Північна зірка

ДОРОГИЙ ДОСЛІД

— Отже, ви згодні, Гаррі! — Професор Баттлі висловлювався пишномовно, навіть урочисто, як на вченій раді, хоча у кімнаті було усього троє людей. — Ви віддаєте себе у наше розпорядження і одержуєте після завершення досліду через Оклендський банк п’ятдесят тисяч доларів. Ви погоджуєтесь на експеримент з власної волі.

Гаррі, котрий упродовж усієї розмови не відривав очей від стиснутих рук, спромігся глипнути на професора.

— З власної волі, — потвердив.

— Але… ви розумієте?

— Так, сер. Це небезпечно.

— Я також знаю, що це небезпечно. Тому ми оплачуємо ризик кругленькою сумою.

— Так, — погодився Гаррі.

— І вимагаємо виконання нашої програми у повному обсязі.

— Я виконаю її, сер.

Третій учасник бесіди, Глен Емін, мовчав. По його блідому обличчю важко було судити, схвалює він розмову чи ні. Лише пальці, що барабанили по канцелярській теці з паперами, засвідчували його хвилювання. Це він привів Гаррі Пальмана, колишнього друга по коледжу, у кабінет професора Баттлі, де й розпочалася розмова на не зовсім звичайну тему. Пропозицію Гаррі від імені професора також зробив Глен. Гаррі погодився одразу, як тільки почув про п’ятдесят тисяч доларів: його донька хворіє — потрібні гроші. В оцю мить розмова йшла про контракт. Вірніше, дійшла краю — професор чекав від Гаррі останнього слова.

— Я хотів би одержати аванс, — мовив Гаррі. — І якнайшвидше покінчити з цим.

— Аванс одержите завтра, як тільки підпишете угоду.

— Містере Баттлі, мені потрібно зараз, — майже у відчаї сказав Гаррі. — Хоча б якусь дещицю готівкою.

Глен відчув настрашеність у голосі Гаррі, він бачив причини цього ляку: Гаррі боявся, що не одержить ані цента. Обличчя професора відбивало гидливість; і коли він виймав з кишені два п’ятидоларових папірця, Глен бачив, як пальці його тремтять від огиди.

— До завтра… — сказав Баттлі, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Баттлі зневажав гроші, і в цьому Глен не розумів професора. Може, тому, що гроші діставалися шефові легко? Втім, не так уже й легко: інститут не кидав асигнувань на вітер. Баттлі удачливий: йому першому вдалася пересадка людського мозку, він перший синтезував плазму крові. З цього боку Глен знав професора краще — це був сміливий і невтомний експериментатор. Якщо він був на правильному шляху, він нагадував гончака, що рветься по сліду. Для Баттлі тоді не існувало нічого й нікого, крім мети. Він був марнославний, навіть жорстокий у досягненні мети. Але Баттлі зневажав гроші і людей, яких вабили гроші, ніби не розумів, що іноді гроші бувають потрібні людям як повітря.

— Хто фінансує дослід? — запитав Глен.

— Байдуже хто, — відказав професор. — Мені потрібен дослід, потрібні результати, Глене.

У цьому був увесь Баттлі. Натрапив на слід і тепер рватиметься вперед, не озираючись по сторонах.

Дослід провадився у таємниці. Жодна з наукових асоціацій не дала б на нього дозвіл. А ідея була спокуслива: перекинути місток між твариною і людиною. Природно, для досліду було обрано дельфіна. Не тому, що дельфін — найтямущіша із тварин, найдоброзичливіша у ставленні до людини, і взагалі — най, най… — про це чимало писали в газетах. А тому, що з винайденням біометилтоналу — скорочено: БМТ — кров теплокровних тварин вдалося за складом наблизити до людської крові. Отут це “най” найбільше пасувало дельфінові.

Винайшов БМТ Глен Емін. Переманив його до себе в лабораторію Баттлі. Знов-таки за високу ставку. Ось чому зараз, коли вони прямують терасою і на виду Баттлі усе ще можна бачити огиду до п’ятидоларових папірців, Глен ненавидить шефа і співчуває Гаррі Пальману. Купивши Глена за гроші, Баттлі зневажає його не менше, ніж Гаррі. Однак приховує це — Глен потрібен йому для успіху. З усього, що здатне полоскотати самолюбство, Баттлі віддає перевагу успіхові. Так було з винайденням БМТ: в науковому світі оберталися легенди про лабораторії Баттлі і, природно, про нього самого. Та апетит приходить під час їжі. Баттлі прагнув більшого: задумано експеримент “Меркурі”, в якому ставка крупніша, ніж в інших дослідах: життя людини.

У одного з російських фантастів описано таємничий сад доктора Сальватора, де в оточенні кам’яних стін провадилися неуявленні досліди над тваринами: пересадка голів та інших частин організму від одного до іншого. Щось подібне було з комплексом лабораторій Каліфорнійського дослідницького інституту. З заходу лабораторії охоронялися океаном, зі сходу — кам’янистим урвищем Берегового хребта. Багато-мильна смуга узбережжя була розсічена на квадрати колючим дротом; там і тут ділянки відгороджувалися від стороннього ока металевими щитами.

— Що ви на це скажете, Глене? — говорить Баттлі, зупинившись у кінці тераси.

Від океану повівало вітром. Розпочиналася весна, рання у цьому році й тому несподівана. Туман розійшовся, небо і море були яскраві, помолоділі, налаштовували людей на мирний тон. Проте в душі Глена не було миру, розмовляти не хотілося. Баттлі тим часом ждав відповіді.

— Мені шкода цього хлопця, — врешті озвався Глен, знаючи, що його відверта репліка суперечить думкам шефа. Та він може дозволити собі вільність суджень — в експерименті “Меркурі” Глен Емін незамінний.

— Натякаєте на ризик, на який наражається Гаррі Пальман?

— Почасти…

— Частка — це ще не ціле. Що ви думаєте в цілому, Глене?

У цілому Глен вважав, що разом з професором збирається скоїти злочин, який однаково карається кодексом будь-якої країни: експеримент може призвести до загибелі Гаррі. Баттлі чудово розуміє це. Розуміє, що робить Глена співучасником злочину і що Глен пристає на це. Але прямо про це Глен, ясна річ, не скаже. Не тому, що у голосі шефа чується метал, — це буває часто. А тому, що, відмовся Глен від експерименту, це буде кінець його кар’єри і благополуччя у цьому світі. Не тільки його благополуччя, а й Джессі, його дружини, і Ай-ка, чотирирічного сина. Тому Глен нічого більше не скаже, а відповість ухильно:

— Гадаю, підготовку до експерименту можна буде розпочати вже завтра.

Угоду підписали наступного дня о десятій ранку. А ще за дві години — о дванадцятій за місцевим часом — дельфінові Іглу був уведений препарат БМТ. Одночасно у вени Гаррі також влили перші кубики біометилтоналу.

Мета експерименту полягала у підсадці дельфінові кори головного мозку людини — дуже тонка операція, яку можна порівняти хіба що з роботою гранувальника коштовних каменів. Простіше було б пересадити увесь мозок, проте це не дасть необхідного результату, мозок залишиться цілком людським. Завдання зводилось до того, щоб залишити дельфіна самим собою, надавши йому людську свідомість. Операцію готувався зробити Баттлі. Глен повинен був за допомогою БМТ зрівняти хімічний склад крові піддослідних, а потім переключити мозок людини на новий кровообіг — від дельфіна.

Процедура попередньої підготовки тривала шість днів. На сьомий Баттлі провів операцію підсадки.

— Як ви себе почуваєте, Гаррі? — було перше запитання до піддослідного.

Відповіді Баттлі не чекав. Мозок дельфіна і Гаррі був під наркозом, але людина мусить пробудитися раніше від тварини, і тепер Баттлі передавав інформацію — якомога більше інформації, щоб людина освоїлася з новим станом поступово. Крім того, необхідно було бачити, чи успішно пройшла хірургічна операція. Баттлі ловив якнайменший порух людини-дельфіна.

— Як ви себе почуваєте? — повторював він.

Запитання передавалися по радіо. Мініатюрного приймача було вживлено в кору прищепленого Іглові мозку. Передавача вмонтовано ще простіше: на два зуби нижньої і верхньої щелепи наділи металеві коронки, які, контактуючи, замикали ланцюг мікропередавача, також встановленого поміж зубів.

Гаррі почув запитання. Як він себе почуває? Поки що він лише чує голос професора.

— Будьте мужні, — продовжує Баттлі. — Головне розпочнеться, коли перестане діяти наркоз.

Тут уперше Гаррі запраглося запитати, що з ним і з його тілом.

— Ви живі, Гаррі, запам’ятайте — ви живі і будете жити — говорив Баттлі. — Як тільки закінчиться дослід, ми зробимо зворотну операцію, повернемо кору вашого мозку на місце.

— Але що буде тепер?.. — запитував себе Гаррі.

— Станьте дельфіном. Повністю станьте дельфіном, — без угаву говорив Баттлі.

Гаррі прислухався до себе, але, крім голосу Баттлі, нічого не відчував і не чув.

— Глене, — звернувся Баттлі до помічника. — Починаймо загальне пробудження. Поступово — найменшими кроками…

Перше, що відчув Гаррі, була безконечність. Здавалося, що він сам на маленькому острові, на п’ятачку, посеред суцільного мороку. Було з ним лише його “я” — жалюгідна іскорка, неспроможна освітити і розсунути морок. Це його настрашило: хотілося крикнути, але не було голосу, ворухнутися — не було і ніг.

— Гаррі, Гаррі, — чув здалеку голос професора.

Не мав голосу, щоб відповісти.

— Гаррі, ви пробуджуєтесь у новому світі, ви стали дельфіном, Гаррі. Ми передбачали, що вам буде сутужно, ваш мозок пересаджено дельфіну. Ви зараз дельфін, Гаррі, ви Іглу… Нам необхідно знати, як ви себе почуваєте. Ви нас чуєте? До вас звертаються доктор Баттлі і Глен.

Гаррі боровся зі страхом і з безконечною пітьмою.

— Гаррі, була операція…

І раптом морок розвіявся. Гаррі побачив лабораторію, схилених над ним Баттлі і Глена. Спершу він не второпав, куди щез морок, а потому сам по собі прийшов здогад: у нього розплющилися очі. Проте очі розплющив не він, Гаррі Пальман, — їх розплощив дельфін Іглу.

Це його здивувало: невже віднині він залежатиме від тварини?

— Що ви можете зробити, Гаррі? — запитував Баттлі.

Що він може зробити? А чи може він заплющити очі? Гаррі наказав собі: заплющ очі. Це йому вдалося — повіки склепилися. Очевидно, Баттлі збагнув, що це його перший осмислений порух.

— Спробуйте ще раз, — попросив він. Гаррі виконав його прохання.

— Добре, — Баттлі сказав це з відчутним полегшенням. — Переходьте до розмови, користуйтесь передавачем.

Гаррі ворухнув щелепою — Іглу хлюпнув плавцями. Тіло його хитнулось у воді. Гаррі видалося, що він перекидається на бік. Він по-думки скинув руки, як людина, яка підсковзнулася на доріжці, — плавці судомно злетіли у воді, тіло замалим не вистрибнуло з ванни. Хлюпнула вода.

— Обережніше, Гаррі… — Баттлі струшував з халата бризки.

— Я нічого не зробив, — передав азбукою Морзе Гаррі. — Мені дуже легко…

Баттлі зауважив:

— Вам необхідно навчитися координувати рухи. Ворухніть хвостовим плавцем.

На радість Гаррі, це йому вдалося. І знову він мало не вискочив з ванни.

— Так… — сказав Баттлі. — Для початку непогано. Навіть якщо ви зможете лише плавати, експеримент ми завершимо успішно.

Виходячи з лабораторії, Глен думав про останню репліку шефа: чи не занадто звужує Баттлі мету, якщо вважає, що уміння плавати — головне у складному експерименті? Втім, його, Глена, це вже не торкалося. Його справа — біологічна основа, вплив БМТ. Мету і завдання визначає дирекція інституту.

Відтак він став думати про Гаррі Пальмана. І про себе. Зненацька уявив себе на його місці, в ролі піддослідного. Відчув холодок на спині — ніколи! Він бачив Гаррі після операції. Це був живий труп. Глен погано знався на нейрохірургії, однак про експерименти, що провадилися в лабораторіях, знає. У тварин — кішок, собак — видалялася кора головного мозку. Тварини жили: їли, якщо їм давали їжу, рухалися, якщо їх водили на ланцюжку, нявчали, гавкали. Але що то була за хода, що за голоси!.. Гаррі після видалення кори мозку розплющив очі. Які то були очі!..

Вони були товаришами по Енвері-коледжу. Але Гаррі не закінчив навчання. Щось сталося з його батьком, — здається, розтринькав чужі гроші. За три місяці до закінчення курсу Гаррі зник з коледжу. Зустрілися вони через сімнадцять років у Сан-Франціско. Глен уже став вченим з іменем. А Гаррі? Він працював препаратором у якійсь незначній лабораторії, і по його зовнішності можна було здогадатися, що справи його йшли абияк. “Я тебе влаштую на гарне місце!” — пообіцяв Глен. Потім уже, після прощання, зрозумів, що нічогісінько не знає про Гаррі, окрім його скромної посади. Та обіцянка була дана, і Гленові довелося наговорити Баттлі три мішки вовни, розхвалюючи Друга дитинства, аби владнати питання з роботою. Баттлі був людиною моменту, приймав рішення одразу, мабуть, Глен з’явився до нього у добру мить, і питання про зарахування Гаррі на посаду препаратора було вирішене.

Пізніше Гленові стало нестерпно від мовчазної вдячності друга, від його погляду, схожого на погляд ненароком пригрітої собаки, і замість зблизитися з колишнім товаришем Глен відчув до нього холодок — так і не дізнався, як прожив Гаррі оті сімнадцять років і як живе нині. У нього дружина, донька, Гаррі щось розповідав про хворобу дитини, однак Глен слухав, не увіходячи в подробиці.

Коли постало питання про експеримент з дельфіном і заходилися шукати добровольця, Гаррі знову підвернувся Гленові. Той запропонував йому від імені шефа умови — п’ятдесят тисяч доларів. Гаррі миттю погодився. Можливо, з вдячності.

Гаррі вивели у море після чотириденних випробувань у вольєрі. Операція і приживлення мозку пройшли успішно. Баттлі радів з удачі: центри нервової системи функціонували нормально.

— Гаррі, — жартував він, — тепер ви справжній Нептун. Водне царство — ваше. Пливіть!

Але вольєра — це не відкрите море. З тихої заводі Гаррі втрапив у бурхливий ураган, який оглушив і перекинув його.

Людина на суходолі бачить і чує, переймається запахами, відчуває тепло і холод. Збільшіть у сто разів кожне відчуття, і ви наближено уявите собі світ дельфіна. “Рухливий у рухливому” — таким був девіз “Наутілуса” у минулому столітті, коли вважали, що океан німий, позбавлений кольору і запахів. “Рухливий у рухливому” вірно і сьогодні, все інше обернулось на свою протилежність: квакання, квоктання, рохкання, мекання опосіло Гаррі зусебіч, глибини були переповнені звуками.

— Гаррі! Гаррі! — надсаджувався приймач у його мозку. — Де ви?

— Я нічого не чую… — розгублено озвався Гаррі.

Безгучний електробот супроводжував його під час першого виходу. На борту не зрозуміли Гаррі, чому він не чує. Судно рухалося на акумуляторах, оберти гвинта були безшумні. З електробота відповіли:

— Тримайтесь старого курсу — справа по борту!

Океан насувався на Гаррі, як розлючений звір: щось ухкало, ахкало, верещало, кудкудакало, зітхало і вмирало в ньому. Позаду гримкотів камінням прибій, попереду басовитим утробним рокотом возвіщав про своє наближення шторм, що вигравав десь за тисячу миль звідсіля.

— Чому ви мовчите, Гаррі? — запитували з електробота.

— Хіба ви спроможні мене чути?

— У чім річ? У нас повна тиша!

— Мені постійно заважає шум.

— Опустіться на глибину! — надійшла команда.

Гаррі вирушив у глибину. З кожним метром усе довкруг змінювалося. Мелькали вогненні штрихи, кривулі, мовби проносилися порохові ракети; глибше ракети перетворювалися на світильники — блакитні, зелені, — що висіли, як місяці. А потім замість очікуваної пітьми глибоко внизу з’явилася багряна, з жовтизною заграва — світився природний мул. Там і тут колихалися сині або руді гриви світляних водоростей, незгасаючими галявинами жевріли колонії голотурій, камені світилися червоним, поміж них мерехтіли, шурхотіли морські їжаки, креветки; блискавками проносилися мурени, а зорі так і лишалися зорями, тільки зваленими у глибину… Це було дивовижне, зачаровуюче видовище, приступне очам тільки мешканців моря. Воно було б навіть чарівним, не виявись з першого погляду жорстоким. Це був світ, де все і всіх пожирають відкрито і безпощадно. Зуби і широкі пащі панували тут над слабким і беззахисним, і, щоб слабкому не бути зжертим без сліду, йому слід було розмножуватися, як планктон, у мільярдах подібних до себе. Гаррі був приголомшений безперервним полюванням мешканців моря одне на одного, хряскотом і лясканням щелеп, скрикуванням, зойками, що пронизували товшу вод.

Коли, відчувши потребу у повітрі, він випірнув на поверхню і з бота його запитали, що він бачив у глибині, Гаррі відповів:

— Жах…

Може, Гаррі Пальман виявився нездатний до життя у новому світі? Зустріч з невідомим далася йому занадто важко? Двічі змушений був Гаррі Пальман рятуватися втечею від акул під захист електробота; родичі-дельфіни відчували у ньому щось чуже, нехтували, погрожуючи зубами; незрима мілька рвала йому плавці, примушувала кидатися з боку в бік і вистрибувати з води.

— Містере Баттлі, — просив він, коли його повертали у спокійну вольєру, — я не можу цього витримати.

— Терпіння, Гаррі, — відповідав шеф. — Звикайте.

— Я хотів би припинити досліди, — наполягав Гаррі. — Це понад мої сили.

— Попереду ще головне.

— Що головне, містере Баттлі?

— На це свій день, Гаррі, і своя година.

— Але я не можу!

— Звикнете.

— Містере Баттлі…

— Контракт, Гаррі. Ви ж погодились, — нагадував Баттлі.

Це впокорювало піддослідного.

— Дайте мені перепочити, — просив він.

— Не забувайте, що часу у нас місяць. Випробування попереду.

— Що попереду?..

Шеф знизував плечима. Схоже було, він не знав, які це будуть випробування, або ждав щодо цього вказівок від керівництва інституту.

Врешті-решт успіх досліду був успіхом не самого лише Баттлі. Над ним стояла вчена рада, ще вище — дирекція, зв’язана з державним апаратом. Досягнення інституту ставали досягненнями держави. І чим значнішими були досягнення, чим більше можливостей вони надавали, тим міцніше брала держава ці досягнення в руки. Баттлі, Глен Емін, Гаррі?.. У великій справі державі байдуже, хто вони і яка їхня доля. Важливий результат їхньої роботи, його держава використовувала так, як їй було потрібно.

Тому Баттлі, доповівши про успіх досліду, вже не був господарем задуманого експерименту.

— Не знаю, — признавався він Гленові, — що буде далі. У верхах людину-дельфіна зустріли оплесками. Тепер слід ждати випробувань. Наших нервів у першу чергу, Глене.

Про характер випробувань Глен дізнався абсолютно випадково.

Він саме був у шефа. Кабінет, що виходив вікнами на терасу, виглядав святково світлим. Блакитний і світло-зелений пластик панелей і стін поєднувався з сяянням моря, що виблискувало у величезному — від підлоги до стелі — вікні, уподібнював кабінет до світлого акваріума на сонячному підвіконні. Настрій у шефа був такий же світлий, шеф фантазував із захватом.

— Біометилтонал, — говорив він, — у майбутньому відіграватиме важливу роль. Дельфіни тільки початок, Глене. На третьому місці за розвитком, після дельфінів і мавп, перебувають слони. Нам вдалося зазирнути в океан, однак попереду джунглі, Глене, із запахами листя, землі, африканських саван…

Легке гудіння зумера і напис “Невідкладно!”, що спалахнув на табло, перервали захват шефа.

— Один момент, Глене, це з хірургічного, — сказав він, підводячись з-за столу. — Посидьте, я повернуся за хвилину. Подумайте про нашу розмову, про перспективи.

Хвилина збігала за хвилиною, Баттлі не повертався. Двічі озвався телефон. Глен не насмілився підняти слухавку. Пролунав третій дзвінок. “Можливо, телефонує шеф, — подумав Глен, — щоб я не сидів без діла”. Він підняв компактну слухавку.

— Генерал Біддмен, — заговорили у слухавці, певно, продовжуючи розмову з кимось, — пропонує провести випробування у середу. Для участі виділимо два есмінці…

— Пробачте, — відповів Глен, — ви дзвоните не за адресою.

— Це кабінет містера Греві? — У слухавці назвали ім’я директора інституту. — Хто це говорить?

— Телефон директора — Є-72-17, — відповів Глен і опустив слухавку на важіль.

Професор затримувався. Подальше чекання втрачало сенс. Розмову про есмінці і генерала в цю хвилину Глен не пов’язав ні з чим. Не встиг пов’язати: до кабінету стрімко увійшов Баттлі.

— Нещастя, Глене! — сказав він, проходячи до свого столу. — Помер Гаррі.

— Гаррі? — не зрозумів Глен. — Дельфін?

— Пальман! — Баттлі барабанив пальцями по столу. — Його тіло — безмозкий футляр… — Шеф зірвався на крик, лаяв асистентів: — Як вони посміли недодивитися? Інститут це, чорт забирай, чи ресторанна посудомийня?! Не довели нитки до повної стерильності. Шви загноїлися, Глене. Адже він не міг ні сказати, ні поскаржитися!..

Трагедія стала доходити до свідомості Глена.

— Занадто я довірився телепням-асистентам, — продовжував Баттлі. — За тиждень вони довели запалення до гангрени. Бидло!

— Що ж тепер робити? — запитав Глен.

— Гаррі залишиться дельфіном. Назавжди!

— Але чи захоче він?..

— Захоче чи не захоче, — Баттлі вдався до непевного жесту, — буде розшукувати перли та підводні скарби.

— А як же родина? У Гаррі дружина, донька!

— Що я можу вдіяти? — Баттлі підвівся з-за столу. — Що я можу вдіяти, Глене?

Про те, що у випробуваннях братимуть участь військові кораблі, Глен згадав пізніше, коли оговтався від потрясіння у зв’язку із загибеллю Гаррі. Інститут, наскільки він знав, не зв’язаний з військовим відомством. Проте зараз, згадуючи розмову по телефону, — тон, що прозвучав у словах про генерала та про есмінці: тон був сердечний, яким на уїк-ендах розмовляють партнери, котрі шанують одне одного, — Глен був шокований. Очевидно, інститут переслідує не ті цілі, що рекламуються: розвиток медицини, перемога над бар’єром несумісності… Експеримент “Меркурі” також задуманий для іншої мети.

Підозри Глена підтвердилися. Його викликали для участі у випробуваннях як помічника шефа. Глен остаточно переконався, що інститут працює у контакті з військовими. Приховане стало явним — певно, дослід був настільки серйозний, що неможливо було приховати від Глена і від професора зв’язок інституту з військовим відомством.

Гаррі примусили плавати з різноманітною швидкістю, прикріплювали йому на боки і на шкіру датчики, знімали електрограми, динамограми, пускали Гаррі наввипередки з торпедами — звичайними і покритими “ломінфло”, ерзацом шкіри дельфіна. У всіх випадках гонки вигравав Гаррі. Однак, судячи з розмови, під час гонок у Гаррі не все було гаразд.

— Як працюють м’язи, шкіра? Розумієте, шкіра?.. — запитував професор. — Як ви досягаєте швидкості? Чи відчуваєте завихрення?

Гаррі відповідав, що плавати для нього так само природно, як для людини ходити. Адже людина не відчуває скорочення м’язів, коли рухається.

— Нас цікавить шкіра, секрет її пристосованості до руху, — втручався у розмову генерал Біддмен. — Усю цю музику ми затіяли, щоб розгадати секрет стрімкого плавання дельфіна. Ви нам повідомляєте менше того, що ми вже знаємо! Поділіть кожен рух на складові, передайте нам елементи — аналіз!..

У Гаррі не виходило. Він неохоче повертав від одного есмінця до другого, частіше випірнав, щоб здихнути, рідше озивався на покрикування.

— Безголовий! — сердився генерал, прикриваючи рукою мікрофон. — Послухайте! — знову звертався до піддослідного. — Як вам вдається переборювати опір середовища? Чи не допомагає вам вода — чи не штовхає, змикаючись позаду вас? Як ви досягаєте такої швидкості?

Гаррі перестав відповідати. Випробування закінчилися безрезультатно.

— Та-а-ак… — нервово кусав сигару генерал Біддмен. — Або він, — у розмові з професором генерал зумисне уникав називати дельфіна людським іменем, — не усвідомлює сили, якою наділений, або настільки дурний, що не хоче збагнути її.

— Вас це дратує? — запитував Баттлі.

У глибині душі він був на боці піддослідного. Професора цікавила фізіологічна, навіть філософська основа експерименту. Однак перш ніж заходитися коло енцефалограм Гаррі-дельфіна, вивчення його відчуттів, директор інституту наполіг на проведенні дослідів за програмою генерала Біддмена. Певні кола цікавилися рухом дельфіна у воді — це дозволило б небачено збільшити швидкості підводних човнів!.. І ще у глибині душі Баттлі відчував свою провину перед піддослідним. Те, що Гаррі-людина помер і залишився дельфін, приголомшило Баттлі не менше, ніж Глена. Наслідки цього важко передбачити і важко назвати. Совість Баттлі стривожена. У гарячці роботи професор відволікався від цих думок, але ж настане хвилина, коли зі своєю совістю доведеться лишитися сам на сам. У Гаррі дружина і донька, згадував Баттлі слова молодого помічника. Глен правий. Однак, крім правоти, Глен молодий і експансивний. Він глибше переживає трагедію. Чим усе це скінчиться?..

— Випробування необхідно продовжити, — наполягав генерал.

— А якщо Гаррі не витримає?

— Ваша справа, — не без іронії відповів Біддмен, — знайти спільну мову з володарем моря…

Баттлі не спромігся на відповідь.

— А ще, — пирхав генерал, — дельфінам приписують чи не людський інтелект…

Та повторні випробування не відбулися. Гаррі відмовився від дослідів, зажадав повернення у людську подобу. Умовляння професора, посилання на контракт не допомагали. Гаррі стояв на своєму.

У вікно лабораторії Глен бачив, як шеф розгонистою ходою прямував від вольєри. “До мене…” — майнуло в його голові. Двері відчинилися, Баттлі зайшов до Глена.

— Просвітліть його, — попросив він. — Доведіть Гаррі, що вихід для нього у беззаперечній покорі. Поставте його перед доконаним фактом. Ви його друг, вам це зробити легше, ніж мені.

— Але, містере Баттлі… — Глен цього разу не чув у собі миролюбства, пропозиція шефа видалась йому безсоромною, і він тої ж миті вирішив скористатися порадою професора — оперувати лише фактами. — Гаррі матиме нас за злочинців!

— Як ви сказали? — Баттлі ушнипився в асистентові очі.

— Злочинцями!

— Глене… у вас ризикований вибір слів.

— Ну, а якщо… — наполягав Глек. — І заради чого? Щоб експериментом користувалися військові? Ці гонки з торпедами!..

— Не будьте наївним, Глене, — спробував заспокоїти його професор. — Нам підсунули цю програму. Зрозумійте: ви і я наймитуємо. Заради доларів, Глене. І Гаррі загинув через гроші. Чистої науки немає, Глене, запам’ятайте!

Вперше шеф завів мову про гроші, і, як Гленові здалося, він зрозумів професора: Баттлі така ж нікчема, як він, Глен Емін, маріонетка в тих же руках, що й Глен і усі в інституті. Можливо, Баттлі не так зневажає гроші, як ненавидить їх, тому що робив за гроші і робить усе, що від нього вимагають. Це були пута, золотий ланцюг, який ні розірвати, ні скинути з себе. Професор жалюгідний у тій же мірі, як Глен і як Гаррі Пальман.

Проте Глен не піддавався почуттю жалості. Головне в тому, — і це чудово бачив, — що обидва вони злочинці. Наука — говорить Баттлі. Наука не повинна крокувати по людських трупах. Гаррі помер з їхньої вини, Баттлі і Глена. Вони скоїли злочин. Це знищувало Глена, вибивало грунт з-під його ніг.

— Ідіть! — наполягав Баттлі.

Глен мовчки рушив до вольєри. У голові в нього було порожньо. Що він скаже Гаррі? Що може сказати?

— Старий… — почав він фамільярно, схилившись до дельфіна.

Маленькі круглі очиці тварини незмигно дивилися на нього, плавці ворушилися, утримуючи голову дельфіна над поверхнею. Голос Глена осікся. Йому раптом привиділось, що перед ним немає Гаррі, немає давнього друга — нічогісінько людського немає, і його “старий” — то цілковите безглуздя, витвір хворобливої уяви.

— Гаррі… — спробував він назвати дельфіна людським ім’ям.

Однак і це було погано: дельфін розціпив щелепи, всіяні сотнею зубів.

Усе ж Глен переборов себе.

— Гаррі, — сказав він, — треба продовжувати дослід.

— Ні, — передав Гаррі відмову азбукою Морзе.

— Чому, Гаррі? — запитав Глен, відчуваючи, що голос його вирівнюється, однак холод у душі залишається: нічого людського не було у їхній розмові.

— З мене досить, — відповів Гаррі. — Більше я не хочу. Плавати наввипередки з торпедами — вистачить…

— Але ж не в цьому головне.

— В цьому! — з озлобленням відповів Гаррі. — Не хочу більше. Поверніть мені моє тіло.

— Гаррі… — Глен відчував, що йому важко брехати.

— Я не все сказав, Глене, — перебив Гаррі. — Можливо, я погодився б ще плавати, випереджати торпедні катери і робити все, що вони там придумають. Та причина в іншому, зрозумій мене, Глене. Я боюсь. Я у постійному ляці. Я зникаю, Глене. Можливо, я не здатен пояснити тобі, але я зникаю, розчиняюсь у дельфінові — моя людська свідомість пригасає. Учора я вкусив Ліссі…

Ліссі — один із п’яти дельфінів, яких приручали в океанаріумі.

— Ліссі мені геть нічого не зробив, — продовжував Гаррі. — Я не повинен був кусати Ліссі!.. Тепер я думаю над цим, і мене забирає страх. Я стаю твариною. От і зараз не можу пригадати ім’я своєї доньки… Поверніть мені моє тіло, Глене. Я гину!..

— Гаррі… — Жах скував Глена до того, що він ледве повертав язиком. — У тебе немає тіла, Гаррі, воно загинуло. Асистенти погано зробили шви… — Глен відчував, що не слід зупинятися на жахливих подробицях, та вже не міг замовкнути, його підстьобував страх, який передавався від чудовиська, що ворушило плавцями і не зводило з нього пустих, як дірки, очей. — Гангрена довершила справу, Гаррі, у тебе немає тіла… Немає тіла! — повторив Глен, заворожений порожнечею і жахом у очах дельфіна.

Чотири години спинний плавець Гаррі розтинав воду океанаріуму. Басейн був круглий, і Гленові, який увесь цей час залишався на березі, здавалося, що Гаррі закручує невидиму спіраль і якоїсь миті спіраль розімкнеться, станеться щось непоправне.

— Гаррі! Гаррі! — кликав він по гідрофону, та відповіддю була лише біла спінена смужка, що там і тут мелькала на поверхні.

Глен був у відчаї: може, викликати Баттлі? А що Баттлі міг зробити?

Та ось Гленові здалося, що рух по колу зненацька порушився. Гаррі наближався до нього. Глен підвівся з лави, сподіваючись поговорити з ним. Однак дельфін, наблизившись до Глена, різко перемінив напрямок. На очах додаючи у швидкості, він перетнув океанаріум по діаметру, як куля вирвався з води і, перестрибнувши через сітку, зник в океані.

Глен завмер з трубкою гідрофона у руці. Пошпурив трубку на землю. Плавець з’явився над водою раз, вдруге, віддаляючись від берега. Глен біг по колу океанаріуму — біг, не усвідомлюючи, що він біжить, не знаючи, що чинитиме потім. Решітка вольєри виходила на суходіл обабіч океанаріуму. Глен з розгону вдарився об неї, впав. Болю він не відчув, але, поки підводився із землі, машинально струшуючи пісок з рукавів сорочки, збагнув непоправність того, що сталося: вони з Баттлі — убивці. Вони убили Гаррі, і жодними словами, жодними виправданнями про цілі вищої науки не спростувати цього факту. Нехай буде проклята наука, що вбиває людей! Глен стояв, учепившись в решітку, серце готове було вирватися у нього з грудей. “Будь проклята! Будь проклята!..” — повторював він, дивлячись в океан очима, сповненими відчаю і болю.

Плавець ще раз з’явився на обрії і зник.

Гаррі плив, енергійно працюючи усім тілом: плавцями, шкірою, хвостом. Здається, він почав розуміти те, що від нього вимагали у дослідах. Його шкіра вібрувала, на ній виникали тисячі мікрохвиль, які відштовхували, зморщували воду у її товщі, змушували ковзати уздовж тіла, однак не просто ковзати, а котитися круглими крапельками, — Гаррі ковзав у воді, як на кульках.

Тут він запитав себе, чому не розумів цього раніше, а збагнув лише тепер? Відповісти на запитання йому було страшно. Ось уже кілька днів він відкриває у собі щось нове, незрозуміле і втрачає колишнє, людське. Від самого ранку він не може згадати назву вулиці, на якій живе в Окленді. Це страшно, як те, що він забув ім’я дочки. Номер будинку сто п’ятий, а назви вулиці він не пам’ятає.

3 тривогою він прислухається до себе. Чи він іще Гаррі? Але ж колишнього Гаррі немає. І ніколи не буде…

Не треба думати про це. Усе продумано, коли він кружляв в океанаріумі. Тепер необхідно піти.

Океан знову лежав перед ним незнаним світом, знову чекав на нього, і Гаррі мчав йому назустріч.

Яка дивовижна легкість рухів!.. І яка гама довкола фарб, звуків, холоду і тепла!.. Так, так, краще думати про це — тисяча відтінків холоду і тепла… Глибина, близькість берега, течії, плями хмар на поверхні — усе це відчуваєш у воді. Відчуваєш кожен сонячний зайчик… Як же називається вулиця, де він живе? Жив?.. А номер будинку сто п’ятий. Сто п’ятий?..

Берег зник. Залишилися сонце і океан. І глибина. Важка глибина унизу. Чи, може, це нове, незбагненне почуття? Ні, важка глибина. Вона втягує у себе… Я втомився, говорить собі Гаррі, я смертельно втомився. Від дослідів і від довгого плавання. І від Глена… Це Баттлі послав його сказати мені, що Гаррі помер. Померло все: ім’я дочки, назва вулиці, номер будинку. Скоро помре свідомість. Залишиться жити дельфін — морська зубаста тварюка. Жертиме рибу, ганятиметься за самицями. Баттлі і Глен убили Гаррі Пальмана, щоб дізнатися таємницю плавання дельфіна. Таємниця залишиться, а його, Гаррі, не стане. Його вже немає. Маленький острівець свідомості у мозку зубастого звіра розтає, ніби шматочок воску на гарячій плиті… Скільки йому ще бути людиною? Годину, може, хвилину?.. Яке в нього ім’я? Гар?..

Важким сплеском хвоста Гаррі повертає униз, в глибину. Йому вистачить хвилини — аби тільки не менше… А в глибину падати легко: вона втягує його, як вкинутий у воду цвях. Повільно згущується пітьма. Мов прес, розчавлює тіло тиск. Як довго дельфін здатен затримувати подих?.. Темрява зімкнулася над Гаррі. Вода стиснула його, як шар вугілля. І чомусь немає страху. Униз і ще вниз, вниз…

Коли тиск став нестерпним, коли він упхав плавці в тіло і вдавив очі в орбіти, Гаррі розціпив щелепи і скільки було сили вдихнув у себе водяний струмінь. Він навіть не відчув болю, лише різкий поштовх усередині. І ось він уже падає в глибину з перешматованими легенями…