Пітьма вогнища не розпалює... Том 1

У червні місяці літа 1534-го Димитр Вишневецький з Івасем Вогневиком приїхали з Варшави до литовського замку князя Корибута, щоб вшанувати покійну пані Стефанію: вона померла після потрясіння, яке пережила, побачивши посаджених на кіл литвинів — утікачів з князівських земель. Про теє старий володар княжичу не казав, проте Димитр якось почув страшну вість від охоронців і кілька днів ходив по замку сам не свій, навіть підняти погляд на князя йому було тяжко.

За тиждень Вишневецький звелів готуватися до далекої подорожі на Україну, до Лубен. У прибалтійському родовому гнізді залишався молодший син Михайло, а Димитрові настала пора передати володіння понад Сулою.

Валка рушила в останні дні червня. Над литовськими землями вирували грози. Шляхи розгасли, коні ледь-ледь тягли важкий ридван Корибута, а хлопці відривалися від охорони і мали можливість говорити відверто й досхочу.

Між темно-синіми хмарами блиснуло сонце, праворуч над обрієм запалахкотіла райдуга-веселка, та не одна, а семеро чарівних небесних брам. Димитр захоплено вказав у той бік рукою.

— Поглянь, Івасю! Невже дарма Господь дає такі знаменні знаки? Маємо увійти в ту славу або до смерті топтати багнюку остогидлого життя...

— Я не збагну твоєї поетики, — озвався Вогневик. — Кажи ясніше!

— Чого ж тут пояснювати? — скипів княжич. — Ми завершили освіту в Європі, можемо тримати шаблю в руці. А далі що? Бенкети з дурною шляхтою, розправи над беззбройним людом, розбрат і чвари за той чи інший шматок землі? А тим часом південь України шматують кримчаки й турки, безкарно ведуть в полон тисячі наших людей! Ти хіба забув про заповіт Вітра-в-полі?

— Не забув, — зітхнувши, одвітив Івась. — Але ж, Димитре, що ти скажеш князеві? Гадаєш, що він відпустить тебе за пороги?

— Не відпустить! — згодився Димитр. — А тим паче тепер, коли воліє, щоб я став його спадкоємцем. Ха-ха! Син розбійника, козака — володар людських душ і земель!..

— Тихо! Почують!

— А, пусте! Не варто роздумувати над облудними проблемами, Івасю! Прибудемо в Лубни, розглянемось, що та як... і в путь! Старий Корибут доки отямиться, а ми вже будемо на Хортиці!..

— Дай Боже, дай Боже!..

До Лубен прибули на початку липня. Буйні жита наливалися добірним зерном, обабіч шляху красувалися діброви й сади, а поміж ними чепурні білесенькі хатки.

— Справжній Едем, — мовив Димитр, оглядаючи розкішні краєвиди. — А доста ногаям пролетіти над землею — і Господня краса стає пусткою. Невже не знайдеться сили, щоб навіки загнуздати руїну?

У замку князя Корибута вже чекали. Знаючи панські звичаї, управитель приготував багатий бенкет, запросив довколишніх дрібних шляхтичів. Гості кружляли меди та вина, проголошували «віват!» володареві краю, вихваляли його мудрість і силу, багатство і достойних синів. А Димитр з Івасем, віддавши належне гостям, тихенько вислизнули із замку і верхи подалися до Ведмедівки, маючи надію зустрітися з незабутніми людьми — Тайнооком та Вітром-в-полі.

Хуторяни з подивом проводжали захопленими поглядами двох ставних вершників, вбраних у розкішні кунтуші та шапки з барвистим пір’ям. Тини затріщали від дівчат, котрі де й взялися, виглядаючи з-за кущів. Хлопці з тривогою наблизилися до землянки, що майже потонула в бур’янах. Прив’язавши коней до тину, ступили на густий моріг. Здавалося, що по цьому подвір’ї вже давно не ходили люди. Проте з відчинених дверей почулося кахикання, на порозі з’явилася похилена постать в полотняній сорочці та штанях. Сива-сивесенька голова, худющі руки, невидющі очі, втоплені в простір.

— То ти, Івасю, — тихо запитав старий співець.

— Батьку! Батьку! — заридав Вогневик, обнімаючи кобзаря. — Що ж з вами діється?

— Літа, літа, — усміхнувся Тайноок, проводячи пальцями по обличчю юнака. — Ого! Вуса відростив, справжній козак! А то ж хто з тобою? Чи не побратим Димитр?

— Вгадали, вгадали, батьку! — озвався княжич, і собі обнімаючи кобзаря. — Прибули нині до Лубен і одразу вирішили провідати своїх...

— Спаси Біг, спаси Біг, — витер сльозу на щоках Тайноок. — Серця ваші не згасли у далеких землях...

— А він... чи побачу я його? — з тривогою запитав Димитр.

— Пізно прибув, — похилив голову кобзар. — Пізно, синку. Загинув мужній лицар Вітер-в-полі. Славний бій був за Черкасами. Хлопці добряче пошарпали татарву, та й самі отамана втратили. Поховали його в степу на могилі...

— Де його могила? — палко скрикнув Димитр. — Я волію побути там...

— О гарячий хлопче! — погладивши княжича по голові, мовив Тайноок. — Не пора нам вирізняти могили — хто де лежить. Вся земля Українська — кривава рана, велика могила. Квилить вона, плаче, прохає захисту.

— Ти чуєш, Івасю? — стиснув побратимову руку Димитр. — Ти чуєш?

— Чую, брате!

— Еге! — задоволено мугикнув кобзар. — Чую, що ви й самі вже дозріли, не розпорошили душ юнацьких на панських базарах! Слава ж тобі, Господи! Заходьте ж до моєї убогої землянки, спробую ще вам заспівати... може, востаннє... Вже людям не співаю, голос пропав... А вам — треба! Особливо тобі, Івасю, щоб не забував кобзарського ремесла... Сідайте ж, де бачите, та відкрийте душу... Тайноок добув зі струн дзвінкий акорд, потім пробіг, пролетів старечими пальцями над ветхим деком кобзи, зроджуючи тривожно-грізну мелодію нової думи.

— Спасибі, спаси Біг, батьку! — розчулено сказав Івась, беручи до рук прадавню кобзу від Тайноока. — Не забудемо твого заповіту. Своєчасно нагадав ти нам, де наше місце...

— І ти так мислиш, Димитре?

— Так, святий старче! Лише так!

— Тоді я спокійно помру. Не бентежтесь, хлопці вірні допоможуть вам добратися до Хортиці. А там доля козацька та благословення моє поможуть на стежках вояцьких, лицарських! Бог на поміч, кохані діти! Бог на поміч!..

...

Князь Вишневецький гасав з княжичем Димитром по довколишніх фільварках, смолокурнях, поташнях, мисливських угіддях, знайомлячи молодого спадкоємця з господарськими хитрощами, з управителями, орендаторами, стараючись приохотити юнака до діяльності, яка лежала в підвалині всіх історичних потрясінь, походів, нападів, сварок, переворотів. І не відав старий Корибут, що серце молодецьке давно вже літає десь далеко-далеко, що доля і вірні сподвижники Вітра-в-полі готують все необхідне для тривожної, небезпечної дороги. Чи сумнівався Димитр у своєму рішенні, чи відчував, що душа вибирає між кількома стежечками?

Найглибші роздуми підтверджували, що вибору нема, бо приваблювала молодого Вишневецького (а він сподівався, що і побратима Івася) така потужна сила, якій в минулому житті нічого навіть протиставити.

Та зненацька сталося непередбачене. Вогневик закохався. Полонила його серце дівчина Ганнуся з князівського села Засулля. Батько її був дворовим пасічником в бортницькому господарстві, розкиданому по хащах довколишніх лісів, він старшинував над десятками медозбирачів. Шістнадцятилітня дикунка, виплекана медами, молоком та суницями, мала карі очі, дві темно-русі коси, гнучкий стан і незалежну, бунтівливу вдачу. Проте вогняночубий парубійко, побратим княжича, їй сподобався. Три ночі вони раювали під липневими зорями, присягалися у вічному коханні. Вогневик співав їй пісні та думи, перейняті від Тайноока. А потім настала пора дії. Димитр, дізнавшись про несподіване почуття побратима, розлютувався. Він докоряв йому гнівно й безжально:

— Невже гарненьке личко пересидить наше рішення — їхати до Хортиці?

— Хто тобі сказав, що пересидить? — виправдовувався Івась. — Але ж я полюбив дівчину, Димитре... Хіба можна так просто начхати на все, забути любов, зруйнувати присягу?

— Яку присягу? В чому ти їй присягайся?

— Що любитиму вічно. Що ми ніколи не розлучимося!

— Дурню, дурню! Якби всі козаки давали таку присягу, що б тоді сталося з притулком запорізьким? Хто піднявся б на захист Отчини? І як же ти гадаєш вирішити отаку подвійну задачу — їхати зі мною і бути вічно з Ганнусею?

— Димитре! Не кричи на мене. Треба бути лицарем не лише у вояцькій справі. Замість того, щоб пораяти, підказати... ти сваришся...

— Бо ти захитався! Чорт не спить — хіба не відаєш цеї мудрості? Досить торкнутися ногою смоли, і потім спробуй відірватися. Недарма запорожці й ноги жіночої не допускають до свого стану. Мені казали старі козаки, що в правдиві лицарі приймають лише того, хто навіки зрікається сім’ї, хто вмирає для любощів та солодощів постільних!..

— І ти вже вирішив, Димитре? — вражено запитав Івась. — Ти все життя волієш бути самотнім?

— Так! — гордо відповів Димитр. — Для мене сім’єю стане українська земля. Хіба цього мало?

— Прости, брате, — понурившись, прошепотів Івась. — Якби я знав... Але що ж маю діяти? Я присягав тобі... Я присягав їй... Як має чинити козак, лицар, щоб не зламати слова? Підкажи, дай раду?

— Гаразд, — усміхнувся княжич і поплескав товариша по плечу. — Може, так навіть краще буде... відверне увагу князя від нашого наміру. Підемо до нього, попросимо, щоб він благословив шлюб з Ганнусею...

— А хіба без цього не можна?

— Вона з дворових. Без дозволу князя Корибута панотець не обвінчає. Так ось... Після весілля, після любощів... не дивися на мене вовчим поглядом!.. Після того, як все те завершиться, ми рушимо туди, де вже давно перебуває наше серце. Втямив? Вона матиме в лоні від тебе, отже, твоя присяга не зламається, ти вічно будеш з нею... Та й пізніше, якщо доля змилостивиться, хто заборонить закоханому інколи відвідати своє божество? Ходімо ще порадимося з Тайнооком, певен, що він підтримає мій план...

У наступну неділю вбрана по-святковому Ганнуся, заквітчана й прихорошена, в супроводі Івася та Димитра постала перед очима князя Корибута. Володар прикипів поглядом до дівчини, потім вколов очима Вогневика і княжича.

— Що за проява? Хто ця дівчина? Чого ви волієте?

Димитр спокійно й стримано розповів про все, що відбулося між донькою його слуги і князівським вихованцем Івасем. Закохані просять благословення на шлюб і доброго слова.

Вогневик з Ганнусею опустилися перед володарем на коліна.

— Ясновельможний пане, — тремтячим голосом промовив хлопець. — Ви достатньо проявили лицарську великодушність, давши мені освіту і дружбу вашого благородного сина. Я ніколи не забуду князівської доброти. Явіть ласку й тепер, як батько, благословіть нас з Ганнусею на спільну долю, на щастя!..

Князь Корибут мовчав, але видно було, як його щоки наливаються бурячковими барвами. Нарешті його прорвало:

— Я достатньо проявив великодушність — ти так сказав? А якщо достатньо, то чому знову й знову ти, плебейський сину, жадаєш користуватися моєю ласкою, а до того ж — моїми людьми? Чи не занадто розкішний скарб привабив тебе... скарб, можливо, достойний кращої оправи?! Гей, слуги! Одведіть її до палацу!

— Паночку, паночку, що ви дієте? — заплакала Ганнуся, падаючи на землю. — Пожалійте нас, ясновельможний папочку!

— Не бійся, дівчино, тобі ніхто не вчинить злого! — розважливо мовив Корибут. А повернувшись до Івася, котрий ще не отямився від потрясіння, суворо гаркнув: — Забудь про дівоче личко, якщо хочеш зберегти мою ласку. Чуєш? Ти втямив?

— Батьку! Ти чиниш зле, — понуро озвався Димитр. — Де твоє благородство, де гонор князя?

— Як смієш ти пащекувати? — скипів Корибут. — Ти ще не господар в Лубнах. Я тут наказую й милую! Ведіть її до палацу, чого заклякли?

Литвини схопили Ганнусю попідруки, потягли до входу. Вона кричала, голосила, проклинаючи й себе, і долю:

— Івасю, Івасю! Ти ж обіцяв мені... ти обіцяв захищати й любити! Івасю, Івасю!..

Вогневик схопився з колін, накинувся на литвинів, почав бити їх кулаками.

— Зв’яжіть його, розбійника! — наказав Вишневецький. — Дайте йому двадцять канчуків, щоб протверезів!

З усіх боків набігли слуги, литвини, дворові козаки, повалили хлопця на землю, почали шмагати. Вже перші удари розпороли кунтуш, сорочку, штани, криваві плями розпливлися на вбранні. Ганнуся заклякла від жаху, дивлячись на катування, а Димитр з нестримною шаленістю кинувся на захист побратима.

— Геть, лайдаки! — кричав він оскаженілим литвинам, котрі вже ввійшли в смак мордування. — Зупиніться! Зупиніться, бо я оголю шаблю! Батьку, не доводь мене до сказу! Батьку! Ти чуєш?

— Досить! — махнув рукою князь. — Одведіть дівчину до покоїв, скажіть покоївкам, хай заспокоять її. А оцього — вигнати за браму замку. Віднині йому тут нема місця! Чуєш, Димитре? Є межа доброті й великодушності! Дику тварину інколи можна погладити, потішитися з нею, але класти руку в пащу? О ні! Такого не буде! Чуєш, Димитре?! Моя воля непорушна. Хай іде під три чорти, і не дай Боже йому знову стрічатися зі мною на одній дорозі!..

...

Три дні й три ночі відлежувався побитий, закривавлений Івась у землянці Тайноока. Метався в гарячці, скреготав зубами, поривався встати, кудись бігти, але сильні, жилаві руки співця знову й знову вкладали його в постіль, а хрипкий голос заспокоював:

— Знаю, знаю, синочку, які звірі нині гарчать у твоєму серці, сам переживав у юності муки любові й зради, зневаги та образи! Але зачекай! Хай перекипить зло і залишиться чистий, як меч архангела, гнів. Тоді ти знатимеш, як діяти... Тоді дух поведе тебе на стежку суджену, а не вражений гонор...

На четвертий день з’явився Димитр, оповів, що Ганнусю замкнули в покоях, оточили служницями, князь звелів покликати пасічника і попросив його згоди на шлюб з донькою. Старий упав на коліна, плакав, благав не губити дівчини, бо яка ж вона княгиня, що ясновельможний пан лише хоче потішитися невинною пташкою, та й годі, а потім залишиться тільки сором та ганьба. Володар довго добирався до глузду божевільного пасічника, а потім зрештою вигнав його геть, заявивши, що воля Вишневецького непорушна. Княжич нагадав побратимові про свої сумніви та застереження: хто ступив на козацьку стежку, тому триматися за жіночу спідницю негоже! Треба збиратися і рушати в путь, хай кожен вибере свою долю.

Івась затято відповів, що присяги не зламає, повинен визволити дівчину, а далі хай вона вирішує, як сама знає. Якщо княжич не хоче допомогти побратимові, то Вогневик сам спробує пробратися до покоїв у замку. Тайноок, який слухав перепалку друзів, докірливо закректав.

— Ех, Івасю, негоже мовиш. Ви ж обмінялися кров’ю з Димитром. Хіба не відаєш, що побратимство на Вкраїні святіше від сімейних уз? Тож не мели дурних слів, а думайте, щоб певніше завершити справу. Чує серце моє — не на добро ця твоя любов, не на часі вона! Такі хлопці, як ви, інший поклик мають чути, понад гомоном серця...

Заспокоїлися побратими, домовилися, що й коли чинити, попросили хлопців покійного Вітра-в-полі чатувати біля зовнішніх веж лубенського замку. Сутінки скрали небокрай, на заході громадилися хмари, всюди залягла пітьма, лише деінде блимали вогники в лубенських хатах та світилося кілька бійниць у замку. Димитр провів побратима крізь потаємну хвіртку, замасковану терновими кущами, зупинився під стіною.

— Бачиш вікно... ось там, праворуч? То вітальня Корибута. Звідти я опущу міцного мотуза і чекатиму тебе внизу. Покої, де ув’язнена Ганнуся, поряд. Я проведу тебе. Не зволікай! Якщо тебе застукають — втікай, не очікуй нападу!

— Без неї? Нізащо!

— Ех, дурню, дурню! Ну, ходімо! Матінко Божа, захисти, поможи!

Княжич провів Івася темними й покрученими переходами, котрі, звиваючись гадюкою, піднімали їх вище й вище. Холодні протяги висвистували довкола, Вогневик відчував, як терпне спина і мурахи повзуть за шкірою.

— Чи довго ще? — прошепотів він.

— Тихо! Вже близько. Обережно... Бачиш смужечку світла? Це вхід до вітальні. Там нікого нема, я прив’яжу мотуза і миттю вниз, а ти — зайдеш сюди. Я маю ключ до потаємних дверей, ніхто не знатиме, що ти тут. Тільки не розбуди служниць, ради Христа!

— Ти кажеш — вітальня? Це та кімната, де зачарована шабля?

— Вона, вона! А хіба що?

— То захопи її з собою! Навіщо вона князю? Місце такій красній зброї на Хортиці!

— Невже віриш у казочки? Івасю, бійся Бога, досить пустих речей, нам послужать прості козацькі шаблі! Щасти доле! Я йду!

Заскрипіли невеликі ковані двері, в щілині замерехтіло проміння свічки. Димитр підштовхнув побратима в отвір. Івась закляклими ногами ступив кілька кроків. З глибини покоїв пролунав зляканий голос Ганнусі:

— Хто це?

Вогневик кинувся назустріч, простягнув руки до блідого личка, що неясним овалом вирізнялося біля свічки, облямоване білими простирадлами та пухкими подушками.

— Кохана! Це я! Біжімо! Все готове! Нас чекають! Дівчина зіщулилася в глибині ліжка, нажахано зашепотіла:

— Ні, ні! Івасю! Я не можу! Втікай, бо лихо буде!

— Чому не можеш? Що сталося? Ти ж присягалася! Ми втечемо, обвінчаємося! Я повезу тебе далеко-далеко де жоден князь не дістане нас!

— Івасю! — заплакала Ганнуся. — Вже пізно! Мене взяв князь, я не дівчина! Він обіцяв стати зі мною до шлюбу! А якщо ні — тоді Сула прийме моє тіло, а Бог святий душу!

— Вій взяв? — закляк від несподіванки хлопець. — О, яка ганьба! Як ти могла? Ти ж казала...

— Івасю! Хіба я могла опиратися? І ще... він сказав, що від моєї згоди залежить твоє життя... Я любила тебе і хотіла врятувати свою любов...

— Мовчи! — важко видихнув юнак. — Мовчи, зрадливе створіння! О Димитре! Чому я не послухав тебе? О, дурень, дурень!

За великими стрілчастими дверима почулися важкі кроки, на порозі раптово виросла висока постать Вишневецького з смолоскипом в руках.

— Хто тут? — гримнув він.

Івась метнувся до потаємного виходу, пірнув у прохід. Зацьковано озираючись, перебіг вузький прохід, відчинив двері до вітальні. Побачив чорний отвір вікна, що дихав холодом, відзначив вузол мотуза, зашморгнутий за ніжку важкого стільця. Яке щастя! Димитр встиг опуститися. Хутчіше, хутчіше!

У коридорі чулися гучні крики володаря:

— Варта! Хапайте злодія, харцизяку! Рубайте на місці!

Кілька литвинів проломилося в двері. Івась скреготнув зубами. Не встиг! А захиститися нічим! Він згадав про колекцію Корибута, що нею князь часто хвалився перед гостями. Ось вона: ведмежа шкура, а на ній — турецькі ятагани, сагайдаки зі стрілами, тугі луки, московські мечі, кавказькі кинджали, кілька пістолів рідкісної роботи, а посередині — легендарна шабля з арабської криці, про яку давно вже шепотіли козаки, литвини і прості люди в лубенському замку. Зачарована шабля, що нібито належала першому отаману мандрівних лицарів, вона давала господареві своєму невразливість, захищала навіть від десятка нападаючих. Впала та зброя буцімто з неба, і легенда передавала прадавній заповіт, що, доки на землі Українській є зачарована шабля, доти не вмре думка про волю! Як потрапила зброя до князя Корибута, ніхто не відав, але знаючі люди казали, що мав її в своїх руках навіть славетний Святослав, а оскільки Вишневецький вів свій рід від Рюрика, то хтось з попередників зумів оберегти небесний дарунок, щоб не дістався він ворогам краю Руського.

Все це миттю промайнуло в свідомості хлопця, а тим часом він, як дикий кіт, метнувся до колекції й вихопив блискучий клинок з піхов, а потім кинувся до вікна.

— Бийте його! — загорлав Вишневецький, виростаючи в чорному проході дверей. Очі його палахкотіли чорним вогнем у променях смолоскипа. — Рубайте його на кавалки!

— Шабля! Зачарована шабля! — шепотіли литвини, страхаючись підступитись до розлюченого Івася, готового на все.

— Лайдаки! Хлопи! Смердючі боягузи! Що ви мелете? Така ж самісінька шабля, як всі інші! Геть зі шляху, миршаве поріддя! Я сам впораюся з вовченям!

Корибут висмикнув з колекції турецького ятагана і з шаленством накинувся на хлопця. Вогневик відбив удар. Ще, ще, ще! Князь був хоробрим і вмілим бійцем, провів у походах все життя, але він не знав, що Вітер-в-полі ще з дитячих літ навчав кобзаревого поводиря майстерності, поєдинку, передавши йому безліч таємних прийомів. Блискавицею миготів над головою Івася ятаган, проте ще меткіше виблискувала в руках зацькованого хлопця легендарна криця. Поєдинок був таким оскаженілим, що навіть вірні литвини заклякли, мов заворожені. Здійснивши кілька несподіваних прийомів, Вогневик викликав замішання у князя і вибив зброю з його рук. Ятаган брязнув об каміння підлоги і покотився під стіну.

— Зачарований! Зачарований! — гомоніли нажахані охоронці.

Тим часом хлопець скочив на підвіконня, схопився за край мотуза, миттю спустився вниз, боляче вдарившись об виступ на стіні. З сутінок вихопився Димитр, схопив побратима за руку і потягнув його в темряву. Десь позаду чулися крики, погрози, в дворі замайоріли смолоскипи. Та вже було пізно! Княжич вивів Івася за стіну замку, там на шляху бовваніло кілька вершників, тримаючи на поводі запасних коней.

— Ось твій кінь! — весело й задихано промовив Димитр, тицяючи до рук побратима повід. — Вперед!

Скочили в сідла, рушили крутою яругою до Сули. Лісові хлопці стримано гомоніли, ні про що не розпитували. Княжич торкнувся рукою блискучої криці, що її досі не випускав Івась із закляклих рук.

— Ти таки захопив чарівну зброю, брате?

— Захопив, Димитре! Саме вона й врятувала мене!

— Що там сталося? Кажи! Тебе заскочили?

— Все пропало, Димитре! Вона віддалася князеві...

— Віддалася?

— Вона сама мені сказала. Не захотіла втікати зі мною. Каже, що Вишневецький обіцяв стати з нею до шлюбу!

— Ех, брате! За чим ти жалкуєш? Всі вони однакові...

— Не кажи, не кажи, Димитре! Навіть пісні наші оспівують вірних жон і дівчат!

— Дай Боже, дай Боже! Проте наша дорога інша, Івасю! Стогне земля, палають знаки на вежах запорізьких! Хіба забув думу Тайноока? Хто ж відгукнеться на стогін краю рідного? Що мені князівське звання, що мені багатство, побратиме? Там, за порогами, наше срібло-злото, там наша слава, там наше весілля! І кохана зустріне нас там, якщо заслужимо, — висока козацька могила!

— Добре сказав, княжичу, — схвально озвалися хлопці з сутінок. — Якщо й діяти будеш так — отаманом оберемо на раді! Так і знай!

— Ось тобі моя рука! — зітхнувши, мовив Івась. — Забудемо минуле!

— Забувати не варто! — заперечив Димитр, смикаючи вуздечку. — Але жалкувати теж не слід! Що можна втратити в цьому житті? Хіба що в’язницю? А в душах вона — найтяжча! Пам’ятаймо про те!..

Що таке падіння Люцифера-Світоносця? Чому воно сталося у Всесвіті, на Землі, в кожній душі? Що означає страхітлива катастрофа, яка й досі лихоманить буття, кидаючи в безодню розпачу душі, породжуючи безліч легенд і містифікацій, сіючи зневіру, потоки лукавства, обману, занепаду?

Перекази твердять: заздрість, гординя. А може, щось простіше? Скажімо, розчарування.

Ти сприймаєш Бога, учителя, вождя, ведучого, наставника крізь екран любові, захоплення, безоглядної віри, мислиш і дієш відповідно до ідеалу, що його засвоїв і зробив своїм. Ти вже не мислиш себе окремо від ведучої зірки, від великої мрії про торжество святого заповіту, чим би він не був — моральним кодексом духовності, ідеєю загального добра чи планом побудови гармонійного суспільства. І раптом — розчарування!

Там, де захопленому духові ввижалося сяйво любові та праведності, проявляється сутність агресивна, злобна і гордовита. Не всеосяжний дух добра й гармонії, а лукавий ревнивець, котрий не допускає поруч з собою не лише когось вищого, а навіть рівного.

Те саме з ведучим, з вождем. Той, хто вважався мудрим і безпомилковим, поєднуючим в собі досвід віків та безліч і героїчних попередників, виявляється убогим ліліпутом, розгубленим боягузом, жорстоким духовним упирем, сповненим ненависті та заздрості до кожного, хто зберігає в серці краплину стихійної радості.

Я аналізую всі ці проблеми з нинішньої позиції, намагаючись осмислити стан юної розгубленої душі в катастрофічні періоди буття, коли образ «ведучого» тьмяніє, падає, а ти залишаєшся самотнім під байдужим поглядом невблаганного неба. Що діється тоді з ідеалами, і вірою в добро, любов, вірність? Чи не розмиваються усі ці духовні скарби, як сіль у воді, втративши орієнтир авторитета — духа чи людини, котрі уособлюють сутність творчого поклику, за яким ти йшов?

Чи не породжуються таким чином легіони сатанинських сил у легендарному небесному царстві, бо, розчарувавшись у так званому творцеві, розгублюють на космічних манівцях свій ведучий алгоритм, перетворюючись у тривіальних чортів, дияволів, демонів?!

А хіба не те саме тут, на Землі? Гляньмо довкола. Тепер, коли пишуться оці спогади, сотні тисяч юнаків та дівчат, втративши гармонійні соціальні орієнтири, кинулися в апендикси розмаїтих псевдодуховних та квазі-культурних капканів. Ідоли впали, а нових «богів» ще нема. Кожен творить сам собі регіонального божка або вдячно кидається на екзотичну приманку року, наркотиків, мікровождів, безбережної анархії або й цілковитого нігілізму, що веде до людиноненависництва, до заперечення сенсу буття. Ми підійшли до апокаліпсичного порогу, за яким — пробудження, політ на нововирощених крилах або — падіння в безодню, щезання із сторінок Всесвіту, з Книги Життя.

Вертаючись до катастрофічного сорок першого року, я згадую, що юнацькій душі було невимовно тяжко зберегти рівновагу поміж вихорами зневіри, цинізму, байдужості, злорадства та відвертої зради або злочинства. Для мене ідеали соціалізму, братерства, гуманізму, побратимства, співчуття до скривджених ототожнювалися з самою сутністю життя. Навіть думка не виникала, що можна жити, працювати, творити в ім’я марного проживання, нагромадження харчів, матеріальних вартостей, предметів, убрання. Можливо, це був своєрідний духовний полон, після якого людина вже зливається з самим шляхом, дорогою до ідеалу. Можливо! Якщо це полон, то я й досі не звільнився від нього, двічі пройшовши крізь вітчизняні табори позбавлення волі, а перед тим звідавши морок окупації та труднощі війни й повоєнних літ.

Згадуючи минуле, я щасливий, що зумів не впасти перед очевидністю політичної та соціальної девальвації структури, створеної ренегатом революції. Десь у глибині душі був живчик, який вібрував певністю у незнищенність духовних вартостей. «Квітка й серед багнюки не втратить своєї краси, — казав мій дід Василь. — А багно, навіть всівшись усередині квітки, не звеличить себе».

Та повернемося до тих вогняних літ. Щоб збагнути нинішні дороги зрілого духу, треба ще раз пролетіти бодай подумки над благословенними юнацькими стежками.

Затихли канонади. Відкотилися вдалину фронти.

Пройшли селом — до переправи — колони обеззброєних червоноармійців та матросів. Прогуркотіли вулицями мотоцикли та автомашини випадкових армійських патрулів вермахту. А потім — тиша, розгубленість. Попередня влада розтанула, щезла, випарувалася. Нової ще не було. Душі, звиклі принишкло опускати очі долу, злодійкувато заметалися довкруги: а що можна потягти до гнізда, барлоги, нори?

Колгосп. Там же наше добро. Взяте колись від нас, нагромаджене нашими стараннями, видерте з нашого рота. Голови нема, правління нема, телефонних дзвінків з району нема. Пропадати багатству, чи що? Е ні, нема дурних!

За кілька годин все господарство було розтягнуте до останньої цурки. Де яке колесо, автомобільна шина, дошки, скирти соломи, вікна, двері, залізяччя в кузні, вози, сани, фарби, цинкова бляха — коротше кажучи, все до іржавого цвяха опинилося в закапелках селянських дворів. «Мов корова язиком злизала, — сміялися колишні колгоспники. — Чортом воно породжене -до чорта й пішло!»

Та сміялися вони завчасно. Незабаром приїхало з Борисполя начальство — німець у цивільному, два місцевих типи: один працював до війни в райвиконкомі, ще один, здається, в побуткомбінаті. Звеліли обрати старосту, призначили коменданта поліції, запропонували вступати до цієї організації добровільно, а якщо ні — мобілізують хлопців відповідного віку силою. Комендантом став місцевий хлопець Давид (по-вуличному Давидок), лейтенант Червоної Армії, який залишився в оточенні і не міг чи не хотів прориватися на схід. Для поліцаїв кандидатур теж було достатньо. Зброя, безкарність, чорна уніформа приваблювали. Влада! — це слово звучало! А який прапор теліпається над будинком сільської ради — кому до того є діло? Тим більше що прапор теж червоний, та й газети, де гітлерівська партія величається «братською», ще де в кого збереглися. «Не поділили два чорти між собою здобичі, — гомоніли підстаркуваті мудрі дядьки, — от і заварили кашу. А нам її доводиться несолоно хлебтати!..»

Начальство оглянуло дворище колишнього колгоспу, відзначило тотальну дію місцевих експропріаторів, все зрозуміло і зробило відповідні висновки. Зібрали сільський сход, німець висловився на ньому лаконічно й вельми однозначно:

— Колгоспне добро повернути туди, де воно лежало. Доблесні війська Великонімеччини звільнили українських селян від большевицького рабства, але не від обов’язку віддано й щиро працювати. Був у вас колгосп, а нині маєте громгосп, тобто громадське господарство. Те, що новообраний староста звелить вам віддавати на благо німецької армії, слід вивозити швидко, акуратно, з охотою. Доки ми доїдемо до Борисполя, щоб все взяте з двору лежало на місці. Ясно я сказав?

— Ясно! — загомоніли люди.

— Прекрасно, — сказало начальство і поїхало геть.

І диво дивне! За півгодини все експропрійоване лежало на своїх місцях. Колишній комірник сміявся, запевняючи, що доморощені злодії принесли навіть більше, аніж пограбували. Суспільна свідомість одразу виросла на кілька порядків, селяни зрозуміли, що красти негоже!

Отже, окупанти чудово оцінили переваги колективізації: майже дармова праця селян, централізовані заготівки зерна, м’яса, яєць, молока і можливість грабувати трударів безкарно, тотально, поза всяким законом чи обмеженням.

Зі старостою не пощастило: спочатку став один місцевий житель, три дні побув, потім відмовився. Потім ще один, з ним теж відбулася метаморфоза. Сказав людям: «Бийте, ріжте, а я негоден керувати вами!»

Прислали когось із сусіднього села — рудого, недолугого п’яничку. Проте він передавав розпорядження з району вчасно, а чи виконували люди ті накази — його не обходило. Поліція контролювала послух селян уміло й хвацько.

До Борисполя одвезли кілька активістів — голову сільради, членів партосередку. Розповідали, що їх розстріляли за містечком і закопали в братській могилі.

Осінніми днями повернувся батько. Спочатку він потелефонував з Воронькова до старостату, і нам передали радісну вість. Ми всі гуртом — мама, сестра і я — зустрічали його за Бекетом, неподалік від лісництва. Було сиро, вогко, накрапав осінній дощик, мжичка, на шляху — багнюки по коліна. В небі пливли сірі, понурі хмари, вітер гнав їх безжально, агресивно, жорстоко. Мені здавалося, що й природа відчуває трагічність людства, відповідно відображаючи страшні соціальні драми стихійними потрясіннями.

Вдалині показався гурт людей, які поволі повзли до села між калюжами та баюрами грязюки. І раптом в небі щось прорвалося. В розривах між хмарами з’явилося сонце, бризнуло урочистим променем довкола, звеселило душу. То була якась зоряна година, я її запам’ятав навіки! До цього в свідомості ворушилися строфи сумних віршів, що їх я, до речі, писав майже щодня, щось на зразок: «Горить вогнем далекий схід, реве розпукою, прокльоном, все перетворює на лід і гонить, гонить хмар колони...» І раптом, коли я побачив згорблену постать батька і сонячно-блакитну феєрію над ним у високості, самі собою виплеснулися з серця оптимістичні рядки, сповнені дивної віри і певності:

Сонце знову сховалося за свинцевою пеленою, проте вогняний палець торкнувся чогось втаємниченого в юній душі, і мені було під осінньою сльотою лоскітно-щасливо, ніби хтось ласкавий і незримий обняв ніжними руками.

Гурт людей наблизився. Я ледве впізнав батька поміж односельчанами: щоки заросли місячною щетиною, вдягнутий у пошматовану куфайку та ватні штани, на ногах чуні з автомобільних камер. Ми обнялися, мати заголосила:

— Оце такими захисниками Сталін хотів зупинити танки німецькі? Боже ж мій, Боже, та скільки ж вас бродить по степах і лісах? А скільки не вернуться додому?

Батько зацитькав ті жіночі лементи, ми лісовими стежками повернулися додому, а вірніше — до кімнати, яку наймали у сусідів. По дорозі він розповів, що товпище таких, як і він, нестройових німці перехопили десь під Чугуєвом, обстріляли. Жодного захисту, пі команди. Всі кинулися врозтіч. Хтось потрапив до полону, хтось загинув. Батьку довелося тиждень звідати гіркоти полону десь за Березанню. Вночі вони змовилися з гуртом знайомих хлопців і, прорізавши колючий дріт, дали драла. Бігли цілу ніч, потім дві ночі переховувалися в лісах, а тоді — поза селами, поза дорогами добралися-таки до свого району.

Треба було щось робити, життя продовжувалося. І батько влаштувався працювати ковалем та слюсарем у лісництві. Він заробляв на хліб, а я й далі ловив рибу — руками чи кобилою-топтухою.

Осінь сорок першого запам’яталася ще кількома апокаліптичними картинами. Одної ночі в напрямку Києва спалахнула страшна заграва, а потім до Кілова долинули потужні вибухи. Чорний дим стояв над обрієм цілий тиждень. Докотилися чутки, що радянські літаки бомбардували столицю. Потім оповідали, що це партизани вчинили серію диверсійних акцій, що вибухівка закладена перед відступом.

Мати турбувалася про долю родичів, котрі жили в Києві, і послала мене дізнатися, що та як. В старостаті дали мені папірець, хто я та що, мати звеліла не затримуватися в столиці жодного дня, а одразу ж повертатися додому.

Йшов я, як і влітку, луговими дорогами. Жодної душі, тихо, тільки копички сіна довкола та дим від недопалків над Києвом. Мости були підірвані, але біля Осокорків працювала переправа. Кілька перевізників орудували байдаком-дубом, на ньому навіть переправляли підводи й машини.

Києва я не впізнав. Хрещатик лежав у руїнах, від смороду тяжко було дихати. Часто перевіряли документи. З родичами все було гаразд, вони дали мені в торбу мила, сірників, солі і на другий день відправили назад. По дорозі я був свідком якогось містичного дійства: тисячі й тисячі євреїв приречено рухалися густими колонами в напрямку Лук’янівки. Де-не-де охоронці в чорній уніформі, собаки і ота повільна гусениця з людських постатей. Опущені погляди, сірі обличчя, цілковита тиша. Досі в мене збереглось враження, що вели на знищення до Бабиного яру вже мертвих людей. Щось подібне я відчував на сеансах відомого психотерапевта-гіпнотизера, котрий навівав піддослідним певний стан і змушував їх діяти так, як йому хочеться. Я переконаний, що тоді було здійснено вражаючу соціально-релігійну гіпнотизацію сотень тисяч віруючих іудеїв. Якась масштабна приреченість, добровільна жертва. А чим інакше пояснити ось таку безборонність? Адже навіть сотої частки тої юрби було достатньо, щоб скрутити, знищити, розтерзати мізерну кількість охоронців!

Мій розум, свідомість чотирнадцятилітнього хлопця знемагали від марних спроб збагнути таємниці такої поведінки людей. Фільми, книги, легенди, казки, що їх я прочитав, подививсь, не давали взірців для співставлення чи пояснення. Лише пізніше в результаті життєвого досвіду з’явилися деякі міркування, але про це згодом. А тоді — що залишалося робити? Сприймати реальність як сюжет страшної казки, а всі казки рано чи пізно кінчаються щасливо.

Чи вірили люди в повернення Радянської Армії?

Спочатку більшість селян навіть питання такого не ставили перед собою. Розпався ланцюг історично осмисленого часу, і всякі прогнози були б тільки предметом віри або зневіри. Мудрі люди вірили, що фашистська Німеччина потерпить поразку попри всі успіхи, бо злочинна держава замахнулася не лише на військову потугу супротивника, а на саму сутність людськості. Запевнивши себе в безкарності та вседозволеності, лідери рейху відрубали власний народ від єдиного біосферного тіла. Чи не той самий злочин вчинив і Сталін? Проте це вже думка пізнішої пори, а тоді з цією постаттю так чи інакше пов’язувалася надія на повернення своїх. Молодь дуже швидко зрозуміла руїнницьку, антиреволюційну сутність окупантів та тутешніх прислужників, зробивши з цього усвідомлення далекосяжні висновки. Вже зимою сорок першого — сорок другого з’явилися по селах листівки, в яких висловлювалася певність, що наші війська переможуть, іноді на стінах комендатур хтось малював гасла: «Смерть фашистським окупантам!» Якимись дивними стежками з’являлася газета з далекої Великої Землі, де повідомлялося про розгром гітлерівців під Москвою. Такі краплі падали на спраглі душі, зливалися в потічки, а згодом в ріку великого, палкого очікування.

Тієї зими мене захопила бурхлива хвиля фантастичних ідей. Чому, звідки? Не відаю. Може, юна душа знаходила для себе віконечко для втечі з спотвореної реальності або відбувалися спонтанні прориви свідомості в площину інших часів і просторів. Роздобувши з десяток зошитів, я розпочав писати фантастичний роман під назвою «Таємничі зоряні світи, або Всюдихід професора Гоба». Досі пам’ятаю дивну фабулу і закручений сюжет юнацького опусу. На жаль, текст не зберігся, лише деякі уривки були вилучені співробітниками державної безпеки в осінні дні сорок дев’ятого року, коли мене вперше кинули до буцегарні. Про що ж мріялося в ті суворі літа окупаційної доби? Чи було те фантазування порожнім конструюванням небувалих ситуацій, чи в ньому виявлялися якісь потойбічні, не проявлені можливості для людини, не реалізовані ще й досі?

А писалося ось що...

Молодий учений, професор Київського університету Станіслав Гоб зробив надзвичайне відкриття — збагнув таємницю зародження світового руху, а відтак і всіх джерел енергії. Він може вільно трансформувати різновиди енергії одна в одну і навіть відкривати криниці сили в глибинах речовини, тобто в надрах атома. Глибоко замислившись, чи має він право передати людям страхітливу потужність космічного творення, Гоб вирішує, що існуюча людська цивілізація не здатна гуманно розпорядитися чарівним винаходом. Тим часом гримнула революція, почалася громадянська війна. Вченого переслідують представники розмаїтих сил — білогвардійці, анархісти, розвідники Антанти, одного разу червоногвардійці вдерлися до його лабораторії і, побачивши химерні креслення та моделі приладів, вирішили «недорізаного буржуя шльопнути». На щастя, надійшов революційний студент, котрий колись вчився в університеті і знає Гоба. Він рятує вченого та його експонати й креслення.

У цій безвиході Гоб вирішує летіти у Всесвіт. Оскільки люди Землі можуть обернути його відкриття лише на зло, треба шукати істот, достойних отримати титанічні сили атома. Він формує портативний пристрій, в якому може долати міжзоряні простори. Практично унікальний корабель здатний розвинути безмежну швидкість, він в польоті перетворюється в гігантську «світлову краплю», невразливу для часово-просторових тіл. До каюти поміщено кілька автоматів — штучних помічників, пальне добуває професор з будь-якого кристалічного шматка речовини.

В якусь грозову ніч, коли лабораторію Гоба знову атакують невідомі озброєні люди, він вистрибує з вікна, пробирається в гущавину саду, де стоїть готовий до старту зоряний пристрій, і відлітає у Всесвіт.

Чого тільки не накрутив юний автор у тому багатотомному романі. Спочатку політ на Місяць. Там у печерах Гоб знаходить залишки селенітів-учених, ув’язнених в гірських темницях. Дивується, чому цивілізації на Місяці нема, а в’язниці ще й досі лишилися. Нещасні бранці розповідають, що вони озброїли селенітських володарів страхітливою потугою атома, а ті, замкнувши винахідників у підземелля, розв’язали останню війну між племенами. Всі загинули, а винуватці залишилися під наглядом автоматичних охоронців, у самотині спокутуючи жахливу вину.

Гоб визволяє їх, пропонуючи летіти у зоряні світи, щоб передавати тим чи іншим цивілізаціям заповіт космічного імперативу: відкривати джерела атомної енергії лише тоді, коли цивілізація визріє і стане повністю гуманною. Корабель прямує до Марса, потім до супутників Юпітера, а далі — до інших зірок. Всюди Гоб визволяє соратників-учених, вони створюють побратимську команду для казкової місії — об’єднання всіх світів у Галактичну Сім’ю...

Що ж, сюжет як сюжет, на цьому можна накрутити безліч колізій та пригод, але й тепер, згадуючи свої «писання» в тривожні дні окупації, я віддаю належне ідеалам, що виплекали мою душу. Згадай, читачу, що навіть сучасні зарубіжні фантасти, мріючи про освоєння далеких світів, рідко піднімаються до гуманістичних прогнозів прийдешнього: більшість сюжетів — війни, поневолення аборигенів, зоряні колонії, гангстерські змагання. Оця фундаментальна комуністична орієнтація, котра дозволила великому мрійникові Івану Єфремову побудувати прекрасні картини грядущого гармонійного світу, котра врятувала совість і віру автора цих рядків від зневіри та занепаду, є, на мою думку, головним плодом революції. Не предмети, не будівлі, не освіта, не всілякі блага, а саме отой невмирущий вогник на обрії мрії, котрий не дає нам забути, що ми люди, що ми діти Великої Розумної Ріки Всесвіту, до якої маємо прилучитися...

Але пробач, ласкавий читачу, за цей відступ. Ходімо далі по стежинах пам’яті...

Настала зима сорок першого — сорок другого. Снігова, морозна, тріскуча. Високі кучугури вкрили хати. Інколи здавалося, що на світі нема ні війни, ні горя, а лише білий-пребілий сон, а в ньому засніжені ліси, романтичні хатки, розкидані сям і там, та де-не-де блакитні цівки диму, що здіймаються до самого неба.

У такі дні я поринав у читання книг. Особливо полюбилися мені «Людолови» Зінаїди Тулуб. Як тільки відкривалася сторінка, як тільки мій зір розпочинав мандри по рядках епічної драми далекого минулого, все щезало з поля свідомості, душа починала жити в іншому віці, поміж іншими героями...

В наступному томі моїх спогадів тебе, читачу, очікуватиме зустріч з Димитром та його вірним побратимом Вогневиком. Вони таки дісталися Хортиці й прилучилися до славного Запорозького Коша, перед тим звідавши безліч дивовижних і небезпечних пригод. Проте мушу застерегти про одну особливість моїх ментальних видінь минулого. Відомі історичні манускрипти багато в чому інакше висвітлюють події тої далекої нори. Хронологія та й географія часто-густо не узгоджуються з тим, що залишили нам літописці. Я замислювався — чому це так? Пізніше зрозумів, що в ноосфери своя історія, що для сфери духу важлива лише суть подій, а не їх точні координати.

Важливо було розкопати в глибинних шарах підсвідомості якісь первинні зерна причинності, пробудження котрих прояснило б мені, хто я, чому опинився тут, саме на цій конкретній Землі, тут, саме на землі цієї України, чому в моїй психогенетичній пам’яті вирують видіння прадавньої доби Байди-Вишневецького, як вони потрапили туди і збереглися понад ураганами віків?

І ще мене з підліткового віку вимучувала жахлива думка про вічну ув’язненість нашої свідомості, про тюремність всього буття, про нескінченні бар’єри, що відділяють людську тяму від реального буття. І ті бар’єри виникли від якоїсь страшної хвороби, що нею заразилися наші предки, наші пращури.

Особливо гостро ці міркування прийшли до мене влітку 1942 року. Війна гриміла далеко на сході, наближалася до Сталінграда й Кавказу, а тут, над берегами Дніпра, під захистом лісів, утворився на кілька місяців своєрідний затишок, ніби Божа рука прикрила цю місцину від божевільного світу. Це тривало коротку часину, але запам’яталося назавжди.

У ті спокійні теплі дні я пропадав щоденно на Дубовій гатці, спорудженій ще в перші пореволюційні роки. Каміння обросло верболозами та жабуринням, в невеличких печерах та під кореневищами водилося сила-силенна окунів, миньків та невеликих сомиків. Траплялися навіть маринки й дрібні осетри. Дніпрогес війна зруйнувала, і ці королівські риби знову почали мігрувати до верхів’я Дніпра й Прип’яті, де з правіку були місця нерестилищ.

Коли я наближався до гатки, мене завжди охоплював небувалий спокій. Вмостивши плетений з лози сажок у потічку між камінням, я тихенько наближався до підводних лабіринтів і занурював руки в риб’ячі житла, намагаючись там намацати необачних господарів. Мені подобалося таке полювання: я не обманював жителів ріки якимись принадами — черв’яками або вареним горохом, не заганяв у сітку, я відкрито наближався до них, пропонуючи втечу. Адже вони були в своїй стихії, а я — пришелець!

Намацавши минька або окуня, мої руки наближалися до зябер і хапали рибину за голову. В такому випадку успіх був майже стовідсотковий.

Пробудження прадавніх інстинктів мисливства в юній душі породжували жорстоку радість вдоволення. Та якось в один з тих благословенних днів почувся Голос Духа. Згадую, як воно почалося...

Співаючи пісню, скоріше, мугикаючи собі під ніс, я брів попід гаткою, вибираючи зручне місце для лову риби. Зненацька в небі почувся високий звук мотора. Він блискавично наростав і наближався. Я зачаївся під кущами верболозу. Над головою промчався зелений штурмовик з червоними зірками на крилах, він метко і вміло лавірував над старицями, над протоками, над луками й лозами. Його переслідував, буквально сідаючи на хвоста, німецький «месершміт». Все це тривало кілька хвилин, небесні супротивники щезли за дніпровськими кручами, і я ніколи не міг дізнатися — чи загинув наш пілот від куль ворожого літака, а чи пощастило йому відірватися від безжального хижака...

Проте оця коротка мить обрушила на мою свідомість гірський обвал думок та асоціацій. Я одразу ж відчув себе спостерігачем страшної світової трагедії, в мою душу нещадно вдерлися зойки вмираючих, гуркіт канонади в далеких краях, болі холодних і голодних дітей, загублених у незатишному світі, побудованому для них злочинними батьками. І я відчув себе таким же хижаком, як і ті, що пролетіли наді мною, бо теж брутально вривався в рідну для інших істот стихію, несучи їм нищення й смерть.

І елегія та спокій, що оточували мене, здалися якимсь іспитом, який я мусив витримати. ХТОСЬ від мене чекав певної відповіді. Якої ж?

У грудях прокотилася тепла хвиля любові, залила весь світ, і я відчув себе вічним радісним дитям, яке має стати господарем всього сущого. В душі завирували дивні думки: «Адже так любо й спокійно може бути завжди і всюди. Хіба ми, діти, захотіли б втратити цей стан щастя і кинутися у безодню муки та смерті? Хто ж нас веде, заганяє до прірви небуття? Чому батьки, дорослі люди, не проявляють бодай елементарної мудрості й не зупинять божевільне колесо нищення юних поколінь?»

Саме в той день у мене промайнула думка, що дорослий — це зіпсована, хвора дитина. ДОРОСЛІСТЬ — ЦЕ СТРАШНА ХВОРОБА. І те, що дорослі роблять, — це симптоми жахливої епідемії, що триває вже багато тисячоліть...

Тієї ночі я побачив дивний сон. Він тривав і в інші ночі. Можу запевнити, що він триває донині, модифікується, набирає ясності.

Моя свідомість почала жити в прийдешньому, де конфлікт дітей та батьків став уже надземним, набрав космічних масштабів і привів до своєрідного повстання, до розриву поколінь.

Ясно, що тепер, коли пишуться ці рядки, на текст накладається доросла свідомість, озброєна знанням і досвідом людини, яка завершує своє доросле життя, але йдеться саме про основне: ДІТИ ПОВИННІ В МАЙБУТНЬОМУ ЗМІНИТИ ДОЛЮ СВІТУ, А МОЖЕ, НАВІТЬ ЗЦІЛИТИ, ВИЛІКУВАТИ ЙОГО...

«Якщо не будеге як діти, не ввійдете в Царство Небесне», — це сказав Той, Хто прийшов з Таємничого Світу Любові. А ВІН ЗНАЄ ВСЕ!

Наступна книга — це розширений, можливо, зіпсований сон того підлітка, який у ту далеку пору страшної, божевільної війни мріяв про небувале, збратане буття...

КНИГА ДРУГА

ВОСКРЕСІННЯ ЛЮЦИФЕРА