"Володар Всесвіту"

Розділ XV ДРУЗІ Й ВОРОГИ

Навіть звичайний радіоприймач широкого вжитку — конструкція вибаглива й примхлива. Наче нічого особливого там нема — котушки, дроти, важельки та кілька десятків непоказних опорів і конденсаторів. А от замовкне — то й шукай тоді, що ж трапилось?

З машинами — легше. Пошкодження там здебільшого зримі: щось зламалося, погнулося, розхиталося. Знайди пошкоджену деталь, заміни новою, та й годі. А в радіотехніці — зовсім не те. Всі оті «штучки» в приладі нібито цілі-цілісіиькі. Але режим порушено. Може, перегоріла лампа, може — пробито конденсатор, або наблизились один до одного дроти, які повинні бути на певній віддалі, або окислився й не пропускає струму якийсь із контактів, або…

Оцих «або» — не злічити. Найскладнішим в радіотехніці є те, що завжди доводиться мати справу з невидимим. Тільки прилади можуть вказати на пошкодження.

Так, нелегко відремонтувати навіть приймач. То яка ж складність постала перед Щегловим, коли він зіткнувся з незнайомим приладом на тисячу електронних радіолампочок!

…Понад тиждень, не розгинаючи спини, копирсаються двоє інженерів у павутинні дротів і все безуспішно.

Вони не розмовляють між собою і лише зрідка кидають один на одного недоброзичливі погляди. Кожен вважає іншого за шпигуна. І це нестерпно. Це неможливо: замість об'єднати свої зусилля вони товчуться на місці.

— Послухайте, любий! — нарешті не витримав Щеглов. — Ви таки інженер чи тільки наглядач?

Петерсон скипів:

— Про це саме я хотів запитати вас! Навіщо ви перевіряєте десятий каскад? Я його вже перевірив.

— А навіщо ви заходилися коло дванадцятого? Я його налагодив ще вчора.

Це й справді було трагікомічно: змарнувати цілий день на безглузду повторну працю.

— Так ось що, містер Петерсон, пропоную працювати по черзі. Дванадцять годин я — дванадцять ви.

— Згода, — пробурчав Джек. — Починайте ви. Я не люблю працювати вночі.

Він одразу ж пішов. Щеглов зітхнув з полегшенням: таки вдалося здихатися сторонніх очей.

Свищик, ніж, пістолет… Те, що було нез'ясовним, лишилося таким і досі. Невідомий друг не подає знаку.

Перевіривши закутки й замкнувши двері лабораторії, інженер зайшов до невеликої, оббитої свинцевими листами камери для досліджень. Там, поставивши за мішень один із зіпсованих конденсаторів, він прицілився крихітним пістолетом і натиснув на гашетку.

Пролунав негучний постріл. Куля пробила конденсатор і глибоко врізалась у свинець.

«Непогано! — подумав інженер. — Це таки справжня зброя!»

Він перевірив і порахував патрони, сховав у кишеню пістолет і повернувся до лабораторії. Тепер лишилося розв'язати питання про «пекельну машину» під інтегратором. Коли Харвуд про неї бовкнув навмання, то слід пильнувати: перевіряючи монтаж, можна випадково замкнути керівні дроти міни і злетіти в повітря разом з усією лабораторією.

«Один з не позначених на схемі вузлів… — пригадував Щеглов записку Вагнера. — Де ж його шукати?»

Ясно, що цей пристрій міститься десь у глибині агрегату, куди важко добратися, та ще й невисоко над фундаментом, щоб не визирали дроти, які йдуть до «пекельної машини». А її, напевне, замуровано в фундамент.

Для захисту од вібрації головний інтегратор був змонтований на величезній бетонній тумбі, яка підносилась над підлогою не менш як на метр. Зовнішній огляд цієї тумби не дав нічого. Тоді Щеглов поплазував під агрегат, детально вивчаючи кожен квадратний сантиметр фундаменту.

Правду кажучи, це була не дуже приємна робота: за один необережний рух можна заплатити життям.

Інженер не поспішав. Він часто перевертався на спину й пильно перевіряв монтаж за схемою. Йому, фахівцеві ультразвукової техніки, повинні впасти в око знайомі пристрої автоматики, — слід лише бути уважним.

І він таки знайшов те, що шукав!

У найбільш незручному місці, куди нелегко просунути навіть руку, виднілися крихітні мікрофони — віночком, а біля них — посилювач і перемикач-реле. Од перемикача звисали два коротко обрізані й скручені один з одним проводи.

«Стривай, стривай… — міркував інженер. — Чи не пастка це?»

На охоронних пристроях дуже часто роблять отакі фальшиві пошкодження проводів. Прилад начебто зіпсований, не ввімкнений. Але то — про чуже око. Механізм у напруженому чеканні, і лихо тому, хто торкнеться якоїсь деталі І.. А поруч з цим пристроєм, для надійності, сховане ще одне резервне пристосування.

Професор Вагнер був завбачливим. Він влаштував аж чотири пристрої, які на нечутний заклик малесенького свищика мали відповісти потужним гуркотом руїнницького вибуху. Чотири пристрої різних видів, — по одному біля кожної опори інтегратора, — в таких місцях, куди й не долізеш.

І все одно там уже побувала чиясь рука. Всі вивідні дроти од перемикачів були перетяті. Але де ж поділися ті кінці, що вели до «пекельної машини»?

Вже з меншою обережністю. Щеглов виліз з-під інтегратора і, ввімкнувши потужний прожектор, спрямував його на фундамент агрегату. І тільки тепер, коли наскісне проміння обрисувало кожну цятку на бетоні, а від щонайменшого виступу лягла довга тінь, вдалося помітити: від кожної опори до зовнішньої стінки бетонної брили тяглися неглибокі западини. Вони сходилися в одній точці і йшли далі вниз, під сталеві плити підлоги.

Отже, Харвуд не збрехав. Він справді виявив ультразвукові пристрої і знешкодив «пекельну машину». Оці заглибини — не що інше, як заново забетоновані канавки, де колись проходили проводи до міни.

Інженер витяг з кишені медальйон професора Вагнера, розкрив його, уважно подивився на свищик.

«Пекельна машина», безперечно, лишилася замурованою в фундаменті інтегратора. Видобути її звідти не просто, та навряд чи й потрібно: якщо перетнути всі підвідні дроти, по яких міг би надійти струм, вона стає зовсім нешкідливою.

А коли — не всі? А коли Вагнер влаштував ще десь хоча б один, старанно замаскований пристрій?

«Тоді — кінець!» У Щеглова по спині пробіг неприємний холодок.

Інженер давно вийшов з того віку, коли рискують своїм життям без потреби. Зазнавши щастя, сьорбнувши лиха, він не хотів розлучатися з білим світом і добре усвідомлював, що проти хитрого й підступного ворога теж треба діяти обережно й хитро.

Зрештою, він погодився на пропозицію Харвуда, щоб боротися і здобути перемогу навіть ціною власного життя. Коли міну не знешкоджено, то насамперед буде зруйновано оцей інтегратор, який в руках у Харвуда може завдати людям неймовірного лиха…

Різким рухом Щеглов приклав до губів свищика, дмухнув у нього щосили… і, перечекавши кілька секунд, зітхнув з полегшенням.

Тепер інженер відчув, що Харвуд таки сильний ворог і зламати його буде нелегко!

Петерсон зайшов до лабораторії рівно о дев'ятій, невиразно промимрив привітання, тицьнув у руки Щеглова бутерброд:

— Їжте.

— Тсенкю, дякую! — інженер сів на стіл і почав їсти, позираючи на Джека своїми холодними сірими очима.

Незважаючи на втому, у Щеглова був чудовий настрій: вдалося знайти одну з вад головного інтегратора. Цікаво, чи помітить її Петерсон?

— Ні, там я вже перевірив. Черговий каскад. Так і є, проминув!

— Послухайте, любий: я звідси бачу, що індикатор танцює, мов скажений. Невже ви не догадуєтесь, що цей контур розладнався?

Петерсон шарпнувся, ще раз перевірив покази приладів, і його одутле обличчя враз набуло бурякового кольору:

— Дякую. Але чи не хочете ви податися звідси під три чорти?

— Ні, — Щеглов поквапно ковтнув останній шматок бутерброда і підійшов до інтегратора. — Ви ж знаєте, що одному тут не впоратися. Я вам допоможу.

Коли розладнується коливний контур, та ще й у складній апаратурі, налагодити його не так просто. З цим вузлом Щеглов і Петерсон морочилися годин п'ять. Нарешті, десь коло третьої ввімкнули головний інтегратор.

Лише на єдину мить блиснула і одразу ж потьмяніла зелена лінія на екрані. Але й це був чималий успіх.

Вже далеко лагіднішим тоном Петерсон сказав:

— Ходімте обідати, містер Чеклофф.

— То що ж — ходімо.

Втомлені й задоволені, — кожен по-своєму, — вони вийшли з лабораторії і спустилися на перший поверх. Оце й була їхня дозволена траса, їхній «життєвий простір»: лабораторія і колишній кабінет Харвуда на другому поверсі та спальня й їдальня — на першому. Заборонялося переступати за червоні лінії, завбачливо прокреслені впоперек кожного коридора. Хоч-не-хоч, а доводилося скорятися. Першого ж дня Харвуд показав кожному з «помічників» дуже повчальний, як він висловився, фокус: простягнуту за червону лінію палицю негайно розтрощувала куля. Тільки зовнішні двері й не мали електричного захисту, але біля них вдень і вночі стояла варта.

До лабораторного корпусу, крім Харвуда, ще мав право заходити мовчазний, непривітний кухар-китаєць. Петерсон і Щеглов не любили його: він смачно готував і вправно подавав їжу, проте мав дуже неприємну звичку стовбичити біля стола і не моргаючи дивитися на обох зразу своїми байдужими невиразними очима, його намагалися просто не помічати, як не помічають чогось неприємного, але обов'язкового.

Ось і сьогодні: Щеглов, коли з'явився кухар, відповів на його уклін мовчазним кивком голови й схилився над книжкою. Петерсон зробив те саме, але раптом, згадавши щось, запитав:

— Скажіть, де Гаррі Блеквел?

Китаєць знизав плечима.

— Високий, худорлявий, світловолосий, — пояснив Петерсон. — Він працював два місяці тому в оцій лабораторії разом зі мною.

Китаєць, здавалося, почав щось пригадувати, але потім знову повторив свій жест.

— Осел! — промимрив Петерсон.

Кухар і не поворухнувся. Але коли Щеглов потягнувся за мінеральною водою, китаєць, як завжди, попередив його рух: схопив склянку й пляшку, щоб налити. Однак його рука чомусь здригнулась, і на штани інженера бризнуло кілька краплин води.

— Пробачте, містер! — китаєць дуже злякався, вихопив серветку, почав витирати Щеглову руки.

— Ой, облиште! — незадоволено сказав інженер. Лакеїв він не терпів.

— Пробачте, пробачте, містер!

…І раптом Щеглов відчув на своїй долоні щось важке, металеве. Він позирнув і не повірив очам: патрони до його пістолета! Шість штук — комплект!

Китаєць стояв за спиною Петерсона, — такий же байдужий, мовчазний. Тільки на єдину мить його очі блиснули радісно, лукаво та на губах промайнула тепла і щира посмішка.