Північна зірка

МАША

— Борисе! Та прокинься ти, чуєш?

Спальний мішок засовався на ялицевій постилці, розтягнувся, як величезний кокон.

— Жодної собаки! — термосив Василь товариша. — Всі пощезли…

Кокон знов заворушився, з’явилася голова Бориса, заспані очі-щілинки.

— А мені снилося… море, — сказав він. — Таке синє…

— Жодної!.. — хвилювався Василь. — Як вітром здуло!

— Куди? — запитав Борис.

— Якби знав — не запитував!..

Борис сів, витягнув звідкілясь шапку, насунув на голову: мороз — двадцятиградусний.

— Повтікали? — запитав, байдуже позіхаючи. — А море, ох і синє ж! — Потягнувся так, що аж затріскотіли суглоби.

Василь вилаявся спересердя:

— Ти прочумаєшся чи ні?

Ранок розгорявся у туманах. Рожеве світло лягало на гладінь засніженої ріки, торкалося віддалених вершин пагорбів і губилося над обрієм у безодні зникаючої ночі. Ріка повертала на північ, круглилася закрутом, розсувала тайгу. Все було чисте, біле; дивно чорніли на білому двоє нарт, згарище від багаття. І довкола — ні звуку.

Це вплинуло на Бориса більше, ніж слова і штурханці Василя. Зірвавшись на ноги, він закричав:

— Рустан, Рустан! Салка!

Крик полинув над рікою, слабо відбився від берегових круч.

— Куди ж вони поділися?.. — Борис озирався навсебіч.

Сліди собачих лап, покружлявши коло багаття, тягнулися до берега, у закрут. Борис з Василем помчали по сліду.

Це була непогана розминка, свого роду зарядка. І мороз підганяв добряче. Та головне — чому і як далеко втекли собаки?

Засапавшись, друзі обігнули мис, що круто заходив у ріку, і зупинилися. Зграя була тут.

Напередодні увечері Борис і Василь підірвали на березі схил, що зсунувся униз. Тут же хотіли залишитися на ніч, щоб уранці приступити до проб, однак брила нависала так загрозливо, що друзі вирішили не ризикувати і пошукати для ночівлі зручніше місце. І вчинили правильно: брила відвалилася і на висоті чотирьох-п’яти метрів відкрила вузьку щілину. Собаки пірнали у щілину й поверталися звідти із здобиччю. Тут же, поміж каменів, пожирали шматки. Угледівши Бориса і Василя, підлабузницьки завертіли хвостами: мовляв, ми нікуди не втікали, всі тут і загалом непогано поснідали.

— Рустан! Салка! — покликав Борис. — До мене!

Вожаки відокремилися від зграї, рушили; за ними потягнулися інші, облизуючи закривавлені пащі.

— Що ви знайшли? Яку мерзоту? — з огидою запитував Борис.

Ситі звірі повискували, відчуваючи, що у голосі людей немає погрози, пробували потертися мордами об унти Бориса і Василя.

Ті позадкували: пащі собак були в крові до самих очей, обліплені бурою шерстю; довкола валялися шматки шкіри, переплутані жмути жовтої з чорнотою гриви.

Переборюючи відразу, Василь нахилився над погризеним шматком:

— Борисе!..

Той розглядав клаптик шкіри, і, коли звів очі, в них були подив і запитання:

— Не второпаю.

— Це неймовірно, Борисе! Мамонт!..

Обидва, як по команді, звели погляд на зяючу щілину. Гостровуха лайка прошмигувала туди, злодійкувато роззираючись.

— Румка! — загорлав Борис. — Куш!

Собака забралася геть, інші відскочили від людей на кілька кроків.

Поки Борис відганяв собак, Василь видряпувався по каменях до отвору. Товариш наздогнав його біля самої діромахи, і те, що відкрилося їхнім очам, глибоко приголомшило обох.

У чорній порожнечі вимальовувався бік велетенської тварини. Бура шерсть висіла жмутками, як змертвіла кедрова глиця. Частину шкіри і м’яса було згризено, виднілося об’їдене ребро… У глибині вгадувалися обриси іще більшого звіра. Та увага друзів була прикуга до рани: з неї — неймовірно! — великими, як горошини, краплями цебеніла густа кров!

— Їхати треба, — проказує Борис, обтрушуючи з одягу сніг. — Негайно!

Побувавши у печері, вони й досі не отямилися. Перед очима — напівтемрява, і в ній, як гора, звір, боком до скелі, з опущеним хоботом і заплющеними очима. Це здається, що він боком до скелі, — хлопці все обдивилися. Тварина стоїть, спираючись на чотири ноги, товсті, як стовбури двадцятилітніх сосон, хобот випростаний, очі заплющені. Здається, що тварина дрімає, може зненацька скрутити і випростати хобот. Туша незаймана. Першому, що потрапив собакам на сніданок, не пощастило: м’ясо і шкіра на лівому боці у нього зідрані. Другий велет — як живий, наблизитися до нього страшно. Мертвий? Заморожений… Під пальцями відчувалася грубість і водночас еластичність шкіри, холодної як льод, але не мерзлої, — вона вгиналася під пальцями, хоча, торкаючись, кожен відчував мурашки, що пробігали по спині… І не тому, що у печері холодно. Набагато тепліше, ніж зовні: повітря, проникаючи через отвір, осідало на підлозі легким прозорим сніжком.

Передовсім необхідно було закрити діру. Тварина зберігалася у сталій температурі. Отвір затулили парусиною, завалили товстим шаром снігу.

— Випадок незвичайний! — Василь погоджується з Борисом. — Треба їхати негайно.

— До Середньоколимська п’ять днів шляху. Бери обидві упряжки, їдь, Васю, піднімай усіх!

Сніданок друзі закінчують мовчки, кожен думає про своє.

Так само мовчки запрягають у нарти упряжки — одну за одною. Нарти Василь бере одні. Вантажить корм для собак, продукти — нічого зайвого, — і за хвилину видно лише чорну крапку у вихровій сніговій хмарі.

Борис сідає біля багаття. Знахідка і справді незвичайна. Зустрічалися кістки, бивні, останки з шерстю та шкірою. Але такої удачі не знав ніхто. Це дивне відчуття, що вони живі, пройняло Бориса з першого погляду, коли він побачив краплі чорної крові: тварина у сплячці, в анабіозі!

Пам’ять послужливо розгортає все, що Борис читав про анабіоз: біологічні процеси уповільнені. Відсутні зовнішні ознаки життя. Спостерігається при вмерзанні у льод дрібних організмів — інфузорій, комах. П.І.Бахметьєв відкрив закономірність анабіозу, коли немає повного промерзання організму і тканинні рідини залишаються при низьких температурах у переохолодженому, проте рідкому стані. Тут те ж саме! Борис згадує мамонтів, відчуває, як від хвилювання у горлі застряє клубок. “Те ж саме!..” — повторює. І сміється сам із себе: там інфузорії, тут гора, звір! Он як далеко може завести фантазія!..

І все-таки не фантазія! Він сам відчував, бачив: живі!..

Запал згас у душі так само швидко, як і з’явився: скільки могли жити у льоду в лабораторних умовах нещасні інфузорії? Тиждень, місяць? А тут — п’ятдесят тисяч років! Хіба можна порівнювати?..

Можна чи не можна, а перед очима опущений хобот звіра, заплющені очі — спить!

Борис був людиною, у якій тісно сплелися мрія і практика, фантазія і справа. З дитинства він рвався в Арктику, до північного сяйва, до подвигів. Закінчивши геологічний факультет, поїхав з товаришами на Омолон, притоку Колими. Щоправда, не все виявилося тут подвигом, було чимало звичайної чорної роботи, та немало було і романтики серед цих просторів, снігів. А головне — люди! Які серця, характери!.. Зустрівся з Василем. Вони вмить подружилися. Василь також романтик, проте іншого складу: тверезий, здатний розрахувати наперед, він дивовижно гармоніював з поривчастим фантазером Борисом, умів зупинити товариша вчасно, умів і поставити справжнє, захоплююче завдання.

Те, що вони вирушили у зимовий рейс, — думка Василя. Літо на Колимі коротке. Зі своєю групою вони пройшли чимало. Та зробити обом хотілося більше. Ось чому, поцяткувавши карту значками, що приховували тисячі нежданих можливостей, вони повернулися у ці місця взимку. Вихід лантанидів на Колимі, на який вони наштовхнулися восени, перед самими снігопадами, схвилював друзів багатством рідкоземельних елементів — саме тим, що вони розшукували у тайзі і тундрі протягом цілого літа. І тут відкриття під зиму!.. З величезними труднощами вдалося домовитися про експедицію з начальником георозвідки, і в цьому заслуга Василя. Борис відбирав спорядження. До хрипоти сперечався з Гараніним, заступником начальника бази: “Обладнання потрібне найкраще, Павле Андрійовичу! Церій, рубідій — з поганими приладами вони вислизнуть, як вода крізь пальці!..” Гаранін, людина скупувата, але грамотна, прилади давав. “Пиши розписку”, — вимагав за особливо цінні з деталями з платини та іридію. Борис писав, запевняв, що жоден не зіпсується. “Рацію дам через десять днів, — обіцяв Гаранін, — акумулятори на зарядженні”. Проте хто погодиться ждати, коли начальство будь-якої миті може роздумати і відмінити експедицію?.. Узгодивши маршрут і надававши обіцянок, що не відійдуть від нього ані на крок (“На випадок чого, де вас шукати?..” — цілком слушно ставилося питання), Борис з Василем вирвалися з-під опіки начальства.

Це був чудовий похід: багаття, полювання, щоденник… Надії друзів справдилися: вони відкрили торит… Втім, хіба тільки торит? А зараз за спиною цілий задублий мамонт. Його потрібно лише оживити. На мить Борис зупиняється, мовби спіткнувшись на слові. “Оживити? Він сказав — оживити?” Щось у цьому слові іще за межами думки, та Борис був уражений, як громом:

— Оживити!..

Досліди на рибах, кажанах засвідчували можливість оживлення! Навіть коли було поверхневе обмерзання. Борис пригадує еластичну шкіру мамонтів, холодну як лід, але не лід! Кортить іще раз торкнутися її.

— Як оживити? — Борис б’є кулаком по долоні. — Як?..

Він хоч зараз готовий оживити. Знати б лише, як це зробити.

Ніч наповзає неквапом. Зійшов місяць, величезний, олов’яний… Мороз, холоди тиснуть нещадно. Борис підкидає у вогонь хмизу, полум’я здіймається вище, танцює, хвилюється. Це допомагає думати. Все про те ж — як оживити мамонта.

Посеред тиші чути виразні кроки. Борис підводить голову: хто б це міг бути? Пішки?.. Може, це тільки здається?.. За багаттям темрява і ніч. І місяць — зайвий, наче ґудзик, пришитий до небозводу.

Кроки стають іще виразніші. Тиша така, що не второпаєш, близько вони чи за кілометр від багаття. Хто це може бути?.. Навкруг ні оселі, ні людини. Кроки — вже поряд.

— Хто тут? — запитує Борис.

Чути натруджене дихання людини. Борис зривається з місця і майже стинається з Василем.

— Борисе… — важко опускається той біля вогню.

Без рукавиць, зледенілий по шию, Василь скидається на примару.

— Там… ополонка, — говорить він. — Влетіли з розгону. І вмить — під лід: собаки, нарти. Сам також. Якби не вмерзле кореневище…

Василь з відчаєм глипає на Бориса.

— Двісті кілометрів шляху, — додає. — Без рушниці, без сірників…

— Гаразд! — Борис зрозумів товариша. Дістає спальний мішок, білизну. — Не пропадем…

Допомагає Василеві роздягтися, розтирає посинілі ноги. Подробицями не цікавиться — зайве. Потім вони сидять біля багаття, Василь п’є чай. Борис охоче поділився б з другом думками про мамонтів, про те, що вони живі. Та Василь потребує спокою.

Вкладаються спати мовчки. Василь засинає одразу. Борис думає, яким складним і важким буде наступний день. “Оживити мамонта…” І те ж саме кляте запитання: “Як?..” Борис довго перевертається з боку на бік, сон тікає від нього. Перед очима — печера, собаки, синє кримське море. “Чому море, — думає Борис, — коли навкруги мамонти, мамонти… Один, — рахує він, — другий, третій…” — аж поки сон не змагає його.

Розмова між друзями відбувається вранці, під час сніданку.

— Пішки по квітневому снігу, — говорить Борис, — десять-дванадцять днів. Наступить весна — мамонта не вбережеш…

Василь погоджується: не вбережеш.

— Ризикувати не маємо права, — Борис рішуче підводить очі, — мамонта треба оживити.

Василь не доносить кварту до рота. Він що, Борис, з’їхав з глузду? Оживити мамонта?..

Та погляд Бориса твердий, слово продумане. І перше, що зривається з губів Василя, — те ж саме запитання:

— Як?..

Борис гаряче викладає теорію анабіозу. Тварина, поза всяких сумнівів, в анабіозі, її треба розбудити, повернути до життя!

Василь розкриває рот, щоб запитати, як це зробити, та Борис зупиняє його:

— Повільним прогріванням тіла, кожної клітини…

— Прогріванням?.. — запитує Василь. Думка Бориса йому зрозуміла. Але ж це абсурд! І не абсурд… Якийсь час Василь бореться із самим собою. Звичайно, абсурд!

Борис зазирає йому в очі, жде відповіді.

“А може, і не абсурд, — думає Василь. Він уже захоплений ентузіазмом Бориса. — Проте як це зробити?.. Прокляте запитання, навколо якого обертаєшся, як дзига. Звісно ж, прогріванням!..” Василя переймає те ж почуття, що напередодні володіло Борисом: є слово, але зміст слова іще за межами мислення. “Одначе..” — Василь намагається взяти себе в руки… Та перше, що спадає йому на думку, — заперечення.

— Багаттям печеру ми не прогріємо, — говорить він. — Сонця на Колимі не досить. Високочастотним струмом? Необхідні заводські умови…

Борис продовжує зазирати йому в очі.

Василь перестає заперечувати, хоча міг навести ще тисячу заперечень. Він бачить спокійну позу тварини, мирно опущений хобот.

— Що ми маємо? — запитує.

Борис з полегшенням зітхає: Василь прийняв його мрію.

Василь справді прийняв. Нарешті слово починає обростати плоттю, воно вже не просто звук. Воно вимагає знайти рішення, і Василь шукає це рішення. У них майже нічого немає, щоб здійснити задум.

— Що у нас є? — повторює Василь. — Сніг, вода, камінь, вітер?.. Втім, — різко змахує рукою, — є лід. Вода і лід!..

В душі у нього досі стоїть жах учорашнього купання, як він чіплявся задубілими руками за льодову окрайку, проте у голові — інше.

— Електрика буде! — говорить він. — Днями, перед від’їздом, я читав про досліди бразільського вченого Рібейро чи Рівейро, — вода і лід можуть працювати, як термопара.

— Василю!..

— Як термопара! — потверджує Василь. — Струм утворюється при твердінні, — або при розплавленні, байдуже! — аби бодай одна фаза речовини була тверда! Термодіелектричний ефект! Потрібні електроди у сталий процес замерзання. Струм буде!

Досліди поставили одразу ж.

Діяли синхронно.

Поки Василь розоряв один з приладів, дістаючи платинові пластини, Борис робив ополонку, намагаючись не згадувати про розписки, які позалишав на базі Гараніну. Раз козі смерть, думав він, орудуючи ломом, мамонт дорожчий за прилади…

Вода в ополонці узялася льодком. Це й було потрібно. Одну пластину опустили у воду, другу поклали на лід, підключили вольтметр. Стрілка стрибнула вправо: п’ятдесят три вольти!

— Васильку!.. — Борис обняв друга із таким запалом, що той ледве встояв на ногах.

План був простий. Не тому, що його автори відзначалися геніальністю, а тому, що у їхньому розпорядженні були прості засоби: два електроди і моток кабелю, на щастя, вольфрамованого у найтоншій теплопроникній ізоляції. Розплести кабель і завинути нитки у спіраль — чисто технічна робота, займався нею Борис. Василь майстрував багатопластинчатий щит, кожна часточка якого збере і направить струм у нагрівальну спіраль. “Термодіелектричний ефект, — чорт, поки вимовиш на морозі… — бурчав він. — У ньому-то й штука! При замерзанні води на межі між твердою і рідкою фазами виникає різниця потенціалів. Голова у цього… Рібейро! 1 назву придумав — термодіелектричний”.

Нелегко було обвинути спіраллю велетенського звіра від кінця хобота до п’ят. Однак і з цим упоралися за два дні.

Мамонт височів горбатою горою, тьмяно відсвічував металом, — найдивовижніша споруда, що постала перед людиною, фантазія увіч! Борис ходив задоволений: витівка йому смакувала.

— Розпочнемо? — звернувся до Василя.

— Шилом море гріти?.. — не втримався той від усмішки.

— Не будь скептиком! У наш час роблять і не таке! — Борис опустив щит у воду.

Струм пішов.

— Тепер ждати, — вдоволено сказав Борис. — І не давати ополонці замерзнути.

Встановили тригодинні вахти. Вдень і вночі край ополонки бовванів хтось із друзів, бовтаючи у воді саморобною ключкою; коли на кінці ключки намерзла льодова грудка, її розморожували біля вогню.

Система діяла безвідмовно, проте результатів не було. Гора, обкручена дротом, стояла непорушно, і більше шансів було на те, що не зрушить ніколи. Під дротом відчувалося тепло, але результатів ніяких.

— Нічого, — заспокоював Борис себе і Василя. — Гору за цей час не прогрієш.

На четвертий день боки тварини звогчіли, спітніли. Це було сприйнято за добру ознаку, заходилися готувати вихід з печери. У повітрі потепліло, на Колиму прийшла весна.

Пористий вапняк піддавався легко. Відколоті брили використовували для стіни — замурувати ушкодженого мамонта, зберегти його для дослідження. Робота посувалася успішно, і, коли стіна була готова, виклали з каміння від печери до берега похилий спуск.

На цей час температура тіла тварини підвищилась — тепло можна було відчути рукою. Хлопці чекали: щось мало статися.

Вранці сьомого дня, коли розвиднілося, побачили, що хобот тварини завинувся, ніби стиснутий у зусиллі. Друзі не зводили з мамонта очей.

Годиною пізніше, коли сонце піднялося вище і зазирнуло до печери, у тварини здригнулася повіка. В обід мамонт зітхнув і розплющив очі.

Борис потягнув Василя за руку. Той стояв затамувавши подих. “Якщо зараз не завалиться склепіння печери, не здригнеться земля, — думав Борис, — гріш ціна казкам Шехерезади й усім чудесам світу. Мамонт ожив! Ожив! Невже Васько не бачить?” Проте Василь стояв поруч і не дихав в очікуванні. Крик радості, вже готовий було зірватися з губів Бориса, застряг у його горлі. “Умри! — сказав він собі. — Стій і жди!”

Тварина не рушала з місця, лише зрідка шумно засмоктувала повітря, наче хтось роздимав і відпускав ковальські міхи. Це був критичний момент: звір або виживе, або впаде замертво… Час минав, дихання вирівнювалося.

По обіді тварина ворухнула хоботом, непоспіхом скрутила його, випростала. І раптом повернула голову до Василя і Бориса.

Хлопці стояли, як загіпнотизовані, не у. змозі опустити очі, ухилитися від страшного погляду. Сонце сідало, у ніші згущувалися сутінки — від цього було ще тривожніше і страшніше. Звір усе дивився, і друзям здавалося, що поглядові не буде кінця, а вони так і стоятимуть прикуті до підлоги. Однак тварина відвернулася і знову закам’яніла. Борис і Василь вийшли з печери.

Обоє почувалися не в своїй тарілці. Раніше думали — яка буде радість, якщо звір оживе, а тепер жоден не знаходив слів. Борис розімкнув ланцюг.

Тої ж миті вони почули тріскотняву: рвалися дроти, мамонт зрушив з місця. Каміння застогнало під вагою звіра — громадина попрямувала до виходу. Методично піднімаючи і опускаючи ноги, пройшла схилом, наблизилася до ополонки і занурила хобот у воду.

— Що робитимем? — пошепки запитав Василь.

— А я звідки знаю? — так само пошепки відгукнувся Борис.

— Ця гора розтрощить нас на дрізки.

Тварина вгамовувала спрагу, зі свистом всмоктуючи воду у хобот і посилаючи струмінь у пащу. Минали хвилини, півгодини. Свистючі звуки не припинялися, ніби край ополонки працював насос.

— Обіп’ється, — тривожився Борис, — треба відігнати його від ополонки!

— Спробуй… так віджене, — заперечив Василь.

Спрага була сильна, тварина — це була самиця — не могла одірватися від води.

— Ей!.. — не витримав Борис.

Тварина повернула голову від ополонки, позадкувала і… завалилася на бік, на гілки, підготовлені для багаття.

Друзі підбігли настрашені, гадаючи, що все скінчено. Але боки тварини рівно здималися, з хобота виривалося сопіння. Тварина заснула. Борис і Василь тихенько натягнули на гору парус: ніч усе-таки холодна…

Другого дня, задовго до світанку, Борис узяв сокиру і вирушив у тайгу. Нарубав березового віття з набухлими бруньками, — для мамонта, розсудив, їжа годяща, повернув назад. Огинаючи косу, почув Василя, який розмовляв із кимось упівголоса, повторюючи одне й те ж слово. Борис здивувався і обережно виглянув з-за скелі.

Величезний звір стояв на ногах і злегенька ворушив хоботом; Василь — за п’ять кроків від нього — щось простягував велетневі і лагідно, скоромовкою бубонів:

— Машо, Машо, Машулю, Машо!..

Мамонт хитнув хоботом і також, певно, упівголоса хрокнув у бік Василя, так, що той присів на місці, — від несподіванки або ж від страху, Борис не зрозумів. Річ випала у нього з рук і розсипалася на снігу. “Пачка галет!” — усміхнувся Борис і завдав віття собі на плечі.

Підмога надійшла вчасно. І моральна, і матеріальна. Василь не сподівався почути таке від мамонта, а звір, спокійнісінько проковтнувши галети, дивився на нього, ніби просив іще. Борис кинув йому віття; мамонт, обережно вибираючи по дві-три гілочки, заходився вкладати їх у пащу.

Тут тільки Василь отямився остаточно і став розповідати, що сталося.

Він готував сніданок, коли раптом почув за спиною сопіння. Обернувшись, завмер: гора сунула на нього. “Розчавить! — подумав Василь. — Розплющить, як котлету..” Щоб затримати звіра, жбурнув йому перше-ліпше, що трапилося під руку, — алюмінієву миску. Миска впала дном догори. Мамонт зупинився, став перевертати її, досліджувати, що воно за штукенція. Це дало Василеві змогу опам’ятатися. Він ухопив пачку з галетами і спробував заговорити з твариною, яка, облишивши миску, відчула, певно, у собі бажання познайомитися з ним поближче. Що з цього вийшло, Борис бачив і чув.

— Отже, Маша?.. — запитав він, сміючись.

— А дідько знає, як її назвати.

— Так і буде, нехай Маша, — погодився Борис.

Тварина була зайнята кормом, не звертала на людей уваги.

— Цього не вистачить, — сказав Борис. — Ходімо ще.

Ходили двічі, принесли гору гілляччя. Маша їла так само делікатно — відправляла у пащу по дві-три гілочки.

За кілька днів первісний звір і люди призвичаїлися одне до одного. Маша виявилася цілком приємною особою: відсутність страшних бивнів надавала її фізіономії добродушності, навіть сумирності; маленькі очиці позиркували насмішкувато, з хитринкою. І хоча вона полюбляла галети і коржики з муки, випрошувати, набридати людям вважала нижче своєї гідності.

Тисячолітня сплячка позначилася на ній дивним чином: вона мовби забувала минуле, а нове справді відкривала наново. Залишились тільки основні потяги: їсти, пити “і мати почуття стадності. Вона тягнулась до живого, а оскільки живими були Борис і Василь — не відходила од них і від табору, тим більше, що друзі піклувалися про неї, і вона це відчувала. Ясна річ, з часом у ній мусить прокинутися минуле, однак зараз це була найдобріша тварина; наближатися, щоправда, до неї страшнувато: чотири метри заввишки, з двометровим хоботом… Хлопці намагалися також не надокучати Маші. Так між ними встановилося дружнє взаєморозуміння. Коли друзі вирушали до лісу за кормом, Маша супроводжувала їх, обламувала гілки, харчувалася, та варто було їм повернути до стоянки, йшла за ними, як тінь.

Тим часом відрядження закінчувалося, хлопцям слід було подумати про повернення.

— Раптом не піде?.. — запитав Василь, вказуючи на Машу.

— Піде! — запевняв Борис.

І Маша пішла.

Хлопці не квапилися.

Рухалися повільно. Вранці, в обід і надвечір рубали гілки, годували тварину. Маша звикла до догляду і нізащо не хотіла переходити на підніжний корм. На гілках з’явилося листячко, Маша з насолодою плямкала, ласуючи молодником. При цьому змусила поважати себе і свою солідність: хлопці не могли рушати, поки вона повністю не насититься. Якщо пробували йти, Маша ставала у позу і заходжувалася сурмити з такою настирливістю, що на найближчих деревах тремтіло листя. Оскільки ж Маша продовжувала їсти повагом, з почуттям, підбираючи гілочку до гілочки, то процес насичення затягувався на півдня.

Тоді вирішили перехитрити тварину: за дня не зупинялися на обід, і Маша, звикла до того, що годівля настає на привалах, терпляче крокувала слідом, обриваючи на ходу гілки з дерев.

Хлопці жартували:

— Пристосовуйся! Хто не трудиться, той не їсть!

На базу, за дев’ять кілометрів від Середньоколимська, дісталися наприкінці травня, коли там уже видивилися всі очі у чеканні. В селище одразу вирішили не йти. Зупинилися порадитися. Першим піде Василь — попередити про зустріч з дивом. Та варто було Василеві відійти, як Маша стала заклично дудіти навздогін: вона звикла бачити хлопців разом і не хотіла, щоб хтось залишав її. А може, відчувала себе царицею, а хлопців вірними служниками і не хотіла позбутися жодного з них.

Довелося вдатися до обману. Нарубали гору гілок, і, поки Маша поїдала їх, Василь збігав у селище, попередив, щоб там не лякалися: йде мамонт.

З Василем прийшов Павло Андрійович Гаранін. Маша, уздрівши його, застигла від подиву, однак, мабуть, вирішивши, що штаб її служників збільшився і від цього гірше не буде, рушила за трьома у селище. Гаранін, відчуваючи за спиною важке сопіння, щохвилини озирався, дріботів попереду хлопців.

Край селища мамонта і людей зустрічали собаки, накинулися з гавканням, тримаючись, однак, на певній відстані. Проте Маша, опустивши хобот до землі, видала такий настрашливий трубний звук, що Шарики і Лайки розлетілися, як сухе листя, і надалі підходити до мамонта не наважувалися.

Чи треба говорити про подив, який охопив вчений і невчений світ, коли стало відомо, що на Колимській геологічній базі об’явився живий мамонт? Галас здійняла зарубіжна преса. “Не може бути!” — заявила паризька “Фігаро”, перехопивши якимось чином радіоповідомлення з Якутська. “Іще один… “морський змій”…” — з’єхидничала у Лондоні “Таймс”, що набила руку на розвінчанні не здійснених упродовж століть чудес. “А раптом?” — темпераментно запитали газети у Римі.

Згодом до колимської тайги докотилася перша партія допитливих: туристи, палеонтологи, газетярі, фотографи, художники, екскурсанти… Розпочалися обмірювання тварини, охи, ахи. Селище заповнили юрми людей; на площі, на городах з’явилися намети. Люди у строкатих сорочках, у беретах, яких ніколи не бачили на Колимі, штовхалися на вулицях, штурмували крамницю, пхалися у контору, куди треба і куди зовсім не треба.

— Не заважайте працювати! — стали благати геологи.

У відповідь лунало: “Мамонт”, — вимовлене з протягом або в ніс, з усіма, які були мислимі на Землі, акцентами.

— Товариші, панове!.. — відбивалася комісія вчених філії Сибірського відділення Академії наук.

— Мамонт!.. — торочили в один голос і панове, і товариші.

У центрі селища, на площі, нашвидкуруч збили огорожу. Сюди доставили винуватицю урочистостей. Натовп гомонів за огорожею. До тварини допускалися лише члени комісії, фотографи, Борис і Василь. Маша ставилася до усього спокійно, коли поряд були Борис і Василь; тільки не бачачи їх, починала тривожитися, кликала і добивалася свого: друзі приходили, спокій відновлювався.

Проте напливу зацікавлених кінця-краю не було. Ковбойки, берети стали набридати Маші, хлопцям також.

— Так довго тривати не може, — сказав Василь. — Треба щось придумати. Неодмінно придумати.

— Боюсь за Машу, — погодився Борис. — Вона гірше їсть, більше непокоїться. Треба щось робити.

Друзі зажадали обмежити приступ до тварини. Комісія, якій роззявляки остогидли до нудоти, погодилася з їхнім проханням. Туристський табір виселили з площі на галявину, у тайгу, кілометра за півтора від бази. Встановили для відвідувачів два дні на тиждень — середу і неділю.

Борис і Василь робили усе для своєї улюблениці: годували, купали у спечні дні з шланга. Водили її у тайгу. Була небезпека, що Маша втече, у ній прокинуться інстинкти, минуле. Та не тримати ж її увесь час у загорожі!

Інші також були з нею лагідні, навіть балували тварину, однак ніхто краще від Бориса і Василя не відчував — хочеться сказати — її “душу”… Маша прихилилася до хлопців, і вони прихилилися до неї, розуміли її бажання, неспокій, кожну переміну в настрої. Раділи разом з нею і тривожилися.

І затужили разом з нею.

Якщо відкинути галасування і подив, з яким кожен наближався до неї, можна було помітити, яка Маша самотня. Вона була як могила в степу: і сонце над нею, і вітер, а поряд усе-таки нікого. Туга прокидалася у тварині, страх самотності. Борис і Василь відчували у ній переміну, ще не усвідомлювали, що це, та переміна викликала у них тривогу.

Від селища відходила шосейна дорога. Автомашини привертали увагу Маші, вона симпатизувала їм, особливо вантажівкам, — мала їх за безпечних звірів. Та одного разу в селище приїхав з двома мотками кабелю великовантажний МАЗ. Його надсадне завивання — дорога була розбита, МАЗ пробуксовував — чимось стурбувало тварину. Маша підвела хобот, шерсть на каркові стала сторчма. Тут шофер, залишивши машину коло ґанку правління, не вимкнув мотор, і МАЗ, попихкуючи димом, бурчав, начебто сердячись, не бажаючи заспокоїтися. Огорожа, за якою жила Маша, була поряд з правлінням, вітерець підхоплював дим. відносив його на тварину. Може, це й стало причиною… Не встигли ахнути, як Маша кинулася до машини, — ворини паркану тріснули, як сірники, — і за секунду МАЗ лежав у кюветі догори колесами. Мотор заглох, чути було важке дихання звіра.

— Маша! Маша! — кликали Борис і Василь.

Тварина обернулася, хитаючись, рушила до них, гублячи на траву краплі крові — на боці рожевіла подряпина.

Це була перша пригода з мамонтом, вона схвилювала хлопців. Борис і Василь відчували, що вже не можуть стримувати звіра.

Справді, світ відкривався перед твариною заново. Але це був дивний і незвичний світ, з новими запахами і звуками, з тваринами, у яких ночами, як сонце, горіли очі. Такі ж очі світилися на брилах, над якими вранці висіли дими; від цього ставало лячно, ніби навкруги спалахував ліс. Це була інша країна, де жили двоногі істоти, однакові, як дерева в лісі. Усе в країні однакове: тварини з палаючими очима, що завжди снували по одній стежці, голоси двоногих і шерхіт їхніх кроків, схожий на шамотіння нестихаючого дощу… Уві сні ця країна зникала. Довкруг зводилася тайга, навдивовижу близька і зрозуміла: текли прозорі ріки, світилися сонцем рівнини, і поруч, бік у бік, паслися знайомі велетні — Маша бачила хоботи, загнуті ікла, чула звичний запах… Чому вони приходять тільки уві сні, куди діваються за дня?.. Можливо, шукають її?.. Прокидаючись, Маша прислухалася і озиралася навсебіч. Адже вони щойно були тут!..

Усе тривожнішими ставали сни. Ось вона біжить по тайзі, поряд нікого немає: стадо відхитнулося від неї, зникло. Немає навіть запаху, немає слідів… Маша перепливає ріку. Вони десь там, за пагорбом. Та замість пагорба вона наражається на частокіл із колод… Відтоді як вона перекинула залізного звіра, довкруг неї вкопали стовпи. Маша боїться їх. Якби це були дерева, вона розкидала б їх, вирвала з корінням. Вона біжить уздовж частоколу, знову повертається на те ж саме місце. А стадо, певно, за пагорбом. Лише вона одна. Одна на всьому світі…

Характер тварини псувався. Маша перестала витримувати натовп, гарцювання навколо себе фотографів. Занепокоєно внюхувалася у пряне липневе повітря, сурмила ночами, тремтіла, рвалася у тайгу. Ніхто не знав, що з твариною. А пояснювалося все просто: Маша ждала і шукала пари.

А тут на будівництво прибули тридцятитонні самоскиди — величезні звіроподібні машини. Щось скоїлося з сигналами: відволожилися у сибірському кліматі чи так уже випустили з заводу, але кожна машина співала по-своєму. Були басовиті, хрипкі, були дзвінкі, з вищанням. Це непокоїло Машу, і хлопці наполягли, щоб її перевели до віддаленішого табору — за тридцять кілометрів від Середньоколимська.

Вирушили з селища дощовим ранком. У лісі було тихо, глухо; дерева в тумані видавалися надмірно високими, губили на землю великі краплі. Шерсть на тварині обважніла, висіла жмутками, і шкода було дивитися на цю громадину, що ожила у чужому світі і була чужа усім. Хлопці крокували мовчки, відчуваючи глибокий душевний біль.

Біля ріки зупинилися. Пором не працював. У верхів’ях пройшла злива з ураганом; вирвані дерева поодинці і групками пливли за течією, їх кружляло, зіштовхувало одне з одним, обламувало у водокрутах гілля.

Усі троє стояли коло порома — звір і двоє людей. Не знали, що робити. Дивилися на воду, слухали, як падають з дерев краплі. Пором по-сирітському притиснувся до берега; тільки линва, натягнута до краю, гула, як басова струна.

Зненацька над рікою пролунав далекий хриплий гудок. Це ревів самоскид. Якийсь пришелепкуватий, мабуть, молодий шофер викликав пором, не розуміючи, що через таку воду його не подадуть.

Маша насторожилася.

Ревіння повторилося, лунке, страшне у тумані, мовби прилетіло із незнаної країни. Маша відповіла довгим, протяжним звуком, затремтіла, очі її заблищали.

Знову з того боку долинуло ревіння, вібруюче, низьке; вітер сколихнув каламуть туману, гудок посилився. Маша здибила шерсть, відгукнулася надривним фантастичним виттям.

Певно, забавляючись, шофер не переставав гудіти; тужне ревіння линуло над рікою, заповнюючи ліс, повітря, проникало в душу. Маша кинулася берегом у один бік, в інший і раптом з розгону шубовснула у киплячу водокрутами ріку.

Сигнал ревів безперервно. Шофер не бачив, не знав про трагедію, що розігралася тут, на березі. З води піднялася коричнева спина тварини, самотньо здійнятий хобот — самиця рвалася на поклик, не відаючи, що реве залізна машина. Спина з’явилася ще раз і зникла в тумані.

— Маша! Маша!.. — метушилися у відчаї Борис і Василь.

Ріка відповідала шумовинням і тряскотом дерев, що вдарялися одне об одне.