Перетворення у тварин (збірка)

ВЕЛИКА АСИМІЛЯЦІЯ

Євгеніка

На первопочатку прибули душі – біженці з-поміж зоряних просторів. Їх непокоїли різкі зміни температури на Землі, і капітан на ім’я Бог сказав:

– Поселимося в людині. Вознесемо її над рівень іншої худоби. Прочистимо їй нутро від тваринних потягів та інстинктів і дамо свою цивілізацію з ідеями чистої любови, терпимости і терпеливости. Назвемо цю операцію «Велика асиміляція».

З тих пір ось уже кілька тисячоліть людину і чистять і швабрують. А все ж у її поведінці видно подвійність: з одного боку, чоловік тягнеться до високих ідеалів, а з іншого – зазирає оком у грішне і тваринне.

Узяти, наприклад, Мирона Кручу. Якось дружина каже йому:

– Мій солодкий цукре! Я молилася тихенько і вперто Богові, і Він надоумив мене.

– Що ж Він тобі сказав цим разом? – спитав затурбований чоловік. Перед ним вже не раз і не два виростали нові проблеми через жінчине богошукання, а зокрема через її членство в релігійній секті О’Нуча.

– Бог хоче, – відповіла вона, – щоб ти, медочку, записався до моєї секти.

Першим поривом Миронового серця було обурення. Він уже відкрив рота, щоб відрубати:

– Ні! Нізащо! Я – науковець Сіднейського університету. Моє мислення керується експериментально опрацьованими фактами. Закрийся ти зі своїм сектантським мамбо-джамбо!

Але інша причина заставила сердегу прикусити язика. Це була жінчина хвороба.

Річ у тім, що за вимогою Мелодії стояв не Бог, а Диявол. Цей хитрий оператор поводився паскудно від першого дня після приїзду душ на Землю, коли йому захотілося поселитися не в людині, а в цибатім неблаговоннім цапі. Пізніше, як в австралійському буші не ставало дівчат, він спокусив предків Мелодії на кровозмішання. Відтоді її кожен третій родич кінчає свій життєвий шлях у божевільні. Мелодія теж має головні болі. Лікар радить робити все, що відвело б думки молодої жінки від хвороби, що дало б їй цілеспрямованість у житті і надію на майбутнє. Саме через це психологічне ускладнення Мирон прикусив язика і відповів жартівливо:

– Ну що ж, мила, як до секти, то й до секти. Нашому братові-козакові асиміляція не вперше.

І Мелодія забула про всі свої головні болі, так вона піднеслася духом від раптового успіху. Вона дуже любила свого чоловіка і, ясна річ, по-своєму хотіла врятувати його від пекельного вогню.

Вступ до секти Кирила О’Нуча вимагав від громадянства багато пожертвувань, не тільки фінансових. Першим кроком Миронового миропомазання було зректися від м’ясної дієти. На перший погляд це виглядало як іграшка. Чоловік перечислював собі імена славнозвісних письменників-вегетаріанців, що велетнями духа бовваніли над іншими смертними і вказували їм вірний шлях. Протягом двох тижнів Мирон жив на фруктах і травах та на вірі, що до цих харчів можна легко привикнути. Але на розі, біля університету, притулилася каварня з потужним вентилятором, пригвинченим стратегічно над дверима. Звідти аж валило запашним духом смаженого м’яса. Кожного разу, як Мирон проходив мимо по дорозі на працю, йому доводилося переборювати в собі велику спокусу, викликувану тими запахами. Та одного дня він подумав, що боротьба тут, власне, не потрібна, його вступ до секти не базувався на ідеологічному переконанні. А про купівлю одного нещасного гамбургера своїй жінці можна й не говорить: око не бачить – серце не знає.

Як намислено, так і здійснено. Голодний чоловік замовив не одну, а цілих дві порції, став під будинком, геть далі від постійної течії перехожих – і почав уплітати собі смачні гамбургери з неприхованим задоволенням. Тільки ж цей світ з мільйонами автомашин стає малим і тісним. Члени секти проїжджали мимо і підгледіли непокаянного грішника.

Дізнавшись про Миронів вчинок, Мелодія підсвідомо відчула навіть деяке полегшення на душі. Дружина, що любить, має більше співчуття і зрозуміння. Крім того, Мирон-травоїд був сонливішим за Мирона-м’ясоїда. Немов передчасно овдовіла, молода жінка провела багато безсонних ночей, лежачи побіч свого заснулого й міркуючи, що ж його робити: чи й далі вимагати від свого грішника повного, безкомпромісного вегетаріанства, чи трохи попустити – нехай чоловік відпочине. Кінець-кінцем почуття місіонерського обов’язку перемогло. Хто ж, як не вона, відкриє перед своїм власним мужем кирило-онучівський шлях? Хто ж покаже цій заблуканій овечці правильний спосіб життя? Великий Учитель теж колись із’їв частину смаженини. Свій досвід він виклав для майбутніх поколінь на папері, обстоюючи думку, що людина – це те, що вона споживає. Ось чому члени секти часто їдять квіти.

Мелодія вирішила: хай Мирон лишається сонливим у подружньому ліжку, зате вони удвох, прийде час, на небі триматимуться за руки серед хвиль серафимної і херувимної музики. І Мирон мав такий наганяй, що більше й дивитися на гамбургери не хотів.

Другим актом навернення до сектантського життя була інавгурація підв’язаного волосся. Свого часу Великий Учитель Кирило О’Нуч вживав зелену стрічку, щоб його гарна шатенна чуприна не нависала на очі. Тепер онучівці ніколи не стрижуться, а носять підв’язку довкола чола. Отож і Миронові довелося підв’язувати своє волосся.

Працюючи в університеті, він уже звик бачити густі й дорідні джунглі на головах студентського братства. Та хоч він і не мав застережень щодо довжини волосся, носіння стрічки виглядало як ознака іншої причетности. Через неї тебе можуть прийняти за одного з тих уквітчаних самотратів, що огинаються по закутках Кінґс Кросу, живуть з того, що де підхоплять, і вживають хемічні збудники.

Наступного ранку Мирон таки підв’язав волосся, але, вийшовши з дому на вулицю, крадькома подивився, чи ніхто за ним не слідкує. Направо. Наліво. Спів ранньої кукабари котився вулицею, як у порожній залі. Чоловік скоренько зняв стрічку з чола, запхнув її до кишені і попростував непоміченим на станцію. Все скінчилося б гаразд. Та, на жаль, різні турботи, пов’язані зі службою, запаморочили Миронову голову. Увечері, повертаючись додому, він забув знову надіти ту кляту стрічку. Всі вранішні перестороги лишилися марними: Мелодія дізналася про його провину і, будучи жінкою сильної волі, поставила його, довгоногого жирафа, в куток на коліна. Щоб каявся.

Це тоді Мирон усвідомив собі, що його допомога не була щиросердна і що він міг би прислужитися своїй жінці трохи ретельніше.

Він віддав сорок відсотків своєї платні на сектантський податок: двадцять за себе і двадцять за дружину.

Він тугіше підперезався і знайшов вечірню роботу, підготовляючи студентів до іспитів. Бо треба ж було з чогось жити.

Він навіть погодився... О Боже, і куди дивляться Твої космічні очі? Мирон Круча, цей чесний і совісний науковець, погодився ширити і нав’язувати іншим ті думки й ідеї, що в них сам не вірив. Він пообіцяв жінці приєднатися до гурту проповідників, які збиралися щосуботи перед головною брамою Сіднейського університету, тобто майже на порозі цього храму об’єктивного і тверезого мислення.

Власне, бідолашний чоловік зробив би що завгодно, аби тільки не ходити на ці збори. Ще минулої суботи один юний проповідник полонив увагу присутніх своїми запевненнями, що Земля була площинна і що Сонце бігає довкола неї, а не навпаки. Мирон і його вчений колега навіть притишили ходу і спинилися, щоб послухати, як же цей хлопчисько почне розбудовувати свою антикоперніківську теорію. Яке ж велике і справедливе було їхнє обурення, коли виявилося, що молодий сонцекрут і не збирався науково обґрунтовувати свою тезу. Він вживав її, щоб принадити більше слухачів.

Отож, Мирон би охоче лишився дома, так Мелодія енергійно заохочувала, щоб він ішов на збори.

– Я ще не досить напрактикувався, як сіяти Боже слово, – тягнув Мирон тихим голосом.

– Іди! Іди! І не бійся! – повторювала жінка. – Ти ще не будеш проповідувати. Ти стоятимеш на видному місці і роздаватимеш літературу.

Мирон аж зашарівся від напливу змішаних почуттів. Ох, як же йому не хотілося йти! І що скажуть його вчені колеги? Але один погляд на дорогу дружину нагадав йому про її недугу, і його твердість відновилася. Мелодію треба рятувати.

– Ну що ж. Як іти, то й іти на збори, – сказав чоловік до себе і вже збирався в дорогу, коли це кімнату раптом заповнило сліпуче сяйво і перед ним з’явився янгол з вогненним мечем.

– Стій, Мироне Кручо, – залунало, – і не йди на збори! А замість того потелефонуй до лікаря своєї жінки. Він має радісну вістку для вас обох. Кров Мелодії не належить до тієї групи, що в її батьків – картопельників з Вікторії. Вони удочерили її маленькою і ніколи їй про це не розповіли, бо їх Диявол поплутав. Отже, їй не треба боятися спадкового божевілля, а тобі можна махнути рукою на вступ до секти онучівців. Бог переказує, що твоя саможертвенність у ставленні до дружини, твоя терпимість і терпеливість ставлять тебе на один щабель з усіма святими угодниками. Він тому шле тобі авреолю, що віднині прикрасою сяятиме над твоєю головою. Це не звичайна авреоля, а модна, з помітним нахилом набакир. Вона тобі дуже добре припаде до лиця. Крім того, Бог дарує тобі титул «Найбільш майже засимільованої людини».

– А чому «майже»? – невинно зацікавився Мирон.

– Бо ти ще не зовсім засимільований. Ми, душі, – витвори безстатеві, ані чоловіки, ані жінки. І тобі ще треба зробити останнє зусилля, щоб цілком уподібнитися до нас. Стань монахом. Зречися решти тваринних, тілесних бажань, що штовхають тебе в палкі обійми твоєї дружини, і після цього Бог нагородить тебе не тільки титулом «Найбільш засимільованої людини», а й вічною молодістю.

Пропозиція виглядала принадною. Але Мирон подумав, що тоді, на жаль, доведеться йому розлучитися з Мелодією, а без неї навіщо й потрібна та терпимість і терпеливість? Навіщо потрібна й молодість? Хіба ж він жертвував усім не для неї? Не для того, щоб урятувати свою жінку від смерти і жити й далі удвох?

Чоловік зітхнув і відповів:

– Я дуже хотів би позбутися отого слова «майже» і бути гідним Божого довір’я. Але я не сам. Щастя іншої людини залежить від мого рішення. Отож, дай мені часу подумати.

– Як довго? Годину? Дві?

– Та ні. Трохи більше. Для вас, нематеріальних, космічних істот, байдуже, скільки часу. То дай мені для думання років із сотню.

«Нові Дні» № 12, 1974 р.

__________________________