокійливим, коли прокладаєш дорогу серед обурених шанувальників опери, але якимось чином мені вдалося приготувати все вже тоді, коли я оббігав останній ріг і біг прямо до Леслі.

Вона зачудовано дивилася на мене, схиливши голову набік, а я подумав: удавай з себе круту, якщо хочеш, бо незабаром міцно спатимеш. На ту мить люди вже звільняли мені дорогу з власної волі, і останні п'ять метрів я міг пробігти без перешкод. Зміг би, якби Сівол не піднявся сходами й не вдарив мене по обличчю. Це було все одно як врізатися в низьку стельову балку: я гепнувся на спину й збагнув, що розглядаю стелю, на якій не можу сфокусувати зір.

Дідько, швидко ж він може рухатися, якщо захоче!

Генрі Пайк, вочевидь, міг впливати й на інших людей, навіть на таких упертих чуваків, як Сівол — це дуже погано.

— Мені це байдуже! — волала праворуч від мене якась жінка. — Самі лише кляті чоловіки, що співають про клятих чоловіків!

Голос оголосив, що вистава продовжиться за хвилину, тож глядачам слід повернутися на свої місця. Вдягнений як офіціант молодий чоловік сказав мені з румунським акцентом, щоб я залишався на місці, бо викликали поліцію.

— Я і є поліція, бовдуре! — сказав я, але не дуже виразно, бо щелепа боліла наче вивихнута.

Я знайшов і показав йому своє посвідчення, а він, треба віддати йому належне, допоміг мені підвестися. У барі не було нікого, окрім прибиральників. Хтось наступив на шприц, розчавивши його. Я обмацав своє обличчя. Оскільки всі мої зуби залишилися на місці, Сівол бив не на повну силу. Я спитав, куди пішов великий чоловік, і мені сказали, що він разом із білявою жінкою пішов сходами вниз.

— У театр? — спитав я, але вони не знали.

Я побіг сходинками вниз і опинився перед довгою мармуровою стійкою гардеробу. Зручною рисою Сівола було те, що його важко не помітити та забути — служитель гардеробу сказав, що великий чоловік пішов до партеру. Я повернувся до вестибюля, де ввічлива молода пані спробувала заступити мені дорогу. Я сказав їй, що мені треба побачитися з її начальством, і коли вона пішла його кликати, я зайшов до зали.

Спершу мене вразила потужною похмурою хвилею музика, а потім — розмір театру. Рядками позолоти та червоного оксамиту здіймалася велика підкова. Ціле море голів пролягало від мене до оркестрової ями й далі до сцени. Декорації зображали корму вітрильного корабля, але його розміри були настільки перебільшені, що планшир здіймався над співаками. Усе було пофарбовано холодними відтінками синього, сірого та брудно-білого: корабель плив у неспокійному океані. Музика була така сама похмура, їй дуже не завадило би більше ритму, або хоча б дівчина у міні-спідниці. Чоловіки в мундирах і трикутних капелюхах співали один одному, а білявий хлопець у білій сорочці витріщав наївні очі. У мене з'явилося дивне передчуття, що це не скінчиться добре ані для блондина, ані для глядачів. Щойно я з'ясував, що тенор грав капітана, як бас, який грав у виставі злодія, запнувся. Я був подумав, що це за сценарієм, але тихий гомін, що пробіг серед глядачів, дав зрозуміти, що я помилився. Співак спробував продовжити, але не міг згадати свої слова. Тенор хотів був імпровізувати, але спіткнувся й з панікою подивився за лаштунки. Глядацький гомін почав переважати звуки оркестру, а музиканти, зметикувавши нарешті, що щось не так, раптово припинили грати.

Я пішов проходом між кріслами до оркестрової ями, хоча й не мав жодної гадки, як потім звідти потрапити на сцену. Кілька глядачів підвелися й намагалися зазирнути за куліси й побачити, що там відбувається. Дійшовши до ями й подивившись униз, я побачив, що музиканти досі сиділи з інструментами в руках. Я був настільки близько, що міг торкнутися першої скрипки. Очі скрипаля були затуманені; він тремтів. Диригент постукав паличкою по пюпітру й музиканти знов почали грати. Я впізнав у музиці першу мелодію, яку Містер Панч співає за сценарієм Піччіні; це була «Мальбрук в похід зібрався», стара французька пісня, яка в англомовному світі більш відома як «Бо він чудовий хлопець».

Першим підхопив приспів тенор, який грав капітана:

«Містер Панч — чудовий малий,

Вдягається в червоне з жовтим».

До співу швидко долучилися бас і баритон, а за ними й уся трупа; вони співали так, неначе тримали перед очима потрібні партитури.

«А якщо коли й стає добродушним,

То тільки серед добрих друзів».

Співаки гупали ногами в такт музиці. Глядачі неначе заціпеніли в кріслах; я не міг зрозуміти, що з ними: спантеличені, зачаровані чи просто надто вражені. А потім перший ряд партеру підхопив ритм, плескаючи долонями та тупочучи ногами. Я й сам відчував бажання долучитися, на думку спливали пиво, кеглі, пироги, танці й байдужість до того, що про тебе подумають.

«З дівчатами пустун, гульвіса.

Ні в чому собі не відмовляє».

Плескання та тупіт поширювалися, ряд за рядом, далі в партер. Завдяки чудовій акустиці Опери тупотіння було гучнішим, ніж галас стадіону, і таким самим заразливим. Щоб не дати своїм ногам тупати, я мусив напружити коліна.

«І лише коли він помре, все скінчиться:

Тоді комедії Панча кінець».

Леслі вийшла на сцену — зухвало зійшла сходами на декорацію, що зображала частину корабля, а там повернулася до глядачів. І тоді я побачив, що в лівій руці вона несла тростину зі срібною голівкою. Я впізнав її — цей покидьок поцупив ціпок Найтінґейла. З темряви вибухнув промінь прожектора, який залив дівчину жорстким світлом. Музика та співи припинилися, тупотіння вщухнуло.

— Пані та панове, — звернулася Леслі, — хлопчики та дівчатка. Сьогодні я представляю вам найтрагічнішу комедію й найкумеднішу трагедію про Містера Панча в постанові великого таланту й імпресаріо містера Генрі Пайка, — вона зачекала на оплески, а не почувши їх, щось тихо пробурмотіла й злегка змахнула тростиною. Я відчув, як на мене нахлинуло бажання; глядачі позаду мене зааплодували.

Леслі люб'язно вклонилася.

— Я дуже радий, що я тут, — сказала вона. — Гей, але ж цей театр став набагато більший, аніж був за мого життя! Тут є ще хто-небудь з 1790-их?

З гальорки долинув самотній вигук — завжди знайдеться хтось, хто не вміє стулити пельку.

— Не те щоб я вам не вірив, пане, але ви брешете, — сказала Леслі. — Стариган з'явиться з хвилини на хвилину, — вона дивилася поверх рампи в партер, щось шукаючи. — Я знаю, що ти там, чорний ірландський пес!

Вона похитала головою.

— Я дуже радий бути тут, у двадцять першому столітті, — раптом сказала вона. — Тут багато речей, за які можна бути вдячним: водогони в будинках, екіпажі без коней… непогана тривалість життя.

Очевидного способу потрапити з партеру на сцену не було. Оркестрова яма була два метри завглибшки, край сцени за нею був вищий, ніж могла дістати людина.

— Сьогодні, пані та панове, хлопчики та дівчата, для вашої розваги я представляю вам свою поставу тієї сумної сцени з історії про Містера Панча, — сказала Леслі. — Я маю на увазі, звісно, його ув'язнення та неминучу, на жаль, страту.

— Ні! — скрикнув я.

Я читав сценарій. Я знав, що має бути далі.

Леслі подивилася прямо на мене й усміхнулася.

— Авжеж, — сказала вона. — «Вистава — доказ».

Почувся тріск зламаних кісток, і її обличчя змінилося. В міру того, як її ніс ставав схожим на гак, її голос ставав пронизливим вереском.

— Ось, інша справа! — скрикнула вона.

Я спізнився, але все одно стрибнув у оркестрову яму. Королівська Опера не обмежується квартетом із драм-машиною; вони мали повний оркестр з сімдесяти музикантів, і розмір ями був відповідний. Я приземлився в духовій секції, музиканти якої були настільки зачаровані Генрі Пайком, що анітрохи не заперечували. Я проштовхався поміж скрипалями, але марно, бо не міг навіть дострибнути до краю сцени. Один зі скрипалів спитав мене, якого біса я роблю, і за підтримки басиста погрожував натовкти мені пику. У них обох був погляд як у п'ятничних п'яниць, який тепер у мене асоціювався з Генрі Пайком. Я схопив пюпітр, щоб було чим оборонятися, і цієї ж миті оркестр заграв знову. Почувши музику, двоє кровожерливих музикантів відразу забули про мене, взяли свої інструменти, сіли на свої місця та з надзвичайною, зважаючи на їхній психічний припадок, пристойністю почали грати. Я почув, як істота, яка вдягла тіло Леслі, заспівала своїм жахливим писклявим голосом:

«Розлучившись із коханою,

Панч мусить досі скорбіти».

Я не бачив, що робила Леслі, але судячи з пісні вона грала ту сцену, в якій Панч спостерігає у вікно в'язниці за тим, як збирають шибеницю. В обох кінцях оркестрової ями були двері; так або інакше вони мають вивести за лаштунки. Розпихуючи музикантів ліктями, я проклав собі шлях до найближчих дверей, залишаючи по собі слід зі скриків, висків, дзенькання та грюків. Двері вивели мене до вузького шлакобетонного коридору, від якого на всі боки вели інші, такі самі на вигляд коридори. Оскільки я пішов ліворуч, якщо дивитися зі сцени, я припустив, що ще один поворот вліво приведе мене за лаштунки. І я не помилився, якщо не рахувати того, що в Королівській Опері замість залаштункового приміщення був цілий ангар, величезний простір з високою стелею, втричі більший за сцену; тут можна було припаркувати Цепелін. Усі працівники сцени та решта людей, що незримо тиняються під час вистави, зібралися біля лаштунків, зачаровані тим впливом, яким Генрі Пайк опанував глядачів. Позбувшись цього впливу, я отримав можливість заспокоїтися та подумати. Леслі вже ушкоджена; якщо я вколю їй транквілізатор зараз, її обличчя відвалиться. Поспішне повернення на сцену мені нічим не допоможе; моя незграбна поява може бути передбачена сценарієм Генрі Пайка. Протискуючись поміж працівниками сцени, я спробував підійти до сцени якомога ближче, але так, щоб мене звідти не було видно.

Шибениці не було. Натомість вони повісили зашморг начебто з реї корабля. Або Генрі Пайк був більш передбачливим, ніж я вважав, або в сценарії початкової опери когось мали повісити. Напевно, це мало відбутися після тривалих співів.

Леслі, досі виконуючи роль Панча, зображала, як той чахне за ґратами. Схоже, вона вже не дотримувалася сценарію Піччіні, а натомість розважала глядачів історією життя певного Генрі Пайка, честолюбного актора; від скромного початку в малому Ворвікширському селі до розквіту кар'єри на лондонській сцені.

— І ось я був, — декламувала Леслі, — уже не молодий чоловік, а досвідчений актор, даровані Богом таланти вже розвинуті роками досвіду, здобутого на суворих і невмолимих сценах Лондона.

Силу примусу демонструвало те, що ніхто з працівників сцени навіть не хихикнув. Оскільки Найтінґейл ще не читав мені «вплив на мозок для початківців», я не знав, скільки потрібно магії для того, щоб утримувати під своєю владою дві тисячі людей, але не сумнівався, що дуже багато, і тому вирішив, що нехай краще в Леслі відпаде обличчя, ніж всохне мозок. Я подивився навколо. Десь поруч мав бути набір для надання першої медичної допомоги. Доктор Валід сказав, що якщо я хочу зберегти її життя достатньо довго, щоб встигла доїхати карета швидкої допомоги, мені знадобляться соляний розчин і бинти, якими треба обмотати її голову. Я знайшов потрібне на стіні над колекцією вогнегасників, у напрочуд великому чемодані з міцного червоного пластику, який міг стати в пригоді як зброя. Приготувавши останній шприц і взявши другою рукою набір першої медичної допомоги, я покрався вздовж лаштунків. На той час, коли мені знову стало видно сцену, Леслі — мені було нестерпно думати про неї як про Панча або Генрі Пайка — детально розповідала про розчарування Генрі. У більшості з цих розчарувань Пайк звинувачував Чарльза Макліна, який, за ствердженням Генрі, підняв на нього руку через заздрість, і саме тут, біля цього театру, жорстоко забив Генрі на смерть.

— Його треба було повісити за це, — сказала Леслі. — Так само як і за смерть бідолашного Томаса Галлума, якого він порішив у Королівському Театрі. Але він мав везіння ірландця і талант балакуна.

Саме тоді я зрозумів, на що чекав Генрі Пайк. Чарльз Маклін регулярно з'являвся у Королівській Опері аж до самої своєї смерті. Згідно з легендою, привид Макліна бачили багато разів у його улюбленому кріслі в партері. Генрі Пайк намагався виманити його, але я сумнівався, що той з'явиться. Леслі походжала по палубі, оглядаючи партер.

— Покажися, Макліне! — гукнула вона.

Мені здалося, що в її голосі з'явилася невпевненість. Ця палуба була здійнята над основною сценою, я не міг туди залізти. Єдиним шляхом туди були сходи з боку глядачів, але прокрастися до Леслі непомітно було неможливо. Мені доведеться зробити дещо дурне.

Я зухвало вийшов на сцену, а потім припустився помилки — подивився на глядачів. Через вогні рампи я бачив дуже мало, але достатньо, щоб зрозуміти, що вся ця маса людей дивиться на мене. Я перечепився через власну ногу й ухопився, щоб не впасти, за бутафорську гармату.

— А це що таке? — вискнула Леслі.

— Я Джек Кетч, — сказав я, але мене було ледь чути.

— Боже, збережи мене від дурнів і аматорів, — пробурмотіла Леслі, а потім підвищила голос: — Що це таке?

— Я Джек Кетч, — сказав я, і цього разу відчув, що слова почули глядачі.

У відповідь до мене дійшла хвиля vestigia; не від людей, а від матеріалу зали. Театр пам'ятав Джека Кетча, ката Чарльза Другого, чоловіка, який прославився настільки впертим невизнанням невміння виконувати свої обов'язки, що одного разу навіть видав буклет, у якому звинуватив одного зі страчених, лорда Рассела, в тому, що той не міг зачекати нерухомо, щоб кат замахнувся сокирою. Сто років по тому слово «кетч» стало синонімом вішальника, вбивці, ба навіть самого Диявола: якщо й існувало ім'я, на яке нечистий відгукнеться, то це «Джек Кетч». І саме цим пояснювалася роль Кетча у виставі «Панч і Джуді», і саме тому це був мій найкращий шанс наблизитися до Леслі й скористатися шприцом.

— Дуже вам дякую, пане Кетч, але мені й тут досить зручно, — сказала Леслі.

Я не дав собі клопоту вивчити сценарій, але знав його достатньо добре, щоб імпровізувати.

— Але ж ти мусиш вийти, — сказав я. — Вийти, щоб тебе повісили.

— Невже ви такий жорстокий? — спитала Леслі.

Я абсолютно певний, що в цьому місці мало бути багато балаканини, але оскільки слів я не пам'ятав, то відразу перейшов до діла.

— Тоді я сам прийду по тебе, — сказав я і пішов сходами вгору, на палубу.

Дивитися на спотворене обличчя Леслі було нестерпно, але я мусив бути готовим до несподіванок. Її обличчя Панча роздратовано скривилося — певно, через те, що я пропускав рядки — але вона продовжувала виставу, саме як я і сподівався. У цьому місці п'єси Джек Кетч хапає Панча й тягне його до зашморгу, а хитрий жоновбивець обманює Джека Кетча, змушуючи його самого сунути голову в петлю й повіситися. Ні, панове, таких зразків для наслідування дітьми вже не роблять.

Я приготував шприц.

Леслі знітилася переді мною.

— Пощадіть, пощадіть! — вищала вона. — Я більше так ніколи не робитиму.

— Це точно, — сказав я, але раніше, ніж устиг зробити їй ін'єкцію, вона крутнулася й штрикнула Найтінґейловою тростиною мені в обличчя. М'язи моїх спини та плечей заціпеніли, і я ледь утримував рівновагу.

— Ти знаєш, що це таке? — спитала Леслі, хитаючи переді мною тростиною.

Я спробував сказати «Це палиця», але м'язи моєї щелепи паралізувало разом із рештою.

— Так само, Як Просперо мав книгу та посох, — сказала Леслі, — так само має їх і твій Майстер, але мені з цих двох речей потрібен лише посох. Походячи з миру духів, я знаю дещо про магію, але чого не маєш без тіла, так це іскри життя, потрібної для здійснення бажань.

Принаймні, це підтверджувало, що власної магії Генрі Пайк не мав, і це відкриття здалося б мені набагато цікавішим, якби я тієї миті не був паралізованим і не залежав від його примх.

— Це джерело сили твого Майстра, — сказала Леслі. — А отримавши його силу я можу зробити… Майже все, що захочу, — вона посміхнулася, продемонструвавши розкришені зуби: — Твоя репліка: «Ну ж бо, пане Панч, досі баритися!»

— Ну ж бо, пане Панч, досі баритися! — сказав я й указав на зашморг. — Суйте свою голову в цю петлю.

Дивовижно: цього разу я відчував непереборний потяг майже так, ніби він був forma, формою в моєму розумі, але не з мого розуму.

— Туди? — сказала Леслі й підморгнула аудиторії. — Навіщо?

— Еге ж, саме туди, — сказав я.

Я знову відчув те саме, і цього разу був певен: ідея форми була зовнішня, але сама форма творилася моїм власним розумом. Це було схоже на гіпноз; радше навіювання, ніж наказ.

— Навіщо? Я не знаю, — сказала Леслі й зобразила глибокий відчай.

— Це дуже просто, — сказав я й схопив колючу на дотик петлю. — Просто вставляй свою голову сюди.

Леслі нахилилася вперед так, що її голова пройшла повз петлю, й спитала:

— Так?

— Ні, ні, — сказав я й указав на петлю, — Сюди.

Я подумав, що якщо на мене діє навіювання, я маю бути здатним відкинути його.

Леслі театрально промахнулася, знову намагаючись засунути голову в петлю.

— Ось так? — спитала вона.

Я намагався виштовхнути цю форму зі свого розуму, але натомість сказав:

— Не так, дурню! — і зобразив роздратування.

Груба сила допомогти не могла, і я мав щось вигадати, бо менш ніж через дві репліки персонаж Джек Кетч мав сунути свою дурну макітру в петлю й дозволити повісити себе, а разом із собою й мене.

— Ти кого дурнем звеш? Спробуй це сам зробити, якщо розумний! — пищала Леслі й зробила паузу, даючи глядачам час посміятися. — Покажи мені, як це робиться, і я відразу повторю.

Моє тіло посунулося в передчутті руху, після якого моя голова мала потрапити в петлю. І тоді мені спала думка, що якщо я не можу позбутися цього змушення, то, може, вдасться його змінити? Я зробив це за подобою зниження шуму, коли для послаблення звуку створюють такий самий звук, але в протилежній фазі — це дуже складний і неінтуїтивний принцип, але він працює. Я сподівався, що моя дивна спроба зробити подумки те саме буде вдала, бо щойно я почав утворювати подумки форму, аж мій рот сказав:

— Добре, покажу.

Моя форма та примус зіткнулися наче двоє коліщат, що зчепилися зубцями, намагаючись рухати одне одного в протилежному напрямку. Мені здалося, що я навіть відчуваю, як шматки forma вертяться в моїй голові й боляче рикошетять всередині черепа, але все це могло бути лише моєю уявою. Втім, байдуже, уява то була чи ні. Я відчув, що параліч минув, відсмикнув голову від зашморгу й тріумфально глянув на Леслі.

— А може і не покажу, — сказав я.

Величезна рука обхопила ззаду мої груди, а здоровенна долоня штовхнула мене в потилицю, спрямовуючи голову в петлю. Я відчув запах верблюжої шерсті та лосьйон після гоління — певно, поки я радів своїй розумності, до мене ззаду підійшов Сівол.

— А може і покажеш, — сказала Леслі.

Я пручався, але хоча й бувають великі чоловіки, які напрочуд слабкі, Сівол до них не належав, тому я встромив шприц у не прикриту одягом частину його руки та вколов йому всю дозу. На жаль, ця доза була підібрана для Леслі, яка не мала розміру Сівола. Його сили анітрохи не послабшали, а Леслі тим часом крикнула: «Підіймайте, хлопці!» і мене потягнуло за шию вгору.

Єдине, що врятувало тоді моє життя — мене вішали театральним зашморгом, який з урахуванням норм безпеки було розроблено так, щоб не пошкодити горлянку привабливого хорватського баритона, якого мали в ньому вішати. Вузол був несправжній, а щоб мотузка не втрачала форму, її було підсилено металевим дротом. Десь безумовно мало бути вушко, до якого мала бути пристебнута майстерно прихована страхувальна система, надягнута на того гарного баритона, що мав співати прощальну арію. У мене, на жаль, страхувальної системи не було, тому клятий зашморг мало не вбив мене, але все-таки мені вдалося висунути з нього голову, обдерши при цьому шкіру на підборідді. Щоб мати більшу опору, я засунув у зашморг лікоть, але спину все одно пройняло болем.

Швидко глянувши вниз, я побачив що до сцени щонайменше п'ять метрів. Найближчим часом руки розслабити не вдасться.

А Леслі піді мною знову звернулася до глядачів.

— От і розібралися з поліцією! — сказала вона.

Сівол позаду неї важко сів на сходинку й упав уперед, наче втомлений бігун — нарешті подіяв еторфіну гідрохлорид.

— Бачите, — сказала Леслі. — Один офіцер смикається перед сконом, а другий заснув, напевно, очманівши від пиття. Ось так ми, добрі люди Англії, довіряємося свиням, які майже не відрізняються від злодіїв, яких мусять ловити. Як довго, пані та панове, хлопчики та дівчатка, ви можете терпіти це? Чому це люди доброї вдачі платять податки, а іноземці тим часом не платять нічого, але розраховують на вільності, які є важко заробленими привілеями англійця?

Триматися мені було дедалі важче, але розтискати пальці анітрохи не хотілося. Обабіч сцени були величезні завіси, і я подумав, що зможу вхопитися за одну з них, якщо розгойдаюсь. Схопившись обома руками за зашморг, я почав згинатися, зміщати центр ваги, щоб збільшити амплітуду.

— Бо кого пригноблено сильніше? — вигукнула Леслі. — Тих, хто не шукає нічого, крім прав для себе, або тих, хто вимагає всього — соціального забезпечення, субсидій, пенсій — а самі нічого не платять?

Одна з речей, яку я вивчав з історії, була реформа «Закону про бідних», тому я знав, що Генрі Пайк або користається тим, що знайшов у пам'яті Леслі, або впродовж минулих двохсот років читав газети.

— І чи вдячні вони? — питала вона.

Глядачі щось забурмотіли.

— Авжеж, ні! — сказала Леслі. — Бо вони звикли вважати такі речі своїм правом!

Було нелегко зробити так, щоб мотузка гойдалася не над оркестровою ямою. Я спробував змінити напрямок, і через це почав описувати вісімку. Від платформи на риштуванні мене досі відділяло кілька метрів, тож я гойднувся сильніше, змахнувши ногами.

Раптом натовп заревів, і я відчув, як навколо мене здіймається хвиля розчарування та обурення. У критичну мить я втратив зосередженість і врізався у портьєру. Я стрибнув, відчайдушно хапаючись за важку тканину руками та ногами, намагаючись сповільнити свій спуск на сцену.

А потім усе освітлення погасло. Не було ні іскор, ні вибухів, ні спалахів — нічого театрального; лампи просто вимкнулися. Я подумав, що десь усередині сучасної системи освітлення кілька мікропроцесорів щойно розсипалися піском. Коли висиш на самих лише нігтях, рухатися вниз — майже завжди найкращий вибір, тому я намагався не зважати на біль у передпліччях і почав опускатися завісою. Я чув, що глядачі в раптовій темряві не панікують; зважаючи на обставини, це було дуже моторошно.

Навколо Леслі, наче промінь від невидимого прожектора, з'явилося коло світла.

— Пані та панове, — гукнула вона, — хлопчики та дівчатка! Гадаю, настав час погратися надворі!

Один з дядьків моєї мами колись придбав квитки на матч «Арсенала» проти «Тотенгема», а через те, що його син піти не зміг, взяв замість нього мене. Ми опинилися серед власників сезонних квитків, найзатятіших футбольних фанатів, які прийшли заради гри, а не бійки. Бути серед такого натовпу все одно, що потрапити в приплив — хоч як не старайся рухатися в іншому напрямку, він усе одно потягне тебе за собою. Гра була досить нудна й усе йшло до нічиєї «нуль-нуль», аж раптом, не сіло не впало, в додатковий час «Арсенал» стрімко пішов у наступ. Коли вони досягли штрафного майданчика, усі шістдесят тисяч людей затамували подих. А коли форвард «Арсенала» влупив м'яч у сітку, я кричав від радості разом з усіма людьми навколо. Це було цілком мимовільно.

І таке саме відчуття було, коли Генрі Пайк вивергнув натовп з Королівської Опери. Напевно, я відпустив завісу й останні два метри пролетів. Єдине, що пам'ятаю: я раптом лежу на сцені з різким болем у гомілці та з несподіваним бажанням набити комусь пику. Ставши на ноги, я опинився лицем до лиця з Леслі.

Я здригнувся. Зблизька дивитися на рештки обличчя було ще важче. Мої очі проти волі намагалися втекти від цієї гротескної карикатури. Навколо дівчини стояли актори: всі чоловіки, всі напружені та, за винятком тендітного баритона, набагато дебеліші, ніж можна очікувати від творців високої культури.

— У тебе все гаразд? — верещала вона. — Я через тебе хвилювався.

— А хіба не через тебе я висів? — сказав я.

— Пітере, — сказав Генрі Пайк. — Я ніколи не бажав твоєї смерті. Впродовж минулих кількох місяців я став сприймати тебе не стільки як ворога, скільки як комедійного персонажа, телепня, що виходить на сцену з собакою й виконує кумедні речі, поки справжні актори перевдягаються.

— Я звернув увагу, що Чарльз Маклін не з'явився, — зауважив я.

Ніс Панча смикнувся.

— Байдуже, — сказала Леслі. — Цей старий покидьок не зможе ховатися вічно.

— А ми тим часом… Що ми робимо? — спитав я.

— Гратимемо свої ролі, — сказала Леслі. — Ми — Містер Панч, нестримний дух бунту та повстання. Наша природа — чинити неспокій, так само як твоя природа — намагатися зупинити нас.

— Ти вбиваєш людей, — сказав я.

— На жаль, — сказала Леслі. — Будь-яке мистецтво вимагає жертв. І послухай того, хто знається на цьому: смерть — це радше нудно, ніж трагічно.

Раптом мене вразила думка, що той, з ким я розмовляю, не є повною особистістю. Вимова стрибала то взад, то вперед, від однієї ери до іншої, переслідувані мотиви та поведінка шалено змінювалися. Це був не Генрі Пайк, навіть не Містер Панч, це була якась мозаїка; особистість, складена з напівзабутих фрагментів. Можливо, привиди всі такі — візерунки зі спогадів, що затрималися в матеріалі міста, наче файли на жорсткому диску; і вони повільно згасають, бо кожне покоління лондонців додає до цих візерунків свої життя.

— Ти мене не слухаєш, — сказала Леслі. — Я приділив час зі свого насиченого розкладу, щоб позловтішатися, а ти поринув у свій власний світ!

— Скажи-но мені, Генрі, — сказав я. — Як звали твоїх батьків?

— Містер і міс Пайк, звісно.

— Я питав про імена, а не прізвища.

Леслі засміялася.

— Ти намагаєшся обдурити мене, — сказала вона. — Їх звали Батько та Мати.

Я не помилився; Генрі Пайк — принаймні, та частина його, що сиділа в голові Леслі — був у буквальному сенсі не сповна розуму.

— А розкажи-но мені все добре, що спливає тобі на думку про твою матір, — сказав я.

Леслі нахилила голову вбік.

— Ти що, дурнем мене вважаєш? — сказала й указала на трупу акторів, які незворушно спостерігали за нашою розмовою. — Знаєш, що надрукували в «Таймс» про цю постановку?

— «Похмура та безглузда»? — припустив я, підводячись. Якщо Леслі воліє просторікувати, чому б мені не скористатися цим і не встати?

— Майже, — сказала вона. — Театральний критик з «Таймс» написав, що «ця вистава була така сама серйозна, як різдвяний епізод серіалу «Вулиця Коронації»».

— Як грубо, — сказав я.

Транквілізатора в мене більше не залишилося, але за кулісами лежав набір першої медичної допомоги. Можливо, одного удару важким ящиком по голові вистачить, щоб Леслі знепритомніла. А що потім?

Леслі нахилила голову в інший бік, не зводячи очей з мене.

— Дивіться, хлопці, — сказала вона акторам. — Це ж театральний критик з «Таймс»!

Я подумав був сказати їм, що навіть не читаю «Таймс», але вирішив, що вони мене навряд чи слухатимуть. Я побіг до найближчого пожежного виходу, керуючись тим, що він за визначенням має бути найкоротшим шляхом назовні, який за законом має бути незамкненим. До того ж, знаки пожежних виходів мали інше живлення, а тому залишалися єдиним джерелом світла.

Перетнувши залаштункове приміщення, що мало розмір ангара, я випереджав співаків на три метри й не став сповільнятися для того, щоб відчинити перші двері — це коштувало мені синця навпроти ребра, зате надало мені ще один метр. Мої очі почали вже адаптуватися, але навіть попри те, що знак аварійного виходу світив прямо переді мною, його світла не вистачило, щоб не перечепитися через залишений на проході возик. Схопившись за гомілку, я полетів на підлогу, і якась дурна частина мого мозку думала тоді про те, що ця перепона була порушенням правил безпеки.

Вздовж коридору до мене мчав чийсь силует. Мене наздоганяв співак; у темряві було незрозуміло, який саме. Я штовхнув ногою йому назустріч візок, і він гепнувся долілиць поруч зі мною. Це був великий чоловік, від якого пахнуло потом і гримом. Він спробував підвестися, але я, встаючи на ноги, наступив йому на спину. У двері вломилися його друзі, тож я скрикнув, щоб привернути їхню увагу до себе, а тоді дременув звідти. Крики, з якими вони перечіплювалися через свого колегу, дуже тішили.

Бах! — крізь ще одні двері — і ввімкнулося світло; напевно, це була окрема мережа; я знову був у лабіринті вузьких коридорів, що виглядали однаковими. Я пробіг крізь кімнату, що була населена самими лише перуками, і повернув у коридор, підлога якого була вкрита заметами балетних туфель. На одному з них я послизнувся й врізався в шлакобетонну стіну. Позаду чулося виття акторів, які бажали моєї крові; те, що їхні погрози виголошувалися з бездоганною дикцією, анітрохи не розраджувало.

Зрештою, вибігши крізь ще один пожежний вихід, я опинився на першому поверсі біля туалетів, поруч із роздягальнею. З головного фойє чулося, як б'ється скло, тому я попрямував до бічного виходу, повз квиткові каси. Проігнорувавши повільні двері, що оберталися, я відразу попрямував до запасних виходів, але те, що я побачив за склом, змусило мене зупинитися.

На Бау-Стріт був повний безлад. Добре вдягнутий натовп грабував готель, що був навпроти, а від однієї з машин здіймався стовп густого чорного диму. Це була знайома машина — жовтий «Міні» з відкидним верхом.