Північна зірка

ВІДКРИТТЯ

— Я не про те, — зауважив Сергій. — Не про числа і доведення. Числами можна виміряти вагу Юпітера і Плутона, відстань до Полярної зірки. Числа — це точність і сухість. За ними кількість.

— Не розумію тебе, — призналася Тамара.

— Чого простішого: тричі по три — дев’ять. Таблиця. Я віддав би перевагу іншому: дев’ятеро людей — дев’ятеро особистостей, доль…

— І що?

— Сутність речі.

— У речей є складові..

— Молекули, атоми? — засміявся Сергій.

— Ти не знаєш, чого хочеш! — розсердилася Тамара.

— Знаю!

Сергій одійшов від столу. У вікна лабораторії вривалося сонце. У сквері за вікнами порядкувала весна: дихала на грудки снігу — з’являлися ручаї, торкалася дерев — здувалися і бубнявіли бруньки.

— Знаю, — повторив Сергій. — І не заперечую точність науки. А тільки настрій — якою міркою його виміряєш?

— Скепсис… — невдоволено мовила Тамара.

— І скепсис також виміряй.

— Ти як не свій, Сергійку.

Мабуть, вона має рацію. Сергій зняв халат. Кивнув Тамарі, вийшов з кімнати.

Про що, власне, суперечка, розмірковував він, йдучи коридором. Тамара — фахівець, математик. Сергій кохає її. А от числа і цифри Сергій не любить. Нехай вони хороші, числа, корисні. Усе це Сергій усвідомлює, однак числа не любить. Може, тому, що у нього фах, далекий від математики? Психологія. Навіть парапсихологія, хоча “пара” викликає у багатьох подив і посмішку. Тамара ні, не сміється. Однак Тамара і психологію хотіла б перекласти на мову математики.

У вестибюлі Сергій вдягнувся. Зійшов сходами і підкликав таксі.

— У музей Скрябіна, — сказав водієві, сідаючи поруч з ним.

У будинку-музеї композитора Скрябіна Сергій походив кімнатами. Посидів на софі. Йому необхідно було посидіти на софі. У музеї нікого не було. Тут коли-не-коли з’являються відвідувачі. І добре, що так, думав Сергій. Йому необхідно було посидіти на самоті. На стареньку доглядачку можна не зважати. Вона добре знає Сергія, адже він тут не вперше. Проте Сергій для неї не зовсім зрозумілий. Інші прийдуть, оглянуть рояль, портрети, речі минулого століття й підуть. Назавжди. Цей високий, довготелесий молодик приходить у музей часто. Нічого не оглядає. Точніше, він уже обдивився все. Сяде на софу і сидить годину, другу. Мовчить. Навіть заплющить очі. Може, у нього якесь нещастя? Може, він хворий?

Одного разу він звернувся до доглядачки із запитанням:

— Що ви відчуваєте?

Старенька здивовано звела очі.

— Тут, у цьому будинку, — уточнив довготелесий.

— Відчуваю музику, — відповіла доглядачка.

Відповідь, схоже, задовольнила відвідувача.

Зате доглядачку вона примусила замислитися. Правильно вона відповіла — відчуваю? Музику слухають, творять. Але відчувати… Адже це не тепло і не холод. Проте доглядачка відчувала її і дійшла висновку, що відповіла юнакові правильно.

Сергій також був задоволений відповіддю доглядачки.

От і зараз він сидить. Ні, він не дрімає, хоча очі його заплющені. Не думає і про суперечку з Тамарою. Сергій слухає.

Ні шамотня машин за вікном, ні ляпотня крапель, що падають на дашок підвіконня, не заважають йому. Він слухає внутрішнім слухом.

Почалося це давно і визначило долю Сергія. У нього велика рідня: дід по матері, Углов Петро Сергійович, геолог і мандрівник; дід по батькові, Іван Володимирович, астроном; дядько, Карпо Анатолійович, конструктор; інший дядько, Михайло Анатолійович, фізик-атомник, ще інший — співробітник посольства. А ще тітки, двоюрідні брати, сестри… Переважно талановита рідня. Різнобічно обдарована. І, мабуть, у дитинстві Сергій мріяв бути схожим на кожного з них. Бував у Петра Сергійовича — відчував себе мандрівником; у Івана Володимировича — астрономом. У інших — конструктором, фізиком. Але то в дитинстві: пора незрілості, наслідування. Потім, коли Сергій закінчив інститут і став працювати за фахом, у нього з’явилися свої турботи, проблеми.

Чому, наприклад, У Михайлівському живеш пушкінськими віршами? Зовсім не тому, що з дитинства знаєш “Край лукомор’я”, “Зимовий ранок”. Вірші приходять самі, напливом, прочитані давно чи почуті випадково, але ніколи потім не перечитувані. У Колтушах думаєш про вищу нервову діяльність, про досліди Павлова. У Казані, в бібліотеці Лобачевського, — про просторову геометрію, хоча вона ніколи не вабила тебе. Після відвідання бібліотеки, пам’ятає Сергій, незнайомий йому толстенький чоловік заговорив зненацька про теорію паралельних ліній. А згодом у автобусі — їхали вони разом — з’ясувалося, що чоловік цей — колгоспний бухгалтер, має освіту дев’ять класів і курси, ім’я Лобачевського чув у житті двічі, може, тричі.

Чому так буває? Сергій, як психолог, намагається у таких випадках розібратися. Ставить досліди над собою.

У квартирі-музеї тихо. Слабке ненав’язливе світло: за вікном погода перемінилася, насунули хмари. Ніхто не грюкне, не човгне підошвою об підлогу. Доглядачка дрімає у вітальні. Розкритий рояль, ноти.

Сергій не захоплюється музикою. Не захоплювався раніше, серед численної рідні музикантів немає. Не можна сказати, що він не розуміється на музиці. Чайковського, Шостаковича знає за звичайними концертами. Скрябіна не знав ніколи. Його музику чув тут, у музеї.

Михайлівське. Колтуші. Потім квартира-музей Скрябіна. Ось так: сидіти, напівзаплющивши очі, слухати. Чуги.

Більше того: коли звучання сягне повноти, тривкості, записати.

Перший запис Сергій зробив більше року тому. Відніс у консерваторію. Викладач Тахов глянув на запис, сказав:

— Скрябін, “Поема екстазу”.

Додав:

— Записано по-варварському. І навіщо?

Сергій у душі тріумфував.

Однак він не заспокоївся на розмові з Таховим. Познайомився з музикантами, яких йому порекомендували друзі.

Музиканти сказали те ж саме:

— “Поема екстазу”.

Сергій продовжував відвідувати квартиру-музей. Продовжував слухати, записувати. Коли виходило щось цілісне, показував своїм новим друзям.

— “Прометей”, — визначив один. Другий сказав: — “Поема вогню”.

Сергій був збентежений. Проте коли дізнався, що “Прометей” і “Поема вогню” — одне й те ж саме, зрозумів, що він на правильному шляху.

Знову ходив і записував. Знову, мабуть, по-варварському. Коли вдруге наштовхнувся на Тахова, той, побачивши запис, не міг стримати усмішки. Але тої ж миті вихопив аркуші з рук Сергія:

— “Містерія!” — Проглянув записи раз і вдруге, уп’явся зіницями в очі Сергія: — Цього у Скрябіна немає! Але повинно бути! Як ви дізналися?..

Сергій спробував забрати аркуші.

— Як ви дізналися?.. — повторив Тахов.

— Скрябін не закінчив “Містерію”. Композитор задумав величний твір. “Поема екстазу”, “Поема вогню” — частина задуманого. Відомий загальний напрямок задуму, є уривки. Те, що ви записали, продовження задуму. Це істинний Скрябін. Однак уже по смерті. Ви чаклун?..

У Сергія від розмови мурашки бігали по спині.

— Хвилину! — Тахов ухопився за олівець, почав копіювати. — Боже! — приказував. — Чи можливо таке?

Сергій не заперечував, нехай копіює. Але поки за столом тривала робота, Сергій прийшов до дуже ясного і певного висновку: після смерті людей надовго, може, назавжди, залишаються і живуть їхні думки й задуми.

Зустріч з Таховим — це вчора. А сьогодні розмова з Тамарою — плутана суперечка. Не слід було про Юпітер, про Плутон. Засмутив Тамару.

Однак і це минулося. Сергій у квартирі-музеї. Тиша, і йому хочеться відпочити. Послухати те, чого не було ніколи, незнане.

А з Тамарою треба помиритися.

По обіді задзвонив телефон:

— Сергію, ми посварилися?

— Ні.

— Я не хочу таких розмов.

— Це робочі розмови.

Мовчання. Про що вона думає? Треба негайно сказати щось просте і примирливе. Але Тамара озивається перша:

— Сергію, я сама.

Це означає, що Тамара хоче в театр, у цирк — побути серед людей.

— Зустрінемося на Цвітному, — відповідає Сергій, — за годину.

Зустрічаються раніше. Хіба не однаково, хто приїде перший?..

Крокують алеєю, молоді й стрункі. Тамарі двадцять чотири роки, Сергію тридцять. Вони знайомі трохи більше року. Тамара працює у Обчислювальному центрі, Сергій — в Інституті прикладної психології. Вони кохають одне одного. Вони сперечаються одне з одним.

Чому це виходить?

Вони молоді.

Вони повні ідей.

Та зараз Тамара тихіша за воду, слухає Сергія. Пообіцяла собі не розпалювати суперечок. Вечір чудовий. Хмари розігнало, буде зоряна ніч.

Сергій оповідає про Лобачевського, про музику Скрябіна:

— “Містерія” увійшла в мене, я чую її акорди, фінал!

— Висновок? — коротко запитує Тамара.

— Думки живуть, існують у реальності. Можливо, це згустки енергії, біоплазма, може, електромагнітні коливання. Проте вони живуть з нами і після нас у приміщеннях, паперах, речах…

Сергій на мить зупиняється і додає:

— Добре, що є музеї. Потрібно якомога більше музеїв.

— Гаразд, — Тамара погоджується з ним. Запитує: — Що може дати така теорія? Практично?

— Чимало. Скільки людей залишають світ з недомовленими словами, ідеями. Скільки втрачено задумів і відкриттів. Дізнаємося, як була б завершена “Людська комедія” Бальзака. Відкриємо для себе заповіт Каліостро. Гоголь нарешті. Зміст другого тому “Мертвих душ”, який він спалив. Ненаписаний третій том!..

Звісно, Сергійко має рацію, хоча й говорить дивовижні речі. Крім того, перед зустріччю Тамара наказувала собі не устрявати в небезпечну полеміку.

Врешті-решт захоплюється і Тамара:

— Фермі, Корольов… У всіх недомовлене, незакінчене. Життя таке коротке!..

Вони проходять Цвітний, повертають назад, знову проходять. Пахне набубнявілою бростю, поталою землею. Це запах весни, надії. Життя попереду видасться нескінченним.

Воно і було нескінченним: схід і захід сонця, весна і літо, усмішка дітей, кохання. Сергій писав дисертацію. Заголовок ще не придумав, але перші сторінки далися легко, на осінь він мав намір закінчити роботу. Як і раніше, навідувався до музею-квартири композитора Скрябіна; бував у консерваторії, прагнув якомога глибше осягнути музику. Укладав плани на майбутнє — їхати в П’ятигорськ, у будинок Лєрмонтова.

Несподівано прибігла Тамара:

— Помер Ліванові..

— Радій Петрович?..

— Так. У себе в кабінеті. Серце…

Сергій знав Ліванова: директор Обчислювального центру, теоретик, праці якого надали значного розвитку вітчизняній техніці.

— За робочим столом, — продовжувала Тамара. — Папери, незакінчена праця — все залишилось як було.

— Шкода старого, — сказав Сергій. — Така смерть…

— Більше того, Сергію: статтю не закінчено. Не прописано функцію…

— Яку функцію?

— Обчислювану. Ну розумієш… з теорії алгоритмів. Ліванов шукав універсальну формулу. Можливо, він знайшов її.

— Можливо, і знайшов…

— Думав над нею, Сергію!

— Ти хочеш сказати?..

— Хочу! Допоможи!

Сергій хитає головою: математика…

— Сергію! — благає Тамара. — Ми просимо — Обчислювальний центр. Хочеш, прийдемо до тебе усі?

У Сергія жердинка під ногами: пройти. Пройдеш, жердинка перетвориться на міст… Але ж одна справа — тихий музей, “Містерія”. Інша — цифри і математика!.. Разом з тим позаду роки зусиль. Треба ж десь сказати: так!

Сергій вирушає з Тамарою у Обчислювальний центр.

Він ходить туди два місяці. Не в лабораторію Тамари, не на побачення з нею — до кабінету колишнього директора Ліванова.

Сідає за стіл. Бере в руки речі Ліванова, книги. Думає, слухає.

Йому створили умови: ніхто його не тривожить і не підганяє. Ніхто не підказує. На цьому наполіг Сергій. На його переконання, предмет необхідно осягати від початку.

Так і з обчислюваною функцією. Сергій засвоїв, що це основне поняття у теорії алгоритмів. Зрозумів, за яких умов вона може бути застосована до об’єкта, за яких — ні, що являють собою конструктивні об’єкти у математиці; коли функція може бути обчислюваною і коли вона обчислюваною не виступає. І коли її слід розглядати як функцію натурального або раціонального аргументу. Про все це раніше Сергій не знав. Але так само, як і в музиці Скрябіна, розібрався. Тамара допомагала йому, якщо він її запитував. Обривав, коли Тамара забігала наперед. Дивно, математика, як і музика, звучала в ньому. Певно, в основі у обох лежить одна й та сама гармонія.

Одночасно Сергій прислухався до себе: як відбувається процес пізнавання. Можливо, прозрівання. Це, мабуть, можна порівнювати з світанком. З млявим туманним світанком. Математичні начала, функції відкривалися не одразу. Спершу — так визначив би Сергій — ближні, крупні; потім, коли більшало світла, прояснювалися деталі мілкіші, дальні. Туман коливався перед очима, відкривав що-небудь справа, зліва або не відкривав нічого: наче б і не пітьма, однак щось невиразне, нерозбірливе. Іноді це відразу ж зникало. Іноді залишалося. Те, що залишалося, обов’язково було значуще, відкрите. Так працювала думка. Не його, Сергія, — Ліванова. Він ішов за думкою вченого, і — дивно — те, що бачив Сергій як значуще, залишалося при ньому завойованим, закріпленим. Незнайоме досі ставало знайомим, незрозуміле — зрозумілим. Сергій міг записувати формули і слова, він записував, але це були не його формули і слова.

Процес був складний. Іноді нічого не можна було роздивитися, доводилося покладатися виключно на внутрішній погляд. Подеколи це супроводжувалося таким болем, що він відчував себе дитиною, яка потрапила до аудиторії, де читаються лекції для крупних фахівців.

Проте Сергій ходив у кабінет Ліванова. Його підбадьорювало, що в записах, які він зробив, був сенс — з Тамарою він консультувався, хоча і просив її передчасно не говорити про його успіхи та невдачі.

Коли ведеш пошук, спостеріг Сергій, і прагнеш добратися до суті, необхідно концентрувати волю, хотіти. Бути терплячим: іноді доводилося стежиною незнаної думки проходити по десять і по двадцять разів.

Не було голосу, не було розмови. Був процес думки. З цього Сергій зробив висновок, що думка безмовна. Але жива. Інакше як би він засвоїв теорію алгоритмів, обчислювану функцію?

А математика — це музика. Формули — музика. Кожний знак, цифра мають свій тон. У звичайній музиці сім нот — від нижнього “до” до “сі”. У математиці тонів незміримо більше. Це дивувало і радувало Сергія.

Поступово він підійшов до останньої статті Ліванова. Він не читав її. Навпаки, з першого приходу у кабінет попросив прибрати її зі столу. Стаття сама укладалася в його голові. Слово за словом, як мереживо під пальцями мереживниці. Це був цікавий процес — творчий і водночас настільки завершений, що, коли Сергій пробував вставити своє слово (іноді заради експерименту він робив це), слово не пасувало, не ставало на місце, як непідігнана зубна коронка! Сергій зробив висновок, що чужу думку неможливо перемінити, перебудувати, це також згодом увійшло в теорію. Статтю він дописав, формула вилилася на папір сама по собі.

Справжнім тріумфом було те, що текст, написаний Сергієм, збігався з текстом вченого. Сергій навіть не помітив, як з’явилася формула. Йому спало на думку, що Ліванов радів би, торжествував — формулу знайдено. Однак у Сергія вона вилилася механічно. З цього Сергій вивів, що думка позбавлена емоцій. Емоції приходять до людини потім так само, як хвилюють його під час роботи при невдачах, марно витрачених зусиллях. Думка не знає емоцій, так зазначив Сергій у себе в записнику. Сам він радітиме пізніше, коли завершить статтю. Зараз він дивиться на формулу, обвів її рамкою — роботу закінчено.

Експерти, які вивчали почерк, підтвердили, — для Сергія це було тріумфом, — що стиль статті лівановський, формула лівановська. Статтю міг закінчити так, як закінчив її Сергій, тільки Радій Петрович Ліванові

Сергія поздоровляли. Він викликав подив. Та Сергій був під враженням від виконаної роботи. Перебирав у думці шляхи, якими прийшов до формули, глухі кути, провали, що йому зустрілися. Під час роботи він переконався, що попередні його здогади й гіпотези правильні. Тепер шукав сам метод роботи. Багато що належало зрозуміти, намацати. Але є вже досвід. Є нотатки, які він зробив за два місяці у кабінеті Ліванова. Треба їх осмислити й узагальнити. Попереду завдання іще грандіозніші. Слід приступити до них негайно. Музей декабристів у Іркутську, філософські зошити Леніна — Сергій накреслював плани на майбутнє.

Тамара також привітала його, дивувалася:

— Як тобі вдалося з цим упоратися? — Вони знову йшли по Цвітному. — Ти завжди був не в ладах з цифрами!

Сергій знизував плечима: тоді, на прогулянці, він усе пояснив.

— Сергійку!

Він знову промовчав.

— Ти не задереш носа? — запитала Тамара.

— По-моєму, це міг зробити будь-хто, — сказав Сергій.

— ??.

— Необхідно лише розвинути в собі здатність зосереджуватися, розвинути внутрішній слух.

— І я змогла б? — запитала Тамара.

— І ти, і будь-хто. Тільки здібності, мабуть, у всіх неоднакові.

Сергій згадав товстуна, який тлумачив теорію Лобачевського. Згадав інших, на кого Пушкін і Лобачевський справляють менше враження. Та все одно справляють.

— Так, — повторив він, — усе залежить від тренування, від здібностей людини.

— Як виміряти ці здібності? — запитала Тамара, усе ж таки вона була математик.

Відповісти на це запитання? Сергій роздумував — як.

— Балами? — допитувалась Тамара.

Сергій засміявся:

— Для першого разу, можливо, балами…