"Володар Всесвіту"

Розділ XII СПОВІДЬ РОЗВІНЧАНОЇ «НАДЛЮДИНИ»

Інженер Щеглов лежав з розплющеними очима. Заснути не давали думки.

Більш як півмісяця тому потрапив він до цієї комфортабельної в'язниці, познайомився з професором Вагнером, але до своєї мети не наблизився ані на крок. Не вдалося роздобути схему інтегратора. І досі лишалося незрозумілим, як саме відбувається посилення електромагнітних коливань мозку.

Харвуд, здавалося, зовсім забув про Щеглова. Професор Вагнер його не турбував. І тільки Петерсон з недавнього часу почав надокучати йому своєю настирливою доброзичливістю. Посилаючись на одвічні принципи гуманності, Джек раз у раз прозоро натякав на необхідність видрати у Вагнера всі секрети.

Щеглов уникав бесід на такі теми, а сьогодні, нарешті, не витримав:

— Послухайте, любий: мені остогидло ваше патякання. Вам доручено шпигувати — шпигуйте. Але не так настирливо, прошу. Навіть підлість має певні межі.

Петерсон схопився, почервонів:

— Я не підлий! Я чесніший у тисячу разів за вас… — він пронизливо подивився на Щеглова і докінчив з притиском, зловтішно: — За вас… товаришу Чеклофф!

Почувши з уст Джека своє справжнє ім'я, Щеглов не здивувався, а тільки впевнився у тому, що має справу дійсно з шпигуном Харвуда.

— Не будьте дурнем, Джек! — Щеглов презирливо знизав плечем. — Ваше щастя, що інтегратор не працює і Вагнер не підслухає нашу розмову. А коли старий дізнається, що я зовсім не Фогель, Харвуд вам цього не подарує.

Петерсон ухопився за голову, одбіг у протилежний куток лабораторії, зненависно зиркнув на Щеглова:

— Мерзотник! Подвійний шпигун!.. Фогель, Чеклофф… чи як там ще вас!.. Згадайте день, коли ви в одному з фіордів північної Норвегії вдавали з себе сталевого радянського офіцера!.. О, ви чудовий артист!.. Але тепер я розкусив вас!.. Я міг би вас забити, так. Але я помщуся інакше: ви станете чесною людиною!

Він розлючено вибіг з кабінету. Щеглов провів його здивованим поглядом: цей шпигун з'їхав з глузду, чи що?.. До чого тут Норвегія? І що за «страшна» погроза?

Щеглов намагався пригадати, коли це він вдавав з себе «сталевого офіцера». Але спогади про норвезьку кампанію були тільки неприємними: саме там союзники вперше показали своє непривабливе обличчя на повну силу, — вони докладали всіх зусиль, щоб загальмувати просування наших військ у напрямі до заводів «важкої води» і навмисне перебріхували розвідувальні дані. А тепер з наказу американців там поглумилися з могил радянських воїнів.

Щеглов не стикався у Норвегії з союзниками безпосередньо. То де ж міг його бачити Петерсон?..

Перебираючи в своїй пам'яті англійців та американців, з якими доводилося зустрічатися під час другої світової війни, Щеглов лише на якусь мить у довгій шерензі військових помітив обличчя, трохи схоже на Петерсонове. Але то, певно, була випадкова схожість. Отже, знову йдеться про якусь провокацію. З якою метою?

Ця пригода не сходила з думки протягом цілого дня. Ще й зараз Щеглов марно бився, шукаючи справжніх причин дивацтва людини, яку він вважав за харвудівського шпигуна.

Мелодійно задзеленчав дзвоник внутрішнього телефона.

«Ага, не витримав!», зловтішно подумав Щеглов. Він зняв трубку, промовив недбало:

— Слухаю, Джек!

А у відповідь почувся незадоволений, різкий голос:

— Не Джек, а Вагнер. Отто Вагнер… шановний товаришу Чеклофф!.. Негайно зайдіть до мене. Хочете?

— Хочу! — уривчасто сказав Щеглов і шпурнув трубку на апарат: з ласки того дурня Петерсона все зійшло нанівець. Отже, критися вже не випадає.

Похмурий, рішучий, він зайшов до кабінету Вагнера і запитав з порога:

— Ви підслухали?

— Так, — з насмішкуватим докором похитав головою старий. — Сідайте, прощу — розмова буде довга.

— Як ви підслухали? Адже це було до десятої ранку!

— Але й зараз уже після десятої вечора! — Вагнер показав спочатку на годинник, а потім на освітлену шкалу інтегратора. — Головний інтегратор тепер працює безперервно, а ваші прилади вимикав я. І не шкодую: мені вдалося почути багато цікавого… Отже, ви таки шпигун і хочете викрасти мої секрети?

Запала пауза. Вагнер з цікавістю стежив за Щегловим, бажаючи помітити на його обличчі вираз стурбованості або збентеження. Але той добре володів собою.

— Професоре, чи не час розпочати нашу розмову? сказав він, коли мовчанка стала затягуватися. — Я маю тільки пояснити, що я зовсім де шпигун. Але ваші секрети вирву. Коли не у вас, то у Харвуда. Або розкрию їх самотужки. Ваш винахід повинен служити людям, а не вбивцям.

Вагнер задумливо похитав головою:

О, це вже щось нове!.. До цього часу від мене вимагали зовсім іншого… — Він ще трохи помовчав. — Оце я дивлюся на вас і запитую сам себе: які думки пробігають зараз у вашій голові? За кого ви мене вважаєте — за ворога чи друга? Розумного чи дурного?.. Я можу тільки висловити те чи інше припущення та й годі. Я не прочитаю ваших думок навіть з допомогою інтегратора… А колись я мріяв про це… Злиденним, голодним студентом я працював по п'ятнадцять годин на добу, складаючи пфеніг до пфеніга на свою майбутню лабораторію. Я крав, — так, визнаю, — крав у мого вчителя радіодеталі для приладів і скоринки хліба для невибагливого шлунка. Я позичав гроші у кого завгодно і, звичайно, не повертав. Я не соромився випросити у когось із друзів стоптані черевики, аби не витратити якихось дві марки на нові. З мене глузували в очі й позаочі, називали скнарою, дрібним мерзотником, що за шеляг ладен вбити людину… Та останнє, мабуть, таки й відповідало дійсності: щоб здобути необхідні кошти, я міг би і вбити, і пограбувати… І я б знайшов моральне виправдання для себе: я — надлюдина! Коли я переможу — я сплачу за все!

Довго довелося б розповідати про всі мої марні намагання розбагатіти. Скажу тільки, що я не одружився з дівчиною, яку, мабуть, кохав, — не одружився тому, що довелося б витрачати втричі більше, аніж я собі дозволяв, — протягом довгих років не був жодного разу в театрі чи кіно. Коротко кажучи — жив, як хробак.

І ось, коли я вже почав втрачати сили й здоров'я, коли мені почало здаватися, що я обрав хибний шлях і ніколи не дійду ним до мети, мені несподівано пощастило. Вмерла якась моя тітка, якої я і в очі не бачив, і до моїх рук потрапила чимала сума грошей. Я витратив їх майже всі, але таки обладнав, нарешті, свою лабораторію найновішим устаткуванням. І успіх прийшов навдивовижу швидко, хоч зовсім не з того боку, з якого я його сподівався.

Мої досліди з передаванням думок на відстані зазнали невдачі: виявилося, що кора головного мозку, яка відає психічними функціями, побудована дуже складно. Однакові електромагнітні коливання у різних людей викликають різні реакції. Так, наприклад, я передавав записані на плівку почуття радості й піднесення, а піддослідні відчували що завгодно: і сум, і пригніченість, і бурхливу радість, і загальну нервозність. Добре передавалися тільки найпростіші, властиві й тваринам почуття голоду, болю тощо…

Але одного разу мені хотілось дізнатися, що трапиться, коли спрямувати на мозок людини його власні коливання, тільки посилені. Я побудував оцей «радіошолом» і якось на світанку ввімкнув свій перший, ще дуже недосконалий, інтегратор…

Вагнер замовк, насупився, риси його обличчя стали різкими, жорстокими. Він жестом попросив у Щеглова цигарку, невміло закурив, закашлявся і сказав роздратовано:

— Пане шановний, чи доживали ви коли-небудь до здійснення вашої величної мети?.. Чи переживали ви хвилину, коли зникає все звичайне, буденне, коли забуваєш про поневіряння, злигодні і почуваєш тільки радість сильного, розумного переможця; коли в душі звучить тріумфальна симфонія?..

Я навіть не чекаю від вас відповіді. Те, що я відчув, увімкнувши інтегратор, не зможе відчути ніхто. Я справді став надлюдиною. Мій винахід компенсував мені за все. А майбутнє уявлялося мені суцільним торжеством вищого розуму…

Справді, що можуть дати людині її п'ять недосконалих органів почуття? Ми втратили навіть те, чим володіли наші доісторичні предки: досконалий слух, надзвичайний нюх, гостроту зору. А наша пам'ять, цей новітній витвір високо розвиненого мозку, ще така безсила, що для запам'ятовування чогось необхідно одне й те ж товкмачити сотні разів.

А коли ви побачите якусь річ тільки один раз в житті? Тоді у вашому мозкові лишиться певний слід, але дуже слабенький. Через якийсь час ви спробуєте пригадати бачене. Мозок напружується, прагне відтворити потрібні електричні коливання. І вони відтворюються, але мають дуже й дуже малу потужність.

Людина напружується, силкується пригадати. Ось-ось, здавалося б, випливе забуте. Вже наче аж з'являються знайомі контури в безформному тумані. Але ні, знов не те!.. Кажуть: «крутиться на думці!» Отак «крутитися» може довго, — аж доки вдасться пригадати обставини та місце дії. А тоді відбувається взаємне посилення коливань і, нарешті, відновлюється пам'ять.

Тепер використайте мій інтегратор. Сприйміть з його допомогою електричні коливання мозку людини в момент пригадування, посильте їх у тисячі разів і знову ж відішліть у той же мозок. Ви зразу ж побачите все, як було. Можна дати навіть таке посилення, що спогади стануть для вас яскравішими за дійсність.

Інженер не потребуватиме жодних таблиць чи довідників, — він пам'ятатиме формули, цифри, правила, методи розв'язання тих чи інших проблем… Художник помітить такі нюанси кольорів, схопить такі характерні риси навколишнього і так зуміє їх відобразити, що кожна картина стане неперевершеним шедевром вічного мистецтва… Умовиводи філософа, обгрунтовані сотнями фактів, силою логіки набудуть характеру непорушних законів…

Вагнер замовк, відкинувся на спинку крісла, відпочиваючи. Зараз його обличчя було сумним і людяним.

— Я володів усім цим, — сказав він тихо. — Я писав вірші й філософські трактати, малював картини, навіть створив оперу. Запевняю: все це було не гіршим за пересічні твори моїх сучасників-фахівців. Але я не став ані Бетховеном, ані Гете, ані Гегелем. Та це й не дивно: навіть мій інтегратор не зробить з невігласа генія, а я в мистецтві був жалюгідним дилетантом… Зате мені вдалося побудувати оцей удосконалений інтегратор… Я вже мріяв про те, щоб створити портативний прилад, — ну, хоча б не більший за шафу середнього розміру. Я вже бачив той день, коли мої інтегратори стоятимуть у робочих кабінетах державних діячів, конструкторів, митців… І ось, коли я був близький до розв'язання цього завдання; налетіли радянські бомбардувальники і зруйнували мою лабораторію дощенту… Я мав право ненавидіти вас, росіян, і справді ненавидів… Але тепер я вам тільки вдячний: ви врятували від страшної долі багатьох талановитих людей світу… Подивіться на мене, коли інтегратор не ввімкнено. Страшно, правда?.. «Надлюдина» перетворюється в якогось сліпого й глухого дощовика… І це закономірно. Природа мудра: вона врівноважує зовнішні подразнення. Я збільшую посилення радооколивань мозку, а організм реагує на них щораз повільніше. І нарешті надходить межа…

Професор Вагнер знову замовк і схилився на стіл, охопивши руками незграбний «радіошолом», схожий на велику автомобільну фару. Майже з одчаєм у голосі він сказав:

— Так, надходить межа… І для мене вона вже надійшла. Кілька днів тому я встановив найбільше посилення. А вже сьогодні, підслухуючи вашу розмову, я так напружував свій слух, що в мене й досі дзвенить у вухах. Ще кілька днів я з допомогою інтегратора буду бачити й чути так, як ви без нього. А потім почне насуватися вічна темрява й тиша… Я викликав вас тому, що мені більш нікому висповідатися перед смертю. І ще: знайте, що жодних секретів я не приховав. Це все вигадки Харвуда й Сміта або, вірніше, їхні сподівання їм вдалося обдурити мене: я спроектував оцей інститут і створив надзвичайно потужний інтегратор, наївно вважаючи, що ковбасник Кніпс і справді здатний зацікавитися можливістю розкрити таємницю людського мозку. Але незабаром я переконався, що йдеться зовсім про інше. Передача на відстані найпростіших фізіологічних почуттів, яка означала собою невдачу моїх перших дослідів, припала до смаку нездарі Харвуду найбільше. Разом із Смітом він почав наполегливо експериментувати на тваринах. Я не міг заперечити, бо Харвуд, мій помічник, фактично був моїм хазяїном, «босом»…

Одного разу, сидячи за інтегратором, я почув якийсь дуже далекий і слабкий, але водночас такий страшний зойк, що мені аж моторошно стало. Звук долітав з 45оку «експериментальної». Я вирішив, що Харвуд експериментує над якоюсь вищою твариною, завдаючи їй неймовірних страждань. Це вже було занадто.

Але коли я відчинив двері камери, то побачив картину, перед якою поблякли б і картини Дантового «Пекла».

…Сміт катував чорношкірого. Рупорні антени, встановлені над головою бідолахи, свідчили, що справа йде про дослідження електромагнітних коливань мозку людини, яка відчуває нестерпний біль.

Подробиць я не встиг помітити: на мене стрибнув Сміт і виштовхнув за двері… Після цього у нас відбулася гостра розмова з Харвудом, і я опинився в оцій сталевій домовині…

Мене лишили живим, бо сподівалися використати мої знання: ні Сміт, ні Харвуд не здатні на щось більше за жалюгідне копіювання. А я навмисне дратував їх, натякаючи на якісь надзвичайні удосконалення інтегратора, на нові пристрої, з допомогою яких нібито можна підкорити цілий світ…

Так, жодних таємниць я не маю. Оце й є моя таємниця, розкриття якої вже давно коштувало б мені життя. І — ще одне…

Вагнер розстебнув комір сорочки і зняв з ланцюжка на шиї невеликий срібний медальйон. Затиснув його в руці, відсунув ящик стола, помацки написав там на аркуші паперу кілька слів, загорнув у цей аркуш медальйон і швидким рухом поклав усе це на долоню Щеглова. Той запитально позирнув на нього. Вагнер мовчки хитнув головою: зачекай, мовляв! Показав рукою на двері, прошепотів:

— Перевірте!

Але Щеглов просто ввімкнув запасний інтегратор і надів «радіошолом».

Тихо… Ефір повний неясних шерехів, приглушеного гудіння, кришталевого дзвону… З посвистом хропе у своїй кімнаті Джек Петерсон…

Та ось, мабуть, дуже далеко забрязкотів метал… Потім грюкнули двері… Почулися вкрадливі кроки…

— Сюди хтось іде! — зосереджено сказав Щеглов. — Здається, Сміт.

— Гаразд, — пошепки відповів Вагнер. — Втікайте… А їх — знищіть!.. Разом з інтегратором!.. Разом з Грінхаузом!.. Ненавиджу!.. Ненавиджу увесь світ!

Він сіпнувся, стискаючи кулаки в безсилій люті…

І раптом щось трапилось з інтегратором. Розбіглися в різні боки яскравозелені лінії. Погас екран.

Вагнер поволі почав осідати, його тіло обм'якло, обвисло. Потьмяніли очі. Якась незрима сила придушувала Вагнера, розчавлювала його.

Він все ще силкувався погрозити комусь, крикнути щось ненависне, зловісне… Але з його уст виривалося тільки хрипіння…

…Отаким назавжди й лишився у пам'яті інженера Щеглова професор Отто Вагнер — жалюгідна розвінчана «надлюдина».