"Володар Всесвіту"

Розділ III «ЧАКЛУН ДВАДЦЯТОГО СТОРІЧЧЯ»

Другого дня Гаррі працювати не міг. Хоч «сліпота» минула, він скаржився на сильний головний біль і раз по раз прикладав примочки до запалених очей. Та й Джек почував себе кепсько: пухирі потріскалися, і рука вкрилася виразками. Друзів не залишало почуття пригніченості, тривоги і навіть страху.

Джек Петерсон і Гаррі Блеквел — практичні американці, досвідчені інженери — були далекі від віри в надприродність подій. Вони чудово усвідомлювали, що дивні порушення психіки, які можуть призвести до найтяжчих наслідків, викликані певними, хоч і невідомими причинами.

— Гаррі, а чи не впливають на організм мікрохвилі? — запитав Джек, задумливо погладжуючи лисину.

Гаррі неквапно похитав головою:

— Не знаю, Джек. Я помітив тільки одне: хворобливі симптоми і галюцинації починаються в мене при точній настройці приладу і поблизу від нього. Біля вікна, наприклад, стогін ледве чути, а болю я не відчував зовсім…

— М-да… А чи не запитати нам Харвуда… Гаррі злякано замахав руками:

— Та що ти, Джек?! Пам'ятаєш умову: «Жодних запитань! Жодних експериментів!» Чи ти хочеш, щоб нас вигнали звідси?.. Ні, краще збожеволіти отут, аніж здохнути з голоду на батьківщині. Єдине, що можна зробити, — спробувати захищатися власними засобами. Давай поміркуємо: а що, коли заекранувати інтегратор листом свинцю, наприклад?.. А потім, слід було б…

— Тс-с-с, Гаррі! Десята!

Професор Харвуд, як завжди, зайшов до лабораторії точно о десятій. Він одразу ж помітив запалені очі Гаррі й забинтовану руку Джека, але не сказав нічого й схилився над інтегратором.

— Містер Харвуд… — Джек переступав з ноги на ногу. — Гаррі захворів. Днів зо два мені доведеться працювати одному…

Харвуд холодно хитнув головою:

— Гаразд. Блеквел, ідіть до лікаря. Петерсон, продовжуйте вашу справу. Експериментальний час буде зменшено на дві години. Це вас влаштовує?

— Так, містер Харвуд. Але я хотів би одержати інструктаж — адже я не працював з інтегратором. Крім того, мене цікавить…

— Мені цілком байдуже, що вас цікавить, містер Петерсон! — професор Харвуд стиснув тонкі білі губи й пригладив рукою аж надто прилизане ріденьке волосся. — Все, що вам слід знати, я з'ясую.

Він вийшов з лабораторії і за кілька хвилин повернувся з чудним металевим, схожим на велику автомобільну фару шоломом в руках. Від шолома тягнувся гнучкий металевий лускатий кабель. Харвуд приєднав цей кабель до інтегратора і кивнув Петерсонові: — Ввімкніть перший період. Хвиля сімдесят п'ять.;. Ні, не так. Спочатку перевірте стабілізатор.

Джек заметушився над приладами. Його страшенно обурював зневажливий погляд і нахабний тон голосу Харвуда, але він боявся заперечити босові не тільки словом, а й поглядом.

— Ну, то йдіть сюди. Бачите: оці криві лінії на екрані повинні збігатися. Зрозуміло?

— Так. Але…

— Вам зрозуміло, містер Петерсон?.. У цьому й полягає ваше завдання. З ним упорався б перший-ліпший вихованець коледжу. Але… Але я вирішив найняти досвідченого фахівця. Просто, про всяк випадок.

Петерсон знітився. Натяк Харвуда здався йому більш аніж прозорим.

Літній інженер дивився на молодого професора з неприхованою тривогою. Харвуду було не більше як тридцять п'ять. Правильні риси обличчя, високе чисте чоло, владні очі. Харвуд був навіть красивим. Але його обличчя було застиглою маскою, в погляді світилася холодна жорстокість, а чоло… Що могло критися за оцим сократівським чолом?.. У всякому разі, в мозкові Харвуда не знайшлося б місця для сантиментів. Тільки розрахунок — безжальний, сухий. Такі люди здатні і на грандіозні відкриття, і на неймовірні злочини.

Харвуд, не скидаючи шолома, сидів біля інтегратора мовчки, наче дослухаючись до власних думок. Потім зірвався з місця і, кусаючи губу, занепокоєно обвів поглядом кімнату. Вій і справді наче прислухався: крутив головою туди й сюди, напіводкривши рота. Нарешті посміхнувся, — зловтішно, переможно, — вимкнув апарат і, захопивши з собою шолом, швидкими кроками вийшов з лабораторії.

А через дві-три хвилини по тому до під'їзду майже безшумно підкотив шикарний автомобіль. З нього вийшов товстун з сигарою в зубах і молода вродлива дівчина. Професор Харвуд поспішив їм назустріч сліпуче посміхаючись.

Джек одвернувся од вікна і, насупивши широкі руді брови, почав роздратовано ходити по лабораторії. Його заінтригувала дивна поведінка Харвуда: можна було заприсягнутися, що бос зачув гуркіт мотора тоді, коли автомобіль був ще за кілька кілометрів од маєтку. Отже, таємничий інтегратор — не що інше, як удосконалений звукоуловлювач? Але навіщо тоді оцей шолом — без мікрофона, без навушників?

Минула година, друга, третя — Харвуд не заходив до лабораторії, сигналу початку роботи не було.

Проклинаючи вимушене неробство, Джек Петерсон тинявся по кімнаті. Він не міг сидіти без діла — у нього свербіли руки щось стругати, паяти, свердлувати або хоч робити якісь складні розрахунки. І може саме тому, порушуючи найсуворіші накази та застереження, Джек Петерсон почав конструювати щось подібне до «радіошолома» професора Харвуда.

Того дня бос до лабораторії не заходив зовсім, тому Джек міг працювати спокійно. В результаті найскладніших обчислень йому вдалося визначити розмір і форму антени. Але виходило зовсім не те, що слід: споруда за своїми розмірами годилася б хіба на слона, — лише на обід «радіошолома» довелося б витратити понад сто двадцять кілограмів срібла.

Джек, мабуть, не врахував якоїсь незначної обставини. Якась мікроскопічна похибка, повторена багато разів, призводила до нісенітниці. Але хоч як він напружував свій мозок — нічого не виходило.

Інженер відчув наближення того обтяжливого стану отупіння, який так часто охоплював його з наближенням вечора. Тіло, змучене нестерпною спекою тропічного дня, чекало на нічну прохолоду. Проте й ніч не приносила полегшення: задуха ставала просто нестерпною; на землю спускався густий, насичений гнилими випарами туман; небо прошивали блискавиці, раз у раз гуркотів грім; низькі хмари вивергали суцільні потоки дощу, але скидалося на те, що це тільки пролог справжньої грози. Природа тоскно чекала на свіжу прохолоду, а її не було.

Джек сидів край стола, схиливши велику лису голову на свої жилаві руки. У такі безрадісні хвилини, коли здавалося, що життя пропало марно, він звик втішати себе спогадами про колишні мрії. Свого часу йому пророкували блискуче майбутнє. Він працював над створенням одного з перших типів радіолокаторів, сконструював кілька оригінальних радіоприладів. Але потім…

Перед очима інженера виникла усміхнена Меггі. П'ятнадцять років тому вони зустрілися й покохалися. Вона була завжди весела й безтурботна; Джек, перебуваючи на посаді консультанта лондонського відділу фірми «Дженераль-Електрик», одержував понад триста доларів на тиждень і мав широкі можливості експериментувати в спеціальній лабораторії… О, то були чудові часи!.. Меггі, правда, не подобалася похмура й манірна Англія, та вони мріяли про невелику затишну віллу десь у Каліфорнії, і Джек запевняв, що віллу купить, як тільки скінчиться термін контракту.

Але Меггі довелося залишити Англію далеко раніше. Коли, спалахнула друга світова війна і німецькі бомбардувальники почали рватися до Лондона, Джек примусив Меггі виїхати на батьківщину, до Америки. Він завбачливо вибрав для дружини місце на пароплаві нейтральної країни, однак лайнер «Уругвай», вийшовши з Лондона, зник без сліду. Біля Азорських островів було знайдено тільки шлюпку з цього судна. Меггі, безперечно, загинула.

Відтоді щастя зрадило Джека Петерсона. Не тямлячи себе від тоскноти й ненависті до гітлерівців, він вирішив піти до діючої армії; зазнав страхіть Дюнкерка, воював з фашистами в Африці, керував звукометричним судном у Північному морі і там потрапив у полон, його запроторили до одного з найстрашніших гітлерівських концтаборів на півночі Норвегії.

О, цей табір!.. Джек там посивів, облисів і втратив три чверті свого здоров'я!..

Захопившись спогадами, інженер непомітно для самого себе заснув біля лабораторного стола. Перехід до сну не дав спочинку збудженому мозкові: минуле виникало знов і знов, набувши яскравіших форм.

Петерсонові снився ранок у таборі. Він починався з пронизливого верещання електричних дзвоників. Як хотілося тоді, втягнувши голову в плечі, не чути нічого, дати хоча б ще на кілька хвилин спокій виснаженому, знесиленому тілу…

Джек аж зіщулився, чекаючи уві сні, що ось-ось на його плечі з посвистом впаде нагай…

…А над дверима лабораторії дзеленчав та й дзеленчав дзвінок. Це був сигнал закінчення роботи. Через п'ять хвилин у лабораторному корпусі не мав права перебувати жоден працівник.

Джек не почув і другого дзвінка. Зате, як це часто буває, ледве-но запала абсолютна тиша, він прокинувся і одразу ж позирнув на світний циферблат годинника.

«П'ять хвилин на одинадцяту! — злякано подумав інженер. — Що ж робити?»

Він навшпиньки пішов до дверей, чекаючи, що ось-ось блисне спалах і струм високої напруги прониже йому груди. О, Джек Петерсон чудово пам'ятав перший пункт наказу про охорону лабораторного корпусу!

Але нічого надзвичайного не трапилось. Добре змащені двері відчинилися без шуму, і Джек після короткочасного роздуму висунув голову до коридора. Він одразу ж сіпнувся назад і швидко замкнув двері на ключ. У коридорі інженер побачив Сміта, помічника Харвуда.

Сміт ішов скрадаючись. Він дивно нагадував хижака на полюванні: похила спина, здавалося, була готова в першу-ліпшу мить випростатися, немов сталева пружина; руки, з притиснутими до боків ліктями висіли посмикуючись, ніби ладні вп'ястися в обрану жертву; його обличчя з рисами, неприємними й дрібними, як у тхора, безперервно рухалося. Навряд чи можна було знайти потворнішу зовнішність, і навряд чи можна було б менше скидатися на інженера. Але працівники Грінхауза, цієї секретної лабораторії, першого ж дня попередили Петерсона і Блеквела, що Сміт дуже розумний, хитрий і жорстокий. З ним треба бути насторожі. Харвуд його любить і в усьому покладається на нього.

Джек відсахнувся напівсвідомо: він не любив і побоювався Сміта. Та як би там не було, тільки Сміт міг допомогти йому вирватися з неприємного стану випадкового арестанта. Тепер уже рішуче інженер одчинив двері й вийшов до коридора.

Сміт копирсався у якійсь ніші проти дверей кабінету Харвуда. Джек міг би заприсягнутися, що ні заглиблення, ані-будь-яких дверцят раніше там не було. За візерунчастим лінолеумом стіни, певно, містився старанно замаскований тайник.

Звертатися до Сміта в цю хвилину було більш аніж нерозумно. Помічник Харвуда ніколи не подарує розкриття однієї з таємниць лабораторії. Вилаявшись пошепки, Джек знову причинив двері, продовжуючи спостереження через вузьку щілину.

Сміт, мабуть, ремонтував обладнання якогось електричного пристрою. Він з'єднував кольорові проводи, коли-не-коли позираючи на великий аркуш паперу, — певно, монтажну схему. Чи то йому знадобився якийсь інструмент, чи, може, виникла потреба перевірити електричне обладнання в іншому місці, але Сміт пошкандибав до виходу. Джек вирішив, що видався якнайзручніший момент вибратися з лабораторії, поки цілий.

Лабораторний корпус мав форму дуги, і коридор, повторюючи обрис будинку, тягнувся на всю його довжину. Лабораторія Петерсона і Блеквела містилась майже в центрі корпусу, поруч з кабінетом професора Харвуда. До сходів, що ведуть на перший поверх, було не більш як двадцять метрів.

Старанно замкнувши лабораторію, Джек швидкими кроками подався до виходу. Та ледве він порівнявся з кабінетом Харвуда, як попереду, за рогом, почувся натужний кашель Сміта.

Джек завмер на місці. Повертатися — пізно. Сховатися — нікуди. Ніша, в якій копирсався Сміт, виявилась незначним заглибленням, повним дротів та апаратури.

Погляд інженера упав на двері кабінета Харвуда. Вони були нещільно причинені. Ключ стирчав у замку.

Можливо, коли б Джек мав час поміркувати, він ніколи б не рискнув забратися до кабінету шефа: з неприємного становища він потрапляв таким чином в аж надто небезпечне. Але здатність до аналізу відновилась у інженера лише тоді, коли він шугнув у заповітну кімнату і припав очима до щілини в замку.

Сміт неквапно докінчив монтаж, зробив якийсь жест рукою, і плита, яка піднялася з вирізу в підлозі, надійно закрила нішу. Після цього Сміт попрямував до кабінету Харвуда.

Джек Петерсон поквапно стрибнув убік. В абсолютній темряві не знайдеш навіть місця для схованки, — він ударився об якийсь масивний предмет, чортихнувся й почув, як замок клацнув двічі. Запала тиша.

— От так історія! — зажурено свиснув Джек. — Ну, голубе, спіймався ти, як миша до пастки!.. З Грінхаузом, безперечно, доведеться розпрощатися… І з доларами теж.

І раптом на душі у інженера стало приємно й легко. Зараз, коли він цілком виразно побачив себе викинутим з лабораторії, перспектива знову стати безробітним здалася зовсім не страшною- Так завжди траплялося: йому трудно було примусити себе розлучитися з ілюзією, але потім він легко знаходив виправдувальні мотиви, з цілковитою ясністю доводячи, що все йде на краще.

— Пусте! — бурчав інженер. — Краще бути безробітним, аніж з'їхати з глузду в оцій ідіотській лабораторії!.. Та й хто знає, які темні справи отут кояться?

Йому дуже закортіло дізнатися, чим займається професор Харвуд? Навіть один погляд на кабінет боса міг би сказати дуже багато.

В долонях, як під вітром, Джек запалив сірника. Червоне мерехтливе світло вихопило з темряви цілий ряд шаф з книжками, диван, великий письмовий стіл і грубезну бетонну тумбу, заставлену приладами. На краю тумби Джек помітив знайомий обрис інтегратора з приєднаним до нього радіошоломом.

Навіть під страхом смерті інженер тепер не пішов би з цього кабінету. Він обережно підкрався ближче до інтегратора, вмостився в зручне м'яке крісло, надів шолом і ввімкнув прилад.

За хвилину, коли нагрілися радіолампи, на екрані інтегратора почали витанцьовувати зелені змійки. А ще через кілька секунд імла в кімнаті почала танути.

Інженер сторопіло стежив за тим, що відбувалося. Кожен предмет, кожна дрібнісінька деталь проступала в примарному сріблястосірому сяйві. Це було світло, яке ні з чим не можна порівняти: воно сприймалося як щось нереальне, химерне. І все одно Джек, навіть не встаючи з місця, міг бачити абсолютно все в кабінеті!

Погляд інженера зупинився на книжковій шафі. Всупереч сподіванням, у ній було мало технічних книг. На палітурках інженер читав: «Психологія», «Анатомія», «Експериментальна хірургія», «Нервові захворювання».

— Сто чортів! — прошепотів він. — Невже бос сконструював свій «радіошолом» для…

Дивно: сама згадка про харвудівську антену викликала в Джека цілий потік думок. У пам'яті цілком виразно постав увесь день. Розрахунки, які робив інженер, пробуючи розкрити секрет конструкції Харвуда, перебігали один по одному, формули змінювалися формулами, і Джек уявляв їх так яскраво, наче перед його очима знову лежали змережані складними значками аркуші. Але й справді, і ці аркуші бачив Джек!.. Ось — пом'ятий шматок ватмана, в якому він приніс свій сніданок. У лівому горішньому кутку — невелика масна пляма. Нижче плями — перекреслена формула… Помилка?… Так, Джек пам'ятає, що формула тоді здалася йому не відповідною. Однак, слід було взяти саме її, а не оцю, що підкреслена потрійною рисою…

Напрочуд легко Джек виявив, чому його розрахунки зазнали невдачі. Він зміг би зараз точно скопіювати «радіошолом». Та водночас стало зрозумілим, що конструкцію можна значно спростити. Розрахунок має бути таким…

Джек понишпорив у кишені, шукаючи записну книжку й олівець, але з подивом відзначив, що вони йому зовсім не потрібні. Він виконував усі обчислення в думці, нічого не забуваючи. Складні формули, вивчені чверть віку тому, поставали перед очима, як на екрані. Джек бачив не тільки формулу, а навіть усю сторінку підручника, де ця формула містилась!

Інженерові стала потрібною таблиця логарифмів. І одразу ж перед ним з'явилися довжелезні стовпчики семизначних чисел. Трапилося неймовірне: таблицю логарифмів, неохоплюване уявою збіговисько цифр, Джек Петерсон міг повторити напам'ять!

Оце останнє відкриття настільки здивувало й злякало інженера, що він уже почав сумніватися: чи не сниться усе це йому і чи сповна він розуму?

Класичним способом — ущипнувши самого себе за носа. — йому вдалося встановити: ні, не спить. А ясність свідомості… О, Джек ніколи не мислив так чітко й яскраво, як зараз!.. Його пам'ять загострилася до неймовірних меж: він пам'ятав буквально все, починаючи з дитинства. Та й не тільки пам'ять. Лише тепер Джек помітив, що його нюх і слух, які зовсім притупилися останнім часом, тепер набули надзвичайної гостроти.

Джек чув запахи речей. У кімнаті пахло гнилизною, старими книжками, залізом, буковим деревом, духами «Атом», сірчаною кислотою… і цукром.

«Чому — цукром? — ошелешено думав Джек. — Адже цукор не пахне?»

Але дивно знайомий і водночас незвичайний запах бив у ніздрі тонкою відчутною цівкою. Інженер простягнув руку, і його пальці наткнулися на склянку з міцно притертою скляною пробкою.

Так, тут був цукор! Джек висипав на долоню кілька прозорих кристаликів і лизнув їх язиком.

До знайомого з дитинства смаку приєдналися десятки сторонніх присмаків. Джек зміг би описати історію цього цукру: його перевозили в джутовому лантусі поруч з тютюном і оселедцями, потім зберігали в мідному чи латунному посуді. До нього торкалися руки містера Харвуда, — так, Джек виразно чув цей запах!

Це виходило за межі можливого. Джека била пропасниця. Він справді був у стані, близькому до божевілля, але не робив жодної спроби звільнитися від «радіо-шолома». Він жадібно поринув у дослідження, заново пізнаючи світ, який здавався вже дослідженим і вивченим повністю.

Звуки… О, увесь простір був наповнений звуками! Джек чув, як десь у кутку повзе крихітна комашина; оглушливо цокав кишеньковий годинник, крізь зачинене вікно або, може, навіть крізь стіни, звідкись доносились неквапливі важкі кроки; десь аж у джунглях заричав хижак; а ось, продираючись крізь хаос звуків, почувся характерний шум морського прибою… Як це могло трапитися? Адже до моря звідси не менш як сорок миль?!

Можна було б розгубитися в оцьому гармидері звуків, коли б Джек не набув здатності легко концентрувати свою увагу на одному з них. Як під час настройки приймача, в його вуха вривалися шерехи, вищання, вигуки, а він проминав їх, бажаючи почути ще щось цікавіше.

І раптом він здригнувся. Лагідний дівочий голос, — дивно знайомий, але, водночас, наче ніколи не чуваний раніше, — промовив:

— Ну, мій любий «володарю всесвіту», розповідайте!

— Гаразд, Бетсі… — відповів голос Харвуда. — Але спочатку я покажу вам дещо. Ходімте до мене в лабораторію.

Джек Петерсон схопився з крісла. Від його різкого руху інтегратор розладнався. Яскравозелені лінії на екрані розбіглися. Одразу ж погасло сріблястосіре сяйво навколишніх предметів. Затихли звуки, розвіялись запахи.

За вікнами одноманітно шумів дощ. У густій темряві пливли гнилі випари боліт.