Північна зірка

ШРОТИНКА

Вечір згустився до темряви, і лише за деревами саду, за лісом, маковіла, гаснучи, оранжева зоря. Коли ж на веранді запалили світло, зоря зникла, сходинки веранди потонули у мороці, ніби в океанській глибині, де невиразно, як водорості, бовваніли гілки яблунь. Зате стіл, застелений скатертиною, сліпучо спалахнув, чайні чашки, ваза з варенням заблищали, як пригорща самоцвітів.

— Завжди так, — сказала Надія Юріївна. — Увімкнеш світло — і робиться затишно і весело. Чудово, Ваню!..

Іван Федорович мовчки вмощувався за столом. Експресія у словах дружини його мало зачіпала. Йому хотілося свіжого гарячого чаю. День, як завше, видався багатослівний і клопітний: розпочиналася іспитова сесія, консультації, колоквіуми. Усе це втомлювало його, Фастова, доцента кафедри біохімії. Під вечір Іван Федорович ледве тримався на ногах. А тут ще поїздка на дачу — поки дістанешся, тільки й бажань, що попоїсти і відпочити.

— Дімо! — погукала тим часом Надія Юріївна. — До чаю!

Груша, хатня робітниця Фастових, внесла самовар, поставила на середину столу. Фастови пили чай по-російськи: з самовара, з блюдець. Це не було купецькою звичкою — мода. Самовари були на усіх околишніх дачах, пасти задніх Фастовим не хотілося.

— Спасибі, Грушо, — сказала Надія Юріївна.

Увійшов дев’ятирічний Діма. Кишені його штанів підозріло відстовбурчувалися.

— Знову яблука? — запитала Надія Юріївна. — Скільки разів сказано — не їж зелені!

Діма поморгав оченятами, примостився поруч з батьком.

Надія Юріївна заходилася розливати чай.

— Як там Світлана Петрівна? — запитувала у чоловіка. — Марія Георгіївна повернулася з відпустки?

Цікавилася вона дружинами співробітників Івана Федоровича. Світлана Петрівна до всього її далека родичка, а до Марії Георгіївни у неї інтерес особливий: Марія Георгіївна мусить повернутися з довготривалої поїздки до Фінляндії.

— Марія Георгіївна повернулася, — відповів Іван Федорович.

— От кому щастя! — сказала Надія Юріївна. — Привезла, либонь…

Як і кожна жінка, Надія Юріївна була небайдужа до убрання.

Іван Федорович знав уподобання дружини, звик до подібних запитань, отож пустив її слова повз вуха.

Настала пауза, тиша, яку порушувало тільки голосне присьорбування: Діма з очевидним задоволенням попивав з блюдечка чай.

— Дімо!.. — сказала Надія Юріївна і суворо глипнула на сина.

Той облишив пити, підлив з чашки у блюдце. Надія Юріївна повернулася до чоловіка, щоб продовжити розпитування, і голосно зойкнула:

— Ой!..

Іван Федорович і Діма одірвалися від чаю, звели на неї очі. Обличчя Надії Юріївни перекривилося, зубами вона прикусила губу від болю, повільно розверталася боком, щоб глянути чи то у сад, чи то на щось невідоме позад себе.

— Що з тобою? — запитав Іван Федорович.

Надія Юріївна обернулася спиною до чоловіка і сина — при цьому вона завела руку назад, обмацуючи щось, — Іван Федорович і Діма помітили, як на білій блузці з-під її пальців текла кров.

— Тебе поранено? — підхопився Іван Федорович.

— Мамо!.. — Діма також став на рівні.

— Ой!.. — проказала ще раз Надія Юріївна, піднесла пальці до очей і, завваживши кров, повільно опустилася обличчям на стіл. — Що це, Ваню? — запитала.

Іван Федорович уже стояв біля неї, розглядав пляму на блузці. Відтак обернувся в бік саду, подивився у темряву.

— Що це, Ваню?.. — повторила Надія Юріївна.

— Спокійно, — сказав Іван Федорович й одразу ж, відповідаючи на запитання дружини, признався: — Сам не знаю, що це.

Обернувся до дверей, що вели у кімнату, гукнув:

— Грушо!

Груша з’явилася негайно.

— Бинт! — сказав він. — І йод! І зараз же зателефонуй у “Швидку допомогу”!

— Що сталося? — запитала Груша, завваживши Надію Юріївну, котра схилялася над столом.

— Бинт негайно! — крикнув їй Іван Федорович.

За хвилину бинт і склянка з йодом були в його руках. Груша гайнула до телефону. Іван Федорович і Діма відвели Надію Юріївну до кімнати і тут поклали на диван.

— Це небезпечно? — запитала Надія Юріївна.

“Швидка” мусить прибути з Москви, від Москви до дачного селища сорок кілометрів, прикидав Іван Федорович. Лікарі приїдуть не раніше, ніж через півгодини.

— Боляче? — запитав дружину.

— Боляче, — відповіла Надія Юріївна.

— Потерпи, — сказав Іван Федорович.

А Діма запитав, як допіру запитувала Надія Юріївна:

— Що це?

“Поранення, — думав Іван Федорович, — кульове. Очевидно, з малокаліберки. Розвелося цих мисливців — уночі і то немає спокою… А дружина молодець — не рюмсає, не учиняє істерику”. Проте Надія Юріївна мовила роздратовано:

— Ти можеш відповісти синові?..

Іван Федорович сказав Дімці:

— Марш звідсіля, тут тобі не місце!

Оголив ранку трохи нижче білих ґудзиків ліфчика, помастив довкола йодом. Надія Юріївна знову заойкала.

— Терпи, — сказав Іван Федорович і заходився накладати на рану бинт.

Дімка стояв у дверях кімнати і витріщався. Іван Федорович зиркнув на нього, однак промовчав. Увійшла Груша.

— Скоро приїдуть, — сказала вона. — Дайте-но я, — узяла котушку бинта з рук Івана Федоровича.

“Швидка” приїхала не через півгодини і навіть не через годину — майже через дві години. На обурене запитання Івана Федоровича лікар — “Ольга Яківна”, — відрекомендувалась вона, як тільки увійшла до кімнати, — відповіла:

— Ви у нас не одні. Машини були у розгоні.

Тої ж миті обернулась до хворої:

— Що у вас?

Через п’ять хвилин з-під білої шовковистої шкіри Надії Юріївни було вийнято шротинку.

— От і все! — сказала Ольга Яківна. — Звичайнісінька шротинка. Однак вам пощастило, — усміхнулася до Надії Юріївни, — стріляли, певно, здалеку, шріт був при кінці льоту. Могло бути гірше.

— Негідники!.. — вилаявся Іван Федорович на адресу мисливців.

— Так, — підхопила Ольга Яківна, — стільки нещасних випадків!..

Ранку було прочищено, заклеєно. Надії Юріївні увели кубик протиправцевої цілющої сироватки.

— Не хвилюйтесь, не турбуйтесь, — проказувала на прощання Ольга Яківна. — Через три дні як рукою зніме.

Іван Федорович дякував Ользі Яківні. Надія Юріївна також дякувала. Діма дякував, Груша дякувала. А коли дорослі рушили проводжати лікаря до машини і Надія Юріївна також вийшла, Дімка згріб шротинку, що лежала на білому бинті, і поклав її до кишені.

Таким був початок найвизначнішої події, що приголомшила землян у останній чверті двадцять першого століття.

Надалі події розвивалися певний час приховано, нічого не обіцяючи, не хвилюючи оточуючих, а тим паче людство.

Ранка на спині Надії Юріївни загоїлася. Після неї справді залишилася цяточка, як і передрікала Ольга Яківна, рубчик. У родині Фастових перестали обговорювати пригоду зі шротинкою. Тим більше, що остання того ж вечора зникла — так принаймні вирішили дорослі.

— Надю, — запитав тоді Іван Федорович, — тут була шротинка, де вона?

— Чи до цього мені, Ваню!.. — з досадою відповіла Надія Юріївна. — Очі б мої не дивилися!

Дімку ще від машини одіслали спати, шротинку не шукали — все одно не визначиш, з якої вона рушниці, не знайдеш мисливців. Засинаючи, Іван Федорович звернув було увагу на деталь: ніякого пострілу, коли пили чай, він не чув. Слід було запитати у Дімки, чи він не чув. Однак це запитання Іван Федорович приспав, і на тому все й скінчилося.

У вересні Фастови переїхали до міста, метушні у житті побільшало. Дімка пішов до школи. У Івана Федоровича додалося роботи в лабораторії. Потекло звичне, буденне життя.

І лише в листопаді Надія Юріївна відчула, що нездужає. Точніше, завважила це не вона, а Марія Георгіївна.

— Надю, — сказала вона, — ти схудла. У тебе перемінився колір обличчя. Захворіла?

— Так, легке нездужання… — призналась Надія Юріївна.

— А як апетит? — запитала Марія Георгіївна.

— Апетит хороший.

— Більше гуляй на повітрі, — порадила Марія Георгіївна. — Лижі ти зовсім закинула, а була ж спортсменка.

Надія Юріївна сумовито усміхнулася: мало що було в молодості?

— Ходімо в театр, — запропонувала Марія Георгіївна. — У мене два квитки. Один… — тихенько зітхнула, — зайвий.

Надія Юріївна погодилася.

П’єсу вона дивилася неуважно, мало звертала уваги на довірчий шепіт подруги у антракті — плітки. Здається, шкодувала, що пішла, краще було б посидіти вдома.

— Ти якась дивна, — відзначила Марія Георгіївна, — без вогнику. Що у тебе в роті?

— Ґудзик…

— Ану покажи.

Надія Юріївна виплюнула у кулак ґудзик, показала подрузі. Ґудзик був жерстяний, давній, добре-таки обсмоктаний.

— Що це ти?.. — здивувалася Марія Георгіївна.

— Не знаю, — відповіла Надія Юріївна.

— Так і смокчеш?

— Смокчу.

Марія Георгіївна здивувалася ще більше. Сказала:

— Таку гидоту…

Ґудзик справді був не з кращих. Проте Надія Юріївна спокійнісінько вкинула його у рот.

— Надю!

— Хочеться, — сказала Надія Юріївна.

— Давно?

— Та вже з місяць…

Буває, що діти їдять вапно зі стін, яку-не-будь траву. Це Марія Георгіївна знала. А тут залізний ґудзик. Може, Надя завагітніла?

Порозмовляли на цю тему.

— Здається, ні, — сказала Надія Юріївна.

— Значить, у твоєму організмі не вистачає заліза, — зробила висновок Марія Георгіївна.

Надія Юріївна поповодила язиком у роті ґудзик, відповіла:

— Мабуть, не вистачає.

— Їж побільше яблук і помідорів, — порадила Марія Георгіївна.

— Яблука їм.

— Надю!..

Вони вже повернулися до залу після антракту, сіли. Марія Георгіївна скоса глипнула на подругу:

— Ти якась дивна.

— Повторюєшся, — відповіла Надія Юріївна. Підняли завісу, і обидві подруги додивилися дію без цікавості.

Ґудзик у роті Надії Юріївни помітив і Іван Федорович.

— Так і смокчеш? — покрутив ґудзик у руках.

— Смокчу, — відповіла Надія Юріївна.

— Облиш, — порадив чоловік.

Надія Юріївна взяла у нього ґудзик, поклала у рот під язик.

Іван Федорович подивився на дружину уважніше: зблідла, нижче скронь з’явилися западини — схудла.

— Завтра ж відвідай лікаря, — сказав він.

— Навіщо?

— Що у тебе за манія — смоктати ґудзик? — обурився Іван Федорович.

— А лікар чим допоможе?

— Порадить щось. Може, у тебе недокрів’я.

— Ще чого… — сказала Надія Юріївна. Але до лікаря піти погодилася.

— Ну то як? — запитав Іван Федорович увечері, повернувшись з роботи.

— Обслухала, обстукала, — заходилася розповідати Надія Юріївна. — Каже: ви здорові.

— А ґудзик? Ти сказала про ґудзик?

Розмовляючи з чоловіком, Надія Юріївна тримала ґудзик у руці.

— Сказала.

— І що? — нетерпляче запитав Іван Федорович.

— Нічого особливого. Нестача в організмі заліза.

— Боже правий! — вигукнув Іван Федорович. — І ти говориш про це так спокійно!

— Прописала таблетки Бло, феромід, — розповідала далі Надія Юріївна. — І більше, каже, їжте шпинату і буряку. У сирому вигляді.

— У сирому вигляді!.. — скрикнув Іван Федорович. — Ти хвора?

— Здорова. Сказала ж лікар…

Щодня Груша подавала їй тертий шпинат і буряк. Надія Юріївна слухняно з’їдала і перше, і друге. Проте найбільшу насолоду їй давав залізний ґудзик, обсмоктаний уже наполовину.

Іван Федорович був стурбований. Попри всю зайнятість роботою, він не міг не завважити, що здоров’я дружини погіршується. Надія Юріївна худла, у неї з’явилася апатія — навіть розмовляти їй не хотілося. Щоразу, приїжджаючи з роботи, Іван Федорович запитував:

— Ну як?

— Нічого, — відповідала Надія Юріївна однозначно.

— У санаторій поїдеш?

— Не хочу.

— Надю!

— Не дивись на мене так, — відказувала Надія Юріївна.

У січні Іван Федорович здійснив давню мрію — перейшов з викладацької роботи на дослідницьку, став завідуючим лабораторією. Робота над дисертацією проходила успішно і наближалася до заключної стадії. Залишалося поставити ряд дослідів, працював Іван Федорович у галузі вивчення мозку, була виготовлена найчутливіша апаратура по біострумах. Траплялося, Іван Федорович забував про те, що у нього є дім, — обідав в інституті, спав у лабораторії. Природно, Надія Юріївна була від цього не в захопленні, однак Іван Федорович умів заспокоювати дружину: врешті-решт головне, проказував він, робота.

— Це ненадовго, Надійко. Через місяць звільнюся. Навіть візьму відпустку, якщо хочеш. Як твій ґудзик? — пробував жартувати.

— Помовч!.. — говорила Надія Юріївна.

Якась рівновага у її організмі встановилася: худнути вона перестала. Як і раніше, їла шпинат і буряк — нестача заліза в організмі відчувалася. Однак тепер за порадою близьких Надія Юріївна більше їла м’яса, яєць, і всі мали надію, що йдеться до перелому, Надя нарешті стане одужувати.

Так гадав і Іван Федорович. Наліг на роботу, тижнями не з’являвся вдома.

У такий-от час, маючи потребу в грошах, Надія Юріївна завітала до чоловіка в лабораторію.

— Ти, Надю! — він одірвався від приладів. — Сідай. Я миттю.

Надія Юріївна присіла на стілець. Чоловік длубався в апаратурі.

— Що таке? — бурчав він. — Звідкіля поле? Не було нічого — і раптом…

Надія Юріївна сиділа на стільці, ждала, коли Іван Федорович звільниться.

— Не збагну… — мурмотів той. — Звідки фон? Безперечно, наведений. Не було ж хвилину тому!

Надії Юріївні набридло сидіти. Вона встала, підійшла до шаф глянути на прилади.

— А… — задоволено сказав Іван Федорович. — Чисто, ніяких перешкод. Надю!

Надія Юріївна підійшла.

— Я геть забув, — признався Іван Федорович. — Зарплату одержав. Ось гроші.

При цьому він випадково глипнув на прилади і вилаявся:

— Що за чортівня! Вибач… — обернувся до дружини. — Не ладиться тут, в апаратурі.

Знову став поратися коло приладів. Надія Юріївна занудьгувала, відійшла до вікна. Неподалік від лабораторії був невеличкий сквер, з дитячого садка вивели малюків на прогулянку.

— Надю! — покликав Іван Федорович.

Надія Юріївна підійшла.

— Ось гроші, — витягнув він нарешті з кишені.

Передаючи дружині конверт, скоса позиркував на стрілки, на лічильники. Щось там знову не ладилося.

— Фокуси! Прямо фокуси! — невдоволено вигукнув Іван Федорович.

Надія Юріївна узяла гроші, рушила до виходу. Вона вже була біля дверей, коли Іван Федорович погукав:

— Надю!

Надія Юріївна озирнулася. Чоловік стояв, зігнувшись над столом.

— Вернись, будь ласка. Надія Юріївна вернулася.

— А-а-а… — протягнув Іван Федорович, не відриваючись від приладів.

— Чого тобі? — запитала Надія Юріївна.

— Відійди… — Іван Федорович не відривав очей від апаратури.

Надія Юріївна відійшла.

— Підійди!

Надія Юріївна невпевнено підійшла.

— Он воно що! — сказав Іван Федорович. — Відійди!

— Ти що, Ваню, вважаєш мене маятником? — запитала Надія Юріївна. — Туди-сюди…

— Відійди! — Іван Федорович продовжував стояти до неї спиною, вдивлявся у прилади.

Надія Юріївна стенула плечима, рушила до дверей.

— Надю!..

Це був крик. Так Архімед кричав: “Еврика!”

Надія Юріївна злякано озирнулася.

Чоловік дивився на неї великими очима і вже не кричав — шептав:

— Підійди ще раз…

Надія Юріївна по-справжньому злякалася, повільно рушила до нього. Він озирнувся на прилади, потім на неї і раптом опустився на стілець, на якому щойно сиділа Надія Юріївна. Обличчя його було бліде.

— Тобі погано? — схилилася до нього Надія Юріївна.

— Ні, ні, Надю… — проказав він скоромовкою. — Дай подумати. Дай мені подумати.

Знову глипнув на прилади.

— У чому річ? — запитала Надія Юріївна.

— У чому річ? — перепитав він. — У тім-то й річ, у чому річ…

— Іване Федоровичу! — Надія Юріївна готова була розсердитися.

— У тім і річ… — машинально повторював Іван Федорович. Зиркнув на дружину і сказав: — Ти випромінюєш!

— Що випромінюю? — настрашено запитала Надія Юріївна.

— Випромінюєш і все!.. — Іван Федорович був розгублений.

— Поясни, Ваню, — лагідно попросила Надія Юріївна

— Ніби у тобі працюють, знаєш… сто потужних радіостанцій одразу, — пояснив Іван Федорович.

Надія Юріївна не знайшлася, що відповісти чоловікові.

— Феномен якийсь… — дивився на дружину Іван Федорович.

— Дурниці, — нарешті мовила Надія Юріївна.

— Тебе необхідно обстежити, — сказав чоловік. І додав: — Неймовірно!

Надія Юріївна повернулась і мовчки вийшла з лабораторії.

Того дня Іван Федорович приїхав додому рано і негайно став розпитувати дружину: як самопочуття, чи є покращення, як вона харчується, чим, що з ґудзиком. Надія Юріївна відповідала, показала ґудзик — тонесеньку пластинку: обсмоктала майже весь.

— Так… — кивав при цьому головою Іван Федорович. — Так…

Він стільки разів повторив оце “так”, що Надія Юріївна роздратувалася і запитала, до чого він хилить.

— Бачиш… — Іван Федорович не знаходив потрібних слів.

— Нічого не бачу! — сказала дружина. — Морок!

— Правильно, — погодився Іван Федорович. — Морок.

— Що все це означає?

— Ти суцільне випромінювання, — сказав нарешті Іван Федорович. — Прилади ніби з’їхали з глузду. Струми мозку у порівнянні з твоїм випромінюванням — невиразний шепіт.

Надія Юріївна слухала.

— От я і думаю: у чім річ? — продовжував Іван Федорович. — Може, ти залізом перенаситилася? Залізо, воно, знаєш, має магнітні властивості… Ти не хвилюйся, будь ласка! — запевнив він, спостерігши, як дивиться на нього Надія Юріївна. — Нічого страшного немає, навіть якщо ти й намагнітилася.

— Досить! — урвала розмову Надія Юріївна. — Скоро ти скажеш, що твоя дружина — слюсарна майстерня. Так?

Іван Федорович так не думав. Він просто не знав, що думати.

Вирішили, що необхідно знову йти до лікарів.

У поліклініці Надії Юріївні запропонували пройти аналізи.

— Ось талончик на кров. Це можна сьогодні. Спустіться униз, в кабінет одинадцятий.

Надія Юріївна здала на аналіз кров.

— Приходьте завтра, — сказали їй, — о дев’ятій ранку.

Проте дивовижні події розгорнулися раніше.

Лаборант Вятлов закінчив аналіз крові Надії Юріївни о першій годині дня. В чверть на другу він зайшов до головного лікаря Сергія Наумовича.

— Дивно, — сказав з порога. — Знаєте, що я виявив у крові Фастової?

Сергій Наумович підняв голову від паперів.

— Не повірите! — сказав Вятлов.

Сергій Наумович мовчки ждав.

— Спустіться, гляньте самі!

Чи то подив у очах Вятлова, чи то зухвальство, так подумав Сергій Наумович, з яким Вятлов увійшов до головного лікаря: не кожен і не з усякого приводу зважиться турбувати Сергія Наумовича та ще запрошувати його до мікроскопа, — підказали головному лікарю, що у лаборанта є для цього підстави. Сергій Наумович встав і рушив слідом за Вятловим.

Так вони і йшли — лаборант попереду, головлікар за ним, якась невидима нитка поєднувала обох. Лаборант був стурбований, це можна було помітити по його напружено розпрямленій спині; головний лікар ступав важко, у ході відчувалися його шістдесят вісім років, і ще давалася взнаки стурбованість, яка перейшла до нього від лаборанта. Варто було б усьому світові подивитися, як вони йшли — лаборант і Сергій Наумович. Проте світ поки що нічого не знав, хоча стрілки годинників уже відлічували секунди епохального часу.

У маленькій тісній лабораторії нікого не було. Мікроскоп стояв біля вікна, у затискачах блищало скельце з невеличкою іржавою цяточкою. Сергій Наумович підійшов до мікроскопа, торкнувся гвинта, трохи підняв тубус, приміряючи до свого зору.

Те, що він побачив, виходило за межі ймовірного. Сергій Наумович одірвався від мікроскопа, протер очі. Знову схилився, злегенька ворухнув гвинт. На іржавому коричневому тлі крові у двохсоткратному збільшенні лінз Сергій Наумович уздрів виблискуючі металом уламки машин: триби, колеса, гнуті скоби і важелі.

— Що це? — запитав Сергій Наумович.

— Третя проба, — відповів Вятлов.

Він витягнув з-під мікроскопа скельце з іржавою цяточкою. Дістав з коробки інше, чисте. Витиснув з мензурки на нього краплю крові, знову помістив під тубус.

Сергій Наумович припав до окуляра. Побачив він те ж саме: триби, металеві деталі. І ще він завважив — ні, не привид, не фантом — мініатюрний підводний човен…

Справді, це було неймовірно. За довгу практику Сергій Наумович нічого подібного не спостерігав.

— Чия кров? — запитав він, не одриваючись від окуляра.

— Фастової… Надії Юріївни, — лаборант глипнув на аркушик паперу.

— Дружини Івана Федоровича Фастова?

Лаборант Івана Федоровича не знав. Сергій Наумович знав. Звідсіля ж, з лабораторії, він подзвонив Івану Федоровичу.

Через півгодини той приїхав.

— Погляньте, — сказав йому головний лікар.

Гостей виявили через тиждень за допомогою мікроскопа, що давав збільшення у шістсот разів. Схожими на людей вони не були: голова, тулуб з двома рядами щупалець — один ряд вгору, другий униз. Побачили їхні міста, заводи.

Надії Юріївні довелося витерпіти купу обстежень. Для неї самої відвели цілий поверх заміської лікарні. Палати перетворили на лабораторії, нижній поверх — у помешкання для наукових співробітників. Надію Юріївну оглядали, обстукували, просвічували, опитували, обстежували, переобстежували, досліджували… Нею захоплювалися, її возхваляли, страшилися. Все це вона переносила терпляче і мовчки — слухняний кролик науки.

Висновки були приголомшливі: у тілі Надії Юріївни оселилася позаземна цивілізація.

— Як?.. — було загальне запитання та інші запитання. — Звідки? Відколи? Чому?

Все це з’ясовувалося і врешті-решт з’ясується. Але як увійти в контакт з пришельцями? Хто вони?

— Радіо! — запропонував Іван Федорович.

Справді, Надія Юріївна випромінювала зливу радіохвиль. Цивілізація у її тілі оселилася з усіма зручностями, включаючи телебачення.

Було визначено частоту радіохвиль, діапазони. Передачі велися на мікрохвилях. Аналогічної апаратури людство не мало. Техніки одразу ж створили необхідні прилади — приймачі, телевізори. І почули голос гомункулів — пришельців назвали гомункулами, побачили їх самих.

Найбільше вразило землян, що гості пречудово улаштувалися в людському організмі. Лімфа крові була для них живильною речовиною. Кисень для технічних потреб вони добували з червоних тілець, не знищуючи, проте, їх, а висмоктуючи атоми кисню то з одного, то з іншого еритроцита. З лімфи вони одержували кислоти, метали, серед них і залізо для машин: їхня цивілізація виявилася технічною.

На екранах телевізорів можна було бачити їхні інформаційні передачі, мистецтво. Гомункули виявилися істотами діяльними і життєрадісними. Життєвий простір вони освоювали енергійно, не зустрічаючи опору. Антитіла були нейтральними до них, фагоцити не чіпали, мікроби не уражали. Чому? Таких “чому” було мільйон.

Міста-колонії вони заснували у легенях Надії Юріївни, під лівою лопаткою, там, де залишився рубчик після поранення шротинкою. Міста виявили за допомогою рентгенівського просвічування, вони мали вигляд округлих цяточок з поперечними і поздовжніми смугами: це були вулиці й проспекти. Засобом пересування слугували закриті човни, схожі на наші підводні, і відкриті човни-гондоли. Пересувалися за допомогою течії крові, віддавали перевагу артеріальній крові, однак могли рухатися і проти течії: човни були обладнані моторами.

Телепередачі у них, особливо розважальні, дуже потішні: по-перше, йшли цілодобово (гомункули не знали сну), по-друге, перевага віддавалася танцям, груповим і сольним, з витіюватими рухами рук і ніг. Розігрувалися сцени з декораціями, схоже, детективні, тому що одні гомункули ганялися за іншими, а ті кидалися навтікача і ховалися. Усе це супроводжувалося своєрідною музикою — електронною. Музичних інструментів, здається, гомункули не мали: звучали електричні та магнітні поля. Металургія у них атомна: виготовляли машини і механізми з атомів заліза та інших металів, видобуваючи їх з тіла Надії Юріївни. При цьому жодних відходів термічної обробки не помічалося: атоми сполучалися за програмою, і утворювалася деталь чи машина, на думку землян, так швидко, що можна було позаздрити.

Час у гомункулів був не наш — інший. За спостереженнями, кожна особа жила сім-вісім днів. Кожна наша година тривала у них приблизно рік.

Звідки гомункули з’явилися, так і залишилося загадкою. Не викликало сумніву, що їхня планета покрита океаном, який розчинив усі речовини. У людській крові вони опинилися ніби в рідній стихії. До всього кров за складом — рідна сестра океанській воді. Що стосується розміру їхньої планети, — велика вона чи маленька, — судити також неможливо. Наша Земля велика, мікроорганізми живуть на ній разом з людьми. Можливо, цивілізація гомункулів виникла у середовищі мікроорганізмів.

Питання про те, як увійти з гомункулами у контакт, виникло одразу ж, як тільки їх було виявлено. Проте виникло й інше питання, — боже, скільки цих питань! — як зберегти здоров’я Надії Юріївни? Гомункули могли розселитися — і розселялися — по всьому тілу. Могли висмоктати з Надії Юріївни усі соки. Жінці призначили посилене харчування. Взагалі-то Надія Юріївна була здорова, не рахуючи деякої апатії та посиленого апетиту, однак їй набридли дослідження, надокучила лікарня. Коли ж їй повідомили, що мікроби, та ще розумні, розселилися у її м’язах і печінці, вона відповіла:

— Покладаюсь на медицину. Вона виселить їх звідти.

Ясна річ, потрібно було їх виселити.

Знову питання: як?

Може, знищити?

Цивілізацію?..

Розпочати переговори було єдиним розумним рішенням. Тим більше, що це обіцяло землянам безліч вигод: контакт обіцяв відкриття у медицині, в космонавтиці, астрономії.

Проблему контакту розв’язали за допомогою радіо, телебачення — електроніки.

Було помічено, що теле— і радіопередачі, особливо інформаційні, розпочинаються у гомункулів одними й тими ж фразами. Виникло цілком слушне припущення, що ці фрази еквівалентні нашим. На початку: “Шановні радіослухачі, розпочинаємо останні новини”. Наприкінці: “До побачення, до скорої зустрічі!”

Електронні лічильно-вирішні пристрої підтвердили, що це так. Був знайдений ключ до освоєння мови гомункулів.

Коли накопичився достатній запас слів і була сконструйована передавальна апаратура, до гомункулів звернулися зі звичною для них вступною фразою:

— Шановні радіослухачі!

Який переполох знявся у стані пришельців, коли електронна машина передала через їхні радіостанції цю фразу! Можливо, від несподіванки, можливо, тому, що фраза пролунала надзвичайно голосно, гомункули буквально попадали з ніг. Грім із ясного неба!

Однак це деталь. Контакт удався, розпочалися розмови.

— Хто ви? — запитали земляни — запитання з виду просте і зрозуміле.

— А хто ви? — запитали гомункули.

Хто ми? Надія Юріївна? Людство? Вінець творіння?..

Отак-то ставити прості запитання: гомункули також вважали себе вінцем творіння.

По заслузі.

Друге запитання було таке:

— Звідки ви?

Гомункули відповіли:

— Навіщо вам це знати?

У пришельців був характер!

Терпіння. Розпочалися багатослівні пояснення, хто ми такі.

— Як ви з’явилися у нас? — запитали земляни.

— На цьому острові?.. — запитали пришельці.

Надію Юріївну вони мали за острів! Розмова провадилася у присутності Надії Юріївни, і вона обурилася:

— Яке нахабство!

Її попросили мовчати. Гомункулам пояснили, що вони у людському тілі.

— Цей острів — людина? — запитали вони.

— Людина, — підтвердили земляни.

— Така велика?..

— Усі люди великі.

— Скільки вас? — запитали гомункули.

— П’ять мільярдів. А вас скільки?

— У тілі?

— Так, у тілі.

— Двісті сімнадцять.

— Мільярдів?..

Електроніка переклала відповідь:

— Штук.

Потім гомункули запитали:

— У кожному з вас можна жити, як у цьому тілі?

Запитання примусило замислитися: чи немає тут небезпеки для людства?

— Бачите… — Як їм пояснити, що вони ведуть у тілі паразитичний спосіб життя? Хтось вигадав, нейтральний хід: — Вам слід вийти з тіла.

Відповідь надійшла одразу:

— Нам і тут добре.

Ще б пак — на усьому готовенькому!

Розпочалася дуже довга розмова про те, що тіло можна довести до виснаження, використовуючи його соки для заводів і міст. Тіло може померти, а разом з ним загинуть і гомункули.

Поміркувавши трохи, пришельці відповіли:

— Можна переселитися…

Скидалося на те, що пришельців не так-то легко переконати в очевидних для нас речах. Тоді їм сказали:

— Подумайте про етику.

— Що таке етика? — запитали гомункули.

Довелося дуже довго роз’яснювати, що вторгнення у чужий світ всупереч бажанню і волі господарів не зовсім приємна річ. І про те, що людина, в тілі якої вони оселилися, страждає, а страждання і насильство — речі погані, і це, мабуть, зрозуміло будь-якій розумній істоті.

Гомункули подумали і запитали:

— А позбавляти нас корабля, на якому ми прилетіли, — це етично?..

У таборі землян розгубилися: який ще корабель? Який корабель?.. Поки лунали ці вигуки, зблискували здивовані погляди, гомункули висунули вимогу:

— Віддайте корабель.

Земляни нічого на це відповісти не могли, гомункули повторили:

— Віддайте корабель, і ми відлетимо.

Тоді Іван Федорович і Надія Юріївна згадали про чаєпиття на веранді, про поранення — пригода ця у вервечці незвичайних подій була забута. Згадали про лікаря “швидкої допомоги” Ольгу Яківну, про шротинку, яку вона вийняла з-під шкіри на спині Надії Юріївни. Певно, шротинка і є корабель.

Де вона?

Згадали, що Ольга Яківна поклала її на кусок бинта біля ліжка у спальні. Куди поділася шротинка звідти, не могли згадати.

Покликали хатню робітницю Грушу. Груша запевняла і божилася, що шротинки не бачила.

— Може, вимела зі сміттям?..

— Та ні, — відхрещувалася Груша. — Бачити не бачила!

Покликали Дімку.

Уже з першого запитання очі у хлопчика забігали. Дімка разів зо два хлюпнув носом, однак змовчав.

— Хлопчику… — умовляли його.

Дімка стояв, прикидав у думці: подумаєш — шротинка. Інша річ знайти гільзу з порохом, з кулею або, на гірший випадок, осколок міни, що заіржавів у землі.

— Згадай, хлопчику, — просили члени комісії.

Ні, думав Дімка, увесь цей люд не розуміє цінності справжніх речей. От би знайти запальничку часів Великої Вітчизняної війни. Знаходять же хлопці…

— Ти, здається, останнім виходив із спальні, — нагадав йому батько. Інтонація була улеслива, м’яка за аналогією з іншими випадками, згадав Дімка, не обіцяла нічого доброго. Краще признатися.

— Я її в кишеню поклав, — сказав Дімка.

— У яку кишеню? — запитав батько.

— З яблуками.

— Яких штанів?..

Довелося напружити пам’ять.

— Синіх, у смужку.

— Там вона і лежить?

Дімка знову похлюпав носом:

— Не знаю.

Ясна річ, члени комісії, у присутності яких провадився допит, переходили од відчаю до надії і від надії до відчаю. Тим більше, що гомункули заявили ультимативно: “Ніяких розмов. Віддайте корабель!”

— Дімо, — сказали йому, — від цієї шротинки залежить життя або смерть твоєї матері. Розумієш? Шротинку необхідно знайти.

Тим часом відомості про гомункулів просочилися на сторінки газет. Полоси рясніли заголовками один дивовижніший від іншого: “Жінка-галактика”, “Звідки пришельці?”, “Ультиматум: не відлетимо, поки не буде знайдено корабель”, “Де корабель?..”

Обговорювалися подробиці: їх усього двісті сімнадцять осіб. Невже земна техніка безсила проти жменьки нахаб?.. Як вони живуть? Придивіться, як вони живуть! У їхніх містах два-три десятки осіб. Кожна обіймає цілий квартал!..

Справді, гомункули жили вільготно — навіщо їм такий розмах? У них атомна металургія. Заводом-містом управляють троє гомункулів. Металургії та автоматиці треба в них учитися.

Проте навчати землян, навіть розмовляти з ними гомункули, схоже, не мали жодного бажання, їх образили і вивели з рівноваги три положення: натяк, що вони ведуть паразитичний спосіб життя за рахунок Надії Юріївни; що їм запропонували залишити острів і, нарешті, корабель. Вони були переконані, що корабель викрали істоти, які називають себе землянами, і що земляни застосували при цьому грубу силу.

— Чому вам не збудувати інший корабель? — звернулися до них члени комісії.

— Тому що нам не вистачає молібдену, титану і торію, — відповіли вони.

Уводити в тіло Надії Юріївни згадані метали, особливо радіоактивний торій, комісія не зважилася — це було б рівнозначно убивству.

Залишалося одне: знайти шротинку.

Пошуками зайнялися троє: Дімка, Груша та Іван Федорович.

У кишені синіх штанів шротинки не виявилося. Та і як вона могла там залишитися, коли Груша після дачного сезону прала їх неодноразово?

— Згадайте, — благав Іван Федорович, — може, була шротинка? Може, ви її десь поклали?

Груша рішуче заперечувала: шротинки не бачила.

— Дімо, може, ти з’їв її з яблуками?..

— Ну як же, тату… — відказував Діма.

— Що у тебе ще було в кишенях?

Діма належав до призбирувачів скарбів: кишені його завжди були напхані рибальськими гачками, залізячками, знайденими на вулиці, гумою для рогаток, самими рогатками і взагалі усяким мотлохом. Батько про це добре знав, отож і поцікавився:

— Де ти зберігаєш свої скарби?

У Дімки був спеціальний ящик для усіх цих предметів. І на дачі у нього був ящик.

— Де він? — запитав батько.

— На дачі, — відповів Дімка.

На перше вересня хлопець переїхав у місто. Коли батьки перебралися з дачі, він уже ходив до школи. Куди з-під ліжка подівся ящик, Діма навіть не уявляв.

— Надю, — примчав до дружини Іван Федорович, — де ящик з-під Дімчиного ліжка? Згадай швидше!

— Викинула до сарая, — відповіла Надія Юріївна.

— Що там було?

— Мотлох якийсь.

З лікарні батько з сином і з Грушею поїхали на дачу. Сарай відкривали, усе в ньому було порозкидано, перебито — побували місцеві хлопчаки у пошуках пляшок: пляшки можна було здати до магазину, підзаробити… Ящик також був наполовину розбитий — хтось підфутболив його ногою.

Із болісним вигукам Дімка кинувся збирати свої скарби. Іван Федорович підупав духом: де тут знайти шротинку?.. Однак предмет за предметом вони перебрали вміст ящика аж до дна. Шротинки не було. Обстукали ящик руками зусебіч, — може, шротинка застряла у пазах або в стінах ящика. Нічогісінько.

— Це кінець! — у відчаї сказав Іван Федорович.

Але тут з’явилася Груша:

— Іване Федоровичу! Оця, чи що?

На долоні у неї лежала металева кулька.

— Грушо!.. — вигукнув Іван Федорович.

Поки батько з сином длубалися у сараї, Груша оглянула Дімчину спальню, куток, де стояло його ліжко, і тут, у шпарині під плінтусом, знайшла шротинку.

— Грушо! — Іван Федорович, затиснувши шротинку у долоні, палко цілував хатню робітницю.

Дімка, як вихований хлопчик, вдав, що нічого не помічає.

— Врятована! — розчулено повторював Іван Федорович. — Врятована! — Це стосувалося Надії Юріївни, і це розуміли Груша і Діма.

Діма не витримав, сказав, як дорослий:

— Поздоровляю!

— Поздоровити б тебе… — сказав батько, але не дуже суворо, і Діма втямив, що сумних наслідків для нього не передбачається.

Гомункулів повідомили, що корабель знайдено.

— Поверніть, — сказали вони.

— Куди повернути?

— На місце посадки.

— Це буде зовсім нескладна операція, — заспокоювали Надію Юріївну лікарі. — Маленький надріз, і ми введемо шротинку під шкіру.

Комісія з контактів виробила програму обміну з пришельцями науковим і технічним досвідом. Однак гомункули не побажали ніякого обміну. Припинили роботу радіостанцій, демонтували заводський комплекс. Потягнулися до місця, де під шкіру Надії Юріївни був уведений їхній корабель-шротинка.

Через пару годин у тілі Надії Юріївни припинилася діяльність гомункулів, організм виводив мікроскопічні уламки будівель, машин та іншої інопланетної техніки. Земляни спостерігали це катастрофічне руйнування з болем у серцях. Марно просили вони гомункулів затриматися, дати хоч які-небудь знання про себе, про свою зірку і планету. Гомункули мовчки завершували евакуацію.

Коли все було закінчено, Надію Юріївну з палати вивезли на відкриту терасу лікарні. Була тепла травнева ніч.

Земляни приготувалися зняти старт корабля, одночасно і напрямок.

Корабель стартував о двадцять третій годині п’ять хвилин у напрямку на Полярну зірку.