Північна зірка

ХРОМОСОМИ ДОЛІ

Флетчер і Крісс Фірма по пророкуванню майбутнього! Все, що на вас чекає, — щастя, успіх, кохання, — дізнаєтесь у Флетчера і Крісса по приступних цінах: майбутнє на місяць наперед — 1000 доларів, на рік — 5000, на десять років — 100 000 доларів. Єдиний у своєму роді метод наукового прогнозування, побудований на футуроскопії. Надійно, безболісно, швидко! Звертатися на Блейк-авеню, 17.

Папірець з оголошенням злегенька тремтить у руці Флетчера.

— Як циркова програма, — каже він. — Є суть і ціна квитків. Ти завжди відзначався барвистим стилем. Девіде.

Оголошення — колективна творчість двох компаньйонів, хоча більше старанності при його складанні доклав Крісс — натура пристрасна, але, на думку Флетчера, неглибока.

— Втім, так і треба. — Флетчер продовжує розглядати оголошення. — Людей треба збити з пантелику, повести за собою. Ми поведемо їх, Девіде, не сумнівайся. Не мине тижня — до нас посунуть лавиною. Долари, чорт забирай! — Він потрусив папірцем перед носом Девіда. — Адже це долари!..

— І наука, — намагається додати Крісс.

— До біса науку! Досить того, що півжиття розтринькано по чужих лабораторіях в наймах. Треба пожити для себе. Мільйони доларів, Кріссе!..

Ідея фірми належить Флетчеру. Він уже зараз, хоча фірма іще нічим не зарекомендувала себе, почувається її керівником і головою.

— Оголошення я зараз везу у “Вечірній кур’єр”. А завтра, Кріссе, ждемо відвідувачів. Приміщення у нас, — Флетчер озирає приймальню: круглий стіл посередині, пальму в кадубі біля вікна, два крісла (в них сидять компаньйони), — годяще приміщення, — робить висновок Флетчер. — На перший випадок. Розбагатіємо, тоді розвернемося. Було б ТАМ, — Флетчер киває на двері до лабораторії, — був би ВІН, Кріссе, а все інше буде!

За дверима, в лабораторії, футуроскоп. Про нього й говорить Флетчер.

— Світ ахне, Кріссе, і ляже до наших ніг. Та раніше світ засипле нас доларами!

Флетчер збуджений, як гончак, що учув здобич. Крісс із подивом відзначає цю нову рису в характері компаньйона. Дивно звучить — компаньйони. Це слово з’явилося у них близько тижня тому. Випускники Йєльського університету, які чотири роки відпрацювали у лабораторії професора Кінга, вони знають один одного десяток років. Флетчер старший за Крісса на сім років, проте і Кріссові вже двадцять вісім. Ясна річ, їм було нелегко в університеті у Кінга. Нелегко було робити відкриття, криючись від шефа і працюючи ночами. Тільки дякуючи завзятості Крісса, стриманості й навіть потайливості Флетчера відкриття доведено до кінця, виготовлено футуроскоп.

— Я поїхав! — Флетчер згорнув папірець з оголошенням і заховав його до кишені. — Повернусь, коли оголошення буде надруковано.

Залишившись сам, Крісс вирушає до лабораторії. Тут два вузьких залізних ліжка, відгороджених високою ширмою, ґратчасте вікно. За домовленістю хтось із компаньйонів мусить залишатися біля апарата. На стіні — білий екран, посередині — футуроскоп з невеличким пультом і різноколірними кнопками.

Футуроскоп…

Два роки Крісс ніяк не може звикнути до цієї назви. Проте жодне інше слово не передає повніше сутність приладу. “Дивлюсь майбутнє…” Прилад, за допомогою якого можна побачити майбутнє. Назва прийшла так само несподівано, як і думка про те, що можна читати долю. Думка прийшла до нього, Крісса. Техніка здійснення належить Флетчеру.

Читати долю. А що в цьому дивного? Розшифровано генетичний код, пізнано закони спадковості. Кішка народжує котенят, тигр виростає смугастим, жирафа довгошиєю. У людини дві руки і двоє очей, волосся у негра кучерявиться, у китайця виростає жорстке, як солома. Ознаки особі, усталеності і навіть колір очей запрограмовані у ниточках хромосом, і нуклеїнові кислоти, групуючись, як літери у словах, визначають розвиток організму. Все це так, усе доведено. Але відкриваються нові обрії. Російський академік Курсаков відкрив, що нуклеїнова кислота ДНК — основа генетичного апарату клітини — у кожний даний період розвитку організму заблокована на вісімдесят — дев’яносто відсотків особливими білками — гістонами, які, наче ізоляційна стрічка, закривають більшу частину нитки ДНК. Білше того, відзначає Курсаков, генетичний апарат містить у собі більше інформації, ніж це потрібно для розвитку даного організму. Цей “запас біологічних можливостей” міцно закритий і найчастіше не реалізується клітиною. Чому? — можна запитати. Можна поставити багато запитань.

До припущення про те, що поряд зі спадковою інформацією хромосоми містять інформацію майбутнього для організму, простіше кажучи, долю, залишалося зробити один крок. Крісс цей крок зробив. Спершу це була гіпотеза, одна з тих божевільних гіпотез, на які щедрий наш час. Чому не припустити, сказав собі Крісс, що у клітині поряд з розвитком особі запрограмована її доля? З тисячі різних ситуацій, які запропонує життя, людина з даним набором хромосом вибере саме такі дії, що характерні лише для неї… І чому не припустити, що разом з генетичним кодом, який проектує у майбутнє конструкцію організму, не розгортається у сувої хромосоми і доля людини з усіма її поворотами, злигоднями, щастям і болем, творчістю, кожним словом, що буде мовлене упродовж життя?.. Дивовижно? Ефемерно? Не дивовижніше, ніж запрограмовані у генетичному коді веснянки на переніссі чи розріз ваших очей.

Де було її шукати, закодовану долю? На стрічці гістонів? Чи в таємничих “запасах біологічних можливостей”? Академік Курсаков пише, що ці можливості не реалізуються. А що, коли “запаси” реалізуються по-інакшому і у новій якості?

Чотири роки, криючись і недосипаючи, компаньйони досліджували проблему. І от виготовлено футуроскоп.

Признатися, Флетчер і Крісс не знають, як відкриття далося їм до рук. Механізм розшифровки досі залишається неясним. Електронне мереживо генетичної стрічки вдалося перетворити на фотони, що дали на сітківці ока зображення. Пізніше зображення було перенесене на екран. Потрібна жива клітина з організму. У футуроскопі вона розростається до розмірів материка, на якому простежується доля людини. Можна включитися у будь-яку частку минулого чи майбутнього, пропустити перед очима життя людини з швидкістю кінематографічної стрічки. Процес вдалося озвучити.

Дивне це було відкриття, навіть страшне. Флетчер і Крісс простежили долю кількох чоловік: один загинув у автомобільній катастрофі, другого застрелив гангстер. Застрелили Уїтворта, співробітника лабораторії Кінга. Вбивство сталося на сходах, коли Уїтворт зіткнувся з грабіжником, який вийшов з квартири. Дивитися на це було страшно. Ще жахливіше було те, що злочин стався саме у ту годину і в ту хвилину, коли було провіщено футуроскопом.

— Ніколи, — сказав приголомшений Флетчер, — не дозволю собі побачити свою долю!

Крісс був уражений не менше за Флетчера.

— Але бізнес ми на цьому зробимо, — продовжував Флетчер. — Обов’язково зробимо! Неодмінно!

Бізнес вони вже почали робити. Засновано фірму. Написано оголошення. Кріссові здається, що все це трохи сквапливо. І трохи не так. Не з того вони почали. Докопатися б до основи футуроскопп. Та Флетчер квапить: “Потім, Кріссе, потім. Заробимо, відкриємо лабораторію, інститут — усе що хочеш. Нічого без грошей не зробиш…”

Годинник показує чверть на десяту вечора. “Кур’єр” у продажу з’являється о восьмій. Певно, Флетчер уже по дорозі в лабораторію. Ось і дзвінок.

— Завтра ми багатії, Кріссе! — Флетчер простягає компаньйонові паку газет. — Завтра до нас посунуть лавиною!

Проте ні завтра, ні післязавтра на Блейк-авеню ніхто не приходить. Коли Крісс позиркує на Флетчера, той каже:

— Через тиждень, Кріссе. Через п’ять днів…

На четвертий день прийшов худий студент. Компаньйони зустріли його обоє.

— Добрий день, — сказав студент і показав на оголошення: — Ваше?

— Наше, — відповів Флетчер.

— І це правда? — запитав студент.

— Що ви хочете? — відповів запитанням Флетчер.

— У мене іспити, — сказав студент. — Складу я чи не складу?

— Тисяча доларів, — сказав Флетчер. — Читали оголошення?

— У мене тільки двадцять п’ять, — признався студент. — І ті останні.

— Нічим не можемо допомогти! — відрубав Флетчер.

Крісс штовхнув його у бік.

— Але ж це почин…

— Тисяча доларів, — наполягав Флетчер.

— Джеймсе… — знову штовхнув його Крісс.

Студент стояв у очікуванні.

— Платіть, — здався Флетчер, — готівкою.

Студент витяг з кишені кілька зім’ятих папірців.

Крісс узяв у нього шматочок шкіри з плеча. Флетчер зник у лабораторії.

— Коли мені прийти? — запитав студент.

— Зараз буде готово.

У лабораторії тонко заспівав футуроскоп.

— Як ви додумалися?.. — запитав студент.

Крісс не відповів. Студент за його знаком сів у крісло.

Через хвилину до приймальні увійшов Флетчер.

— Іспити ви складете, — сказав він студентові, — якщо будете працювати. Особливо по курсу аналітичної хімії.

— Моє слабке місце… — признався студент.

— З професором Форбсом будьте ввічливі, — додав Флетчер. — Не сперечайтеся з ним, як на минулому іспиті. Пам’ятаєте, чим це для вас скінчилося?.. До побачення, — сказав він, не даючи студентові розкрити рота.

Задкуючи, той вийшов із приймальні з виразом величезної розгубленості на обличчі. Двадцять п’ять доларів залишилися лежати на столі.

У Крісса було таке відчуття, що вони з компаньйоном пограбували злидаря.

Після студента прийшли інші. Стара леді — дізнатися, чи повернеться її син з альпіністського походу у Бутан. Депутат — чи переоберуть його на другий строк. Футурограма леді була позитивною: вона зустрінеться з сином. Депутата забалотують.

— Як ви сказали? — запитав він Флетчера.

— Переможе Фергюссон.

— Республіканець?

— Так, сер, республіканець.

— Це все підступи Стаффорда… — бурчав депутат, прямуючи до дверей.

У банку було відкрито рахунок, спільний для Крісса і Флетчера.

— Йдуть справи, Кріссе, йдуть! — Флетчер потирав руки.

На Блейк-авеню з’являлися усе нові відвідувачі. Частіше по дрібницях: одних цікавила ймовірність виграшу на біржі, других тоталізатор, третіх кар’єра. На компаньйонів дивилися як на хіромантів, астрологів — хіба мало на світі шарлатанів, гадалок? Футуроскопія? То й що? Є електроніка, є кібернетика, електронні свахи… Те ж і футуроскопія: модний, ультрасучасний термін, не більше. Вчений світ не цікавився діяльністю Крісса і Флетчера. Фірмі, відверто сказати, це було на руку. Банківський рахунок розбухав. Флетчер ходив задоволений:

— О’кей!

Проте між компаньйонами назрівала незлагода. Кріссові хотілося знати, як і де записаний код людських доль, чи можна вплинути на записи. Крісс замислювався над моральним аспектом винаходу. Підстави для цього були. їх ставало усе більше.

Сварка між компаньйонами спалахнула після самогубства генерала Макговерна.

Генерал з’явився у приймальні перед від’їздом до Південного В’єтнаму, де мав керувати битвою під Гус. У нього був розроблений відомчий план.

Флетчер сказав йому:

— Битву буде програно.

— Це ви стверджуєте напевно?.. — запитав генерал.

— Фірма не кидає своїх прогнозів на вітер.

Макговерн застрелився у машині по дорозі в аеропорт. Радіо і газети обговорювали самогубство, дошукуючись причин.

— Ми вбили його, — переконливо сказав Флетчеру Крісс.

— Чому вбили? — заперечив той.

— Сказали, що битву буде програно, і він вкоротив собі віку.

— Він запитував про битву, не про себе. У цьому вся різниця. Битву буде програно без нього.

— Флетчере!..

— Кріссе! Не плутай особисту долю з подіями. Я знав, що генерал вкоротить собі віку. Однак я не сказав йому про це.

— Чому?

— Він не запитував.

— І все ж…

— Кріссе, не будь сентиментальним. Я не міг сказати йому, що він застрелиться, я не міг відвернути самогубство. Футуроскоп засвідчив, що він застрелиться. І він застрелився.

— Тому що не виграє битву.

— Він не міг її виграти. Він же не поїхав до В’єтнаму, він застрелився! Зрозумій: він повинен був прийти до нас, повинен був дізнатися, що битва закінчиться невдачею, повинен був застрелитися. Так йому судилося.

— І все-таки це жахливо, Флетчере! Треба зупинитися. — Крісс кивнув у бік футуроскопа.

— А гроші?

— Гроші мені не потрібні.

— Мені потрібні, Кріссе. І давай облишимо суперечку.

Через два дні сталося ще одне самогубство. Вкоротила собі віку кіноактриса Ліз Стейнвілл: футуроскоп напророчив, що їй не дадуть головну роль у фільмі “Над проваллям” за книгою Вільгельма Лібена “Зречення”.

Дві смерті — генерала і кіноактриси — поставили перед Кріссом запитання: що таке час і що таке доля та як вони поєднані між собою.

Є два виміри часу — минуле та майбутнє і між ними грань — теперішнє.

Минуле дається нам у видіннях і в спогадах. Ми бачимо його як дорогу, яку пройшли і яку вдруге пройти неможливо. Воно прокреслено лінією, за межі якої ми не здатні були зробити жодного кроку. У кожний момент життя, коли ми стояли перед теперішнім, нам відкривалися безліч ліній, проте ми вибирали одну — ту саму, що на сьогодні прожита. Згадайте: коли вам необхідно було вибирати університет, ви могли вибрати Колумбійський, Чікагський, але вибрали Йєльський. Чому? Чи не тому, що ваша дорога життя — доля так само закодована у хромосомі, як ваш зріст, колір волосся і форма нігтів?.. Змінити щось було неможливо, як неможливо одночасно рухатися в різних напрямках. Із безлічі варіантів вибрано один, на решті лежить хистке (ви все ж могли вибрати), однак владне табу: вибрали ви одне.

Так само і з майбутнім. Воно відкрите перед вами у безлічі можливостей: ви можете їхати в порт або в аеропорт, летіти в Гаваї, в Європу, але зробите одне — те, що зробите. Чому? Чи не запрограмоване майбутнє у вас так само, як уже пережите минуле?.. Ще цікавіша та грань між минулим і майбутнім, яку ми називаємо сьогоденням. Це мить, атом. І це при всьому тому акт творення. Саме в цей момент ми вибираємо і робимо єдиний крок — той, що визначений нашою долею. Придивіться: навіть у цю мить нам не вільно чинити так, як хочемо, діємо за чиєюсь підказкою. Назовімо це необхідністю, доцільністю, розумом, обов’язком — це не має значення. Ми робимо те, що запрограмовано в нас. І навіть коли свідомо почнемо кидатися з боку в бік, ламати себе, незнана сила, поміщена в нас самих, примусить нас стати на ту дорогу, яку ми пройдемо.

Минуле дається нам у досвіді, сьогодення — у відчуттях. Майбутнє для людини темне. І як не дивно, відзначив Крісс, ніхто не наважується глянути майбутньому в обличчя. Усі турботи клієнтів — про кар’єру, про виграш на перегонах, навіть про виграш битв — були дріб’язковими, буденними. Ніхто не наважувався розкрити долю до кінця. Чи не тому, що це страшно? Перед невдачами, несподіванками, перед смертю врешті-решт? І Флетчер панічно боявся побачити у футуроскопі свою долю. “Ніколи! — твердив він. — Ніколи!..” І Крісс також боявся.

Тим часом у банку на рахунку компаньйонів було вже чотириста тисяч. З Блейк-авеню вони переїхали на Аламейн-стріт, купивши особняк і устаткувавши простору лабораторію, приймальню, хол для клієнтів.

Фірма “Флетчер і Крісс” процвітала. І якби не обтяжливі роздуми Крісса, Флетчеру залишалося б тільки радіти: клієнтів хоч греблю гати, гроші пливуть рікою.

Але Флетчер тривожився. Йому усе частіше здавалося, що Крісс використовує футуроскоп не за призначенням.

Крісс шукав нагоди втрутитися в чиюсь долю, відвернути від людини нещастя. Нагода трапилася. Прийшла клієнтка, міс Флорен, з проханням: чи вдасться їй купити модель “кадилака” з виставки. її спокусив золотавий з оранжевим колір машини. Міс Флорен хотіла тільки цю машину, проте у неї були суперники, Фор-сти і Ньюмени. Чи зуміє вона випередити суперників і придбати уподобану річ? Прогноз засвідчив, що машину вона не купить: у магазині у неї викрадуть сумочку з чеком. Грошей міс Флорен не втрачала, на чекові не було суми і підпису, але конкуренти досягали успіху. Сумочку викрадали дуже просто: поки власниця поправляла перед дзеркалом зачіску, сумка щезала з конторки, де продавець фіксував продані чи придбані на виплат речі.

— Міс Флорен, — сказав Крісс, — у вас викрадуть гроші.

— Як викрадуть? — здивувалася клієнтка.

— У магазині, поки ви будете купляти машину.

— Он як! — вигукнула міс Флорен. — Дякую за попередження. Постараюсь, щоб гроші мої залишилися при мені.

Крісс вирішив побувати у магазині, щоб перевірити, чи досягне мети попередження. Випадок був дріб’язковий, та важливо було інше: чи принесе користь попередження у більшому?

Того дня, коли міс Флорен з’явилася у магазині, маючи намір зробити покупку, Крісс перебував неподалік від місця, де мала статися крадіжка. Він бачив, як міс Флорен з’явилася у дверях, міцно тримаючи в руках білу сумку. Увесь її вигляд свідчив, що вона пам’ятає про попередження й ані на мить не розлучається з сумкою. Ось вона протовплюється вперед, вона вже перед конторкою. Хтось зачепив її капелюшок — усе відбулося точнісінько так, як показав футуроскоп. Міс Флорен усе ще тримала сумочку, та цей незначний інцидент у натовпі, коли парасолем було зачеплено її крислатий капелюх, якось вплинув на неї, її увага мовби розпорошилася: однією рукою вона поправила капелюшок, однак, мабуть, зсунула його більше, ніж потрібно було. В цю мить вона перебувала біля конторки, зліва від неї було дзеркало. Мимовільним жестом вона потягнулася до капелюшка, але сумка в руці заважала їй. Не надаючи жодного значення жестові і, певно, забувши про попередження, міс Флорен поклала сумочку на конторку і обернулася до дзеркала. Через секунду на конторці сумочки не було.

Попри всю мализну і незначущість, випадок цей уразив Крісса.

Коли збудження у магазині, викликане наглою крадіжкою, вляглося і міс Флорен, украй засмучена, вибралася з натовпу, Крісс підійшов до неї.

— Я вас попереджав, — сказав він.

— Не знаю, — стала скаржитися міс Флорен, — що зі мною сталося. Я забула. Я геть-чисто забула ваше попередження. Коли йшла вулицею, пам’ятала. Увійшла до магазину, також пам’ятала.

— А потім?

— Парасолем зачепили мій капелюх. Та сумочку я тримала в руках і знала, що не можна з нею розлучатися. І необхідно було поправити капелюх…

Крісс уважно дивився на неї.

— Побачила дзеркало і забула про сумочку — слід було поправити капелюх.

— Зовсім забули?

— Н-ні… — мовила міс Флорен. — У мене було якесь передчуття, неспокій.

— Передчуття, кажете?

— Так, так… побоювання, тривога — якусь мить. Потім я поправила волосся. І моя сумочка щезла. Що маю тепер робити?

Крісс не знав, що мала робити міс Флорен. Але дійшов висновку про те, що людина в момент події забуває про обережність і робить те, що закладено в програмі, закодованій у хромосомах. Якби міс Флорен судилося кинутися під потяг, згоріти, жодні попередження їй не допомогли б: вона загинула б під колесами або згоріла.

Крісс уже збагнув чому. Та у нього з’явилася інша думка — про цілковиту непотрібність винаходу. “Хіба що заробляти грошву”, — гірко посміхнувся він.

Флетчер тим часом робив це без усякої гіркоти. У банку лежало вже вісімсот тисяч доларів.

Крісс сказав:

— Припинімо цей обман, Джеймсе.

— Який обман? — перепитав Флетчер.

— Футуроскопію, пророцтва. Нічого доброго вони не приносять людям.

— Тобі яке діло до того, що вони нічого доброго не приносять? — запитав Флетчер.

— Ми обманюємо людей! — сказав Крісс.

— Це в тобі, Девіде, дається взнаки пасторська закваска, — розсміявся Флетчер. Батько Крісса був пастором з Кентуккі.

— Яка ж закваска у тобі?.. — стрімко обернувся до нього Крісс.

Флетчер відчув нотку злості у голосі компаньйона.

— Облиш, — сказав він. — не будемо сваритися.

— Я ладен розбити футуроскоп, Джеймсе, — признався Крісс, обдурений миролюбністю Флетчера.

— Справді? — запитав Флетчер.

— Він сповнює мене жахом… — відповів Крісс.

— Чому?

— Він і тебе лякає. Жоден з нас не наважується побачити свою долю.

— А навіщо це?.. — насторожено запитав Флетчер.

— Іншим ми ж показуємо.

— Дурницями твоя голова забита, от що, — відповів Флетчер.

— Я розіб’ю апарат або втечу з лабораторії.

Флетчер нічого не сказав — зиркнув на Крісса, як на божевільного.

Крісс не розбив апарат, не втік з лабораторії. Він зважився на відчайдушний крок — вирішив перебороти страх і побачити свою долю. Рішення виникло зненацька, як порив вітру.

Цього вечора в лабораторії він залишався сам-один. Флетчер пішов у кабінет і мав повернутися не скоро. Вечір нагадав Кріссові той, перший, коли Флетчер поніс оголошення в редакцію “Кур’єра”. Коли це було? Вчора?.. Кріссові здавалося, що від того вечора він іще не встиг розігнути спину, щоб відпочити і подумати. Але ж і стомився він… “Футуроскоп…” — знайшов він причину. Все від нього. Дивно. Відкриття зроблено, випробувано на сотні людей, а радості й задоволення ніякого. Крісс почувався нещасливим, його не полишав страх. Є, певно, речі, думав він, які не варто було відкривати. Ядерні реакції, футуроскоп… Або вони відкриті невчасно, не принесли задоволення людям. “Що тобі до людей? — мабуть, посміявся б Флетчер. — Це в тобі пасторська закваска…” Кріссові неприємно від цих слів. “Я стомився”, — переконує себе. І тої ж миті ловить себе на іншому: він боїться узнати свою долю до кінця.

Крісс підходить до вікна, дивиться на вулицю. “Боюсь, боюсь…” — снується у голові думка, наче піддражнює. І раптом його ніби обдало вітром. “А що, коли?..”

Відтак Крісс уже ні про що не думає.

Вимив руки, підійшов до апарата. Пошукав очима шприц з порожнистою голкою. Машинально, як робив це сотні разів на інших, протер спиртом шкіру на лівому передпліччі. Машинально загнав під шкіру голку. Укол, відомий нам з дитинства… Хіба що трохи більше болю, трохи більше крові — з-під шкіри треба взяти часточку тканини. Тією ж проспиртованою ваткою затиснув крихітну подряпину. Переждав п’ять-десять секунд. Звичним рухом випорожнив голку у нейтралізований дистилят пробірки, прилаштував скляну трубочку у центрифугу, виокремив з плазми шматочок тканини. Капнув на скло краплю поживного розчину, опустив у неї живі клітини свого тіла і помістив усе це під окуляр футуроскопа.

Увімкнув електричний струм, клацнув тумблером. На екрані з’явилася група клітин. Ще один поворот тумблера — зосталася одна клітина, на увесь екран. Рельєфно позначилися ниточки хромосом. Крісс увімкнув силові поля, одночасно довівши стрілку покажчика до двохтисячного року, — тридцять років він проживе напевно. Екран згас, обернувшись на чорну пляму. Так бувало тоді, коли клієнт не доживав до вказаного на шкалі строку, — пустий екран.

— Ось так… — сказав Крісс. Тепер це був не клієнт — він сам.

Рвучко пересунув стрілку покажчика на десять років ближче. Екран залишався темним. “Не проживу і двадцяти років…” — відзначив Крісс і повільно повів стрілку вліво ще на десять років. Руки його тремтіли. Стрілка зупинилася на 1980 році, екран був темний. “Навіть десяти років…” — відчужено майнуло у голові Крісса, руки похолонули. Він тупо дивився на цифри, — можливо, помилка? Та помилки не було. Не могло бути. Траплялося, що і в інших клієнтів на цій цифрі екран залишався пустим. Тоді Крісс не хвилювався і руки його не холонули. Зараз він переляканими очима дивився на стрілку: він не проживе навіть десяти років… Навіщо було дивитися самого себе? Крісс шкодував, що розпочав експеримент. Мас рацію Флетчер — не варто цього робити. Ніколи не слід цього робити! Не проживе навіть десяти років… Може, це не він, Девід Крісс? Може, випадково у об’єктив апарата потрапила чужа клітина?.. Тепер були холодними не лише руки, а й спина Крісса. Холод піднімався вище, до потилиці, заливав мозок. “Може, це не моя клітина?..” Думка відокремлювалася від тіла, тріпотіла незалежно, як птах крильми у повітрі. “Може, не моя тканина?..” Холодний піт стікав по обличчю. “…Навіть десяти років… навіть десяти років…” Думка-птах піднімала крило, і тоді у мозку Крісса лунало: “…Навіть десяти років…” Піднімала друге крило — у мозку лунало: “Не моя тканина…” А холод проймав до останньої клітини, і краплі поту котилися по спині.

“Якщо це помилка, — подумав Крісс, — треба посунути стрілку на шкалі, щось же вона повинна показати”. Крісс ледве намацав тумблер, однак замість того, щоб повести стрілку вперед, посунув її назад, підсвідомо відзначаючи: вісім років, сім, шість… Екран, як і раніше, залишався темним. “Не працює!..” — майже закричав Крісс — птах-думка змахнула обома крилами. Та апарат звично гудів, індикатори у темряві світилися, лише екран був непроникно-чорний, як траурний креп, як позбавлена зірок вічність. Стрілка рухалася назад: чотири роки, три, два… Тепер уже у Крісса не було жодної думки — самий тільки жах і чекання: невже кінець, він помре зараз, в оцю хвилину?.. Крісс втягнув голову у плечі, волосся відстовбурчилося на черепі: Крісс чув, як воно ворушиться, шурхотить… Стрілка невблаганно рухалася назад, непомітно для себе Крісс увімкнув автоматичну подачу, стрілка відлічувала місяці. Це було нестерпно довго. Кріссові перехопило подих, неймовірний тягар наліг йому на груди, вичавлюючи з легень останні краплі повітря. Шість місяців, п’ять, показувала шкала, нуль!.. Зненацька екран спалахнув. Та це було не звичне денне світло, не ранок і не вечір — екран світився зеленим, ніби Крісс заглядав у товщу морської води. І — несподівано, неймовірно! — перед очима Крісса пропливла макрель! Втрачаючи свідомість, Крісс вдарився головою об пульт, стрілка здригнулася, на мить Крісс побачив листок календаря — двадцять друге серпня. І ще він побачив Флетчера з перекошеним, блідим обличчям і зловтіхою в очах — Флетчер був у човні й віддалявся у бік берега. Більше Крісс не розгледів нічого — його оповила пітьма.

Флетчер застав компаньйона на підлозі біля увімкнутого апарата. Крісс був непритомний. Передовсім Флетчер привів його до пам’яті. Перше, що зробив Крісс, опам’ятавшись, пошпурив у апарат мармурове прес-пап’є, але промахнувся.

Флетчер ухопив його за руку:

— Ти збожеволів?..

— Я його знищу! Знищу! — рвався до апарата Крісс. — Мерзенне, прокляте чудовисько! Я розтрощу його, знищу!.. Раз і назавжди ліквідую.

До пізньої ночі Флетчер заспокоював товариша. Крісс говорив багато, без ладу, звинувачував Флетчера ^ самого себе у жорстокості, в диявольському винаході, погрожував знищити футуроскоп і фірму. Чим довше Флетчер слухав його і намагався зрозуміти, тим глибше переконувався, що Крісс стає небезпечним для нього і для винаходу.

Усе-таки їм вдалося дійти згоди. Флетчер добився від Крісса обіцянки, що той не накоїть дурниць.

— Заспокоїшся, — говорив він. — тоді обміркуємо, що робити. Грошей у нас доволі. Можемо припинити діяльність. Поїдемо куди-небудь, розважимося.

Флетчер брехав. У нього і в думці не було припиняти роботу футуроскопа. Але і Крісс брехав, даючи обіцянку не заподіювати шкоди винаходу. Крісс не відмовився від думки знищити футуроскоп. Флетчер надумав знищити Крісса. Між компаньйонами розпочиналися маневри, але тільки Крісс знав, як мало часу лишилося їм обом.

А до всього Крісс же не додивився долю до кінця. Зміцніє від потрясіння і додивиться. У нього підозра проти Флетчера. Якщо вона підтвердиться, Кріссові необхідно вжити контрзаходів. Усе слід продумати, все врахувати. Одним ударом він вирішить усе: свою долю, долю Флетчера і долю футуроскопа. Тільки не поспішати. Ні, поспішати треба, адже сьогодні двадцяте серпня…

Так вони наближалися до фінішу — Флетчер і Крісс, криючись один від одного, як злочинці.

Крісс додивився долю до кінця. Свідомості не втрачав. Стиснув зуби і додивився. Підозра підтвердилася, і Крісс знав тепер, що робити.

У суботу, двадцять першого серпня, Флетчер запитав:

— Якої ти думки, Кріссе, стосовно морської прогулянки? Візьмемо катер, вудки. Половимо макрель.

Крісс знав, що нічого змінити не можна. І цю фразу компаньйона він також знав. Розпочинався фінал — такий самий, як у кінозірки і генерала Макговерна. Крісс міг відмовитися, втекти од Флетчера, запротестувати, однак нічого цього не зробив. Він сказав:

— Поїдемо.

І все пішло за сценарієм. Хіба наше життя не сценарій, написаний і затверджений природою? Крісс знав цей сценарій і знав, що змінити щось неможливо. Навіть інтонацію голосу.

— Поїдемо, — повторив він, прислухаючись ніби збоку, як це звучить.

Звучало цілком природно, Флетчер нічого не помітив.

— Годині о дев’ятій, — сказав компаньйон. — Рибальські снасті я беру на себе.

Вранці усе йшло за тим же сценарієм.

— Я пішов, — сказав Флетчер. Спустився сходами і рушив направо, у мисливський магазин на Франклін-стріт, де завжди можна було дістати волосінь і вудлища.

Крісс вийшов одразу після нього і попрямував у інший бік, в інший магазин. Йому можна було не квапитися. Жодна небезпека йому не загрожувала, навіть небезпека викриття. Він знав кожен свій крок і кожен вчинок. Було навіть цікаво, ніби він дивиться на себе збоку. Або на когось іншого. За кілька хвилин до повернення компаньйона він уже був у лабораторії. Обережно поклав під кожух футуроскопа чотири продовгуватих згортки, попередньо обмотавши їх дротами від вхідної електромережі, і, з’єднавши дроти, замкнув їх. І поїхав з Флетчером на риболовлю.

На пристані вони узяли катер з повним запасом пального.

— Як погода? — запитав Флетчер служника, який розмикав ланцюг, що ним катер кріпився до причалу.

— Чудовий прогноз, сер, — відповів той. — Можете їхати спокійно.

І це все було відомо Кріссові, до останнього слова.

Флетчер був спокійний, навіть незворушно спокійний і впевнений у собі: він знав, що Крісс не вміє плавати.

Вони від’їхали далеко. Берег бузковою смужкою виднівся на обрії. їх не бачив ніхто, крім сонця і хмар. Однак сонце і хмари були високо і не могли нічому перешкодити.

Флетчер не став глушити мотор, залишив його працювати на малих обертах.

— Механік з мене поганий, — сказав він. — Раптом відмовить зовсім…

Почали ловити рибу. Крісс сидів на правому борту, опустивши ноги у воду. Упродовж усього ранку він пробував аналізувати свої відчуття. Напередодні він пам’ятав, що завтра неділя і чим ця неділя закінчиться для нього. І вночі — він погано спав цієї ночі — згадував, що завтра рокований день. Вранці він підкорився долі без опору — нічого не зміниш. Усе йшло, як показував футуроскоп. Навіть задумане проти Флетчера Крісс робив механічно: роль була розписана до кінця, Крісс грав її і поводився, як статист, кожний крок якого підпорядкований режисерові. Сів з Флетчером у автомобіль, вийшов на пристані. Флетчер запитав про погоду так, як це мало бути. І тільки у човні Крісс відчув, що забувається. Море напливало на нього, витісняючи із свідомості картини, побачені у футуроскопі. Коли Крісс пробував згадати, що станеться далі, він уже не міг цього згадати, свідомість пригнічувалася чимось незрозумілим і могутнім, що розросталося у ньому, змушувало жити лише миттю, відсуваючи усе стороннє. Хіба що у підсвідомості залишалося щось схоже на передчуття, на тривогу, проте ніщо не могло вже піднятися звідти, сформулюватися у думки або в протидію.

Крісс закинув принаду, відчуваючи, як волосінь час від часу тремтить у руці, — риба клювала. Він уже витягнув дві макрелі, вони вигиналися і стрибали на дні човна, ще живі. І тут борт стрімко нахилився під ним, і Крісс опинився у воді. Тої ж миті заревів мотор, човен рвонувся вперед. Крісс борсався у піні, яку залишив по собі гвинт, і, захлинаючись, кричав:

— Флетчере! Зупинись!

Обличчя компаньйона віддалялося і зменшувалося, моторка линула до берега зі швидкістю двадцяти вузлів. Над Кріссом зімкнулася вода, захльоснула зіниці зеленню пляшкового скла. На мить перед ним мелькнула макрель, викликавши нечіткий спогад, що все це Крісс уже бачив…

Флетчер здав катер тому ж служнику.

— Сер?.. — запитав здивовано той.

— Нещастя! — обірвав його Флетчер. — Спішу в поліцію.

Компаньйон був спокійний. Або хотів бути спокійним. Щось на кшталт виправдувальної промови укладалося в його мозку. Перед ким він виправдовувався — перед собою?.. Чи готував промову для поліцейського комісара? Промова була дивна. Самого себе Флетчер називав у третій особі. Йому здавалося, що це звучить переконливо. “Крісс упав у воду, — притягував він слово до слова. — І пішов на дно. Бачить бог, Флетчер не доторкнувся до нього пальцем! Нещасний випадок… Звідкіля Флетчер міг знати, що Крісс не вміє плавати? Не знав — слово джентльмена! Уявити тільки: вони вчилися і працювали разом одинадцять років! Бідний Де-від, хто міг подумати, що так станеться!..”

Промова заспокоювала Флетчера. Все у ній на місці. їй-право, все у ній на місці.

Показання компаньйона в поліції також коректні. Обличчя передає щире співчуття.

— Пане комісар! — на очах у Флетчера сльози. — Крісс був чудовий товариш, душевний друг!.. — При цьому Флетчер запихав до кишені вельветової куртки рибальську волосінь. Жорстка волосінь стовбурчилася, випирала назовні. — Повірте, пане комісар, я так шкодую!.. — Флетчерові ніяк не вдавалося упоратися з волосінню.

Комісар записував у протокол показання. Він навіть вірив ураженому компаньйону — хіба мало нещасних випадків на воді.

— Не хвилюйтесь, — говорив він. — Катер уже послано, щоб виловити тіло.

— О, пане комісар, можливо, його вдасться врятувати!..

— Не хвилюйтесь, — повторив комісар, — зробимо все необхідне.

Флетчера відпустили під заставу в тисячу доларів.

— До обстеження тіла Девіда Крісса, — пояснив комісар. — До повного з’ясування обставин.

Це не хвилювало Флетчера. Совість його чиста. Він не штовхнув Крісса, навіть не наближався до нього, нехай обстежують.

Узяли підписку про невиїзд. І це не розхвилювало старшого компаньйона. Нікуди він їхати не збирався. Зробили відбитки пальців — звичайнісінька формальність. Лаборант притискав навперемінку пальці правої руки, лівої до мастики і відбивав їх на білому. Десяток овалів, брудних плям з’явилися на пластику, як сліди злочину. Це налякало Флетчера.

Спускаючись сходами, він усе витирав пальці об хусточку і не міг витерти їх дочиста. Пальці залишались темними. Флетчер не міг дивитися на них без внутрішнього дрожу, засунув руки до кишень.

У таксі він сидів за спиною шофера. Знову витягнув хусточку, заходився відтирати фарбу. Чим ближче під’їжджав він до лабораторії, тим відчутнішим ставав страх. Ніщо йому не загрожує. Ніщо, запевняв він себе. Крісс упав за борт і потонув. Бідолаха не вмів плавати!.. Та страх не полишав Флетчера. Чи зуміє він залишитися осторонь від цієї справи? Якби знати, якби мати певність! Флетчер шарпався на задньому сидінні, наче в мишоловці. Навіщо вони узяли відбитки пальців? Може, бачать його наскрізь?.. Компаньйон віддав би тисячі, що лежали в банку, тільки б упевнитися, що йому ніщо не загрожує, скинути з себе липучий, нав’язливий страх.

— Футуроскоп!.. — згадав він. — Ось хто скаже, що мене жде! Не потрібно ніяких тисяч, досить подивитися два-три найближчих місяці!

Відпустивши таксі, Флетчер стрімко вбігає у лабораторію. Укол стерильною голкою, — трохи більше болю, трохи більше крові — виття центрифуги, і ось шматочок тканини на дослідницькому склі. Тремтячою рукою Флетчер посуває скельце під об’єктив апарата. Навпомацки знаходить кнопку вмикання.

Рух пальця — і…

Експерти, які прибули на місце, де щойно стояла лабораторія, відзначили вибух, який зруйнував будівлю і невідомий апарат, — нікель, скло, обриви електронної схеми вкраплені у випадково вцілілу стіну. Місцями ще димілося, смерділо паленою гумою.

Натовп роззяв відтиснули обабіч вулиці. Біля хідника, захаращеного цеглою, стояли дві машини — біла медична і зелена поліцейська. Прибула третя — інспекторська. Відчинилися дверцята.

— Обережно, пане комісар, — експерти з’юрмилися біля щойно прибулого автомобіля, — повсюди камінь, скло…

Комісар не прагнув увійти в зруйновану лабораторію, йому доповідали тут же, біля машини:

— Не менше трьох кілограмів тротилу. Є жертва…

Санітарна машина відкрита. Двоє в халатах заштовхують усередину брезентові ноші, намагаючись прикрити простирадлом людину у вельветовій куртці, з кишені якої звисає до землі рибальська волосінь. Простирадло зачепилося за щось, на мить відкрило обличчя чоловіка.

— Ба-а! Це ж Флетчер! — Комісар гасить сірник, не розкуривши сигару. — Він щойно був у мене, не минуло й півгодини!

Хтось люб’язно простягує йому запальничку.

Санітари уштовхнули ноші в машину. Обривають волосінь, що потрапила між стулки дверцят. Експерти і комісар дивляться на їхню поспішливу метушню. Проводжають поглядом машину.

Комісар врешті-решт бере запальничку, закурює.

— Не минуло півгодини, — проказує швидше до себе, ніж до оточуючих. — Ото вже доля!..