Євгеніка
У Сідней прилетів фахівець перевтілення душ. І вже нашу Цвітку розбирає гостра цікавість:
– А що я робила в попередньому житті? Чим була? Кінозіркою? Пташкою? Літала з гілочки на гілочку? Цвірінь-цвірінь!
Санько, її товстий незграбний чоловік, каже:
– Пташкою, май фут! Давай хоч сьогодні зостанемося дома та посидимо перед телевізором!
Цвітка кидає на нього погляд знецінення:
– Ти все сидиш, як гриб. Скоро й коріння пустиш у крісло. Ану, вдягайся, та поїдемо на гіпноз. Цей лікар насилає на людей гіпнотичний сон і потім розпитує їх про попереднє життя.
Поїхали.
– Ви зануряєтеся в минуле, – каже лікар до Цвітослави, – в далеке минуле. В попереднє життя. Розкажіть, що ви бачите.
– Я бачу інтер’єр сільської хати. Українські рушники. В печі весело потріскує вогонь. А в мене гарне, чорне волосся. Лискуче, довге і хвилясте.
На її вустах грає усмішка спокійного щастя. Санько знає цю усмішку і думає про себе: «Добра в мене жінка, хоч і психує часом...»
Раптом Цвітка міняється з виду.
– Ой лишенько, – шепоче тривожно, – це Зануда. Чого ти прийшов? Ми тобі нічого злого не зробили. Пусти! Не тягни мене за волосся!
Біль і туга тремтять на її вустах.
– Не здирай мені волосся заживо! – кричить. – Ой, Боженьки!
– Під гіпнозом, – з’ясовує лікар, – часто приходять драматичні обставини останніх хвилин попереднього життя...
– А тепер, Саньку, твоя черга, – каже Цвітка, очунявшись, – на жаль, я майже нічого не дізналася про своє попереднє життя. Тільки й знаю, що якийсь Зануда зідрав мені волосся з голови. Хотіла б перевірити в давніх документах, так де ж...
– Якщо це сталося в Україні, то й перевірити не можна, – відраджує лікар, – це вам не Лондон і не Париж. Я вже пробував. Але прошу! Пане, сідайте! Ваша черга.
– Та я не вірю в перевтілення душ, – відмахується Санько.
Лікар обурюється:
– Колись люди не вірили, що Земля кругла.
Ось і Санько впадає в гіпнотичний сон.
– Ви відлітаєте в минуле. В далеке минуле. В попереднє життя. Розкажіть, що ви бачите.
– Я бачу себе. Я представник нової влади. Я колективізую. Розкуркулюю. Наказую. А хто багатий, того викидаю на сніг, за село. Хай дохне! Недаром мене не люблять і по-вуличному звуть Зануда.
– Той самий Зануда? – питає Цвітка в лікаря.
– Мабуть, той самий. Другого такого фольклорного імени не знайдете на цілому світі.
По дорозі додому жінка неспокійна і подразлива.
– Це мені доведеться спати в одному ліжку зі своїм власним вбивцею, – каже вона.
Санько сопе. Ворушить густими бровами.
– А з ким же ти спала вчора? І не боялася?
– Теж із тобою спала, Саньку. Але я не знала, що ти вбивця. А тепер знаю і боюся.
Санько дивиться в темряву і думає про те, як зміняються життєві обставини...
– Я боюся, Саньку. Серйозно.
Санько бере Цвітчину руку і говорить тихо, щоб заспокоїти дружину:
– Не бійся, серце. Це не перевтілення душі, а криптомнезія. Спогади збереглися десь глибоко в підсвідомості. Давно ти підхопила якусь інформацію, а тепер під силою гіпнозу вона випливла на поверхню.
Цвітка каже замислено:
– Так. Можливо. Моя покійна бабуня часто розповідала про брутальність колективізації, про утиски й нестатки в Україні. Це, видно, й навіяло тему розкуркулення.
– Це криптомнезія, – каже Санько і додає самовпевнено: – А головне, серце, що я тебе люблю. Любов – це найбільша запорука. Чоловікові, що тебе любить, можна довіряти повністю.
Від згадки про любов жінка втихомирюється. Горнеться до чоловіка. Авто шелестить гумою по новому шляху. Тоді вона питає:
– А звідки ти, Саньку, взяв свою криптомнезію про представника нової влади? Де ти дізнався про Зануду?
«Нові Дні» №№ 7-8, 1979 р.
_________________________