Пітьма вогнища не розпалює... Том 1

— Глянь, Марічко, у небо, що ти бачиш там?

— Зірки, Ойра-хане.

— Зірки вгорі, зірки внизу — у водах. Де ж правдиві?

— Хі-хі! Який смішний. Вгорі правдиві...

— Чому вгорі?

— Бо ось я зійду вниз, сколошкаю воду, і зірок внизу вже не буде. Вони не справжні, бо... відбиті, віддзеркалені...

— Ах ти ж моя розумнице! Як добре сказала. Коротко і правдиво. Все справжнє при перевірці ще справжніше, а несправжнє — щезає, пропадає. Так і добро, правда. Коли людина гарна, добра, щира, то вона всюди добра, мудра: у в’язниці, в голоді, в холоді, на краю смерті. А якщо прикидається «доброю», то... поколошкай її, як ти оце воду хотіла поколошкати... і добро з неї злітає, мов павутина.

— А хіба можна прикинутися добрим?

— Ще й як! Скільки підлих людей прикидається добрими, хорошими. Куди моїм ілюзіям до їхніх! Мої ілюзії не шкодять нікому, а ілюзія правди — страшне лихо...

— Як це можливо, Ойра-хане, щоб зло прикидалося добрим? Тоді ж воно вже не зло!

— Зло вельми хитре, Марічко. Воно подібне до багатоніжки з сотнями щупалець. Кожне щупальце щось означає: нікчемність, зраду, грубість, ницість, лінощі, насилля, ненависть і багато-багато інших мізерій. Поміж них є одне щупальце — обман. То — найстрашніше щупальце, бо воно має чаклунську здатність підробляти все на світі.

— І добро теж?

— І добро. Тільки це добро не справжнє. Так ніби злий артист надіває машкару доброго чоловіка.

— Як страшно. Він же може піддурити багатьох людей!

— Не навіки, не надовго, Марічко. Бо як погане дерево не дає доброго плоду, так і підроблене добро лишає за собою сліди свого батька — обману. В тому його поразка.

— Ти все це збагнув у нашому світі, Ойра-хане?

— Тут, дівчинко...

— А у вас такого нема?

— У нашім краю я такого не знав.

— Ти обіцяв мені оповісти про свої мандри. Я хочу послухати твою зоряну казку...

— Гаразд. Слухай, Марічко. Тільки важко мені оповісти все, що я несу в серці своєму. Колись ти знатимеш більше, як розум твій розквітне в повну силу. Про свій край нині промовчу, бо нема тих слів, які б щось передали тобі, пояснили. Я вже згадував, що потягли мене у мандри голоси далекого страждання і плачу... жадоба віддати власну повноту щастя й радості невтішним дітям загублених світів. І я рушив у путь...

— Як, Ойра-хане? На чому, чим?

— На кораблі, що може пливти в зоряному океані, ми вміємо їх творити.

— Я б хотіла політати поміж зорями. У сні я літала біля сонечка, біля місяця...

— Бо ти готова до польоту, дівчинко. Твоє серце дозріває...

— Ти мене коли-небудь візьмеш із собою?

— Можливо, візьму. Проте зажди... я оповім далі. Я летів від зірки до зірки, від планети до планети, шукав краю, звідки долинає плач дітей, де б моя сила, вміння, прагнення, розуміння були потрібні, жадані. Біля однієї зеленої зірки я знайшов гарний живий світ — затишний і милий...

— Хто там жив?

— Червоні маки.

— Лише квіти?

— Так я гадав спочатку. Сходило на обрії ніжно-смарагдове сонце, з теплого ґрунту пробивалися синьо-зелені парості, розкривали назустріч світилу тугі пуп’янки. Коли зірка була в зеніті, рослина давала прегарну квітку — пурпурову, з дивним п’янким запахом, якусь тривожну...

— Тривожну? Чим?

— Вона звучала загадковою мелодією, Марічко. Від неї линула ледь чутна пісня.

— Як дивно. А втім... пригадую, інколи мені здається, що й наші квіти співають... особливо соняшник...

— Чарівно мовиш, Марічко. Напевне, так воно і є. Слухай же... Я сидів поміж квітами довго-довго, чекав якогось дива. І дочекався. Повіяв легенький вітер, маки задзвеніли гучніше, звуки спліталися в казкові хорали, переливи, симфонії. І з тих звуків народжувалися в просторі тонкі, ледь видні постаті...

— Які вони?

— Подібні до людей. Синьоокі, золотокосі, з трепетними гнучкими руками. Вони танцювали серед квітів, гралися радісно одне з одним і танули, танули в просторі, щезали, ніби випаровувалися під променями зеленого сонця. Лише деякі не танцювали, а поважно походжали поміж маками, збирали дрібненьке рожеве насіннячко і сіяли його в ґрунт. Я здивувався й запитав, чому вони не граються, не танцюють. Адже їхні товариші радіють, не думаючи ні про яку працю...

— Як ти зумів запитати їх, Ойра-хане?

— А як тебе розуміють тварини, коли ти дуже любиш їх? Певно, в серці є така мова, котра зрозуміла всім істотам...

— Що ж сказали тобі сіячі квіток?

— Вони відповіли, що квіти загинуть, якщо не посіяти зернята в ґрунт. Не буде квітів, не буде мелодії, не народяться чарівні істоти, щезне радість під променями зеленого сонця. Радість треба не лише відчувати, а й творити.

— То гарні істоти, Ойра-хане?

— Дуже гарні, дівчинко. Я довго милувався ними. А потім запитав, чи не потребують вони допомоги? Чи не бажають нового вияву, невідомого їм? Істоти не збагнули мене, залишилися чужими й байдужими. І я зрозумів, що краса теж може замкнути своїх творців у безвихідне коло, якщо вона стане метою досягнення...

— Ти кажеш — краса... А що вона для тебе, Ойра-хане?

— Лише стежка пошуку, дитя моє. Лише стріла, яку я пускаю у небо зростання. Лише сила, що нею долаю простір і час. Лише почуття, яким я творю свої задуми...

— А куди ти йдеш? Яка твоя мета, мій друже?

— Ти хочеш спіймати мене на слові, мудра дівчинко? Усміхаєшся? Не спіймаєш... Моя мета всюди, де мене чекають. Де жадають побачити мої очі, де моє серце зігріє інше серце, котре холоне від самотності, де моя рука вкаже шукачеві на нову стежину, що її він довго й марно шукав. Ось чому я залишив планету маків і полетів далі. На шляху стрічалося безліч темних, ворожих планет — породжень хаосу й мороку. Там кишіли моторошні чудиська, що пожирали одне одного в шаленій люті та злобі й знову відроджувалися в конвульсіях та прагненні вирватися з полону власної темряви. Я минав такі світи, бо що міг їм дати? Може, коли-небудь сусідня зірка спалахне палючим промінням і спопелить згущення драконів, і гармонійні зерна інших світів засіють звільнену планету для осмисленого життя. Так мислив я і летів далі, а на серці все ж таки лишалася туга, бо відчувалося мені, наскільки тяжко розумним істотам творити красу й гармонію в нескінченному космосі...

Наступна зупинка була біля червоного сонця. На одній з планет я помітив бурхливу діяльність: навіть з космосу видно було велетенські склепіння райдужних будівель, в просторі пересувалися літаючі пристрої, по землі повзали, стрибали, котилися якісь металеві створіння. Шалене, яре життя! Мені захотілося запитати тутешніх жителів, чого вони прагнуть, чого шукають? Може, моє знання стане для них дороговказом? Та на планеті на мене ніхто не звернув уваги. Наземні пристрої кудись мчали з вражаючою швидкістю, завертали праворуч, ліворуч, кружляли по колу, заривалися під ґрунт. Я шукав мислячих істот поза пристроями і не бачив їх: всюди — лише невтомні, байдужі автомати, механічні творіння, що поспішали в нікуди. Проте не зовсім так! Я помилився: у них була мета. На цій планеті біля червоного сонця колись жили мислячі істоти, подібні до людей. Собі на допомогу вони створили механічних помічників. І здалося їм втішним, навіть смішним, що ті слуги до кумедного схожі на живих створінь. І до того сподобалося господарям планети користатися послугами механічних рабів, що вирішили вони сформувати власних двійників...

— Не розумію, про що ти мовиш, Ойра-хане...

— Вони оволоділи такою майстерністю, Марічко, що могли відтворити людську подобу. Такі штучні істоти все робили замість них: працювали, будували, навіть мислили, пізнавали довколишній світ, його закони...

— То вони стали просто ледарями, Ойра-хане. То вже не люди!..

— Гарно мислиш, дівчинко. Вони й перестали бути людьми. Незабаром виродилися, вимерли. А лишилися на планеті тільки їхні механічні подоби — бездушні, безсердечні. Вони не знали, навіщо живуть, яка в них мета, бо виконували тільки веління, колись закладене нерозважливими творцями. Періодично потужні армії бойових машин повзли десь на широкі майдани у пустельних місцях планети і там розпочинали безглузді бої. Вибухав метал, падали з неба літаючі пристрої, горіли навіть піски та скелі довкола, понад континентами пливли чорні хмари пилу й диму. Потім все затихало, і байдужі машини знову розповзалися до своїх гніздовищ, щоб там розпочати формувати нові механічні армії для божевільного герцю. Я оглянув усю планету, жахнувся тому, що побачив, і рушив далі. Що можна там було вдіяти? Такі істоти мали чекати тільки знищення, то була своєрідна хвороба Всесвіту — поява технізованого життя...

— Ти такі жахи розповідаєш, Ойра-хане. Мені тяжко все збагнути. А як зветься та хвороба?

— Безглузда сила, Марічко. Вона майструється, твориться розумними істотами нібито для допомоги людям, але потім, набравши розгону, виривається з-під влади творців. Мов лавина у горах, що змітає все на шляху. Отже, й сила не може бути метою, дитино, як і краса...

— А для тебе що таке сила?

— Лише відчуття моєї владності над стихіями. Лише моє знання, що розум може здійснити все що захоче, але за велінням любові. Лише моя певність, що жодна потвора хаотичних світів не заволодіє назавжди космосом, зоряними просторами. Після червоного сонця я побачив жовте сонце, Марійко, а біля нього — на третій планеті — зустрів людей. Це була Земля. І тут мені довелося найтяжче, розпочалися мої дивовижні мандри у хащах людських душ...

Бачу, бачу, мій друже, — ти іронічно посміхаєшся: мовляв, хіба могли в дитячій психіці відкарбуватися такі хитромудрі розмови? Хіба посильно для юної свідомості збагнути те, до чого дорослий приходить в результаті довголітнього шукання й боріння?

Заспокойся, читачу! Я й не стверджую, що саме тоді, в тридцяті роки, мій друг і наставник саме так бесідував зі мною, що достеменно ці діалоги запам’яталися мені з тої благословенної пори. Будь-яке явище має свій розвиток у часі й просторі. Порівняймо видимі масштаби жолудя і дуба, котрому вже кілька десятків літ! Хто не відає про спільний ланцюжок зростання — хіба повірить, що з невеликого блискучого зерна виріс буйногривий зелений гігант?!

Так було й зі мною: жолудь дитячої душі вже тримав у собі все знання, котре розмотується нині, але воно було втаємничене, приховане не лише від дорослих — батьків та вчителів, а й від незрілого автора цих рядків. Вважаймо, що кожна мить людського життя — від народження до покидання цього світу — є Спільна Мить на Космічному Годиннику Буття. То чи варто дрібнити у цій розповіді мозаїку спільноти на розрізнені елементи? Краще одразу глянути на завершену будівлю мислі й чуття...

У кінці тридцять шостого року батько купив невелику хатинку в центрі села. То було дивне місце: з одного боку — круча над широким ставом, з другого — зелена левада, з третього й четвертого шляхи, що перехрещувалися: один вів з Краснопілки, пронизував усе семикілометрове село, прямував до Зеленьок, інший — виводив мимо церкви у степ, а далі — до Кагарлика. По ліву руку, при виході з Буртів, розкинувся велетенський сад (яблуні, груші, шовковиці, осокори), за ним — на широкій площині школа, збудована ще до революції.

Хатиночка малесенька, під стріхою. Оточена садом: чотири столітні груші-гливи, багато слив, вишень. Обійстя на горі, одне-однісіньке, ніби своєрідний пуп. Я й досі відчуваю його як таємниче місце сили. Воно напоїло мене потугою для тяжкого ціложиттєвого шляху...

До нашого убогого притулку заходило багато людей: учителі, учні, механізатори — батькові знайомі, гості з інших міст. Тут я вперше почув страшні слова про Сталіна. Хоч у школі нам говорили про вождя лише патетичні славослів’я, хоч тоді дитячі хори самовіддано розучували пісню М. Рильського та Л. Ревуцького «Із-за гір та з-за високих сизокрил орел летить» — інколи крізь потік фіміаму проривалися фрази та речення про правдиву суть цієї людини.

Досі пам’ятаю пісеньку, що її співали пастухи на полі:

Або ще таке:

Навіть на весіллі п’яні витинали, пританцьовуючи:

Все це тінями проходило мимо, але вразили мене слова учительки Лесі Сергіївни, коли вона, зупинившись перед портретом Сталіна, доторкнулася кілька разів до його чола і з притиском сказала:

— Ех ти, низьколобий кат! Чи довго ще питимеш кров? Коли вже наситишся?

Залишившись наодинці з матір’ю, я запитав, що означають страшні слова учительки. Мама зацитькала мене, благаючи, щоб я забув про все, що почув, і ніколи не згадував.

Тепер багато пишуть про те, що люди не знали про злочинну суть диктатора, вважали його справді «батьком народу», «вождем усіх пролетарів», «корифеєм наук» і так далі, проте навіть моїх дитячих спогадів достатньо для того, щоб заперечити таке наївне або лукаве твердження. Хіба міг би лицемір і ханжа, неук і політичний бандит обманути віковий досвід і мудрість народу? Достатньо було послухати його мову — убогу, примітивну, з притягнутими за вуха сентенціями про Антея, котрому повинні уподібнитися більшовики, бо, доки вони, мовляв, з народом, доти непереможні, а відірвуться — загинуть, як той міфічний титан, син Геї-Землі. І кожен найпростіший гречкосій розумів, що вся ця риторика — балаганне хизування, бо давно вже ця дворушна душа одірвалася від народу, ба навіть не була з ним поєднана. А разом з тим творилося якесь диво: юні покоління щиро приймали до серця ідеї та ідеали революції, жадібно поглинали книги про героїв жовтневої бурі, з трепетом дивилися фільми про Чапаєва чи Щорса, хоч і знали, що країною керують люди, цілком чужі комуністичним ідеалам, навіть ворожі. Бо кожен крок «вождів» віддавав брехнею і жорстокістю. А освіченіші сучасники навіть робили далекосяжні політичні аналізи й прогнози. Пам’ятаю гнівні слова директора школи Якова Єфремовича, що вирвалися в нього при бесіді з моїми батьками:

— Якби не голодовка тридцять третього, якби не масові репресії, розстріли, — Гітлер не прийшов би до влади...

Батько запитав, чому Яків Єфремович так думає. Той достатньо логічно аналізував європейську ситуацію, розповів, що в німецьких газетах публікувалися фотографії померлих від голоду, вагони з репресованими, убогі хати, занедбані господарства. Часописи рясніли велетенськими заголовками: «Плоди комуністичного будівництва», «Новий світ більшовизму» і тому подібне. Громадська думка Заходу жахнулася, і виборці віддали голоси демагогу Шікльгруберу-Гітлеру. «З вогню — у полум’я!» — коментував директор. І додавав, що нашій країні доведеться воювати з Німеччиною. І війна та буде страшною. Він так і казав: «Війна буде страшна!» Чому він робив такі висновки, я не розумів, але згадую, що аж до початку герцю з гітлеризмом Яків Єфремович сумно пророкував жахливу руїну з-за божевільної політики Сталіна.

Так щоднини розчахувалися дитячі душі, годовані водночас різними потоками інформації: один потік — фіміам у школах або з трибун, інший — у повсякденному житті: в хатах, на вулиці, в колгоспах, на полі. Така духовна всеїдність, безумовно, вела до спустошеності, байдужості, тотального, нескінченного страху. Формувалася істота демонічного типу: все дозволено, якщо міліція або прокурор не бачить. Совість? На тому місці, де була совість, виріс... Не можна красти? А ми не крадемо, ми беремо, бо все наше. Голові можна, комірникові можна, районному начальству можна, а мені — не можна? Ха!

Вікові ідеали, традиції перемішувалися, рушилися на землю, як і хрести та бані з церков. Я тепер дуже гостро розумію автора «Слова о полку Ігоревім», читаючи фразу: «Див обрушився на землю». Справді, як могли інакше пращури сприйняти жахливу інверсію духовного життя, коли візантійці нещадно викорчовували прадавні вірування, коли Дива — кумира Всесвіту, Духа Зоряного Дивокола — було оголошено поганським забобоном. І, як тоді, тисячу літ тому, з гордого праслов’янина, воїна Світовида-Дажбога, ліпили нікчемного грішника, раба божого, так і тепер — після проголошення найлюдяніших ідеалів — сутність людини перемелювалася в ніщо, в прах, в пару, в елемент слухняної юрми. Що ж це за історичні повтори, що за дивні цикли жорстоких уроків? Який іспит має скласти наш народ у космічній аудиторії великого учителя — Життя?

Урок Сталіна страшний. Та чи пішов він на користь народній свідомості? Будьмо гранично правдиві — ми вже не здатні тотожно засвоїти його. Протягом тисячоліть так багато втрачено вартостей, порушено такі глибоченні підвалини духу, що мільйони людей просто-таки не здатні бути суверенними душами, зберігати непідлеглість перед тиском обставин.

Урок Сталіна в тому, що мільйонні маси можуть бути зведеш до дикої юрми, до бидла, до зграї тіней зусиллями кількох злочинців, якщо вони зуміють оволодіти важелями, механізмом влади.

Проте що ж таке влада ?

Пращури, котрі творили слова, ототожнювали Слово й Сутність. Влада означає: діяти влад, ладувати, тобто гармонізувати суспільні явища на благо кожного учасника громади, вічевої спільності. Тому Владар, Владика — величне покликання. Каменяр чудово розумів це, коли творив невмирущий образ Захара Беркута — такого духовного Владику давніх часів.

Але чи можна ладувати з рабськими душами? Нікчем веде лише інстинкт страху.

І чи може злочинний повелитель ладувати ? Він прямо протилежний ладові, а тому й не спроможний стати композитором суспільної гармонії. Якби сталося таке диво, що Сталін, Каганович, Берія, Молотов, Маленков та їхні поплічники раптом захотіли ладувати, діяти добро, чинити справедливо й людяно, — чи змогли б вони це зробити?

Це неможливо. Контрреволюційна мафія — є результат багатовікового накопичення негативних якостей у сутності наших народів. Рік за роком, вік за віком тривав поєдинок між душами зла й добра. Глибини народної свідомості громадили Монблани чеснот, але й Еверести підлот. Чи існував у суспільному організмі той сепаратор, котрий концентрував би найкращі зерна щирості й чеснот, ладував їх, оберігав? Хтось скаже про ладуючу роль релігії, церкви. Але ж та роль була вельми риторична й проблематична. В храмі проголошувалося: «Не вбий!» Та коли держава вимагала убити — священики благословляли мільйонні маси на руїну, на кровопролиття; в храмі закликали: «Не можна служити Богові й Мамоні!» — проте «Мамона» була рідніша й ближча не лише неосвіченим гречкосіям, а й слугам Божим.

Отож не будемо показувати пальцем на недавні часи, гляньмо в глибину віків: уже там ми позбавилися суджених Владарів духу — волхвів, мудреців, ведунів, знахарів, котрі передавали естафету людяності й розуму з прадавності, уже там втратили орієнтири моралі й етики, відірвали їх від процесу повсякденного життя. Щезла велика тотожність Внутрішнього й Зовнішнього Всесвітів. А розчахнута людина — вже не людина. Міфічний символ — Ігор Рюрикович, котрий замість ладування застосував насилля супроти древлян, а тому закономірно був розчахнутий.

Революція стихійно прагнула вернутися до судженого ладування народного життя. Проте сили руйнації та хаосу переважили. Героїчні душі, штурмуючи редути мороку, гинули у вихорах катаклізму. Лідер Великого Оновлення теж згас у перші роки практичного пошуку нової стежки, оточений заздрістю, підлістю і дворушністю лукавих псевдосоратників. Воістину, Революційний Див рухнув на землю! А під його уламками знову й знову гинули залишки ентузіастів, угноюючи вічну мерзлоту Півночі благородними тілами...

Про яке ж ладування, владування можна було говорити? Про який спів соловейка у котячих лапах? Розуміючи, що рано чи пізно народи світу збагнуть пекельну зраду, узурпатори влади вже не могли зупинитися в зусиллях нищити кожного, хто бодай в потенції міг би осмислити зміст контрреволюційного перевороту. Грандіозний ноосферний експеримент ввібрав у себе всі вікові засоби підступу й зради; навіть учення про Велику Матерію, котра у титанічних циклах творить і плекає Вищий Цвіт — Дух, було містифіковано й обездушено. Чим завершилося це «вигнання Духу» з свідомості, з книг, з термінології, з виховання, з поезії — ми тепер гірко усвідомлюємо. І в цій диверсії, можливо, більше лихо, аніж у розгромі сільського господарства. Більше того, саме обездушеиня людини привело її до байдужості, до зневіри у вартісність праці на землі.

І вічно стоїть переді мною жахливе запитання: якщо отакі космічні «ін’єкції» жорстокості та безумства, убивств і безжального маніпулювання долями народів, якщо феномени Гітлера й Сталіна не пробудили Землю до тверезої дії братання, пошуку спільного критерію буття, творчого повстання супроти засилля антикультури та мілітаризму — то де та сила, де те ладування, що спроможні вивести мислячу істоту з прадавнього інферно-пекла?..

...

Та повернемося до моїх дитячих літ. Що найбільше запам’яталося в четвертому, п’ятому, шостому, сьомому класах?

Книги. Духовне джерело розуму й любові, що текло з вічності у вічність. Я поглинав той напій мудрості невпинно, невтомно, ігноруючи оцінки критиків чи вчителів. У мене була своя шкала вартостей, мабуть, вона є у кожної дитини, тільки дорослі швидесенько її замуровують цеглинами догматів, упереджень, попереджень, заборон. Наприклад, автор книги може торочити про велич або героїчність того чи іншого персонажа, а юна душа читача відчуває, що це брехня, що «герой» оповіді далеко не герой, а може, навпаки — убогий пристосуванець і підлотник. Найбільше мені припадали до серця книги про романтичних і мужніх шукачів небувалих країв та подвигів. Разюче запам’яталися на все життя герої повісті Жуля Верна. «Таємничий острів», епопея капітана Немо — ціла енциклопедія мудрості, відваги й людяності. Загадка впливу книг французького генія хіба розгадана досі? Гадаю, що сила того впливу у глибинній щирості автора, у повнокровності творчої думки. Книги Жуля Верна — не вигадка, не міраж, його герої живуть в ноосфері людства, може, реальніше, ніж деякі так звані «живі» люди.

Ми, діти, гралися в фантастичні пригоди, наслідували героїв романтичних книг. Навіть цуценя, подароване мені в день народження, я назвав Топом на честь знаменитого пса з «Таємничого острова». До речі, доля мого улюбленця завершилася трагічно. Від’їжджаючи в сорок першому році з Буртів, ми залишили вже дорослого Топа добрим людям. Під час окупації Топ накинувся на німецького офіцера, схопив за халяву чобота, і той застрелив його з парабелума...

Окрім книг, у пам’яті закарбувалися яскраві спогади про досліди на уроках фізики, хімії. Фізику у школі викладав чудовий учитель Артем Михайлович Шкляр, хімію — його дружина Ніна Іванівна. Він був самовідданий до божевілля: костюм його вічно мав на собі знаки дослідів та експериментів — руді плями від вибухів, спалахів, кислот. Ми розкладали воду на кисень і водень, наповнювали повітряні кулі, запускали гігантських зміїв у піднебесну височінь в час грози, вивчали тиск сонячних променів, майстрували самі мініатюрні радіоприймачі та електромоторчики. Ясна річ, що навіть ледачі та тугодумні учні любили Артема Михайловича, хоч і отримували «посередньо» чи «дуже погано». Гай-гай! Відтоді я не зустрічав учителів такого польоту, такої щирості, такої людяності...

Та понад тим ткалося марево мого втаємниченого життя, куди ввійти не міг ніхто. Там шуміли очерети над ставом, там співали нечутну пісню вусаті ячмені у степу, там привітно миготіли зорі, закликаючи в далеку, у вічну стежку пригод і радісних зустрічей, там знову й знову приходив у світлицю дитячого серця таємничий супутник і наставник, готуючи юну душу до тяжких, складних стежок прийдешнього, розкриваючи смисл і призначення минулих доріг...