Париж двадцятого століття

Розділ XII Що Кенсоннас думає про жінок

Наступної ночі Мішеля опосіло прекрасне безсоння; навіщо спати? Краще вже мріяти наяву, чим юнак і займався сумлінно до самого світанку; думки його сягай найвищих поетичних висот.

На ранок юнак, як завжди, прийшов на роботу, піднявся на гору Великої Книги. На нього вже чекав Кенсоннас. Мішель потиснув, або, радше, із силою стиснув другові руку; проте багатослівним не був; він одразу із запалом узявся до диктування.

Кенсоннас подивився на нього, але Мішель відвів погляд.

«Тут щось не те, — подумав музикант, — якийсь він сьогодні дивний! Ніби щойно повернувся із теплих країв!»

Так і минув день: Мішель диктує, Кенсоннас записує, й обидва потай спостерігають один за одним. Наступного дня нічого не змінилося: друзі не перекинулися й словом.

«Не обійшлося без кохання, — промайнуло в голові піаніста. — Хай трохи звикне до своїх почуттів; він заговорить пізніше».

На третій день Мішель раптово перервав Кенсоннаса прямо посеред чудової великої літери.

— Друже, що ти думаєш про жінок? — спитав він, червоніючи.

«Отак уже краще», — подумав піаніст, не відповівши.

Мішель повторив своє запитання, червоніючи іще сильніше.

— Синку мій, — відказав Кенсоннас із поважним виглядом, перериваючи свою роботу, — наші, чоловічі, погляди на жінок дуже різні. — Зранку я думаю про них геть не так, як ввечері; весна навіює мені з цього приводу зовсім не такі думки, як осінь; на мої судження можуть значною мірою вплинути дощ або гожа днина; зрештою, моє ставлення до жінок тісно пов’язане навіть із травленням.

— Це не відповідь, — заперечив Мішель.

— Дозволь мені, синку, відповісти запитанням на запитання. Ти віриш у те, що на землі ще залишилися жінки?

— Так, я в це вірю! — вигукнув юнак.

— І ти інколи їх зустрічаєш?

— Кожного дня.

— Для початку роз’яснімо, — продовжив піаніст, — мова не йде про ті більш-менш жіночні створіння, мета яких полягає у продовженні людського роду і яких скоро замінять машинами на стисненому повітрі.

— Ти все жартуєш...

— Друже мій, це обговорюють серйозно, але є й ті, кому така ідея не до вподоби.

— Досить уже, Кенсоннасе! — благав Мішель. — Будьмо серйозними!

— Нізащо! Будьмо веселими! Але я повертаюсь до того, що казав: жінок більше не існує; це зникла порода, як мопси й мегалентеріуми!

— Але прошу тебе!

— Дозволь мені продовжити, синку; я думаю, що жінки існували раніше, у давно минулу епоху; давні автори описують їх доволі точно; вони навіть наводять приклад найдосконалішої з-поміж них: Парижанки. Судячи з архівних текстів і тогочасних гравюр, то було премиле створіння, яке не мало рівних на світі; вона поєднувала в собі найдосконаліші пороки й найпорочніші досконалості; вона була жінкою у повному значенні цього слова. Але з часом кров її збідніла, порода виродилась, і фізіологи у своїх записах констатували цей прикрий декаданс. Ти колись бачив, як із гусені народжується метелик?

— Так, — відповів Мішель.

— Так от, — продовжив Кенсоннас, — сталося навпаки; метелик перетворився на гусінь. Легка хода Парижанки, її граційна постава, розумний і ніжний погляд, приємна усмішка, невеличка округлість, що так їй пасувала, поступилися місцем довгим, щуплявим, сухим, виснаженим, змарнілим, змореним формам, удаваній невимушеності, послідовній і водночас пуританській. Форми стають пласкими, погляд похмурішим, суглоби втрачають гнучкість; жорсткий і суворий ніс нависає над стоншеними й запалими губами; кроки ширшають; ангел геометрії, колись такий щедрий на привабливі округлості, залишив жінці строгість прямої лінії й гострих кутів. Француженка перетворилася на американку; вона із серйозним виглядом говорить про серйозні речі, вимогливо ставиться до життя, верхи їздить на схудлому хребті моралі, одягається погано, без смаку, й носить корсети з оцинкованого заліза, що можуть витримати найвищий тиск. Сину мій, Франція втратила свою істинну перевагу; у галантні часи Людовіка XV жінки розпестили чоловіків; але відтоді самі стали мужикуваті: вони не гідні більше ані уваги митця, ані зацікавлення коханця!

— Еге ж, продовжуй в тому ж дусі!

— Так-так, — відповів Кенсоннас, — ти посміхаєшся! Думаєш, що зможеш мене переконати! У тебе вже напоготові твій маленький виняток із загального правила! Тоді спробуй, от і все! Але я наполягатиму на своєму. І піду ще далі! Жодна жінка, хоч би до якого класу вона належала, не уникла цієї деградації породи! Гризетка щезла; куртизанка, яка стала безбарвною утриманкою, тепер живий доказ безжальної аморальності, але завдяки своїй організованості й ощадливості вона збиває величезні статки: більше ніхто не розоряється заради неї! Розорятися? Даруйте! Це слово застаріло! Усі й усе тільки збагачуються, синку, окрім тіла і людського духу.

— Отже, ти стверджуєш, що у наш час зустріти жінку неможливо? — запитав Мішель.

— Звісно, так! Хіба що їй уже за дев’яносто п’ять; останні із них померли разом з нашими бабцями. Однак...

— О! Значить, є однак?

— Їх ще можна зустріти у передмісті Сен-Жермен; у цьому маленькому куточку величезного Парижа й досі вирощують цю рідкісну рослину, цю puella desiderata[88], як сказав би твій викладач; але тільки там і ніде більше.

— Отже, — відповів Мішель, іронічно посміхаючись, — ти вперто відстоюєш свою думку про те, що жіноча порода зникла.

— Ех, синку мій, видатні моралісти дев’ятнадцятого сторіччя уже передчували наближення такої катастрофи. Бальзак, який добре знався на цьому питанні, говорить про це у своєму знаменитому листі до Стендаля: жінка, — пише він, — це Пристрасть, а чоловік — Дія; саме тому чоловік боготворив жінку. Зараз же вони обоє — Дії, й відтоді у Франції більше немає жінок.

— Гаразд, — мовив Мішель, — а що ти можеш сказати про шлюб?

— Нічого хорошого.

— І все-таки?

— Я більше схиляюся до шлюбу інших, аніж до власного.

— Отже, ти ніколи не одружишся.

— Ні, аж поки для винесення судового рішення щодо подружньої зради не буде створений той горезвісний трибунал, що його вимагав ще Вольтер: шестеро чоловіків і шестеро жінок з одним гермафродитом, голос якого був би вирішальним у разі рівного розподілу.

— Добре, годі жартів.

— Я не жартую; тільки так будуть забезпечені якісь гарантії! Пам’ятаєш, що сталося два місяці тому, на процесі з розгляду подружньої зради, який пан де Кутане влаштував своїй дружині?

— Ні.

— Тоді слухай: суддя спитав у пані де Кутане, чому вона забула про свій подружній обов’язок. «У мене погана пам’ять», — пролунала відповідь. І суд її виправдав! Еге ж! Така відповідь і справді заслуговує на виправдання!

— Облишимо пані де Кутане, — перебив друга Мішель, — і повернемося до шлюбу.

— Синку мій, ось єдина істина щодо цього питання: молодий хлопець завжди може одружитися, а одружений уже ніколи не стане молодим. Ось тобі й величезна різниця між парубком та чоловіком сімейним.

— Кенсоннасе, скажи, що конкретно ти маєш проти шлюбу?

— Що конкретно я маю проти шлюбу? Та ось що: у часи, коли сім’я все більше має тенденцію до розвалу, коли особисті інтереси штовхають кожного з подружжя на різні шляхи, коли бажання збагатитися за будь-яку ціну вбиває справжні почуття, шлюб здається мені героїчним непотребом; раніше, якщо вірити авторам минулого, все було цілком інакше; гортаючи старі словники, ти здивувався б таким словам, як пенати, лари, родинне вогнище, родинне коло, супутниця життя тощо; але ці вирази вже давно зникли разом із поняттями, які позначали. Ними більше не користуються; очевидно, раніше подружжя (до речі, ще одне застаріле слово) було одним цілим; тоді згадували такі слова Санчо: порада жінки — не бозна-що, але треба бути божевільним, аби до неї не дослухатися! І до неї дослухалися. Тепер порівняй із тим, що відбувається зараз: сучасний чоловік живе далеко від дружини, він проводить увесь свій час у Клубі: там він снідає, працює, вечеряє, грає, спить. Щодо пані, то вона займається своїми справами. Пан вітає її, мов незнайомець, якщо випадково зустріне на вулиці; час від часу він заходить до неї у гості, скажімо, по понеділках і середах; інколи пані запрошує його на вечерю, рідше — провести разом вечір; зрештою, вони зустрічаються так зрідка, бачаться так зрідка, говорять так зрідка й називають один одного на «ти» так зрідка, що мимохіть ставиш собі доволі логічне запитання: як на цей світ ще з’являються спадкоємці?

— Напевно, твоя правда, — погодився Мішель.

— Це абсолютно точно, сину мій, — запевнив Кенсоннас, — зараз ми повторюємо тенденцію, характерну для минулого сторіччя, коли намагалися народжувати якомога менше дітей; матері засмучувались, якщо дочки вагітніли зарано, а їхні молоді чоловіки були у відчаї від такої своєї незграбності. Відтак у наш час кількість законних дітей значно зменшилась порівняно з кількістю байстрюків; останні становлять уже вражаючу більшість; скоро вони стануть господарями Франції, а тоді вже приймуть закон, що забороняє встановлення батьківства!

— Це видається мені очевидним, — відказав Мішель.

— Отже, зло, якщо вже йдеться про нього, — продовжив Кенсоннас, — існує в усіх класах суспільства; зауваж, що старий егоїст на кшталт мене аж ніяк не засуджує такого стану речей, він отримує з нього користь; але я хочу тобі пояснити, що шлюб — це більше не означає «родина», і що Гіменеєвого смолоскипа[89]вже недостатньо, як раніше, для того, щоб прогодувати сім’ю.

— А якщо, припустімо, з якоїсь неможливої... добре-добре: неймовірної причини ти все ж таки захотів би одружитися?

— Любий мій, спочатку я збив би собі мільйони, як і всі інші; аби тягти цей грандіозний жереб удвох, потрібні грошенята; дівчина уже не виходить заміж, якщо в батьківській скрині немає відповідної кількості золота, і Марія-Луїза[90] зі своїми нещасними двомастами п’ятдесятьма тисячами франків приданого не знайшла б тепер жодного банкірського синочка, що волів би з нею одружитися.

— А якщо б це був якийсь там Наполеон?

— Наполеони у наш час — рідкість, синку.

— Отже, наскільки я розумію, думка про власне весілля не надто тебе приваблює?

— Аж ніяк.

— А як щодо мого?

«От і добалакались», — подумав піаніст, не відповівши.

— Ну то що, — спитав юнак, — ти мовчиш?

— Я дивлюся на тебе, — відповів Кенсоннас із серйозним виглядом.

— І ти...

— Думаю, як би тебе краще зв’язати.

— Мене?

— Так, дурню! Божевільний! Що з тобою буде?

— Я стану щасливим! — відповів Мішель.

— Нумо поміркуймо. Або ти маєш геніальні здібності, або не маєш! Якщо тобі не подобається це слово, най буде просто «талант». Якщо у тебе немає таланту, ви обоє помрете у злиднях. Якщо ж він у тебе є — постає інша проблема.

— Як це так?

— Дитя моє, тобі, отже, не відомо, що геній, та й просто талант — це хвороба, і дружина митця повинна змиритися з роллю доглядальниці хворого!

— То й що! Я знайшов...

— Сестру милосердя? То їх не існує! — перебив Кенсоннас. — Зараз можна знайти тільки кузинок милосердя, та й то!

— А я знайшов, кажу тобі! — із запалом вигукнув Мішель.

— Жінку?

— Так!

— Дівчину?

— Так!

— Янгола?

— Так!

— То вискубай йому крила, синку, й зачини у клітці, а як ні — відлетить!

— Послухай, Кенсоннасе, мова йде про добру, хорошу, ніжну...

— І багату?

— Бідну! Майже безпорадну. Я бачився з нею всього лише один раз...

— Як багато! Краще було б, якби ви бачились трохи частіше...

— Не кепкуй, друже; це онука мого старенького викладача; я шалено її кохаю, втрачаю від неї голову; ми розмовляли так, ніби знайомі з дитинства; вона покохає мене! Це янгол!

— Ти повторюєшся! Сину мій, Паскаль сказав, що людина — ніколи ані янгол, ані звір! То що ж! Ви зі своєю лялечкою... зводите його теорію нанівець!

— Ох, Кенсоннасе!

— Заспокойся! Ти не янгол! Чи це можливо! Він! Закоханий! У дев’ятнадцять років думати про те, що залишається дурницею і в сорок!

— Коли кохання взаємне — це щастя! — заперечив юнак.

— Отакої! Замовкни вже! — крикнув піаніст. — Замовкни! Ти виводиш мене із себе! Жодного слова, або я...

Цієї миті Кенсоннас, направду дуже роздратований, щосили стукнув по незаплямованих сторінках Великої Книги.

Дискусія на тему жінок і кохання, звісно, може тривати вічно, й друзі могли сперечатися до вечора, якби не сталася жахлива пригода, наслідки якої могли бути непередбачуваними.

Жваво жестикулюючи, Кенсоннас незграбно зачепив великий сифоноподібний апарат, у якому зберігалися різнокольорові чорнила, й червоні, жовті, зелені та сині патьоки розповзлися, немов лавові потоки, по сторінках Великої Книги.

Кенсоннас не міг стримати крику; від його відчайдушного волання затремтіли стіни кабінету. Можна було подумати, що Велика Книга завалилася!

— Нам кінець, — мовив Мішель не своїм голосом.

— Це точно, сину мій, — відказав Кенсоннас. — Повінь уже близько: рятуйся хто може!

Але в цю мить у дверях зали бухгалтерії з’явилися пан Касмодаж та кузен Атаназ. Банкір попрямував до місця катастрофи; він був ошелешений; він відкривав рота й не міг вимовити жодного слова; гнів душив його!

І на це були причини! Цю чудову книгу, де фіксувалися численні операції банківського дому, — залило брудом! Цю дорогоцінну збірку фінансових процедур — заплямовано! Цей істинний атлас, що містив у собі весь світ, — заражено! Цю величну пам’ятку, яку в святкові дні консьєрж демонстрував усім охочим, — знеславлено, збезчещено! Зганьблено! Зіпсовано! Втрачено! Її хранитель, людина, якій доручили таку місію, не виправдав висловленої йому довіри! Священик власними руками спаплюжив вівтар!

Пан Касмодаж мав на думці усі ці страшні речі, але говорити не міг. В офісі панувала жахлива тиша.

Аж раптом пан Касмодаж зробив жест у бік бідолашного копіїста; то була простягнута до дверей рука, але простягнута з такою твердістю, таким переконанням, такою рішучістю, що незрозуміти неправильно було просто неможливо. Цей красномовний жест настільки ясно означав «геть!» на всіх людських мовах, що Кенсоннас зійшов із гостинних вершин, де промайнула його юність. Мішель слідував за ним і, наблизившись до банкіра, мовив:

— Пане, це я спричинився до цього...

Другий жест тої ж руки, ще рішучіший, якщо це взагалі можливо, відправив диктувальника слідком за копіїстом.

Отож Кенсоннас повагом зняв свої полотняні нарукавники, взяв капелюха, протер його ліктем й попрямував прямісінько до банкіра.

В очах останнього спалахували блискавки; але гримати він був неспроможний.

— Пане Касмодаж і К°, — мовив Кенсоннас якомога люб’язніше, — ви могли б подумати, що автором цього злочину, адже знеславлення вашої Великої Книги — це, безперечно, злочин — є я. Але я не хочу, аби ви й надалі припускалися цієї помилки. У цьому непоправному лихові, як і у всіх нещастях на світі, винні жінки; відтак звинувачуйте радите праматінку нашу Єву та її тупоумного чоловіка; увесь наш біль, усі страждання — від них, і коли у нас крутить у шлунку, це тому, що Адам з’їв сирі яблука. З тим — прощавайте.

Тоді митець пішов, за ним — Мішель, у той час як Атаназ підтримував банкіра за руку, немов Аарон — Мойсея під час битви з амалекітами.