Париж двадцятого століття

Розділ XVI Демон електрики

Мішель простував мовчазними вулицями; сніг стишував кроки рідкісних перехожих; автомобілі більше не їздили; була ніч.

«Котра година?» — подумав юнак.

— Шоста, — відповів йому годинник шпиталю Сен-Луї.

«Годинник, який потрібен тільки для вимірювання страждань», — майнуло у голові Мішеля.

Він прямував далі; ідея-фікс не відпускала його: він мріяв про Люсі; але часом думки про дівчину щезали проти його волі, а уява була неспроможна їх затримати; безсумнівно, річ у тім, що він був голодний. Звичка їсти.

Цими надзвичайно холодними днями небо сяяло незрівнянною чистотою; погляд губився у блискучих сузір’ях; Мішель, сам того не усвідомлюючи, милувався на Трьох Королів[107], що підіймалися східною частиною небосхилу у центрі величного Оріона.

Від вулиці Гранж-о-Бель до вулиці Фурно[108] іти неблизько; треба було перетнути майже весь старий Париж. Мішель вибрав найкоротший шлях: вийшов на вулицю Фобур-дю-Тампль, потім, повторюючи пряму траєкторію лінії метро, прокладену від вулиці Шато д’О, пройшов вулицею Тюрбіго до Центрального продовольчого ринку Де Аль.

Звідти, пройшовши під галереями розкішного входу, розташованого в кінці вулиці Вів’єн, він за декілька хвилин дістався Пале Рояля.

У садах Пале-Рояля було похмуро і безлюдно; усю їхню територію покривав гігантський білосніжний килим, без жодної плями, жодної темної ділянки.

«Прикро було б тут ступати», — подумав Мішель.

Він ні на мить не замислився про те, що це було б перш за все дуже холодно.

У кінці галереї Валуа він помітив яскраво освітлену квіткову крамницю; юнак швидко вбіг до приміщення та опинився у справжньому зимовому саду. Тут було все: рідкісні рослини, зеленіючі деревця, букети свіжих квітів.

Зовнішній вигляд бідолахи залишав бажати кращого; директор закладу не міг збагнути, що бідно одягнений хлопець шукає у його квітнику: це виглядало якось негармонійно. Мішель одразу це відчув.

— Чого вам треба? — пролунав різкий голос директора.

— Мені потрібен букет квітів за двадцять су.

— Двадцять су! — хмикнув крамар якомога презирливіше. — У грудні!

— Лише одну квітку, — відказав Мішель.

«Гаразд! Подамо йому милостиню!» — подумав крамар і простягнув юнакові букет напівзів’ялих фіалок. І взяв двадцять су.

Мішель вийшов. Витративши останні гроші, він відчув, як його охопило дивне відчуття іронічного задоволення.

— От я і залишився без жодного су! — вигукнув він, ледь помітно усміхаючись, у той час як погляд його залишався розгубленим. — Що ж! Зате моя маленька Люсі буде задоволена! Гарненький букет!

І він підніс до обличчя зів’ялі квіти, сп’яніло вдихаючи їх неіснуючий аромат.

«Вона так зрадіє, коли побачить фіалки цією суворою зимою! Вперед!»

Він дістався пристані, покрокував Королівським мостом, занурився у квартали Інвалідів та Військової школи (вони зберегли свої назви) й за дві години після того, як покинув свою кімнату на вулиці Гранж-о-Бель, він опинився на вулиці Фурно.

Його серце шалено калатало у грудях; він не відчував ані холоду, ані втоми.

«Я певен: вона на мене чекає! Ми так давно не бачились!»

Однак за мить йому спала інша думка:

«Але я не хочу приходити під час їхньої вечері! — подумав він. — Це було б неввічливо! Вони ж мене не запрошували! Цікаво, котра година?»

— Восьма, — відповіла церква Сен-Ніколя, гострий шпиль якої чітко вимальовувався на тлі неба.

«О! В цей час усі вже мають закінчити вечерю!» — вирішив юнак.

Він попрямував до будинку номер 49; тихо постукав у двері: хотів зробити сюрприз.

Двері відчинилися. Але тільки-но Мішель кинувся до сходів, його зупинив портьє.

— Ви куди? — спитав чоловік, міряючи хлопця поглядом з голови до ніг.

— До пана Рішло.

— Його тут немає.

— Як це так — немає?

— Його вже немає, якщо так вам більше подобається.

— Пан Рішло тут більше не живе?

— Ні! Поїхав.

— Поїхав?

— Був виставлений за двері!

— За двері! — вигукнув Мішель.

— Це був один із тих диваків, котрі не мають і су, коли надходить строк платежів. Його заарештували.

— Заарештували! — повторив Мішель, тремтячи всім тілом.

— Заарештували й відіслали.

— Куди? — спитав юнак.

— Цього я не знаю, — відказав чиновник; у цьому кварталі він належав лише до дев’ятого класу.

Мішель сам не зрозумів, як опинився на вулиці; він відчував, як паморочиться голова, як волосся на ній стало дибки; він мав жахливий вигляд.

«Заарештували, — повторював він, біжучи, — вигнали! Отже, йому холодно, отже, він голодний!»

І наш горопаха, думаючи про те, що всі, кого він любив, можливо, зараз страждають, сам відчув біль від голоду і холоду, про який уже встиг забути.

«Де вони? З чого вони живуть? Дідусь не мав нічого: його, напевно, звільнили! Отже, від нього пішов останній учень! От боягуз! От мерзотник! Якби я тільки його знав!»

— Де вони? — безперестанку повторював він. — Де вони? — спитав він якогось перехожого, що поквапливо ішов вулицею і, певно, сприйняв Мішеля за божевільного.

«Може, вона подумала, що я покинув її саму, у злиднях!»

Він відчув, як від самої думки про це у нього підгинаються коліна; він ледь не впав на затверділий сніг, але втримався на ногах завдяки відчайдушному зусиллю; іти він був не в змозі: він біг; надмірний біль інколи викликає такі аномалії.

Так Мішель мчав, безцільно й бездумно; скоро він упізнав будівлі просвітницького Кредиту. І з жахом кинувся тікати звідти.

— О! Науки! Індустрія! — вигукнув він.

Мішель повернувся назад. Протягом години він блукав поміж численних притулків, що їх налічував цей столичний квартал: Хворих Дітей, Сліпої Молоді, шпиталь Марії-Терези, Дітей-Підкидьків, Пологовий Будинок, шпиталі Південний, Ларошфуко, Кошен та Аурсін; він ніяк не міг знайти вихід з цього кварталу страждань.

«Але сюди я не хочу!» — думав він так, ніби якась сила штовхала його вперед.

За деякий час перед ним постали мури цвинтаря Монпарнас.

«Ліпше сюди», — подумав юнак.

І він тинявся, немов п’яний, цими полями мертвих.

Згодом він, сам до пуття не знаючи як, дістався Севастопольського бульвару на лівобережжі, пройшовши повз Сорбонну, де пан Флуранс, завжди жвавий, завжди молодий, продовжував успішно викладати.

Нарешті нещасний шаленець дійшов до мосту Сен-Мішель; жахливий фонтан[109] був повністю похований під крижаною корою, й тому його було зовсім не видно: саме так він виглядав найкраще.

Ледве волочачи ноги, він доплентався набережною Августинців до Нового мосту і звідти блукаючим поглядом став вдивлятися в Сену.

— Невдалий час для відчаю! — вигукнув він. — Навіть втопитися не можна.

І справді: уся річка була вкрита шаром льоду; автомобілі безпечно по ній проїжджали; вдень там були відкриті численні крамнички, й повсюди сяяли яскраві вогні ілюмінації.

Чудова гребля на Сені зникла під завалами снігу; вона стала втіленням прекрасної ідеї, що її висловив Араго у дев’ятнадцятому сторіччі; перегородивши річку, у період мілководдя Париж отримував у своє розпорядження потужність чотирьох тисяч кінських сил. Енергія ця нічого не коштувала й вироблялася безперестанку.

Турбіни підіймали десять тисяч дюймів водяного стовпчика на висоту п’ятдесяти метрів; один дюйм води — це двадцять кубічних метрів за двадцять чотири години. Таким чином, вода коштувала для парижан у сто сімдесят разів дешевше, ніж раніше; тисячу літрів купляли за три сантими, і кожен отримував по п’ятдесят літрів на добу.

До того ж, оскільки вода під тиском завжди містилась у трубах, вулиці поливалися зі шлангів, і на випадок виникнення пожежі кожен будинок був оснащений достатньою кількістю води під високим тиском.

Видираючись на греблю, Мішель почув глухий шум турбін Фурерона і Кеклена, які не припиняли своєї роботи навіть під шаром криги. Але тут він нерішуче повернувся назад: вочевидь, у нього був якийсь план, якого він сам не міг до пуття збагнути; юнак зупинився перед Інститутом.

Тоді він згадав, що у Французькій академії не було більше жодного літератора; що, беручи приклад із Лапрада[110], який приблизно в середині дев’ятнадцятого сторіччя обізвав Сент-Бева блощицею, трохи пізніше двоє інших академіків охрестили один одного ім’ям того маленького геніального чоловічка, про якого пише Стерн у романі «Трістрам Шенді», том І, розділ 21, с. 156, видавництво Лєду і Тере, 1818 рік[111]; оскільки літератори явно ставали людьми все більш й більш невихованими, все скінчилося тим, що тепер в Академію брали самих лише Знатних Вельмож.

Вигляд цього жахливого купола з жовтуватими смугами завдав Мішелеві болю, й тоді він знов став підійматися вздовж Сени; небо над його головою зигзагоподібно перетинали електричні дроти, що, проведені з одного берега до іншого, утворювали щось схоже на велетенську павутину, яка простягається аж до Префектури Поліції.

Самотній, він побіг крижаною річкою; місяць відкидав перед ним таку густу тінь, що перетворювала його кроки на фантастичні рухи.

Він кинувся вздовж набережної Орлож, повз Палац правосуддя; залишивши позаду будівлю Комерційного суду, перетнув міст Міняйл, арки якого покрили величезних розмірів крижини; далі побіг повз міст Нотр-Дам, діставшись мосту Реформ[112], що вже починав згинатися під вагою своєї довгої прогонової конструкції, й знов вийшов на набережну.

Він опинився біля входу до моргу, який був відчинений цілодобово як для мертвих, так і для живих; він зайшов туди машинально, ніби у пошуках дорогих для нього людей; він роздивлявся розпростерті на мармурових столах трупи, здерев’янілі, зеленуваті, розбухлі; у кутку він помітив електричний апарат, призначений для того, аби повертати до життя утоплеників, у тілах яких іще бодай трохи жевріло життя.

— Знову електрика! — скрикнув Мішель.

І втік.

Перед ним був Нотр-Дам; собор сяяв світлом своїх вітражів; було чути урочисті церковні наспіви. Мішель зайшов до давнього храму. Вечірня молитва добігала кінця. Мішель, який щойно залишив позаду вуличні тіні, був ошелешений!

Вівтар виблискував електричними вогниками, і світло, випромінюване дароносицею, що її підняв над головою священик, було такого ж походження!

«Повсюди ця електрика, — повторював нещасний, — навіть тут!»

І він знову кинувся бігти. Але не настільки швидко, щоб не почути, як заревів орган під дією стисненого повітря, що його постачає Товариство Катакомб!

Мішель втрачав розум; він був упевнений в тому, що його переслідує демон електрики; він пустився назад до Гревської набережної[113], занурився у лабіринти безлюдних вулиць, потрапив на Королівську площу[114], звідки статуя Віктора Гюґо вигнала статую Людовіка XV, дістався нового бульвару Наполеона IV[115], який простягався до площі, посеред якої Людовік XIV галопом прямував до Французького Банку[116]; і, зробивши гак, знову вийшов на вулицю Нотр-Дам-де-Віктуар.

На фасаді будинку, що стояв на розі Біржової площі, Мішель помітив мармурову табличку, на якій золотими літерами були викарбувані такі слова:

Історична пам’ятка.

На третьому поверсі цього будинку

Віктор’єн Сарду

проживав

з 1859 по 1862 роки.

Нарешті Мішель спинився перед будівлею Біржі, цього сучасного собору, храму з храмів; електричний циферблат показував за чверть північ.

«Вічна ніч», — подумав юнак.

Він піднявся до бульварів. Канделябри випромінювали сліпуче біле світло, а на ростральних колонах сяяли прозорі афіші з вогняними словами електричних реклам.

Мішель заплющив очі; він прослизнув у доволі великий натовп, що його випльовували театри; доплентавшись до Оперної площі, він побачив усю цю штовханину з елегантних і щасливих багатіїв, які не боялися холоду, загорнені у свої кашемірові шалі та хутра; оминувши довгий ряд газ-кебів, Мішель вибіг на вулицю Лафейєт, що простягалася прямою лінією завдовжки півтора льє.

«Тікаймо від людей!», — промайнула в голові думка.

І він кинувся вперед, ледве пересуваючи ноги, інколи падаючи й підводячись знову, байдужий до болю; його підтримувала якась сила, що від нього не залежала.

Мірою того як він рухався далі, все навкруги поринало у тишу та запустіння. Аж раптом удалині він побачив щось схоже на гігантський жмут світла, і згодом до його вух донісся страшенний ґвалт, який не можна була ні з чим порівняти.

Проте він не зупинявся; нарешті він дістався місця, звідки лунав цей оглушливий гуркіт: він опинився посеред зали, яка з легкістю могла вмістити десять тисяч людей; на фронтоні можна було прочитати слова:

Електричний концерт.

Так! Електричний концерт! А які інструменти! Двісті піаніно, за угорським проектом поєднані між собою за допомогою електричного струму, водночас слухались руки одного-єдиного музиканта! Піаніно з потужністю, що помножена на двісті!

— Тікаймо, тікаймо! — гукнув бідаха, переслідуваний невблаганним демоном. — Подалі від Парижа! Можливо, поза межами міста я нарешті спочину!

І він з останніх сил посунув уперед! Після двох годин битви із власною слабкістю Мішель дістався водойми Ла Вілетт, там заблукав і, гадаючи, що прямує до брами Обервільє, поринув у безкінечну вулицю Сен-Mop; за годину він оминув виправну колонію для неповнолітніх, що на розі вулиці Рокетт.

А там — похмуре видовище! А там — будується ешафот! На світанку мала відбутися смертна кара!

Під руками робітників, які наспівували якусь мелодію, вже зводилося риштування.

Мішель волів якнайшвидше втекти від цього видовища, але наштовхнувся на відкритий ящик. Підіймаючись, він розгледів у ньому електричну батарею.

До нього повернувся розум! Він збагнув. Тепер уже голови не відрубували: людей убивали електричним розрядом! Це краще імітувало небесну кару.

З грудей Мішеля вирвався відчайдушний крик. Тоді він зник у темряві.

Годинник церкви Святої Маргарити пробив четверту.