Північна зірка

КВІТИ АЛЬБАРОССИ

Дива розпочалися одразу, як тільки ракета опустилася на луг. Григорій приземлив її на повітряній подушці: вже сто років інструкція вимагає за достатньої щільності атмосфери користуватися компресорами. Але за будь-якого, навіть надобережного спуску повітряний стовп зриває верхній шар грунту, корабель сідає у хмарі пилюки. Тут ракета сіла, не піднявши з поверхні жодної пилинки. Під кожною з феролітових лап шасі схилялися живі квіти.

Борис і Григорій дивилися на них крізь скло ілюмінаторів.

— Тиск повітряного струменя — чотири тонни на сантиметр, — сказав Григорій, — можна було б розчавити слона…

Квіти залишались неушкодженими, ніжними, з напівпрозорими пелюстками.

Датчики показували наявність кисню, двадцять два градуси тепла за Цельсієм та відсутність у повітрі біогенних носіїв.

— Просто-таки кортить торкнутися квітів руками, — відповів Борис. — Виходимо!..

— Зачекай, — Григорій увімкнув приймач.

— Навіщо? — Борис підвів здивовані очі. — За вісім годин обльоту хоча б хто-небудь відгукнувся на наші виклики…

— А що ми втрачаємо? — сказав Григорій, спостерігаючи, як наливається зеленню індикатор. Борис невдоволено сопів у нього над вухом, йому не терпілося ступити на грунт планети — одвічно пекуче бажання відкривачів.

Верньєр повільно, не рахуючись ні з чиїм бажанням, рухався по шкалі УКХ. В діапазоні чотирьох метрів він наштовхнувся на дзвеніння.

— Чуєш? — запитав Григорій, зупиняючи планку і обертаючись до Бориса.

— Це щось нове!.. — вигукнув Борис.

— Нове, — погодився Григорій.

— Співає планета?..

З решітчастого кружальця динаміка струменіло безперервне, настирливе дзвеніння. Здавалося, що дзвенить рій збуджених ос. Або мільйон срібних дзвіночків…

Планету відкрили близько тридцяти років тому — у перерахунку на земні, звичайні роки. Світлові ракети зібгали звичайний час, зробили його ізольованим часом кожного корабля. Вони ж засвідчили повну непридатність велетенських космічних лайнерів, якими захопилося людство на початку двадцять першого століття. Краще пристосувалися до Простору невеликі ракети, з екіпажем у два-три чоловіки. Коли споряджалася комплексна експедиція, об’єднувалося близько двадцяти кораблів. Попереду ставилися керамітові ракети заслону, які розтинали хмари пилу, прокладали тунель для тих, що в шнур ішли позаду.

Навіть у двадцять другому столітті людство усе ще приглядалося до Простору. Польоти були важкими, як плавання на каравелах, що вирушали колись шляхами Колумба і Магеллана. Космос не давав людині ані затишного світла кают-компаній, ані широких екранів. Кожний політ вимагав від космонавтів важкої праці, витривалості, неймовірної сміливості та фізичної сили.

Сьому комплексну експедицію направили до Рігеля Оріона у 2111 році. Там, біля невеликої білої зірки, у чотирнадцяти парсеках від Сонця, експедиція відкрила голубу планету з напрочуд сталим фоном: у атмосфері не було хмар, поверхня планети здавалася гладенькою, мов більярдна куля. Про відкриття повідомили на Землю, попросили назвати планету Зорею. Сподобався колір: планета, схоже, була вкрита водою або синім туманом. З’ясувалося, що Зоря є вже в Кассіопеї, а друга Зоря — у Павліні. У Космографічному Центрі спробували перекласти назву латиною, близькими до неї мовами і у давньому провансальському відшукали заміну: Альба — світанок. Але й тут відкривачам не пощастило: Альб виявилося шість… Вихід усе ж знайшли: планеті дали назву Альбаросса.

Це Сьому зоряну задовольнило. Проте дослідити планету тоді не вдалося — надто далеким був шлях до Рігеля. Дослідження доручили Дев’ятій комплексній, яку також послали до Оріона. Флотилія уповільнила хід, окрім ракети Григорія Ломма; йому на дослідження дали сорок годин. А потому він мав наздоганяти експедицію протягом двох тижнів. Так навігатор Ломм і механік Борис Рожков опинилися на Альбароссі.

Планета справді була синьою, як весняне небо. Але не океан і не серпанок надавали їй синяви: від екватора до полюсів планета була вкрита квітами.

— До нестями хочеться потримати їх у руках… — говорив Борис, налягаючи на важіль гідросистеми, що відкривала вихідний люк.

— Зараз, зараз… — стримував Григорій нетерпіння друга.

Підйомник опустив їх на килим із квітів. Кабіна відкривалась автоматично. Борис і Григорій вийшли, не закриваючи, проте, за собою дверей…

Ні перший, ні другий не знали, що чекає на них.

Борис відразу присів навпочіпки. Квіти були звичайні — сині дзвоники. Ні, не звичайні: їх неможливо було зірвати — не вдавалося переломити стеблину.

— Дротом прикручені?..

Борис розглядав червону смужку на пальцях. За звичкою він потягнув стеблину до себе, квітка нахилилася, Борис відчув на руці вологість її пелюсток. Але зірвати квітку не вдалося: стеблина, мов струна, різала пальці. Зараз Борис дув на смужку, що повільно блідла.

— Спробуй! — кивнув Григорію.

Той нічого не відповів, вважав, що Борис пустує: світле прозоре повітря, що п’янило надміром кисню, сонце, синя далина, схожа на спокійне море, — все породжувало хлоп’яче бажання кинутися з Борисом наввипередки, впасти у дзвоники й, задерши сорочку, підставити спину теплому сонцю.

Борис повторив:

— Спробуй!..

Вибравши з-поміж квіток найбільшу, Григорій потягнув стеблину до себе. Тонка прохолодна нитка врізалася в пальці.

— Так-так… — мовив, відпустивши стеблину і ворушачи пальцями у повітрі.

— Що ти на це скажеш? — запитав Борис.

— Те ж саме, мабуть, що й ти…

— Здоровезні хлопці, — розвинув його думку Борис, — підкорювачі космосу, не спроможні зірвати квіточку з клумби. Що скажуть дівчата?

— Без іронії, Борисе. Це особливі квіти.

— За двісті років ніхто не зустрічав квіточок на дротинах… — не вгавав Борис.

Григорій зайшов у кабіну, загримкотів у ящику інструментами. Виніс звичайні, випробувані на Землі й на космічних трасах гострозубці. Через силу, орудуючи в дві руки, друзі змогли перекусити стеблину квітки.

— Одна… — сказав Борис, тримаючи квітку на долоні. — А їх мільярди.

Дзвіночок був тендітний, майже невагомий, злегенька холодив долоню. На зрізові стеблини блищала крапелька соку. Друзі роздивлялися на нього, як на живе диво, не одразу вчувши дзвенячий звук, що тремтів над лугом. Звук був настирливий, безперервний — такий самий, як і з приймача на кораблі.

Вони одійшли від ракети кілометра на півтора. Планета була менша від Землі.

— Далі йти не варто, — сказав Григорій, — повсюди такі ж самі квіти.

Космонавти зупинилися. Схоже на стогін дзвеніння бриніло над лугом.

— Їх хтось вирощує, — говорив Борис про квіти. — Така планета не може бути незаселена: сонце, повітря, тепло. Де ж господарі?..

Борис хвилювався. Григорій мовчав: ті ж запитання поставали й перед ним, а відповідей не було. Зате дивовижного було скільки завгодно.

Рівна поверхня планети видавалася згладженою, а квіти — посіяними. За ними не було видно грунту: космонавти не могли дістатися до нього крізь сітку переплетених стеблин. За кожним кроком сітка пружинила, на ній не залишалося слідів — квіти не м’ялися. Як вони одержували поживу, вологу, якщо над планетою не було хмар? Борис і Григорій переконалися у відсутності хмар за вісім годин обльоту. Або ось це дзвеніння. Що дзвенить — небо, повітря, квіти?.. До нього можна звикнути, — космонавти вже призвичаїлися, — але як пояснити його?

— Я також не впевнений, що планета незаселена… — Григорій відвів очі від моря квітів, глипнув на товариша.

Борис стояв, обернувшись назад; очі його буквально лізли на лоба: від ракети до них неквапно рухалися двоє. Це були земні люди. Вони йшли, озираючись на всі боки, іноді зупинялися, жестикулювали. Машинально Григорій зазначив, що один з них у оранжевому светрі, другий — у синьому. І тої ж миті він роздивився їхні риси. Лугом ішли Борис і Григорій… Вони копіювали жести, ходу Григорія і Бориса — були їхніми двійниками!..

Космонавти не відзначалися полохливістю: Борис робив четвертий рейс, Григорій — шостий. Але зараз, побачивши самих себе на чужій планеті, під чужим сонцем, вони сторопіли. Борис-другий, який ішов од ракети, зупинився, вивільняючи черевик із жорстких стеблин дзвоників. Григорій-другий простягнув йому руку, щоб товариш міг зіпертися на неї… Все було зроблено так, як це зробили космонавти близько десяти-дванадцяти хвилин тому. Борис вивільнив ногу й, повернувшись до Григорія, усміхнувся. “Подякував…” — згадав Григорій. Тим часом привиди, перемовляючись, продовжували свій шлях.

— Може, я сплю, Григорію… — мимрив Борис, вхопивши друга за плече.

Григорій почувався не краще од Бориса й, напевне, звернувся б до нього з таким самим запитанням, якби йому не перехопило подих від цього видовища. Двійники наближалися. Вони не дивилися на Григорія і Бориса: озиралися навсебіч, оглядали поле, квіти, мовби не помічали космонавтів або ж перед ними нікого не було. З кожним кроком відстань між ними і людьми скорочувалася.

— Що ж це, Гришо?.. — розгублено, по-дитячому запитав Борис.

Залишалося п’ятдесят кроків, тридцять…

— Ей!.. — крикнув Борис.

Жодного ефекту. Двійники навіть не подивилися на космонавтів.

— Стійте!

Двійники підходили. Григорій-другий усміхнувся, глипнув на небо — у справжнього Григорія мурахи повзли по спині, — відтак обернувся до Бориса, сказав щось, ворухнувши безгучно губами.

— Стійте!.. — знову крикнув Борис.

Ніщо не допомагало. Залишилось близько десятка кроків. Борис погрозливо зігнув руки у ліктях, готуючись відбити напад. Двійники й оком не змигнули. У моторошному мовчанні підійшли упритул і увійшли, влилися в живих людей.

Але не це виявилося найгіршим: від ракети ішла друга пара — Борис і Григорій, а з підйомника виходила третя…

— Оце так ушелепалися! — сказав Борис, витираючи з лоба краплі поту. — Чого б я тільки не дав зараз, аби опинитися на рідному космодромі…

Тої ж миті, заступивши третю пару і ракету, перед людьми з’явився космовокзал — семиповерхова біла будівля з вежкою радіомаяка, знайома космонавтам кожним вікном, вигином архітектурної лінії. Борис озирнувся: позаду, на обрії, стояло кілька ракет, заправні машини, віддалік — куполи ангарів, де проходили огляд і ремонт після повернення кораблі, — все те. що Борис сподівався побачити і що мусило бути на космодромі Сонячний Гай у причорноморському степу.

Тим часом двійники, друга пара, які підходили до них, були вже недалеко: знову Борис зупинився, вивільняючи черевик, Григорій простягнув йому руку. Борис-двійник усміхнувся, поворушив губами…

— Відійдемо убік, — сказав Григорій, усе ще відчуваючи спиною холодок.

Вони відійшли, спостерігаючи за двійниками. Ті, ніби нічого й не сталося, наблизились до місця, де космонавти щойно зустріли перших своїх двійників, зупинилися, наче у задумі. Затим Борис-другий озирнувся, рот його розкрився від подиву.

— Завважив другу пару, — прокоментував Борис-справжній і сплюнув: — Але ж і пика…

Григорій намагався осягнути побачене, навіть слідкував за своїм двійником, відзначаючи, що Борис абсолютно правий: фізіономії обох викликали відразу своєю недоумкуватістю.

Друга пара, обернувшись обличчям до ракети, точніше до фасаду маревного вокзалу, тупцювала на місці, дожидаючись на третю пару, що в цей час вийшла зі стіни будівлі. Потім, поглинувши третю пару і безгучно обмінявшись словами, рушила до Григорія і Бориса, якимось чином виокремившись із третьої пари, яка тепер стояла на тому ж місці і очікувала на щось, втупившись у фасад будівлі.

— Де ж ракета?.. — пошепки запитав Григорій.

Не встигли стихнути його слова, як ракета з’явилася на тому місці, куди він дивився, — біля лівого під’їзду вокзалу. Друга ракета виникла в стіні будівлі, куди дивився Борис. Поряд із стіни вийшла четверта пара, у синьому і в оранжевому светрах.

— З мене досить!.. — Борис, не звертаючи уваги на двійників, кинувся до ракети.

Григорій ледве встигав за ним.

Нижній люк корабля був відкритий, підйомник розчинений, проте коли Борис хотів узятися за дверцята рукою, то відчув саме лише повітря.

За годину на видимому просторі синього лугу стояло вісім ракет, частина вулиці, на якій жив у Одесі Григорій, алея пірамідальних тополь, і на всій території, оранжеві й сині, блукали привиди. Друзі намагалися ні про що не думати, нічого не хотіти.

Вони вже набралися досвіду: варто було про що-небудь згадати — про вокзальну будівлю космопорту, звичайнісінький ґудзик — все тої ж миті з’являлося перед очима, і вже не було жодної можливості позбутися цього. Так з’явилися статуї піонера і піонерки, які Борис бачив у одному з куточків приморського парку, решітчастий щит кінореклами, клумба з розквітлими флоксами, пара крутобоких морських валунів… З дрібнотою ще можна було миритися. Гірше було, коли з’являлися будівлі на зразок вокзалу. У стіну можна було сунути руку, зайти. Але втримати руку, втриматися у будівлі самому було неможливо: всередині панували темрява і нестерпний холод. Борис влетів з розгону в космовокзал, однак тої ж миті вискочив назад до Григорія: темрява поглинала звук, неможливо було визначити, де залишався товариш. Спробували увійти, тримаючись за руки, але одразу ж втратили орієнтацію і вийшли назад, на сонце, мабуть, випадково. Після цього з півгодини спостерігали за двійниками, що потикалися в стіну й вискакували назад — видовище не з приємних…

— Штука!.. — сказав Борис, стріпуючи головою, ніби проганяючи поганий сон. — Що робитимемо далі?

— Треба обійти вокзал. Ракета повинна бути десь позад нього.

Рушили уздовж фасаду, повернули за ріг будівлі. Але тут на їхньому шляху виріс багатоквартирний будинок, що наполовину вростав у вокзал; за будинком зблискував гофрованим алюмінієм ангар.

— Чортівня! — вилаявся Борис.

Довелося повернутися назад, до центрального входу у вокзал.

— Так ми створимо собі зачароване коло з будинків та ангарів!.. — обурювався Борис.

— Ні про що не згадуй! — радив йому Григорій.

Тої ж миті, заховавши ліву частину вокзалу, перед друзями з’явився театр їхнього космічного містечка: одна сторона виявилася нижча за іншу, ніби театр перекосило землетрусом.

— Не можу! — Борис схопився за голову. — Гришо, не можу, розумієш?..

— Візьми себе в руки!..

— Вони нас розчавлять! — Борис вказав на будівлі.

Нотка розпачу у його голосі неприємно різала слух, але гірше було, що Борис не помічав цього. Тільки не впадати у відчай, повторював собі Григорій, не впадати у відчай! Нехай це незрозуміло, але не піддаватися паніці… Водночас він озирався навсебіч, чекаючи на щось, іще більш незрозуміле. Це чекання також породжувало у душі відчай.

Сонце сіло за обрій, і без усякого переходу, ніби помахом крила, космонавтів накрила ніч.

— Хоча б усе це нам приснилося… — мурмотів Борис, вкладаючись спати на квітках поруч з Григорієм.

Темрява порятувала їх від створених ними привидів. Не стало видно двійників, що блукали на лузі, театру, тополиної алеї.

— Авжеж… — погодився Григорій, не знаходячи слів, щоб відповісти товаришеві; інша думка билася йому в скроні: тільки б не збожеволіти…

Ранок нічого не змінив у їхньому становищі. Так само бовваніла будівля космопорту, за нею — алюмінієвий ангар, салютували мармурові піонери. Так само кружляли на лузі привиди.

— Хай би ви пощезли… — з ненавистю погрозив їм кулаком Борис.

Він погано спав уночі, його пригнічувало безглузде становище, в якому вони мимоволі опинилися.

— Треба пробитися до ракети у будь-який спосіб! — жорстко сказав Григорій. У нього настрій був не кращий, але він стримувався, намагаючись не розкисати.

— Як пробитися?.. — запитав Борис.

Григорій зняв з себе оранжевий светр. Це був гарний светр, вив’язаний із товстих ниток.

— Тримай! — простягнув Борисові й, холоднокровно надрізаючи тканину, заходився розпускати светр з коміра.

Вийшов чималий клубок, що кольором нагадував апельсин.

— Тепер визначимо напрямок. Ми стояли ось так, — Григорій вказав на привидів, що стовбичили на тому місці, звідки космонавти вперше помітили двійників. — І дивилися сюди, — Григорій кивнув на чергову пару, що з’явилася із стіни космовокзалу. — Вони йдуть від ракети. Станемо на їхньому шляху…

Було неприємно ставати лицем до лиця з двійниками, ждати, поки вони пройдуть крізь тебе. Однак нічого іншого не лишалося.

— Ну от… — сказав Григорій, коли привиди пронизали їх. — От і пройшли… — повторив він, полегшено зітхнувши, але так, щоб не помітив Борис: привиди пройшли нечутно, невловно, і все ж зіткнутися з ними було неприємно до дрожу.

— Ідіоти… — смикнув плечима Борис, озираючись на двійників.

— Ходімо до стіни, — Григорій зумисне не звернув уваги на витівку друга: лаяти двійників було так само безглуздо, як просити сонце повернути назад. — Тримай, — сказав Борисові, простягуючи клубок. — І простеж, щоб нитка була натягнута.

Намотавши кінець нитки на руку і зіщулившись, ніби зібрався рухатися проти вітру, Григорій увійшов у стіну будівлі. Борис розмотував клубок йому услід, відтак завважив, що нитка увіходить у стіну все повільніше. Чотири, п’ять кроків — нитка прогнулася й зависла. Борис знову натягнув її, та ось вона шарпнулася раз, вдруге й упала вниз. Борис квапливо потягнув, нитка вирівнялася, але тої ж миті впала знову, так, ніби Григорій задкував. Кілька разів він шарпнувся, прагнучи натягнути нитку, прорватися вперед, відтак нитка ослабла, й зі стіни боком, невпевнено вийшов Григорій. Обличчя його було синє від холоду, в очах коливався страх.

— Не пускає… — Григорій присів навпочіпки, важко дихаючи і розтираючи закоцюблені руки. — Виштовхує і тисне страхом…

Борис роздивлявся на товариша. Клубок і кілька витків оранжевої нитки лежали на квітах. Сонце, що піднялося над дахом космовокзалу, освітило клубок, заплуталося в оранжевих петлях.

— Це все? — здивовано запитав Григорій.

Стіна виштовхнула другого Григорія, з синім обличчям і зсудомленими руками.

— Чорт!.. — вилаявся справжній Григорій. Його також зрадила витримка, він потягнув Бориса убік: — Одійдемо.

Вони подалися геть від стіни космовокзалу. Григорій мовчав, Борис ждав, не порушуючи його мовчанки. У ньому закипала злість. Запальний за вдачею, він не терпів неясностей, тим більше незбагненного. Летіти до Оріона, боротися з космосом — двісті років космонавти борються, буває, гинуть. Але там зрозумілі причини й наслідки: піски на інших планетах, вулкани… А тут небо над головою, срібне дзвеніння. І ти сам на сам, повторений тисячу разів. Навіщо це потрібно? Кому?

— Мені здавалось, — врешті заговорив Григорій, — що я блукав потемки безмежно довго. Повна утрата відчуття часу, розумієш? Темрява не лише поглинає світло і звук — вона розчиняє час. І це найстрашніше. Я провалився у безодню, мене охопив ляк. Більше я нічого не пам’ятаю, тільки безконечний жах падіння… У космосі нелегко, але там хоч зірки, Борисе. А тут нічого, окрім ляку; як ти мене витягнув, не розумію… Там, як на мене, і повітря немає, не згадаю, щоб я хоч разочок здихнув.

Безладна мова Григорія нічого не пояснила Борисові. Кожною клітинкою свого тіла він протестував проти становища, в якому вони опинилися. Хтось або щось гралося ними, гра була занадто нерівна, і невідомо, чим могла скінчитися. Борис бачив їхню безпомічність перед загадковою планетою, вони нічого не могли вдіяти. Це бісило його й ще дужче ослаблювало перед лицем незбагненного. Нарешті він запитав:

— Втрапили у пастку?

— Не знаю, Борисе. Нічого не знаю. Пробитися через темряву до ракети нам не вдасться. Слід шукати порятунок у чомусь іншому. Якщо це пастка, то чия, навіщо?

Сонце невтримно рухалося до зеніту. Доба на планеті була коротша від земної на третину: вісім годин день і вісім годин ніч. Планета оберталася в площині екватора. Час був однаковий на всіх паралелях.

— Борисе, — раптом сказав Григорій.

— Що?

— Ти помітив, що двійники не дають тіні?

Ні двійники, ні тополі, ні будівлі космопорту не відкидали й ознак тіні.

— Бісова планета, — вилаявся Борис. — Самі загадки!

— А ще, Борисе, — продовжував Григорій, — ти хочеш їсти або пити?

— Не хочу…

— А скільки часу минуло, як ми сюди прилетіли?

— Доба.

— Що ж все це означає?

— Хоч убий… — почав було Борис.

— Чуже життя, Борисе. Розумне життя! Ось він який вийшов, контакт з чужопланетним розумним життям.

Григорій виповів те, що обидва зрозуміли ледве не з першої години висадки на планету. Нелегко було признатися в цьому на повний голос, визнати, що ніхто з них цього життя не розуміє. В чому сенс безконечного кружляння двійників? Темряви і відсутності часу всередині будівель?.. Що являють собою квіти?.. За два століття пошуків розуму у Всесвіті у людей виробився такий собі уявний зразок, стандарт розумної істоти: брати по розуму чимось мають бути схожі на людей, у них повинні бути добра воля, прагнення до взаєморозуміння — склався гомоцентризм. Щоправда, дехто в середині двадцятого століття припускав, що носії розуму не обов’язково будуть подібні до людей; можливо, розум з’явиться нам у вигляді плісняви, плівки… Але такий погляд не сприймався всерйоз. Утверджувався і остаточно утвердився гомоцентризм. Тим більше, що за всі роки люди так і не зустрілися з розумом у космосі.

— Тоді подумаймо тверезо, — сказав Борис. — Навіщо цьому життю перетворювати нас на іграшку, у безпомічних слимаків?

— Можливо, воно випробовує нас на розум, як ми виплутаємося з цього становища?

— Хочеш сказати — іспит?

— Нелегкий іспит. І нам, щоб хоч у якійсь мірі бути визнаними, треба шукати достойний вихід.

— Який?

— По-перше, не уподібнюватися впійманим у пастку пацюкам.

— Гм… — відповів Борис. — А по-друге? Говори…

— Не робити нічого ворожого.

— Гришо, — зітхнув Борис, — якби у мене в руках був нейтронний пульсатор…

Не встиг Борис вимовити ці слова, як в руках у нього зблиснула зброя. Це не було примарою: пульсатор відтягував руки, на ньому була особиста монограма Бориса “БР”; спусковий гачок стояв на запобіжнику — як був поставлений у ракеті.

Борис розгублено дивився на зброю.

— Кинь… — тихо сказав Григорій.

— Кинути?..

— Кинь! — повторив Григорій.

— А що, — сказав Борис, — кину. Ніколи не пізно буде підняти.

— Не думай про це, — сказав Григорій, відводячи товариша убік. — Тут, бачиш…

Сказати на захист планети можна було чимало. Вона могла знищити пришельців одразу після їхнього виходу з ракети, могла не допустити корабель на поверхню. Могла, ознайомившись із непрошеними гостями, умертвити їх, розвіяти на атоми, задушити пітьмою. Однак нічого подібного не зробила. Моделювала їх до безконечності, втілювала їхні думки у зримі образи. Водночас планета не дала їм загинути від спраги і голоду. Чому вони ситі, неясно обом. Все неясно у цьому дивовижному світі. Чому над планетою немає хмар, а повітря не висушене, у ньому досить вологи? Можливо, це сфера, футляр — життя сховане в оболонку, як у шкаралупу?.. Квіти — що це? Елементи енергосистеми, клітини велетенського мозку?..

— Як довго ми будемо в цьому полоні?

— Не знаю, — відказав Григорій.

— Що ж нам робити?

— Ждати. І думати, як вийти з цього становища. Не осоромившись…

Борис засміявся:

— Ждати біля моря погоди…

— Візьми себе в руки! — сказав Григорій.

Вночі їм не спалося.

— Коли за нами можуть прилетіти, Гришо? — запитав Борис.

Він лежав горілиць на квітах. Було нестерпно бачити зірки, відчувати себе полоняником.

— Не раніше ніж за місяць, — відповів Григорій. Він зрозумів Бориса: в експедиції збагнуть, що з ними щось скоїлося, прилетять на виручку. Часу спливе не менше місяця.

— Не витримаю… — понуро сказав Борис. Григорій нічого не відповів.

— Не вибратись нам звідсіля! — заговорив Борис, наблизивши біліюче у темряві обличчя до Григорія. — Відчуваю, як за мною спостерігає щось величезне, мільйоннооке, вивчає, обмацує, читає думки. Може вбити, може помилувати, залишити ось так у полоні, забути про мене. Краще тисячу разів загинути у космосі, втелющитися в астероїд — там усе зрозуміло. Але бути безпомічним кроликом… не витримаю, Гришо. Ти чуєш?

— Спи! — коротко відповів Григорій.

Борис уткнувся обличчям у долоні. Чути було його важке дихання. Григорій не міг розрадити товариша. Він бачив безвихідність становища, моторошність, що оточувала їх зусебіч. У темряві так само кружляли привиди, підходили до них, лягали безгучно поруч — кожні дванадцять хвилин. Григорій пробував не роздивлятися навсебіч, проте у нього вже виробився оцей дванадцятихвилинний ритм. Григорій розплющував очі і здригався щоразу, коли черговий двійник нахилявся над ним. Справді, можна втратити розум. Зібравши волю, Григорій наказав собі: спи!

Здається, йому вдалося задрімати. Однак тої ж миті ледве чутний шерхіт розбудив його. Розплющивши очі, Григорій побачив, як Борис підвівся, постояв, а відтак рушив у темряву.

— Борисе! — погукав Григорій.

Не відповідаючи, Борис пришвидшив кроки. Григорій підхопився і кинувся навздогін. Обидва запам’ятали, де лежить нейтронний пульсатор — біля підніжжя мармурових сходів, — і тепер бігли туди, один в десяти кроках від другого. Григорій наздогнав Бориса, коли той, ставши навпочіпки, нишпорив у квітах. Зброю вони схопили одночасно.

— Не смій!.. — просичав Григорій.

— Іди геть! — погрозливо відповів Борис.

— Борисе! — пробував заспокоїти друга Григорій.

Борис крутив йому руку, прагнучи вирвати пульсатор.

— Розтрощу… це гниле яйце… — хрипів він. — Пусти!

— Рожков! — крикнув Григорій і штовхнув товариша у груди.

Борис похитнувся, ослабив руку. Григорій вихопив пульсатор і, розмахнувшись, пожбурив його у піддатливу темінь космовокзалу.

— Назад! — сказав він Борису, який рвонувся було до будівлі. — Отямся!

Борис, як дитина, схлипнув, обм’як, дозволив повести себе від сходів вокзалу.

— Обом нам важко, — говорив Григорій. — Давай краще поміркуємо, що можна зробити?

Вони заснули, примирені, притиснувшись один до одного.

Борис розбудив Григорія удосвіта:

— Гришо…

Той безгучно звівся на лікті, потім сів.

— Щось перемінилося, — сказав Борис. — А що, не второпаю.

Григорій якийсь час прислухався.

— Перестало дзвеніти! — сказав він.

— Авжеж, — погодився Борис. — Що б це могло означати?..

Вони просиділи до світанку, вслухаючись у безконечну тишу.

Світанок не приніс жодної переміни: двійники тинялися по галяві, боролися біля сходів за нейтронний пульсатор, потім, змирившись, згорбившись, брели полем до них. Борис скреготнув зубами.

Григорій, аби відволікти товариша, заходився було читати з російської старовинної байки:

Вовк, з думкою пролізти у вівчарню,

Попав…

Однак Борис глянув йому у вічі, і Григорій замовк: дотепу не вийшло. Він і сам відчував, що фальшивить. Чи йому сипати дотепами — Борис молодший від нього, веселун у компаніях поміж космонавтів, на Землі — хлопець-друзяка. Не його вина, що він потрапив у таку халепу. Тут потрібні психологи, фізики, а Борис — звичайнісінький механік. Але якщо здорова, нормальна людина так скисла, то все це дуже кепсько. Григорій дивився на безглузде кружляння двійників. Гіршого не вигадаєш.

Робити було нічого. Абсолютно нічого було робити. Це зводило людей до тваринного стану. І це було жахливо. Людина залишається людиною доти, доки перебуває в роботі, у русі. Відбери у неї цю необхідність, і вона перетвориться на амебу, на тварюку.

Борис важко підвівся з квітів — просто так, щоб не бачити нового спалаху вовтузіння біля сходів вокзалу. Григорій поплентався за ним. На шляху у Бориса встали морські валуни — ніхто з друзів не пам’ятав, чия уява їх породила. Борис не став обминати валуни.

— Щезни! — копнув черевиком один з них.

Камінь зник. Космонавти зупинилися. У обох перехопило подих: сон чи кінець страхіттю. Борис повільно обернувся до Григорія. Той дивився на місце, де лежав перший камінь. Там були квіти. Тільки квіти. Повільно Борис підняв ногу на другий камінь.

— Руш! — копнув, що було сили, черевиком.

Камінь зник.

— А-га-а!.. — загорланив Борис, наповнюючи голос торжеством і надією. Втупився поглядом у ракету, що стояла біля космовокзалу: — Руш!..

Ракета зникла.

— Руш! — обернувся він до клумби з розквітлими флоксами.

Флокси випарувалися, мовби їх і не було.

— Руш! — гаркнув на кособокий театр.

Театр безгучно завалився.

— Р-руш! — зняв догори кулаки Борис на будівлю космопорту.

Мармуровий красень палац зник. У сяйві сонця на його місці виникла їхня рідна ракета.

— Біжимо! — крикнув Борис Григорію. — Швидше, тобі кажу! — Зробив до ракети два-три велетенських кроки. Враз зупинився: — Руш… — крикнув люто багатоквартирному будинкові.

Будинок похитнувся, зник.

— Отакої! — радісно вигукнув Борис. І Григорію: — Ширше крок!

Біля ракети обернувся і знищив усі кораблі, що бовваніли на обрії. Залишив тільки алею з тополь та двійників, що безладно кружляли по полю.

— Підйом! — вхопився за двері підйомника.

У останню мить Григорій ледве встиг нахилитися і підняти єдину зірвану ним квітку.

— К бісу! — говорив Борис, запускаючи мотори. — Жодної зайвої хвилини, інакше ці голубчики. — показав у ілюмінатор на двійників, — полізуть у ракету. Де їх тут розміщувати?.. — У звичайній обстановці гумор повертався до нього. — Старт!

— І все ж — як з ними бути? — запитав Григорій.

— Нехай залишаються. На згадку.

— І тополі?

— І тополі також.

Коли через годину на прощальному витку космонавти пролітали над місцем недавніх подій, унизу не було ні алеї, ні привидів — синій спокійний луг.

— Іще одна загадка планети, — сказав Григорій.

— Нехай її розгадують інші, — буркнув Борис. — Не я…

Проте, відіспавшись, Борис відчув, що з запитаннями йому самому не впоратися. Вахта тягнулась повільно, а кількість запитань зростала. Завваживши, що Григорій не спить, Борис постукав у його каюту.

Григорій лежав на ліжку, й хоча слід було писати звіт про події на Альбароссі, звіту він не писав — думав.

— Гришо, — запитав Борис, збагнувши, що момент для розмови зручний, — скільки часу ми пробули на планеті?

Григорій знизав плечима, не розуміючи, навіщо це потрібно Борисові.

— У мене тут розрахунок. — вів далі Борис. — Дуже простий: вісім годин обльоту й на планеті дві доби по шістнадцять годин — тридцять дві. Скільки усього?

— Сорок, — відповів Григорій.

— А нам на обстеження планети скільки дали?

— Сорок годин…

— Прикинь — збіг це чи ні?

— Що ти хочеш сказати? — запитав Григорій.

— Хтось на планеті точно знав, скільки ми маємо часу.

Григорій мовчав. Борис присів до нього на ліжко:

— Пам’ятаєш, ми говорили про іспит?

— Пам’ятаю.

— Ти й зараз так думаєш?

— Можливо…

— Що означає “можливо”? Говори прямо.

— Я весь час про це думаю.

— І що ж ти надумав?

— Дивні речі спадають на думку.

Борис зацікавлено ждав.

— Все, що ми… створили там — іншого слова не підберу, — космовокзал, театр, — заговорив Григорій, — було створено думкою. І зруйнувати його можна було тільки думкою…

— Ми до цього не додумалися…

— Не додумались, Борисе.

— Слід було підфутболити камені одразу, як тільки вони з’явилися.

— Авжеж.

— А ми по-дурному ломилися в стіну…

— Глянути збоку — варварство та й годі.

— Таке враження по собі й залишили.

— Погане враження.

Борис мовчав, йому було соромно за випадок з пульсатором. Щоб перемінити розмову, запитав про інше:

— Двійники? Кому вони знадобилися у такій кількості?

— Щоб краще вивчити нас…

Борис не погодився з цим припущенням, однак свого пояснення не мав і тому запитав:

— Вважаєш, що у нас вийшло кепсько?

— Треба ще раз побувати на планеті.

“Без мене…” — хотів було сказати Борис, але спохопився: подумати про це варто…

Григорій підняв голову з подушки, сказав:

— Вимкни світло.

Борис послухався. Коли очі стали звикати до темряви, він побачив на столику, де лежала синя квітка, світляну пляму.

— Що це? — запитав.

— Зачекай трохи, — відповів Григорій.

За хвилину Борис розрізнив віночок квітки і над ним — кулю завбільшки з яблуко середнього розміру, в якому начебто клубочився дим.

— Це я побачив сьогодні, — сказав Григорій. — Досі квітка перебувала у шафі.

Можна було помітити, що куля над квіткою обертається.

— Альбаросса! — сказав Борис.

— Ти говориш про квітку, як про живу.

— Можливо, уся планета жива…

Борис не наважився заперечити: Григорій серйозно ставився до своїх слів.

— Можливо, це кіборг, — вів далі. — Ретранслятор на космічній трасі, яку ми випадково перетинаємо. Двійники, яких він створював, — чи не шлях це до розгадки? Пам’ятаєш, як при трансляції футбольних матчів дублюються гострі моменти гри? Щоб глядач міг як слід усе роздивитися. Те ж саме на Альбароссі. От тільки кому ретранслятор показував нас з тобою безліч разів? Глядачі десь є — господарі. Альбаросса не вся загадка, Борисе. Господарі в іншому місці. Можливо, зустріч з нами була для них несподіванкою, а ми — надто незвичними? Можливо, господарі так далеко, що не змогли увійти з нами в безпосередній контакт? Все тут непросто. Потрібна друга експедиція на Альбароссу.

Куля продовжувала обертатися, мерехтіла над квіткою.

За кілька днів вона зменшилася до розмірів сливи, потім вишні, потім горошини і зникла зовсім.

Водночас померла і квітка — перетворилася на купку сірого попелу.

Григорій зібрав попіл у пакет, сховав до шафи.

— Потрібна друга експедиція на Альбароссу, — повторив він. — Буду наполягати!

Обернувся до Бориса, запитав:

— Полетиш зі мною?..