"Володар Всесвіту"

Розділ V КОРОНА «ЦАРИЦІ КОСМОСУ»

Першим бажанням Джека Петерсона було кинутися до вікна й вистрибнути на двір: падіння з висоти другого поверху могло кінчитися хіба що переломом ноги, тоді як зустріч з Харвудом у його кабінеті загрожувала далеко більшим. Інженер тепер зрозумів, що Харвуд зробив надзвичайно важливий винахід і, не вагаючись, знищить того, хто розкрив цю таємницю.

Але і втеча через вікно, як зрозумів Джек після короткого роздумування, була не менш небезпечною. Навряд чи лишиться непоміченим падіння важкого тіла. До того ж, слід сподіватися, що саме кабінет Харвуда, а вікно — в першу чергу, обладнані найбільш надійним електричним захистом. І ще одна обставина утримала Джека від рискованого кроку: Харвуд прийде сюди удвох з дівчиною, в яку, мабуть, закоханий. Цілком можливо, що вдасться вибрати слушну хвилину й вислизнути звідси слідом за ними.

І знову Джек Петерсон надів «радіошолом». Кімнату сповнило вже знайоме сріблястосіре сяйво, яскраво й багатогранно розкрився понурий світ! Та Джек тепер не захоплювався й не умлівав. Серед хаосу звуків він гарячково шукав голоси Харвуда і невідомої міс. Нарешті почувся голос боса:

— Бетсі, люба, пробачте! Я маю на хвилинку лишити вас… Сміт, я до ваших послуг…

Скрипнули двері. Виразно, наче зовсім поруч з Джеком, зашепотів Сміт:

— Генрі, прибув містер Паркер. Поводь себе з ним достойно, але не здумай бундючитися, як той дурний півень. Паркер коштує півмільярда, і коли він власною персоною припхався сюди — значить, ми виграли!.. А потім, Генрі, навіщо ти морочиш голову з старим кнуром Кніпсом?.. Бетсі — гарненьке дівчисько, але її татусь має не більш як триста мільйонів. Він нам з тобою тепер не до пари.

Харвуд засміявся, — досить неприродно, як здалося Петерсонові:

— П'ятсот плюс триста — вісімсот, друже!.. До того ж, я не маю наміру одружуватися з Бетсі удвох з тобою. Зрозумів?

— Гаразд, гаразд, Генрі! — похопився Сміт. — Я не стану тобі на перешкоді, ти це знаєш. Іди до Паркера. Бетсі я скажу, що ти повернешся за півгодини. Хай погомонить трохи із своїм ковбасником.

Кніпс і Паркер!.. О, ці два ймення знав не тільки Джек Штерсон!.. «Колоніальні товари Кніпса», «Ковбаси Кніпса», «Консерви Кніпса», «Бекон Кніпса», «Натуральний каучук Кніпса» — таку рекламу можна було зустріти в першому-ліпшому місті Старого й Нового світів. Англієць Кніпс був ковбасним королем Англії, а після другої світової війни — одним із найкрупніших акціонерів каучукової «Денлоп раббер» компанії в Малайї.

Американський туз Паркер рекламував себе далеко менше. З нього було досить скромних, чорних з золотом табличок на дверях непоказних будинків Нью-Йорка, Лондона, Парижа і десятків інших столиць. «Паркер Нейшнл Банк» вже не потребував реклами. Жонглюючи мільйонами доларів, він, лишаючись у тіні, контролював чимало крупних компаній і дрібніших банків. Зараз Паркер поставив собі за мету цілком витіснити з Малайї англійців і, в першу чергу, Кніпса. Агенти Паркера нишком, поволі скуповували акції «Денлоп раббер».

Джек Петерсон не знав закулісної діяльності обох мільйонерів. Але він дуже зацікавився можливістю підслухати бесіду, яка, певно, мала велике значення.

Усе той же знайомий дівочий голос, — Джек тепер догадався, що це була дочка Кніпса, — промовив:

— Ну, тату, справа, здається, налагоджується. Генрі закінчує свої досліди. Я назвала його «володарем всесвіту», а він запропонував мені корону «цариці космосу»!

— Примара оцієї корони коштує мені вже шістсот тисяч доларів! — незадоволено пробуркотів старечий голос. — Знай, Бетсі: отой старий мерзотник Паркер припхався сюди недарма. Боюсь, що він затіває щось недобре. Які можуть бути у нього справи до Харвуда?

— Татусю, ти справді — старенький, дурненький товстун! — збуджено засміялася дівчина. — Генрі мені говорив: слід домовитися з Паркером заздалегідь. Просто, щоб він не заважав. А потім… О тату!.. Інтегратор містера Харвуда і мільйони міс Кніпс!.. Та ми розчавимо Паркера, мов комаху!

— Ну, мільйони ще не твої! — пирхнув містер Кніпс.

Ця розмова була не з цікавих. Джек почав прислухатися до іншої.

— …Як мені доповіли… ви, містер Харвуд… умієте робити бізнес… — нудно тягнув чийсь голос. — Але з Кліпсом… у вас навряд чи щось вийде. Старому невистачає розмаху… Я поінформований, що навіть ті півмільйона доларів, які витрачено вами на оцю лабораторію, були… е-е… просто подаровані вам чарівною міс Бетсі… М-м-м… Я зміг би виплатити за вас неустойку… і… надав би вам можливості побудувати нову лабораторію, не обмежуючи вас у коштах…

Настала пауза. Нарешті прозвучав несміливий, запобігливий голос Харвуда:

— Але я люблю Бетсі, і вона згодна стати моєю дружиною…

— М-м… Я не можу запропонувати вам подібної комбінації, бо дочки у мене нема. От хіба племінниця… Але я пропоную вам дещо краще: того дня, коли ваш апарат почне працювати бездоганно… е-е… ви станете моїм компаньйоном… Ваш інтегратор і мої… е-е… мільйони повергнуть увесь світ до ніг Америки…

Запала глибока мовчанка. Джек тримався рукою за груди, де шалено колотилося серце. Він був присутнім зараз при складанні надзвичайної угоди з далекосяжною метою: підкорити увесь світ! Яким чином? Що ж це за інтегратор такий?..

Джек заплющив очі, і в його уяві пропливли нескінченні стовпчики золотих монет. Блиск металу засліплював. У вухах лунав тонкий дзвін… А потім, немов на екрані кінотеатру, замерехтіли універсальні магазини, комфортабельні машини, швидкохідні яхти…

Петерсон не розумів, що з ним робиться. Він тільки відчув, що може мати все це. І навіть дуже просто. Оволодіти секретом інтегратора. Усунути… так, усунути, — вбити, знищити Харвуда й Сміта. А потім…

Джек подивився на свої великі жилаві руки, і йому яскраво уявилося: вони в крові… Так, це було дуже давно, на фермі, в Техасі. Джека, десятирічного хлопчика, батько примусив зарізати кроля. З того часу Петерсона нудило, коли він бачив кров. Ось і зараз…

Та все одно: перемогло хиже почуття. Джека вже не цікавила розмова Харвуда з мільйонером. Знаючи, що в кабінет боса навряд чи вдасться пролізти ще раз, інженер вирішив не гаяти часу. Наскільки вистачало шнура «радіошолома», він відійшов од інтегратора і, ледве дотягнувшись, дістав зі столу перше, що трапилося під руки, — товсту шкіряну папку. На її обкладинці, у горішньому кутку, світилися золоті готичні літери: «Отто Вагнер. Німеччина. Берлін».

— Вагнер… Вагнер… — шепотів Петерсон, розв'язуючи папку. — Хто такий Вагнер?

Спадали на думку славетний композитор Вагнер, потім лейтенант Вагнер з Чікаго, ресторатор Вагнер, ще кілька Вагнерів. Але як оця папка потрапила сюди?

Та ледве-но погляд Петерсона упав на перший аркуш грубезного рукопису, як інженер скрикнув од радості.

«Принцип роботи інтегратора», — було написано старанним, чітким почерком. А трохи нижче — підкреслено подвійною рискою — «ПЕРЕДУМОВИ. І. Фізична…»

О, Джек пізнавав знамениту німецьку педантичність! Логічно, пункт за пунктом, розкривалася суть дії апарата, призначеного для сприймання й посилення електромагнітних коливань мозку. Навіть не маючи «радіошолома», який в сотні раз підвищував розумові здібності, інженер зміг би легко розібратися в принципі дії інтегратора. Тепер же йому навіть не доводилося читати: один погляд на сторінку — і весь її зміст моментально вкладався у мозок.

А ось і схема приладу. Ого!.. Дев'ятсот вісімдесят радіолампочок!.. Та й лампи — невідомі: «OX-6-1107», «N-4-ВСУ»…

Інженер старанно дослідив радіосхему. Лише тепер він зрозумів, що інтегратор становив собою один з допоміжних керівних пристроїв. А основна конструкція — з величезним числом деталей і радіолампочок — очевидно, була дуже громіздкою. На схемі її окреслював знак суцільного екранування з приміткою: «Встановлювати на монолітній бетонній брилі масою щонайменше п'ятсот тонн».

Джек зрозумів принцип дії апарата. Він запам'ятав усю схему і міг би хоч зараз перерисувати ЇЇ на такий самісінький аркуш батистової кальки. Але щоб мати оцю неймовірну пам'ять і здатність до аналізу, слід володіти інтегратором.

Петерсон вирішив за всяку ціну переписати основні твердження рукопису і скопіювати радіосхему. Висмикнувши із стосу паперу чистий аркуш, він з запалом взявся до роботи.

Справа посувалася туго. Думка летіла далеко вперед, а рука, виписуючи ланцюжки цифр і хитросплетіння формул, повзла по паперу з швидкістю слимака. Джек зрозумів, що таким чином йому нічого не вдасться досягти, і з досади шпурнув геть олівець.

Був ще один вихід: захопити всю папку і втекти з Грінхауза. Але куди втечеш? Навіть до Сінгапура не дійдеш за добу. На автостраді, безперечно, одразу ж будуть виставлені сищики Харвуда, а піти джунглями — значить потрапити до пазурів хижака або ж до рук бунтівників-туземців. Ех, коли б фотоапарат!

І ледве-но він подумав про фотоапарат, як у повітрі почув запах фотоплівки. Так, так, — слабенький характерний запах, знайомий Джеку з часів захоплення фотографією, посилившись у багато разів, плив по кімнаті. Отже, десь тут були фотоматеріали!

Ще дві години тому Джек зареготав би, коли б хтось запропонував йому нанюхати сховану річ. А зараз він, як, можливо, його доісторичний предок, роздимаючи ніздрі, водив головою туди й сюди.

Там!.. У отій он шафі біля вікна зберігаються фотоматеріали!

Короткий шнур «радіошолома» не давав змоги підійти до того місця, а без інтегратора в оцій темряві людина цілком безпорадна. Але Петерсон зважився й на це. Він ще раз якнайстаранніше прослухав увесь діапазон звуків.

Харвуд бесідував з Паркером лагідно, вкрадливо: —…Мільйони містера Кліпса, поєднані з вашими, становитимуть силу, якій не зможе опиратися ніхто!..

Одночасно почувся вередливий голосок Бетсі:

— …Ну, то коли ж він прийде?!.

Петерсон рішуче зняв шолом і в абсолютній темряві, яка впала на кімнату, помацки рушив до вікна. Насамперед він опустив щільну важку запону, потім увімкнув давно помічену настільну лампу й відчинив шафу.

Йому таки щастило. Він виявив не тільки чималий запас високочутливої плівки, але й найновішу модель апарата «Контакс» з автоматичним експонометром.

Джек Петерсон фотографував сторінку за сторінкою, час від часу повертаючись до «радіошолома», щоб прислухатися до бесіди, яка все ще тривала. Радіосхему він сфотографував про всяк випадок аж десять разів. Нарешті, скінчивши справу, інженер акуратно зав'язав папку, сховав на місце фотоапарат і поклав до кишені вісім касет по тридцять шість знімків у кожній.

«П'ятсот плюс триста — вісімсот! — думав Джек, сідаючи в крісло перед інтегратором. — Отже, кожна касета коштує сто мільйонів доларів!.. Чи мріяв ти, голубе, про таку можливість?!»

Але до уявного щастя було ще дуже й дуже далеко! Тільки-но він надів шолом, як почув:

— …А чи не пізно, моя люба?

— О, ні, ні, Генрі! Я хочу, нарешті, побачити ваші чудеса!

Отже — Харвуд з дочкою мільйонера таки йдуть сюди!.. Наближається хвилина, яка вирішить все.

Джека охопив дивний спокій. Обвівши поглядом кімнату, інженер зупинив свій вибір на масивному бронзовому прес-пап'є, — в сильних руках воно стане за страшну зброю. Визначив на око відстань до головних предметів, щоб запам'ятати їхнє взаємне розташування. Підняв і поклав на стіл кинутий ним раніше олівець. Потім вимкнув інтегратор і помацки добрався до дверей. Став за портьєрою.

Минула хвилина, друга, третя… А кроків у коридорі не чути.

Чекання ставало нестерпним. Вже або так, або інакше — аби тільки швидше.

— Ну, іди ж, іди! — шепотів Петерсон, ледве стримуючи нервовий дрож.

Джек належав до категорії людей, які здатні на рішучі, одчайдушні вчинки, але тільки в хвилини афекту. Всяке загаяння розхитувало йому волю, будило сумнів у доцільності задуманого, надавало змоги шукати якийсь інший, кращий вихід з становища.

Ось так трапилося й зараз. Збудження заступили апатія й байдужість. Примара золотого тільця вже не бентежила душу. Над усе в світі захотілося опинитися на своєму ліжкові й заснути.

Можливо, саме через це Джек і втратив єдиний зручний момент.

Петерсон чекав на Харвуда з коридора. А бос з дочкою мільйонера з'явились несподівано, раптово, — як з-під землі. Стіна за бетонною брилою легко слизнула вниз, і виявилося, що кабінет боса є лише частиною величезної лабораторії.

Петерсона й Харвуда розділяла відстань хіба що трохи більша за метр. Варто було напружити м'язи, стрибнути, і…

Але приголомшений, засліплений яскравим світлом Джек Петерсон у першу мить розгубився, а коли схаменувся — було вже пізно. Харвуд і Бетсі Кніпс пішли до грандіозної споруди, яка стояла на бетонній підставці посеред лабораторії.

Це було щось схоже на збільшеного в тисячі разів жука-плавунця, що підібрав під себе ноги. Тільки навряд чи хоч один із цих водяних мешканців мав такі досконалі Обтічні форми та такий бездоганно блискучий панцир з прозорої пластмаси. А коли Харвуд натиснув на якусь кнопку, схожість ще посилилася: під панциром замерехтіли, запульсували численні вогники радіолампочок — так, наче споруда ожила і ось-ось рушить з масивного п'єдесталу, знищуючи все на своєму шляху.

Нікель і скло, пластмаса й проводи, химерні котушки, перемикачі, циферблати приладів — усе загалом створювало величну, неповторну картину. Двоє людей поруч цієї споруди здавалися жалюгідними, немічними комашинами.

Дочка мільйонера позирала на головний інтегратор з захопленням і навіть острахом.

— О, яка феєрія! — прошепотіла вона в захваті. — То оце й є отой мозок, з яким нездатні змагатися наймудріші з мудрих?!

— …і який цілком покірний вам! — галантно додав Харвуд.

— У такому разі, я хочу негайно скористатися з свого права! Кажіть, на яку кнопку треба натиснути?

— Ні, Бетсі… — Харвуд пригладив рукою своє волосся і, ведучи за собою дочку мільйонера, пішов до канапи. — Не слід вам торкатися цієї машини. Вона — страшна… Сідайте, моя люба. Помріємо удвох. Ви чули про такого собі професора Темплера?

Бетсі, безтурботно хитаючи ногою, зморщила ніс:

— А, це отой божевільний піп?

— Ні. Дуже тверезий фізик, спеціаліст з автоматики й телемеханіки. Він сконструював прилад, бундючно названий — «радіомозком». Цей апарат має понад десять тисяч радіоламп і займає триповерховий будинок, розв'язує найскладніші математичні задачі, реагує на колір, звук…

— А у вашому апараті, мабуть, аж сто тисяч лампочок?

— О ні, — самозакохано посміхнувся Харвуд. — Менше за тисячу!.. Так оцей Темплер висунув надзвичайно сміливу гіпотезу про створення мислячих роботів. Машина з найпримітивнішою, звірячою свідомістю, автомат, який сліпо виконує накази розумної сильної людини, — хіба це не ідеальні солдати, робітники, фермери? Мислячі машини, кинуті проти комуністів, протягом кількох тижнів встановлять на землі золотий вік. Мислячі машини не зрадять і не обернуть зброю проти нас. Хай вони гинутимуть сотнями й тисячами — інші, ще більш примітивні мислячі автомати на заводах поновлять лави наших сталевих солдатів… Робітників — знищити… Фермерів — стерилізувати… Міста — зруйнувати… Хай на землі настане ера божественних людей!

Харвуд був страшний. Його високе чоло почервоніло й спітніло, тонкі губи хижо скривилися, пальці судорожно охопили коліно. Дочка мільйонера дивилася на нього з захопленням і острахом.

А Джек стояв у своїй схованці, похитуючись. Почуте виходило за межі найрозгнузданішої уяви.

Кров… Озера, моря, океани крові, — ось що лишила б після себе мисляча машина… Ні, цього не повинно статися!

— Професор Темплер правий, — уже спокійніше провадив Харвуд. — Новий світ, справді, треба воздвигнути на плечах роботів. Але мій колега, на жаль, ні машина для обчислень обладнана десятьма тисячами радіоламп, — хоча й мікрогабаритних, — то скільки ж їх потрібно для мислячого літака, наприклад?.. Сто тисяч?.. Мільйон?

Харвуд замовк і, пригорнувши до себе дочку мільйонера, зашепотів.

— Я пішов іншим шляхом. Роботами, автоматами в мене стануть живі люди. Тобто, не люди, а всілякі там негри, китайці та до них подібні. Оця машина… — він показав на агрегат посеред залу, — може відтворювати записані на плівку почуття жаху, неймовірного болю, радощів, сп'яніння — чого завгодно!… Настане час, і я з її допомогою прищеплю мільйонам людей звірячу ненависть одне до одного!.. Хай це-буде Росія й Китай, наприклад… Вони перегризуть одне одному горлянки!..

— А ми? — дочка мільйонера тремтіла.

— Ми?! — злісно зареготав Харвуд і, підбігши до інтегратора, схопив «радіошолом». — Ось ваша корона «Цариці Космосу». Хай на ній не виграють діаманти, але з нею ви зазнаєте неземного блаженства!.. Дивіться: я вмикаю прилад… За кілька хвилин ви будете бачити й чути те, що сховане від усіхсмертних назавжди!

Харвуд надів «радіошолом». І в ту ж мить Джек Петерсон зрозумів, що зволікати не можна: Харвуд почує його подих, биття серця, запах…

Як тінь, вислизнув він з-за портьєри і кинувся до Харвуда. Дико зойкнула Бетсі. Харвуд злякано озирнувся і поквапно засунув руку до кишені.

Джек розмахнувся… і опинився на підлозі. Він спіткнувся об край килима.

— Стій! Стій! Стріляю! — кричав Харвуд. Він встиг видертися на бетонну тумбу і вихопити револьвер. — Руки вгору!

Джек Петерсон облишив прес-пап'є, перевернувся на спину, поклав руки під голову, — байдужий, готовий до всього.

…А на екрані інтегратора вихилялися, витанцьовували дві яскравозелені химерні змійки.