Пітьма вогнища не розпалює... Том 1

...Пишу ці рядки, читачу, в буряні дні кінця двадцятого віку. Поступово вимальовується пунктир грядущої картини двадцять першого віку, і я переконуюсь, що моя дитяча свідомість та надсвідомість правдиво заглядали у надра примхливого часу, визначаючи потужні джерела таємничої причинності. Захиталася і впала тисячолітня московська в’язниця. Під ураганним вогнем світових інформаційних батарей корчиться, стікає кров’ю, агонізує комуністична ідея. Може, варто було б зловтішно спостерігати за тим конанням, згадуючи муки й страждання мільйонів людей, та й свої власні... але в душі наростає засторога, душа підказує мені, що така хвацька перебудова, такий блискавичний перерозподіл сил і політичних прапорів не що інше, як уміле, заздалегідь заплановане режисерування сюжету світового спектаклю. Тепер ще важливіше, аніж в попередні роки, вияснити, визначити: хто ж є правдивим сценаристом і керівником планетарного балагана? Десь самі політики не відкидають такої можливості, бо хіба всі вони не повторюють щодня на всі лади сакраментальну фразу: «на міжнародній арені»?

Міжнародна арена! Ось таємниця тисячоліть. Ось де заритий собака нашої пекельної долі. Політики, журналісти, філософи визнають цей факт, звикли до нього. Але якщо звернути їхню увагу на таке загальне визнання, то вони, безумовно, загукають про умовність, символічність, відносність такого визначення. Але ж фраза виникла недарма! Закони Слова-Логоса точно, адекватно відобразили страшну реальність, зробивши її буденним фактом.

Це змушує нас переосмислити безліч інших буденних психоштампів. А перш за все тих стереотипів думки, звичок, обрядів, табу, забобонів, вірувань, законів, що посіяні апологетами релігій, науки, вікових традицій, містики, так званої «культури», літератури, мистецтва. У видіннях життя двадцять першого віку, які я пропоную прочитати, спробуємо посіяти зерна казкової рослини, Що її наші пращури називали ломикаменем, або розрив-травою. Я вбачаю таку рослину у вільній думці, яка не злякається глянути на світ, на себе, на так звані «скарби духу, культури, науки» оком дитини і, визначивши убогість, злиденність, мізерність всієї споруди «цивілізації», безстрашно скаже у вічі Самому Деміургові: «Шановний Майстре! Чи не пора самокритично визнати, що вся Твоя мільйоннолітня робота — жахлива помилка і безнадійний брак?!» Я не проголошую остаточного вироку. Хірург до останньої секунди змагається за життя хворого. Навіть при констатації клінічної смерті є надія на повернення душі до агонізуючого тіла. Учитель Нового Завіту здолав табу смерті навіть тоді, коли його друг Лазар почав розкладатися, показавши нам, що для Любові відсутні будь-які заборони, що навіть так звані «закони природи» тануть, надають, щезають перед всевладною волею Духа, який вирішив більше не повертатися до своєї тисячовікової темниці...