Північна зірка

ПІВНІЧНА ЗІРКА

— Ну, пішов! — Другий пілот приязно штовхнув Андрія в плече. — Щасливо!

Андрій прибрав руки з одвірка і боком вивалився у простір. Стрибати йому доводилося не вперше. В аероклубі у нього нараховувалося шістнадцять стрибків. Але це в молодості, коли за спиною в тебе інструктор, а внизу поле з, ромашками і усмішки друзів. Інша річ тепер, коли тобі тридцять два, ти інженер-картограф і давно не вибираєшся за місто. У тебе кабінет на шостому поверсі в обласному центрі, й щодня ти по кілька разів піднімаєшся та опускаєшся ліфтом. Важко прибрати руки з надійних дверцят. Але тебе поплескують по плечу — не дрейф! І ось уже Андрій перекидається у повітрі. Його крутить зустрічний потік, перевертає, але, перш ніж смикнути за кільце парашута, Андрій самовіддано рахує до десяти. За інерцією його увесь цей час несе під черевом літака, хоча він уже й розпочав падіння.

А внизу тайга. І внизу болота. І десь там геологічний загін Чепелєва, якому необхідно приставити нові карти.

З виляском розкрився над головою парашут. Андрій зітхає: парашут — це добре, це завжди добре.

Мимо зі свистом пролетів мішок — зблиснув целофаном, як дощова краплина. У мішку продукти, карти, переміна білизни, листи геологам Чепелєва. Пілот скинув мішок услід Андрієві. Приємно, плавно знижуючись під парашутом, дивитися, як мішок розтинає повітря і починає закручуватися, увіходячи в штопор. Андрій жде, коли над мішком розкриється парашут. Шість секунд — парашута немає. Ще шість секунд — парашута немає. Мішок обертається на блискучу крапку. Парашут не розкрився. Мішок врізався у тайгу зі швидкістю гарматного ядра.

“Он воно як!” — подумав Андрій, намагаючись запам’ятати місце, куди впав мішок. Яскрава зелень: кущі або… болото. Андрій з більшою увагою оглянув місцевість. З півдня на північ тягнувся дрібносопковик, на захід лежало болото — сині й зелені рукави, затягнуті гусячою ряскою, стелилися до сопок, відокремлюючи одну від іншої. Щось у цьому краєвиді стривожило Андрія. Не щось — він чудово пам’ятав, що у сто першому квадраті ні пагорбів, ні боліт немає. У сто першому квадраті — тайга. Болота починалися близько ста кілометрів південніше…

Роздумувати не було часу, треба працювати стропами, щоб не вгрузнути у болото. Андрій потягнув до себе кілька строп. Болотистий вітер підхопив парашут і поніс його, мов парус. Обминувши озерце, Андрій відпустив стропи і гепнувся на пісок “на три точки”.

— З прибуттям! — сказав уголос, погасив парашут і відчепив його.

Потрібно було шукати мішок. Це завдання Андрій визначив, як розшукування голки у копиці сіна. Де його шукати? Коли з-під парашута Андрій бачив мішок — блискучу крапку — востаннє, крапка була на захід від нього, на одній лінії з призахідним сонцем. Там його і треба шукати. Прилаштувавши парашут на спині у вигляді клунка, Андрій попрямував до сонця. Шлях пролягав через сопку. “З вершини, — подумав Андрій, — побачу, чи не зачепився мішок стропами за кущі”.

Мішка ніде не було. Із заходу до сопки підступала трясовина, заплила зеленню ряски. Швидше всього, мішок попав у трясовину, і нічим його звідтіля не виловиш. Про це страшно було подумати. Андрій обнишпорював сопку до темряви. А коли втямив, що нічого не знайде, сів на землю і в глибокому роздумі обхопив голову руками.

— Погомонимо спокійно, — сказав сам до себе. — Що ми маємо?

У кишенях виявилася коробка сірників — порожню пачку з-під сигарет Андрій викинув на аеродромі, — складаний ніж, гаманець з дрібними грішми, пістолет з чотирма набоями і два носовичка. На лівій руці годинник “Старт”.

— Бідненько, — уголос розмірковував Андрій. Уголос говорити було приємніше, так притамовувалася тривога, що наростала в душі. — Розглянемо речі за якістю.

Корисними були сірники і пістолет. Гаманець можна було викинути хоч зараз. Ніж, завбільшки з вказівний палець з одним лезом, — краще, аніж нічого, але не більше. Хусточки Андрій сунув у глиб кишені, про них і говорити не варто. Парашут можна прилаштувати під імпровізований намет.

— От і все, — закінчив Андрій облік майна. — Робінзон… — спробував пожартувати над собою. Жарту не вийшло, швидше іронія з присмаком гіркоти.

Іронія також не влаштовувала Андрія. Експедиція закінчувалась провалом; карти, які він повинен був приставити геологам, на дні трясовини… А його власна доля?

Поки Андрій думав про карти, про невдалу експедицію, ВІРІ розмірковував тверезо, ніби розглядав події збоку: втрата мішка, блукання схилами сопки відбувалося не з ним, а з кимось іншим. Тепер, усвідомивши, що він сам-один у тайзі без компаса, без їжі, Андрій відчув, що починає втрачати самовладання. На тисячу кілометрів довкруг тайга, він самотній у центрі безконечного царства. Варто було збагнути це, як ним оволодів страх. Андрій підхопився на ноги: бігти, можливо, неподалік є люди.

Звідки тут люди? Перед Андрієм у думці розстелилася карта, яку він сам готував. На карті тайга і ріка Сурм’яна. Табір Чепелєва у закруті ріки. Жодних пагорбів і боліт. Сопки починаються у сто одинадцятому квадраті. У сто першому, де повинен був висадитися Андрій, — ріка і ліс!..

Що ж робити? Андрій гарячково шукає вихід. Він знає Сибір, бував у експедиціях. Без компаса можна прожити і без карти можна. Неможливо прожити без вогню і без їжі. Сірники у нього є. Є пістолет і чотири набої. “З цим можна вижити, — вирішує Андрій. — 3 чотирма патронами і коробкою сірників”.

Машинально Андрій збирає глицю, обламує сушняк. Сірники дістає, коли переконується, що купка палива достатньо висока. Тільки тоді розпалює багаття.

Як його могли скинути у сто одинадцятому квадраті? Помилково? Через нечіткість запису? Сто один-сто одинадцять… Недбало написаний нуль визнали за одиницю? “Ось тобі й нуль…” — гірко всміхається Андрій. А сам він: чому не роздивився в ілюмінатор, що місцевість інша? Карта йому відома… Звісно, карта — одне, а місцевість — інше. І все-таки?.. Відповідей на ці запитання Андрій не знаходив. Його скинули у сто одинадцятому квадраті.

Вранці Андрій ще раз обходить пагорб краєм болота, — може, трапиться дичина. Крокує обережно, нагинається поміж кущів, щоб нікого не сполохати. Проте нічого не трапляється, окрім ягід синювато-попелястої лохини. Лохина росте скрізь, Андрій вибирає стиглі ягоди, їсть.

Як вибратися з болота?

“У тайзі немає доріг, — міркує Андрій, — Немає попереджувальних знаків: “Обережно, попереду спуск!” Тайга — це бурелом. Тайга — це гнус, що в’ється над тобою, самотність і небезпека. Зламав у буреломі ногу — і ти загинув. У тайзі, щоправда, можна йти куди заманеться. Але немає навіть цього — довкруг болота. Тільки пагорби один за одним тягнуться на північ”.

Андрій простує пагорбами на північ.

Загін Чепелєва вийшов на пошуки олова на рівнину між Полярним Уралом та пониззям Обі. Чепелєву вдалося виявити каситерити, однак він з усією рішучістю твердить, що руди бідні і не становлять промислового інтересу. Чепелєв просив дати йому інше або хоча б паралельне до основного завдання. В управлінні зважили на його прохання, дозволили переключити пошук на актиніди. Завдання геологам сподобалося, обіцяло успіх. Двадцять два роки тому тут пройшла група В.Л.Собенка і швидше для майбутнього намітила родовища. Чепелєву це полегшувало роботу. Терміново були розшукані й віддруковані карти походу Собенка — опікувався цим відділ Андрія. Так само терміново необхідно було приставити карти Чепелєву. За літнього бездоріжжя приставити їх можна було лише літаком. У тайзі й посеред боліт аеродромів не було. Андрій мав практику зі стрибків з парашутом, заввідділом доручив йому приставити карти.

Вже півдня Андрій крокує від сопки до сопки. Вони, мов горби, вивищуються над болотом. Проходиш повз одну — з води виростає інша.

— Хоча б не втелющитися у трясовину, — нишком проказує Андрій, спустившись із чергового пагорба. — Дурне діло нехитре: пірнеш — і немає тебе. Жменька бульбашок, а потім усе заспокоїться…

Він бере то вліво, то вправо, туди, де здається сухіше. Стрибає, мов козел, з купини на купину.

Звісно, його шукатимуть. Андрій уявляє, як це станеться. Чепелєв піджене управління, йому скажуть, що людина з картами повинна бути у нього. Людина ця — Андрій Салтанов. Чепелєв доповість, що Андрія немає. Постане запитання: чому немає?.. Чепелєв скаже, що йому невідомо. Тоді в управлінні стурбуються і оголосять розшук Салтанова. Але збіжить якийсь час, перш ніж розмова відбудеться: два дні, а може, чотири.

Кілька разів Андрій зривається з купин у воду. Вибирається на сухе, знесилений, неохоче зриває ягоди лохини. Їжа вочевидь не по роботі.

Надвечір Андрій влаштовує полювання. Робить це просто, як звірі: залягає у кущах і намагається не зо рушити ся. Після тригодинного лежання, коли його обличчя і руки опухають від укусів знавіснілого гнуса, йому вдається підстрелити селезня.

Андрій розпалює багаття, обсушується і готує м’ясо.

Вранці оглядає з вершини плямисте — в бурих і зелених латках — болото. Жодної живої душі, ані димка. “Кепсько”, — думає Андрій, але намагається взяти себе в руки. Десь повинна бути ріка. До неї потрібно вийти. Ріка — це селища і люди. Знову Андрій стрибає з купини на купину, наввипередки з голодом. Коли його починає нудити від лохини, залягає в кущах. Та, мабуть, занадто рано. Обережна дичина сміливішає надвечір. Не менше шести годин лежить Андрій у кущах. У нього три набої. Жодного разу він не повинен промахнутися. Про це він навіть думати не сміє. Коли вервечка гусей опускається за двадцять кроків од нього, Андрій старанно вибирає ціль — здорового гусака, який стоїть до нього найближче. Натискає на спусковий гачок. Постріл ляснув, як батіг. Андрій навіть не зрозумів, що це постріл. І гуси не зрозуміли: витягнули шиї, завертіли головами з боку в бік. Жодна не впала, не затріпотіла крилами. “Чому?” — здивувався Андрій. Гуси погелготіли і заспокоїлися. Сталося те, чого Андрій не передбачав: промазав! А гуси не відлітають! Вони так само за двадцять кроків од нього!.. Андрій кілька разів зітхає, щоб утамувати хвилювання. Знову натискає на спуск. Не промахнувся! Гуска тріпоче крилами на піску. Стрибками Андрій поспішає до здобичі. Але птах здіймається у повітря! Мало не з рук! Андрій відчуває на обличчі вітер від його крил. Підстрибує, прагнучи схопити гуску на льоту. Не вдалося!..

— Чорт!.. — лається Андрій, оглядаючи пістолет.

В обоймі залишився один-однісінький набій.

Серед ночі пішов дощ. Андрій спорудив з парашута намет, просидів до світанку. Вранці дощ посилився, про полювання не могло бути й мови: живність поховалася.

Лохина Андрію остогидла. По обіді у якійсь калюжі він побачив мальків і виловив їх чотирнадцять штук. З’їв сирими. Це було все, що він зумів здобути за цей день.

Знову настала ніч. Знову Андрій кутався у парашут. Про багаття годі було й думати: довкола болото. Ранок підкрався у тумані, сірий, непомітний. Андрій побрів навмання. У повітрі прошмигували гуси й качки, проте Андрій їх не бачив. Це був третій день без їжі, не рахуючи вчорашніх мальків. У голові Андрія паморочилося.

Вчора його шукали, проте не могли помітити в тумані. А може, й не шукали: за такої погоди вертольоти не злітають з аеродромів… Андрій продовжував іти, не бачачи, однак відчуваючи сонце праворуч від себе. Якщо чуття орієнтації його обманювало, значить, він кружляв біля сопок.

Понад усе Андрій прагнув даху над головою. Холод пронизав його усього і примушував тремтіти. Самий лише дах, мріяв Андрій, хижку, остяцький чум..

І доля зглянулася над ним. Андрій натрапив на печеру. Спершу побачив перед собою щось чорне, трикутник, що бовванів попереду. Намет?.. Але чому він чорний? З’ясувалося, що це камінне пасмо, а трикутник — ущелина. Андрій пройшов до ущелини і відчув, що тут сухо. Це підбадьорило його: сухо — значить, він розпалить багаття. Андрій енергійно тре долоню об долоню, скидає з себе парашутний ранець.

Печера невеличка. Андрій оглядає її, ні на чому не зупиняючись: місце для багаття є. Підлога і стеля сухі. Виходить назовні, шукає паліччя. Приносить у печеру оберемок. І ще один оберемок. Засунувши руки під пахви, відігріває і обсушує їх. Тільки тоді виймає з-за пазухи сірники, шматок лубу — луб він припас давно, коли дощ тільки-но розпочався. Перший сірник ламається. “Спокійніше!” — підбадьорює себе Андрій. Запалює другий сірник — пахнуло димом. Буде справжнє багаття!

Все вдається йому. Печера наповнюється теплом і світлом. Повеселілий Андрій уважніше роздивляється навсебіч. Доверху печера завалена каміняччям. “Нехай, — думає Андрій, — мені вистачить цього простору, де горить багаття і можна розстелити парашут”. Розстеляє шовк, ніжиться біля вогню. Яким доречним був би зараз шматок шинки, грудинки!..

— Про це не думай… — переконує себе і ковтає слину.

Але не думати не може. Бореться з собою і з відчуттям голоду. А коли, знесилівши, заплющує очі, його змагає сон. Кажуть, що голодному сниться їжа. Андрію сниться не хліб, не м’ясо — чорне небо. Сняться зірки, але зірки чужі. Навіть уві сні Андрій дивується небу з чужими зірками. Щось шукає в них, не може знайти, і ця втрата робить його нещасним. Андрій стогне і прокидається. Підживлює багаття. Трохи заспокоївшись, знову лягає. Тепер йому сниться тайга. Він іде по тайзі, настрій у нього світлий — у кінці шляху на нього чекає рятунок. Як і звідки він прийде, Андрій не знає, але рятунок близький. Прокинувшись, аби знову підживити вогонь, Андрій розмірковує над дивними снами. Те, що він бачив себе у тайзі і думав про рятунок, природно: думки про це не йдуть у нього з голови. Але звідки небо з чужими зірками? Дуже дивне небо.

Андрій знову засинає і тої ж миті, ніби від поштовху, прокидається. Щось перемінилося довкруг. Щось стоїть поруч з ним стороннє. Якусь мить Андрій вдивляється у полум’я — чим він стривожений? “Годинник! — утямлює нарешті. — Цокає годинник!..” Але годинник цокає голосно, на всю печеру! Ніколи Андрій не чув, щоб годинник цокав так голосно!.. Може, це не його годинник? Підносить до очей циферблат.

Секундна стрілка стрибає по колу. її стрибки не співпадають з ударами!.. Як зачарований, Андрій дивиться на стрілку. Серце? Може, це серце?.. Андрій прислухається до себе: стугонить не його серце!

Все в Андрієві натягується, мов струна. Щось мусить статися, жде він. Зараз. В оцю хвилину…

І чує плач. Хтось схлипує, мучиться у тузі… Якби це був вітер, завивання хуртовини, навіть звіра — все сприйняв би Андрій як належне. Але плач… Багаття, печера відсовуються від нього. Плач десь поряд, хтось аж захлинається, і водночас цей плач несхожий на будь-що чуте Андрієм раніше — люди так не плачуть!.. “Я сплю, — думає Андрій. — Бачу сон…” Але це не сон — Андрій відчуває жар багаття. І чує ридання. За спиною, попереду, в ньому самому — не збагнеш. Страх проймає Андрія. Так буває у маренні: холоне кров, зупиняється серце. Якщо не крикнути, не скреготнути зубами — зупиниться остаточно!.. Андрій бореться з оціпенінням, яке викликав страх: зітхнути, ворухнути віями — і він врятований!.. Через силу повертає голову до виходу з печери. Над рівниною синій, незбагненно далекий світанок.

Андрій отямлюється. Встає від багаття, зашпортуючись, виходить з печери. Серце б’ється вимучено і нечасто. Не озираючись, Андрій простує униз по схилу.

Зупиняється біля підніжжя пагорба. Пристоює, щоб зникло тремтіння у колінах. “Що сталося? — запитує себе. — Може, я захворів?..” Ні, думка працює чітко. “Певно, це галюцинація, — вирішує він. — Від голоду. Треба роздобути їжу”.

Струшує головою, розпрямляє плечі. Проте як не підбадьорює себе, у мозку, в підсвідомості залишається тривога. Більше того: непояснимий страх. “До біса!..” — проказує вголос, усе ще відверто бадьорячись. І не може примусити себе озирнутися на печеру.

Цього разу полювання було вдалим: Андрій підстрелив качку. Але повертатися у печеру йому не хотілося. Раптом знову почує?.. Андрій і не повертався б, якби не сірники, які він залишив сушитися біля вогню.

Певний час Андрій клопочеться біля багаття, готує їжу. їсть. Все це робить квапливо — поїсть і піде. Страх не залишає його: що це було? А може, нічого й не було?..

Висхідне сонце зазирає у печеру. Освітлює завал, на який увечері Андрій не звернув уваги. Дивний завал. Андрій вдивляється у купу каміння. Навіщо йому каміння?.. Потрібно згортати парашут, рушати в дорогу — щойно він думав про це. Однак у голові плутанина, свідомість роздвоюється: дивний завал!.. Каміння, здається Андрію, принесене кимось, навалене до стелі. Не брили, а камені певного розміру, посильні, щоб їх спроможна була підняти людина. “Стіна! — здогадується Андрій. — А що за стіною?..”

Можна одігнати від себе безглузді думки. Можна встати і піти з печери. Можна розібрати стіну. Поки Андрій роздумує, руки випереджають його — тягнуться до завалу.

Андрій працює швидко: необхідно розібрати стіну, поки сонце зазирає у печеру. Поки є сили. Як вчасно йому вдалося забити качку! Витрачений останній набій, але це щастя, що йому вдалося забити качку!..

Стіна виявляється тонкою, під склепінням печери прорізується отвір. Андрій шалено розкидає каміння. Розгадка плачу там. Але чому зараз у печері ані звуку? Може, те, що робить Андрій, позбавлено глузду? Може, небезпечне?..

Перегородку розібрано. Денне світло вривається у другу половину печери. В центрі її колодязь. Андрій робить до нього два-три кроки. На дні колодязя жіноча статуя!.. Сонце освітлює склепіння і стіни печери, у колодязь падає відбите світло. Статуя золота!.. Ось чому її заховано! Андрій нахиляється над колодязем і ціпеніє: статуя обертає до нього обличчя. Дивиться на нього живими очима!.. Андрій схиляється нижче:

— Ти… ти… — Йому перехоплює подих. Ледве вичавлює з себе: — Хто ти?..

Неправдоподібне запитання! Все, що відбувається потім протягом години, двох, — неправдоподібне! Але Андрій бачить статую, він запитав її. І статуя його бачить — зіниці у неї здригнулися.

— Звідкіля ти тут? — запитує Андрій. Ніхто на Землі не міг зробити таку статую, такі очі! — Звідкіля ти?..

Статуя відповідає! Звук її голосу нагадує звук валторни, дзюрчання джерельної води. Андрій не розуміє слів, але він бачить відповідь — іншого порівняння не підшукаєш: бачить небо, чорне, яке він бачив уві сні, і на небі сонце-зірку. Зірка невідома йому. Статуя з чужого далекого світу!

Андрій не зводить з неї очей. Руки і ноги статуї перебиті, лівої руки до ліктя немає. Головний убір понівечений. “Антена… — здогадується Андрій. — Тут мусить бути антена!..” Статуя розуміє Андрія, вона миттю показує, якою була у минулому: на голові убір у вигляді гребеня, ноги стрункі, на грудях, майже під підборіддям, де зараз кругла пляма, — медальйон із зображенням планети.

— Як ти опинилася на Землі?..

У Андрія тисяча запитань. Снують у голові — яке на черзі? “Не спіши, — стримує себе, — спершу необхідно дізнатися, звідки вона, як потрапила на Землю?”

Статуя показує засніжену рівнину під низьким сонцем — давню тундру. Крізь заметіль рухається золотиста статуя… Чи був це телекінез? Чи статую доставив міжпланетний корабель? Жива вона чи робот?.. Не жива, пояснює статуя, і не робот. її форми відтворюють форми мешканців далекої планети, це втішає і дивує Андрія: люди чужого сонця такі, як ми! Андрій запитує:

— Як тебе звати?

— Сеа, — чує у відповідь. — Зірка…

— Сеа… — Андрієві шкода її, знівечену, покинуту.

— Мені не боляче, — промовляє статуя. — Мені страшно…

Андрій здригається, згадує нічні ридання. Статуя обдарована почуттями, які можна назвати людськими: почуттям туги, самотності.

— Розповідай далі, — просить Андрій.

Статую захопили шамани, зробили з неї божество. Вони возили її по тундрі, змушуючи передрікати майбутнє. Вона давала прогнози на риболовлю, полювання. Якщо пророкування були несприятливі, шамани катували її, сприятливі — давали спокій. Вона вибирала позитивні прогнози: їй хотілося зберегти власне життя. “Як це звучить: зберегти життя”, — відзначив Андрій. Сеа сподівалася, що її повернуть на рідну планету.

Так і сталося б, якби залишилася неушкодженою антена. Сеа підтримувала б зв’язок зі своєю планетою. Можливо, вона встигла передати щось про зустріч, проте, коли головний убір був зламаний, зв’язок припинився. Ті, хто послав її, уже не могли повернути назад. Якщо ж їм вдалося прийняти передачу про зустріч з людьми, побачити, що сталося у хвилину контакту, вони дійшли до висновку про ворожість цивілізації, продовжувати контакт з якою немає сенсу.

Коли це було? Андрій знає легенду про богиню, яку переховують північні народності, — Золоту Бабу. Коріння легенди губляться у тисячоліттях. Про статую згадується у скандінавських сказаннях. На Русь звістку про неї принесли новгородці, які ходили за Урал на промисел дорогоцінного хутра. Запис про золоту статую внесено до Софійського літопису у чотирнадцятому столітті: “Невірні (які не прийняли християнську віру) племена за Уралом схиляються перед вогнем, каменем і Золотою Бабою”. Дуже давня ця історія. І де б не згадувалося про золоту статую, — скрізь розповідалося про гонитву за нею, про бажання оволодіти здобиччю. На статую зазіхали варяги і новгородці, Єрмак, тобольський митрополит Філофей, вчені, купці та авантюристи. Останні згадки про статую належать до 1918 року. Але міф про неї проіснував понад півтора тисячоліття. Жінка, писали про неї, золота статуя, віщунка, має інструменти, що звучать, як труби: пророцтва богині збуваються. Міф пройшов крізь незміриму товщу часу. І якщо тримається з такою впертістю, значить, він межував з дійсністю.

Ось вона, дійсність, перед Андрієм. Перша його думка — визволити статую з колодязя. Але статуя не здатна втриматися на перебитих ногах, не те щоб іти. Витягнути її з колодязя у Андрія не було сил.

— Давно ти тут? — запитує Андрій.

Відповідь незрозуміла і непевна. Андрій бачить низку нарт, що пробираються уночі по тайзі і болоту. На обрії палахкотять відблиски заграв. Може, це часи Єрмака. коли статую рятували від козачого розшуку? Може, часи Філофея, котрий нищив капища іновірців?..

— Хто-небудь приводить до тебе?

— Ніхто не приходить.

У печеру її приставили потай. Шахту у скелях прорубали остяки. Заховали божество.

Сонце піднялося вище за вхід до печери, додалося сутінків. Андрій роззирнувся: склепіння і стіни печери у тріщинах, брили Нависають над головою. Досить подути вітру — Богиня буде похована.

— Що я можу для тебе зробити? — вигукує Андрій.

Статуя не відповідає. Підозри ворухнулися у грудях Андрія: йому не вдасться врятувати її, врятуватися самому?..

Але ж у статуї пророчий дар!

— Я зумію врятуватись? — запитує Андрій.

— Вийдеш до великої ріки, — відповідає статуя. — Тебе врятують люди.

“А тебе?..” — хоче запитати Андрій, проте не наважується вимовити ці слова.

Під час розмови статуя не зводить з Андрія очей. Дивовижні у неї очі! То вони здаються лінзами фіксуючого об’єктива. То — коли статуя відповідає на запитання Андрія — очі починають жити, в них світиться розум людей невідомої планети. Враження, що очі живі, йде від рухомих зіниць. Розширяться — Андрій мовби падає у їхню безодню. Звузяться — відштовхують його від себе.

Чи одна вона на Землі? Статуя нагадує Афіну Палладу, богиню мистецтв і мудрості, дочку Зевса. Може, в Елладі існувала інша така ж статуя? Може, Афіна і ця Богиня Півночі — сестри?.. Чому греки ототожнювали своїх богів з людьми? У протилежність єгиптянам, у яких боги мали звірячу подобу? Чому так пишно розцвіла грецька культура?..

Поки Андрій думав над цим, статуя заспівала. Що то був за спів! У ньому чувся плач саксаулу, гомін пісків, стогін вітру посеред степу і таємничий шепіт зірок. Але більше було у пісні туги і безмірної скорботи. Співала жива істота, обдарована почуттями, співало людське серце.

Андрій витирає з лоба холодний піт. Чи не прощається Богиня? З ним? З власними надіями, з життям?..

Спів тривав. Надсаджував Андрію серце.

— Тебе необхідно врятувати! — вихоплюється у Андрія.

Мляві, невиразні слова! Треба розкидати каміння, забрати Богиню з собою!.. Але що Андрій може зробити? Він увесь тремтить від холоду і поневірянь. Статуя дивиться йому в очі, а він стоїть на колінах перед колодязем, і жалісні слова зриваються з його вуст: “Тебе необхідно врятувати, Сеа!..”

Статуя уриває спів.

— Я піду! — клянеться Андрій. — Все зроблю для тебе!

— Іди… — каже статуя.

Андрій простягує їй руку. Це мимовільне поривання, але воно йде від душі Андрія. Він прагне підбадьорити Богиню, запевнити, що не залишить її. Це найсміливіше, на що зважився Андрій за своє тридцятидворічне життя. Якусь мить його рука висить над колодязем. За цей час він згадує щупальця гідри, руку Командора з трагедії Пушкіна, однак не відсмикує долоню. Повільно Богиня піднімає свою скалічену руку і подає йому. Рука її нежива, холодна, жорстка, як металева рукавичка.

— Іди, — каже статуя.

Андрій відвертається, йде крізь завал до виходу,

— Іди!.. — Андрій прискорює крок — біжить.

Подальші дні і ночі зливаються для нього у каламутний потік. Він пробирається крізь сопки на північ. Не зупиняється, не розпалює багать, його єдина мета — дійти до ріки. Богиня сказала, що він дійде.

Андрій не знає, що його розшукують. Однак його розшукують не тут, а у сто першому квадраті. Пілоти переконані, що висадили його правильно. Двічі Андрій проходить у семи-восьми кілометрах від табору геологів, від рибалок на озері Світлому. Та цього він не знає. Він рухається, як уві сні, жде, коли побачить ріку, харчується грибами, рибиною, викинутою на берег, — тим, що трапляється йому на шляху. Так він іде шість днів, проходить понад сто кілометрів. Вийшовши нарешті до ріки, падає непритомний.

Андрія помітили з катера і врятували працівники рибоінспекції Трушин і Озеров. Коли його переносили на катер, Андрій марив про зірки на чорному небі, про полонену Богиню. Інспектори не звернули уваги на марення — мало про що мурмотить хвора, украй виснажена людина.

У Бондарному вони передали його фельдшеру Аллілуєву. Той надав Андрію першу допомогу і, будучи людиною без фантазії, не прислухався до слів хворого. Як тільки небезпека смерті від виснаження минула, Аллілуєв відправив Андрія літаком у Тюмень. Там Андрій пролежав непритомний понад чотири місяці.

Тепер він видужав, працює, як і раніше, інженером-картографом. За час хвороби він зовсім забув свою експедицію і знахідку. Коли йому говорять, що він блукав по болотах одинадцять днів, Андрій дивується, розпитує, як це було. Ніхто не знає, як це було. З таким запитанням намагаються звертатися до нього, і на цьому розмова, як правило, закінчується.

Іноді Андрій чує у собі напади непояснимої туги і якийсь ніби поклик, далекий, настійливий, проте незрозумілий і невиразний. У такі хвилини він охоплює руками голову, силкується щось пригадати. Рідні жаліють його, намагаються вберегти від важких спогадів. Начальство також оберігає його — жодного слова про невдалу експедицію. Так воно і буває в житті: сповивають людину з усіх боків, щоб не зачепити задавненої подряпини. Йому б, навпаки, влаштувати суворий допит, щоб він пригадав усі одинадцять днів крок за кроком. Однак його, як ватою, обклали люб’язністю і ввічливістю. Зустрітися б Андрію з Трушиним, з Озеровим, щоб ті нагадали йому про чорне небо, про золоту полонянку. Але Трушин і Озеров далеко.

Усе далеко від Андрія: сопки, золота Богиня. Лише іноді щось схвилює його, і — чи то на роботі, чи то вдома — замислиться Салтанов. Та ще останнім часом помічають за ним, що полюбляє він вдивлятися у зоряне небо. Вийде на балкон — і дивиться. Чого він дивиться? У такі хвилини рідні кличуть його до телевізора — слухати циган чи дивитися багатосерійний фільм з бравою розвідкою. Андрій іде неохоче.

Може, пам’ять його відновиться? Хоч би відновилася. І якнайшвидше.