«Париж двадцятого століття» — назва, що для дослідників творчості Жуля Верна стала, так би мовити, міфічною. Роман молодого Верна з дуже привабливою тематикою тривалий час залишався невиданим. За відсутності рукопису та бодай якоїсь інформації про зміст роману, можна було б поставити під сумнів саме його існування, і текст ризикував би бути вилученим із вернівської бібліографії, якби син Жуля Верна не вжив застережних заходів і не опублікував перелік невиданих творів батька.
І справді, після смерті Жуля Верна, що настала 24 березня 1905 року, одним із нагальних питань, які мав вирішити Мішель Верн, цілком можливо, до слова, за порадою Етцеля-сина, стала якомога швидша публікація списку невиданих творів, що їх залишив батько, щоб у подальшому його не звинуватили у присвоєнні собі цих текстів та використанні імені знаменитого письменника. З такою метою він надіслав журналістові Емілю Берру, який, до речі, був особисто знайомий із Жулем Верном, листа, датованого 30 квітня 1905 року. Цей лист, що має в собі повний перелік невиданих творів письменника, був опублікований в газетах «Фігаро» від 2 травня, «Тан» від 3 травня, «Ле Меморіаль д’Ам’єн» від 4 травня, «Ле Монд елеган» (газети Ніцци) від 7 травня, «Ле Пті Репюблікен дю Міді» (місто Нім) від 8 травня, «Ле бьєн пюблік» (місто Гент) від 10 травня, «Ле Кур’є Репюблікен» (місто Тур) від 12 травня, «Ле Попюлер» (місто Нант) від 14 травня та ще в декількох джерелах масової інформації, назви яких, можливо, пропущені у цьому довгому переліку.
У цьому разі нас цікавлять такі рядки з листа Мішеля Верна: «[...] Посмертні тексти мого батька можна розділити на три частини [...] Друга частина складається з двох творів, що, цілком вірогідно, були написані раніше за серію „Незвичайних подорожей“, але можуть бути доволі цікавими у тому сенсі, що вони, схоже, є своєрідним вступом до неї. Один з них називається „Подорож до Англії та Шотландії[130]“; другий — „Париж двадцятого століття“».
Біографи Жуля Верна часто згадували цей останній твір, не будучи, однак, безпосередньо з ним знайомими. Приміром, у переліку «Творів Жуля Верна», що його склав Шарль Лемір, ам’єнський друг письменника, у грандіозній його біографії[131], «Париж двадцятого століття» згадується серед творів, написаних до роману «П’ять тижнів на повітряній кулі». Відомий фахівець з творчості Жуля Верна Корнелій Ґеллінг у першому випуску «Бюлетеня Жуля Верна» (листопад 1935 р.) згадує роман «Париж двадцятого століття» серед неопублікованих творів письменника.
На тому все і закінчилося б, якби у 1986 році в приватних архівах спадкоємців видавця Етцеля мені не пощастило знайти листа, яким видавець повідомляє Жулю Верну про відмову опублікувати «Париж двадцятого століття». Цей лист став підтвердженням того, що роман цей і справді існував, хоча якимось чином зник, а серед рукописів, що їх передала родина Верн містові Нанту 1980 року, його не було.
Знайдений у сейфі Мішеля Верна, який вважали порожнім і ключі від якого загубили, сьогодні роман з’являється на світ, кидаючи нове світло на літературну спадщину автора.
П’єр-Жуль Етцель, із здатністю якого вгледіти в творі шедевр годі й сперечатися (саме він, єдиний з усіх паризьких видавців, до яких звертався Жуль Верн, погодився опублікувати його «П’ять тижнів на повітряній кулі»), відхилив роман «Париж двадцятого століття». Написані олівцем примітки, зауваження та аргументи видавця знаходимо на берегах рукопису та у листі (який є надзвичайно важливим для розуміння його погляду), що він надіслав Верну, ймовірно, наприкінці 1863 або на початку 1864 року. Якщо лист містить у собі офіційну відмову в публікації книжки, то нотатки, залишені на берегах рукопису, подекуди, здавалося б, мають на меті виправити або покращити текст з огляду на його видання, тоді коли в інших випадках вони свідчать, навпаки, про тверде рішення не видавати роману. Не буду втомлювати вас усіма ремарками Етцеля, обмежусь лише найбільш значущими з них.
Етцель виправляє тексти з першого ж рядка: йому не подобаються неологізми Верна. Назва першого розділу («Генеральне Товариство просвітницького Кредиту») викликає у видавця таке зауваження (стосовного слова «просвітницького»): «слово неприємне — неслушне — особливо для початку. Тут воно ніби якась перешкода. Це слово могло б бути у Фур’є. Уникати неологізмів на початку».
Зауваження видавця часто ґрунтуються на недостатній цікавості, що її має, на думку Етцеля, рукопис Жуля Верна: «перший розділ не викликає цікавості»; «мені це не підходить»; «як на мене, усе це аж ніяк не весело»; «тут нема щастя»; «увесь цей парад здається мені суцільним хлоп’яцтвом»; «усе надто скупчено. Ані відчуття міри, ані смаку». Але одного разу Етцель виказує жорсткішу критику. Заголовок «Застібни вже свої штани!», що його придумав Жуль Верн для п’єси, яку мали розвинути службовці «Великого Драматичного Складу», змушує ошелешеного видавця написати «ви схиблений!» Етцель зауважує також, що Верн надто часто використовує формулювання «іl fit» замість «іl dit» та занотовує (стосовно головного героя Мішеля): «іl fait toujours»[132]!
Поки бачимо лише ремарки, які могли б змусити нас зробити припущення щодо наміру видавця удосконалити рукопис молодого автора. Але інші нотатки вказують швидше на відмову: «Мій любий друже, ці довгі діалоги — зовсім не те, що ви думаєте. Вони ніби вимушені, вони не випливають із обставин. Такий стиль притаманний, скажімо, Дюма, він би згодився в якомусь пригодницькому романі. А тут він втомлює»; «Від усього цього тхне поганеньким журналізмом. Це не дотягує до вашого задуму». І ще таке: «ваш Мішель зі своїми віршами — просто дурень. Чому він не може тягати вантажі та залишатися при цьому поетом?»; «Усе марно: ця критика, ці гіпотези — все це не цікаво»; «Ні, ні, у вас не вийшло. Почекайте років зо двадцять, щоб написати цю книжку. Ви і ваш Мішель, який хоче одружитися у дев’ятнадцять років». До речі, ця остання фраза виявилася пророчою, оскільки син Жуля Верна, якого звали, як і головного героя «Парижа двадцятого століття», Мішелем, пішов з батьківського дому у віці дев’ятнадцяти років заради того, щоб одружитися з одною акторкою! Інше зауваження Етцеля ще різкіше: «сьогодні у ваші пророцтва не повірять», і найгірше з того, що можна почути від видавця: «це нікого не зацікавить».
На берегах рукопису є примітки самого Жуля Верна, на кшталт «розвинути» або «деталізувати», і це дозволяє припустити, що спершу мова йшла про роботу над текстом з метою подальшої його публікації.
Однак відмова була настільки категоричною, що Жуль Верн не наважувався більше запропонувати видавцеві цей роман. Офіційна відмова була висловлена Етцелем у листі без дати, який був написаний, вірогідно, наприкінці 1863 або на початку 1864 року. Ось уривки з нього[133]:
«Мій любий Верне, я віддав би усе на світі за те, щоб не писати вам сьогодні. Ви взялися за неможливе завдання — і впоралися з ним не краще, аніж ваші попередники в аналогічній справі. Це набагато гірше за „П’ять тижнів на повітряній кулі“. Якщо ви перечитаєте себе через двадцять років — ви зі мною погодитеся. Це схоже на погану журналістику; до того ж тему ви вибрали невеселу.
Я не сподівався на ідеальний твір; повторюю вам: я знав, що ви кидаєте виклик неможливому, але я очікував на щось краще. У тексті нема жодного вирішеного стосовно серйозного майбутнього питання, жодної критики, яка б не повторювала уже кимось зроблену та неодноразово перероблену карикатуру, і що мене дивує, так це те, із яким запалом, немов вас підштовхував на це диявол, ви взялися за таку болісну, таку неживу тему...
[...] Мені прикро, справді прикро через те, що я маю вам сказати — публікацію цього роману я вважав би справжньою катастрофою для вашого імені. Читачі могли б подумати, що „Повітряна куля“ — всього лише щаслива випадковість. Але я маю „Капітана Гатераса“, а тому можу сказати, що випадковістю є саме цей невдалий рукопис, але ж читачі про те не дізнаються [...].
Про те, на чому я, як я вважаю, знаюся, — тобто про літературу, тут немає нічого нового, — ви пишете, ніби світська людина, яка має до неї незначний стосунок; ніби людина, яка була присутня на всіх прем’єрах і тепер із задоволенням висловлює загальновідомі істини. Це не є ані схваленням, ані критикою. Це варто зазначити.
Ви недостатньо дозріли для цієї книжки, ви перепишете її за двадцять років. [...]. У тексті немає нічого, що суперечило б моїм переконанням або почуттям. Мене відштовхує сама лише література, майже у кожному рядку нижча за все те, на що ви здатні.
Ваш Мішель — просто бовдур, інші персонажі не кумедні — часто навіть неприємні [...].
Чи маю я рацію, дороге моє дитя, коли ставлюся до вас як до сина: суворо, але зичачи вам тільки добра?
Чи відвернуть мої слова ваше серце від того, хто наважується так суворо вас попередити?
Сподіваюсь, що ні, — однак знаю, що не раз помилявся у здатності людей сприймати щиру пораду [...]».
Оскільки цей лист зберігався у приватних архівах видавця Етцеля у вигляді чернетки, ніхто не може знати, чи вносив автор до нього якісь поправки, перш ніж надіслати Жулю Верну. До того ж відповідь Верна, якщо вона й існувала, втрачена, і дізнатись про те, як він відреагував на лист, тепер уже не видається можливим. Загальний спосіб, у який він у період з 1863 по 1870 рр. сприймав зауваження Етцеля[134], спонукають мене до думки, що він, певно, хоч-не-хоч проковтнув цю відмову без особливих нарікань.
Як можна трактувати таку відмову видавця у наш час? Відповісти на це запитання категорично видається завданням не з простих, оскільки ми маємо два елементи, що свідчать на користь роману і про які видавець тоді не міг знати. З одного боку — нам відомо, ким став Жуль Верн після публікації роману «П’ять тижнів на повітряній кулі» (і, як наслідок, усі наявні у «Парижі двадцятого століття» елементи вернівського світу цікавлять та приваблюють нас ще дужче); з іншого боку ми знаємо Париж двадцятого століття, і порівняння існуючих реалій зі світом, створеним надзвичайною інтуїцією молодого Верна, не може нас не дивувати. До того ж Етцель, очевидно, був дуже добре обізнаний зі смаками своїх читачів, і йому були знайомі аналогічні спроби, що їх робили до Жуля Верна інші письменники [у своєму листі до Верна видавець пише: «Ви взялися за неможливе завдання — і впоралися з ним не краще, аніж ваші попередники в аналогічній справі»). Не треба забувати, що «Париж двадцятого століття» орієнтувався на дорослу аудиторію і не був комічною забаганкою на кшталт, приміром, творів Альбера Робіда, які той написав кількома роками пізніше («Двадцяте століття», «Електричне життя» і т.д.). У представленому тексті персонажам Верна бракує достовірності (недолік, що у деяких персонажах письменника повторюватиметься протягом усієї його літературної кар’єри). Ймовірно, Етцель відчув, що має справу з текстом, який позиціонує себе як щирий, серйозний, ба навіть трагічний твір, авторові якого цього разу забракло таланту та який, хай там як, не відповідав літературному образу, створюваному видавцем для молодого письменника.
Як ми вже бачили трохи вище, Мішель Верн вважав, що роман «Париж двадцятого століття» був написаний іще до зустрічі батька з Етцелем. Це мало б означати, що після публікації «П’яти тижнів на повітряній кулі» (17 січня 1863 року) автор запропонував видавцеві написаний раніше твір. Але ж якщо уважно прочитати наведений вище уривок листа з відмовою Етцеля, написаного, очевидно, у період часу між публікацією «П’яти тижнів» («Це набагато гірше за „П’ять тижнів на повітряній кулі“ [...] Читачі могли б подумати, що „Повітряна куля“ — всього лише щаслива випадковість [...]») та роману «Подорожі і пригоди капітана Гатераса» («Але я маю „Капітана Гатераса“ [...]»), що його почали друкувати 20 березня 1864 року у першому випуску Етцелівського «Журналу для Просвіти та Відпочинку», це наштовхує на думку про те, що рукопис роману «Париж двадцятого століття» не датується періодом до зустрічі Верна з Етцелем. Прочитаймо ще раз уривок з листа: «Що мене дивує, так це те, із яким запалом, немов вас підштовхував на це диявол, ви взялися за таку болісну, таку неживу тему». Аби Етцель мав змогу написати слова «із яким запалом, немов вас підштовхував на це диявол», він повинен був знати, скільки часу Жуль Верн присвятив написанню цього твору. Ймовірно, кількома місяцями раніше (після публікації «П’яти тижнів...») Верн запропонував Етцелю свій проект; загалом видавець на нього погодився, а невдовзі після цього (на думку Етцеля — надто швидко) Верн уже передав йому готовий рукопис.
Хай там як, але рукопис містить у собі історичні елементи (дати, політичні події), які не дозволяють нам стверджувати, що роман був написаний до 1863 року. До слова, саме ця дата фігурує в рукописі стосовно Громадянської війни у Сполучених Штатах Америки.
Серед усіх текстів Жуля Верна, що з’явилися на світ після 1863 року, найбільше аналогій з романом «Париж двадцятого століття» має, без сумнівів, коротка жартівлива новела «Ідеальне місто»[135], незважаючи на глибоку різницю між двома цим творами. Перший з них — роман, що його дії відбуваються у 1960-х роках і в якому, по суті, йдеться про майбутнє; другий є фантастичною розповіддю, у якій прогулянка автора своїм гарним містечком Ам’єн у 2000 році є своєрідним засобом висвітлення недоліків міста у 1875 році. Майбутній міський радник[136] таким чином розважається і веселить свою аудиторію. Однак Жуль Верн явно черпає ідеї для своєї промови з рукопису «Парижа двадцятого століття», якому відмовили у публікації: автор був упевнений у тому, що з ним більше нічого вдіяти не можна.
Ось деякі приклади таких аналогій:
«Париж двадцятого століття»:
«Ходять чутки, що на підставі рішення, прийнятого генеральною асамблеєю акціонерів, з 1962 навчального року філологічні факультети буде ліквідовано. [...] Кому є діло до цих греків і латинян, придатних хіба що до того, аби позичити термінам сучасної науки декілька коренів! [...]»
«Ідеальне місто»:
«Ось уже принаймні сто років, як у Ліцеях не викладають ані латини, ані грецької! Програму освітніх закладів обмежили вивченням суто техніки, торгівлі та промисловості! [...]»
«Париж двадцятого століття»:
«— А вчора! Буквально вчора! Horresco referens, вгадайте, друзі мої, якщо, звісно, наважитесь, як інший переклав такий рядок з четвертої книги Георгік:
immanis pécans custos...
[...]
Gardien d’une épouvantable pécore»
«Ідеальне місто»
«Чи знаєте ви, як у контрольному перекладі для іспиту на ступінь бакалавра найсильніший кандидат переклав:
Immanis pécans custos?
— Ні.
— А так: Gardien d’une immense pécore[137]».
До слова, одна з новел юнацького періоду Жуля Верна, «Маркіз Ансельм де Тійоль одружується»[138], яка тривалий час залишалася невиданою, містить безліч цитат із поезій Вергілія, що їх згадує юний маркіз під час бесід зі своїм наставником Назоном Параклетом.
Разом з тим рядок «immanis pécaris custos, immanior ipse», певно, вельми подобався Жулю Верну, адже письменник втретє використовує його в XXXIX розділі роману «Подорож до центру Землі» [у доповненій його версії 1867 року), в епізоді, коли посеред стада гігантських чотириногих створінь дослідникам центру Землі вбачається геть неймовірна жива істота.
Але повернемося до «Ідеального міста». В цьому оповіданні знаходимо тему електричного концерту, що фігурує також у XVI розділі роману «Париж двадцятого століття», лише з тією різницею, що якщо у першому з названих творів, в епізоді, коли піаніст давав концерт у Парижі, «його інструмент електричними проводами було під’єднано до піаніно Лондона, Відня, Рима, Петербурга, Пекіна» і, звісно ж, Ам’єна, тоді як у другому «Двісті піаніно, за угорським проектом поєднані між собою за допомогою електричного струму, водночас слухались руки одного-єдиного музиканта!» І все це — перед десятитисячною аудиторією та з «оглушливим гуркотом». У першому випадку, як бачимо, мова йде про передачу музики на відстані; у другому — про підвищення потужності самого музичного інструмента.
«Париж двадцятого століття» та «Ідеальне місто» пов’язані між собою іще двома музичними темами: засиллям какофонічної музики, що бере гору над музикою традиційною, та натхненних наукою музичних пасажів («Тілор’єна, або Фантазія на тему Перетворення карбонатної Кислоти на Рідину» у «Парижі двадцятого століття» та «Фантазія квадрату гіпотенузи ля мінор» в «Ідеальному місті»).
Два інші вернівські міста, які ми могли б порівняти з описом Парижа в представленому творі, — це Мільярд-Сіті в романі «Плавучий острів» (1895) та Центрополіс (або Юніверсал-Сіті, згідно з виданнями) в новелі «У році 2889[139]», що її написав Мішель Верн за згодою батька і яку той пізніше передивився.
Дія роману «Плавучий острів» розгортається у невизначену епоху («Протягом цього року — важко визначити, якого саме в найближчі три десятиліття», розділ I[140]). Мільярд-Сіті, столиця Стандарт-Айленду, штучного острова мільярдерів, має кілька паралелей із «Парижем двадцятого століття» (приміром, «електричні ліхтарі», що заливають вулиці своїм світлом, розділ VII]. Проте вважаємо за необхідне зазначити, що цей роман був написаний приблизно тридцятьма роками пізніше за «Париж двадцятого століття».
Американська метрополія 2889 (або 2890] року, Центрополіс (Юніверсал-Сіті] також подеколи нагадує Париж у двадцятому столітті, але час, коли відбуваються події цього твору, настільки віддалений від реальності, що автор наважується змалювати такі винаходи й описати такі ситуації, які у 1960 році видалися би йому маловірогідними (приміром, небо, що його розсікають тисячі аеромобілів та аероомнібусів, колонізована Сполученими Штатами Великобританія]. Проте картина двадцятого століття, представлена Жулем (та Мітелем] Верном, у цьому разі аж ніяк не песимістична, на противагу картині Парижа 1960 року.
Усе це свідчить про те, що письменник не забув про рукопис «Парижа двадцятого століття». Він згадав про нього, для прикладу, коли у 1899 році писав свій роман «Подорож стипендіатів», надрукований у 1903 році. Перший розділ містить таку собі наукову метафору, яку знаходимо також у першому розділі «Парижа двадцятого століття»: «Збуджені овації запаленої швидкістю оратора публіки не вщухали» («Подорож стипендіатів»]; «його поквапливу манеру говорити можна було порівняти з крилом повітряного двигуна, що обертається з неймовірною швидкістю; спинити цей потік слів під підвищеним тиском здавалося неможливим» («Париж двадцятого століття»]. В обох наведених уривках йдеться про церемонію вручення нагород.
І все ж таки роман «Париж двадцятого століття» не можна назвати прелюдією до подальшої творчості письменника тільки тому, що якісь моменти у ньому нагадують інші твори Жуля Верна. Однак саме він дозволяє відчути, як народжується своєрідний вернівський стиль, у якому, без сумнівів, присутні свої вади та невправності, але й свої беззаперечні достоїнства. Уже тут відчувається любов Верна до численних перераховувань (громадських закладів, письменників, поетів, учених, музикантів), котрі згодом переростатимуть в переліки назв риб, комах, рослин, що їх юні читачі «Неймовірних подорожей» подекуди волітимуть пропустити, а інші, навпаки, високо цінуватимуть за їхні поетичні якості. У цьому творі вже помітне вернівське почуття гумору. А головне — відчувається здатність так відтворити реалії доби, щоб ми змогли угледіти в них контури майбутнього.
Найцікавішим у «Парижі двадцятого століття», на мою думку, є те, що цей твір є, якщо можна так висловитись, енциклопедію вернівського мислення на стадії його формування, що дозволяє взяти під сумнів подальші твердження деяких критиків. Приміром, письменнику закидали, що він, за вдачею оптиміст у тому, що стосується долі людства та наукового прогресу, внаслідок різних життєвих обставин нібито перестав ним бути: війна 1870 року[141], родинні проблеми (не надто щасливий шлюб та надзвичайно важкий характер сина, особливо в період 1877-1887 рр.), замах на вбивство у 1886 році[142], смерть Етцеля[143], а також таємничої коханки Верна: усе це буцімто спричинилося до того, що наприкінці свого життя письменник навернувся до песимізму, яким просякнуті його останні твори.
Однак текст «Парижа двадцятого століття», суто автобіографічного роману ранніх років творчості Жуля Верна, свідчить про протилежне. Молодий Верн, утілившись в образі головного героя Мішеля, пише вірші, шукає видавця та має трагічне бачення людських стосунків та суспільства загалом: за вийнятком декількох друзів, ми в цьому світі самотні (епізод із продавцем квітів у XVI розділі здається мені в цьому сенсі дуже символічним). Отже, песимізм у творах Верна присутній із самого початку, ба більше — він є сталою складовою жуль-вернівського мислення, яка подеколи дається взнаки впродовж усієї його творчої кар’єри. Втім, хай там як, але у «Парижі двадцятого століття» цей песимізм розбавлено переможним і невпинно життєдайним гумором. Автор закликає читача кинути власний критичний погляд на довколишній світ.