— Я міг би розчавити вас, мов комаху. По краплині висотати життя з вашого тіла… Але я не зроблю цього. Я не тільки прощаю вас, але й надаю можливості вільно працювати. Тільки й того, що ви втратите можливість милуватися з оцієї сахаринної екзотики та будете дихати не гнилим задушливим повітрям, а чистим, профільтрованим. Коротко кажучи, за вашу провину я ув'язню вас в лабораторії на три роки. А потім — ідіть хоч під три чорти. За кожен день цього ув'язнення ви одержите потрійну платню. Знайте: ви будете працювати. Будете! І найбільшим лихом стане для вас заборона користуватися інтегратором. Дивіться ж — не гнівіть мене. Все!.. Сміт, проведіть містера Петерсона.
Джек Петерсон слухав Харвуда мовчки, тупо дивлячись у підлогу. Дивна апатія, що охопила його після невдалого замаху на боса, приглушила поривання й надії. Ув'язнення? — то хай так, аби тільки дали спокій.
Байдужим поглядом ковзнув Джек Петерсон по чорних касетах з фотокопіями рукопису німця Вагнера. Вісім касет вартістю вісімсот мільйонів доларів, — ат, яка дурниця!.. Зараз вони лежать на столі у Харвуда — кругленькі пластмасові скриньки, непоказні й непотрібні, як дитячі іграшки.
— Ходімо! — Сміт видобув з кишені револьвер, торкнув Джека за плече і відступив крок назад. — Не спробуйте тікати. Рука в мене тверда.
Джек мовчки рушив до виходу з кімнати.
— Ні. Ліворуч, — командував Сміт. — Тепер — прямо. Через потайний хід вони вийшли з лабораторії Харвуда і почали кружляти по нескінченних переходах, тунелях, східцях. Скидалося, що Сміт навмисне вів Петерсона найдовшим шляхом, щоб заплутати, збити з пантелику.
Якось непомітно вони опинилися і в лабораторії. Перша, друга, третя кімната… Мотори й трансформатори… Верстати й радіоприлади. Скло, нікель, мідь. Усе — німе, холодне, байдуже.
Нечутно відчинялися двері, пропускали двох людей і автоматично зачинялися знову. І позаду тиша, і попереду тиша. Мертва, прозора, як вода.
Нарешті, скінчилися лабораторії. Сміт завів Петерсона до невеликої добре умебльованої кімнати і скомандував:
— Ляжте на ліжко. Лицем донизу. Так. Почулися його кроки, потім шарудіння, і все затихло.
Петерсон підвів голову. Сміт зник.
Кожен в'язень передусім повинен оглянути свою камеру, і Джек машинально зробив те саме: зазирнув у всі закутки, дослідив, що міститься у шафах та столах. Потім підійшов до дверей, посмикав за ручку, натиснув на неї. Двері вільно відчинилися. Передпокій. Санітарний вузол. Знову двері — до коридора. Усе залите рівним рожевим світлом люмінісцентних ламп.
Петерсон пройшовся коридором — сорок шість кроків — і зупинився перед крайніми дверима. Одчинив їх. Якийсь кабінет. Книжки, письмове приладдя, аналітична машина. На великому столі — інтегратор. А за столом, у глибокому м'якому кріслі — якась незграбна маса, щось схоже на купу брудної білизни. Але ні, це людина. Ось підвелося її одутле обличчя, розплющилися водянисті вирячені очі. Почувся хрипкий голос:
— Хто?
Джек підійшов ближче, сів на край стола і сказав:
— Я.
Обличчя повільно нахмурювалося, в очах проступало здивовання.
— Хто?
— Джек Петерсон.
Купа м'яса поворухнулася, посопіла носом.
— Наглядач?
— В'язень.
— То це добре. Ти довго не протягнеш. Загинеш. Але перед тим станеш таким, як я. Котра година?
— Десята.
— О, добре! — Опудало пожвавішало, простягнуло руку до інтегратора і ввімкнуло його, потім натягнуло «радіошолом» на абсолютно лису голову.
Доки розігрівалися лампи приладу, Джек уважно вивчав цю людину. Кожен її рух був загальмований, — так, наче сила мускулів була неспроможна оживити це тіло. Тьмяний погляд, байдужий вираз обличчя… Жодної краплини інтелекту. Хто ж це такий?
Невідомий настроював інтегратор. Все ближче й ближче на екрані збігалися дві зелені лінії… І водночас з оцією купою м'яса відбувалися дивні зміни: рухи незнайомого стали жвавішими, заблищали очі, випросталася фігура.
Ні, це вже було не опудало!.. В кріслі перед Петерсоном сидів літній огрядний мужчина з поглядом жорстоким і владним.
Джек сторопіло стежив за дивним перетворенням. А чоловік закричав:
— Хто вас вчив сідати на стіл?! Геть звідси!.. Гм — Петерсон! Хто такий Петерсон?!. Х-ха, пам'ятаю!.. Нікчемне сліпе цуценя, ви повинні плазувати переді мною навколішках, бо це я врятував вам життя… А на папери, які ви пожмакали своїм задом, ви повинні дивитися як на святиню!.. Там — розрахунки конструкції, перед якою оцей інтегратор — як іграшкова шабля проти атомної бомби. Геть звідси! І не заходьте, аж поки я вас не покличу! Я — Вагнер. Зрозуміло?
Джека Петерсона наче вихором змело зі стола. Він не злякався, ні! Але перед ним був винахідник інтегратора, та ще й ув'язнений!
— Пробачте, професоре! — сказав він збентежено. — Я навіть не підозрівав, що… Коли я прочитав ваш рукопис…
— Прочитав рукопис?! — гостро позирнув на нього Вагнер. — Я чую, як колотиться ваше брехливе серце. Ви — шпигун Харвуда, але шпигун нікчемний. Геть!
Знизавши плечима, Джек вийшов з кімнати. Збудження, яке щойно охопило його, знову заступила байдужість. Що ж — хай так. Чи не все одно йому, зрештою, хто винайшов інтегратор?
Не з цікавості, а просто щоб кудись подіти себе, він зайшов до сусідньої кімнати. Це був такий самісінький кабінет, як і у Вагнера, — хіба що менший.
Джек сів до інтегратора, хотів надіти «радіошолом», але несподівано одчинилися двері, і на порозі став невисокий худорлявий чоловік середніх літ.
— Ви помилилися, — сказав він сухо. — Ваш кабінет — поруч.
— Перепрошую.
Джек вимкнув інтегратор, підвівся й попрямував до дверей, але, позирнувши на худорлявого ще раз, зупинився. Цю людину він десь бачив.
— Пробачте, ми з вами незнайомі? Чоловік вклонився:
— Фогель. Петер Фогель.
— Німець?
— Так.
— Дивно… А я — Джек Петерсон.
— А чому ви здивувалися?
— Та просто… Просто, мені здалося, що я зустрічався з вами.
— Цілком можливо. — Фогель байдуже ковзнув поглядом по його постаті й попрямував до стола.
— Ну, то пробачте! — Джек вийшов з кабінету й пішов коридором.
«Байдужа, неприємна людина! — думав він. — Що й казати: німець, та ще й, певно, гітлерівець. Отакі в концтаборах замучили сотні тисяч людей».
Джек зупинився, замислився… Може, він стрічався з Фогелем у концтаборі?.. Занадто вже знайомі йому оці сірі холодні очі і скептична посмішка єзуїта. І стриманість рухів. І енергійна хода добре натренованого спортсмена… Але разом з тим є у цій людині і щось незнайоме, несподіване, наче аж невластиве їй… Невже просто дивна схожість двох різних осіб?
— Фогель… Петер Фогель… — мимрив собі під ніс Джек, ходячи з кутка в куток кімнати. І раптом бацнув себе по лобі: інтегратор! Та з допомогою цього приладу можна пригадати все, що бачив колись хоч раз!
Петерсон побіг до визначеної йому лабораторії. І тільки-но затанцювали на екрані зелені змійки, неясні спогади враз набули чіткості й виразності.
Так, він зустрічався з Фогелем раніше. Але… Але то був не Фогель, а…
І в пам'яті виникло:
…Початок травня 1945 року. Норвегія. Тромсе-фіорд. Підземна гідроелектростанція, пристосована гітлерівцями для видобування «важкої води».
Попрацювавши понад два роки в задушливій, отруйній атмосфері електролітичного цеху, Джек Петерсон захворів на суставний ревматизм, та ще й у такій гострій формі, що навіть гітлерівські лікарі були змушені покласти його до госпіталю, — на території концтабору, звичайно.
Перед кінцем другої світової війни становище в Тромсе-фіорд було тривожним. Серед ув'язнених поповзла чутка, що «важка вода» потрібна гітлерівцям для створення надзвичайно сильної вибухової речовини, грам якої може зруйнувати найбільше місто світу, — Нью-Йорк, наприклад.
Це були перші натяки на атомну бомбу, яку так і не встигли виготувати гітлерівці. Невідомо, як могли просочитися ці чутки в повністю ізольований концтабір, — можливо, їх поширювали самі фашисти, щоб підтримати настрій своїх же солдатів, — але ув'язнені тепер зрозуміли, чому так часто і настирливо над Тромсе-фіордом кружляють американські та англійські літаки.
Жодна бомба ще не впала на підземний завод, — бомбардувальники методично руйнували навколишні села, — та хто міг би поручитися, що основний бомбовий удар не буде спрямований саме сюди?
А тут ще з півночі щораз сильніше почав долітати відгук артилерійської канонади, — казали, що там висадився десант союзників і прямує на Тромсе.
Хворі в госпіталі концтабору втратили сон і спокій. Кожен з них палко бажав якнайшвидшого визволення… і боявся тих страшних хвилин, коли гітлерівці в останньому пароксизмі спробують винищити всіх в'язнів.
Одного ранку в таборі зчинилася метушня. Трапилося щось несподіване і, певно, прикре для фашистів. Охоронці кинули свої пости, медичний персонал зник; метушилися Денщики, збираючи речі.
Аж ось у двір заїхала військова машина під білим прапором.
— Наші! Наші! — закричав один із в'язнів, росіянин.
В машині було двоє — солдат-шофер і худорлявий мужчина у формі радянського майора.
Назустріч парламентерам підтюпцем біг комендант табору, червонопикий, огрядний полковник. Обличчя в Нього було перелякане, але він намагався стримати себе і, наближаючись до майора, уповільнив ходу, набундючився, ще дужче почервонів.
Майор мовчки передав йому пакет. Комендант прочитав ультиматум, зібгав папірець, шпурнув геть і вигукнув:
— Ні!.. Я здам об'єкт лише в тому разі, коли зможу вивести звідси усіх зі зброєю й обладнанням.
— Це ваше останнє слово? — радянський майор ввічливо посміхнувся і кивнув головою в бік гори, що височіла на півночі. — А чи знаєте ви, що ваш об'єкт буде стертий з лиця землі нашою артилерією за якихось кілька хвилин?
— Не буде! — зухвало вигукнув полковник. — Я виведу на поверхню ув'язнених. Вам не дозволять їх вбивати.
— М-да… — обличчя майора набуло заклопотаного вигляду. — Дозволите скористатися з радіостанції, щоб передати вашу відповідь?
— Прошу!
Майор підійшов до своєї машини, настроїв передавач і сказав звичайним, діловим тоном:
— «Квітка», «Квітка»!.. Я — сьомий!.. Ультиматум відхилено. Комендант табору погрожує вивести в'язнів на поверхню… Доведеться вжити заходів номер два…
Майор швидким рухом повернувся до коменданта і різко скомандував:
— Батарея!.. На мене!.. Вогонь!
Хворий росіянин, який, стоячи біля загратованого вікна палати, перекладав пошепки цю розмову, стрибнув убік і крикнув:
— Стріляють!.. Лягай!
І зразу ж десь далеко пролунали глухі вибухи, а потім почулося зловісне завивання снарядів.
Все ближче, ближче, ближче… І ось ляснуло, гримнуло, загуркотіло; схитнулася підлога, приснули скалки скла, посипалася штукатурка; в палату увірвалися клуби диму.
Тільки-но замовкли вибухи, як знову почувся той самий голос:
— Батарея!.. Праворуч — нуль-п'ять!
— Зачекайте! — хрипко вигукнув комендант. — Я згодний. Так, згодний.
— Від-ста-а-вити! — співуче протягнув майор. — Ультиматум прийнято!.. Передайте на «Розу»: майор Щеглов вступає в обов'язки коменданта об'єкта номер три.
Хворий росіянин кинувся до вікна і, махаючи рукою крізь грати, закричав:
— Товаришу майор! Товаришу майор!
Майор озирнувся, привітно хитнув головою, вказав: зачекай, мовляв, друже! — і пішов з полковником до входу в підземний завод.
— Щеглов!.. Майор Щеглов! — шепотів росіянин, проводжаючи його закоханим поглядом. — Який молодець!.. Вогонь на себе, га?
І Джек Петерсон теж лопотів услід за радянським солдатом:
— Чеклофф… Містер Чеклофф…
…Перебігло та й погасло видіння. Тільки й бачив тоді Джек майора Чеклоффа. Але сильне то було враження, коли й тепер, через багато років, у обставинах, за яких виключалася навіть думка про можливість зустрічі з радянським громадянином, людина, що назвала себе Петером Фогелем, здалася надзвичайно знайомою.
«Але чому — Фогель? — міркував Петерсон. — Може, у Радянському Союзі вивідали про інтегратор і майор Чеклофф просто посланий у розвідку?»
Та в ту ж мить Джек почув фразу, яка його остаточно спантеличила:
— …Мене заслали до Радянського Союзу, і я прожив там понад двадцять років. Я втерся в довіру, вступив до партії, навіть дістав звання майора… Мене ніхто не турбував до часу. Я мав здійснити лише одне-єдине, надзвичайно важливе завдання…
Це говорив Фогель-Чеклофф! Говорив німецькою мовою, не підозрюючи, що його хтось може почути!
— …Але завдання я так і не одержав. А потім… Пробачте, гер Вагнер, нас ніхто не чує?
— Ні, ні! Я сам сконструював оце підземелля для найточніших експериментів. Сюди не долетить жодний звук, хай навіть на поверхні землі рвуться бомби.
— А звідси?
— Теж. Я перевіряв це з допомогою інтегратора. А через броньовий захист стін вони не зуміють прокласти проводи для мікрофонів, хай там що.
— А оцей шпигун Петерсон?
— Сто чортів! Справді! Вимкніть-но, будь ласка, всі інтегратори, крім мого, і говоріть тихше… Он отой вимикач. Ні, крайній… Ну, то що ж далі?
— Я…
Екран перед Петерсоном згас. Увірвалися звуки.
Джек скинув шолом, задумливо потер лисину.
«Втерся в довіру… Дістав звання майора… — повторював він у думці. — Але навіщо ж було рискувати власним життям?»
І от тепер — шпигун… Не Чеклофф, а Фогель. Петер Фогель… То яку ж треба мати силу волі, щоб отак грати чесну людину?!. І де взагалі кінчається людське благородство і починається підлість?.. Якими приладами можна виміряти правдивість слів і щирість вчинків?.. Якими ліками треба напувати мерзотників, убивць, брехунів, скупих, ледарів, щоб кожен з них став чесним, щирим, роботящим?.. Адже якості людини певним чином залежать від структури її мозку. Цю структуру можна змінити. То, значить, зміниться й характер?
Джек зупинився, вражений. Він дійшов оригінального й несподіваного висновку: досить знайти чудесний елексир і дати випити найзавзятішому гангстеру, як той одразу ж стане чесною людиною. Напоїти мільярдера — і він роздасть свої скарби старцям. А старці під впливом цих ліків посоромляться свого ледарства, почнуть напружено працювати… Досить тільки ліквідувати у людях дрібне, егоїстичне, звіряче, і на землі справді запанує золотий вік. Не «золотий вік» Харвуда з купкою напівбогів над безликою масою людей-роботів, а щось світле, радісне, як вранішня зоря… І навіщо тоді боротьба?.. Комунізм, — хай його назвуть навіть так! — прийде не через класову боротьбу, а легко, спокійно, радісно… І це зробить інтегратор! Так, інтегратор!.. Якщо Харвуд мріє прищепити з допомогою цього приладу звірячу ненависть одного до одного мільйонам людей, то чому б не спробувати прищепити взаємну любов?!
…Отак міркував Джек Петерсон, гарячково бігаючи по своїй кімнатці. В нього палали щоки й вуха, сильно й радісно билося серце.
Ні, не про якісь там мільйони, не про розкоші та жінок слід було мріяти в ті хвилини, коли на плівку фотоапарата «Контако» відбивалися сторінки рукопису професора Вагнера!.. Оволодіти секретом інтегратора треба! Хай доведеться усунути Харвуда, Сміта, Вагнера і оцього німецького шпигуна Фогеля. Це — в ім'я життя на землі. В ім'я світлого й щасливого майбутнього усього людства… І тому він, Джек Петерсон, буде лагідним і хитрим, підступним і жорстоким. Він витисне з себе всі свої знання, всі сили, стане помічником Харвуда. А потім… О, потім він заплатить за все. Добром за зло. Він добром винищить ту несправедливість, яка споконвіку панує на землі!..
…Бідолашна сліпа людина!.. Він і гадки не мав, що оцей його проект був красивою нездійсненною утопією І що, стаючи один на боротьбу проти зла, він підписує самому собі смертний вирок.