Перетворення у тварин (збірка)

ВЕРБЛЮЖА ДОБА (2)

Євгеніка

Пригадуєте заокеанського гостя, що мислями піднімав курячі яєчка і гнув залізні цвяхи? Саме після його вистави Мирон Круча додумався, як прикласти таку майстерність до діла й відкрив нове джерело енергії. Невичерпне, безкоштовне, легкодоступне. Оце сяде наш винахідник у своєму кріслі, повісить через шию посилювач електроімпульсів мозку і почне висилати думки-накази. І черевики біжать вниз по східцях на чистку, горнятко з паркою кавою припливає до столу, ба навіть сам чоловік підноситься з кріслом і летить додому, в небесне житло, що примостилося силою того ж винаходу високо-високо під синіми хмарами, де максимум сонячного проміння і мінімум шкідливих бацил.

Жилося б людям від цієї енергії солодко, як марципанові в шоколаднім кожушку, коли б не партія екстремістів, що на ту пору саме дірвалася до влади. Партійні чиновники у шкірянках маршували по вулицях, виставляли наперед гострі, породисті підборіддя і кричали:

– Мироне Кручо, віддай урядові таємницю свого винаходу!

– Страх безпартійним!

– Страх плазунам із заокругленим підборіддям!

А Мирон спокійно дивився з високости на них і думав: «Вам тільки дай таємницю, то ви при владі так довго сидітимете, що й коріння у парламентарні крісла попускаєте».

Він заривався думками у світ своїх винаходів і сам один витримував психологічні тиски, як маленькі українські коні витримують довгу, холодну зиму. А його скроні все більше сивіли, бо, коли в чоловіка немає жінки-підтримки, то сивина йому подруга.

Нарешті, цека партії наслало на Мирона панну Варвару Снов, молоду жінку, обдаровану такою тілесною радіацією, що викликає на лицях присутніх мимовільну усмішку.

– Хе-хе! – цекачі потирають руки. – Ще ніхто не встояв проти навали панни Снов. Не встоїть і Круча. Вона дістане йото таємницю. Вона доконає все, аби тільки довести свою зверхність над чоловіками. Хе-хе! Хай доконає. Їй вершечки, а нам корінчики; їй принципи, а нам здобутки.

Ось партійка Снов летить у своєму кріслі до Миронового житла, що виглядає в небі, як прозорий гарбуз. Впірнає крізь автоматичні двері до великої вітальні. Навкруги, на різних рівнях зали, ростуть квіти, фруктові дерева й городина. Всяке механічне приладдя з діловим темпом рухається повсюди, виконуючи роботу. Сам господар злітає від балкона однієї з бічних кімнат і вітає гостю. Панна гарно усміхається, а про себе шепоче:

– Страх безпартійним! Страх плазунам з заокругленим підборіддям! – це для того, щоб викликати у своєму серці реакцію ненависти.

Тільки їй, на здивування, реакція не приходить. Стільки чуток ходить про цього славнозвісного винахідника. Він, як легендарний герой, магнетичний і харизматичний. Жінка аж задивляється на його тарзанові плечі.

Мало того, чоловік не усміхається. Тілесна радіація панни на нього не впливає.

«Щось пішло не в той бік, як треба, – думає занепокоєна жінка. – Може, я вже не така радіоактивна, як була за першої молодости?»

А вголос каже:

– Привіт великому винахідникові! Чому це пан Круча такий похмурий сьогодні?

– А як же ж мені не бути похмурим, – відповідає чоловік, – як же мені скалити зуби, коли партійні чиновники не перестають кусатися, наче потайні собаки? То наказують, щоб замітав довкола повітряного житла. То нагадують, щоб проклав рури в небо для постачання міської води. А то, нарешті, повідомляють про рішення репатріювати мене. Це вже від самісінького уряду й цека партії. Мовляв, не хочеш віддавати таємниці, так котись відсіля, як старе колесо. І, нарешті, я питаю себе, – господар каже іронічно, – яку ж радість ви, лисичко-сестричко, привезли із собою?

Панна Снов сердито веде бровенятами. Способи партійного думання для неї є відкритою книгою. З одного боку, пообіцяти невтручання (як це їй пообіцяли), а з другого – діяти в цілком протилежний спосіб, – це ішло під рубрикою «філософії дволичного ставлення» і схвалювалося, як десята чинна заповідь партії. В разі панна дістане Миронів секрет, якийсь високопоставлений цекач матиме підручні аргументи, щоб загарбати собі лаври.

– Пане Круча! – випалила від серця молода жінка. – Я не приїхала до вас з неприємністю. Навпаки, моє завдання – зачарувати вас. А тоді вже дістати ваше знання і вміння. Отже, як бачите, перед вами вільний вибір і свобода дії. Ви або зачаровуєтесь, або ні, а потім віддаєте секрет або ні – справа ваша.

Тут приємне почуття пронизало жіноче серце. Вона побачила, що її радіація знову пішла в хід, бо Миронове брахікефальне лице розпливлося в усмішку, немов масло на гарячій сковороді.

– Панно Снов! – вигукує чоловік. – Вважайте мене вже зачарованим з усіх чотирьох боків. Я сердечно вітаю вас із першою частиною вашого завдання. І, прошу, зоставайтеся на небесну вечерю. При лагідному сяйві свічок і під тиху музику меню включатиме борщ з молоденької кропиви, вирощеної у цьому житлі, вареники з сиром, що саме дозріли на варениковому дереві. Все це промиється вином із космічної лози.

Панна Снов охоче прийняла запрошення, і того вечора їй ще раз довелося звести розмову на тему дорученого завдання.

– Ви, пане Кручо, усвідомлюєте собі важливість вашого джерела енергії. Зокрема тепер, коли світові поклади нафти й вугілля вичерпалися. Населення нашої країни турбується, що якийсь імігрант з чужинецьким прізвищем, а тримає ключ до такого потужного багатства. Якби це був місцевий, тут уроджений громадянин, то справа стояла б трохи інакше...

– А чому інакше? – запитав щиросердечно Мирон. – Я людина чесна і шкоди населенню не збираюся робити. Ви керуєте урядовою медією, то і з’ясуйте всім мої добрі наміри.

Повернувшись до цека, панна Снов зіпсувала всім настрій повідомленням про свою невдачу.

– Хтось із вас втручається і перебаранчає, – обурено пристукнула підборчиком.

Але присутні на її слова воліли ліпше промовчати.

– Нічого! – протягнув, нарешті, голова. – Ми Кручу впіймаємо завтра, як він прилетить із свого небесного житла до міста. Виріжемо в нього ту частину мозку, що заховує таємницю. Хай він більше не турбує нас своїми винаходами. Я вже давно казав, що його треба оперувати, але дожидав, доки ви дістанете таємницю. Тепер же нема чого більш гаяти часу.

– Така операція зробить його калікою! – вигукнула співчутлива Снов.

– А чому б і ні? Зате його мешкання перейде до партійного вжитку, – голова підморгнув до інших цекачів, так, наче хотів сказати: «Хіба я вас не застерігав? Замість заворожити Кручу, дурна баба сама закохалася...»

Панна Снов вловила цей погляд і скривджено закліпала очима.

– Ви, товаришко, – вимовив голова урочистим і повчальним тоном, – до небесного житла більш не літайте. Це – наказ.

– Чому? – запротестувала. – Це моя особиста справа.

– А тому що у вашого брата, себто в жіноцтва, підборіддя не випинається так, як у чоловіків.

Панна Снов аж поблідла від суперечних почуттів. Після цього вона весь день заглядала до дзеркала.

– Може, я і справді належу із своїм підборіддям до безпартійних? – все питала себе.

Їй здавалося, що останнім часом прикрість за прикрістю нав’язувалися до неї. Тільки й приємного – знайомство із паном Кручею.

Нарешті, жінка махнула рукою.

– І чого це партійці так носяться із своїм підборіддям! Було б діло, якби в них випинався розум, а то якась там кістка...

Коли смеркло, вона полетіла до Кручі і попередила його про небезпеку.

Наступного ранку Мирон закрив у місті фабрику посилювачів. Уряд, застуканий цією несподіванкою, послав двох поліцаїв у небо заарештувати Мирона. Власне, тільки двоє поліцаїв і мали посилювачі. Покружлявши навколо «Гарбуза», чорні круки не змогли нічого клюнути і вернулися до міста з порожніми руками і повинними головами.

Вістка про безпорадність виконавців урядової волі рознеслася миттю по всіх усюдах. Партійні чиновники були здивовані, обурені, сполошені. Чому це кожен цекач має посилювачі для власної розваги, а поліція для утримання порядку має лише два? На цьому ґрунті відбулося багато туди-сюди бігання та про це й про те говорення. Дехто почав дошукуватися винних. Чиновники висипали на вулицю, пішли маршувати:

– Чист-ку! Чист-ку! Чист-ку! – вони вимагали голосно. – Давайте нам чистку партії!

Голова вирішив, що настав час для спритного маневрування, інакше хвиля гніву розіб’є й тебе, і твій державний корабель. Він урочисто дозволив самокритику. Всі знали з попереднього досвіду, що такі заходи ведуть до чистки. Високопоставлені цекачі затрусили штаньми.

Тим часом в обсерваторії занотували нічні відвідини панни Снов. Взагалі до Мирона Кручі прилітало немало гостей, і про всіх їх обсерваторія мала наказ повідомляти міністерство пильности. Отож, директор поклав рапорт до конверта, покликав розсильного хлопця і дозволив йому взяти стару верблюдиху.

Після того, як природні поклади нафти й вугілля вичерпалися, телефон вживався тільки за спецдозволом, а верблюди стали на попиті. Цих лагідних і занехаяних тварин наловили в буші і почали розробляти як нову тяглову силу. Заснувалися виробні верблюжого реманенту, відкрилися бойні і шкірообробні. Розгорнулася рекламна кампанія: «Купуй каравелу пустель: сама біжить, сама ходить і сама харчі знаходить». Дійсно, тварина невибаглива: житиме, хоч і забудеш її погодувати. Така різноманітність тваринного світу має забезпечене майбутнє.

Стара верблюдиця, побачивши зелений травник обсерваторії, негайно ж запаркувалась там – і з місця ні руш. Молодий погонич теж не усвідомив собі важливости операційного моменту. Він зліз на траву й ліг собі поспати у тіні під кущем. Від цього конверт з офіційним повідомленням трохи пом’явся і втратив вигляд невідкладности. Навіть потрапивши в руки служителям пильности, він не відкрився негайно, а відклався на «потім».

Тим часом один високопоставлений цекач уже покінчив самогубством, а двоє інших згодилися стати козлами відпущення, голосно каялися за свої політичні помилки і призналися, що були членами партії безпартійних.

Аж, нарешті, міністерство пильности прочитало повідомлення з обсерваторії, і цека постановило, що козлів відпущення більш не треба, бо вже знайшлася кізонька.

Цекачі з полегшенням зітхнули, підняли голови і проявили симптом загостреної діяльности, що потрібна для відновлення довір’я партії. А розлючені чиновники, маршуючи по вулицях, швидко перемінили свої гасла:

– Снов – ворожий аґент.

– Снов – член партії безпартійних.

– Мироне Кручо, віддай нам свою таємницю!

– Бий безпартійних! Бий плазунів з заокругленим підборіддям!

Служителі пильности заарештували панну Снов і кинули її до Високої Вежі на хліб і воду. Не було там м’якого матраца для її розкішного білого тіла, а були тверді дошки і голодні блощиці. За одну ніч світлі проліски сивини вкрили їй скроні.

Мирон почув по радіо про ту біду, що спіткала панну Снов, і подумав собі, що така активна людина, замкнута між чотирма стінами, не витримає. Вона просто складе руки та й помре.

– Треба рятувати жінку! – сказав.

Він вибрав найбільший посилювач, сів у крісло й полетів до Високої Вежі.

Була темна ніч. Але це не перешкодило Миронові знайти дорогу до горезвісної в’язниці. Тяжче було відшукати камеру нещасної бранки. Тут допомогли інші в’язні, коли Мирон підлетів до їхнього віконця. Панна Снов сиділа в одиночці, і як же ж вона зраділа, почувши Миронів застережливий шепіт.

Нарешті, чоловік вислав думки-накази. Залізні ґрати посипалися, як гнилі зуби, на землю. І ось панна пролізла через вузеньке віконце до Мирона.

Торохтіння заліза об цементовий ґрунт притягло увагу вартових. Вони влучили потужні прожектори і почали ними мацати темряву. На тюремні справи уряд вважав за потрібне уділити великий відсоток енергії. Верблюди вдень і вночі обертали важке колесо для продукції електрики.

Як тільки прожектор наставив на Мирона вказівним пальцем, почулися постріли, і був би там кінець Миронові і панні Снов. Та ось кулі одержали мислений наказ розлітатися в боки. Тим часом жінка спромоглася вилізти із віконця і пригорнулася для більшої безпеки до Миронових містких грудей. Удвійку вони, нарешті, полетіли в напрямку до небесного житла.

Після свого звільнення панна впірнула в бурхливе море активности і в будівництво незчисленних небесних мешкань. Спершу репресовані, а потім і решта громадян перенеслися туди на постійне мешкання. Далеко від партійних шпигунів, там скінчилась для цих людей Верблюжа доба.

Зате в колишній столиці цекачі ще довго сиділи при владі, бо запровадили закон про своє повічне парламентарне членство.

Вони по черзі варили чай, писали промови або вигукували «Страх безпартійним!» Зрештою, ніщо не вічне під небесним склепіння, їм теж прийшов час помирати. На кінець залишився єдиний старий парламентарист. Зуби йому повилазили, і тому його підборіддя випиналося ще більше. Коли він помер, похоронники прийшли забирати його тіло, щоб припудрити й вирядити в останню дорогу. Тільки виявилося, що він уже приріс до сидіння. Так його і в могилу поклали з тим дерев’яним кріслом.

«Новий Обрій» № 6, 1980 р.

_______________________