Париж двадцятого століття

Розділ III Найвищою мірою практична родина

Нарешті юнак дістався будинку свого дядька, пана Станісласа Бутардена, банкіра і директора Товариства Катакомб Парижа.

Дядько Мішеля, поважна у місті особа, проживав у чудовому маєтку на Імператорській вулиці. Це була велетенська, проте абсолютно позбавлена смаку будівля з величезною кількістю вікон: справжня казарма, перетворена на приватне помешкання, аж ніяк не велична, однак вражаюче масивна. На першому поверсі та у приміщеннях, прибудованих до маєтку, були розташовані службові кабінети.

«Ось де минатиме моє життя! — подумав тоді Мішель. — Невже я маю залишити тут будь-яку надію?»

Зненацька його охопило непереборне бажання втекти звідси, втекти якомога далі; проте юнак опанував себе й натиснув на кнопку електричного дзвінка біля воріт; вони ледь чутно відчинилися, під дією якоїсь невидимої пружини, і самі ж зачинилися, тільки-но відвідувач пройшов.

Широке подвір’я виходило до службових кабінетів, розташованих по колу під стелею з матового скла; трохи далі можна було побачити великий гараж, де в очікуванні наказів господаря стояло декілька газ-кебів.

Мішель підійшов до підіймача, що нагадував кімнату з великим оббитим тканиною диваном, який стояв по всьому її периметру; там постійно чергував служник у помаранчевій лівреї.

— До пана Бутардена, — попросив Мішель.

— Пан Бутарден щойно сів до столу, — мовив виїзний лакей.

— Перекажіть, будь ласка, що це пан Дюфренуа, його небіж.

Прислужник мовчки натиснув на металеву кнопку, розташовану посеред дерев’яної обшивки стін; ліфт нечутно піднявся на другий поверх, де була їдальня.

Лакей відрекомендував господарю Мішеля Дюфренуа.

Пан Бутарден, пані Бутарден та їхній син сиділи за столом; коли вони побачили юнака, у кімнаті запанувала напружена тиша; порожня тарілка чекала на Мішеля; дядько кивнув головою, і тоді юнак приєднався до родинної вечері. Ніхто з ним не заговорив. Очевидно, що про його провал знали всі. Він не міг проковтнути й шматочка.

Вечеря минала безрадісно; прислужники ходили сюди-туди, подаючи до столу; страви нечутно виповзали з прорубаних у стіні отворів; їх було багато: відчувалося, що у домі панує достаток, разом з тим не можна було позбутись думки про те, що господарі, певно, зазвичай пригощають своїх гостей неохоче. У цій сумній та безглуздо прикрашеній залі їли швидко та без задоволення. Насправді, важливою для хазяїв була не їжа, а гроші на те, щоб її купити. Мішель це відчував; він задихався від обурення.

За десертом дядько нарешті заговорив, уперше за всю вечерю. Він сказав:

— Завтра вранці, пане, нам треба буде побалакати.

Мішель мовчки схилив голову; прислужник у помаранчевому провів юнака до його кімнати; хлопець ліг; стеля у формі шестикутника нагадувала йому геометричні теореми; він проти волі уявляв трикутники та прямі, що спускалися з вершини на одну із своїх сторін.

«От сімейка!» — думалось йому уві сні, неспокійному та збудженому.

Пан Станіслас Бутарден був типовим продуктом цієї індустріальної доби; як людина надзвичайною мірою практична, він займався тільки тим, що приносило користь, перетворюючи на користь буду-яку думку, будь-яку ідею, і все це — з нестримним і якимось не надто здоровим бажанням приносити, знову ж таки, користь, причиною якого був абсолютний егоїзм; як сказав би Горацій, він поєднував корисне з неприємним; пиха цього чоловіка відчувалася в кожному його слові, ще більше — у жестах, і він нікому, навіть власній тіні, не дозволив би себе випередити; він усе міряв у грамах та сантиметрах, не випускаючи з рук своєї тростини з поділками для вимірювання, завдяки якій він стільки дізнавався про навколишній світ; він з королівським презирством ставився до мистецтва, а особливо до митців, вдаючи, що чудово на цьому розуміється; живопис для нього закінчувався розфарбованою аквареллю, малювання — кресленням, скульптура — муляжем, музика — свистом потягів, а література — біржовими бюлетенями.

Цей чоловік, вихований механікою, пояснював життя трансмісіями й системами зубчатих коліс; він намагався рухатись із якомога меншим тертям, як поршень в ідеально розточеному циліндрі; такий свій погляд на життя й таку поведінку він передавав усім: дружині, синові, робітникам, прислужникам: вони перетворювались на справжнісінькі верстати в руках великого майстра, і він отримував з них щонайбільшу користь.

Мерзенний і жалюгідний, загалом пан Станіслас Бутарден не здатен був ні на добрий, ні на ниций вчинок; зрештою, він був не поганим і не хорошим: нецікавий, незначний людський механізм, часто погано змащений, крикливий, страхітливо подібний до інших.

Він збив собі величезні статки, якщо можна вжити у цьому разі вираз «збивати статки»; дух промисловості захопив його й поніс за собою; за це він був вдячний індустрії усе своє життя, обожнював і боготворив її силу; його родина першою почала носити одяг із залізної пряжі, що з’явився 1934 року. Зрештою, така тканина була доволі м’якою на дотик, схожою на кашемір, проте направду зовсім не теплою; хоча взимку, якщо маєш хорошу підкладку, можна було якось протриматись; коли цей зносостійкий одяг іржавів, його начищали напилком і перефарбовували у новий модний колір.

Соціальний статус банкіра був такий: Директор Товариства Катакомб Парижа та постачання рушійних сил додому.

Робота товариства полягала в тому, щоб збирати повітря у величезні тунелі, які вже давно не використовувались; його заганяли туди під тиском у сорок чи п’ятдесят атмосфер: постійне джерело енергії, що її трубами доставляли до ательє, фабрик, заводів, прядилень, млинів: усюди, де була потреба у механічній дії. Це ж повітря, як ми вже бачили, слугувало для приведення в дію поїздів на залізницях бульварів. Тисяча вісімсот п’ятдесят три повітряні млини, споруджені на рівнині Монруж, помпами переганяли повітря в ці широкі резервуари.

Таку, без сумнівів, практичну ідею, яка ґрунтувалася на використанні суто природних сил, гаряче підтримував банкір Бутарден; його призначили Директором цієї надважливої компанії, при цьому він залишався членом п’ятнадцяти чи двадцяти організацій нагляду та контролю, віце-президентом Товариства буксирних локомотивів, адміністратором у Філіалі Об’єднаної Торгової контори з вироблення бітумів і т.д., і т.д.

У сорок років він одружився на панні Атенаїс Дюфренуа, тітці Мішеля; вона була гідною супутницею для банкіра: сварлива, потворна, незграбна, радше бухгалтерка й касирка, аніж жінка, бо жіночності в ній аж ніяк не було; вона чудово розумілась на фінансах, любила грати у подвійну бухгалтерію та у разі потреби винайшла б і потрійну; словом, така собі типова адміністраторка, самиця адміністратора.

Чи кохала вона пана Бутардена, чи кохав її він? Так, наскільки ці індустріальні серця можуть кохати; одне порівняння може довершити описання цієї пари; вона була локомотивом, він — машиністом-механіком; він підтримував її в робочому стані, натирав, змащував деталі машинною оливою, і так вона їздила вже майже півсторіччя, при цьому розуму та уяви мала не більше локомотива Кремптона[20].

Гадаю, не варто говорити, що вона ніколи не сходила з рейок.

Щодо їхнього сина — помножте батька на матір, і у вас вийде цифра у вигляді Атаназа Бутардена, головного компаньйона банківського дому Касмодаж і Ко; надзвичайно милий хлопець, якому дісталися батькова веселість й материна елегантність. У його присутності бажано було не жартувати; йому здавалось, що з нього глузують, і тоді брови його насуплювались над розгубленими отупілими очима. На великому конкурсі із знання банківської справи він отримав першу нагороду. Можна сказати, що він не тільки змушував гроші працювати, але висотував з них усе, що можливо; від нього тхнуло лихварством; він шукав собі у дружини якусь огидну дівку, гроші якої могли б із лишком компенсувати її потворність. У двадцять років він уже носив окуляри в алюмінієвій оправі. Його недалекого, кволого мізочка вистачало лише на те, щоб кепкувати зі своїх службовців, вичитуючи їх так, ніби грає з ними у мотузочку: так, одна з багатьох його витребеньок полягала в тому, що він удавав, ніби в касі порожньо, тоді як з неї буквально висипалося золото й купюри. Це був мерзенний чолов’яга, людина без молодості, без серця, без друзів. Батько дуже ним пишався.

Такою була родина, ця домашня трійця, до якої молодому Дюфренуа довелося звернутись по допомогу і захист. Пан Дюфренуа, брат пані Бутарден, був людиною чутливою, м’якою, вишукано делікатною, проте у сестрі ці якості зовсім стерлися, щезли. Бідолашний митець, талановитий музикант, народжений для кращого століття; ще молодим він не витримав життєвих негараздів і помер, залишивши синові лише поетичну душу, свої здібності та надії.

Десь Мішель мав ще одного дядька, якогось там Гюгнена, про якого в родині ніколи не говорили; він був одним із тих освічених, скромних, бідних людей, які давно з усім змирилися, словом, одним із тих, хто змушує заможних родичів червоніти; але Мішелеві забороняли з ним бачитись, юнак навіть не знав свого дядька; зрештою, про зустріч з ним не варто було й мріяти.

Таким чином, родинні стосунки хлопця-сироти були вирішені й чітко йому зрозумілі: один дядько ніяким чином не міг йому допомогти, а інший був з багатої сім’ї, чесноти якої карбувалися на монетних дворах і для якої серце було потрібне тільки для того, щоб качати кров по артеріях.

Отже, провидінню дякувати нема за що.

Наступного дня Мішель спустився до дядькового кабінету: суворе приміщення з важкою матерією на стінах: там на нього вже чекали банкір з дружиною і сином. Певно, для нього готували урочисту промову.

Пан Бутарден стояв біля каміна, поважно випнувши груди і встромивши руку в кишеню жилета; мовив він таке:

— Пане, зараз ви почуєте слова, які я дуже попрошу вас закарбувати у своїй пам’яті. Ваш батько був митцем. І цим усе сказано. Я б дуже хотів вірити, що ви не успадкували від нього цих мізерних талантів. Однак я бачу, що у вас проростають паростки, які необхідно знищити. Ви залюбки подорожуєте сипкими пісками ідеального, і поки що найкращий результат ваших зусиль — нагорода за віршування латиною, яку ви вчора так ганебно отримали. Підбиймо підсумки. У вас немає статків, і це ваша величезна помилка; ще трішки — і ви залишилися б і без родичів. Словом, у моїй родині поетів не буде, чуєте? Я не хочу, щоб ці, з дозволу сказати, індивіди плювали римами в обличчя чесних громадян; у вас заможна і впливова родина, тож не компрометуйте її. Митець нічим не відрізняється від кривляки, якому я кидаю сто су зі свого крісла у театрі, аби він покращував моє травлення. Чуєте мене? У вас нема таланту. Нема здібностей. Оскільки я не розгледів у вас жодних спеціальних нахилів, я вирішив улаштувати вас у банківському домі Касмодаж і К°, працювати ви будете під керівництвом вашого кузена; беріть з нього приклад; працюйте і ставайте практичним чоловіком! Знайте, що кров Бутарденів також тече у ваших жилах, а щоб краще запам’ятати ці мої слова, потрудіться ніколи їх не забувати.

Як бачимо, у 1960 році порода Прюдомів ще не щезла з обличчя землі; родина Бутарденів — хороший цьому доказ. Що міг сказати Мішель у відповідь на таку тираду? Нічого, і тому він мовчав, в той час як тітка з кузеном жваво похитували головами.

— Ваші канікули, — продовжував банкір, — починаються сьогодні вранці і закінчуються сьогодні ввечері. Завтра вас відрекомендують директорові компанії Касмодаж і К°. Можете йти.

Юнак вийшов з дядькового кабінету; сльози застилали йому очі; але він не дозволив розпачу взяти над ним гору.

«У мене залишився всього лише день на волі, — казав він собі. — Зрештою, я проведу цей день так, як сам захочу; у мене є кілька су; почнемо із збирання власної бібліотеки з книг великих поетів і відомих письменників минулого сторіччя. Щовечора вони втішатимуть мене після прикрощів нудного дня».