Перетворення у тварин (збірка)

ДАР РОЗДВОЄННЯ

Фантастичне оповідання

Самотність породжує дивацтво.

Не маючи жодного наміру ставати диваком, Свирид Беркут зумів знайти собі товариство навіть у безлюдному австралійському буші. Він відкрив у собі дар роздвоєння. Як один звук біжить у два навушники, як один образ з’являється на двох телевізорах, так і з одного Свирида стало двоє: Свирид Перший і Свирид Другий. Обидва в засмальцьованих робочих комбінезонах. Обидва з міцними шиями. Вони тисли один одному руки, лагідно дивилися на довколишні луки, і ніхто в цілому білому світі не мав стільки спільного пережитого, ніхто не розумів один одного з півслова так, як ці два скитальці – два побратими.

Тільки під час роздвоєння закралася нерівномірність. Свиридові Першому припала більша частина тих внутрішніх органів, що лежать вище пояса. А Свирид Другий надолужив на кишках та шлунку. Отож одному дісталося велике серце, що, як осідок бажань і високих ідеалів, билося й нудьгувало в одноманітному буші. Воно кричало: «Господарю мій, ходімо до міста! Там рух і люди. Там інше життя, нові «експірієнси». А Свирид Другий, обтяжений черевною діяльністю, тягнувся до осідлости: «Я вже мав досить життьового досвіду. У моєму віці... після моїх поневірянь у минулому... і страждань… людина, нарешті, прагне спокою».

Скоро настав той час, коли побратими почали набридати один одному своїми балачками і, нарешті, розлучилися. Свирид Перший подався до Сіднею, де були рух і люди, і де була така собі Мейзі, колишня міс закутку «Коров’ячі Ратиці». А Свирид Другий лишився в буші.

Мейзі і Свирид незабаром одружилися. Весільне прийняття відбулося в одному з міських ресторанів, де кухар приготував величезний бляманж, і Мейзині гості їли з великим апетитом. Вони час від часу виявляли своє здивування, чому це Мейзі, колишня королева краси, вийшла заміж за такого собі незавидного, непоказного Свирида Беркута, що все нервово встає та сідає в тих вузеньких штанях.

– Чи ж він багатий? Ні.

– Чи ж він учений? Теж ні.

– А що ж таке? Чого це вона за нього віддалася?

– Того, що він прудкий. Ач, он уже бідній дівчині зіпсував фігуру.

– Ага! Он воно що! Та їй, нещасній, і виходу іншого нема. Мусить-мусить-мусить одружуватися.

Мейзині гості шепотіли поміж собою і негарно дивилися на Свирида, так, наче це була виключно його вина, і наче не треба двох, щоб завагітніти одній. І не було на тому прийнятті нікого, хто вкинув би гарне словечко за нього. Ба навіть Свирид Другий, чоловік тієї ж плоті і крови, зателеграфував, що не може приїхати «за браком часу».

Коли прийшов час на пологи, Мейзі чмокнула Свирида – гуд-бай – і сказала, що іде в іншу частину міста до своєї матері.

– Я знаю, дарлін, – додала, нервово роздавлюючи недокурок ногою, – що в цю важливу годину ти хочеш бути зі мною. Та моя мама знає більше за тебе і про немовлят, і про роди. Все це – бабська справа, жіноча. Твоє діло – готуй гроші.

Чоловік, ясно, свого діла не цурався і працював надурочні.

Мейзі поїхала до матері і навіть не залишила адреси. Вернулася за яких пару тижнів без дитини.

– Ой, лишенько! – сказав Свирид.

– Ой, я так прибита горем, – відповіла Мейзі. – Народився хлопчик – вилитий батько. Помер під час родів. Я вже цілий тиждень мала нервове потрясіння.

Зрештою, якби Свирид, замість їхати на надурочні, та відвідав нічний клуб «Безпритульне Цуценя» на Кінгс Кросі, то попереднього вечора він там побачив би свою дружину цілком веселу і здоровеньку і без потрясених нервів в товаристві якогось елегантного француза. Вони удвох їли пульорі і заїдали ріоле, і запивали чорною кавою з лікерами. Довкола пливли пари в тихому танковому ритмі, і цигарковий дим линув у напрямку витяжних вентиляторів. Мейзі замріяно дивилася перед собою і повторяла, що це були найприємніші хвилини її життя.

Та, як кажуть, чого око не бачить – серце не знає. Свирид вірив, що Мейзі насправді побивалася. Отож, щоб утішити її, він їй купив разок перлового намиста й дорогоцінний камінь (синій – за хлопчика).

Не минуло й року, як Мейзі знову зібралася до мами.

– Бебки й пелюшки – це бабська справа, – сказала, – чого тобі, дарлін, ще й тут голову морочити? Ти краще приготуй гроші – чоловіків обов’язок.

І знову Мейзі безадресно зникла. І знову вернулася без дитини. І знову побивалася. А Свирид, як і перше, оплатив лікарські, шпитальні та похоронні видатки і купив разок перлового намиста та рожевий камінь (цим разом за дівчинку).

І так, мабуть, Свирид покривав би ті похоронно-лікарсько-шпитальні видатки й досі, і купував би він таке ж намисто ще й досі, бо Мейзі до нестями любила намисто і все шкодувала, що в неї була лише одна шия. Тільки як утрете надійшли пологи, Свиридові колеги по роботі підказали йому нову думку.

Того сонячного дня чоловік вернувся додому і сказав:

– А здогадайся що, мила!

Мейзі саме про щось думала і тому неуважно пропустила його слова повз вухо.

– Що?

– Цим разом я теж їду до твоєї мами.

– Куди ти, дарлін, їдеш?

– До твоєї мами.

– А чого тобі, солодкий пиріжок, туди їхати? Це в мене є причина, а не в тебе.

– Та я знаю, мила, що це в тебе причина, – і він її при цьому ніжно поцілував туди, де час від часу та причина вже брикалася. – Та я хоть руку держатиму.

Мейзі зненацька усвідомила собі, що Свирид не жартує.

– Чию ж ти руку триматимеш, мамину?

– Та ні! Твою. Це тепер так психологи радять. Кажуть – це допомагає при болях. Крім того, подумай тільки: ось уже два роки ми одружені, а я й досі ще твоєї матері не знаю.

Мейзі дратувала чоловікова впертість. У неї в очах застрибали злі чортики.

– І не знатимеш ніколи моєї матері. Вона не любить чужинців.

– Нічого! А, може, й полюбить. Ти ж полюбила.

Її обличчя скривилося від гніву.

– Ну так послухай же: в мене нема матері. Не існує. Мене знайшли в парку на лаві, як я була маленькою. От тепер ти про мене все знаєш і можеш мене зневажати.

Тільки результат її слів був цілком протилежним тому, що вона сподівалася. Замість зневаги до неї, чоловік відчув приплив гарячої любови. Хіба ж його теж не знайшли в парку на лаві того голодного і холодного року, коли люди в Україні мерли, як бджоли, витрушені на сніг? Збентежена, жінка пішла собі до спальні, бурмочучи:

– Нікуди я цим разом не поїду. Зостануся вдома.

Та деяких жінок трудно зрозуміти. Вже увечері Свирид помітив, як вона нишком почала пакувати свою валізку. А наступного дня, як Свирид пішов на роботу, Мейзі зникла безслідно. Вернулася ж за яких три-чотири тижні, і то, як звичайно, порожняком і без дитини.

– Де ж ти поділа бебку?

– Не мішайся, Свириде! – відповіла вороже. – Бебки й пелюшки не твого розуму діло. Ти краще плати оті шпитально-лікарські-похоронні й мовчи. Я й одружилася з тобою, бо думала, що ти будеш тихим і нешкідливим. Ти для мене корисний, залежно від цих якостей, а якщо тобі Австралія не подобається, то стрибай у море і пливи собі в Україну, тільки дуже руками не махай, бо скоро втомишся.

Свирид відчув себе безсилим і безпорадним. Його заїдали думки, його гнітили турботи. Чоловік із більшим шлунком уже давно захворів би на язву. Головне, не було з ким порадитися, поділитися сумнівами. Десь далеко в буші жив побратим Свирид Другий. Послав чоловік до нього спішного листа: приїжджай, брате, біда! Довго чекав відповіді. Нарешті, лист вернувся нерозкритим: «Адресат виїхав невідомо куди». Ясно, що Свирид Другий не міг сидіти в буші увесь свій вік. Йому теж прийшов час включитися в нові «експірієнси».

Приїхавши додому, Мейзі, за своїм звичаєм, зразу ж попливла до хати і вислала чоловіка, щоб розплатився за таксі. Це тоді Свирид і дізнався, що його жінка прибула з Кінґз-Кросу, з такої і такої он вулиці, де таксер підібрав її супроти жовтого особнячка – точно десять миль відстані. Отож, коли Мейзі через один рік знову зникла безцеремонно, чоловік уже знав, де її шукати.

Він вернувся з роботи, ступив до хати і побачив – нема ані Мейзі, ані валізки. Йому аж ослабло в колінах на хвилинку. Він присів трохи, а потім вийшов на вулицю, гукнув таксера і дав йому адресу на Кінґз-Кросі. І коли таксі під’їжджало вже близько до жовтого особнячка, Свиридові здалося, що крізь ворота того дому увіходив ніхто інший, як його власний побратим, Свирид Другий.

На жаль, таксер втрутився: треба було платити за подорож, то Свирид так і не придивився як слід на свого побратима, але впізнав його добре.

Тим часом Мейзі задихана сиділа в жовтому особнячку біля вікна і спочивала. По кімнаті туди й сюди ходив елегантний французик.

– Я, – казав він, – вже приготував твоїй дитині метрику.

– Це не моя дитина. – заперечила Мейзі.

– Ясно, що не твоя, – заспокоїв її француз, – як і інші, вона схожа на твого чоловіка. Отже, генетично вона не твоя, а твого чоловіка, як я тебе запевняв і раніше. Гм-м, ага, метрику. Якщо дівчинка, то буде вона, згідно з документом, принцеса Романова, а якщо хлопчик, то – принц Гогенцолер. Я особисто везу кілька дітей через Сінгапур наступного місяця.

Мейзі дивилася в вікно. Їй конче хотілося зідрати ще яку сотнягу з цього зарази.

– Ти собі добрий бізнес маєш, – сказала так би наче замість вступу.

Але француз уже наперед здогадався, до чого вона веде, і скоренько відповів:

– Це тільки побічна лінія. Я з цього багато грошей не дістаю.

– Та дістаєш досить, щоб мені ще яку сотню добавити.

– Та де-е-е! Я й так багато витрачаю на дорогу. Пам’ятай, твої дівчата житимуть у стилі шейхів Арабії...

– А хлопці?

– Вони теж житимуть в спеціяльних гаремах...

Мейзі глузливо скривила губи.

– В гаремах для хлопчиків.

Француз запротестував.

– Але ж це не моя провина, дарлінк. І не твоя, що не ввесь час дівчатка народжуються. Це твій чоловік детермінує стать дитини.

Мейзі сердито насупилася.

«От зануда, – подумала про Свирида, – і тут мішається. Через нього й бізнес не можна як слід провадити. Пора вже такого чоловіка позбутися».

– Може ж хоть півсотню набавиш?

– Та ні. Я ось нового чоловіка на службу прийняв – тілоохоронника, і на всі руки майстер. Сильний, як бик...

Крізь вікно Мейзі побачила, як хтось відчинив з вулиці хвіртку і впевнено попростував до двору. Це, власне, і був Свирид Другий, тільки Мейзі цього не знала. Француз, що теж дивився у вікно, сказав:

– Оце мій на всі руки майстер.

Мейзі злякано обернулася до нього.

– Це шпик.

– ?!

– Це мій чоловік. Він, напевно, за нами шпигує.

– А ти в цьому переконана, дарлінк?

– Та вже ж я свого чоловіка знаю, як його бачу. Ану неси з кухні добру качалку. Я піду відкрию двері, а ти бий його щосили по голові.

Свирид Другий тільки-но зайшов у сіни, як Мейзі й каже до нього.

– Гало, медок! А я й не сподівалася тебе тут такого гарного...

Чоловіка здивувала її безцеремонність. Він розвів свої повні вуста в широку посмішку, коли це несподівано Андре повалив його качалкою на килим під ноги... Так та усмішка й застигла йому на лиці. Навіть як француз упорскував в жилу сонливої сироватки, Свирид Другий не змінив виразу свого лиця.

– Тепер підождемо до вечора, – казала Мейзі, потираючи з задоволення руки, – а як смеркне, вивернемо його десь акулам у море: не зостанеться ні виду, ні сліду.

– Та ти цим разом легко позбулася свого чоловіка. А пригадуєш, як твій китаєць не хотів засинати...

– Ти поменше мели язиком, а бери цього типа за ноги, та тягни його в підвал, – командувала Мейзі. – Ач як головою по східцях торохтить, наче ломакою по паркані.

Щось примусило її піднести очі до вхідних дверей, і жінка як завмерла на місці. Там, біля дверей, стояв її чоловік Свирид Перший і занепокоєно дивився на те, що коїлося перед ним.

– Та не тягни ж ти його головою по східцях: у бідака й так розуму не хватало, – Свирид, ясно, мав на увазі той несправедливо нерівномірний поділ внутрішніх органів. Потім він повернувся до своєї жінки:

– Гало, Мейзі! Це я приїхав тобі руку тримати...

– О, Джісус! – вигукнула Мейзі і впала непритомною на підлогу.

Француз спробував чкурнути навтіки, але перечепився через Мейзине тіло і наштрикнувся на свій власний шприц із сонливою сироваткою…

Незабаром поліція провела ряд арештів серед людей, зв’язаних із жовтим особнячком. Урядова аґентура вже давно ходила по слідах інтернаціональної банди, що продавала хлопців і дівчаток у «біле рабство», і тепер, нарешті, придушила її діяльність. І все завдяки Свиридовому роздвоєнню.

Йому повернули всіх його четверо дівчаток. Деяких навіть з-за кордону. Отож сьогодні він доглядає за великою сім’єю.

Від усіх «експірієнсів», згаданих вище, інший захворів би на шлункову язву. Та на його щастя й на щастя його діточок, Свирид Перший має дуже малий шлунок. Цього не можна сказати про Свирида Другого. Він має велике черево. Через те, що вони обидва були тієї ж плоті і крови, побратимова язва спустилася на його великий шлунок. І сьогодні Свирид Другий колише ту язву на дозвіллі, бо він в товаристві Андре провадить п’ять років позбавлення волі.

Що ж до Мейзі, то вона зуміла переконати суддю, що вона потрібна дітям, і одержала п’ять років умовного ув’язнення. Її можна зустріти або десь у вузьких провулках Кінґз-Кросу, або десь по кафейках і пивнушках, де вона палить цигарки в довгих мундштуках.

«Нові Дні» № 2, 1973 р. «Новий Обрій» № 5, 1974 р.

____________________