Париж двадцятого століття

Жуль Верн і його доба Примітки французького видавця

Подані нижче примітки призначені лише для того, аби полегшити читання роману «Париж двадцятого століття», розділ за розділом висвітлюючи існуючий під час написання книжки літературний, соціальний та науковий контекст.

«Просвітницький Кредит» є карикатурою на заклади промислового кредиту, які, беручи за приклад «Майновий Кредит», заснований 1852 року братами Ісааком та Емілем Перейр, активно сприяли економічному розвитку Франції в роки Другої імперії, почасти — ціною дещо авантюрної політики управління. Колосальна робота, що її провів Осман, який з’являється у тексті під прозорим званням «міністра Ошантості Парижа», ґрунтувалася на широкій і плідній співпраці між усіма державними закладами Кредиту, вплив котрих на культуру та освіту мистецьки зображує автор.

Мокар (Mocquart) — можливо, це прізвище пов’язане з прізвищем Мокара (Mocquard), одного з найближчих соратників Луї Наполеона Бонапарта, адвоката і журналіста, голови кабінету Принца-Президента, який допомагав йому у підготовці державного перевороту 2 грудня 1851 року. В роки імперії він залишався на цій посаді до самої своєї смерті у 1864 році.

Фраплу — схоже на прізвище Жюстена-Пропера Шаслу-Лоба, члена Державної Ради і міністра військово-морських сил в роки Другої імперії.

Альфонс Карр — французький літератор, друг Етцеля, відомий своїм сатиричним запалом.

Починаючи з цього розділу Жуль Верн демонструє свою здатність узагальнювати технічні досягнення своєї доби. В його описі безшумної автоматизованої залізничної колії, яку приводить до руху електропневматична система, немає нічого абсурдного або ж утопічного, якщо порівняти її з такими останніми розробками, як, наприклад, VAL[120]. Те ж саме можна сказати і про описані автором можливості нещодавно винайденого двигуна Ленуара.

Адольф Жоан — французький географ, автор «Туристичних посібників Жоана» (за ними послідували «Сині путівники»), які спершу були систематичними описами французьких залізничних колій.

Жан-Батист Жобар — бельгійській інженер французького походження, автор численних винаходів.

Етьєн Ленуар — винахідник газового двигуна, з якого розвинулися всі сучасні автомобільні двигуни.

Томас Рассел Кремптон — британський інженер, винахідник першого високошвидкісного локомотива.

Поль де Кок — автор численних обожнюваних масовим читачем анекдотичних та гумористичних романів, над якими, однак, глузували у більш освічених колах тої романтичної доби.

Емабль Жан-Жак Пелісьє — маршал Франції, особливо відзначився у 1855 році під час Кримської війни: 8 вересня взяв фортецю Малахів, що обороняла Севастополь, а 9 вересня — саме місто після 11 місяців облоги.

Клод Перро — французький науковець, архітектор, брат казкаря Шарля Перро.

Шарль, граф Стаунхоп — англійський вчений і письменник.

Тома де Кольмар — винахідник лічильної машини, арифмометра, 1819 рік.

Морель та Жейє — винахідники лічильної машини з чотирма циферблатами, що у 1849 році була представлена в Академії Наук.

Анрі Мондьо — простий пастух з провінції Турень, що мав феноменальні здібності в усному обчисленні, про якого, однак, швидко забули після досить короткого періоду слави.

Чарльз Вітстон — англійський винахідник, сконструював один з перших у світі електричних телеграфів, також винайшов реостат.

Джованні Казеллі — італійській вчений, у 1859 році винайшов пантелеграф: апарат, який дозволяв телеграфічне відтворення текстів та малюнків.

5 лютого 1865 року у центральному телеграфічному офісі на вулиці Гренель було відкрито спеціальну залу, призначену для чотирьох пантелеграфів Казеллі, які поєднували Париж з Гавром та Ліоном. Цей визначний винахід полягав у паралельному зчитуванні оригінального документа, написаного чорнилом, що не проводить електричний струм, за допомогою стилета, який при кожному дотику до чорнила передає певні імпульси стилету-отримувачу, що одночасно розчищає лист світлочутливого паперу й наносить на нього відповідну позначку. Незважаючи на гучний успіх, викликаний початковою зацікавленістю, про цей винахід невдовзі забули аж до появи фототелеграфу, що дозволяв зчитувати документи за допомогою фотоелементів.

Ватт і Бюргес — процес обробки деревини содою, що став можливим завдяки дослідженням знаменитого шотландського винахідника Ватта й пізніше став застосовуватися на практиці паперопромисловцем Бюргесом, використовують і нині: він справді дозволяє за декілька годин перетворити стовбур дерева на рулон паперу.

Кенсоннас — це ім’я можна пов’язати з назвою селища Кенсон, що розташоване біля міста Дінь, на річці Вердон. Слід також згадати про шевальє Франсуа де Кенсоннаса (1719-1768), офіцера та поета, автора епіграм на Вольтера, серед яких, приміром, Капітоляда, поема, або все, що вам завгодно, що з’явилася у 1745 році як пародія на Вольтерівську «Битву при Фонтенуа». Зрештою можемо додати, що таке ім’я — «той, що грає на альті» є дуже доречним для музиканта...

Каліно — головний персонаж популярного водевілю Барьєра (автор, якого Жуль Верн згадує трохи нижче), що був написаний у 1856 році; наївність та обмеженість цього персонажа увійшли у прислів’я.

Жансельм — родина визначних майстрів роботи з деревом, XIX століття. Вигадане Ж. Верном спільне підприємство Жансельмів та Ерара, видатного майстра з виготовлення піаніно, добре відбиває «піаніноманію» XIX сторіччя. Дивний інструмент, описаний Жуль Верном, надто нагадує винахід, запатентований у 1866 році таким собі Мілвардом, якому вдалося вбудувати у піаніно ліжко, шафу, стіл із шухлядами, вбиральню з глеком та раковиною, ящик з наборами для рукоділля, дзеркало, письмове приладдя і невеличкий комод...

Клод Гудімель — французький композитор, протестант, вбитий у Ліоні під час Варфоломіївської ночі.

Гугеноти — відома опера Мейєрбера, написана у 1836 році.

Тілор’є — фізик, відомий своїми дослідами з перетворення вуглекислого газу на рідину, які він здійснював перед публікою, використовуючи винайдений ним у 1835 році апарат. 29 грудня 1840 року вибух цього апарата коштував життя Ерві, лаборанту вченого у Фармацевтичній Школі Парижа. Щодо «Тілор’єни» хочемо додати також, що у 1844 році Шарль-Валантен Алькан, ексцентрична постать французького музичного романтизму, створює ор. 27 — етюд, який назвав «Залізниця». У творі були точно відтворені звуки, характерні для початку руху поїзда, що набирає швидкість, та прибуття його на вокзал.

Сигізмунд Тальберг — знаменитий піаніст-віртуоз, деякий час був головним конкурентом Ференца Ліста.

Еміль Прюдан, Юліус Шульгофф — популярні в епоху написання роману піаністи та композитори.

Вільгельм Телль — опера Россіні, написана у 1829 році.

Роберт-Диявол — опера Мейєрбера, написана у 1831 році.

Луї-Жозеф Ерольд — ліричний композитор.

Даніель Франсуа Еспрі Обер — ліричний композитор.

Фелісьєн Давид — французький композитор, член товариства сен-сімоністів аж до самої його ліквідації у 1833 році, по завершенні якої вирушив на Близький Схід. Улюбленець Берліоза, він став об’єктом справжнього культу після написання своєї оди-симфонії Пустеля (щоправда, швидко забутої).

Віктор Массе — композитор опер (власне, Поль і Віржіні) та оперет (Весілля Жанетт). Тільки цей останній твір іще не зовсім пішов у забуття.

«Аж ось прийшов Вагнерб» — кострубата, але цікава гра слів, що полягає у перефразуванні відомого вірша з Мистецтва поетичного Буало — «Аж ось прийшов Малерб».

Розділ у цікавий спосіб відображає смаки й літературні вподобання Жуля Верна, водночас кидаючи світло на його стосунки із видавцем П.-Ж. Етцелем. Верн намагається потурати видавцеві й показати себе обізнаним знавцем тогочасних літературних кіл. Видавець Гюґо, Бальзака, Жорж Санд, Мюссе та Бодлера, Етцель був людиною шанованою, з більшістю письменників своєї доби підтримував дружні стосунки, часом скріплені солідарністю вигнання[121] або ж опозицією до Другої імперії. Будучи очевидно недостатньо обізнаним з усіма нюансами й складнощами цього інтелектуально-дружнього кола, Жуль Верн упевнено засипає гіперболічними дифірамбами тих із митців, кого вважає близькими до видавця, й нерозважливо знищує всіх інших. Врешті-решт він тільки розлючує того, чию увагу так завзято намагався привернути, про що свідчать примітки видавця на полях рукопису та власне лист з відмовою опублікувати роман.

Жак Амійо — французький письменник доби Відродження, відомий перш за все своїми перекладами текстів Плутарха та Лонга.

Матюрен Реньє — французький письменник XVI століття, автор збірок «Сатири» та «Послання».

Ансільон — родина французьких протестантів, яка після скасування Нантського едикту[122] емігрувала до Німеччини й породила декілька поколінь письменників, істориків та політичних діячів.

Жозеф Прюдом — персонаж твору Анрі-Бонавентура Моньє «Зліт і падіння пана Жозефа Прюдома» (1853). Тип схильного до повчань буржуа, надзвичайно задоволеного собою.

Венсан Вуатюр — французький поет та письменник, одна з фігур преціозної течії[123] в літературі XVII сторіччя. В добу Жуль Верна у ньому вбачали зразкового автора витончених жартів.

Поль-Луї Кур’є — блискучий памфлетист та ерудит, одна з ключових постатей інтелектуальної опозиції легітимістсько-клерикальної реакції після 1815 року.

Шарль Нодьє — один з перших письменників-романтиків Франції, близький за духом до німецького романтизму.

П’єр-Жан Беранже — автор патріотичних пісень ліберального та пронаполеонівського[124] характеру, мав шалену популярність у добу Реставрації.

Сен-Пуан — селище муніципалітету Макон, де був палац Ламартіна.

Жуль Жанен — романіст та критик, друг Етцеля.

Шарль Монсле — журналіст, літератор та гастроном. Автор «Альманаху гурманів», друг Етцеля.

Фредерік Сульє — романіст і драматург, друг Етцеля.

Леон Ґозлан — французький журналіст і літератор, колишній секретар Бальзака, автор романів («Емоції Полідора Мараскена») та комедій. Близький до Етцеля.

Проспер Меріме — в’їдливий коментар Жуля Верна («генерал у тилу»), пов’язаний, очевидно, з прихильним ставленням Меріме до Другої імперії: він був одною з найближчих до імперського двору осіб.

Сент-Бев — незважаючи на те, що в тексті критик згадується в іронічно-презирливому ключі, він, однак, дуже близько товаришував із П.-Ж. Етцелем.

Етьєн Араго — хімік, пізніше — літератор, автор водевілів, переконаний республіканець, після падіння Другої імперії — мер Парижа.

Віктор Кузен — французький філософ, з 1828 року — викладач історії філософії в Сорбонні, згодом — академік, пер Франції та міністр народної просвіти в роки Липневої монархії. Після державного перевороту 2 грудня 1851 року змушений піти у відставку.

П’єр Леру — один з основних мислителів французького соціалізму XIX сторіччя, дуже шанований Гюґо та Жорж Санд. Засновник газети «Глобус», з 1830 року став цікавитися сенсімонізмом, у 1848 році виказував активну громадянську позицію, один із вигнанців після подій 2 грудня 1851 року.

Ернест Ренан — філософ і письменник, з 1862 року — професор івриту в Колеж де Франс[125]. Публікація книжки «Життя Ісуса», в якій автор переміщує Христа в історичний контекст і наділяє його людськими якостями, викликає таку жорстоку реакцію у католицькому середовищі, що у 1864 році Ренан був змушений звільнитися з посади.

Еміль де Жирарден — журналіст, засновник газети «Преса» (1836), блискучий полеміст. Одна з найвидатніших постатей в історії французької журналістики.

Луї Вейо — католицький журналіст та палкий полеміст, дуже шанований за свою непідкупність.

Франсуа Гізо — визначний історик, політичний діяч. З 1840 по 1848 рр. — прем’єр-міністр Людовіка-Філіпа. Його суворе та непохитне ставлення до ліберальної партії, без сумнівів, сприяло кризі 1848 року та падінню Липневої монархії.

Адольф Тьєр — прем’єр-міністр Людовіка-Філіпа з 1836 по 1840 рр. У 1871 році очолив виконавчий комітет, був обраний Президентом тимчасової республіки. Його «Історія Французької революції» (1824-1827), за якою через тридцять років послідувала «Історія Першої імперії», забезпечила йому тривалу славу одного з найвизначніших істориків XIX сторіччя.

Клод-Антуан Норіак — літератор і драматург, один із директорів театру Вар’єте, згодом — директор музичного театру Буф Парізьєн (1867). Він справді є автором твору під назвою «Людська дурість», який вийшов друком у 1860 році, у той час коли Флобер іще виношував проект «Енциклопедії людської дурості», який, ймовірно, зрештою вилився у роман «Бувар і Пекюше»[126].

Альфред Ассолан — автор, зокрема, твору «Пригоди капітана Коркорана», що став класикою підліткової літератури.

Парадоль — безперечно, йдеться про Люсьєна-Анатоля Прево-Парадоля, письменника та політичного есеїста, журналіста, який спочатку займав опозиційну до Другої імперії позицію, а коли змінив свою думку — було надто пізно: дізнавшись про те, що Французька імперія оголосила війну Пруссії, покінчив життя самогубством (сталося це у Вашингтоні, куди його відіслали для виконання обов’язків французького посланника).

Орельєн Шолль — хронікер та романіст. Близький до Етцеля.

Едмон Абу — блискучий та в’їдливий письменник, твори якого, як, наприклад, «Король гір» та «Людина зі зламаним вухом», ми пам’ятаємо й досі. Близький до Етцеля.

Франциск Сарсе — театральний критик газети «Час», упродовж більш ніж сорока років був упізнаваною постаттю в колах паризької інтелігенції. Із самого початку визнаний П.-Ж. Етцелем.

Ернест Фейдо — драматург, поет, романіст, батько водевіліста Жоржа Фейдо.

Жан-Батист Луве де Кувре — романіст і політичний діяч XVIII сторіччя. Автор, зокрема, знаменитого фривольного роману «Пригоди шевальє Фобласа».

Шанфлері (справжнє ім’я — Жуль Юссон) — критик та романіст. Цікава й визначна особистість; з початку 1950-х рр. вступає у боротьбу за реалізм у літературі, а згодом — і в пластичних мистецтвах, у зв’язку з чим підтримує Курбе[127] та публікує есей про братів Лєнен[128]. Перебував у дуже дружніх стосунках з П.-Ж. Етцелем.

Жан Масе — народившись у бідній сім’ї, присвячує себе початковій освіті, згодом, у 1848 році, стає журналістом і розвиває свою концепцію освіти. Перебравшись після подій 2 грудня 1851 року в Ельзас, зустрічається там з Етцелем, спільно з яким у 1864 році засновує «Журнал для Просвіти та Відпочинку». У 1866 році заснував Французьку Лігу Освіти. Автор педагогічного роману «Історія шматочка хліба». Наполегливе вихваляння, до якого вдається Жуль Верн стосовно Масе та, зрештою, усіх інших друзів Етцеля, вочевидь, так і не досягло своєї мети, адже саме в цьому місці рукопису видавець ставить примітку: «Увесь цей парад здається мені суцільним хлоп’яцтвом»...

Жозеф Мері — поет, романіст, плодовитий і часто парадоксальний драматург.

П.-Ж. Сталь — псевдонім самого Етцеля, який, звісно ж, видавав твори під цим іменем дуже «акуратно».

Арсен Уссе — журналіст, критик, романіст. Вигадливий автор та люб’язна людина, він перебував у постійних пошуках гострого слівця. Саме цим і можна пояснити їдкий коментар Верна, що відносить цього автора до когорти преціозних письменників XVII сторіччя.

Поль Бенс, граф де Сен-Віктор — письменник і літературний критик. Був відомий своїм деколи аж занадто пишномовним стилем...

Great Eastern (у рукописі Жуля Верна дивно зазначений як «Great Esthern») — легендарний пакетбот завдовжки у 110 метрів, протягом тривалого періоду залишався найбільшим у світі; у 1865-1866 рр. слугував для прокладення трансатлантичного телеграфного кабелю, який поєднував Європу з Америкою. Саме в той час Жуль Верн здійснив на ньому подорож Атлантичним океаном, що надихнула його на написання роману «Плаваюче місто».

Битва з амалекітами — епізод із Старого Заповіту, Книга Вихід, 17:12.

Пташки Зевксіса — історія про грецького маляра Зевксіса (464-398 до н. е.), яка увійшла у прислів’я. Подейкували, майстерність художника сягала таких висот, що коли він малював гроно винограду, птахи зліталися, щоб подзьобати ягоди.

«Зрештою, він був з Оверні...» — тут треба згадати, що у бульварних п’єсах, а особливо у водевілях, персонажі овернців — рознощики води або продавці вугілля, здебільшого мали розважати публіку своїм акцентом, сільською грубістю та примітивною жадібністю.

«Кобила Роланда...» — наділена усіма чеснотами у прислів’ях, їй не вистачало, як кажуть, тільки... існувати насправді.

Франсуа Понсар — драматург, друг Жуля Етцеля.

Еміль Ож’є — популярний драматург. Автор п’єси «Габріель», що згадується трохи нижче.

Віктор’єн Сарду — драматург (автор «Пані Сан-Жен», «Тоска», а також п’єси «Наші близькі», що згадується трохи нижче).

Теодор Бар’єр — плодовитий водевіліст, автор п’єси «Каліно», що згадувалась вище.

Поль Меріс — літератор та драматург, близький друг Віктора Гюґо.

Оґюст Вакрі — літератор та драматург, брат одного із зятів Віктора Гюґо.

П’єси «Напівсвіт» Дюма-сина, «Габріель» Еміля Ож’є, «Наші близькі» Віктор’єна Сарду в романі Жуля Верна знаходимо цікавим чином «перекрученими»: так автор змальовує смаки публіки у 1960 році. А саме: персонажів жіночої статі він «обертає» на чоловіків і навпаки, відповідно до уявлень феміністичної течії, що на той час активно розвивалася та переконання прибічників якої змушували його здригатися.

Цей механізм «перелицювання» заслуговує на деякі пояснення. Ось ключові елементи інтриги п’єс, переробкою яких займався Великий Драматичний Склад:

— «Напівсвіт» Дюма-сина мала величезний успіх на сцені. Розпусна пані д’Анж затягує у свої тенета простодушного Наньяка, й лише втручання його вірного друга Жалена, колишнього коханця пані д’Анж, рятує бідолаху від згубного зв’язку. Варто зазначити, що на тогочасну публіку справила неабияке враження жартівливо «перекручена» Жуль Верном фраза п’єси: «Світ заміжніх жінок, чиїх чоловіків ніхто ніколи не бачив».

— «Габріель» — комедія Еміля Ож’є, написана александрійським віршем. Габріель, дружина суворого й працелюбного Жульєна Шабрієра, повіреного за професією, вкрай незадоволена своїм шлюбом та страшенно нудьгує з чоловіком. Справа доходить до того, що вона вирішує кинути чоловіка та дітей заради такого собі юного Стефана. Здогадавшись про наміри дружини, повірений виказує водночас велич своєї душі та розважливість як голови родини: він читає винуватцям завуальовану, але красномовну проповідь про біди, що чатують на невірну дружину. Зворушена Габріель відмовляється від своїх планів, виганяє спокусника та падає в обійми свого чоловіка зі словами: «О, батьку родини! О, поете! Я кохаю тебе!»

— «Наші близькі» Віктор’єна Сарду — комедія, яка доволі вигадливо обігрує тему справжньої та фальшивої дружби. Незважаючи на відчайдушні попередження свого друга Толозана, скептичного і, ймовірно, відлюдькуватого лікаря, наївний і товариський Коссад запрошує до свого маєтку у Віль-д’Авре приятелів, із якими він зовсім нещодавно познайомився та яких вважав друзями. Але дуже скоро всі вони починають змагатися у невдячності та грубості щодо господаря, а більше за всіх — юний Моріс, якому дуже вже сподобалась дружина Коссада Сесіль; відбувається пікантна сцена, де Моріс намагається її зґвалтувати, заздалегідь перерізавши мотузку дзвіночка, аби завадити Сесіль покликати по допомогу. П’єса завершується таким собі раптовим поворотом: Коссад, побоюючись невірності дружини, виказує свої наміри покінчити життя самогубством. Тоді за лаштунками лунає постріл... і Коссад повертається, задоволений тим, що вбив лисицю, яка спустошувала його пташник.

«Амазампо, або Відкриття хініну» — п’єса Адольфа Лемуана-Монтіньї, надрукована у 1836 році.

«Життя і думки Трістрама Шенді» — Жуль Верн декілька разів згадує цей твір Лоренса Стерна (1713-1768).

Натяк Жуль Верна стосується, якщо брати сучасні видання, 27 розділу четвертої книги роману, який видався особливо яскравим, адже написаний у найбільш раблезіанському дусі Стерна. Розділ починається так: «— Чорт забирай!... Чорт забирай! — скрикнув Футаторіус...». Пан Футаторіус, ім’я якого приблизно означає «той, хто захоплюється копуляцією», справді впустив із рук ще гарячий смажений каштан, і той впав бідоласі у ширіньку, яку чоловік забув защібнути через свою неуважність... Тепер ми можемо зрозуміти, чому доброчесний Мішель відмовився створювати п’єсу з такої-от вихідної ситуації, як можемо розуміти, до слова, й сповнену здивування нотатку Етцеля на берегах рукопису у цьому місці: «Ви схиблений!»

Хоча про можливість електричного освітлення вулиць говорили ще відтоді, як Даві (1778-1829) уперше використав явище електричної дуги, масове поширення воно отримало тільки з удосконаленням лампи розжарення Едісона, що замінила собою дугові ліхтарі, потужні, але непрості у використанні. Можна зазначити, що у 1861 році електрична дугова лампа, що її живив двигун потужністю у три кінські сили, була у вигляді експерименту встановлена під вхідними воротами Пале-Рояль у Парижі, і буцімто вона освітила площу краще, ніж усі газові ліхтарі, встановлені на ній, разом узяті. Для нічного освітлення під час будівництва готелю Лувра, а згодом — під час роботи над виставкою 1867 року[129] використовували саме дугові прожектори, хоча й досі експериментально. Регулярно електричне освітлення використовується з 1885 року.

Гюстав Флуранс — блискучий університетський викладач; в 1863 році, у двадцятип’ятирічному віці, заступив свого батька на кафедрі природничої історії у Колеж де Франс. У 1871 році брав активну участь у роботі Паризької комуни, вбитий під час збройної сутички із військами Версаля.

Бенуа Фурнерон — інженер і політичній діяч; у 1834 році винайшов гідравлічну турбіну, що носить його прізвище.

Кеклен — родина французьких промисловців.

«...за угорським проектом» — автор кепкує, без сумнівів, над Ференцом Лістом, легендарна майстерність якого кидала виклик здоровому глузду...

«Грекостасіс» — місце на Римському форумі, де збиралися іноземні делегації, що чекали на зустріч у Сенаті.

Луїджі Керубіні — композитор з Флоренції, у 1821 році став директором Паризької консерваторії, найвідоміший твір — опера «Медея».

Франсуа Антуан Абенек — композитор, знаменитий диригент, засновник концертного товариства Паризької консерваторії, який познайомив Францію із симфонічними творами Бетховена.

Ернест Рейєр — ліричний французький композитор, найвідоміший твір — опера «Сігурд».

Жак-Антуан Манюель — французький політичний діяч, депутат, який 1823 року, після виключення з Палати депутатів через запеклі дебати щодо війни в Іспанії, став символом ліберальної опозиції до режиму першої Реставрації.

Максимільєн Фуа — французький генерал, з 1819 по 1824 рр. — депутат. Як і Манюель, став символічним уособленням ліберальної опозиції в часи першої Реставрації.

Джеймс Прадьє — французький скульптор, автор, зокрема, двох муз на фонтані Мольєра в Парижі та творів на міфологічну тематику.

Марк-Антуан Дезож’є — французький водевіліст.

Гаспар Монж — геометр, головний засновник Політехнічної школи.

Антуан Етекс — французький скульптор та архітектор. Автор одного з рельєфів на Тріумфальній арці й численних надгробків: жанр, у якому скульптор розкрив свою майстерність якнайкраще. Автор проекту такого собі «пам’ятника парові», що його мали встановити на площі Європи, біля вокзалу Сен-Лазар...

Франсуа-Венсан Распай — біолог і політичний діяч, республіканець, до 1863 року був у вигнанні.

Луї-Франсуа Клервіль — плодовитий і шанований водевіліст. Найвидатніший твір — оперета «Дзвони Корневіля».

Адольф Деннері — плодовитий автор мелодрам («Двоє сиріт»), у 1875 році адаптував до сцени роман Жуля Верна «Навколо світу за вісімдесят днів».

Казимир Делавіньї — драматург, головні твори — опери «Сицилійські вечірні» (1819) та «Марино Фальєро» (1829).

Есташ Бера — французький шансоньє.

Еміль Сувестр — літератор, романіст і драматург.

Едуар Плув’є — драматург.