Пітьма вогнища не розпалює... Том 1

Гейї здалося, що вона ступила на чаклунську стежку, де має відкритися небувале. На ту стежку, про яку сказав коханий учитель. «Шукай!» Вона шукала, вона рвала своє серце немислимим завданням і тепер — має право сказати йому, що відсутня потреба рвати єство руйнівними прагненнями, що казкові можливості відкриваються будь-де в глибинах самої природи.

Дівчина осмілилася викликати Радана, ввімкнувши його особистий код. На міні-екрані Інформа з’явилося зосереджене обличчя учителя, він здивовано поглянув на Гейю. Привітався.

— Трапилося щось надзвичайне?

— Можливо, — запаленівши, сказала Гейя.

— Що ж саме?

— Нам треба зустрітися, учителю, — мовила вона, ніби кинулася в холодну воду.

— Он як! А причину ти можеш пояснити?

— Ти сам сказав — шукай!

— І ти знайшла? — Брови Радана високо піднялися, в прозорих очах замерехтіли крижинки. — Ти певна, що знайшла щось суттєве й небувале?

— Я певна, що знайшла. — Гейя раптом відчула в собі певність. — А разом з тим... хай це буде іспит... чи варте чого-небудь моє шукання?

— Гаразд, — кивнув Радан, витримавши паузу. — Сьогодні ввечері, на тому ж місці. О десятій. Приготуй хмиз для багаття, бо часу у мене обмаль...

— Дякую тобі, учителю. Я приготую...

Правду казали квіти.

Ніби й не було часу, безсонних ночей, терзання, сумніву. Знову переможно співає вогнище, хмара іскринок в’ється в потоці сизого диму, пливе до похмурого неба. Ось тільки зірок не видно, бо грозові хмари обсіли дивоколо, купчаться, вирують, сваряться десь за обрієм громи. І очей Радана теж не видно, лише тіні від густих брів. Він дивиться в жаріюче багаття, підкидає потроху сухі гілляки, слухає сповідь Гейї. Вона згадує все, що з нею сталося, не приховує сумніви й хитання, хвалиться тим, що торкнулася ниточки, де має відбутися давно загублена зустріч з духом життєвості, і тоді не треба буде самотужки рвати власні глибини ризикованими спробами, бо самі стихії природи подарують для нас суджені путі...

На завершення Гейя процитувала слова Ані — Сина Зірниці з шумерського епосу. Їй здавалося, що тими авторитетними реченнями вона надійно підпирає дівочу сповідь:

«Всі міркування людські, якими б вони чаруючими не здавалися, ніщо супроти стихійної волі Життя. Ґвалтуючи живе зерно, можна лише спотворити його вияв, але досягти кращого плоду неможливо. Давши волю зерну, ми отримаємо суджений плід. Те саме в долі народів — слід збагнути Волю Світового Життя і йти за потоком радісної стихії Всебуття. Життя саме сотворить себе — за велінням Таємничого Лона...»

Радан уважно прослухав її. Довго мовчав. У душу Гейї почала закрадатися тривога — чи бодай чув її вчитель? Може, лише удавано слухав, а свідомість його десь бродила? Та й хто вона, що вона, щоб нав’язувати йому свої дівочі химери?

— Не турбуйся, дівчинко, — певно, відчувши її стан, ласкаво озвався Радан. — Я все запам’ятав — від слова до слова. Ти принесла мені важливу вістку. Ти багато зробила, здійснила. Хвалю, як твій учитель і старший друг. Проте, — він поглянув на темний обрій, прислухався до бурчання грому, — хочу зауважити: посилання на авторитети, навіть легендарні, вельми ненадійне. Геній звертається до різних психік по-різному. Дитині відкривається один бік явища, зрілому чоловікові — цілком інший. Той же Ані — Син Зірниці, якого я глибоко шаную, бо давно вже вивчаю, сказав і дещо інше, відмінне від процитованого тобою уривка: «Просто скористатися світлом готовим, даним тобі одвіку: сонцем, зірками, світляком, променями коханих очей і сердець. Важче, незміряно важче запалити Новий Вогонь серед Великого Океану Пітьми. Не ворожа стихія Пітьма, як охрестили її ще з правіку неуки, а Світло Всеохопне, Джерело Всебуття, не сприйняте нами. Воно чекає крилатих світоносних душ, котрі дерзнуть запалити в серці Материнської Пітьми нові, небувалі Зорі й Планети.

Світи, що дані людям і звірям, квітам і деревам, — лише грубі риштування грядущого Храму Душі і Серця. Треба поспішати сотворити той заповітний Храм, щоб нарешті відкинути риштування, що загрожують стати постійними ґратами для сліпців, заворожених видимим убозтвом тимчасовості, неспроможних переступити порогу до судженої домівки Радості...» Як бачиш, Гейє, вражаючі слова. І в них дещо інше, аніж те, що ти цитувала. То як же нам бути? Дуже просто. Діяти в кожному випадку відповідно до вищої необхідності.

— Гаразд. Хай так, — з надією глянула на учителя дівчина. — А що ти скажеш про мій контакт? Хіба не варто повторити експеримент Людини-Квітки? І випробувати небувалий шлях в цьому напрямку?

— Ти не переконала мене, Гейє, — просто й дружньо сказав Радан. — Світові громів та блискавиць, у якому живемо ми, треба протиставити потужну альтернативу. Ти навіть для себе не відчинила дверцят, а що ж казати про людство?..

Спогади, спогади.

Гейя тоді зрозуміла, що він просто не любить її. В цьому вся справа. Небувала стежка, парадоксальні ідеї? Все це химери, коли є у серці кохання. Вона для Радана — лише одна з тисяч земних учениць. І ця зустріч біля вогнища має бути останньою.

Що ж, хай так буде. Вона щезне з його стежини. Йтиме самотньо. Ба ні, будуть у неї вірні друзі. Трави, дерева і квіти.

Трави, дерева і квіти...

Минали дні, тижні, місяці.

Гейя забула все, час минав калейдоскопом тіней. Вона пірнула у глибину тієї криниці, звідки текла потужна ріка квіткового розмаїття. Від травинки до травинки, від квітки до квітки, від дерева до дерева передавалася естафета довір’я, щирості, любові. Дівчина в самозаглибленні зрікалася своєї виключності, вливала почуття й мисль у потік зеленого дива, жадала стати своєю у океані нового буття. Проте діалоги з квітами, деревами й травами обмежувалися приємними, але якимись розмитими загальниками, принципово нової інформації Гейя не могла здобути. Чи, може, вона має оволодіти новим ступенем взаєморозуміння? Адже мислення людини полонене віковими штампами власного самообману. Хіба доречно квітам нав’язувати свою «логіку», свої світоглядні напрямки? Що спільного у напрямках наших еволюцій? Де критерій єдності? Чи може флора підказати такий критерій? Якщо зможе, то це має знати центр Рослинного Царства. Чи є такий центр у зеленого дива? Де він може бути?

Гейя запитала про це у незабудки, у троянди, у верби, у шипшини. Рослини мовчали. Нарешті почулася відповідь при контакті з багатовіковим дубом:

— Те, про що ти питаєш, корінь нашої сім’ї. Хто ж оголює корінь? І що станеться після цього?

Дівчина розгублено запитала:

— Як же сягнути мені ясності й глибини у дружбі з рослинами? Хто допоможе?

— Ти сама даєш відповідь, — мовив дуб. — Ясністю дружби, глибиною почуття. Дивні ви, люди. Промовляєте слова, ніби уві сні. Шукаєте річ, котру тримаєте в руках. Той, кого ти назвала Людиною-Квіткою, зумів увійти в нашу спільноту. Чому б тобі не повторити цей крок? Він знає те, про що ти питаєш. Матиме право — скаже тобі. Зустрінься з ним...

— А як?

— Стежка в тобі. Ти вже чула про це...

Гейя почала палко кликати Фітогомо. Рвала серце надією, посилала думку понад віками, ткала містки спільності, любові, спорідненості. «Де ти, таємничий, легендарний, казковий друже? Мрія ти чи реальність? Як розбудити час, що розділив наші епохи?»

Психополе вібрувало тривогою, в душі вирували потоки фраз, голосів, думок людей, тварин, далеких світів, проте весь цей калейдоскоп сплітався у невиразне, неозначене полотно. Голос Людини-Квітки не виокремлювався з ріки буття, не відгукувався на її поклик.

У ці дні блискавицею різонула по серцю вість про трагедію з Раданом. До її криївки на луках прибігли товариші з Трипільської школи і повідомили, що учитель в психоколапсі, що він досліджував проблему ПСІЛ-мандрів у часі, що ототожнювався з образом Джордано і не зумів своєчасно вернутися назад. Лікарі в розпачі, життя учителя на волосинці.

— Де він? — запитала дівчина, відчуваючи, як незримий струмінь енергії потрясає все тіло.

— У Верхньодніпровському пси-центрі.

Гейя мовчки зібралася, покинула свій курінь і того ж вечора була біля нього. Вона збагнула серцем єдине, невідкладне рішення. Бути з ним на цій смертельній межі. Бо без нього світ стане пустелею...

Перше пробудження Радана було шоком, ударом для Гейї. Він не впізнав учениці. І не лише її, а й довколишнього світу. Запитав про день, про вік, про назву планети, де він опинився. Ніби прибулець з іншого світу. Навіть тіні Раданової не залишилося в свідомості тієї істоти, котра вернулася в двадцять перший вік після небезпечного експерименту.

Тяжко. Невимовно болісно. Реальність насміхається над нами. Пишаємося знанням глибин матерії, Космосу, генетичних структур, а безсилі перед загадкою свідомості, що складає підвалину особи. Віками змагалися за форму, за тіло, ігноруючи основне— невидиму сутність буття.

Приходив головний лікар пси-центру Боривітер, з ним ще кілька незнайомих фахівців. Переглядали записи діагностичних комплексів, спостерігали за динамічним відображенням фізіопсихомоделі організму Радана на екрані. Прислали для Гейї зміну — біляву мініатюрну дівчинку — сестру милосердя. Вона чергувала по дві-три години, решту часу Гейя забирала собі.

Минуло три доби.

Хворий не виходив з колапсу. Серце, дихання, динаміка решти внутрішніх органів поверталася до норми.

Надвечір Гейю викликав до екрана Інформу Крон. Стримано привітався, пильно глянув у дівочі зіниці.

— Мені Боривітер про все сказав. Ти прекрасно вчинила, що поспішила сюди.

— Не треба про те, — спалахнула дівчина. — Краще говорити про нього...

— Добре, Гейє, — похвалив Крон. — Давай про нього. Які новини?

— Свідомість не повертається. Організм одужує.

— Очікуй. Як тільки він отямиться, починай діяти. Тобі Боривітер все оповів?

— Так. Але я не збагну одного...

— Що саме?

— Психогенокомплекси кожної нормальної людини зберігаються у Світовому Інформатора! При несподіваній смерті індивіда ми відтворюємо його. Чому ж...

— Чому не відтворюємо Радана? — підхопив Крон. Потерши долонею щоку, заперечливо похитав головою. — Це неприпустимо. Річ у тім, що є, хай і незначний, відсоток ймовірності, що тонка структура Раданової свідомості не буде відтворена. Якби йшлося про спортсмена, садівника, техніка...

— Ви гадаєте, що вищі поверхи свідомості не записані в Інформблоці індивіда? — здивувалася Гейя.

— Є підозра, що їх навіть неможливо записати, — зітхнув Крон.

— Чому? Хіба інформація не універсальна?

— Далеко не так. Уже віки тому дослідники визначили, що є розум лабіринтний, а є розум-блискавиця. Є інтелект, а є інтуїція.

— Це ми вчили, — кивнула Гейя.

— Отож. Лабіринтний розум, сформований буденною реальністю, піддається запису. Розум-блискавиця невловимий, немов жар-птиця з казок. Скоріше всього, вій належить вищим рівням ноосфери, а не особі, і діє лише тоді, коли індивід свідомо контактує з ним. Якби в нас був прямий контакт з ноосферою...

— Розумію, розумію, — засмутилася дівчина. — Отже, треба чекати.

— Не лише чекати, — м’яко зауважив Крон, лагідно всміхнувшись їй. — Кликати його, благати... готуватися до зустрічі з ним...

Щока дівчини запаленіла. Вона вдячно глянула на знаменитого вченого, який схвально сказав:

— Знаю, ти зробиш все. Даю тобі всі повноваження. Найвище повноваження — твоя любов. Навчай Радана заново, ніби перед тобою істота іншого світу, відтворюй для нього весь плин світоконструювання сучасності. Втямила?

— Якось незручно... говорити Раданові т є, що він давно знав, чому він навчав нас...

— Радана нема! — суворо заперечив Крон. — Пам’ятай про це. Є лише оболонка Раданова і психоідея Джордано Бруно. Від того й того — лише пунктири. Психосуть учителя в глибокому колапсі, на поверхні свідомості лише той шар ноосфери, що замкнув колапс. Цей шар треба наситити інформацією, характерною для Радана. Тоді подібне прагнутиме до подібного, до ототожнення... Це єдина можливість розімкнути психолабіринт. Будь-який ризик щодо Радана неприпустимий. Ти знаєш чому?

— Боривітер казав. Проблема втечі дітей...

— Так. Радан має очолити цей напрямок. Готується Світовий Форум. Без нього все ускладниться... Пам’ятай, Гейє, що від тебе залежить дуже багато. Перед тобою стіна, про яку ми нічого не знаємо. І треба знати, чи так ми стукаємо в ту стіну, чи почує нас Радан, замурований в лабіринті?

Спантеличена дівчина мовчала. Крон все ще зволікав вимикати зв’язок. Тяжко зітхнувши, втомлено, по-батьківському промовив:

— Треба приборкувати гординю, дівчинко моя. Ми неуки щодо зв’язку між віками, поколіннями. Є лише декларації, психомоделі філософів, романтиків, соціологів, футурологів. Є лише гіпотези... А місток... живий місток для душ — відсутній. Смерть обриває будь-який смисл естафети. Доки нема монолітної свідомості Цільної Особи, котра б об’єднала різні покоління й віки, нема й розумного сенсу... і вектора поступу... Можливо, саме поєднання психостанів різноісторичних осіб у одній людині — шлях до такої єдності? Хто скаже?.. Я інколи замислююся над тим, що божевілля, яке ми вважаємо патологією, — є катастрофічна спроба єства ступити на шлях всеохоплення... спроба, що ніколи не завершувалася успіхом... — Крон помовчав і задумливо додав: — А може, й завершувалася... Та світ не розумів цього. Нищив таких одинаків, як хворих, або обожнював, творив їхнім ім’ям культи, або спалював на вогнищах інквізиції, розпинав на хрестах... — Вчений засміявся, махнув рукою, ніби обрубуючи нитку розмови. — Розбазікався. Вибачай. Отже, я не прощаюся. Чекаю добрих вістей щохвилини... щомиті...

...

Гейя задрімала, зморена багатодобовим чергуванням. Крізь сон відчула, що хворий заворушився. Сторожко розплющила очі.

За широкими вікнами палати спалахували блискавиці, з Лівобережжя котилася гроза, відлуння громів розсипалося в ущелинах дніпровських круч, понад широким плесом ріки. В ніжно-зеленому сяйві стін вирізьбилася постать учителя, він зводився на ліжку, спантеличено оглядаючись. Завмер, прислухаючись до гримлячої стихії.

Дівчина підхопилася з крісла, ступила крок до нього. Радан завважив її, лагідно кивнув.

— А... Це знову ти, ласкава дівчинко?

— Я, Радане. Твоя вірна учениця Гейя...

— Гейя, Гея... Наша велика Мати... Так ти казала, що це Гея? Мені не примарилося?

— Так, учителю.

— І минуло майже півтисячі літ. Як же я тут опинився? Такий немислимий прорив... Я гадав, що смерть у ту страшну епоху... дасть мені право й силу... полинути до інших світів, до мудрих братів біля далеких зірок... А ти кажеш... Гея...

— Я поясню, Радане... Я все тобі оповім...

— Для мене все довкола незнайоме. Цілком чужа планета...

Гейя взяла його схудлу руку в свою гарячу долоню, погладила пальці.

— Кожне дитя народжується на незнайомій планеті, приходячи з таємниці... Хіба не так, учителю? А потім... вона стає своєю...

— Дивно сказано, — вражено глянув на неї Радан, ніби вслухаючись у зміст промовленої фрази. — І прекрасно. Велика правда... Кожній дитині належить не лише пізнати... а й полюбити цілий Всесвіт... щоб можливо було жити в ньому...

Гейя схвально закивала, заворожена глибокодумністю його афоризму.

— Ти мимохіть сказав дивну, істинну мисль. Полюбити, пізнати Всесвіт... щоб жити в ньому. Вічно жити можна лише там і тоді, коли світ пізнаний і... полюблений. Тоді смерть — реакція ненависті. Людина не встигає полюбити й пізнати. Її геть викидає з світу несумісність...

— Я це відчув тоді, — гірко прошепотів Радан, глянувши пильно в її очі, — коли вони... коли мене...

— Заспокойся, учителю. — Дівчина обняла його за плечі. — Та пора давно минула. Тепер — все інакше...

— Інакше? — з притиском запитав Радан. — Ти гадаєш, що час кудись пропадає? Щезає? Ось вона тут... моя палаюча мить...

— Учителю, — рішуче скрикнула Гейя, відсторонюючись від нього. — Ось глянь сюди, глянь на себе... — Кинувшись до стіни, вона ввімкнула посилене світло, потім відслонила штору, за якою холодним оком заблищало дзеркало. Він ступив, похитуючись, кілька кроків, побачив своє відображення. Здивувався. — Ну, тепер ти розумієш?

— Що я мушу зрозуміти, дівчинко?

— Що Джордано й ти — різні особи. Джордано був невисокого зросту, чорноокий, чорноволосий...

— Коли мене вели до вогнища... я вже був сивий...

— Але порівняй, Радане... Ти високий, плечистий, ясноокий. Тобі лише сорок років... Як же це може бути?

Він, тримаючись за стіни, повернувся до ліжка, втомлено ліг. Гейя поправила подушку, потім знову пригасила світло. Після довгого мовчання учитель запитав:

— Рим ще є?

— Є, Радане, — усміхнулася ласкаво дівчина. — Рим же вічне місто. Таким і буде... як архітектурний заповідник...

— А інквізиція? — напружено зсунув брови учитель, ніби прислухався до тих зловіщих слів.

— Інквізиція — анахронізм, — знизала плечима Гейя. — Хіба що іносказально... символічно... така інквізиція є завжди в душах інволюційних, нерозкритих, невихованих... Так ти учив нас, своїх учнів...

— Так, так. Розумію. Тонка іронія. Проте мені не до іронії, дівчинко, не до витончених софізмів. Я розгублений. Мушу знати; що ж зі мною сталося? Ти допоможеш мені?..

— Все, що ти захочеш.

— Ти кажеш — я твій учитель... Що моє ім’я... як ти назвала мене?..

— Радан...

— Хай буде так. Хай Радан... Проте в моїй пам’яті жодного знаку звідси. Будівля, барви, характер думки... події, час... все інше, інше... Колись у в’язниці... а сидів я там біля семи років... мені приснився сон.. Якесь боріння, переслідування... Потім я проломлюю стіну, а за нею — чарівний, гармонійний світ. Зникають переслідувачі, довкола тиша... Я йду — обірваний, розтерзаний, насичений клекотом недавнього протистояння. Дивуюся. Бачу білі, рожеві споруди. Чисті, спокійні, ніби намальовані божественною уявою. На сходах мені стрічається дівчина, вітається, цілує в щоку. Я знаю — вона рідна, близька, але не можу згадати. Дівчина плаче, заспокоює: «Ти згадаєш, згадаєш». Питаю: «Як же я житиму там, де відсутня будь-яка дотичність?» — «Любов, — каже вона, — любов відкриє браму пам’яті...»

Я дивувався тим снам, не міг збагнути — до чого вони? Тепер щось подібне. Може, й це сон, Гейє?

— Хіба ми відаємо, що таке сон, учителю? — тамуючи сльози, ніжно озвалася дівчина. — Є багато дослідників, які вважають кожне сновидіння — фрагментом якоїсь цільної реальності, котра поки що недосяжна в сукупності...

— Гарна думка, — загорівся Радан, звівшись на ліжку. — Я про це навіть писав...

— Коли? — з надією запитала Гейя.

— Тоді. Півтисячі літ тому. — Хворий нахмурив брови. — В якій же книзі я писав про це? В пам’яті все переплутано...

— «Структура ноосферного поля»? — тихенько підказала вона.

Радан гостро глянув на неї, посварився пальцем.

— Хочеш підштовхнути мене в колію твого учителя? Гадаєш, я не розумію? Такої книги я не писав. Свої пам’ятаю... «Таємниця Пегаса». «Бенкет на попелищі». «Про героїчний ентузіазм». «Про безкінечність». І багато інших... А скільки я ще не встиг написати!.. Ти читала бодай що-небудь з того, що я назвав?

— Я все читала, мій друже. Все, що написав Джордано. Він воістину став безсмертним...

— Отже, правда, — прошепотів хворий. — Я йому правду тоді сказав.

— Кому?

— Інквізиторові. В останню ніч перед стратою...

— Що ти йому сказав?

— «Живе — житиме, тлінне — зітліє...» Як прекрасно, що навіть віки безсилі супроти життя... Ось тільки оця загадка, що її ставиш ти... Тіло твого учителя, а душа — моя. Мені боляче й незатишно...

— Невже я для тебе... зовсім, зовсім незнайома ? — палко скрикнула вона. — Придивися, напруж уяву...

— Дарма, — заплющив очі хворий. — Ось... поруч... лише простягни руку... холодна стіна темниці. Чую скрипучий голос жорстокого гостя... інквізитора... Ми з ним так довго бесідували на прощання. І не треба зусиль, щоб згадати свої мандри по Європі... глуми, насмішки, дискусії, спека, мороз, голод, холод... Все ясно, зримо. Можу описати навіть пам’ятні скелі на шляху, розмови з випадковими людьми... Дитинство пам’ятаю... Малесеньке містечко Нола, неподалік від Неаполя. Моє ім’я Філіппо, це вже пізніше я назвався Джордано, як став ченцем. Тато мій — Джованні Бруно — тримає хлопчика за руку, ми з ним піднімаємося на Везувій, поміж буйноквіттям. Гора димує, нагадує, що в ній киплять втаємничені сили. Тато оповідає дивні легенди, пов’язані з Везувієм. Про Спартака, про страшну загибель Помпеї. Я дивлюся на далекі блакитні обрії, мені гарно, казково... Де ж я знайду поміж тими яскравими спогадами твого учителя, дівчинко?

Гейя пригнічено мовчала. Хворий розплющив очі, взяв її за руку.

— Не сумуй. У нас нема іншого шляху... як розбудити твого Радана... Спробуємо разом. Ти розкажеш мені все що сталося... після смерті того, хто живе в мені...

— Добре, учителю. Тільки одне запитання. Що б ти хотів знати — хронологію подій чи якісь інші метаморфози світу? Що тебе цікавить в цих п’яти віках?

— Основне, — подумавши, твердо мовив Радан. — Битва з торжествуючим звіром. Є така книга у мене. Читала?

— Читала, учителю.

— Ти збагнула, про що я питаю?

— Так. Тебе цікавить динаміка духовного поєдинку. Я згодна, що в цьому суть світової історії. Ми завтра побуваємо там, де з тобою палили вогнище. Може, багаття допоможе розбудити твою пам’ять. «Вічне те, чого немає...» Це рядок з твого вірша...

— «Вічне те, чого немає», — повторив хворий. — Дуже близькі мені слова.

— Хай же вічність нашепче тобі ту казку, якої чекаю я... і не лише я... Тебе чекає весь світ. Чуєш, Радане?..